Вступ

У підґрунті поступу людської спільноти перебуває творення матеріальних і духовних благ, а також інших цінностей, сукупність яких формує умови для існування людини. Будь-яке суспільство, особливо сучасне високорозвинене, є соціальною системою. Така система — це впорядкована цілісність складної організації, що охоплює індивідів та соціальні групи, поєднаних різноманітними зв'язками та взаєминами, які мають специфічну природу.

Економічна система виступає ключовою підсистемою суспільства та фундаментом соціальної організації. У процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками формуються і безперервно вдосконалюються економічні відносини, що різняться за змістом. Їхній прояв відбувається через господарську поведінку суб'єктів. Історично конкретна сукупність економічних відносин, яка відповідає рівню продуктивних сил і взаємодіє з ним, розвивається під впливом як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних чинників, визначаючи сутність економічної системи.

Отже, економічна система — це простір, де функціонують продуктивні сили та економічні відносини, чия взаємодія визначає сукупність організаційних форм і видів господарської діяльності. Структурні елементи, що формують різні економічні системи, неоднорідні за своїм змістом. Вони містять загальні та специфічні, основні й похідні, нові та відживаючі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких діє згідно із спільною для всієї системи логікою та власними закономірностями розвитку.

У сучасних умовах структурні компоненти системи вирізняються динамізмом, мінливістю та суперечливістю. Це зумовлює потребу в структурній диференціації складових економічної системи, без якої неможливе пізнання об'єктивних законів і принципів її функціонування.

1. Етапи становлення економічної науки

Для виваженого підходу до формування стратегії й тактики нової економічної політики необхідно вивчити історичний досвід розвитку економічної науки та практики. Етапи її становлення до ХХ століття відображені на схемі 1.

Первіснообщинний лад: община – поділ праці – навички ведення господарства, передача досвіду та вмінь.

Рабовласницький лад: Давня Греція – Арістотель, Платон – запровадження терміна "ойкономія" (економіка), домоведення – як форми економічного зв'язку між людьми (зародження ринкових відносин). Феодальний лад: Франція – Антуан де Монкретьєн – "Трактат політичної економії". 1615 рік – праця, присвячена економічним проблемам держави, дає назву науці.

Капіталістичний лад: Англія – політекономія активно розвивається завдяки промисловій революції, у XVII столітті стає самостійною наукою.

Економічне вчення рабовласницької доби позначене появою в середині першого століття нашої ери християнства як нової релігійної науки. Воно обіцяло подолати бідність через розподіл засобів споживання в ранньохристиянській общині. Заслугою раннього християнства є порушення питання про рівність людей. Філософські ідеї цього періоду репрезентували Ксенофонт, Платон, Арістотель (Давня Греція), Катон, Варрон, Колумелла (Рим).

Економічне вчення феодалізму в Росії розвивається з часів утворення Давньоруської держави (IX століття). Погляди Єрмолая Єразма ґрунтуються на тезі, що праця селян є джерелом багатства. А.Л. Ордин-Нащокін, видатний державний діяч, стверджував, що багатство походить від промислової праці та розвитку продуктивних сил.

2. Економічне вчення капіталізму

Економічне вчення капіталізму представлене трьома напрямами: меркантилізмом, фізіократією та класичною школою політекономії.

2.1. Меркантилізм

Меркантилізм (від італійського "купець") — перша у світі школа політичної економії, що виникла в останній третині XV століття. Вона представляла інтереси торговельної буржуазії доби первісного нагромадження капіталу. Меркантилісти вбачали джерело багатства у збагаченні держави через залучення значних обсягів золота та срібла. Представники: Франція – Антуан де Монкретьєн, XVII ст.; Англія – Томас Мен, XVII ст.

На першому етапі (XV – початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, що ідеалізував благородні метали як єдину форму багатства. Його прихильники виступали проти вивезення грошей за кордон та за обмеження імпорту.

На другому етапі прихильники меркантилізму підтримували розширення зовнішньої торгівлі та не заперечували вивезення грошей. Деякі з них пропонували високі мита на іноземні товари, домагалися активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва й експорту, посилення ролі держави.

Антуан де Монкретьєн, представник французького меркантилізму, трактував гроші як товар. Загалом західноєвропейські меркантилісти вважали нееквівалентний обмін єдиним джерелом прибутку. Отже, політика держави в період первісного капіталу відображала інтереси торгового капіталу, а предметом вивчення була сфера обігу.

