Земська реформа. Створення земських аптек

Вступ

За часів самодержавства будь-які ініціативи, спрямовані на покращення життя простих людей, сприймалися владою як загроза державному ладу. Земське керівництво, укомплектоване дворянами-землевласниками, систематично протидіяло лікарям, тому кожен крок уперед у справі розширення медичної допомоги населенню потребував наполегливої боротьби. Якщо у країнах Західної Європи відносини пацієнта та лікаря базувалися на приватній основі, де недуга була для медика джерелом заробітку, то земська медицина трактувала лікування як громадський обов'язок.

На відміну від приватнопрактикуючого лікаря, земський ескулап головним своїм завданням вважав профілактику захворювань та зниження рівня їх поширення. Починаючи з останньої чверті XIX століття і до Жовтневої революції саме земський лікар був ключовою постаттю вітчизняної медицини. Цю тезу у своїй вступній промові на І Пироговському з'їзді озвучив професор М. В. Скліфосовський.

Передові земські лікарі, виховані на ідеалах служіння народу, у період встановлення Радянської влади активно долучилися до боротьби з епідеміями, що охопили країну через голод та розруху. У 1925 році в Москві відбувся І з'їзд дільничних лікарів, більшість учасників якого (1032 особи) були колишніми земськими працівниками. Цей форум наочно засвідчив відданість медиків справі охорони здоров'я під егідою нової влади та окреслив перспективи розвитку сільської медицини, про які найпрогресивніші земці раніше не могли й мріяти.

1. Земська реформа. Система земських лікарень

Підготовка фармацевтів передбачала два етапи: навчання як учня та підмайстра. Для отримання звання аптекаря помічник мав не лише скласти іспит, але й пройти теоретичний курс у фармацевтичній школі при Ягеллонському університеті в Кракові. Після цього він ставав асистентом (провізором) і міг претендувати на посаду власника аптеки. Звання магістра фармації присвоювалося після кількох років практики та успішного складання магістерського іспиту в університеті.

У польський період на території Галичини діяло лише 23 аптеки, вісім з яких знаходилися у Львові. Це були приватні, монастирські або "домашні" заклади, і лише одна військова аптека існувала у Львові.

Асортимент галицьких аптек XVII століття формувався переважно з ліків рослинного, тваринного та мінерального походження. Аптекарі отримували значні прибутки від продажу кондитерських виробів, алкоголю та господарських товарів. Через відсутність державного нагляду власники аптек не прагнули підвищувати кваліфікацію чи вдосконалювати організацію роботи для кращого забезпечення населення ліками.

Після скасування кріпосного права у 1864 році турбота про медичне обслуговування селян перейшла до земських управ, де домінували дворяни-поміщики. Земства спочатку запровадили лише у 34 губерніях із 89, де було сильне лояльне до царизму дворянство. В Україні земські установи повністю сформувалися лише у 1912 році.

Земства успадкували від приказів громадського піклування губернські та повітові лікарні, які перебували у жалюгідному стані: старі непристосовані будівлі без необхідного обладнання. Формально лікування мали здійснювати повітові лікарі за сумісництвом. Основними пацієнтами були арештанти, інваліди війни та бездомні. Бідне населення не могло користуватися цими лікарнями через обов'язкову плату. У селах державних лікарень не було взагалі, лише подекуди діяли фельдшерські пункти.

Поширення епідемій та висока смертність, особливо серед дітей, змусили земства у перші ж роки зайнятися медичним обслуговуванням. Почали запрошувати лікарів, серед яких було багато молоді, натхненної народницькими ідеями. Умови праці були вкрай важкими: лікарі мешкали у повітових містах і періодично виїжджали до сіл із медикаментами та інструментами. Така роз'їзна система часто призводила до того, що лікар не заставав пацієнтів, а хворі не дочекувалися лікаря, через що самі медики називали це "грою в хованки" [5, c. 49-51].

До 1880 року, через 15 років після початку земської діяльності, роз'їзна система повністю збереглася у 134 повітах, частково (змішана) — у 206, і лише у 19 повітах запровадили стаціонарну систему лікарських дільниць. До 1900 року роз'їзна система залишилася лише у двох повітах, змішана — у 219, а стаціонарна — у 138. Завдяки переходу до стаціонарної системи кількість сільських лікарів зросла з 610 у 1870 році до 3100 у 1910 році.

