Зороастризм, індуїзм та іслам як релігії світу

1. Зороастризм: витоки та основні засади.

2. Іслам: засновники, суспільні передумови та чинники виникнення.

3. Індуїзм: зміст і специфіка становлення.

Перелік джерел.

1. Зороастризм: витоки та основні засади

Існують різні теорії щодо місця зародження зороастризму. Згідно з однією з них, він з'явився на заході Ірану, у Мідії, а вже потім поширився на східні території. Однак більшість дослідників дотримується думки, що ця релігія виникла у східній частині Ірану, в області Бактрія (сучасна Середня Азія), і звідти вже поширилася на захід, до Мідії, де її прийняли жерці-маги. Попри розбіжності, всі науковці погоджуються, що вже у VII—VI століттях до нашої ери на території стародавнього Ірану сформувалося релігійне вчення, засновником якого вважається мислитель Заратуштра (Зороастр), який, за переказами, отримав це знання через божественне одкровення.

Цю релігію також називають маздаїзмом — за ім'ям верховного бога Ахурамазди, або релігією Авести — за назвою священної книги. Її послідовників часто називають вогнепоклонниками через особливе шанування вогню. Зороастризм вважається першою з релігій одкровення, тобто таких, де вчення передається пророком від єдиного Бога. Після нього з'явилися іудаїзм, християнство та іслам.

Виникнення зороастризму відбувалося в період запеклої боротьби східноіранських племен за збереження родоплемінної демократії. Саме тоді у проповідях Заратуштри з'явилися демократичні ідеї, а саме вчення стало ідейним підґрунтям народних рухів. Воно мало виправдати перехід до осілого землеробства та скотарства, що вимагало політичного об'єднання в державу з сильною владою та боротьби з кочівниками. Для цього потрібна була хоча б тенденція до монотеїзму, якщо не повний перехід до нього.

Спочатку зороастризм категорично відкидав вірування інших народів, визнаючи лише культ Ахурамазди. Проте повністю ізолюватися від попередніх традицій він не зміг. З часом давніші божества індоіранських племен поступово увійшли до зороастрійського пантеону, а їхні культові тексти були включені до зороастрійських писань.

Перський цар Ксеркс із династії Ахеменідів провів релігійну реформу, заборонивши культи місцевих племінних богів-девів та проголосивши Ахурамазду єдиним богом. Однак це не означало остаточної перемоги зороастризму. Царі Дарій та Ксеркс, хоч і боролися з культами девів, водночас підтримували жертовні обряди магів. Їх не можна вважати повними зороастрійцями, оскільки Авеста про них не згадує. Можливо, редактори Авести не схвалювали спроб Дарія та Ксеркса стати посередниками між Ахурамаздою та людьми, замінивши таким чином Заратуштру. У часи Ахеменідів на сході Ірану ім'я Заратуштри не було відоме, а їхня релігія ще не була власне зороастризмом.

Існує також думка, що в ахеменідському Ірані співіснували три релігійні системи: релігія перського народу, релігія ахеменідських царів та релігія магів. Перша являла собою комплекс дозороастрійських племінних вірувань, а дві інші були різними течіями зороастризму, причому вчення магів було більш ортодоксальним. Якщо царі ховали померлих традиційно, то маги виставляли тіла на поталу звірам і птахам. В написах Ахеменідів Заратуштра ще не згадується. Проте вже за Дарія I зороастризм стає державною релігією. У своєму "Бехістунському написі" Дарій постійно наголошує, що отримав владу та перемоги від Ахурамазди. Однак питання про те, чи були перші Ахеменіди справжніми зороастрійцями, досі залишається відкритим.

