Життя і творчий шлях Ернеста Хемінгуея

Життя і творчий шлях Ернеста Хемінгуея

Ернест Міллер Хемінгуей з'явився на світ 21 липня 1899 року в Оук-Парку, невеликому містечку поблизу Чикаго. Його батько був лікарем-місіонером, а мати займалася музикою та співом. У родині дітей привчали до високих моральних стандартів, наполегливості, фізичної витривалості та вміння захищати себе.

Літературні спроби Ернеста розпочалися ще в шкільні роки, а вже у вісімнадцять років він працював репортером у виданні «Канзас-сіті стар».

Із початком Першої світової війни Хемінгуей добровільно вирушив на фронт як офіцер медичної служби в італійській армії. Він брав участь у боях проти австрійців на території Італії, де отримав серйозне поранення. Лікування було тривалим: хірурги витягли з його тіла 227 осколків, відновили розбиту колінну чашечку, а також довго боролися з наслідками контузії та шоку. Після завершення війни він повернувся до США, але невдовзі знову поїхав до Європи, тепер уже як журналіст. Однак раптово він залишив журналістику, вирішивши присвятити себе літературі. Протягом кількох років він нічого не публікував, жив у бідності, але наполегливо відточував свою майстерність, працюючи над стилем і мовою.

Збірка оповідань «У наш час» (1925) спочатку не знайшла відгуку ані в читачів, ані в критиків. Лише після того, як ім'я автора набуло популярності, його перша книжка отримала належну оцінку.

У 1920-х роках у світі, особливо в США, поширилося поняття «втрачена генерація». До цієї категорії належав і сам Ернест разом зі своїми однолітками. Як зазначав один американський письменник, це було покоління, яке виросло, щоб побачити всіх богів мертвими, а віру в людину — зруйнованою.

Дебют Хема (так його називали близькі) у великій літературі відбувся 1926 року з виходом роману «І сходить сонце», який також відомий під назвою «Фієста». На той час письменник уже мешкав у Парижі, серед багатьох американців, які шукали нових життєвих і мистецьких вражень поза межами своєї батьківщини, що тоді вважалася культурно відсталою.

Наступний роман «Прощавай, зброє!» (1929) мав виразне антимілітаристське спрямування та гуманістичне заперечення війни. У 1930-х роках з-під його пера вийшли художньо-нарисові твори «Смерть пополудні» та «Зелені узгір'я Африки». Соціально-психологічний роман «Маєш і не маєш» про рибалку Гаррі Лефгана, який протистоїть ворожому світові багатіїв, був написаний під враженням від економічної кризи в США.

Під час громадянської війни в Іспанії Хемінгуей провів багато місяців в обложеному Мадриді та на передовій. Він створив численні нариси й статті про мужніх іспанських республіканців, написав п'єсу «П'ята колона» та роман «По кому подзвін» (1940), де змалював трагічні й криваві події тієї війни. Головний герой твору, як і в багатьох інших книгах письменника, — американець, що діє на чужині.

Хемінгуей вирізнявся неабиякою фізичною силою та мужністю. У шістдесят років він мав зріст 185 см і вагу 90 кг, міг із пістолета з відстані п'ятдесяти метрів влучити в цигарку, яку тримав у роті знайомий. У молодості він витримував раунди проти чемпіона з боксу у важкій вазі, заходив у клітку з левами, був швидким бігуном, умів убити бика, як справжній матадор, чудово керував яхтою, займався гірськолижним спортом, плаванням, був вправним стрільцем і рибалкою (одного разу йому вдалося впіймати рибу вагою 468 фунтів).

У роки Другої світової війни Хемінгуей, маючи звання майора, командував власною моторизованою «армією» зі ста бійців, з якою проникав у німецькі тили. Одного разу він навіть звільнив французьке місто й увійшов до Парижа раніше за командуючого, за що ледь не потрапив під військовий суд, адже Женевська конвенція забороняла кореспондентам брати до рук зброю, а Хемінгуей був військовим кореспондентом. Він багато писав про боротьбу європейських народів проти фашизму. Разом із друзями він виходив у море на своїй яхті «Пілар», щоб вистежувати німецькі підводні човни та наводити на них американські літаки. Він навіть планував пришвартуватися до такого човна й підірвати себе разом із ним.

Після війни письменник опублікував оповідання та невеликий роман «За рікою у затінку дерев». У той час американська література переживала занепад, і саме Хемінгуей вивів її з цього стану: 1952 року він створив філософську повість «Старий і море», за яку отримав Нобелівську премію. Твір мав неймовірний успіх — його тираж у 5 мільйонів 435 тисяч примірників розійшовся за 48 годин.

Протягом 1939–1960 років Хемінгуей жив на Кубі, у містечку Сан-Франсіско де Паула неподалік Гавани. Тяжка хвороба, неможливість повноцінно працювати та розчарування політичною ситуацією в США, зокрема «холодною війною», призвели його до депресії. 1960 року він повернувся до США, де лікувався, але безуспішно. 1961 року в нападі відчаю він наклав на себе руки, вистріливши з вінчестера.