Меркантилізм відіграв значну роль: а) сприяв первісному нагромадженню капіталу; б) стимулював розвиток товарно-грошових відносин; в) сприяв розвитку продуктивних сил. Позитивним аспектом є те, що це була прогресивна теорія, яка вперше визначила основну мету капіталістичного виробництва.

На першому етапі (XV – початок XVI ст.) меркантилізм виявився у формі монетаризму, що ідеалізував благородні метали як єдину форму багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей, за обмеження імпорту та подібні заходи.

Другий етап меркантилізму характеризується тим, що його прихильники підтримували розширення зовнішньої торгівлі та не забороняли вивезення грошей. Деякі вимагали високих мит на іноземні товари, виступали за активний торговельний баланс через розвиток національного виробництва й експорту, за посилення ролі держави. Загалом західноєвропейські меркантилісти називали нееквівалентний обмін єдиним джерелом прибутку. Меркантилізм був переважно прогресивною теорією, його представники вперше визначили головну мету капіталістичного способу виробництва.

Недоліки меркантилізму: 1) хибне визначення джерела багатства, прибутку та їхніх форм; 2) помилкове трактування вартості грошей (вважали, що вона зумовлена природними властивостями золота і срібла); 3) рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей та обмежити імпорт стримували торгівлю; 4) предметом політичної економії вважали сферу обігу, проповідуючи мінову концепцію. Оскільки школа відображала інтереси торговельної буржуазії, наприкінці XVI – на початку XVII ст. її ідеї суперечили інтересам промислової буржуазії. У мануфактурний період капіталізму меркантилізм змінює класична політична економія.

2.2. Фізіократи

Фізіократи (від "фізіс" – природа, "кратос" – влада). Представники: Ф. Кене та Ж. Тюрго (XVIII ст.). Вони першими перенесли дослідження походження прибуткового продукту зі сфери обігу у сферу виробництва, зокрема в землеробство. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю, що приносить прибуток. Промисловість, транспорт і торгівлю вони вважали "безплідними" галузями. Фізіократи аналізували капітал як фактор виробництва, а прибуток — як форму доходу на капітал. Вони ввели категорію "чистий продукт", розуміючи його як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції після вирахування всіх витрат.

Ф. Кене створив економічну таблицю, де вперше спробував кількісний макроекономічний аналіз натуральних і грошових потоків у народному господарстві. Ця таблиця стала основою для методу "витрати-випуск", що застосовується у ХХ ст. для аналізу міжгалузевих зв'язків.

Загалом фізіократи першими визнали дію об'єктивних законів не лише в природі, а й у суспільстві. Обмеженість їхніх поглядів полягала в тому, що лише землеробство вони вважали виробничою сферою.

2.3. Класична школа політекономії

Класична школа політекономії (слово "класична" означає "наукова") розвивалася до першої половини ХІХ століття. Засновники — У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція). Найвищі досягнення — праці англійських економістів А. Сміта (1723–1790) та Д. Рікардо (1772–1823). Класичний напрям базується на теорії трудової вартості, вважає джерелом доходів експлуатацію найманих робітників, досліджує механізм відтворення суспільного капіталу. Представники школи виступають за обмеження втручання держави в економіку, за свободу торгівлі, намагаються пояснити закони, що керують економічними явищами. Прибуток вони розглядають як надлишок вартості над заробітною платою. Найважливішою умовою зростання багатства країни вважають свободу господарської діяльності. Уільяму Петті належить вислів: "Праця є батько багатства, а земля – його мати" (тобто прибуток дають земля і праця).

Досягнення класичної політичної економії: зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей; започаткувала теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, а також аналіз капіталу та процесу відтворення; вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їхній об'єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування у господарській практиці та політиці.

Основні недоліки класичної школи, що випливали передусім із двоїстої методології А. Сміта (еклектичне поєднання зовнішніх форм і прагнення проникнути в сутність):

1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта "випав" постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до заробітної плати і прибутку;

2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто змішував абстрактну та конкретну працю;

3) обидва класики близько підійшли до розуміння вартості товару "робоча сила", але не змогли науково обґрунтувати цю категорію;

4) поняття "капітал" зводили лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнювали його з останнім;

5) класична школа не змогла виокремити найбільш абстрактну та загальну форму вартості продуктів праці;

6) Д. Рікардо механічно ототожнював форми вияву закону вартості (середній прибуток, ціну виробництва) із самим законом, а додаткову вартість — з такими формами її вияву, як прибуток, рента. Водночас класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого, на відміну від багатьох форм його вияву;

