Засоби захисту права власності

Вступ.

1. Поняття та суть захисту права власності.

2. Способи захисту права власності.

2.1. Віндикація — витребування власником майна з чужого незаконного володіння.

2.2. Особливості витребування грошей та цінних паперів на пред'явника.

2.3. Усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов'язаних із втратою володіння.

2.4. Інші цивільно-правові інструменти захисту права власності.

3. Захист права інтелектуальної власності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У сучасному суспільстві правовідносини нерозривно пов'язані з постійною взаємодією осіб із відносинами власності. Дії окремих індивідів можуть становити загрозу для майна, яке їм не належить. Це зумовлює необхідність активної ролі держави у захисті права власності, зокрема із застосуванням цивільно-правових механізмів.

Особливої актуальності це питання набуває в контексті розбудови правової держави та утвердження різноманіття форм власності в Україні. Стаття 13 Конституції України проголошує: "Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом" [1;7].

Частково захист права власності забезпечується нормами різних галузей права. Наприклад, кримінальне право кваліфікує певні протиправні діяння, що посягають на власність, як злочини, передбачаючи відповідні санкції з боку правоохоронних органів.

Метою цієї курсової роботи є визначення сутності та інструментів цивільно-правового захисту права власності. Зокрема, аналізуються такі способи захисту, як витребування майна з чужого незаконного володіння, витребування грошей та цінних паперів на пред'явника, а також інші засоби захисту від порушень.

Окрема увага приділяється проблематиці захисту інтелектуальної власності, яка нині перебуває в епіцентрі уваги науковців-правників через зростання її ролі в умовах економічних перетворень.

1. Сутність захисту права власності

Захист права власності є критично важливим, оскільки власність у її різноманітних формах слугує фундаментом економічного поступу суспільства. Це право є одним із ключових невід'ємних прав людини, а його гарантування — пріоритетне завдання для всіх органів правової держави.

Як зазначає Т.П. Коваленко, "на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо" [3;349]. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно, адміністративне — за дрібні правопорушення, що зачіпають право власності, а трудове — регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю. Певні аспекти захисту також висвітлені в земельному та сімейному законодавстві.

Специфіка цивільно-правового захисту, на відміну від інших видів, полягає в його спрямованості на відновлення порушеного права та попереднього майнового стану особи, чиї права були порушені.

Прикладом звернення до цивільно-правового захисту може бути подання власником позову про витребування викраденого майна. Також, якщо інша особа створює перешкоди у користуванні річчю, власник може подати позов про усунення таких перешкод. У випадках, коли витребування речі неможливе, власник може вимагати відшкодування збитків для відновлення свого становища.

У чинному Цивільному кодексі Української РСР захисту права власності присвячена глава 13, яка на сьогодні містить статті 145, 147 та 148.

Різні норми та інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у захисті права власності, тому їх умовно поділяють на три категорії.

Перша категорія норм встановлює або закріплює приналежність матеріальних благ певним суб'єктам, беручи їх під захист закону. Сюди належать, зокрема, норми Конституції України та Закону про власність, які визначають можливість існування різних форм власності.

Друга група норм забезпечує умови для реалізації власниками своїх прав. Вони також є важливими для захисту, наприклад, норми, що встановлюють цивільно-правовий режим окремих об'єктів власності, порядок їх регламентації та відчуження.

Третя категорія охоплює норми, які встановлюють відповідальність за незаконні дії з чужим майном та завдання матеріальної шкоди власнику. Ці норми безпосередньо охороняють повноваження власника від протиправних посягань.

Отже, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше стосується захисту права власності, існують і спеціальні засоби, спрямовані на його безпосередній захист.

Таким чином, "...в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні, або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв'язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності" [4;209].

2. Засоби захисту права власності

2.1. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння

Віндикація, тобто витребування власником майна з чужого незаконного володіння, є ключовим цивільно-правовим інструментом захисту права власності. Це здійснюється шляхом подання віндикаційного позову до суду чи арбітражу.

Позивачем у такому позові виступає власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання чи оперативне управління. В останньому випадку організація не є власником, але має право та обов'язок вимагати повернення майна від незаконного володільця. Відповідачем є незаконний володілець — фізична або юридична особа, яка володіє майном без законних підстав.

Згідно зі ст. 32 Закону "Про власність", власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. "Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він може тільки від незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав" [4;251]. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.

Наприклад, якщо власник передав річ у тимчасове користування за договором найму, наймач не буде відповідачем за віндикаційним позовом, оскільки користується річчю на законній підставі — укладеному договорі.

Якщо ж особа вкрала річ або придбала її не у власника, а, скажімо, у громадянина, який отримав її за договором схову чи найму, така особа вважається незаконним володільцем, адже продавець не мав права відчужувати річ, не будучи її власником.