Стаціонарна система передбачала поділ повіту на лікарські дільниці з центральною лікарнею, амбулаторією та інфекційним відділенням, а на периферії розташовувалися фельдшерські пункти.

Ідеальною вважалася дільниця з населенням 10 тисяч осіб та радіусом 10 верст, але таких було обмаль. Зазвичай одна дільниця обслуговувала 25-30 тисяч осіб. Через високу вартість створення медичної мережі земства не поспішали наймати більше лікарів. Поміщики пропонували використовувати замість лікарів фельдшерів, аргументуючи це тим, що селяни хворіють на прості хвороби, для лікування яких достатньо "мужицького фельдшера", а не "панського лікаря".

У деяких повітах Тульської, Орловської та Воронезької губерній у 1869-1870 роках земства з економії вирішили запрошувати гомеопатів, які використовували мало медикаментів. У відповідь усі лікарі цих повітів демонстративно подали у відставку, змусивши земства скасувати це рішення.

Важливу роль в організації роботи відігравали повітові лікарські ради, де обговорювалися заходи та кандидатури лікарів. Проводилися також губернські з'їзди земських лікарів. Проте керівники земств часто ігнорували рекомендації цих рад.

Царська влада забороняла створення всеросійського об'єднання земських лікарів, побоюючись опозиції. Тому об'єднуючим центром стала секція громадської медицини Пироговських з'їздів, які проходили раз на два роки. У період між з'їздами рішення виконувало правління Пироговського товариства з постійними комісіями.

Сільське населення рідко зверталося до лікарів через платність послуг. Лише на початку XX століття земства дозволили безоплатну медичну допомогу, після чого кількість звернень зросла, у деяких повітах — у 10 разів [8, c. 129-130].

2. Створення земських аптек

Через перевантаженість дільничних лікарів роботою з усіх напрямів медицини їхня спеціалізація була обмеженою. Хірургічна допомога на дільницях зводилася до операцій при грижах, невідкладних акушерських втручань, видалення пухлин та розтину гнійників. Водночас практичний досвід земських хірургів, осмислений видатними фахівцями, відіграв велику роль у розробці методів лікування гриж, кишкової непрохідності, сечокам'яної хвороби, виразки шлунка та туберкульозу кісток.

З перших років існування земських дільниць лікарі розуміли, що лише лікуванням без вирішення санітарних питань не досягти результатів. Піонером тут стало полтавське земство, яке у 1867 році створило постійну медичну комісію для вирішення питань соціальної гігієни.

Незважаючи на окремі недоліки, земська медицина залишила помітний слід в історії. Це була організація, яка за рівнем наближення наукової, зокрема хірургічної, допомоги до сільського населення не мала аналогів у світі. Дані дільничних лікарів про захворюваність створили чітку картину поширення хвороб. Земську санітарну статистику визнали зразковою на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені у 1911 році.

З розвитком земської медицини постало питання про аптеки. Це були невеликі заклади при лікарнях (близько 2500), де пацієнтам видавали найпростіші ліки. Аптеки мали скромне обладнання та обслуговувалися фельдшерами. Тривалий час у селах аптек майже не було, оскільки монопольне право дозволяло відкривати їх лише у містах і лише провізорам. У 1881 році закон дозволив відкривати сільські аптеки помічникам провізорів. Такі аптеки не мали лабораторій, а їхні власники не могли навчати учнів [2, c. 446-448].

Пироговські з'їзди відігравали значну громадську роль. Вони також займалися питаннями аптечної справи. Через економічну відсталість Росія не мала власної фармацевтичної промисловості, і майже 70% медикаментів імпортувалося. Це зробило виготовлення ліків в аптеках невигідним, тому наприкінці XIX століття аптеки втратили виробничі функції, ліквідували лабораторії та перейшли до перепродажу готових препаратів. Це непокоїло Пироговське товариство. На IX з'їзді у 1904 році зазначалося, що монопольна система позбавляє населення доступної лікарської допомоги та шкодить фармацевтичній корпорації. Під тиском громадськості у 1912 році уряд дозволив земствам та міським самоуправлінням відкривати "вільні" аптеки. Однак конкуренція не сприяла їхньому розвитку. Наприклад, у Чернігівській губернії у 1914 році було 57 приватних, 4 земські аптеки та одна аптека Червоного Хреста, де працювало 98 фармацевтів та 59 учнів.

