Зовнішня політика Германії в 70 - 90 роках

Вступ

1. Витоки мілітаристського курсу Бісмарка.

2. Ключові напрями зовнішньої політики Німеччини у 70–90-х роках.

3. Союзна система Бісмарка як фактор загрози європейському миру.

4. Бісмарківська модель союзів. «Союз трьох імператорів» та його роль.

5. Колоніальна експансія Німеччини у 80-х роках.

6. Поворот до «мирної політики».

7. Антифранцузький вектор політики Бісмарка.

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Перший канцлер Німецької імперії, князь Отто фон Бісмарк, аж до початку 90-х років умів домагатися свого в суперечках із прусським ландтагом та імперським рейхстагом, особливо коли йшлося про посилення мілітаризму або ж про зовнішньополітичні та дипломатичні ініціативи. Опозицію він не терпів, однак справжнім полем для демонстрації його сили була дипломатія, що спиралася на військову міць і мала створити для Німецької імперії вигідні умови в разі війни. Захищаючи інтереси прусського юнкерства, Бісмарк усвідомлював: зберегти панування земельної аристократії можна лише через союз із великою німецькою буржуазією.

У середині 80-х років XIX століття Німеччина розпочала колоніальні загарбання. Саме тоді сформувалася німецька колоніальна імперія, яка до початку Першої світової війни охоплювала територію близько 2500 тисяч квадратних кілометрів із населенням у 12–13 мільйонів осіб. Агітація місіонерських кіл, яких підтримувала ганзейська буржуазія, привернула увагу правлячих верств.

Однак колоніальній експансії відводилася другорядна роль у планах «залізного канцлера». Події в Європі змусили Бісмарка згорнути колоніальну політику та зосередитися на проблемах європейської дипломатії.

1. Витоки мілітаристського курсу Бісмарка

Перші кроки Німецької імперії на міжнародній арені засвідчили появу нового хижака, який одразу претендував щонайменше на загальноєвропейське, а то й світове панування. Після розгрому Франції Німеччина стала найсильнішою військовою державою Західної Європи. Завершення франко-прусської війни не лише не зменшило напруги, а й дало старт гонці озброєнь, у яку були втягнуті й інші держави, що не бажали опинитися в ролі Франції.

Об'єктивна ситуація — завершальна фаза переділу світу між великими державами — неминуче вела до мілітаризації економіки та загострення суперечностей у «європейському концерті». Німеччина, прагнучи бути першою скрипкою в цьому «концерті», поступово переходила на рейки світової політики.

Бісмарка вважали прихильником «континентальної політики», що мала на меті зберегти завойоване в династичних війнах. Оскільки головну загрозу він вбачав у Франції, яка швидко оговталася від поразки, канцлер постійно виношував ідею «превентивної» війни проти неї.

Із цією метою Бісмарк намагався створити під німецьким керівництвом блок європейських держав, протиставивши його своїм супротивникам. Ще під час війни 1866 року він виступав проти походу на Відень, вважаючи Австрію потенційним союзником. Виключена з Німецького союзу, Австрія більше не становила загрози для Пруссії.

Водночас Австрія, чия зовнішня політика змістилася на Балкани, була зручним інструментом Німеччини у Східній Європі — як проти Росії, так і для зміцнення позицій німецького капіталу на Балканах і Близькому Сході. Сама Австрія, не маючи сил протистояти Росії, мусила шукати зближення з Німеччиною. На цій основі в 1879 році виник військово-політичний союз Австро-Угорщини та Німеччини. У 1882 році до нього приєдналася Італія, сподіваючись на підтримку в боротьбі за Північну Африку, де активізувалася Франція. Троїстий союз Бісмарк вважав великою дипломатичною перемогою. Однак розрахунок на те, що супротивники залишаться роз'єднаними, не виправдався. Створення австро-німецького блоку 1879 року прискорило формування інших імперіалістичних коаліцій, які визначили розстановку сил у Першій світовій війні.

