Значення вродження та набутого процесі становлення особистості.

Вступ.

1. Індивідуальне та набуте в процесі становлення особистості

2. Індивідуальність особистості

3. Характер людини.

Висновки.

Використана література.

Вступ

Те, наскільки люди різняться між собою, помічали ще в давнину. Навіть попри те, що обличчя складається лише з десяти частин, серед тисяч людей неможливо знайти двох із повністю ідентичною зовнішністю. Відмінності не обмежуються рисами обличчя чи будовою тіла. Поведінка, вчинки, прагнення, життєві цінності — усе це також унікальне. Люди існують у різних історичних, суспільних і державних умовах, які, безсумнівно, впливають на формування особистості. Саме це породжує широкий спектр індивідуальних відмінностей. Водночас люди мають і спільні риси. У психічній організації кожної людини присутні пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява. Фізичні аспекти індивідуальних відмінностей досліджує диференційна психофізіологія. Її головне завдання — визначити оптимальні умови для формування особистості та максимального розкриття її потенціалу, спираючись на природні задатки.

Диференційна психологія (психологія індивідуальних відмінностей) — галузь, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності людей, зокрема темперамент, характер, здібності та особистісні властивості.

1. Індивідуальне та набуте в процесі становлення особистості

Тривалий час наукова психологія зосереджувалася лише на загальних закономірностях. Дослідження були спрямовані на пошук базових елементів психічного життя та універсальних законів, яким підпорядковуються психічні процеси. У цьому прагненні знайти спільне часто ігнорувалося те величезне різноманіття, у якому виявляється психіка різних особистостей, народів, соціальних груп, статей, типів.

Таке абстрагування має сенс, оскільки зумовлене обмеженістю наших можливостей. Однак, забуваючи про його умовність, можна дійти хибного висновку, що всі наукові проблеми розв'язуються лише через загальний підхід.

Ця небезпека, яка довго загрожувала психології, сьогодні практично подолана. Дослідники, навіть не ставлячи собі за мету, стикалися з індивідуальними варіаціями психіки. Спочатку вони сприймалися як перешкода для загального аналізу, але згодом, як це часто буває в науці, саме з цього «джерела помилок» виникла нова проблема. Було визнано, що диференціація психічного заслуговує на таке ж вивчення, як і загальнопсихологічні факти та закономірності.

Отже, саме розвиток психології призвів до виокремлення диференціально-психологічного напряму. Щоправда, у більшості випадків це були лише побічні результати загальнопсихологічних досліджень. Спеціальних робіт, безпосередньо присвячених проблемам диференціації, досі недостатньо, а свідоме відокремлення диференційної психології від загальної розпочалося лише в наш час.

Поняття «характер» не охоплює всю своєрідність душевного життя, а здебільшого стосується сфери волі та моральних якостей. Для повсякденної свідомості очевидна різниця між характером та інтелектом, і немає підстав її ігнорувати. Спроби звести всю психічну унікальність — особливості пам'яті, сприйняття емоційних та естетичних вражень, інтелектуальну сферу — до «характерних рис» є недостатніми. До того ж характерологія часто спирається на певні філософські уявлення про природу людини.

Назва «Індивідуальна психологія» могла б підійти, але вона вже закріпилася за іншим напрямом і використовується як протилежність «соціальній психології» та «психології народів». Вона охоплює лише те, що стосується духовного життя окремого індивіда, включно із загальнопсихологічними характеристиками. Натомість предметом науки, яку ми намагаємося визначити, мають бути не лише міжіндивідуальні відмінності, а й відмінності між народами, соціальними групами, статями, віковими категоріями.