Щодо особи Заратуштри існує безліч гіпотез. Його ім'я в іранській традиції звучить як Заратуштра, а в грецькій — Зороастр, що означає "той, хто приносить жертви зіркам". Час його життя різні дослідники визначають від XIV століття до н.е. до першої половини VI століття н.е. Найімовірніше, Заратуштра отримав одкровення. Людству було відкрито, що воно разом із добрими богами має перемогти зло та вдосконалити світ, створений Ахурамаздою. Четвертий період — це три тисячі років існування світу після Заратуштри. Таким чином, згідно із зороастрійськими віруваннями, людству залишилося існувати приблизно 300—400 років. Протягом цього часу кожну тисячу років приходитимуть три рятівники — сини Заратуштри. За легендою, Заратуштра залишив своє сім'я в озері, де купався. Дівиці, які побувають у цих водах, завагітніють і народять рятівників. З приходом третього рятівника відбудеться фінальна битва між добром і злом. Тоді настане третя ера — ера розділення, коли добро відокремиться від зла. Зло буде знищене вогнем і розплавленим металом, добро ж запанує всюди, смерть буде подолана, а світ оновиться й існуватиме вічно. Така есхатологічна картина підвищувала авторитет зороастризму серед політеїстичних релігій стародавнього світу.

Однак насправді зороастризм не зміг уникнути політеїзму. Хоча Ахурамазда проголошується головним богом, він не єдиний, оскільки поруч із ним завжди перебуває Анхра-Майнью. Між ними триває постійна боротьба. Ахурамазда могутній, але не всемогутній, і самотужки не може подолати зло та його джерело — Анхра-Майнью, тому потребує допомоги інших богів і людей. Таким чином, зороастризм уникає суперечності між всемогутністю Бога та існуванням зла, яку не можуть розв'язати послідовно монотеїстичні релігії.

У зороастрійському пантеоні є багато богів із різними функціями. День поділений на п'ять частин, кожна з яких перебуває під опікою певного божества: від сходу сонця до полудня — Хавані, від полудня до другої половини дня — Рапітвіна, далі до заходу — Узайярина, від заходу до опівночі — Айвісутріма, а з опівночі до світанку — Ушахіна. Кожній частині дня відповідають молитви до цих божеств. Звідси, до речі, походить і п'ятиразова молитва (намаз) у мусульман.

Окремим богам присвячені численні гімни (яшти) в Авесті: богині вод і родючості Арві-Сурі, богу війни та перемоги Вертрагне, богині щастя та доброї долі Аші, божеству землі Заму.

Пантеону богів на чолі з Ахурамаздою протистоїть пантеон девів, які є військом Анхра-Майнью.

Зороастризм має свій символ віри, що згадується в Авесті: "Визнаю себе шанувальником Мазди, послідовником Зороастра. Зрікаюся демонів-девів, приймаю віру Ахури. Ахурамазді, доброму, всеблагому, належить все благе". Далі йдеться про визнання дуалізму, необхідність зрікатися зла та боротися з ним, визнавати авторитет Ахурамазди та суворо дотримуватися моральних приписів зороастризму.

Зороастрійський культ виріс із первісних фетишизму та магії. Спочатку він був досить простим. Послідовники Заратуштри молилися Ахурамазді на вершинах гір, берегах річок та перед домашнім вогнищем. Жерцями були старійшини родів, яким допомагали виконавці обрядів. Весь культ був спрямований на дотримання ритуальної чистоти та захист від нечистих сил. Уособленням ідеї очищення був вогонь.

Згодом культ стає складнішим як ідейно, так і ритуально. Кожне слово, дія чи рух набувають прихованого змісту. Тлумачення цих символів та організація церемоній стає головним завданням жерців. Коли зороастризм став державною релігією могутніх імперій, культ набув особливої пишності. Були збудовані величні храми з вівтарями, зверненими на південь.

Обов'язковим елементом культу є молитви. Головну молитву "Ахуна-Ваіра", або "Ахунвар", склав сам Заратуштра.

Під час богослужінь відбувається символічне жертвопринесення: богам приносять хауму — сік розтертої рослини з наркотичними властивостями, змішаний із молоком (сома). До цього додають прісний корж та фрукти. Жертву можуть готувати лише жерці з продуктів, принесених віруючими. Частину її спалюють на вогні з особливими церемоніями, а решту споживають жерці та віруючі. Під час церемоній читають Авесту.

Зороастрійці носять особливий одяг, що свідчить про їхню приналежність до віри. Це натільна сорочка, прикрашена зірками, з невеликим гаманцем біля комірця — символом того, що віруючий усе життя має збирати добрі думки, слова та справи. Також віруючі носять шнур, який використовують як пояс, зав'язуючи його вузлом спереду та позаду.

