Затвердження принципів діалогу як риторичного дискурсу в діяльності Сократа (Платонівські діалоги "Георгій","Федр")

Вступ

Питання homo verbo agens — людини, яка діє через слово, — набуває особливої ваги в сучасну епоху антропологічної кризи. Саме слово стає інструментом осмислення вчинків, формування комунікативних моделей та моральних орієнтирів. Риторика у своєму найвищому прояві — як гармонійне поєднання думки, почуття, слова та дії — здатна стати джерелом духовного відродження й гуманізації суспільства. Однак зловживання могутністю слова, що виявляється в демагогії, популізмі та маніпуляціях, не лише свідчить про духовний занепад, а й становить реальну соціальну загрозу. Сучасність поступово відмовляється від метанаративів раціональної безапеляційності, потребуючи нової риторики, яка з мистецтва переконання перетворюється на мистецтво взаєморозуміння — як на рівні окремої особистості, так і в суспільному масштабі. Адже коли люди втрачають здатність домовлятися словами, їхніми «аргументами» нерідко стають дії насильницького характеру.

Сократівська маєвтика запропонувала взірець риторики діалогу, в якому втілено прагнення до істини. Отже, потреба в гуманізації риторики як засобу духовного зростання особистості та подолання кризових явищ людського буття зумовлює необхідність переосмислення феномену риторики у філософському вимірі, розкриття її екзистенційної сутності, творчого потенціалу та ролі в сучасній культурі.

1. Розгляд діалогів у діяльності Сократа

Звернімося до одного з ранніх платонівських діалогів — «Гіппій більший», де зображено зустріч Сократа, вчителя Платона, із софістом Гіппієм — особистістю самовпевненою й хвалькуватою, яка вражає пересічну свідомість своїм удаваним «всезнайством» та апломбом.

Сократ ставить перед Гіппієм, на перший погляд, просте запитання: що таке прекрасне? Гіппій відповідає: прекрасне — це прекрасна дівчина. Якщо так, розмірковує Сократ, то прекрасна дівчина і є тим, що робить будь-яку річ прекрасною. Але ж ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру, і навіть про прекрасний горщик — яке ж відношення до них має прекрасна дівчина? Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина прекрасна, скажімо, порівняно з горщиком, то стосовно прекрасної богині вона буде потворною — хіба можна називати прекрасним те, що в певному аспекті таким не є?

Спантеличений Гіппій заплутується в суперечностях і фактично ухиляється від подальшої розмови. Однак цей діалог не завершується перемогою Сократа; більше того, Сократ визнає, що сам не знає відповіді на поставлене запитання, і тому продовжуватиме пошуки. Проте, стверджує він, бесіда з Гіппієм безперечно принесла користь, оскільки дозволила усвідомити важливість питання про прекрасне.

Цей приклад є характерним для творчості Платона, який демонструє, що філософське знання може існувати у формі бесіди, діалогу, поліфонії. Варто зауважити, що жоден із платонівських діалогів не завершується перемогою когось із учасників: кожен висловлює й обґрунтовує власну позицію, залишаючись після завершення розмови на своїх переконаннях. Проте це не свідчить про догматичну непримиренність учасників до «інакомислення». Залишаючись на своїх позиціях, кожен збагачується завдяки іншим поглядам. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним і діалогічним.

Орієнтоване на мудрість, філософське мислення є постійним і пристрасним прагненням (навіть любов'ю) до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності свого змісту. Тому філософія передусім учить мислити, учить проблемного, творчого підходу до своєї тематики. Згаданий уже М. Гайдеггер, розпочинаючи курс лекцій про мислення, звернувся до студентів приблизно так: я читатиму вам курс лекцій про мислення. Але якщо ви гадаєте, що я читатиму його так, що сьогодні, на першій лекції, дам вам якусь дефініцію мислення, щоб надалі старанно «розжовувати» її зміст для отримання певних висновків, або ж, навпаки, сьогодні сформулюю тези, а потім «тягтиму» їх через увесь курс, щоб наприкінці отримати дефініцію мислення, — якщо ви саме так уявляєте спосіб читання мого курсу, то глибоко помиляєтесь. Такий підхід є традиційним, і він, звісно, дещо дав би вам для розуміння мислення, але дуже небагато. Адже що означає дати визначення, дефініцію чогось, у нашому випадку — мислення? Це означає встановити, що є мисленням щодо чогось такого, що не є мисленням (дефініція має починатися приблизно так: «мислення є процес...», отже, мислення є процес, але ж процес є процес, а не мислення чи щось іще). Таким чином ми можемо дізнатися про відношення мислення до чогось одного, другого, третього, п'ятого, десятого тощо, але головне питання — що є саме мислення як таке — залишиться без відповіді...