Після смерті письменника були опубліковані його рукописи: книга спогадів «Свято, яке завжди з тобою» та незакінчений роман «Острови в океані».

Одним із прототипів героя повісті був рибалка Григоріо Фуентес, який мешкав у присілку Кохімара. Одного разу, коли письменник і рибалка пливли на шхуні, вони побачили старого з хлопчиком, що боролися з величезним марліном. Саме ця зустріч надихнула Хемінгуея на створення «Старого і моря».

На перший погляд, сюжет твору дуже простий: старий рибалка Сантьяго спіймав велику рибу, але додому привіз лише її скелет, бо акули з'їли всю здобич. Однак за цим простим сюжетом прихований глибокий підтекст, який підносить твір до рівня філософських узагальнень. «Старий і море» — це справжній гімн людській мужності, волі та силі духу.

У важкому двобої з рибою Сантьяго не втрачає сили волі, попри свій похилий вік, ослаблі м'язи та біль від численних ран. Питання особистої мужності для Старого — головне питання його життя. Лише в боротьбі він знаходить душевний спокій і бачить сенс існування: «Битися, битися, поки не вмру». Він змагається з рибиною сам на сам, і цей двобій з усіма його перипетіями нагадує подвиги міфічних героїв.

Боротьба рибалки завершується його перемогою, але здобич відбирають акули. Старий б'ється з ними з останніх сил, не бажаючи здаватися. Саме тоді він виголошує слова, які є вершиною авторської думки: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразки... Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

Двобій із рибиною дозволяє Сантьяго перевірити свою стійкість. Водночас його хвилює те, що вони обоє належать до одного світу, де кожне явище набуває сенсу лише через інше. Це наштовхує старого на роздуми про руйнування, які супроводжують боротьбу за існування: «Як добре, що нам не треба вбивати зірки...», «Як добре, що нам не треба вбивати сонце, місяць, зірки. Досить того, що ми беремо харчі у моря і вбиваємо своїх братів».

Старий Сантьяго існує в особливому світі: він не споглядає природу збоку, а є її невід'ємною частиною. Усе своє життя він прожив у гармонії з нею та з морем.

У творі яскраво простежується важлива риса Хемінгуея — гуманність. Попри те, що герой зображений самотнім, письменник не робить його індивідуалістом. У морі Сантьяго постійно згадує хлопчика Маноліна. Суворий закон боротьби за існування розлучає їх, але не руйнує їхньої дружби.

Фінал твору можна тлумачити по-різному: песимістично або оптимістично. Песимізм полягає в тому, що Старий не бачить можливості людського щастя: «Хотів би я купити собі трошки щастя, якщо його десь продають... А на що його купити? Хіба що на поламаний гарпун, зламаний ніж і покалічені руки?» Навіть мужність не приносить щастя: рибину з'їли акули, а подвиг Сантьяго стає самоціллю, що викликає лише втому та спустошення: «Ти змучився, старий. Душа у тебе змучилася».

Можливе й інше прочитання: Хемінгуей не вкладає у фінал песимістичного звучання. Адже саме самотність допомагає Сантьяго бути сильним і вийти переможцем у боротьбі зі стихією.

Отже, письменник виступає за активну життєву позицію людини. Саме наявність такого забарвлення свідчить про відсутність песимізму. Тому повість завершується не лейтмотивом «великої рибини» чи самотності: «Наверху, в своїй хатині, старий знову спав. Він спав обличчям вниз, і його пильнував хлопчик. Старому снилися леви». (Хлопчик і леви — символи невмирущості та подвигу).

Ця філософська повість Хемінгуея утверджує людяність і добро.

Уже в першій збірці оповідань проявилися основні риси літературної манери письменника: лаконізм, психологічна глибина, чіткість і виразність описів природи та людської діяльності.

З іменем Хемінгуея пов'язане поглиблення поняття підтексту в літературі, тобто прихованого змісту. Письменник доносив до читача свої думки не лише через слова, а й через мовчання, натяки та паузи.

Власний стиль Хемінгуея був своєрідним — містким, свіжим і мужнім, він відповідав гіркому світосприйняттю людей повоєнної доби. Героїв Хемінгуея часто називають «героями кодексу». Вони мають певні усталені правила поведінки, яких ніколи не зраджують. Їхні принципи: понад усе цінувати особисту незалежність і свободу; не боятися небезпеки та смерті; захищати слабких і боротися за свої переконання; бути вірним у дружбі та коханні; ніколи не скаржитися на долю й не чекати жалості; досконало володіти своїм фахом і бути справжнім майстром.

Твори Хемінгуея — це школа художньої майстерності. Він створив власну манеру психологічного письма, залишив чудові зразки оригінальної сюжетної побудови прозових творів. Його книги — приклад служіння митця ідеям справедливості та людяності, приклад особистої чесності й мужності в боротьбі зі злом.

Великий реалістичний талант Хемінгуея, гуманістична спрямованість його творів, самобутність художнього стилю закріпили за письменником репутацію найвизначнішого американського прозаїка XX століття.