Зв’язки органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями

Вступ

1. Взаємодія органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями

2. Специфіка організації місцевого самоврядування в пострадянських умовах

3. Способи реалізації громадянами права брати участь у місцевому самоврядуванні в Україні

4. Фінансово-матеріальне підґрунтя місцевого самоврядування в сучасній Україні

5. Комунальна власність як матеріальна основа місцевого самоврядування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Удосконалення системи місцевого самоврядування, що є фундаментом будь-якого демократичного устрою, стає особливо значущим чинником на сучасному етапі розбудови української державності. Складність нинішнього процесу суспільного розвитку полягає в необхідності, спираючись на світові здобутки та враховуючи вітчизняний досвід роботи органів місцевого самоврядування, вдосконалити їхню чинну систему, здатну діяти в інтересах людини та під її контролем.

Реальне місцеве самоврядування на всіх рівнях адміністративно-територіального устрою, включно з регіональним, який є ключовим структуроутворюючим елементом держави, виступає важливим чинником підвищення рівня життя населення. Саме адміністративні регіони (області та райони) підтримують найбільш сталі соціально-економічні, політичні та культурні взаємозв’язки з іншими адміністративно-територіальними одиницями, що входять до їхнього складу. Повноцінне місцеве самоврядування на регіональному рівні здатне забезпечити задоволення спільних потреб мешканців сіл, селищ і міст, які входять до відповідних областей та районів.

На сьогодні обласні та районні ради в Україні не можуть повною мірою реалізувати своє самоврядне призначення через низку чинників (відсутність власних виконавчих органів, слабка матеріально-фінансова база, потреба делегувати значну частину повноважень місцевим державним адміністраціям), які є обмеженнями в їхній діяльності. У цьому контексті актуальним стає дослідження особливостей реалізації повноважень органами місцевого самоврядування регіонального рівня, які відрізняються від органів базового рівня своєю роллю у забезпеченні життєдіяльності районів та областей, а також пошук шляхів удосконалення їхньої роботи.

1. Взаємодія органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями

Демократичний поступ незалежного українського суспільства сформував нову модель взаємин громадян із владою, за якої їхні об’єднання стають менш залежними від держави. Водночас державні органи та органи місцевого самоврядування дедалі частіше відчувають залежність від громадян та їхніх організацій. У таких умовах владні структури вже неспроможні ефективно виконувати свої завдання без налагодження взаємодії із суспільством. Колишні методи примусу й диктату сьогодні поступаються місцем публічним формам діяльності влади, її більшій відкритості та координації дій із різними групами населення. У демократичному середовищі від держави, окрім суто управлінських функцій, очікують цілеспрямованого формування громадської думки, опори на неї та вміння систематично підтримувати постійний двосторонній діалог із громадськістю.

Ці обставини зумовили створення в органах державної влади та місцевого самоврядування спеціалізованих підрозділів із зв’язків із громадськістю (паблік рілейшнз, PR), покликаних забезпечувати не лише інформування, а й постійний діалог із суспільством, стимулюючи проведення соціологічних досліджень із новими цілями.

В українській соціології питання формування зв’язків із громадськістю в органах місцевого самоврядування, їхні теоретичні засади, роль та ефективність застосовуваних PR-моделей практично не вивчалися, попри те, що зв’язки із громадськістю є однією з ключових сфер діяльності управлінських структур плюралістичного суспільства.

2. Специфіка організації місцевого самоврядування в пострадянських умовах

Однією з визнаних основних функцій місцевого самоврядування з позицій сучасної теорії є забезпечення ефективної участі населення у вирішенні місцевих питань. Саме в реалізації цієї функції проявляється соціальна роль місцевого самоврядування.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правовий статус і відповідальність органів та посадових осіб визначають норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97.

Відповідно до ст. 5 цього Закону, система місцевого самоврядування охоплює: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду (у містах із районним поділом за рішенням громади або ради можуть утворюватися районні в місті ради); сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Територіальна громада виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування, головним носієм його функцій і повноважень. Її утворюють жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання мешканців кількох сіл із єдиним адміністративним центром. Саме жителі, що становлять територіальну громаду, можуть безпосередньо вирішувати питання місцевого значення через місцеві референдуми, загальні збори, місцеві ініціативи.

Однак більш поширеною формою здійснення права на місцеве самоврядування є створення представницького органу — виборної ради, що складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади та приймати від її імені рішення. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради для виконання виконавчих функцій утворюють власні виконавчі органи — виконавчі комітети, відділи, управління та інші структури.