7) предметом політичної економії представники школи вважали науку про багатство, хоча у працях Д. Рікардо помітні спроби відійти від такого розуміння. "Політичну економію, – зазначав він, – слід було б назвати дослідженням законів, які визначають розподіл виробленого продукту між класами, що беруть участь у його створенні";

8) капіталістичний спосіб виробництва вважали одвічним ладом, тобто не розглядали його з позицій історизму;

9) представники школи ігнорували або недооцінювали роль держави у господарському житті. [8, c. 32-33]

Теорія утопічного соціалізму — теорія про знищення експлуатації, економічної і соціальної нерівності, пригнічення. Представники:

- періоду раннього середньовіччя — Томас Мор (1478–1535), Томазо Кампанелла (1568–1639), автор книги "Місто Сонця";

- XIX століття — Сен-Сімон, який вважав, що рушійною силою є розум і наука; Шарль Фур'є, противник революційних дій, прихильник мирного переходу до нового суспільства; Роберт Оуен, який висунув план реорганізації суспільства через створення кооперативних общин;

- в Росії — Радіщев А.Н., Тургенєв Н.І., Пестель Л.Н., Герцен А.У. Помилки утопістів полягали в неправильному уявленні про шляхи переходу до соціалізму, оскільки вони не розглядали пролетаріат як клас, а їхні погляди були відірвані від пролетарського руху.

3. Розвиток економічних знань др. пол. ХІХ ст.

На початку другої половини XIX ст. політекономія, переживаючи глибоку кризу, розділилася на дві гілки — марксизм і маржиналізм, що розвивалися в протилежних напрямах. Марксизм виступав як революційне вчення, що проголошувало швидкий кінець капіталізму, а маржиналізм займав принципово іншу позицію, яку можна охарактеризувати як зберігаючу щодо капіталістичного суспільства. У теоретичну боротьбу марксизм і маржиналізм вступили з приблизно однакових стартових позицій. Обидві системи мали достатню логіку і переконливість. Однак умови їхнього подальшого розвитку виявилися далеко не однаковими. На відміну від маржиналізму, марксизм, принаймні в нашому столітті і в нашій країні, був поміщений у тепличні умови. Починаючи з 20-х років ХХ ст., усе, що народжувала немарксистська думка, з порогу відкидалося і безжалісно витоптувалося. Позбувшись противників, марксизм набув монополії на істину, яка, як і всяка монополія, хворіє застоєм. Якщо маржиналісти не соромилися запозичувати ідеї у Маркса, які вважали корисними, то радянські економісти, створивши карикатурно-нігілістичний образ немарксистської політекономії, навіть заборонили вивчати західну економічну думку.

3.1. Марксизм

Марксизм як теорія виник за таких передумов: економічних — завершення промислового перевороту, розвиток капіталістичних виробничих відносин; політичних — робітничий рух відділився від буржуазно-демократичного, загострилися класові протиріччя, почалася політична боротьба, якій потрібна передова політична теорія; теоретичних — виникли німецька філософія, англійська політична економія, французький утопічний соціалізм; наукових — відкрито закон збереження і перетворення енергії, вчення про клітинну будову живих організмів, еволюційне вчення Дарвіна.

Значення теорії марксизму: марксизм розкрив, що основу розвитку суспільства складає матеріальне виробництво, а праця лежить в основі виникнення економічних відносин; на основі методу матеріалістичної діалектики дано глибокий аналіз капіталістичного ладу; дано глибокий аналіз дії економічних законів, ринкових механізмів; завершена теорія трудової вартості, яка дає ключ до розуміння ринкових відносин і суті всієї економічної науки (відтворення, нагромадження і обороту капіталу, конкуренція, безробіття, види капіталу тощо).

Сучасний позитивний погляд на марксизм: роботи Маркса є досягненням загальнолюдської культури всієї цивілізації; Маркс може бути названий останнім з великих економістів класичної школи; марксизм вчить способу аналізу соціально-економічної і політичної реальності.

Основні досягнення теорії: марксизм довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (споживної вартості і вартості, абстрактної і конкретної праці); у теорії вартості виділив обмін як істотну умову визначення вартості товару, перетворення продукту праці на товар; обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як в умовах капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільства; обґрунтував неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму; вперше (в період кризи 30-х років ХІХ ст.) довів, що ринковий механізм приводить до диференціації суспільства на багатих і бідних, до суперечностей під час кризи надвиробництва.