Я вчитиму вас мисленню інакше. Я буду мислити, а ви уважно слухайте, дивіться. Ось він, процес мислення, розгортається перед вами... Будьте уважні — дивіться, слухайте, я показую вам саме мислення... вчіться мисленню. Я вчитиму вас мислити, як мати вчить неслухняну дитину — вона каже: «От я зараз навчу тебе слухатись», і, говорячи так, не збирається давати дитині дефініцію послуху чи читати курс лекцій про послух — вона просто навчить її... І дитина зрозуміє її краще, ніж якби їй було дано найточнішу дефініцію послуху або прочитано найкращий курс лекцій... Отак я вчитиму вас мисленню...

Отже, Гайдеггер пропонує безпосередню демонстрацію самого мислення як творчого процесу (звісно, сам «демонстратор» при цьому має бути Вчителем з великої літери). Приблизно так міркував і Сократ, який умілою постановкою питань демонстрував своїм співрозмовникам труднощі й суперечності їхньої позиції, котрі неможливо було побачити очима повсякденного мислення[4, c. 67-69].

До речі, Сократ настільки цінував саме «живий» діалог, що взагалі нічого не писав, вважаючи письмовий текст занадто «монологічним», адже в ньому бракує головного — реального, живого учасника розмови. Певною мірою солідаризується з Сократом у цьому плані й Гайдеггер, який наголошує, що в живій бесіді, діалозі глибокого й розмаїтого смислу сповнені не тільки слова й фрази, а й паузи. Мовчання, говорить він, нерідко буває багатшим за смислом, ніж цілі низки слів. А як відобразити це багатство в письмовому тексті?

Платон одним із перших зробив успішну спробу відтворити поліфонію діалогу письмово. Його діалоги досить ефективно передають творчий дух філософського мислення, чому, до речі, значною мірою сприяє яскрава художня форма цих творів. Пізніше відомий культуролог М. М. Бахтін зумів показати, що в будь-якому (не обов'язково оформленому як діалог) тексті наявна внутрішня полемічність, але треба вміти її побачити. Адже слово спрямоване на свій предмет так, щоб полемічно «ударяти» по чужому слову з приводу того ж предмета.

Спрямоване на свій предмет слово зустрічається в ньому (предметі) з чужим словом. Саме чуже слово, за Бахтіним, не відтворюється, його лише мають на увазі, але вся структура мовлення була б зовсім іншою, якби не було цієї реакції на чуже слово, що його мають на увазі. Усе це докорінно змінює семантику слова: поруч із предметним смислом з'являється інший — спрямованість на чуже слово. Не можна цілком та істотно зрозуміти таке слово, враховуючи тільки його пряме предметне значення. Отже, текст, на відміну від передсудів повсякденної свідомості, насамперед філософський текст, ніколи не є однозначним. Він завжди містить у собі кілька смислових шарів. Але знову ж таки всі вони не є чимось безпосередньо «видимим». Треба вміти «бачити» й читати всю поліфонію смислів в одному й тому самому тексті, а цього вміння навчає філософія.

Усе, що говорилося досі про повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення і про філософію як про мислення плюралістичне, поліфонічне, багатозначне, є певного роду схемою, що змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі. Сама ж ситуація набагато складніша й строкатіша. Згідно зі схемою, людська діяльність у переважній масі є діяльністю репродуктивною, такою, що постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередньою діяльністю; вона тиражує досягнення людської цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшим числом індивідів.

Така діяльність, будучи використовуваною, споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність явно домінує в нашому повсякденному житті, вона породжує й відповідний стиль повсякденного мислення — схематично-інструктивний.

Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера — продуктивна діяльність, яка відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі людської життєдіяльності. Саме в ній уперше реалізуються ті чи інші нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому, створюються ті еталони і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність. Відповідним (творчо-конструктивним) є і стиль мислення в цій сфері, а ядром цього мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

Ще раз зазначимо, що в ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємопроникають, утворюючи гармонійну єдність. Це ж стосується і стилів мислення (повсякденної і філософської свідомості). І саме це ми мали на увазі, змальовуючи дещо тьмяними фарбами пересічну людину в її повсякденності, і закликали не драматизувати ситуацію. Проте в конкретні критичні моменти людської історії (а їх, на жаль, було немало) ситуація нерідко набувала не тільки драматичного, а й трагічного характеру. Критичною вона ставала внаслідок своєрідного «розгармоніювання» сфер продуктивної та репродуктивної діяльності і відповідних сфер свідомості. Причинами такого «розгармоніювання» повсякчас ставали цілком конкретні історичні чинники, проте результати, попри значне розмаїття варіантів, виявлялися в різкому зростанні споживацько-утилітарних моментів суспільної свідомості в цілому, оскільки споживацтво виходило з берегів повсякденності й вихлюпувалося в традиційно творчі сфери — науку, культуру, мистецтво, філософію[10, c.37-39].