Найбільшого прогресу у фармації досяг Київ. У 1896 році тут діяли великі аптеки: три на Хрещатику, дві на Володимирській та дві на інших центральних вулицях. У 1881 році виникло "Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами", яке до 1913 року мало шість крамниць та власну виробничу лабораторію, що згодом стала заводом (нині — Київський завод медпрепаратів) [6, c. 243-244].

Висновки

У губерніях без земства медичне обслуговування було значно гіршим: один лікар припадав на 70 тисяч осіб, а в Середній Азії — на 95 тисяч. Смертність залишалася високою: у 1913 році вона становила 29,1 особи на 1000 населення, з них 51% — діти до 5 років. Санітарний стан міст був низьким: з 800 міст водопровід мали лише 215, а каналізацію — 145.

Медична допомога робітникам мало відрізнялася від сільської. Лише на великих підприємствах були фельдшерські пункти, іноді з маленькими лікарнями. Лікарі працювали лише на найбільших заводах, зазвичай приїжджаючи у визначені дні для огляду хворих, відібраних фельдшером.

Земська медицина відіграла величезну роль в історії вітчизняної охорони здоров'я. Це була унікальна організація, яка за рівнем доступу сільського населення до раціональної, зокрема хірургічної, допомоги не мала рівних у світі.

1. Фармація раннього середньовіччя і походження алхімії

Алхіміки зосередили свої зусилля на створенні універсального "бродила", відомого як філософський камінь або камінь мудрості.

Філософський камінь, який мав дарувати необмежене золото, здоров'я та молодість, не виправдав сподівань. Вплив алхімії на європейське лікознавство був величезним, але пошуки ліків пішли хибним шляхом. Лікарські прописи надмірно ускладнилися, рецепти містили десятки речовин. Під впливом містики та прагнення до наживи лікарі використовували таємні назви: "зміїна кров" замість окису заліза, "кістки ібіса" замість плодів черемхи, "волосся павіана" замість насіння кропу. Також створювалися "ліки від усіх хвороб" та "еліксири вічного життя".

Технологію хімічних робіт алхіміки запозичили з єгипетських папірусів, збільшуючи кількість штучно одержаних речовин. Так було відкрито етиловий спирт, різні солі та окиси. У процесі роботи вдосконалювалися старі та створювалися нові прилади й апаратура.

Алхіміки впровадили методи перегонки, фільтрування, кристалізації та інші способи очищення речовин. Попри нереальну філософську основу, їхня практична діяльність сприяла розвитку фармації та хімії.

В історії науки алхімія розглядається у двох значеннях:

• рання форма дослідження природи;
• рання філософська та спіритуальна дисципліна.

В обох випадках вона поєднує елементи хімії, металургії, фізики, медицини, астрології, семіотики, містицизму, спіритуалізму та мистецтва. Алхімія практикувалася у Месопотамії, Давньому Єгипті, Персії, Індії, Китаї, Давній Греції та Римі, у мусульманських цивілізаціях та Європі до XIX століття.

Європейська алхімія з моменту зародження перебувала у напівпідпільному становищі. Правителі, як світські, так і церковні, оголошували її поза законом, але водночас опікувалися нею, сподіваючись на отримання золота. Тому європейська алхімія була доступна лише небагатьом, що пояснює туманний виклад результатів.

Багато відкриттів мали сенсаційний характер. У 1602 році чоботар та алхімік Вінченцо Касціароло знайшов у горах Болонії важкий камінь, сподіваючись знайти золото. Після прожарювання з вугіллям і селітрою він виявив, що охолоджений продукт світиться червонуватим кольором. Це був важкий шпат (сірчанокислий барій), названий сонячним каменем або болонським фосфором. У 1774 році з'ясували, що у ньому міститься невідомий метал, який назвали барієм (від грецького "важкий").