Головною посадовою особою територіальної громади села, селища, міста є відповідно сільський, селищний, міський голова, який обирається громадою на чотири роки та працює на постійній основі. Він очолює виконавчий комітет відповідної ради та головує на її засіданнях.

Однією з форм участі членів територіальних громад у вирішенні окремих місцевих питань є органи самоорганізації населення. Згідно із Законом України «Про органи самоорганізації населення» від 11.07.01, це представницькі органи, створювані жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їхніх частин, для виконання таких завдань: створення умов для участі мешканців у вирішенні місцевих питань у межах Конституції та законів України; задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів через сприяння в наданні відповідних послуг; участь у реалізації соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території та інших місцевих програм.

Особливістю діяльності, пов’язаної з реалізацією права на місцеве самоврядування, є те, що сільські, селищні, міські ради та інші органи місцевого самоврядування правомочні розглядати й вирішувати лише ті питання, що віднесені Конституцією України, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами до їхнього відання. Крім того, органи виконавчої влади відповідно до закону можуть делегувати деякі свої повноваження органам місцевого самоврядування, і навпаки, повноваження органів місцевого самоврядування можуть передаватися відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Згідно зі ст. 142 Конституції, матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування становлять рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їхніх результатів; утворюють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їхньою діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Зазвичай органи місцевого самоврядування є колективом людей, які професійно та на постійній основі обіймають посади в цих органах, а їхня діяльність спрямована на реалізацію територіальною громадою права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посади в органах місцевого самоврядування згідно із Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.01 поділяються на: виборні, на які особи обираються територіальною громадою; виборні, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

3. Способи реалізації громадянами права брати участь у місцевому самоврядуванні в Україні

Після прийняття Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України перед державою постала надзвичайно складна проблема реформування організації та здійснення публічної влади. На перший план вийшли питання децентралізації державної влади та передачі її частини органам місцевого самоврядування. Основним змістом цих процесів мало стати залучення широких верств населення до демократичних перетворень, закріплення на найвищому рівні права громадян на участь у місцевому самоврядуванні, утвердження форм та методів його реалізації. Відродження в Україні інституту місцевого самоврядування стало визначальним етапом у творенні демократичної правової держави зі стабільним громадянським суспільством. Воно є однією з необхідних умов практичної реалізації прав і свобод людини та громадянина на місцевому рівні.

Досвід країн із міцним громадянським суспільством та правовою державою свідчить, що в умовах становлення демократичних традицій, як це відбувається в Україні, забезпечення реальної участі громадськості в політичному житті держави та суспільства, зокрема у вирішенні питань місцевого самоврядування, стає однією з необхідних умов практичного врегулювання проблеми впливу населення (територіальних громад міст, селищ та сіл) на формування місцевої політики.

Реальна участь громадян у вирішенні питань місцевого значення має стати передумовою формування ефективної політики муніципального самоврядування з метою забезпечення прав та потреб територіальної громади в цілому та кожного її представника зокрема. Аналіз суспільно-політичної ситуації в країні, прогнози соціологічних опитувань свідчать про підвищення рівня зацікавленості громадян у вирішенні місцевих проблем як безпосередньо, так і через представницькі органи місцевого самоврядування. З кожним роком ідея реального вирішення власних інтересів через органи місцевого самоврядування набуває все більшої вагомості. Прагнення громадян, які у своїй сукупності утворюють громаду, добре жити у власному місті, селі чи селищі, позитивно вирішувати особисті проблеми, а також питання загального соціально-економічного розвитку населеного пункту як адміністративної одиниці, а громади як її суспільного наповнювача, зумовлює розвиток місцевої демократії. Власне ці процеси ми намагаємось дослідити у своїй роботі.

Активна інтеграція України в європейські структури обумовлює необхідність підняття рівня і ефективності місцевого самоврядування, реального забезпечення громадянам прав на участь у місцевому самоврядуванні шляхом вдосконалення чинного законодавства. Правозастосовча практика та діяльність муніципальних органів свідчать про наявність значного кола невирішених практичних проблем.

На сучасному етапі, що характеризується широкими реформаторськими подіями у політичному, економічному, духовному житті України, проблема створення дієвої вітчизняної системи місцевого самоврядування, яка б оптимально відповідала стійким самоврядним традиціям українського державотворення, набуває першочергового значення. Про цей факт свідчать Укази Президента України, відповідно до яких розвиток місцевого самоврядування є на сучасному етапі одним із найпріоритетніших напрямків державної політики України. Адже без місцевої демократії не може бути демократії загальнодержавної. Для прикладу, Європа, споруджуючи нову геополітичну архітектуру на нашому континенті, ніколи не забуває цю стару, вивітрену століттями істину. Бо звикла рахуватися не лише з великими політиками, а й зважати на думку пересічних громадян.