Уже в 1891–1893 роках оформився франко-російський союз. Замість ізоляції супротивників Бісмарк своєю агресивною політикою спровокував їхню консолідацію — це стало очевидним провалом його зовнішньополітичної стратегії.

Попри «континентальність», Бісмарк мусив поступатися буржуазії, яка вимагала колоній. Він став ініціатором колоніальної експансії. На початку 80-х років уряд запровадив заходи для стимулювання німецької колонізації в Африці, Латинській Америці та на Далекому Сході, фінансував пароплавні лінії та підтримував приватні колоніальні товариства. Особливо активними були Бременське та Гамбурзьке товариства, які силою здобували «місце під сонцем» в Африці.

2. Ключові напрями зовнішньої політики Німеччини у 70–90-х роках

Ще нещодавно конгломерат другорядних держав, Німеччина за чверть століття після 1871 року здійснила неймовірний економічний ривок, увійшовши до числа великих держав і почавши претендувати на провідну роль спочатку в Європі, а згодом і у світі.

Німецька імперія, народжена династичними та анексіоністськими війнами, спираючись на зростаючий військово-економічний потенціал, активно втручалася в європейську політику, порушуючи баланс сил. Франкфуртський договір 1871 року не приніс миру. Якщо для Бісмарка анексія Ельзасу й Лотарингії була трампліном для подальшої політики, то Франція не могла змиритися з несправедливим миром. Ворожнеча між Третьою республікою та Другою імперією розгорілася з новою силою, і антифранцузька політика стала одним із головних напрямів німецької дипломатії.

Уряд Бісмарка в 70–80-х роках прагнув не просто посилити позиції Німеччини, а й досягти гегемонії. Для цього використовувалися два шляхи: постійна загроза війною та створення прогерманських військово-політичних блоків. Така політика викликала недовіру в інших держав.

Швидке зростання німецьких монополій, яким бракувало сировини та ринків збуту, спростовує міфи про «миролюбну» політику Бісмарка. До початку 80-х років належать колоніальні захоплення в Африці, а наприкінці століття Німеччина проникає в Південно-Східну Азію та басейн Тихого океану. Німецькі монополії та банки розгорнули боротьбу за Латинську Америку. Це створило нові суперечності, насамперед із Англією. Німецькі територіальні претензії дестабілізували міжнародні відносини. Основну ставку панівні класи Німеччини робили на військову силу. Союз мілітаризму, юнкерства та фінансово-промислових магнатів створив тип міжнародних відносин, відомий як «збройний світ», сутністю якого була систематична підготовка до війни. Це виявлялося в гонці озброєнь, збільшенні армій, створенні агресивних блоків і прагненні до світового панування. Класичним виразником такого підходу стала мілітаристська Німеччина останньої третини XIX століття.

3. Бісмарківська система союзів як фактор загрози європейському миру

Вихід на європейську арену нової, швидко міцнілої Німеччини з її гегемоністськими претензіями поставив перед правителями Другої імперії питання про пошук союзників, які допомогли б тримати Францію в ізоляції. До своєї відставки в 1890 році Бісмарка переслідував «кошмар коаліцій», на запобігання яким він витратив два десятиліття. Він звернув погляди до Австро-Угорщини та Росії, прагнучи створити союз монархій. У результаті дипломатичної діяльності 1872–1873 років між Берліном, Віднем і Петербургом було підписано договір, до якого 23 жовтня приєднався кайзер Вільгельм I. Так виник «Союз трьох імператорів».

Ця коаліція трьох реакційних монархів не могла бути стабільною через суттєві суперечності між Німеччиною та Росією. Росію не влаштовували гегемоністські амбіції Німеччини. Російсько-турецька війна 1877–1878 років призвела до погіршення відносин і фактичного розпаду союзу. Лише після Берлінського конгресу, коли позиції Росії послабилися, угоду вдалося поновити в 1881 році. Однак суперечності залишалися. До середини 80-х років союз вичерпав себе. Тоді Бісмарк у червні 1887 року підписав із Росією так званий «договір перестраховки» на три роки, який передбачав нейтралітет у разі війни однієї зі сторін із третьою державою. Ця умова не діяла, якщо Німеччина напала б на Францію, а Росія — на Австро-Угорщину.

