Значення мови в житті суспільства та людини. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості в суспільному житті та професійній діяльності

Вступ

Мова є головним інструментом комунікації для людини. Через неї ми передаємо власні думки, і саме вона уможливлює взаємодію між людьми. Слово здатне як зігріти, так і завдати глибокої рани. Безсумнівно, мова впливає на формування людської свідомості та визначає її.

Це питання можна розглядати під різними кутами. Скажімо, навіть звучання мови впливає на свідомість. У народів, схильних до співу, мова зазвичай мелодійна. Натомість прагматичні, стримані та раціональні спільноти послуговуються мовами, у яких переважають приголосні звуки.

Найважливішими ознаками, що вирізняють людину, є суспільна свідомість, колективна трудова діяльність та мова. Ці три складові нерозривно пов'язані між собою. Особливо тісний взаємозв'язок спостерігається між мовою та суспільною свідомістю. Усі продукти людської свідомості втілюються у мовних знаках — словах, словосполученнях і реченнях. Зародження мови відбувалося одночасно зі становленням суспільства, коли виникла нагальна потреба передавати інформацію одне одному.

Сучасні мови разом із народами, які ними розмовляють, пройшли тривалий і часто складний шлях розвитку. У концепції нації як історичної спільності людей мова, поряд із територією, економікою, культурою та психологічними особливостями, є однією з ключових ознак. (Хоча трапляються випадки, коли різні нації використовують одну мову, це радше виняток.) У суспільстві мова виконує три основні функції: комунікативну (спілкування), інформативну (повідомлення) та функцію впливу.

1. Значення мови в житті суспільства та людини

Кожен народ має власну мовну картину світу: мова відображає ментальність і водночас формує унікальний світогляд, притаманний представникам різних етносів.

Загальні закони мислення, універсальні для всього людства, не заперечують, а навпаки, підтверджують існування специфічних етнічних мовних картин світу. Кожен народ по-своєму сприймає довкілля та відображає це сприйняття у відповідних поняттях і психолінгвальних діях.

Материнське слово, народні пісні, історія, закарбована в думах і переказах, зафіксована в історичних пам'ятках і козацьких літописах, а також трагічні сторінки голодомору та духовного винародовлення — усе це формує мовно-національну свідомість українців, яка, своєю чергою, впливає на всі сфери їхнього суспільного життя. Поступово утверджується розуміння того, що не лише людина володіє мовою, а й мова володіє людиною. Саме завдяки мові ми усвідомлюємо себе та навколишній світ.

Важливим чинником підвищення авторитету української мови є формування національно свідомої еліти. Як зауважує О. Ткаченко: «Знання національної традиції, своєї історії сприяє розвиткові національності свідомості, основним носієм якої є національна інтелігенція. Проте доки ця свідомість зосереджена тільки в ній, не стала набутком усього народу, не пов’язана із своїм зовнішнім практичним дійовим виявом, національною солідарністю, національна свідомість мало що важить».

Усне мовлення в теле- та радіоефірі чи на сцені має потужний вплив на свідомість і сприяє утвердженню авторитету мови. Тому працівники цієї сфери — журналісти, ведучі, актори — повинні усвідомлювати свою моральну відповідальність за вплив на формування мовної особистості та виховання молоді. Цієї думки дотримувався Іван Огієнко, який писав: «Особа, що не знає добре своєї соборної літературної мови та своїх рідномовних обов’язків, не може бути робітником пера».

Проте дослідження українських соціолінгвістів свідчать, що в сучасних умовах навіть молода людина, вихована в українській родині, вступаючи в доросле життя, змушена зросійщуватися через домінування в незалежній Україні російськомовного інформаційного продукту — у телерадіопросторі, друкованих ЗМІ, на книжковому ринку, в освітніх послугах та, найбільшою мірою, в інтернеті.

Сьогодні українська мова є засобом спілкування українського народу та інструментом самоідентифікації українців. Національна самоідентифікація значною мірою залежить від значення рідної мови для особистості та частоти її використання, адже слово розкривається через особистість.

Як відомо, не існує суспільства, яке б не володіло мовою — цим найважливішим засобом людських зносин. Люди постійно використовують її у трудовій діяльності для досягнення цілей; без мови неможливе жодне виробництво, розвиток техніки, культури, науки чи мистецтва. За допомогою мови люди висловлюють думки та передають їх іншим; через мову людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід [3, c. 65-66].