Питання природи права громадян на участь у місцевому самоврядуванні лежить у межах предмета місцевого самоврядування. Адже об’єднання мешканців тих чи інших територіальних одиниць завдяки спільним інтересам у територіальній спільності, діяльність яких позбавлена недоліків бюрократичного процесу прийняття рішень, визначають природу місцевого самоврядування, становлять його соціальне підґрунтя. Творення місцевої демократії без залучення громадян неможливе. Це єдиний нерозривний процес. Тому саме участь громадян є показником розвитку місцевого самоврядування. Тобто, місцеве самоврядування можна трактувати як певну діяльність жителів територіальної громади щодо здійснення місцевих справ. Отже, можна ствердити, що участь громадян України у самоврядуванні є певною діяльністю людини.

Основний Закон України передбачає такі індивідуальні форми реалізації громадянами права на участь у місцевому самоврядуванні: участь у місцевих референдумах, місцевих виборах; служба в органах місцевого самоврядування; оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадових осіб; відшкодування за рахунок місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; право направляти індивідуальні і колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Законами України визначені і колективні форми, зокрема такі, як утворення органів самоорганізації населення; право збиратись та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. До таких форм слід також віднести контроль за виконанням депутатами та сільськими, селищними, міськими головами своїх передвиборчих програм та наказів виборців; використання виборцями щодо депутатів, міських, селищних, сільських голів важелів відповідальності за невиконання своїх зобов’язань перед виборцями; контроль за виконанням уже прийнятих рішень; підготовка альтернативних проектів із конкретних питань; діяльність громадських рад і дорадчих груп при сільських, селищних, міських головах.

Проаналізувавши перелік цих форм, через які громадяни реалізують своє конституційне право на участь у місцевому самоврядуванні, можна класифікувати їх за такими групами: за джерелом закріплення; за способом здійснення демократії на місцевому рівні; за кількістю суб’єктів; за приналежністю особи до громадянства; за юридичними наслідками.

4. Матеріальна та фінансова база місцевого самоврядування в сучасній Україні

Головною ланкою фінансів органів місцевого самоврядування є їхній бюджет (з англійської budget, що означає торба, гаманець), тобто затверджений на певний період часу розпис доходів та витрат самоврядної територіальної громади у грошовому вираженні.

Місцевий бюджет забезпечує фінансування заходів соціально-економічного розвитку відповідної території або окремого населеного пункту (села, селища), що здійснюється органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідного рівня.

Функціонування фінансово-бюджетної системи місцевого самоврядування регламентується Конституцією України, законодавством України, зокрема Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про бюджетну систему України», «Про Державний бюджет України на наступний (поточний) рік».

Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування конкретизується розділом III Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», де в ст. 61 цього Закону сказано, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети.

Доходи місцевих бюджетів відповідно до ст. 63 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» формуються за рахунок власних джерел, визначених чинним законодавством на основі закріплених ним загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

Видатки бюджетів сільської, селищної ради визначаються прийнятими рішеннями і ст. 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Вона, зокрема, передбачає, що сільські, селищні ради та їхні виконавчі комітети самостійно розпоряджаються коштами, визначають напрями їх використання, забезпечуючи їх цільове спрямування. У видатковій частині бюджетів сільських і селищних рад окремо визначаються видатки поточного бюджету та бюджету розвитку. Кошти поточного бюджету спрямовуються на поточне фінансування установ і закладів сільської, селищної ради і не належать до бюджету розвитку. Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку території села, селища, а також фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних із розширеним відтворенням.

Для зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування необхідно також переглянути систему пільг і скасувати їх, зокрема, таких як: плата за землю, фіксований сільськогосподарський податок, єдиний податок.

Виконавчу владу, в тому числі у сфері фінансової діяльності, в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, повноваження яких визначаються Конституцією та Законом України «Про місцеві державні адміністрації». Відповідно до ст. 119 Конституції місцеві державні адміністрації на певній території забезпечують підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів, звіт про виконання відповідних бюджетів та програм, взаємодію з органами місцевого самоврядування тощо.