У середині XVII століття гамбурзький алхімік Хенніг Бранд, переганяючи людську мочу, виявив, що осад світиться у темряві. Цей "фокус" він показував за плату, а потім продав секрет алхіміку Іоганну Крафту. Майже сто років спосіб отримання фосфору тримався у секреті. Лише у 1743 році Андрій Сігізмунд Маргграф опублікував досконаліший метод, після чого почалося вивчення фосфору.

До середини XVI століття в європейській алхімії посилився поділ на містичний напрям, що намагався здійснити трансмутацію металів магією, та раціональні течії. Найзначнішими з останніх були ятрохімія та технічна хімія, що стали переходом до нової наукової хімії.

Головним результатом алхімічного періоду, окрім накопичення знань про речовини, стало становлення емпіричного підходу. Алхіміки розробили ртутно-сірчану теорію (теорію трьох принципів). Загалом алхімічний період був необхідним перехідним етапом між натурфілософією та експериментальним природознавством [7, c. 25-28].

2. Життя і діяльність Галена

Видатний римський лікар Гален використовував поняття "пневма" для тлумачення душі. Периферічна пневма, поєднуючись із центральною, дозволяє душі розпізнавати тілесні зміни.

Клавдій Гален (129-201 рр. н.е.) створив першу класифікацію темпераментів, викладену у трактаті "De temperamentis" (від лат. temperamentum — узгодженість, устрій).

Клавдій Гален — античний медик, народився у Пергамі (Мала Азія). Працював хірургом у школі гладіаторів, пізніше був придворним лікарем імператора Марка Аврелія та його сина Коммода. Створив близько 300 праць з філософії, медицини та фармакології.

Гален зробив значний внесок в анатомію та фізіологію, практикуючи розтин трупів та експерименти на тваринах.

На відміну від Аристотеля, він описував головний мозок як центр чутливості, психічної діяльності та руху. Описав четверохолміє середнього мозку, сім пар черепно-мозкових нервів, блукаючий нерв. Досліди з перерізання спинного мозку свиней показали функціональну різницю між передніми (руховими) та задніми (чутливими) корінцями.

На основі спостережень за відсутністю крові у лівих відділах серця вбитих тварин та виявленого отвору в міжшлуночковій перегородці Гален створив першу теорію кровообігу, яка проіснувала до відкриттів Везалія та Гарвея.

Гален систематизував античну медицину у єдине вчення, що було теоретичною основою медицини до кінця середньовіччя.

Чотири первинні рідини Гален пов'язував із космологічною теорією, згідно з якою вогонь, земля, повітря та вода є основою всіх речей.

Гален заслуговує захоплення як натураліст та лікар. Він мав великий досвід, вивчав анатомію та фізіологію, розширив уявлення про нервову систему та кровообіг, зробив внесок у психологію та антропологію.

Зібрання творів Галена за обсягом перевищує всі медичні твори, написані до нього, і є основним джерелом знань про античну медицину. Більшість праць тієї епохи, окрім творів Гіппократа, втрачено. Медичні твори, написані після Галена, здебільшого засновані на його роботах або є їхніми компіляціями [3, c. 14-15].

3. Медична школа Салерна

Після загибелі Західної Римської імперії (476 р.) антична культура та медицина занепали. Шкільна підготовка лікарів припинилася, медицина стала фамільним ремеслом. При церквах та монастирях почали створювати притулки для хворих, де ченці лікували та готували лікарів. Викладання у монастирських школах узгоджувалося з церковними догматами. На Заході існували й цивільні медичні школи, найвідомішою з яких була школа в Салерно біля Неаполя, заснована у 846 році. Школа утримувалася об'єднанням лікарів, викладання велося за заповітами Гіппократа, тому її називали "Civitas Hippocratica" ("Товариство Гіппократа"). Навчання тривало 9 років, для хірургів — 10. Перші 3 роки були підготовчими. Право на практику надавалося після річної роботи з досвідченим лікарем. З XI століття у школі почали використовувати праці арабських лікарів. Особливо уславився перекладач Константин Африканський (1015-1087).