Система союзів Бісмарка не витримала випробування часом і зазнала краху, оскільки суперечила національним інтересам Німеччини. Нерівномірність розвитку капіталізму та перехід до імперіалізму штовхали керівників імперії до пошуку нових форм союзів. На рубежі 70–80-х років зусиллями німецької дипломатії виник Потрійний союз, формування якого пройшло кілька етапів.

У 1879 році було підписано австро-німецький союзний договір із явною антиросійською спрямованістю. Це став перший крок до розколу Європи на ворогуючі коаліції. У 1882 році між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією було підписано договір, відомий як Потрійний союз. Німеччина й Австрія обіцяли Італії військову допомогу в разі «неспровокованого» нападу Франції, а Італія зобов'язувалася допомагати Німеччині. Інші статті регламентували поведінку учасників у різних ситуаціях.

4. Бісмарківська модель союзів. «Союз трьох імператорів» та його роль

Змусивши реакційний уряд Тьера прийняти умови Франкфуртського миру та надавши військову допомогу в придушенні Комуни, Бісмарк і весь табір пруссько-німецької реакції вважали, що досягли величезного успіху. Націоналізм, ставши державною ідеологією, об'єднав прусських мілітаристів і капіталістичні кола навколо «залізного канцлера».

Поруч із Бісмарком значну роль відігравав граф Мольтке. Переконаний монархіст, він став поборником німецького націоналізму, який поступово витісняв прусський партикуляризм. Як і канцлер, начальник Великого генерального штабу залишався слугою династії Гогенцоллернів, але німецький імператор уже заслоняв у його очах прусського короля. Це не заважало їм, коли вони вважали за потрібне, ігнорувати думку кайзера.

Мольтке вбачав місію германізму в боротьбі проти слов'янства та «галльського духу», у якому бачив загрозу консервативному порядку. Він вважав, що Німеччина має вести боротьбу і на Сході, і на Заході, і саме це може стати основою для зближення з Англією.

Німецька буржуазія, слідуючи за своїми кумирами, легко відмовилася від ліберальних ідеалів. Її влаштовував монархістський, напівабсолютистський режим із жалюгідним парламентаризмом. Вона підкорила свій лібералізм націоналізму та мілітаризму. Тепер вона захоплювалася Бісмарком як «залізним канцлером».

Задовольнивши національні вимоги буржуазії, юнкер переміг її, використавши її анексіоністські апетити. Решту довершив страх перед Паризькою Комуною, який охопив буржуазних лібералів. Бісмарк не відмовився від можливості використати цей страх у внутрішній політиці. «Ще одна Комуна, — зауважив він якось, — і в мене зовсім не буде опозиції». Він прагнув використати цей страх і в зовнішній політиці.

У червні 1871 року, коли німецькі війська ще стояли під Парижем, Бісмарк звернувся до урядів Австро-Угорщини, Росії, Англії, Італії та Бельгії із закликом створити своєрідний Священний союз проти комунізму та Інтернаціоналу.

Посилаючись на те, що події в Парижі розкрили солідарну організацію соціалістичних елементів у Європі, канцлер запропонував об'єднати зусилля урядів для зміцнення існуючих порядків. У середині червня він переслав австро-угорському уряду меморандум, у якому описував небезпеку Комуни та рятівну роль тих, хто її задушив. Заклик до зближення з Німеччиною на реакційній основі знайшов підтримку у Відні. Підготовлений ґрунт він знайшов і в царській Росії. Олександр II заявив про бажання переговорити з німецьким кайзером про захист європейського порядку. Бісмарк, у якого вже визріла ідея «Союзу трьох імператорів», вважав атмосферу сприятливою.

