Зміст процесу управління інноваціями

Вступ

У нинішній непростий для України час відновлення ринкових відносин, коли першочерговими завданнями постають збереження промислового потенціалу, його модернізація та забезпечення сталого науково-технічного поступу, питання підвищення результативності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств набуває особливої ваги. Вирішення цього завдання дозволить перейти до впровадження технологій вищого рівня та пришвидшити економічне зростання країни.

Вітчизняна економіка досі демонструє низьку сприйнятливість до науково-технічних нововведень, що зумовлено застарілою виробничою базою та недостатнім державним фінансуванням науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Саме тому розробка ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, орієнтованої на досягнення вищих технологічних укладів, має базуватися на перетворенні власних розробок у ключовий елемент виробництва. Активізація інноваційної діяльності у науковій та виробничій сферах є критичною умовою для досягнення економічної незалежності України.

Цілком очевидно, що розв'язання проблем активізації інноваційної діяльності підприємств є основною передумовою успішних ринкових реформ. Досвід розвинутих країн переконливо свідчить: подолання економічної кризи неможливе без стимулювання інноваційних процесів.

У сучасних умовах рівень економічного розвитку держав визначається не наявністю природних ресурсів чи обсягами промислового виробництва, а здатністю суб'єктів господарювання впроваджувати нові ідеї для задоволення споживчого попиту на товари та послуги.

1. Характеристики інноваційного процесу

1.1. Сутність та мета інноваційного процесу

Науково-технічний прогрес, який є визначальним чинником економічного розвитку, дедалі частіше ототожнюють із поняттям інноваційного процесу. Це унікальний процес, що інтегрує науку, техніку, економіку, підприємництво та менеджмент.

Аналіз взаємозв'язку та взаємодії «нова продукція — нова технологія» відкриває широкі перспективи для виявлення ключових закономірностей розвитку інновацій, джерел їх виникнення, визначальних факторів та відповідних соціально-економічних наслідків.

Засновник інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав інновацію в динаміці, тобто як інноваційний процес: «виготовлення нового продукту, а не "новий" продукт; упровадження нового методу, а не "новий метод"; освоєння нового ринку...; отримання нового джерела сировини...; проведення реалізації...».

Поняття «інновація» та «інноваційний процес» тісно пов'язані, проте мають різний зміст. Інноваційний процес — це підготовка та здійснення інноваційних змін.

Інноваційний процес складається з кількох взаємопов'язаних фаз: створення (винаходу), освоєння та розповсюдження інновацій.

Сфера нововведень не обмежується лише технікою та технологіями. Удосконалення систем управління та організації виробничих процесів також відбувається через впровадження інновацій. Нові організаційні структури, методи прийняття управлінських рішень, форми стимулювання розробляються фахівцями та впроваджуються так само, як і нове обладнання чи технологічні лінії. Нові моделі одягу, види послуг, організаційні форми — усе це є результатом інноваційних процесів, що розвиваються за певними принципами:

спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розробляється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає».

Метою інноваційного процесу є підвищення ефективності господарської діяльності через оновлення технологій, товарів, управління та інших складових організаційної системи.

Структура інноваційного процесу включає сім елементів, об'єднаних у єдиний ланцюг (рис. 1).

До цих елементів належать:

• ініціація (діяльність, що полягає у виборі цілі інновації, постановці задачі, пошуку ідеї, її техніко-економічному обґрунтуванні та матеріалізації, тобто перетворенні ідеї в майно, новий продукт або документ майнового права — ліцензію на використання ноу-хау, технології);

• маркетинг інновації (вивчення попиту на новий продукт або операцію, визначення обсягів випуску, споживчих якостей та товарних характеристик);

• випуск (виробництво) інновації;

• реалізація інновації;

• просування інновації (комплекс заходів для реалізації інновацій: передача інформації, реклама, організація торгівельного процесу тощо);

• оцінка економічної ефективності інновації (систематизація та аналіз результатів реалізації і затрат на просування);

• дифузія інновації (розповсюдження вже освоєної інновації в нових регіонах та фінансово-економічних умовах).

Виділяють три логічні форми інноваційного процесу:

— простий внутрішньо-організаційний (натуральний);

— простий міжорганізаційний (товарний);

— розширений.

Простий внутрішньо-організаційний інноваційний процес передбачає створення та застосування новизни в межах однієї організації. У цьому випадку новизна не набуває товарної форми, тобто не продається та не купується.

При простому міжорганізаційному інноваційному процесі новизна стає предметом купівлі-продажу. Така форма означає відокремлення функції створення та виробництва новизни від функції її споживання.

Розширений інноваційний процес передбачає появу нових виробників нововведення, що порушує монополію новатора-піонера та через конкуренцію сприяє вдосконаленню споживчих якостей товару.