Анатомію у Салерно викладали теоретично, секції робили на свинях. Лише у 1231 році школа отримала дозвіл від короля Фрідріха II робити секцію людського трупа раз на 5 років. У 1170 році Роджер уклав ілюстрований підручник з хірургії "a capite ad calcanem". У XIII столітті цю працю переробив Роланд, і вона під назвою "Rolandina" стала підручником в італійських школах. У цьому ж столітті було укладено збірник протиотрут ("Antidotarium", 1290 р.), де вперше подано ліки у ваговому приписі (грани, унції, скрупули, драхми), а не "на око". У 1213 році Салернська школа отримала статус університету [4, c. 31-33].

1. Розвиток фармацевтичної промисловості в Європі

Історія фармакології така ж давня, як історія людства. Тисячоліттями пошук та застосування ліків (переважно рослинного походження) були емпіричними. У IX столітті араби спробували систематизувати препарати, створивши книги — прообраз сучасної фармакопеї. В Європі перша друкарська фармакопея видана в Італії у XV столітті. Потім фармакопеї з'явилися в Англії (XVII ст.), Франції (XVII ст.), Росії (XVIII ст.), США (XIX ст.). Значним кроком стало виділення на початку XIX століття очищених алкалоїдів (морфін, хінін) та перший синтез органічної речовини (сечовини). Важливою подією було впровадження експериментів на тваринах. У середині XIX століття в Юр'ївському (Тартуському) університеті організували першу у світі лабораторію експериментальної фармакології. Це створило основу для наукової фармакології. Прогрес лікознавства призвів до виділення таких дисциплін, як експериментальна та клінічна фармакологія, фармація, токсикологія, хіміотерапія інфекцій та пухлинних захворювань.

2. Перші аптеки і їх роль у становленні фармації на Русі

У Стародавній Русі тривалий час порадниками у використанні ліків були мандрівники, знахарі та волхви, чиї рекомендації часто були сумнівними. З часом знання про ліки накопичувалися, особливо активно їх збирали ченці. З'явилися перші рукописні травники: "Изборник Святослава" (1073), "Благопрохладный вертоград" (1534). У допетровській Русі ліки були в руках лікарів та знахарів, але постачання здійснювалося через спеціальні "зелейные" лавки.

Розглянемо історію зародження фармакології на Русі — утворення Аптечного наказу та появу перших аптек — та їхній вплив на розвиток медицини.

Царська аптека працювала щодня, аптекарі залишалися до "вечірнього благовісту". Якщо члени царської сім'ї хворіли, аптекарі повинні були "днювати і ночувати в аптеці".

Ліки для Великого Государя зберігалися в особливій кімнаті — "казенці", яка завжди опечатувалася дяком Аптекарського наказу. Входити туди без дяка не мав права ніхто, навіть аптекар і лікар.

Історик Н.Я. Новомбергський (1907 р.) зазначає: "Особо в казенке за дьячьею печатью и без дьяка в тое казенку нихто не ходит, да и лекарства де в той казенке... стоят в скляницах и в ящиках за печатями ж, а входят де в тое казенку временем только имать по рецептам лекарства за дьяком".

Приготування ліків суворо контролювалося, проводився, кажучи сучасною мовою, органолептичний контроль. Це було викликано побоюванням умисного отруєння та недовірою до іноземців на службі.

Охочих служити в аптеці було багато, це вважалося царською службою. Аптекарі займали почесне становище та мали гідне утримання. Наприклад, аптекар отримував від 200 до 800 крб. на рік. Крім того, їм робили дорогі подарунки. Аптекар Андрій за успішне лікування царя отримав срібний ківш вагою понад 300 золотників (~1280 г), 10 аршин атласу та 40 соболів.

Відповідальність царських аптекарів була великою: за невдале лікування їх жорстоко карали і навіть страчували.

Деякі іноземні аптекарі, виписані Іваном Грозним, здобули темну репутацію. Доктор і аптекар Єлисей Бомелій вважався придворним отруйником, який готував отрути для неугодних бояр (Григорія Грязного, Івана Гвоздєва та ін.). Згодом Бомелія спалили на багатті, викривши у таємних стосунках із королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм.