За свідченням Моріца Буша, плани канцлера полягали в тому, щоб, використовуючи страх перед Інтернаціоналом, відновити Росію проти Франції та завоювати на свій бік Австрію. Граф Вальдерзее запевняв Тьера, що французький уряд може розраховувати на допомогу німецьких військ проти революційних виступів.

Висуваючи ідею реакційного «порядку», німецький мілітаризм прагнув зміцнити свою роль у міжнародних відносинах. Здавалося, що в Німеччини немає серйозних противників. Вплив Австрії серед німецьких держав було втрачено, а позиції реваншистських кіл у Росії підірвано. Поразка Австрії в 1866 році та створення Австро-Угорщини мали наслідки: плани австрійської експансії серед німецьких держав змінилися планами експансії на Балканах, де зав'язувалися нові суперечності з Росією.

Відносини молодої імперії з Габсбурзькою монархією були задовільними. Після відставки графа Бейста міністром-президентом став граф Андраші, що означало покращення відносин між Пруссією-Німеччиною та Австро-Угорщиною. Економічних і колоніальних суперечностей з Англією тоді ще не було. Навпаки, впливові кола Англії, особливо консерватори, з симпатією дивилися на Німеччину як на противагу своїм континентальним суперникам.

Франція була ослаблена та ізольована, дві її провінції анексовані, частина департаментів окупована. Про реванш вона не могла й думати. На східному кордоні, з боку Росії, також не очікувалося ускладнень. Франко-прусська війна поставила Росію у вигідне міжнародне становище, посіявши розбрат між Німеччиною та Францією. Бісмарківська дипломатія намагалася використати цю силу у власних інтересах, спираючись на торгово-економічні зв'язки, династичні узи та спільні реакційні інтереси.

Щоправда, французька дипломатія ще під час підготовки Франкфуртського миру інтригувала в Петербурзі, побоюючись надмірного посилення прусського мілітаризму. Царська дипломатія підбадьорювала уряд Тьера. Росія прагнула використати франко-німецькі суперечності. На випадок зближення Франції та Росії Бісмарк мав план превентивної війни на два фронти, розроблений Мольтке ще в квітні 1871 року.

У меморандумі Мольтке зазначалося, що не слід сподіватися швидко розправитися з одним противником, а потім звернутися проти іншого. План передбачав, що половина армії спрямовується на Захід, а половина на Схід. Західна армія мала оборонятися, спираючись на зміцнення Меца та Страсбурга, поки східна вестиме наступ. Мольтке не планував вторгнення вглиб Росії, а ставив завдання окупувати Царство Польське.

Цей план свідчив про агресивність пруссько-німецького мілітаризму. Внутрішнє та міжнародне становище імперії здавалося блискучим. «Я сумую, — говорив Бісмарк. — Усі великі справи завершені, імперія створена. Ворожі коаліції легко попередити». Однак це був жарт. Міжнародна обстановка не була ідилічною, і «залізний канцлер» витратив чимало зусиль, щоб створити коаліцію під німецьким керівництвом.

Згодом Бісмарк стверджував, що після розгрому Франції вважав імперію «насиченою». Але це не відповідало дійсності. Перетворення Німеччини на велику промислову державу, інтереси економічної експансії та зростання мілітаризму наклали відбиток на її зовнішню політику в період переходу до імперіалізму.

Ще під час розробки умов миру з Францією деякі капіталістичні кола вимагали змусити Францію поступитися частиною колоній. Це викликало заперечення мілітаристів, які вважали, що колонії послаблять позиції імперії, оскільки потребуватимуть будівництва флоту та відвернуть кошти від сухопутної армії.

Бісмарк поділяв цю точку зору. Він вважав колоніальні підприємства «розкішшю, як собольї шуби на шовку в аристократичних польських сім'ях, у яких навіть сорочок немає». Однак через півтора десятиліття, у середині 80-х років, під впливом експансіоністських інтересів великої буржуазії він активно став на шлях колоніальних захоплень.