За віндикаційним позовом власник може витребувати річ у натурі. Якщо речі у відповідача вже немає, позов не може бути задоволений. "Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідомому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власникові" [4;351].

У такому випадку до особи, яка вкрала річ, можна пред'явити вимоги, але вони будуть спрямовані на відшкодування шкоди, а не на повернення речі. Це буде не віндикаційний, а зобов'язальний позов про відшкодування шкоди, що випливає зі ст. 440 Цивільного кодексу: "Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі…" [2;242].

Річ також не може бути витребувана, якщо незаконний володілець змінив її до невпізнанності, перетворивши на іншу річ.

Отже, якщо речі немає, вимагати її повернення неможливо.

Т.П. Коваленко зауважує, що "предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В зв'язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші" [3;352].

Предметом віндикації може бути й річ, визначена родовими ознаками (наприклад, цукор, борошно), за умови її індивідуалізації (наприклад, картопля у мішку зі штампом).

Стаття 148 Цивільного кодексу України встановлює, що "витребуючи майно з чужого володіння (…), власник вправі також вимагати від особи, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володілець), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна" [2; 186]. Питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені, залежить від добросовісності володільця.

Стаття 145 Цивільного кодексу визначає добросовісного набувача як особу, яка не знала і не повинна була знати, що особа, у якої вона придбала річ, не мала права її відчужувати.

Недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння, зокрема, якщо річ набута злочинним шляхом. Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не доведено протилежне.

Як видно зі ст. 148, власник може вимагати від недобросовісного володільця повернення доходів за весь час володіння, а від добросовісного — лише з моменту, коли він дізнався про неправомірність володіння або отримав повістку за позовом.

Таким чином, доходи, отримані добросовісним набувачем до того, як він дізнався про неправомірність, належать йому. Недобросовісний володілець зобов'язаний повернути доходи за весь час володіння.

Незаконний володілець повинен відшкодувати не лише отримані, а й ті доходи, які міг би отримати. Якщо він не отримав доходів з власної вини, він несе невигідні наслідки. Наприклад, якщо незаконний володілець саду не знімав плодів, він все одно повинен відшкодувати втрачені доходи згідно зі ст. 148 Цивільного кодексу.

Ця ж стаття передбачає, що "володілець, як добросовісний, так і недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна" [2;186].

Отже, недобросовісний володілець може вимагати відшкодування витрат за весь час володіння, оскільки повертає прибутки за цей же період. Добросовісний володілець має право на відшкодування лише з моменту, коли дізнався про неправомірність, оскільки прибутки належать власнику з цього часу.

Можлива парадоксальна ситуація, коли недобросовісний володілець опиняється у кращому становищі, ніж добросовісний, якщо витрати на майно перевищують прибутки або майно не дає прибутків, але потребує витрат.

Т.П. Коваленко пропонує "доповнити ст. 148 діючого ЦК УРСР (…) правилом, згідно з яким добросовісний володілець мав би право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно за весь час володіння, коли ці витрати перевищують доходи. Це посилило б виховне значення ст. 148 ЦК УРСР" [3; 354].

Існує й складніша ситуація, коли витрати незаконного володільця перевищують необхідні витрати на поточне утримання, наприклад, якщо він зробив поліпшення, що збільшили вартість майна.

Стаття 148 Цивільного кодексу розглядає цю проблему: "Добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі" [2;186]. Наприклад, якщо добросовісний набувач замінив колеса на викраденому автомобілі, він може повернути старі колеса при витребуванні автомобіля.

Якщо поліпшення неможливо відділити (наприклад, капітальний ремонт будинку), ст. 148 передбачає: "Якщо відділити поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі" [2;186]. Право на відшкодування має лише добросовісний володілець.

Добросовісний набувач має ще одну перевагу: від недобросовісного майно може бути витребуване в усіх випадках, а від добросовісного — не завжди.

За ст. 145, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем в особи, яка не мала права його відчужувати, власник може витребувати майно лише у випадку, коли воно було загублене, викрадене або вибуло з володіння поза волею власника чи особи, якій воно було передане.

"Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача" [3; 355].

У ст. 145 Цивільного кодексу також зазначено, що майно, набуте безоплатно (навіть добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник може витребувати в усіх випадках. Наприклад, якщо власник передав автомобіль за договором схову, а контрагент подарував його іншій особі, власник може витребувати автомобіль у добросовісного набувача, оскільки той набув його безоплатно.

Виходячи зі ст. 145, власник може витребувати майно у добросовісного набувача не лише у випадку крадіжки чи втрати, а й у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння "поза їх волею".

Таким чином, власник не може витребувати майно з незаконного володіння лише за наявності сукупності трьох умов:

• набувач є добросовісним, тобто не знав, що купує майно не у власника;
• майно придбане за гроші, тобто куплене;
• власник втратив володіння з власної волі, передавши майно за договором особі, яка його продала.