Без мови людське суспільство взагалі не могло б існувати.

На певному етапі розвитку суспільства виникає писемність, яка розширює функціонування мови в часі та просторі. Мова, закріплена в письмових знаках, використовується не лише в момент висловлювання, а й значно пізніше, отже, її функціонування не обмежене в часі. Писемна мова слугує засобом спілкування з членами колективу, які перебувають на будь-якій відстані від автора, а не лише з тими, хто бере безпосередню участь у розмові.

На основі писемної мови в процесі історичного розвитку виникає літературна мова. Варто зазначити, що літературною називають унормовану мову.

Українська мова як окрема почала формуватися в XIV столітті, виділившись зі східнослов'янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому найближчими спорідненими з українською є російська та білоруська мови.

Норми нової української літературної мови почали складатися наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття. Вони зароджувалися насамперед у творах І.П. Котляревського, І.Ф. Квітки-Основ'яненка та Т.Г. Шевченка.

У світі існує безліч мов. Наприклад, слов'янська група мов, які мають багато спільного, оскільки походять з одного джерела — спільнослов'янської мовної єдності: польська, чеська, болгарська, сербська, хорватська, словенська тощо. Також відомі західноєвропейські мови: французька, німецька, англійська; скандинавські: шведська, датська, литовська. Усіх не перелічити, адже в світі їх не одна сотня. І для кожного народу його мова є найважливішою, у ній втілюється погляд на світ і на самих себе.

Мова виражає єдність держави. У національній державі ототожнюються держава, нація і мова (М. Сігуан, У.Ф. Маккі).

Мова має величезне значення в житті бездержавних народів. Держава Слова (М. Орест) протягом століть бездержавності забезпечувала єдність українського народу, його історичну пам'ять і віру у відновлення політичної держави.

Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї з давніх часів міністерство церемоніалу, яке керувало освітою та екзаменами на державні посади, опікувалося дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.

Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Цей статус має бути закріплений в Основному Законі держави — Конституції.

Державною мовою зазвичай буває мова корінного населення країни. В однонаціональних державах про цей статус часто навіть не згадують, оскільки це природне явище, таке ж звичне, як ландшафт чи клімат країни. У підневільних та багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. Коли в 1883 році була спроба поновити в Хорватії угорську мову як державну, це викликало збройне повстання, і угорському урядові довелося відмовитися від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалося запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття «брежнєвської» конституції почали «приймати» конституції союзних республік, до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення та масові протести в Грузії та Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед «ста тридцяти рівноправних» мов дві мали статус державних.

У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Це не дивно: тут діє принцип «cuius regio, eius lingua» — «чия влада, того й мова» [6, c. 54-56].

2. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості в суспільному житті та професійній діяльності

Мова як засіб спілкування — це найменш вагомий аргумент, адже спілкуватися можна й без мови — поглядами, жестами. А от те, що мова — генетичний код, ознака національної ідентичності цілого народу, а це завжди несе ідею суверенності, окремішності, незалежності — це серйозно. І більш виразної та вагомої ознаки саме національної мови тут не було і не буде. Виходить, що МОВА — це символ свободи, а отже — і державності її народу. І вона захищає і мусить захищати себе на своїй одвічній землі як свободу своєї нації. Найвищим пріоритетом людини, звичайно, є свобода, а значить — і мова. Це і за логікою, і за відчуттями.

Мова — то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не тільки матеріальний (видимий) світ, а й внутрішній (невидимий). Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні. Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, формує себе як особистість.

Свідомість і самоідентифікація людини починається з мови. Мова в людині закладена генетично, вона є кодом, що зв'язує покоління. Мова визначає національний характер людини. І я думаю, що самоусвідомлення людини починається з оволодіння нею рідної мови, а точніше з першими словами, навіть звуками, бо сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженого.

Вивчаючи мову, дитина розшифровує код. Мислення, а отже й свідомість і самоідентифікація людини ґрунтується на основі рідної мови. Павло Мовчан розглядає мову як космічне явище. Мова — це позитивна енергія, якою дитина живиться з самого дитинства, і втрата цієї позитивної енергії впливає негативно на дитину, на її здоров'я, на розумовий розвиток. За моїм спостереженням, сільські діти, які з дитинства розмовляють рідною — українською мовою, думають нею, набагато здоровіші, яскравіші, ніж ті, що спілкуються російською. Наші професори, академіки, вчені в основному — вихідці з сіл. Вони з дитинства були кровно зв'язані з українською мовою і природою. Бо мова і природа дуже тісно пов'язані між собою.