Основні недоліки теорії: марксизм недооцінював роль приватної власності, тобто недооцінював біологічну природу людини, а відповідно перебільшував соціальний аспект її сутності; переоцінював роль крупного виробництва; недооцінював індивідуальне, а переоцінював колективне привласнення; необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи працю підприємців; повністю витісняв товарно-грошові відносини і виступав за тотальне одержавлення економіки.

3.2. Маржиналізм

Маржиналізм (у перекладі — "граничний") виник у середині ХІХ ст. Причиною його появи стали вади марксистської економічної теорії і класичної школи політекономії, а також процес вульгаризації політекономії, зумовлений поглибленням суперечностей капіталістичного способу виробництва, зокрема кризових явищ.

Засновники маржиналізму — австрійський економіст К. Менгер, англійський — У. Джевонс, швейцарський — Л. Вальрас. Сферою вивчення економіки, на думку У. Джевонса, є чиста теорія, мета якої — обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від поняття "політична економія" і замінив його терміном "економікс" (економічна теорія). Таку саму позицію займав і Л. Вальрас. Він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції, а раціонально мислячі суб'єкти прагнуть досягти економічного успіху (оптимуму існування).

Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів.

Маржиналізм набув широкого поширення і включив ряд шкіл, що склалися в різних країнах: австрійську, лозанську, кембриджську тощо. У США Чиказький університет є визнаним центром монетаризму та інших консервативних течій. Гарвардський університет і Масачусетський технологічний інститут відомі схильністю до ліберальних ідей.

Позитивні сторони маржиналізму: докладний аналіз функціонування ринку; з'ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів.

Негативні сторони маржиналізму: переважає суб'єктивна мотивація, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей; абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто від відносин власності, від виробничих відносин; на перше місце ставили не відносини між людьми в різних сферах суспільного відтворення, а відносини людей до речей.

Усю сукупність течій і шкіл західної економічної думки можна згрупувати в три основні напрями: неокласичну економічну теорію, інституціоналізм, кейнсіанство.

4. Напрями розвитку економічної науки в ХХ ст. Неокласична економічна теорія

Неокласична економічна теорія виникла в 70-х роках ХІХ ст. Її засновники — австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, англійський науковець У. Джевонс, швейцарський економіст Л. Вальрас. Об'єктом дослідження цієї теорії була поведінка людини (продавця робочої сили, споживача чи підприємця) щодо максимізації свого доходу.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка "людини економічної", котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст.

Прихильники неокласичної економічної теорії аналізують граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього, тобто граничною корисністю.

Представники неокласичної економічної теорії висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції забезпечує повне використання економічних ресурсів. Ця теорія найбільшого розвитку набула в працях англійських економістів А. Маршалла і А. Пігу.

4.1. Інституціоналізм

Інституціоналізм виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Його засновники — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон. Усі вони критично ставилися до функціонування ринкової системи. Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а гуманітарній інтелігенції — влади.

Інституціоналізм — один із напрямів західної економічної думки, який основне значення приділяє аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності. Виник наприкінці XIX – на початку XX ст.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між господарюючими суб'єктами, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться насамперед техніці). Інституціоналізм заперечував зумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори.

Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та інші. Т. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, тобто як процес відбору і пристосування. Так само, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути — це особливі форми життя (в тому числі господарського), зв'язків і відносин між людьми, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. Своєю чергою, інститути є також важливим фактором відбору.

4.2. Кейнсіанство

Кейнсіанство виникло в 30-х роках ХХ ст. Його засновник — англійський економіст Дж. Кейнс. Він стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі неможливо через механізм вільної конкуренції. Він обґрунтував необхідність активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження. Розширення функцій держави необхідне для боротьби з кризами, безробіттям та іншими наслідками вільної ринкової економіки.

Один із провідних напрямів сучасної економічної теорії — кейнсіанство. Назву цей напрямок отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе "уникнути повного руйнування існуючих економічних форм". Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, спираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса.

На відміну від деяких своїх попередників, Кейнс стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо неможливо, і рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції.

Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

До основних альтернативних кейнсіанській і неокейнсіанським концепціям слід віднести монетаризм, теорію раціональних очікувань, теорію економіки пропозиції, неокласичні теорії державного регулювання ринкової економіки.

4.3. Монетаризм

Нова теорія — монетаризм — виникла в середині 50-х років ХХ ст. Її засновник — М. Фрідмен, який виступав проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. Монетарна теорія розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму.

Монетаризм — економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва.

