Зовнішня політика розвинутих країн. Макроекономічний аспект

Вступ.

1. Економічна політика США, Західної Європи та Японії як провідних економік світу.

2. Зовнішньополітичний курс Китаю як представника Східного світу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

На межі тисячоліть особливої гостроти набули питання соціально-економічного поступу. Центральне протиріччя глобальної економіки дедалі частіше виявляється у вичерпанні традиційних джерел зростання на тлі стрімкого збільшення чисельності населення планети. Для прикладу, на початку нашої ери кількість людей становила 200–250 млн, тоді як сьогодні цей показник перевищив 6 млрд. Подолання цього протиріччя вимагає наполегливого пошуку нової моделі економічного розвитку, яка, з одного боку, передбачала б перехід до інноваційних джерел та типів ресурсів, а з іншого — певне регулювання балансу між населенням та обсягом споживчих благ для задоволення його потреб.

Сучасна ситуація позначена глобальним переходом усіх держав до якісно нового стану, до цивілізації третього тисячоліття. Вирішення цих актуальних завдань відбувається на різних рівнях та в різних сферах суспільного життя. Питання світового масштабу обговорюються та частково розв'язуються в рамках Організації Об'єднаних Націй та її структур, регіональні проблеми — у межах інтеграційних об'єднань, а економіка окремих держав — урядовими та науковими установами. За такого різноманіття особливої ваги набуває наукове осмислення, синтез наявних теорій та концепцій, а також їхнє пристосування до потреб і реалій української економіки.

1. Політика США, Західної Європи та Японії як розвинутих країн

Сполучені Штати є беззаперечним лідером світової економіки та однією з найбільших держав за територією і населенням. На площі близько 9,3 млн кв. км тут проживає понад 255 млн осіб. За рівнем розвитку продуктивних сил і масштабами господарства США значно випереджають будь-яку іншу розвинену країну. Перебіг економічних процесів у США є одним із головних чинників змін у світовій економіці. Ділова активність у цій країні слугує своєрідним «барометром» для глобальної економіки, впливаючи на циклічні коливання та господарську кон'юнктуру в інших державах і на структуру міжнародної торгівлі.

США виробляють найбільший у світі обсяг товарів та послуг, і найближчі конкуренти суттєво поступаються їм за цим показником.

Країна посідає перше місце у світі за обсягами промислового виробництва та має найпродуктивніше сільське господарство. Щорічний збір зернових сягає приблизно 400 млн тонн, причому близько половини пшениці та 60% кукурудзи експортується. Сфера послуг також демонструє динамічне зростання, відіграючи дедалі помітнішу роль в експортній діяльності.

Водночас розвиток відтворювальних процесів у США дедалі більше залежить від посилення взаємозв'язків з іншими центрами світового господарства. Інтернаціоналізація американської економіки відбувається не лише через вивезення товарів, послуг і капіталу, а й через безпрецедентний приплив цих ресурсів з-за кордону.

Надзвичайно місткий внутрішній ринок США забезпечує їм унікальне становище у світовій економіці. Найвищий рівень ВНП означає, що США витрачають на споживання та інвестиції більше, ніж будь-яка інша країна. Важливою характеристикою споживчого попиту є загалом вищий рівень доходів порівняно з іншими державами та наявність великого середнього класу, орієнтованого на високі стандарти споживання. Щороку в США розпочинається будівництво в середньому 1,5 млн нових будинків, продається понад 10 млн нових легкових автомобілів та безліч інших товарів тривалого користування [4, c. 224-225].

Західна Європа посідає особливе місце у світовому господарстві, на неї припадає 28% сукупного світового ВВП та 7% населення планети. Вона не є «наддержавою» в економічному чи політичному сенсі. Регіон об'єднує 25 країн, які суттєво різняться за територією, населенням, природними ресурсами та економічним потенціалом.