Отже, законодавець захищає інтереси добросовісного набувача, коли майно вибуло з володіння з волі власника. Вважається, що власник виявив необачність, довірившись ненадійній особі, і повинен нести наслідки. Якщо ж майно вибуло поза волею, ці міркування не застосовуються.

Відповідно до ст. 145, витребування майна від добросовісного набувача не допускається, якщо майно було продано в порядку виконання судових рішень.

Якщо майно боржника передано судовим виконавцем для реалізації, і особа придбала його, перший власник не може витребувати майно, навіть якщо воно було викрадене чи загублене. Це стосується й придбання будинку з прилюдних торгів.

Як зазначалося у вступі, згідно з Конституцією України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності (ст. 13).

Механізм витребування, викладений у ст. 145, поширюється на всі форми власності. Жодна форма не має права необмеженої віндикації. До 16 грудня 1993 року, згідно зі ст. 146 Цивільного кодексу, державне майно та майно колгоспів, кооперативних і громадських організацій могло бути витребуване від будь-якого набувача, незалежно від його добросовісності. Важливо було лише, щоб набувач був незаконним.

Спосіб вибуття майна також не мав значення: чи воно було викрадене, загублене, чи передане за договором.

"Так, якщо громадянин брав напрокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продавав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією" [3;358].

Це свідчить про переваги державної та колгоспно-кооперативної власності у питаннях віндикації порівняно з особистою власністю.

Закон "Про власність" скасував ці переваги. Верховна Рада України 16 грудня 1993 року прийняла Закон № 3718-12, згідно з яким статті 144, 146, 149 та 150 було виключено з кодексу.

Уніфікація порядку витребування майна забезпечує рівноправність різних форм власності в Україні.

З огляду на ст. 145, за певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача, за винятком грошей та цінних паперів.

2.2. Витребування грошей і цінних паперів на пред'явника

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред'явника регулюється статтею 147 Цивільного кодексу.

Особливістю є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.

Гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача навіть на підставі того, що вони були загублені чи викрадені.

Наприклад, якщо громадянин А. купив у громадянина Б. облігацію, яка раніше була викрадена Б. у громадянина В., В. не може витребувати облігацію в А., оскільки А. є добросовісним набувачем, навіть якщо облігація вибула з володіння В. не з його волі.

Цей порядок поширюється й на гроші та цінні папери, що належали юридичній особі. Якщо облігації були викрадені у фірми і добросовісно набуті громадянином А., вони не можуть бути витребувані.

Отже, гроші та цінні папери на пред'явника в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Від недобросовісного набувача вони можуть бути витребувані в будь-якому разі.

2.3. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності не завжди пов'язане з позбавленням власника володіння. Право власності включає також право користування та розпорядження, які також потребують захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник володіє річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися чи розпоряджатися нею.

Наприклад, суди розглядають справи за позовами власників будинків проти осіб, які самовільно зайняли нежилі приміщення. У таких випадках право володіння не порушене, але власнику перешкоджають користуватися частиною будинку, що може завадити й розпорядженню.

Якщо хтось перешкоджає власнику користуватися чи розпоряджатися річчю, він може вимагати усунення порушення. "У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним" [3;360].

Дії, що порушують право власності, повинні бути протиправними. Наприклад, якщо власник передав приміщення за договором найму, він не може вимагати усунення перешкод, оскільки дії наймача правомірні.

Витрати, пов'язані з усуненням порушень, несе порушник.

Захист права власності здійснюється й у випадках, коли позов пред'являється не власником, а особою, яка володіє майном у силу закону чи договору (наймач, підрядник, охоронець). Якщо річ вкрадено в наймача, і він витребує її, це захищає і право власника, оскільки наймач зможе виконати обов'язок щодо повернення майна.

На позови законних володільців чужого майна поширюються норми статей 145, 147 та 148 Цивільного кодексу.

2.4. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

Віндикаційний та негаторний позови належать до речових позовів, оскільки ґрунтуються на речових правовідносинах.

Цивільно-правовий захист здійснюється й іншими засобами. Власник, який втратив володіння, не завжди може пред'явити віндикаційний позов. Якщо речі немає, вимагати її повернення неможливо. У певних випадках, передбачених ст. 145, річ не може бути витребувана у добросовісного набувача.

Але й у цих випадках власник може захистити свої інтереси, використавши зобов'язально-правові засоби. Наприклад, якщо наймач продав майно добросовісному набувачеві, власник не може витребувати майно, але може вимагати відшкодування збитків від наймача як сторони договору.

"Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю. Наприклад, хтось украв у власника річ, але на момент розгляду справи у суді у злодія цієї речі вже немає. Тут власник знов-таки може використати зобов'язально-правові засоби захисту. Він може на підставі ст. 440 ЦК УРСР вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди" [3; 362].