Диференційна психологія, як і загальна, шукає загальні закономірності, але зовсім іншого роду. Вона має досліджувати формальні закони, що визначають реальність психічного варіювання. Категорія психічної мінливості потребує точного визначення: необхідно наповнити змістом поняття варіації, індексу мінливості, коваріації; розглянути види, типи та рівні варіацій; чітко окреслити сутність нормального, над- та субнормального. Такого ж пошуку орієнтирів вимагає поняття кореляції, що означає зв'язок кількох варіативних рядів і підводить до визначення структури індивідуальності. Особливого ракурсу набуває питання причинності: потрібно з'ясувати роль внутрішніх (спадковість) та зовнішніх (вплив середовища, виховання, норми) чинників у виникненні психічних відмінностей. Нарешті, вивчення того, наскільки зовнішні прояви психіки можна вважати ознаками внутрішніх особливостей, веде до обґрунтування диференційної симптоматології.

За своїм науковим і філософським значенням ці проблеми цілком рівноцінні загальнопсихологічним. Однак диференційна психологія досліджує закономірності вужчого обсягу — сутнісні якості та функції конкретних індивідуальних варіантів. У цьому сенсі вона стає «спеціальною» психологією темпераментів, характерів, здібностей чи навіть окремого темпераменту чи здатності. Вона вивчає весь спектр поділів функції на типи та рівні, встановлює особливі зв'язки між варіаціями кількох функцій, досліджує психічну диференційованість у межах різних груп, націй, статей або створює узагальнений психологічний опис певної групи чи народу. Ці дослідження мають номотетичний характер, але вичерпують себе у вузьких межах, стаючи тим глибшими, чим більш диференційованою є група, що вивчається, і чим специфічнішим є тип, сутність якого потрібно визначити. Значення «особливого» в «спільному» зростає, і мета досягається тоді, коли науковою проблемою стає сама окрема індивідуальність.

2. Індивідуальність особистості

Індивідуальність завжди означає одиничність. Кожен індивід — це унікальна картина, яка ніколи й ніде не існувала в ідентичній формі. Звісно, на нього діють певні закономірності, у ньому втілюються певні типи, його можна порівнювати з іншими, але він не розчиняється повністю в цих узагальненнях. Завжди залишається той «плюс», той зміст, яким він відрізняється від інших, що підпорядковуються тим самим законам і належать до тих самих типів. Таким чином, індивідуальність — це асимптома науки, яка шукає закони.

Якщо справді, як вважають деякі теоретики, єдине завдання науки — пошук загальнозначущого, тоді психологія одиничної індивідуальності неможлива. Але, завдяки роботам Віндельбанда і Риккерта, ми знаємо, що спроба обмежити всю науку лише природничо-науковими методами має бути відкинута. Ідеографічний підхід, який зосереджується на особливому та історичному, рівноправно протистоїть номотетичному. Вибір методу не залежить від поділу наук на природничі та гуманітарні; радше в кожній науці є сфери, що потребують як номотетичного, так і ідеографічного дослідження.

Класичним прикладом такого підходу є генетична «класифікація особистостей», запропонована А. Ф. Лазурським ще в 1920 році. Ця класифікація, наповнена багатим емпіричним матеріалом, містить чіткі принципи поділу індивідуальних типів і груп людей, а також критерії оцінки рівнів їхнього особистісного розвитку.

Таких критеріїв чотири. Вони поєднують ознаки розвитку пізнавальної та мотиваційної сфер, їхню багатоплановість і визначеність. Перший критерій — загальність і різноманіття психічних проявів, тобто перехід від «смутності» основних питань до їхньої широти та диференційованості. Другий — інтенсивність цих проявів, ступінь розвитку відповідних здібностей. Третій — рівень усвідомленості, тенденція до свідомого визначення свого ставлення до навколишнього світу та орієнтації в ньому. Четвертий, підсумковий критерій — координація всіх (чи більшості) окремих психічних якостей, що утворюють індивідуальність, їхня концентрація в напрямку певного, але широкого виду діяльності.

Очевидно, що основою для виділення різних рівнів розвитку особистості є свідома активність людини, інтеграція — єдність і «зібраність» — її різноманітних індивідуальних рис. Самі ці рівні — нижчий, середній і вищий — визначаються як різні способи існування та взаємини індивідуальності з навколишнім середовищем.