Виник у середині 50-х років XX ст. у США. Його засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи гасло "назад до Сміта". На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Основними твердженнями монетаристської теорії є такі аспекти макроекономіки: приватна економіка є стабільною, існує постійна тенденція до рівноваги, оскільки ринок самостійно регулюється цінами і кількістю товарів; антициклічний державний вплив не є реакцією, а причиною кон'юнктурних коливань, він означає відсутність гарантій для приватного сектора і веде до помилкових рішень.

Монетаристи є прихильниками вільного ринку, а державне управління вважають шкідливим для індивідуальної ініціативи та неефективним.

Вони роблять ставку на регулювання сукупного попиту шляхом зміни грошової пропозиції в країні методами кредитно-фіскальної політики. За монетаристами, рівень господарської активності визначається кількістю грошей, що перебувають в обігу.

Теорія "економіки пропозиції", автором якої є А. Лаффер, також пов'язує стагфляцію з державним втручанням в економіку, а саме зі зростанням податків, які негативно впливають на стимули до праці. Тому центральну роль вона відводить ринковим механізмам стабілізації. Якщо неокейнсіанська стратегія регулювання економіки базувалася на управлінні динамікою і структурою попиту і значному перерозподілі національного доходу, то теорія пропозиції — на управлінні пропозицією. Прихильники теорії "економіки пропозиції" виступають за підтримку великих скорочень податків, переходу від прогресивних до регресивних податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій.

Скорочення податків, на думку авторів цієї теорії, тимчасово обмежує надходження в бюджет, зате збільшує засоби підприємців і населення, які перетворюють доходи на заощадження та інвестиції. Це спричинить стимулювання розширення виробничих потужностей, пожвавлення виробництва, зростання прибутків, збільшення зайнятості, підвищення доходів населення, що створює умови для поповнення доходів держави навіть при значних податкових ставках.

Концепція монетаризму і теорії "економіки пропозиції" були покладені в основу неоконсервативної економічної політики, яку проводили Р. Рейган і М. Тетчер у 80-х роках. Однак неоконсервативна модель державного регулювання економіки, розрахована на досконалу конкуренцію, виявилася неспроможною розв'язати складні соціально-економічні завдання ринку. Тому в чистому вигляді вона сьогодні ніде не використовується.

4.4. Теорія раціональних очікувань

Теорія раціональних очікувань дістала поширення з середини 70-х років, коли в економіці виникли високі рівні інфляції і безробіття, стагфляція. Ця теорія виходить з того, що всі ринки є висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватися, так і знижуватися. Ринкові суб'єкти поводяться раціонально: в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зростання цін. Таким чином, ефективність стабілізаційної політики держави зводиться до нуля.

Концепція "промислової політики" зародилася і пройшла практичну апробацію в Японії. Під "промисловою політикою" розуміють політику національної держави щодо всього підприємницького сектора. Головна мета промислової політики — модифікація галузевої структури високорозвинутого господарства при поєднанні зусиль держави і приватного капіталу. Ця політика відводить певну роль державі в розподілі сукупного капіталу по галузях. Ідеї промислової політики були впроваджені в ряді країн Західної Європи.

Таким чином, аналіз вищеназваних теорій засвідчує, що монополією на істину не володіє ніхто, як і на звання "єдино вірного і передового вчення". Кожне вчення вносить свою частку в побудову будівлі економічної теорії, і лише спільними зусиллями вони можуть наблизитися до істини.

Висновок

Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збагачують, вдосконалюють одна одну — це прогресивний процес.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють.

Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, своєю чергою, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Продуктивні сили — це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Список використаної літератури

1. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі / Марк Блауг, Пер. з англ. Іван Дзюб. — К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001. — 670 с.

2. Економіка: Теоретичні основи: Підручник [В 2 ч.] / М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства. Кафедра економічної теорії. — Тернопіль: Астон. — 1997. Ч.1. — 1997. — 204 с.

3. Економіка: Теоретичні основи: Підручник [В 2 ч.] / М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства. Кафедра економічної теорії. — Тернопіль: Астон. — 1997. — Ч.2. — 1997. — 151 с.

4. Економічна теорія: Макро- і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів / За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина. — К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. — 606 с.

5. Економічна теорія: Підручник / Національний банк України. — К., 1998. — 169 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник для студ. вищ. закладів освіти / Ред. В.Д. Базилевич. — К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

7. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В.М. Фомішина, О.І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

8. Предборський В.А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В.А. Предборський, Б.Б. Гарін, В.Д. Кухаренко; Під ред. В.А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.