3. Засоби захисту права інтелектуальної власності

Сучасні перетворення у відносинах власності та економічні реформи в Україні зумовлюють потребу вдосконалення цивільно-правових засобів захисту права власності, зокрема щодо інтелектуальної власності.

Ці питання частково регулюються Законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки». Спори, що виникають у зв'язку з їх застосуванням, розглядаються судом, арбітражним або третейським судом, а в деяких випадках — в адміністративному порядку. "Так, будь-яке рішення Держпатенту України, що стосується заявки, може бути оскаржене протягом трьох місяців від дати одержання рішення чи копії затребуваних патентних матеріалів. Дана скарга має бути розглянута Апеляційною радою Держпатенту України протягом чотирьох місяців від дати надходження в межах мотивів, викладених у скарзі (ст. 22 Закону "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі")" [5;424].

Сучасні українські правники вважають, що Цивільний кодекс України потребує суттєвих змін щодо загальних положень про охорону прав на об'єкти інтелектуальної власності, які відповідатимуть міжнародним нормам.

В. Жаров пропонує ввести в Цивільному кодексі окремий розділ "Захист прав на об'єкти інтелектуальної власності", "...в якому мають бути викладені положення стосовно:

• основних засад захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності, де має йтися про рівний захист прав щодо усіх власників прав на такі об'єкти, дано визначення незаконного використання об'єктів інтелектуальної власності, а також зазначено, які заходи може вживати власник прав щодо їх порушника;
• непорушності прав на об'єкти інтелектуальної власності;
• умов примусового відчуження прав на об'єкти інтелектуальної власності;
• можливості звернення до суду за наявності підстав очікувати порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності;
• юридичної відповідальності за порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності, де необхідно визначити заходи, які може вимагати від порушника власник прав на вказані об'єкти" [7;45].

Наразі в Україні відсутній "дієвий захист прав на об'єкти інтелектуальної власності з боку держави. Суди загальної юрисдикції, арбітражний чи третейський суди згідно з законодавством та відповідно до своєї компетенції розглядають спори про:

• авторство;
• встановлення власника охоронного документа і (або) порушення його майнових прав;
• встановлення факту використання об'єкту інтелектуальної власності;
• право попереднього користування;
• укладання та виконання ліцензійного договору;
• винагороду або компенсацію автору об'єкта інтелектуальної власності;
• визнання охоронного документу недійсним та інше, що стосується питань захисту інтелектуальної власності. Практика розгляду цієї категорії справ у судах загальної юрисдикції виявила певні труднощі, пов'язані з відсутністю відповідного рівня кваліфікації судів та досвіду у вирішенні таких питань" [8; 18].

Певний захист права власності на об'єкти інтелектуальної власності забезпечується Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції". В. Жаров відносить до порушень такі дії, як неправомірне використання чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг; введення в оборот під своїм позначенням товару іншого виробника; відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарювання без зазначення виробника копії.

У разі вчинення таких дій "...Антимонопольний комітет накладає на нього штраф у розмірі до 3 % виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо обчислення виручки суб'єкта господарської діяльності неможливо або остання відсутня, тоді штраф накладається у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян" [6; 49].

Якщо юридична особа, що порушила право інтелектуальної власності, не є суб'єктом господарської діяльності, з неї може бути стягнутий штраф у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Якщо порушення скоєно громадянином-підприємцем без створення юридичної особи, на нього накладається адміністративне стягнення.

Висновки

Цивільно-правові засоби захисту права власності спрямовані на відновлення порушеного права та попереднього майнового стану особи.

До цивільно-правових засобів захисту права власності належать:

1. витребування майна власником з чужого незаконного володіння;
2. витребування грошей і цінних паперів на пред'явника;
3. захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння;
4. інші засоби цивільно-правового захисту права власності.

Цивільний кодекс розрізняє добросовісного і недобросовісного набувача та передбачає різні види витребування майна з чужого незаконного володіння.

В сучасних умовах в Україні великого значення набуває захист права інтелектуальної власності. Ця проблема ще недостатньо врегульована в цивільному законодавстві України.

Список використаної літератури

I. Нормативно-правові акти.

1. Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Цивільний кодекс України // Кодекси України. - № 1, 1999. – С. 3-137.

II. Навчальна й наукова література.

3. Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. – К.: Вища шк., 1992. – 454 с.

4. Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. – М.: Юрид. Лит., 1991. – 240 с.

5. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.: Вентурі, 1997. – 480 с.

III. Публікації періодичних видань.

6. Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. - № 5. – С. 47-50.

7. Жаров В. Захист прав інтелектуальної власності в Україні: удосконалення правового регулювання // Право України. – 1999. - № 3. – С. 42-46.

8. Святоцький О. Правова охорона інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. - № 4. – С. 16-18.