2. Дослідження діалогів. «Георгій», «Федр»

У першій частині діалогу «Георгій» Платон переконливо демонструє, що домагання софістичної риторики ні на чому не ґрунтуються, а визначення риторики, які пропонують софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтво красномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва або діяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна, наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікування або гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом і суддів у суді, і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, а щодо нашого ділка, то виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого — для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У відповідь на це Сократ, який у діалозі виражає точку зору Платона, зауважує, що переконання створюється не одним красномовством, тому що всякий, хто учить чому-небудь, переконує в тім, чому учить. «Але якщо красномовство не єдиний засіб переконання, то на що воно спрямоване?» — запитує Сократ. Горгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах та інших збіговиськах, а його предмет — справедливе і несправедливе». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути різними, до того ж майстерність переконання в красномовстві полягає у вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і знанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а не думка («докса»).

Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що за своїм призначенням схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».

Після прочитання цього діалогу може скластися враження, що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не помічає того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання отримати не можна. Очевидно, позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію щодо плану побудови й обґрунтування нової риторики Платон висловив у діалозі «Федр», на який зазвичай посилаються дослідники.

На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі переконання, а з іншого боку — у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, — пише він, — потрібно вміти розрізняти природу — тіла в лікарському мистецтві, душі — у риторичному, якщо хочеш — не за допомогою рутини тільки і натасканості, але за всіма правилами мистецтва — тілу пропонувати ліки і їжу... душі — мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку, коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його... саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому, — коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, — тоді, і тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, який був відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес[2, c. 49-51].

Цікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика була чисто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не стільки на знання й істину, скільки на думку, користь і доцільність. Не випадково тому в його школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною і справедливістю, а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такий підхід був у принципі неприйнятним. Більше того, він не допускає в риториці ймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія, «які доглянули, що ймовірне повинно переважати щире, і які, завдяки силі слова, змушують здаватися мале великим, велике малим, нове старим, старе новим». Що стосується логічних засобів і риторичної техніки, то у творах Платона можна знайти лише рекомендації досить загального характеру. Так, у «Федрі» він перелічує основні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бути наведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами й іншими видами підтвердження. Крім того, в обвинувачувальній і захисній мові необхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.

Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Його головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи аргументації, що могли додати мові не тільки добірність і ясність, але насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор. Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якими прийомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Що стосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він має на увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячи сучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе «шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те й інше допомагає говорити і мислити». Таким чином, із усього сказаного вище стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у якій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина і вірогідність. Хоча із сучасної точки зору здається зовсім нереалістичним не враховувати ролі припущень, правдоподібних або можливістних суджень у процесі переконання і збагнення істини взагалі, проте не слід забувати, що такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської філософії софістів, абсолютизувавших значення думки, відносного і суб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назвати найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем Платона.

Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні того методу ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував його вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, або діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок і діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку, суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті, а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теорію несилогістичних умовиводів[6, c. 35-38].

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь принаймні дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а інший відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в остаточному підсумку прийти або до вирішення питання, або ж максимально зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою, або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини. При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі і перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину. Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційну риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким ми зустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача й адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивно сприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалог виявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цього питання ми торкнемося надалі. Тут же важливо було звернути увагу на діалог як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики спілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові й пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі відповідав шукаючому, творчому духові античної думки. По суті справи, йому ми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким широко користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа», написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти, виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень, детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини — от що скоряє і спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що протягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками інтелектуальної художньої прози.

Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платона незмінним. Якщо в «Георгії» він ототожнює її з вправністю і навичкою на зразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначене мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських і психологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважає прийнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти в нього й аналогії, і правдоподібні узагальнення. Логічної сторони аргументації він майже не стосується у своїх творах[9, c. 127-129].

Висновки

Одним із перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна ним змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарської):

— Ти впевнений, що не рогатий?

— Цілком!

— А як щодо того, чого ти не втрачав?

— Те, що я не втрачав, залишається при мені.

— Рогів не втрачав?

— Ні!

— Виходить, вони в тебе і залишилися...

Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Георгій», що безпосередньо спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського, який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор, він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного, тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку, «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воно робить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по примусі».

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. - М.: Флинта: Наука, 2002. - 622 с.

2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. - К.: Кондор, 2003 , 2006. - 262 с.

3. Гурвич С. Основи риторики: [Навчальний посібник]/ Сократ Гурвич, Віктор Погорілко, Мирон Герман,. - К.: Вища школа, 1978. – 171 с.

4. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. - М.: Дело, 1998. - 475 с.

5. Ковельман А. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римского Египта/ А. Б. Ковельман,; АН СССР, Ин-т востоковедения. - М.: Наука, 1988. - 190 с.

6. Колотілова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталія Колотілова; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 229 с.

7. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гума-нит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. - М.: Просвещение, 1994. - 206 с.

8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. - К.: Вища шк., 2003. – 310с.

9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. - К.: Ін Юре, 2000. - 565 с.

10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 227 с.