А видатні поети, письменники? Усі вони мали нерозривний зв'язок української мови з українською природою. Отже, мова — це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі людини.

Недарма людина, що втрачає зв'язок з Батьківщиною, природою, мовою — в основному нещасна людина. Емігранти матеріально забезпечені люди, але душа їх до кінця днів залишається тут, вдома.

Щодня ми реалізовуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування. Коли людина добре володіє мовою, вона має могутній засіб для впливу на інших людей. Як відомо, словом можна і вбити, і повернути до життя [4, c. 77-79].

Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний індивід — це унікальний, неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше людина володіє мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постає перед іншими людьми як особистість.

Значення мови розуміли ще стародавні римляни. Вони говорили: «Чия влада, того й мова. Чия мова, того і влада». Значення мови як одного з важелів управління розуміли і в Москві. Коли запроваджували єдину мову в Московськім царстві, а там мешкало безліч угро-фінських племен і кожне з них мало свою мову, то казали — коли буде багато мов, піде смута по землі.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.

Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і «консервується» в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями відкривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу — носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова» (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, «таким, як він є». Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів» (К. Кравс).

Підкреслимо, що в кожного народу «мовна картина світу» — своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В інших народів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Весь світ ми «розчленовуємо» і «сортуємо» так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови — це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова — засіб самопізнання народу, форма існування надбудови в усіх її виявах. «Мова — дім духу» (М. Гайдеггер).

«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть» (В. фон Гумбольдт).

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, осмислення реальності. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля» (Х. Ортега-і-Гассет) [9, c. 28-30].

Мова — система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.

Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.

Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя [2, c. 12].

Висновки

Мова — це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об'єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу — це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.

Мова — це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут, нахили. Мова — це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам'ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Мова — це дзеркало навколишнього світу, яка відображає дійсність і створює свою картину світу, специфічну й унікальну для кожної мови і, відповідно, народу, етнічної групи, мовного колективу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Подолання мовного бар'єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар'єр культурний. Існують так звані національно-специфічні компоненти культур, тобто саме те, що і створює проблеми міжкультурної комунікації.

Мова — скарбничка культури. Вона зберігає культурні цінності — у лексиці, у граматиці, в ідіоматиці, у прислів'ях, приказках, у фольклорі, у художній і науковій літературі, у формах письмового й усного мовлення. Мова — передавач, носій культури, вона передає скарби національної культури, що зберігається в ній, з покоління в покоління. Опановуючи рідну мову, діти засвоюють разом з цим і узагальнений культурний досвід попередніх поколінь.

Мова — знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав'язані йому мовою і закладені в мові бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо, тобто через культуру народу, що користується даною мовою як засобом спілкування.

Отже, мова не існує поза культурою як соціально успадкованої сукупності практичних навичок і ідей, що характеризують наш спосіб життя. Як один з видів людської діяльності, мова виявляється складовою частиною культури, обумовленої як сукупність результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування мова постає в одному ряді з культурою.

Мова — могутнє суспільне знаряддя, що формує людський потік в етнос, що утворює націю через збереження і передачу культури, традицій, суспільної самосвідомості певного мовного колективу.

Мова — це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова — найкращий цвіт, що ніколи не в'яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.

Список використаної літератури

1. Абрамович Семен Дмитрович, Чікарькова Марія Юріївна. Риторика: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — Л. : Світ, 2001. — 240с.
2. Александров Д. Риторика: Учеб. пособие для студ. вузов. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2000. — 534с.
3. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи. Современная риторика: Для высш. и сред. учеб. заведений. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. — 576с.
4. Голуб Ирина Борисовна. Риторика: учеб. пособие. — М. : Эксмо, 2005. — 383 с.
5. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. — М. : Дело, 1998. — 480с.
6. Коваленко С. Сучасна риторика: навч.-практ. посіб. — Т. : Мандрівець, 2007. — 184c.
7. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К. : Вища школа, 2003. — 311с.
8. Порубов Н. Риторика: Учеб. пособие для студ. юрид. спец. учреждений, обеспечивающих получение высшего образования. — 2.изд., перераб. — Минск : Вышэйшая школа, 2004. — 352с.
9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для серед. і вищих навч. закл. України / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — 2.вид., перероб. і доп. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 565с.