Друга аптека в Москві з'явилася через 90 років, 20 березня 1672 року, за указом царя Олексія Михайловича на території Нового гостинного двору: "на новом гостинном дворе, где против Большого Приходу, очистить палаты, а в тех палатах указал Великий Государь построить аптеку для продажи всяких лекарств всяких чинов людей". Її називали новою, а першу — старою. Друга аптека забезпечувала ліками "всякого чину люд" та військові частини. При ній існував "большой кабак", який разом з аптекою приносив казні до 28 тисяч рублів на рік. За свідченням шведського дипломата, аптека занепадала, а ліки були надзвичайно дорогими. У 1673 році при Гостиному дворі відкрили нову аптеку Гутменша, де всі охочі могли отримати ліки за рецептами. У 1682 році за указом царя Федора Іоановича біля Нікітських воріт відкрили третю аптеку. Приблизно тоді ж зроблено спроби відкриття аптек у Вологді (1673) та Казані (1679). У 1701 році Петро I наказав влаштувати в Москві 8 аптек [1, c. 161-163].

3. Аптекарський наказ, роль, функції, напрямки діяльності

Державною медициною Росії XVI-XVII століть керував Аптекарський наказ. Питання про час його виникнення спірне: історики припускають, що він існував з кінця XVI століття, коли з'явилися посади "аптекарський боярин", "піддячий Аптекарського наказу". Спочатку наказ спостерігав за лікуванням царя та його сім'ї, діяльністю іноземних лікарів та ліками. Офіційно діяльність наказу розгорнулася з 1620 року. У Москві суворо дотримувалася ієрархія: доктори, лікарі, костоправи, аптекарі, учні. При конфліктах втручався Аптекарський наказ, який готував указ. Відомий указ "Об улучшении постановки аптечного и медицинского дела в Аптекарском приказе", де йшлося про відсутність "доброго согласия" між докторами та аптекарями, їхню "вражду, ссору, клевету и нелюбовь", що призводило до "непослушания" молодших чинів. Указ наказував приймати присягу.

Серед заслуг цього "міністерства охорони здоров'я" — створення фармацевтичної служби: казенних і приватних аптек, аптекарських садів, складів.

При Аптекарському наказі створено школу "костоправної" справи з однорічним навчанням. У 1669 році наказ вперше почав присуджувати ступінь доктора медицини. Школа припинила існування до кінця XVII століття.

Реформа медицини займала провідне місце серед перетворень Петра I.

Основною турботою Петра I було створення національної медичної освіти. Для армії та флоту потрібні були лікарі. Проблему вирішили у XVIII столітті створенням госпітальних шкіл — перших вищих медичних закладів Росії, аналогів яким не було у світі.

Петро I добре розбирався в медицині. Він прослухав курс у Лейденському університеті, ознайомився з лікарнями та анатомічними музеями. У Голландії він придбав анатомічну колекцію "монстрів", що стала основою Кунсткамери. З усіх країн збирали раритети, старовинні книги. Створювалася Публічна бібліотека з книг Аптечного наказу. У 1719 році Кунсткамеру та бібліотеку відкрили.

У госпітальних школах відійшли від середньовічної схоластики: книжково-словесного навчання та заучування текстів. Ввели обов'язковий курс приготування ліків. Викладалася "матерія медика" — курс, що включав фармакогнозію, фармакологію, фармацію та ботаніку. Заняття проводилися в госпітальних палатах та ботанічних садах. Один із садів, створених Петром, зберігся донині (Ботанічний сад Російської академії наук). Петро видав указ про відкриття "вольних" (приватних) аптек під контролем Аптекарської канцелярії, яка у 1707 році змінила Аптекарський наказ.

Госпітальні школи відкрили в Петербурзі, Кронштадті, Колино-Воскресенську (Сибір) та інших містах. До організації медико-хірургічних училищ у 1786 році та відкриття академій у Москві та Петербурзі було підготовлено понад 3 тисячі лікарів. Серед викладачів та випускників — видатні вчені: К. Щепкін (анатомія), П. Шумлянский (гістологія), П. Загорский (анатомія), Н. Максимович-Амбодик (акушерство).