В умовах товарного інноваційного процесу діють щонайменше два суб'єкти: виробник (винахідник) та споживач (користувач) нововведення.

Якщо новизною є технологія чи технологічний процес, то її виробник та споживач можуть бути одним суб'єктом.

Для перетворення простого інноваційного процесу в товарний необхідні дві фази:

1) створення новизни та її поширення;

2) дифузія нововведення.

На першій фазі створюються передумови реалізації корисного ефекту нововведення. На другій фазі суспільно-корисний ефект перерозподіляється між виробниками нововведень, а також між виробниками та споживачами.

Поширення нововведень — це інформаційний процес, форма та швидкість якого залежать від потужності комунікаційних каналів, особливостей сприйняття інформації суб'єктами господарювання та їх здатності до практичного застосування цієї інформації. Слід зазначити, що суб'єкти господарювання виявляють різну зацікавленість у пошуку інновацій та неоднакову здатність до їх засвоєння.

Дифузія інновації — це процес, завдяки якому нововведення передається комунікаційними каналами між членами соціальної системи в часі. Оскільки нововведеннями можуть бути різні елементи організаційної системи (ідеї, технології, стилі, методи, товари тощо), дифузія забезпечує поширення вже впроваджених інновацій у нових умовах чи місцях застосування. У результаті дифузії зростає чисельність як виробників, так і споживачів нововведень та змінюється їх якісні характеристики.

1.2. Фазова схема інноваційного процесу

Для характеристики інноваційного процесу розглянемо модель, у центрі якої перебуває ініціатива виробника (активна позиція виробника щодо сприйняття ідей про продукцію). Варто зазначити, що інновація охоплює створення потенціалу нововведень винахідників та впровадження раціоналізаторських пропозицій. Винахідливість та раціоналізаторство слід розглядати як єдиний сумарний процес, що дає змогу об'єднати технічну та споживчу активність, і обидві вони можуть сприйматися як інвестиції.

Сам інноваційний процес може бути представлений наступною фазовою схемою:

1.3. Особливості організації процесу нововведень

Організація процесу нововведень для кожного підприємства має свої особливості, зумовлені насамперед специфікою як самого підприємства, так і нововведення.

Проте основними особливостями процесу нововведень для більшості організацій є:

— безперервність нововведень, що зумовлюється постійною появою новизни. Безперервність процесу визначає швидкість та межі дифузії нововведень у ринковій економіці;

— пріоритетність інноваційного виробництва над традиційним — це дозволяє випередити конкурентів і є передумовою успішності нововведень;

— особливості сприйняття нововведень, насамперед керівником-менеджером. Саме в умовах конкурентної боротьби ефективність господарювання суб'єкта зумовлюється новаторським підходом керівництва;

— циклічність інноваційних процесів — реалізація базисних інновацій дає поштовх для появи цілого ряду нововведень;

— гнучкість інноваційного виробництва, що забезпечує можливість маневрування та заохочення підприємливості;

— економічність інноваційного виробництва (для впровадження інновацій необхідні кошти, а також бажання, воля та сміливість відмовитися від тимчасового прибутку заради зростання доходу в перспективі).

Окрім перелічених, в організаціях можуть виникати інші проблеми та особливості інноваційного процесу. Важливо враховувати їх для досягнення ефекту від впровадження нововведень та ефективного управління інноваціями й змінами.

2. Державне управління інноваціями та змінами

2.1. Роль держави у створенні механізму регулювання інноваційної діяльності

Державне регулювання інноваційного процесу на сучасному етапі є однією з головних умов розвитку економіки. Західні автори в економічній літературі зазначають, що, наприклад, у торговельному балансі США за 25 років техніка забезпечила отримання 25 млрд дол. доходу, а традиційна — завдала 16 млрд дол. збитків. Виходячи з цих фактів та світового досвіду, успішна науково-технічна діяльність неможлива без системи ефективної державної підтримки.

До основних напрямів державного регулювання інноваційної діяльності належать:

— Акумулювання фінансових ресурсів на наукові дослідження як за рахунок бюджету, так і шляхом створення спеціальних фондів.

— Всебічне сприяння розвитку науки, зокрема прикладної, та формування малого інноваційного підприємництва.

— Формування державних замовлень на науково-дослідні проекти, які забезпечують початковий попит на інновації, а потім поширюються в економіці.

— Координація інноваційної діяльності.

— Стимулювання інноваційного процесу шляхом надання фінансових субсидій, пільг, страхування інноваційних ризиків тощо.

— Створення правової бази інноваційних процесів — формування необхідного законодавства.

— Кадрове забезпечення інновацій шляхом створення відповідних навчальних програм у державних закладах, які підвищують творчий потенціал нації.

— Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності через заохочення новаторів, забезпечення їх соціального захисту та пропаганду науково-технічних досягнень.

У сучасних умовах сформувалися три головні типи моделей науково-інноваційного розвитку країн:

1) Країни з високим інноваційним коефіцієнтом, які орієнтуються на лідерство в наукових дослідженнях та реалізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють усі стадії інноваційного процесу. Це США, Великобританія, Франція. У цих країнах формується інноваційний тип суспільства.

2) Країни, орієнтовані на поширення нововведень шляхом створення сприятливого науково-технічного середовища (Німеччина, Швеція, Швейцарія).

3) Країни, що стимулюють розвиток інноваційної структури, яка забезпечує сприйнятливість досягнень світового науково-технічного процесу. Такі держави, як Японія та Південна Корея, координують дії різних секторів у сфері науки і технологій.

2.2. Державна інноваційна політика

Правові основи інноваційної політики містяться в Конституції України та в законах України: «Про інноваційну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» та в інших законодавчих актах, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній сфері.

Метою державної інноваційної політики є формування сприятливого соціально-економічного середовища для створення та впровадження інновацій, забезпечення використання сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

До основних принципів державної інноваційної політики належать:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень;

2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом — передбачає визнання провідної ролі науки в системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств;

3) свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави;

4) принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційної діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища;

5) створення загальногосподарського інноваційного клімату; заохочення оновлення капіталу особливими пільгами при впровадженні нових, раніше не використовуваних у виробництві видів устаткування, сировини, матеріалів;

6) сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва.

Механізм державного регулювання інноваційної діяльності включає елементи прямого та непрямого впливу. Основними елементами прямого впливу є:

■ правове регулювання інноваційного процесу через надання статусу наукової та інноваційної діяльності, захист прав суб'єктів інноваційної діяльності;

■ формування державної інноваційної інфраструктури шляхом створення центрів поширення нововведень та консультацій; інформування в державних виданнях про виставки, біржі, ярмарки, конференції;

■ фінансування НДДКР та інноваційних проектів за рахунок бюджетних коштів; спільне державне фінансування та фінансування за замовленням організацій (базове фінансування); виділення коштів на разові конкретні інноваційні проекти (цільове фінансування);

■ проведення моніторингу та прогнозування інноваційних процесів у країні та за кордоном; пошук ефективних технологій з метою їх подальшого широкого впровадження;

■ заходи моральної підтримки через присвоєння почесних нагород та звань, відвідування державними керівниками провідних інноваційних організацій.

До заходів непрямого впливу слід віднести:

— пільгове оподаткування інноваційної діяльності, а саме:

а) зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

б) пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ноу-хау, нематеріальних активів;

в) звільнення від оподаткування частини прибутку, що направляється на фінансування інновацій;

г) зарахування на спеціальні рахунки частини прибутку, отриманого від інновацій, та інше;

— пільгове кредитування, що є важливим для фінансування інноваційних проектів (процентні ставки, терміни погашення кредитів). Надання пільгових кредитів на дослідницьку та впроваджувальну інноваційну діяльність, відстрочка платежів. Для комерційних банків кредитування довгострокових інноваційних проектів є невигідним. Тому важливою є державна підтримка інноваційних вкладень фінансових структур — страхових компаній, пенсійних фондів, асоціацій та інших;

— політика прискореної амортизації основних фондів як можливість отримання додаткового джерела коштів на інноваційний розвиток організації (зниження терміну використання основних фондів, підвищена норма амортизаційних відрахувань у перші роки використання фондів);

— державна підтримка фінансового лізингу та стимулювання франчайзингу — через право створення підприємства, якому передаються нововведення на визначений термін, що фіксується договором;

— підтримка малого та середнього інноваційного підприємництва, яке характеризується гнучкістю та пристосованістю до середовища, що формує конкурентне середовище, сприятливе для появи інновацій;

— державне страхування ризикованого підприємництва;

— державні дотації при наймі науково-творчого персоналу в інноваційні структури.

Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме: створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності; затверджує пріоритетні напрямки інноваційної діяльності; в межах державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності.

Кабінет Міністрів України: здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності та обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів; інформує Верховну Раду про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України.

Спеціальний уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності: здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики; готує та подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних обсягів бюджетних коштів для кредитування; координує роботу у сфері інноваційної діяльності; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціальних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів; затверджує порядок формування і використання коштів.

2.3. Державний контроль у сфері інноваційної діяльності

Здійснюється спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності, а також Державною податковою адміністрацією щодо особливостей оподаткування.