Отже, місцеві фінанси — це сукупність відносин, врегульованих нормами фінансового права, що виникають між органами місцевого самоврядування та територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями з приводу формування, розподілу та використання фондів коштів органів місцевого самоврядування з метою задоволення публічного інтересу територіальної громади та виконання органами місцевого самоврядування державних функцій у процесі реалізації власних та делегованих державою повноважень. Безпосереднього розвитку всієї економічної системи України та її стабілізації можна досягти через фінансове забезпечення її складових — адміністративно-територіальних одиниць.

5. Комунальна власність – матеріальна база місцевого самоврядування

Вітчизняним законодавством передбачено, що органи місцевого самоврядування мають право володіти, розпоряджатися та користуватися комунальним майном, створювати й утримувати власні структури управління комунальною власністю. Проте на практиці ця законодавча норма має радше декларативний характер, бо не підтверджується ні структурою виконавчих апаратів рад, ні Бюджетним кодексом, ні іншими правовими документами, що визначають порядок фінансування та утримання органів місцевого самоврядування. У результаті місцеві ради вимушені делегувати власні повноваження управління комунальним майном територіальним органам виконавчої влади.

Для ефективного функціонування регіональної економіки найперше необхідним є формування інституту власності. Нині на місцях немає реальних важелів впливу на соціально-економічну ситуацію в районах. Неузгодженість процесу розмежування державної власності між державними та регіональними рівнями призводить до неефективного управління господарськими об’єктами.

Найбільше питань із погляду підвищення ефективності господарювання на місцях викликає формування комунальної форми власності, крім іншого, ця необхідність зумовлена потребою запобігання надмірній концентрації управлінських ресурсів на державному рівні. Особливо гострим питанням залишається розподіл виробничих і невиробничих суб'єктів між власне державним і комунальним секторами економіки.

Становлення інституту комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадження у 1990 році комунальної форми власності. Ухвалена у 1996 р. Конституція України змінила правовий статус комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Конституції, майно, ресурси, земля та кошти комунальної форми власності є власністю територіальної громади. Підприємства всіх інших рівнів влади не належать до складу комунальних. Комунальний сектор в Україні включає: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, торгівлю та громадське харчування, постачання і збут, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення тощо. Неврегульованим залишається статус підприємств комунальної форми власності: лише у 2004 році було розроблено проект Закону України «Про право комунальної власності та управління об'єктами права комунальної власності».

Доходи комунальної (муніципальної) власності у розвинених країнах із децентралізованим устроєм створюють податкову базу місцевих бюджетів. В Україні, хоча податок на прибуток підприємств комунальної форми власності зараховується до місцевих бюджетів і не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, надходження від нього не перевищують 1-2% у доходах місцевих бюджетів.

В Україні комунальна власність створюється шляхом передачі майна із загальнодержавної власності або викупу органами місцевого самоврядування. Станом на початок 2004 року більше 54% об'єктів у кожному регіоні набули комунальної форми власності (від початку процесу приватизації у 1992 році), особливо інтенсивно цей процес відбувався в АР Крим, Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській областях та м. Київ (більше 80% всіх об'єктів, що змінили форму власності). Але питома вага комунальної власності залишається досить малою, найбільша — у Львівській області — 11,49%, найменша — у м. Севастополь (0,49%) та Чернігівській області (1,30%).

За 2004 рік було реформовано 5089 об’єктів комунальної форми власності (82,7% реформованих об’єктів) із оціночною вартістю їхнього майна 914,4 млн. грн., найбільше у м. Київ — 792 об’єкти на суму 356,0 млн. грн., Донецькій — 497 на суму 23,3 млн. грн. та Львівській областях — 447 на суму 35,2 млн. грн., а найменше — у Чернігівській — 28 об’єктів на суму 6,2 млн. грн. та Вінницькій областях — 27 об’єктів на суму 2,3 млн. грн.

Таким чином, не маючи значного фіскального значення, об’єкти комунальної власності є основними ланками, через які держава має змогу забезпечувати надання послуг соціальної сфери, а органи самоврядування впливати на соціально-економічний розвиток території.

Розширення переліку об’єктів комунальної власності є недостатнім чинником підвищення ефективності функціонування всього комунального сектора. З одного боку, «перевантаження» органів місцевого самоврядування власністю може спричинити зниження ефективності господарювання об’єктів комунальної форми власності, зменшуватиме можливості місцевих органів влади у здійсненні ними власних функцій. Але з іншого, без власності такого роду неможливо досягнути самостійного розвитку територій.