У зороастризмі є чимало свят. Це сім щорічних свят на честь Ахурамазди та його пантеону, встановлених Заратуштрою. Багато свят запозичено з дозороастрійського періоду. Вони пов'язані з певними порами року й називаються гаханбарами (гахамбарами). Їх шість: перше — в середині весни, друге — в середині літа, третє — на початку осені (свято врожаю), четверте — наприкінці осені (повернення худоби з пасовищ), п'яте — в середині зими, шосте — на початку весни (у дні весняного рівнодення, триває п'ять днів і складається з двох частин: богослужіння з молитвами та богослужіння з жертвами).

Особливо урочисто святкується Новий рік, який припадає на останній день шостого гаханбара — день весняного рівнодення. Історично в зороастрійців існувало кілька календарних систем. Їхній рік налічує 360 днів, останні п'ять — це дні особливих молитов за душі предків, а кожен четвертий рік додається ще один день. Останній день шостого гаханбара вважається днем народження Заратуштри.

Під час свят віруючі обов'язково вживають священний напій хауму, який, за їхніми віруваннями, викликає релігійне піднесення та має позитивний магічний вплив.

Смерть у зороастрійців вважається найбільшим злом. Коли настає смерть, жрець вимагає від помираючого каяття та вливає йому в рот і вуха хауму. Це нагадує причастя. Мертве тіло вважається продуктом перемоги злих сил. Тому все, що пов'язане зі смертю та трупом, є нечистим. Землю, де померла людина, протягом року не можна зрошувати чи засівати. У домі, де сталася смерть, взимку вогонь можна запалити або внести через дев'ять днів, а влітку — через місяць.

Зороастрійці вважають, що мертвих не можна закопувати в землю, опускати у воду чи спалювати, оскільки це оскверняє природні стихії. Тіла виносили на високі, сухі, кам'янисті місця, закріплюючи їх так, щоб тварини не могли розтягти кістки. Якщо тіло поїдали птахи — це вважалося добрим знаком, якщо звірі — поганим. З кісток викладали спеціальні слова.

Сучасні зороастрійці ховають померлих у круглих баштах мовчання (декмах), які всередині мають три концентричні амфітеатри із заглибленнями: у зовнішньому розміщують чоловіків, у середньому — жінок, у внутрішньому — дітей. Тіла ставали здобиччю шулік. Обгризені кістки скидали в колодязь у центрі декми. Вважалося, що в декмі збираються діви для своїх біснуватих ігор, тому це місце вважалося заклятим, і відвідувати його могли лише спеціальні служителі.

Зороастрійський культ залишається незмінним протягом багатьох століть.

2. Іслам: засновники, суспільні передумови та чинники виникнення

Іслам є наймолодшою світовою релігією. За даними Всесвітньої ісламської ліги, у 1990 році в різних країнах налічувалося понад 900 мільйонів послідовників ісламу. Мусульмани проживають у більш ніж 120 країнах світу. У 35 країнах вони становлять 95-99% населення, у 13 державах — впливову меншість, а в 28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія).

Виникнення ісламу тісно пов'язане з двома містами: Меккою та Ятрибом. Мекка була торговельним і релігійним центром аравійських племен, а Ятриб мав значення міжнародного та міжрелігійного зв'язку, оскільки там, окрім двох арабських племен, проживали цілі племена та клани євреїв. Звідси було зовсім недалеко до гори Сінай та Єрусалиму.

Отже, місце зародження нової релігії розташоване поруч зі священними місцями іудаїзму та християнства. Крім географічного зв'язку, між аравійською релігією та єврейсько-християнським одкровенням існує спорідненість племен, мови та переказів. Аравія здавна була населена двома семітськими племенами, яких Біблія називає синами Йоктана (Буття Х, 25-30) та синами Ізмаїла (Буття, ХХV, 12-16). Північні аравійці задовго до Мухаммада засвоїли біблійну розповідь про Авраама, Агар та Ізмаїла, збагативши її місцевими деталями. Джерело Земзем у Мецці було тим самим, з якого, за молитвою Агар, ангел Господній (за мусульманською версією — архангел Джебраїл) напоїв помираючого від спраги Ізмаїла. Невеликий чотирикутний храм (Кааба), розташований біля цього джерела, за переказами, був побудований самим Авраамом, який прийшов відвідати свого сина-вигнанця. Чорний камінь-метеорит, вбудований в одну зі стін Кааби, був принесений з неба архангелом Джебраїлом. Поруч знаходився обломок скелі, на який ставав Авраам з Ізмаїлом для молитви — місце Авраама (Макам-Ібрагім).