Створення Аптечного наказу та першої аптеки стало визначною подією в історії вітчизняної медицини — потужним поштовхом до створення системи охорони здоров'я та медичної освіти. Ці заклади стали підґрунтям для реформ Петра I. Без Аптечного наказу створення медико-хірургічних училищ відклалося б, і в медицині не було б таких імен, як К. Щепкін, П. Шумлянский, Н. Максимович-Амбодик, М. Пирогов. Це означало б ослаблення армії та відставання від європейських держав [6, c. 405-408].

Історія української підприємницької діяльності в галузі фармації

Здавна в Україні ліки виготовляли народні знахарі з трав та тканин тварин, передаючи рецепти з роду в рід. З поширенням християнства виготовлення ліків перейшло до монастирів: ченці Києво-Печерської Лаври лікували хворих та забезпечували їх ліками власного виробництва. Ліки також виготовляли кустарі та завозили з-за кордону, продаючи у "зелених" крамницях разом із горілкою та спеціями. У XVI-XVII століттях існували рукописні книги про ліки — "травники", "зелейники", "вертогради". Перші аптеки на Лівобережній Україні з'явилися на початку XVIII століття, коли Петро I наказав відкрити "казенні" та дозволив приватні аптеки, якими керували іноземні аптекарі. Курс навчання тривав 5-6 років, після чого учні складали іспити на звання "ґезель" та відряджалися до польових аптек на 2-3 роки. Після служби вони могли складати іспити на провізора. За Катерини II у 1787 році видано перший аптекарський указ, що регламентував аптекарську справу. Тоді ж вийшов перший підручник з фармакології "Врачебное веществословие или описание целительных растений" (4 тт., 1783-89) Н. Максимовича-Амбодика. У XIX столітті при університетах відкрили фармацевтичні відділи. З 1845 року аптеки набирали учнів з освітою не менше 6 класів гімназії. Після трирічного навчання та іспитів вони отримували звання аптекарських помічників. Далі, після трирічної практики та дворічного провізорського курсу при університеті, — дипломи провізорів. Згодом можна було складати іспити на магістра фармації. Завідувати аптеками дозволялося лише провізорам або магістрам. У земських аптеках винятково могли працювати фельдшери під наглядом лікарів.

На українських землях, що входили до Речі Посполитої, аптекарі мали пройти вишкіл та отримати апробату Краківської Академії. У Львові вони створили професійну корпорацію.

На Західній Україні з кінця XVIII століття діяли австрійські закони, у 1920-30-х роках — польські. Аптекарські студії за Австрії тривали 2 роки, за Польщі — 4 роки на фармацевтичних відділах Львівського Університету, після чого студент отримував титул магістра. У 1868-93 роках у Галичині діяло Галицьке Товариство Аптекарів (видавало журнал "Czasopismo Towarzystwa Aptekarsikiego") [1, c. 84-86].

Список використаної літератури

1. Бенюх Наталя Ф. Історія фармації Галичини (XIII-ХХ ст.): Навч. посібник для студ. фармац. вузів та фарм. ф-тів мед. вузів освіти III-IV рівнів акредитації. — Л., 1999. — 215с.
2. Богатирьова Р. Історія фармації України. — Х. : Прапор, 1999. — 799с.
3. Історія медицини та охорона здоров'я в Україні: Наук.-допоміж. покажчик літ. / Державна наукова медична бібліотека / Р.І. Павленко (ред.)Світлана Євгеніївна... Бадрук (скл.) — К. — 80с.
4. Історія медицини: Метод. посібник для студ. 1 курсу / Чернівецький держ. медичний ін-т / Борис Якович Дробніс (уклад.), Сергій Дмитрович Кобилянський (уклад.). — Чернівці, 1996. — 62с.
5. Строкань А. Вступ до фаху (історія фармації): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т технологій та дизайну. — К. : КНУТД, 2004. — 132с.
6. Сятиня Михайло Л. Історія фармації: Навч. посібник для вищих навч. закл. / О.П. Реєнт (відп.ред.). — Л., 2002. — 660с.
7. Харкевич Д.А. – Фармакология: учебник – М.: Медицина, 1993.
8. Шегедин М. Історія медицини та медсестринства: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації. — Т. : Укрмедкнига, 2003. — 328с.