Законні інтереси засуджених

Вступ

Із набуттям чинності Кримінально-виконавчим кодексом України законні інтереси стали невід’ємною частиною правового становища засуджених. Водночас їхнє місце у структурі цього статусу досі викликає суперечки. Питання про те, наскільки виправданим є виділення законних інтересів як обов’язкового елемента, і який саме зміст слід укладати в це поняття, залишається відкритим для наукової дискусії.

Вивченню цієї проблематики присвятили роботи такі вчені, як В. І. Селіверстов та О. В. Лисодєд. Проте серед дослідників досі немає спільної позиції: одні наполягають на тому, що законні інтереси є органічною складовою цілісного статусу засудженого, інші ж заперечують проти їхнього виокремлення як самостійного структурного компонента. Саме тому питання правової природи та сутності законних інтересів засуджених є особливо актуальним у науці кримінально-виконавчого права.

Для комплексного аналізу цього питання необхідно передусім з’ясувати, як фундаментальні юридичні науки — теорія права та конституційне право — трактують цю категорію в контексті правового статусу. Аналізуючи структуру та логіку розділу 2 Конституції України, можна побачити, що законодавець визначає правовий статус особи через тріаду елементів: права, свободи та обов’язки. Це підтверджується статтями 21 і 22 Основного Закону, які проголошують невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини, а також зазначають, що перелік цих прав не є вичерпним, а їхні гарантії не можуть бути скасовані.

1. Законні інтереси засудженого як складова його правового статусу

О. Брілліантов та С. Курганов визначають законний інтерес засудженого як передбачене законом дозволене прагнення до вчинення певних дій або володіння матеріальними чи духовними благами [1, с. 91-92].

Т. Денисова пропонує розуміти під законним інтересом засудженого закріплені в правових нормах конкретні дії та прагнення до володіння благами, які задовольняються зазвичай після оцінки адміністрацією установи виконання покарань, посадовими особами, прокуратурою чи судом поведінки засудженого під час відбування покарання [2, с. 48].

Часто до структури правового статусу особи відносять також громадянство, правоздатність, гарантії, законні інтереси та відповідальність. Однак беззаперечними обов’язковими елементами є саме права та обов’язки. Суб’єктивне право — це міра можливої поведінки в межах правовідносин, а юридичний обов’язок — міра необхідної поведінки. Саме ці категорії окреслюють межі правовідносин, визначають їхніх суб’єктів і характеризують модель поведінки особи, її універсальність або обмеженість у конкретних відносинах.

Отже, перше важливе положення полягає в тому, що суб’єкта правовідносин характеризує ступінь «розвиненості» його поведінки в їхніх межах.

Наступним кроком є з’ясування поняття законних інтересів. У науці кримінально-виконавчого права єдине визначення цієї категорії належить В. І. Селіверстову, який у своїй монографії трактує законний інтерес через категорію прагнення, що реалізується відповідно до свободи особистого розсуду [2, с. 64]. Подібний підхід використано й у Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, де законний інтерес визначається як прагнення до користування конкретним благом, що є простим легітимним дозволом, прямо не опосередкованим у суб’єктивному праві, і виступає самостійним об’єктом судового захисту для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції, законам України та загальноправовим засадам [1, с. 67].

При визначенні понять «право» та «обов’язок» наукова думка оперує категоріями «поведінка» та «міра поведінки». Натомість у понятті «законний інтерес» ключовою є емоційно-інтелектуальна діяльність особи, яка ще не набула вольового втілення. Прагнення — це лише бажання, намагання. Це свідчить про іншу правову природу законного інтересу порівняно з правом або обов’язком, що вказує на логічну непослідовність включення його до структури правового статусу, адже тоді він утворюється з різнорідних категорій: одні характеризують юридичну поведінку, інші — емоційно-інтелектуальну сферу.

Водночас це не означає, що законний інтерес взагалі не властивий правовому статусу.

У Рішенні Конституційного Суду категорія «інтересу» проаналізована детально. Пункт 3.1 Рішення розкриває етимологічне значення слова «інтерес»: це увага, зацікавлення, цікавість, захоплення; вага, значення; те, що становить зміст чиїхось думок і турбот; прагнення, потреби; вигода, користь, зиск. У соціологічному розумінні інтерес — це об’єктивно існуюча та суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, мотив, стимул до дії; у психології — ставлення особистості до предмета як до чогось цінного. У юридичних актах термін «інтерес» вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється або блокується нормативними засобами [1, с. 67].

З тексту Рішення випливає, що законний інтерес у широкому розумінні — це прагнення особи, яке не суперечить законодавству, не має логічно-смислового зв’язку з конкретними суб’єктивними правами і може стосуватися різних галузей права. У вузькому розумінні — це прагнення, яке перебуває в логічно-смисловому зв’язку із суб’єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за їхні межі.

Зацікавленість особи завжди має широкий характер і виходить за межі конкретних правовідносин, хоча може бути з ними логічно пов’язана. У такому разі доречніше говорити про механізм реалізації інтересу, намагання його досягнення. На цьому етапі інтерес втрачає свої ознаки й реалізується в суб’єктивних правах або обов’язках особи, оскільки може бути втілений лише в межах юридично значимих дій.

Отже, законний інтерес — це зацікавленість, яка є метою, що «стоїть» за межами конкретних правовідносин. Він може бути досягнутий за допомогою суб’єктивних прав особи, зокрема тих, що належать до різних галузей права. Це повною мірою стосується й правового статусу засудженого.