Анексія Ельзасу та Лотарингії означала прагнення мілітаризму зміцнити основи своєї реакційної політики. Це був найвірніший спосіб перетворити війну на європейську інституцію та увічнити військовий деспотизм. Ці слова виявилися пророчими. Військовий деспотизм завжди потребував загострення міжнародної обстановки. Наявність реваншистських настроїв у Франції лише зміцнювала мілітаристів у Німеччині. Невдовзі після війни генеральний штаб запитав канцлера, чи може він гарантувати відсутність загрози реваншу. Бісмарк відповів, що може гарантувати протилежне — нові війни неминучі.

Після Франкфуртського миру Бісмарк був упевнений, що будь-який ворог Німеччини має в особі Франції потенційного союзника. Це ставило перед дипломатією завдання послабити Францію та ізолювати її. Звідси — прагнення запобігти зближенню реваншистів Австрії та Франції, боротьба з католицизмом, який міг сприяти такому зближенню, та прагнення зміцнити відносини з Росією.

Прагнення ізолювати Францію привело Бісмарка до необхідності підтримувати добрі відносини з Росією та Габсбурзькою монархією. Такими були результати «революції згори». Німецька буржуазія, економічно зростаюча, але політично слабка, підтримувала Бісмарка. У возз'єднаній імперії вона бачила здійснення своєї «національної ідеї», отримавши величезний внутрішній ринок. Вона розраховувала на європейські та світові ринки. Бісмарк вважав, що політика — це наука про можливе. Ще під час кампанії проти Франції він думав про зміцнення відносин із Росією та Австро-Угорщиною, прагнучи не допустити коаліції Кауніца. У мемуарах він розкриває намір залучити до союзу монархічних держав і Італію. Він також шукав зближення з Англією. Під час переговорів із лордом Расселом Бісмарк дав зрозуміти, що розглядає Англію та Австро-Угорщину як природних союзників. У липні 1871 року він звертав увагу лорда Гренвіля на «моральну відповідальність» Англії через перебування керівних органів Інтернаціоналу в Лондоні, зондуючи ґрунт для «єдиного фронту проти спільної небезпеки». Спроба закінчилася невдачею — англійський уряд зайняв стриману позицію. Тоді ідеологічний щит було повернуто в бік Росії та Австро-Угорщини.

5. Колоніальна експансія Німеччини у 80-х роках

Спритно граючи на суперечностях європейських держав, Бісмарк зумів зміцнити міжнародне становище Німеччини. Швидке зростання капіталізму з елементами монополістичного капіталу штовхало правлячі кола до захоплення заморських територій. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років представники торгово-промислового та фінансового капіталу посилили тиск на уряд, вимагаючи колоній.

Устремління німецьких промисловців були спрямовані на Африку та Океанію. У 1883 році бременський торговець Людериц заснував поселення в Південно-Західній Африці, попросивши Бісмарка встановити протекторат. Момент був удалий: колоніальні держави були зайняті боротьбою за останні вільні території. У 1884 році Німеччина захопила Камерун. Так виникла Німецька Південно-Західна Африка. Наступного року Петере захопив землі на сході континенту, заклавши основи Німецької Східної Африки. Одночасно німецькі капіталісти посилювали експансію в Океанії, анексувавши Маршаллові острови та північно-східну частину Нової Гвінеї.

6. Поворот до «мирної політики»

Після нетривалої паузи позаєвропейська політика Німеччини в середині 90-х років отримала нові імпульси. Зовнішня політика Другої імперії формується як імперіалістична колоніальна політика, хоча остаточно складається лише на початку XX століття. Новизна полягала в тому, що Німеччина все наполегливіше вступала в боротьбу за вже поділені території, претендуючи, зокрема, на англійські володіння в Африці. Зайнявши провідне місце в Європі за рівнем промислового виробництва, Німеччина мала могутній економічний потенціал. Економічний фактор став головною рушійною силою експансії. Німецький капітал шукав нові засоби для досягнення цілей. Таким засобом стало будівництво великого військово-морського флоту, розпочате в 1898 році. Це був виклик Англії. Якщо раніше колоніальні походи очолювали проповідники та купці, то тепер на чолі виступали мілітаристи та фінансисти, які отримували всебічну підтримку держави. Колоніальна політика стає функцією буржуазної держави. Цей новий підхід отримав назву «світової політики». Географія зовнішньої політики ставала світовою. Німецькі фірми виривалися на ринки Південної та Центральної Америки, де раніше панувала Англія. Велике місце відводилося Близькому Сходу, особливо Азіатській Туреччині.