Відповідно до Закону України про інноваційну діяльність здійснюється пільгове оподаткування об'єктів інноваційної діяльності, за яким 50 % податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконаних робіт), пов'язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 % податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності. Таке оподаткування здійснюється за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності про початок реалізації інноваційного проекту у місячний строк повідомляє ДПА і по всіх господарських операціях, пов'язаних з виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік.

Кошти у розмірі 50 % ПДВ та податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні платника податків і не використані протягом строку пільгового оподаткування та 12 місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України. Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 % діючої ставки оподаткування.

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

а) кошти Державного бюджету;

б) кошти місцевих бюджетів;

в) власні кошти, інвестиції та інші не заборонені законодавством України джерела.

Однак державне регулювання міжнародного співробітництва у сфері інновацій повинно забезпечувати протекціонізм по відношенню до вітчизняних виробників інноваційної продукції. При здійсненні трансферу технологій необхідно враховувати фактори:

■ раціональне поєднання національних інтересів із зовнішньоекономічною стратегією на міжнародному ринку;

■ міграцію інтелектуального потенціалу;

■ захист вітчизняних інтересів при здійсненні міжнародних операцій;

■ формування національної безпеки та придбання нових держав-союзників.

Таким чином, головною метою міжнародної науково-інноваційної політики держави є підвищення глобальної національної конкурентоспроможності або підтримка високого рівня нації за рахунок застосування ефективних технологій, використання переваг міжнародного розподілу праці та забезпечення позицій лідерства на світовому ринку через постійне підвищення кваліфікації кадрів і вдосконалення механізмів управління інноваціями та змінами.

Висновки

Вплив інноваційного чинника на виробництво сьогодні є радикальним і комплексним. Надзвичайно велика вигода провідних фірм від інноваційної діяльності зумовлена тим, що під гаслом експорту новітніх технологій вони насправді передають лише неефективні та застарілі технології. Інновації, а отже, і наука, що їх продукує, сьогодні набагато менш доступні, ніж найцінніші природні ресурси. Причиною є те, що ними володіють лише високорозвинуті країни, що дозволяє їм утримувати монопольне становище та привласнювати надприбуток. Варто наголосити, що саме володіння інноваціями, які є стимуляторами розвитку підприємства, забезпечує перемогу в конкурентній боротьбі.

Методологічні та практичні засади інноваційної діяльності промислових підприємств в умовах перехідного періоду потребують детального опрацювання, оскільки зарубіжний досвід у цій сфері не може бути адаптований в Україні без урахування особливостей розвитку вітчизняної економіки.

Сьогодні інновації стають ключовим чинником розвитку для більшості підприємств. Характерною є зростаюча кількість наукових праць, у яких досліджується інноваційна діяльність. У більшості з них акцент робиться не на ціновому механізмі конкуренції, а на інноваційних процесах, пов'язаних із поліпшенням усього виробничо-господарського потенціалу підприємства. Саме тому вітчизняні вчені намагаються обґрунтувати національні інноваційні пріоритети та знайти дійові механізми залучення й ефективного використання інновацій. На наш погляд, недостатньо опрацьованими вітчизняними вченими залишаються питання економічної оцінки інноваційних процесів, що може призвести до впровадження у виробництво заздалегідь неефективних інноваційних проектів.

Список використаних джерел

1. Гайдамака О. Інноваційний менеджмент: Навч. посіб. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 184 с.

2. Ілляшенко С. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навчальний посібник / Сергій Ілляшенко. — Суми: Університетська книга, 2003. — 278 с.

3. Економіка і організація інноваційної діяльності: Підручник / Олег Волков, Микола Денисенко, Алла Гречан та ін.; Під ред. Олега Волкова, Миколи Денисенко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т технологій та дизайну. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — 959 с.

4. Йохна М. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навчальний посібник / Микола Йохна, Валентина Стадник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 399 с.

5. Козловський В. Інноваційний менеджмент: Практикум для студ. спец. «Менеджмент організацій» / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2006. — 166 с.

6. Лебедєва І. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник / Донбаський гірничо-металургійний ін-т. — Алчевськ : ДГМІ, 2004. — 206 с.

7. Микитюк П. Інноваційний менеджмент / Петро Микитюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 399 с.

8. Пашута М. Інновації: понятійно-термінологічний апарат, економічна сутність та шляхи стимулювання: Навчальний посібник / Микола Пашута, Ольга Шкільнюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 117 с.

9. Стадник В. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник / Валентина Стадник, Микола Йохна. — К.: Академвидав, 2006. — 463 с.

10. Харів П. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів: монографія / Петро Харів; Тернопільська акад. народного госп. — Тернопіль: Економічна думка, 2003. — 323 с.

11. Черваньов Д. Менеджмент інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств України: монографія / Д.М. Черваньов, Л.І. Нейкова. — К.: Знання, 1999. — 514 с.