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:

• віра в єдиного бога Аллаха та його посланців — Мухаммада та Алі. Аллах єдиний і невіддільний. "Доповнюють" Аллаха пророки, ангели, демони, які також шануються як боги;
• шанування "священного писання" (Корану), в якому розповідається про створення світу, Страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, давньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, що регулюють суспільні та сімейні стосунки. Коран створювався майже 100 років, роботу над ним завершили у VIII столітті;
• шанування "священного писання" (Сунни) — зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммада, його висловлювання з різних приводів, його автобіографія. Сунна є основою фікха — мусульманського правознавства та шаріату — зведення мусульманських законів;
• щоденна п'ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця та перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво- та одноразові молитви. Перед намазом обов'язкове ритуальне обмивання (піском або водою);
• сплата податку (закят) у давньому ісламі — на користь бідних (чим іслам завоював прихильність пригноблених), а нині — на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садакою — добровільним пожертвуванням;
• дотримання посту (урази). Протягом дев'ятого місяця (рамадан) за місячним календарем мусульман від світанку до настання темряви не можна їсти та пити, а з настанням ночі це дозволено. Зараз ці вимоги спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, а також від вагітних жінок;
• ходіння на молитву до Мекки (хадж) — покаяння у гріхах та прилучення до святинь;
• священна війна з невірними (джихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламської віри насаджував ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій.

В ісламі велику роль відіграє складна обрядність. Мусульманин повинен п'ять разів на день здійснювати молитву, дотримуватися релігійних свят, постів, обрядів, звичаїв.

Іслам (у перекладі з арабської означає "покора"), або магометанство (назва походить від імені пророка Магомета; втім, його ім'я в різних ісламських країнах вимовляють по-різному: Мухаммад, Мухаммед, Магомед), або мусульманство — наймолодша зі світових релігій. Іслам виник у VII столітті н.е. в західній частині Аравійського півострова, де проповідував пророк Мухаммад (близько 570-632 рр.; очевидно, особа історична), але витоки ісламу сягають глибокої давнини. Ця релігія в процесі становлення увібрала в себе елементи міфології аравійських кочових племен, а також релігійні та міфологічні уявлення інших народів Близького Сходу. Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті — тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багатющу культурну спадщину. Певний вплив на іслам справили вже усталені релігійні уявлення іудаїзму та християнства. Мусульмани взагалі визнають існування інших релігій; власне Аллаха вони вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни (котрих мусульмани звуть "людьми писання"), але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Таким чином, як і інші релігії світу, іслам виникає на конкретному соціальному тлі й пов'язаний із певною психологічною атмосферою; він виявився відповідним тим сподіванням, що вже давно жевріли в суспільстві [3, c. 69-71].

Історія ісламу щільно пов'язана з особою пророка Мухаммада (ми вживаємо в тексті арабський варіант вимови).

Перекази дають достеменні свідчення про життя цієї людини. Рано лишившись сиротою, він спочатку пас чужі череди, потім супроводжував торгові каравани. Одружившись із багатою вдовою на ім'я Хадіджа, почав вести її торгові справи. Десь під сорок років Мухаммад починає проповідувати від імені Аллаха.

Як і попередні пророки, Мухаммад є звичайною людиною, і це багаторазово підкреслено. У Корані, священній книзі мусульман, наведено слова Аллаха, звернені до пророка: "Скажи: Адже я чоловік такий же, як ви, мені було сповіщено, що бог ваш — бог єдиний". Сповіщено було пророкові через архангела Джебраїла.