Західноєвропейські держави належать до групи економічно розвинених країн з однотипною економікою. Вони вирізняються високим рівнем розвитку, посідаючи 2–44 місця у світі за ВВП на душу населення. За рівнем економічного розвитку, структурою господарства та масштабами діяльності їх поділяють на кілька груп. Основна економічна міць регіону зосереджена у чотирьох великих промислово розвинених країнах — ФРН, Франції, Італії та Великобританії, на які припадає 50% населення та 70% ВВП регіону. Саме ці держави значною мірою визначають загальні тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всієї Західної Європи.

Решта країн належить до малих промислово розвинених держав. Їхнє особливе місце в регіоні та світі визначається високим рівнем спеціалізації на виробництві технічно складної, якісної продукції. Важливу роль у розвитку міжнародного поділу праці відігравали невеликі масштаби внутрішніх ринків, які обмежували створення великих підприємств через недостатній попит.

ФРН є другим за величиною імпортером у світі (11,1%). Імпортна квота значно зросла в багатьох галузях. В обробній промисловості вона збільшилася до 22%, а в авіакосмічній — понад 80%. Зростання імпортної квоти зумовлене інтенсифікацією внутрішньогалузевої спеціалізації, що веде до збільшення внутрішньоторговельного обміну в межах тих самих товарних груп.

Основними торговельними партнерами Німеччини є Франція, Італія та Великобританія, на які припадає відповідно 13,9% та 9% німецького експорту. Активні торговельні зв'язки підтримуються зі США (7,3% експорту). Загалом на промислово розвинені країни припадає понад 80% зовнішньоторговельного обігу ФРН, зокрема на країни ЄЕС — 54% [6, c. 54-56].

Італія входить до числа провідних промислово розвинених країн Європи та світу. З населенням 57 млн осіб вона виробляє 4,3% сукупного світового ВВП та близько 18% ВВП країн ЄЕС. За останні десятиліття Італія скоротила розрив у рівні економічного розвитку (за ВВП на душу населення) із західноєвропейськими країнами. У 70–80-х роках італійська економіка виявила значний динамізм, випереджаючи за темпами зростання провідні країни Західної Європи. У 1966 році Італія, обійшовши Великобританію за обсягом ВВП, посіла п'яте місце серед промислово розвинених країн, а за обсягом промислового виробництва випереджає Францію.

Завершує огляд економік провідних промислово розвинених країн Японія, яка після відновлення довоєнного рівня на початку 50-х років демонструвала найвищі темпи зростання серед розвинених держав.

За обсягами промислового виробництва Японія посідає друге місце у світі, а за обсягами зовнішньоторговельного обігу — третє, експортуючи п'яту частину продукції обробної промисловості, зокрема близько 40% продукції машинобудування. Основними статтями імпорту є різноманітна сировина, якою країна не володіє. При цьому зовнішньоторговельний баланс Японії стабільно позитивний.

Головні торговельні партнери Японії — США, на які припадає майже 35% експорту та понад 20% імпорту; країни Південно-Східної Азії та Далекого Сходу, частки яких становлять приблизно по 25%; а також західноєвропейські держави, на які припадає близько 20% експортних надходжень та 15% імпорту.

Структурно японська економіка є різнобічною: близько 40% припадає на продукцію загального машинобудування, 15% — на високотехнологічну електроніку та електротехніку, стільки ж — на транспортне машинобудування, включно з автомобілями та суднами. При цьому за суднобудуванням та експортом суден Японія займає перше місце у світі [7, c. 27-29].

2. Зовнішня політика Китаю як представника Сходу

Китай неухильно дотримується самостійної та незалежної мирної зовнішньої політики, головною метою якої є збереження незалежності, суверенітету та територіальної цілісності країни, створення сприятливого міжнародного середовища для реалізації політики реформ і відкритості та модернізації, захист миру на планеті та сприяння спільному розвитку. Зовнішньополітичний курс Китаю ґрунтується на таких засадах:

Китай завжди дотримується принципів незалежності та самостійності. Виходячи з корінних інтересів китайського народу та народів світу, а також реальних обставин, Китай визначає власну позицію та політичний курс з усіх міжнародних питань; він не піддається жодному зовнішньому тиску, не встановлює стратегічних відносин із великими державами чи блоками, не бере участі в гонці озброєнь та не проводить військової експансії.