На нижчому рівні людина підпорядкована зовнішнім обставинам. Невизначена в інтересах і вчинках, вона не може повноцінно реалізувати власні задатки для стійкого пристосування до середовища. Люди середнього рівня пристосовуються адекватно. У «союзі» із середовищем вони займають гідне місце, що відповідає їхнім задаткам і здібностям, які продовжують розвиватися. На вищому рівні відносини знову змінюються. Обдаровані люди, зайняті інтенсивною творчою діяльністю, не обмежуються пристосуванням, а прагнуть до конструктивного оновлення середовища.

Приналежність до певного психічного рівня є центральною, але не єдиною характеристикою індивідуальностей. Крім цього, вони поділяються за переважанням традиційно виділених психічних функцій: емоцій, мислення, волі. Так виникають афективні, розумові, діяльні та інші типи, які поєднуються названими функціями, але існують самостійно, як-от типи мрійників (одночасне переважання емоційного та інтелектуального) чи афектно-діяльнісних. Більшість із них зустрічаються на кожному рівні, маючи свої особливі прояви. Поєднання рівнів розвитку з функціональними типами дає впорядковану та емпірично насичену картину конкретних індивідуальних типів.

Зрозуміло, що класифікація А. Ф. Лазурського будується не лише дедуктивно, а й емпірично. Проте головного принципу — аналізу індивідуальності через розвиток особистості — автор суворо дотримується до кінця, заперечуючи буквальне розуміння власних результатів. Якби виділені рівні лише описували реальність «як є», то чому б не прийняти їхні назви — нижчий, середній, вищий — як морально-етичні оцінки? Таку «спокусливу», за словами Лазурського, точку зору він рішуче відкидає: місце в тому чи іншому осередку не може бути закріплене за людиною назавжди. Тому етичним критерієм є не сама приналежність до рівня, а постійна тенденція до його підвищення, тобто зусилля людини до продуктивного розвитку власної індивідуальності, прагнення до самовдосконалення.

Будь-яка класифікація індивідуальностей — конституціональних типів, психопатій чи психічних рівнів розвитку — не обмежується фіксацією станів, а передбачає їхню динаміку. Проте в кожному разі динаміка буде якісно особливою. Індивідуальний «рух» у межах психотілесного зв'язку обмежений і відображає можливі модифікації біологічних основ. Динаміка відхилень та акцентуацій характеру задається можливістю зміщення цих груп і типів і полягає у своєрідній «подорожі» по клітинах відповідних класифікацій через так звані транзитивні (перехідні) стани. І лише тоді, коли становлення характеру пов'язується із самостійним зусиллям людини, вона отримує можливість «прорвати» межі індивідуальних особливостей, намічених природою та середовищем, і, усвідомлюючи, керувати їхньою плідною перебудовою, у якій і полягає справжнє життя та розвиток особистості.

Зрозуміло, що всі «рухи» так чи інакше поєднуються в індивідуальному розвитку кожної людини. Що таке індивідуальність — взагалі, до чого її віднести, до особистості чи до індивіда? Індивід — істота природна, генотипічна, а особистість — істота соціальна. Індивідуалізація — певна тенденція в розвитку особистості в онтогенезі. «Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність відстоюють…» (Асмолов).

Системна модель індивідуальності охоплює всі рівні — нейродинамічний, психічний, соціально-психологічний, біохімічний, генетичний. На генетичному рівні відмінностей між моделями немає. Серед психічних характеристик психогенетика займається відмінностями. Біохімічна індивідуальність досліджена мало, але це важливий аспект, особливо цікава біохімія мозку.