Тому основним принципом формування комунальної власності є те, що комунальна власність кожної територіальної одиниці має обмежуватися тільки тими об’єктами, що дають змогу місцевій владі виконувати свої функції щодо соціального забезпечення населення та його нормальної життєдіяльності. Передумовами створення фінансово стійких комунальних підприємств є вирішення комплексу питань, пов’язаних із підвищенням соціально-економічного рівня розвитку сіл, селищ, міст України.

З огляду на сказане вище доцільно:

• сприяти прискоренню процесу обговорення та ухвалення зазначеного законопроекту України «Про право комунальної власності та управління об'єктами права комунальної власності»;
• збільшити кількість об'єктів комунальної власності за рахунок установ, що необхідні для функціонування даного регіону, мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад; удосконалити принципи організації місцевими органами влади належної роботи з управління об’єктами соціальної інфраструктури. Регулювання і контроль таких підприємств здійснюватимуться на основі системи оподаткування і на договірних засадах;
• інтенсифікувати процес корпоратизації (передачі комунальних підприємств суб’єктам приватного бізнесу із відповідним розмежуванням функцій володіння, розпорядження і користування); доцільно передбачити механізми участі місцевих органів виконавчої влади в корпоративному управлінні даними підприємствами.

Висновки

Проведене наукове дослідження дозволило визначити ряд теоретичних положень і практичних рекомендацій, спрямованих на удосконалення діяльності органів місцевого самоврядування регіонального рівня, виявлених при вивченні організаційно-правових особливостей реалізації їхніх повноважень.

Узагальнення теоретичних положень щодо сутності понять «місцеве самоврядування» та «регіональне самоврядування» дозволило сформувати визначення поняття самоврядування на регіональному рівні як права та здатності всіх територіальних громад регіону через обрані ними органи самоврядування вирішувати в їхніх інтересах спільні питання місцевого, регіонального або державного значення в межах, визначених Конституцією і законами України. Аналіз повноважень районних та обласних рад та необхідність їх пристосування до динамічних потреб населення регіонів дає підстави пропонувати поділити їх на обов’язкові (які повинні бути законодавчо визначені в рамках стандартного переліку муніципальних послуг, що мають надаватися органами місцевого самоврядування на регіональному рівні) та додаткові (що можуть виконуватися цими радами за наявності потреби населення та відповідного ресурсного забезпечення).

Під час дослідження окремих сфер діяльності органів місцевого самоврядування регіонального рівня проаналізовано різноманітні аспекти взаємодії цих органів із місцевими органами виконавчої влади та сільськими, селищними, міськими радами, яка повинна будуватися на принципах законності, добровільності, врахування спільних інтересів і взаємної відповідальності, збереження незалежності органів місцевого самоврядування та здійснюватися за допомогою організаційно-правових договорів, угод про спільну діяльність, спільно створених державно-самоврядних організацій.

Список використаної літератури

1. Іщенко О. Місцеве самоврядування: світовий досвід та особливості української моделі: громадсько-політична література / Олексій Іщенко; Ред. М. Верменчук; Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи. — К., 2003. — 603 с.

2. Біленчук П. Місцеве самоврядування в Україні: Муніципальне право: Навчальний посібник для вузів / Петро Біленчук, Віктор Кравченко, Микола Підмогильний; Європ. ун-т управл., безпеки та інформ.-правових технологій; Т-во науковців по сприянню муніципальній реформі «Юрблагодійконсалтинг». — К.: Атіка, 2000. — 302 с.

3. Кампо В. Місцеве самоврядування в Україні: брошура / Володимир Кампо; Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (гол. ред.), Ф.Г. Бурчак, В.В. Цвєтков та ін.; НАНУ, Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького. — К.: Ін Юре, 1997. — 32 с.

4. Місцеве самоврядування: 10 років здобутків / Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України при президентові України; Ред. М. Пухтинський. — К.: Атіка, 2002. — 367 с.

5. Місцеве самоврядування в Україні: історія, стан, перспективи: Зб. матеріалів / Укл. Олег Бабенко. — Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2006. — 124 с.

6. Місцеве самоврядування в Україні: досвід, проблеми, перспективи / Укл. Євген Дмитрович Прудченко; Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека. — Дніпропетровськ. — 2006. — 55 с.

7. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник / Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка; М-во освіти і науки України. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.

8. Прієшкіна О. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії: Навчальний посібник / Ольга Прієшкіна. — К.: Кондор, 2004. — 332 с.

9. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід: Посібник / А. Ткачук, Р. Агранофф, Т. Браун; Пер. В. Поліщук. — К.: Заповіт, 1997. — 186 с.