Проповідницька діяльність Мухаммада отримує прихильників: адже те, що його вустами промовляє Аллах, збігається з настроями багатьох аравійців. Закони, що їх послав людям Аллах через свого пророка, записано в аятах (розділах) Корану, де даються пояснення стосовно суспільного устрою, ставлення до особи пророка, розподілу майна й військової здобичі — власне, всіх сфер життя. Забороняється лихварство, вживання міцних напоїв і свинини; мусульманин має п'ять разів на день молитися, виголошуючи символ віри: "Нема бога окрім Аллаха, і Мухаммад пророк його".

Кожен із членів мусульманської спільноти зобов'язувався віддавати частину прибутків на загальні потреби, підтримувати бідних. Величезне враження справило скасування відсотків із боргу. Тому не можна не погодитись із сучасним російським арабістом М. Піотровським, котрий характеризує перші дії пророка Мухаммада як "чергову з таких численних в історії людства спроб створити справедливе суспільство рівних" [6, c. 27-29].

Варто вказати, що сліди поступових змін у відносинах ісламу з іншими релігіями знаходимо в Корані, де все частіше наголошується, що послідовники Муси (так звуть в ісламі пророка Мойсея) викривили його вчення, а іудейського праотця Ібрахіма (Авраама) взагалі названо не іудеєм і не християнином. Поступово все більший наголос робиться на самостійність ісламу, його відмінність від інших видів монотеїзму. Разом із тим іслам усвідомлює себе, так би мовити, географічно. Наприклад, спочатку, перебуваючи в Медіні, мусульмани молилися, повернувшись обличчям до Єрусалиму. Починаючи з другого року хіджри, кіблою, тобто напрямом молитви, стає священний чорний камінь Кааби в Мецці. Він і донині є головною святинею ісламу, паломництво до якої вважається святим обов'язком кожного правовірного. Але згадаймо, що в часи Мухаммада Мекка була містом, де панувала язичницька віра — а отже, головним завданням прихильників ісламу мало стати звільнення Мекки від невірних. За таких умов іслам неминуче стає воюючою релігією, чи не найвойовничішою в той час у світі. Доволі швидко він опановує увесь Аравійський півострів. Мухаммад мріяв про подальше розширення меж ісламського світу.

Смерть пророка 8 червня 632 р. не зменшила войовничої енергії ісламу. Власне, релігійні процеси стали рушійною силою етнічної консолідації, і можна стверджувати, що в VII ст. іслам уже становить суперетнічне явище, якому високою мірою притаманна пасіонарність (користуємося термінологією видатного російського вченого Л. М. Гумільова) [3, c. 72-74].

Стосовно особливостей ісламу як релігійної системи слід наголосити, що він є релігією монотеїстичною. Символ віри ісламу свідчить про це недвозначно: "Нема бога окрім Аллаха...". Але мусульмани визнають існування персонажів інших релігій: Муси (іудейського пророка Мойсея), Іси (Ісуса Христа). Однак усі прихильники немусульманських релігій для ісламу є "невірними", тож боротися з ними треба у всякий спосіб.

Окрім Аллаха, мусульманин вірить також у диявола (шайтана, Ібліса), проклятого Аллахом; шайтан підбурює людей на злі вчинки та непокору Аллахові. Близькими до диявола є демони, або джини (багатьом із нас вони відомі як персонажі східних казок). Джини, так би мовити, функціонально протистоять ангелам. Найвідоміший із ангелів — Джебраїл. Саме Джебраїл (Джебрил) відкрив Мухаммадові, що його вустами промовляє Аллах. Слова Аллаха записано в Корані. Сам же Коран, однак, не створено ніким і ніколи, він є передвічним, викладене в ньому слово боже передають людям пророки.

Таким чином, оскільки Коран не є створеним, початку світу не існує. Однак віра в кінець його, в Страшний суд, для мусульманина є безсумнівною. Про кінець світу сповістить людям прихід месії — мехді. Та, на відміну від християнства, ісламський Страшний суд не є загальнолюдським. Частина правовірних його уникне, потрапивши одразу до раю. Це насамперед ті, хто боровся, брав участь у джихаді (священній війні за ісламську віру). Участь у джихаді загалом є найпершим обов'язком правовірного.