Китай виступає проти гегемонізму та захищає мир у всьому світі. Китай вважає, що всі держави — великі й малі, сильні й слабкі, багаті й бідні — є рівноправними членами міжнародної спільноти. Спори між країнами мають вирішуватися мирним шляхом, без застосування зброї чи погроз силою, без втручання у внутрішні справи інших держав під будь-якими приводами. Китай ніколи не нав'язує іншим країнам свій суспільний лад та ідеологію і не дозволяє іншим країнам робити це щодо себе.

Китай активно сприяє формуванню справедливого та раціонального нового міжнародного політичного й економічного порядку. На думку Китаю, цей порядок має відображати вимоги історичного розвитку та прогресу епохи, виражати спільні прагнення та інтереси народів світу. П'ять принципів мирного співіснування та інші загальновизнані норми міжнародних відносин повинні стати основою для побудови нового міжнародного політичного та економічного порядку [1, c. 48-49].

Китай прагне встановлювати та розвивати дружнє співробітництво з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування: взаємна повага суверенітету й територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи один одного, рівність і взаємна вигода, мирне співіснування.

Розвиток дружніх відносин із сусідніми країнами є важливою складовою китайської зовнішньої політики. Китай вирішив більшість історичних проблем із сусідами та активно розвиває взаємовигідне співробітництво з ними.

Зміцнення єдності та співпраці з країнами, що розвиваються, розглядається як ключова передумова китайської зовнішньої політики. Китай і ці країни перебувають у спільному історичному процесі та мають спільні цілі: захист національної незалежності та економічний розвиток. Співробітництво між ними має широкі перспективи.

Китай приділяє увагу покращенню та розвитку відносин із розвиненими країнами, виступає за взаємну повагу, пошук спільних рішень за наявності розбіжностей, розширення взаємовигідного співробітництва незалежно від соціальних систем та ідеологій. Діалог має вестися на основі рівності та взаємоповаги, без конфронтації, з метою якнайкращого врегулювання розбіжностей.

Китай проводить всебічну політику розширення зв'язків із зовнішнім світом, прагнучи на основі рівності та взаємної вигоди розвивати торгівлю, техніко-економічне співробітництво та культурний обмін з усіма країнами й регіонами світу задля спільного процвітання. До 2001 року в Китаї було створено 390 тис. підприємств за участю іноземного капіталу, договірна сума яких становила 745 млрд 900 млн доларів США, а сума реалізації — 395 млрд 500 млн доларів. У 2001 році імпортно-експортний оборот Китаю досяг 509 млрд 800 млн доларів США, що забезпечило країні шосте місце у світі.

Після 15 років переговорів, 11 грудня 2001 року, Китай вступив до Світової організації торгівлі. Окрім отриманих прав, Китай уже розпочав виконання своїх зобов'язань у рамках СОТ та відіграє активну роль у сприянні глобальному процвітанню й прогресу.

Світова економіка є єдиним цілим. Економічна інтеграція несе для всіх країн як нові можливості, так і значні ризики. Забезпечення фінансової стабільності, подолання фінансових криз та гарантування економічної безпеки є спільним викликом для урядів усіх держав.

Китай бере активну участь у багатосторонніх дипломатичних заходах, виступаючи надійною силою у справі захисту миру та регіональної стабільності.

Як постійний член Ради Безпеки ООН, Китай бере активну участь у політичному врегулюванні гарячих точок у різних регіонах світу. Китай направляє персонал для участі в миротворчих місіях ООН. Він виступає за реформу ООН та підтримує курс на виконання ООН та іншими багатосторонніми організаціями їхньої важливої ролі в міжнародних справах. Китай послідовно виступає проти тероризму в усіх його формах і робить внесок у боротьбу з ним.