Першочергового значення уряд надавав будівництву Багдадської залізниці, яка мала забезпечити німецькі інтереси на Близькому та Середньому Сході та прокласти шлях до Індії. Вільгельм II і німецькі колоніалісти особливого значення надавали Далекому Сходу, зокрема Китаю. Друга половина 90-х років пройшла під знаком захоплення важливих територій Китаю. Водночас Німеччина закріпила панування на Каролінських, Маріанських островах і Самоа. Зовнішня політика здійснювалася під знаком реакційної ідеології мілітаризму та шовінізму. У країні виникла мережа реакційних організацій (Пангерманський союз, Флотський союз та інші), які насаджували імперіалістичну ідеологію. Напередодні епохи імперіалізму в Німеччині раніше, ніж в інших країнах, почали складатися елементи агресивної проімперіалістичної політики, що виражали прагнення до переділу світу та встановлення світового панування.

7. Антифранцузький вектор політики Бісмарка

Найбільш наочно політика «збройного світу» виявлялася у взаєминах Німеччини та Франції. Правлячі кола переможеної Франції не збиралися миритися з втратами. Бісмарк і його оточення бачили у Франції ворога № 1 на шляху до гегемонії в Західній Європі. В обох країнах розпалювався націонал-шовінізм, велися військові приготування. Особливо старався Бісмарк.

З 1875 по 1887 рік неодноразово виникали «військові тривоги», що загрожували європейському миру. На початку 90-х років франко-германська криза досягла такої гостроти, що виникла загроза війни. Лише позиція Росії, яка стала на бік Франції, усунула цю небезпеку.

Зовнішня політика Другої імперії виражала класові інтереси юнкерів і магнатів промисловості, великого фінансового капіталу. Вона суперечила інтересам трудящих і була джерелом конфліктів і криз у міжнародних відносинах.

Висновки

Протягом багатьох років Бісмарк домагався залучення Великобританії до Троїстого союзу, щоб застрахувати Німеччину від Росії. До зближення з Англією його штовхали впливові кола великої буржуазії, які сподівалися на полегшення доступу німецьких товарів на світові ринки. До цього його спонукали також неприязні відносини з Францією та загострення суперечностей із Росією. Діючи в інтересах юнкерства, Бісмарк підвищував ввізні податки на хліб, що викликало економічну війну між Німеччиною та Росією. Зазнавши невдачі в переговорах з Англією, він став добиватися відновлення «договору перестраховки» з Росією, термін дії якого закінчувався.

Список використаної літератури

1. Бисмарк О. Вильгельм II: Воспоминания и мысли / Отто Бисмарк; пер. с нем. А.Н. Карасика; предисл. М. Павловича. — М.; СПб.: Госиздат, 1923. — 174 с.
2. Галкин И.С. Создание Германской империи, 1815–1871 гг. / Илья Галкин. — М.: Высш. шк., 1986. — 173, [2] с.
3. Стельмах С.П. Всесвітня історія: Новий період (кінець XVIII — початок XX ст.). — К.: Академія, 1998. — 293 с.
4. Всесвітня історія: Нова історія (кінець XVIII — початок XX ст.). — К.: А.С.К., 2000. — 334, [1] с.
5. Даниленко В.М. Всесвітня історія: Хронологія основних подій. — К.: Либідь, 1997. — 261, [2] с.
6. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. — К.: Знання, 2002. — 565 с.
7. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: пер. з нім. / Герман Кіндер, Вернер Хільгеман; наук. ред. пер. А.Г. Слюсаренко, О.Ф. Іванов. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631, [1] с.