У 60-х роках Закерман описав шкалу «пошук відчуттів» — наскільки люди схильні до пошуку додаткової стимуляції, нових відчуттів. Люди хочуть полоскотати нерви, коли реальної небезпеки немає (наприклад, популярні фільми жахів). На іншому полюсі — люди типу «людина у футлярі». Така поведінка пов'язана з біохімічним профілем. Люди, що демонструють пошук відчуттів, мають негативну кореляцію між рівнем потреби у відчуттях і концентрацією статевих гормонів, концентрацією ферментів, які беруть участь в обміні медіаторів. Ферменти розщеплюють медіатори, тим самим припиняючи їхню дію. Коли їх багато чи мало, людина відчуває дискомфорт, що виливається у певну поведінку. Від концентрації ендорфінів, які також називають нейромодуляторами, залежить зняття стресу та полегшення фізичного болю. Від концентрації статевих гормонів поведінка може змінюватися: жінка з великою кількістю статевих гормонів може стати німфоманкою. Характер не є застиглим, він формується протягом усього життєвого шляху людини. Анатомо-фізіологічні задатки, як було показано, не зумовлюють повністю розвиток того чи іншого характеру. Визнання ж залежності характеру від таких чинників, як зовнішність, конституція тіла, дата народження, ім'я тощо, веде до визнання неможливості змінювати та виховувати характер. Однак уся практика виховання спростовує тезу про постійність характеру; такі випадки можливі лише в патології особистості.

3. Характер людини

Характер, попри свою багатогранність, — лише одна зі сторін, але не вся особистість. Людина здатна піднятися над своїм характером, здатна змінити його. Тому, коли говорять про прогнозування поведінки, не забувають, що вона має певну можливість і не може бути абсолютною. Особистість може кинути виклик обставинам і стати іншою (якщо, звісно, вона не приховує своє безсилля за фразою «Отакий у мене характер»).

Становлення характеру згодом зумовлене, звісно, і тим, яким він був раніше. Навіть при найкрутіших змінах у житті характер зазвичай зберігає єдність в основних найзагальніших рисах. Але характер не є фатально сформованим, хоча він і зумовлений об'єктивними обставинами життєвого шляху. Самі ці обставини змінюються під впливом вчинків людини. Людина сама є творцем свого характеру, оскільки характер складається залежно від світогляду, переконань і звичок моральної поведінки, які вона в собі виробляє, від справ і вчинків, які скоює, залежно від усієї її свідомої діяльності.

Висновки

Велику допомогу у вихованні характеру надають досвідченіші люди, і тут важливо знайти гідний приклад для наслідування. На Сході кажуть: «якщо є учень, учитель знайдеться». У цьому глибокий сенс. Жоден учитель не зможе навчити того, хто не хоче вчитися. Той, хто хоче вчитися, завжди знайде, на кого рівнятися, з кого брати приклад. Характер людини формується у взаємодії з іншими. Але той, хто береться допомогти іншим, спочатку має сам продемонструвати приклад цілеспрямованості, активності, організованості, стійкості та інших рис характеру, які має сформувати у своїх вихованців. Тут не можна забувати про механізми наслідування, які передусім поширюються на негативні прояви поведінки. Спочатку мати, батько, інші члени сім'ї, потім вихователі дитячого садка, однолітки, вчителі тощо є потенційними наставниками. Проте реальний вплив на характер можливий лише за умови референтності вихователя для вихованця.

Особливе місце у формуванні характеру належить суспільній діяльності людини, активна участь у якій розвиває відчуття відповідальності перед колективом, сприяє розвитку організованості, витримки, почуття.

Використана література

1. Базылевич Т. Ф. Моторные вызванные потенциалы в дифференциальной психофизиологии. -М.: Наука, 1983. -143 с.
2. Гильбух Ю.З.Темперамент и познавательные способности школьника: Психология, диагностика, педагогика. -К.: Б.и., 1993. -261, с.
3. Изюмова С. А. Природа мнемических способностей и дифференциация обучения. - М.: Наука, 1995. -381, с.
4. Клаус Гунтер. Введение в дифференциальную психологию учения. - М.: Педагогика, 1987. -173, с.
5. Либин А. В. Дифференциальная психология: На пересечении европейских, российских и американских традициий: Учеб. пособие для студ. вузов. -М.: Смысл: Академия, 2004. -527 с.