У зв'язку з дуже важливим для ісламу поняттям джихаду можна наголосити на войовничості мусульманської релігії. Саме цей аспект спричиняв і спричинює цілу низку політичних проблем, починаючи з перших років існування ісламу й аж до нашого часу (політична нестабільність на Близькому Сході, тероризм ісламських фундаменталістів та ін.). Але закид на адресу войовничості ісламу є дещо однобічним і в усякому разі не виваженим із наукової точки зору. Адже джихад не є суто релігійною войовничістю. Насамперед звернімося до значення слова. У перекладі з арабської воно означає "старання, зусилля, напруження". В ісламі існують такі поняття, як "джихад серця" — боротьба з власними недоліками, "джихад руки" — дотримання міри в покаранні, "джихад мови" та ін., що мають у першу чергу етичний та правничий зміст (самовиховання, справедливість та ін.). Збройна ж боротьба за утвердження ісламу в світі називається "джихад меча", тобто є лише одним із аспектів джихаду. Але на Заході переважає розуміння джихаду виключно як "війни за віру". Таке розуміння одного з найважливіших понять ісламу притаманне передусім політикам — тому, що саме цей аспект завдає найбільшого неспокою світові. Як відомо, світова історія знає аж надто багато прикладів релігійного фанатизму, серед яких посідають місце й хрестові походи, тож іслам, на жаль, не складає винятку. Однак у свідомості багатьох людей нестабільність на Близькому Сході міцно пов'язана з ісламським (мусульманським) фундаменталізмом, а іноді вони навіть ототожнюються. Але терміном "ісламський фундаменталізм" позначається в науці сукупність течій ісламської суспільної думки, націлених на впровадження мусульманських настанов як обов'язкових норм усього сучасного життя. Ісламський фундаменталізм тісно пов'язаний із політикою ісламізації, тобто поверненням до мусульманських традицій у всіх сферах сучасного життя, в тому числі економіці, суспільних відносинах та ін. Одним із центральних напрямів сучасного суспільного життя є так звана ісламська демократія, тобто демократичні принципи, що їх закладено в Корані. Поняття "ісламський шлях розвитку" фіксує поширене на Близькому Сході уявлення особливого, відмінного від західного шляху економічного й політичного розвитку [1, c. 44-47].

3. Індуїзм: зміст і специфіка становлення

У V—VI століттях в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу сучасного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвинули чимало видатних діячів. Його появу зумовили суспільні конфлікти, що загострилися в І тисячолітті до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії. Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені можливості для самооновлення та впливу на маси. Тому він поступився місцем новій релігії, яка відповідала новому часові, — буддизмові. У VI столітті до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIII століть майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування в період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепадом буддизму саме тут відбулося їх відродження. З середини II тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією Індії.

Зникнення з арени буддизму та відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Індуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на всіх людей, а не тільки на вищі касти, тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне відправлення його, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.

Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов в інші країни Азії, надало йому неповторного національного колориту. В індуїзмі немає священного канону — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до популярних праць (коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" та "Рамаяна", наснажені індуїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині II тисячоліття до н.е., але остаточно окреслилася в середині І тисячоліття н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову та міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пісня богів"). Вона розповідає про подвиги народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою врятування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.

"Рамаяна", написана в IV столітті до н.е. поетом Вальмікі у Східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну.

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викладає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

Головною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верховне божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. "Бхагаватгіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена поведінкою в попередньому житті — наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зумовлювали формування нових каст, із новими правилами життя. Їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушними залишилися привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, в інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особливо це стосується каст так званих недоторканих — найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утримання їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких походять із доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.

Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уявлення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — перевтілення одних богів в інших, що ускладнило і так непростий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бога Брахму визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом із ним з'явилися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кирюшко М. Вивчення ісламу в Україні: аналітично-бібліографічний огляд/ Микола Кирюшко // Вісник Книжкової палати. -2004. -№ 9. - С. 11 - 13

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

4. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

5. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ковальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

6. Сьомін С. "Ісламський фактор" в Україні // Політика і час. -2001. -№ 11 . - С. 34-43.

7. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

8. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.