Китай докладає активних зусиль для просування процесу контролю над озброєннями, роззброєння та нерозповсюдження зброї. Нині Китай є учасником усіх міжнародних договорів про контроль над озброєннями та нерозповсюдження. У сфері нерозповсюдження Китай суворо дотримується своїх зобов'язань та вдосконалює правову базу. У країні створено комплексну систему контролю за експортом зброї.

Китайський уряд завжди надавав великого значення правам людини та докладає постійних зусиль у цьому напрямку. Китай приєднався до 18 конвенцій з прав людини, зокрема до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, а також підписав Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

Китай готовий спільно з міжнародною спільнотою докладати зусиль для вирішення таких глобальних проблем людства, як погіршення навколишнього середовища, дефіцит ресурсів, бідність і безробіття, зростання населення, поширення хвороб, наркотики та міжнародна злочинність [2, c. 32-34].

Висновки

Головним завданням авторів цього підручника є вивчення, узагальнення та висвітлення досвіду зарубіжних країн у розв'язанні складних проблем економічного розвитку в сучасних умовах, а також можливості його застосування в процесі радикальних економічних перетворень в Україні та формування нової економічної моделі.

Господарська практика країн світової спільноти свідчить, що оптимізація економічних відносин і вирішення проблем розвитку потребують багатоступінчастих підходів, які ґрунтуються на широкому врахуванні загальноцивілізаційних закономірностей, регіональних та національних особливостей, історико-генетичних та етнічних чинників, географічних, психологічних та інших факторів.

Механізми регулювання економічного життя є багатошаровою розгалуженою системою, фундаментом якої слугує сучасний ринок з його невід'ємними атрибутами: приватною власністю, конкуренцією, вільним підприємництвом, ініціативою та законодавством, що регулює весь комплекс господарських і соціально-трудових відносин. Отже, ринкова система є провідною та домінуючою в сучасній високорозвиненій економіці. Вона забезпечує неухильне зростання продуктивності суспільної праці, всебічну економію ресурсів, високу мотивацію та якість праці. Досвід показує, що найбільшу віддачу дає системно організована та активно функціонуюча сукупність ринків: товарів і послуг, капіталів і робочої сили, цінних паперів і грошей, житла й технологій, землі тощо. Водночас історична практика вказує на обмеженість суто ринкового регулювання економічних процесів та невиправданість абсолютизації принципу «Laissez-faire» (фр. — не заважати). Недоліки ринку компенсуються державним регулюванням макроекономічних процесів. Зростає роль інституційної інфраструктури, особливо таких її ринкових складових, як банківська та кредитно-фінансова система, валютне регулювання.

Надзвичайно важливим є питання про сучасні економічні форми, оптимізація яких досягається внаслідок суперечливої взаємодії суспільного поділу та кооперації праці, розвитку техніки й технологій, організації та управління виробництвом. Найбільш вражаючих економічних результатів досягають країни, які створюють економічні форми, що гнучко поєднують загальноцивілізаційні, загальносвітові надбання з особливостями власного господарства на основі найповнішої реалізації об'єктивно притаманних їм порівняльних і конкурентних переваг. Зрештою, саме такий підхід забезпечує виконання головного принципу економічної філософії — найефективнішого використання відносно обмежених господарських ресурсів.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів / Олена Базілінська ; М-во освіти і науки України. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 442 с.

2. Базилевич В. Макроекономіка : Навчальний посібник / Віктор Базилевич, Лариса Баластрик. — 2-ге вид., доп. — К. : Атіка, 2006. — 366 с.

3. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях : Навч. посіб. / Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна. — Харків : Факт, 2003. — 199 с.

4. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка : Підручник для України / Г. Н. Манків ; пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін. — К. : Основи, 2000. — 588 с.

5. Панчишин С. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів / Степан Панчишин. — 2-е вид., стереотип. — К. : Либідь, 2002. — 614 с.

6. Савченко А. Макроекономіка : Підручник / Анатолій Савченко ; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К. : КНЕУ, 2005. — 441 с.

7. Харкянен Л. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів / Людмила Харкянен. — К. : Каравела, 2006. — 174 с.