Законні інтереси мають додаткові вирізняльні ознаки. На відміну від суб’єктивного права, інтерес не має такого високого ступеня правового забезпечення, оскільки не підкріплений юридичним обов’язком іншої сторони, а лише вказує на фактичну (соціальну) можливість. Користування правом передбачає відповідні механізми, закріплені в нормативних актах, тоді як законний інтерес такої регламентації не має й не дає можливості вимагати певної поведінки від інших суб’єктів. Часто законні інтереси «існують» на міжгалузевому рівні, є комплексними, що ускладнює їхню регламентацію.

2. Структура правового статусу засудженого та особливості категорії законних інтересів

В. Малінін та Л. Смірнов визначають законні інтереси засуджених як закріплені в правових нормах можливості володіння благами, задоволення яких пов’язане з оцінкою посадовими особами органів виконання покарань, прокуратури, судом особи та поведінки засуджених [3, с. 117-118].

А. Міхлін вважає, що це закріплені в нормах права прагнення засудженого до користування соціальними благами, які задовольняються зазвичай у результаті об’єктивної оцінки його поведінки адміністрацією, прокуратурою, судом [4, с. 91].

Ю. Чеботарьова зазначає, що законні інтереси засуджених до позбавлення волі — це закріплені в законі прагнення до володіння конкретними особистими благами, зміни свого правового статусу, які задовольняються в процесі об’єктивної оцінки відповідними органами [5, с. 12].

О. Лисодєд підкреслює, що в теорії кримінально-виконавчого права під законними інтересами розуміються прагнення, закріплені в правових нормах, щодо володіння благами, що задовольняються за результатами оцінки поведінки засуджених посадовими особами чи адміністрацією установи [6, с. 34].

Можливість володіння благом залежить від дій самого засудженого, настання певних подій (юридичних фактів) або дій уповноважених осіб, тобто прямо пов’язується з певними умовами [1, с. 92].

Категорія законних інтересів має суттєві особливості:

• це емоційно-інтелектуальна діяльність особи, яка ще не отримала вольового втілення;
• законний інтерес має характер прагнення з потенційною фактичною можливістю реалізації;
• реалізація такого прагнення передбачає багатовекторну діяльність, що стосується різних сфер суспільних відносин та галузей права;
• законний інтерес не забезпечується обов’язком іншого суб’єкта, але може бути реалізований лише в межах певних прав або обов’язків особи.

Виходячи з цього, видається помилковим твердження, що законний інтерес може бути досягнутий, наприклад, через право на короткочасний виїзд за межі виправної колонії. Інститути, які мають повну структуру (суб’єкти, об’єкт, зміст), не є законними інтересами. Той факт, що посадова особа не зобов’язана надати засудженому «благо», а вирішує це питання на основі оцінки його поведінки, не робить ці інститути особливими. Точніше говорити про особливий вид права засудженого, реалізація якого передбачає складнішу модель, ніж «право-обов’язок». Тут наявні юридичні можливості засудженого, обов’язки посадових осіб і юридичні наслідки. Посадова особа не зобов’язана надати виїзд, але це не означає, що такий виїзд не є правом засудженого. За наявності певних обставин засуджений має право отримати виїзд, але якщо він не відповідає всім «ознакам», реалізувати це право не зможе. Посадова особа зобов’язана розглянути питання, але може відхилити заяву. Важливо, що в прийнятті негативного рішення посадова особа не є вільною, оскільки існує правова регламентація порядку прийняття рішень. Якщо для реалізації інституту необхідна оцінка поведінки засудженого, це означає, що інститут має оціночний характер. Позитивна оцінка поведінки свідчить про потрапляння засудженого до юридичної площини, і спрацьовує механізм реалізації інституту. Негативна оцінка — про відсутність підстав для застосування правових механізмів.

Те саме стосується умовно-дострокового звільнення, яке має процедуру повторного розгляду в разі відхилення першого подання. Отже, це не законні інтереси, а права засуджених зі специфічним способом реалізації. Схожим механізмом є право на звернення до суду: воно є в особи, але це не гарантує отримання судового захисту, оскільки суд може його не надати.

Прикладом законного інтересу засудженого точніше було б назвати його зацікавленість у купівлі нерухомості. Такий інтерес є законним і може бути досягнутий. Він є комплексним, оскільки передбачає багато дій і стосується кількох галузей права. У такому разі дійсно немає обов’язку посадової особи пенітенціарної служби сприяти його реалізації. Подібних законних інтересів у засудженого багато: у сімейній, цивільній, господарській та інших сферах.

Тут постає питання про правильність виокремлення законних інтересів як самостійного структурного елемента правового статусу засудженого. Кримінально-виконавчий кодекс України згадує про законні інтереси в ст. 1, визначаючи захист інтересів особи як одну з цілей законодавства, а серед завдань називає визначення гарантій їхнього захисту. Ст. 7, яка встановлює основи правового статусу засудженого, проголошує, що держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених. Ст. 24 згадує про законні інтереси в контексті відвідування установ. Ст. 102 КВК України встановлює, що режим забезпечує реалізацію законних інтересів засудженого. Отже, законодавець неодноразово наголошує на важливості законних інтересів та необхідності їхнього забезпечення.

Як з’ясовано, законні інтереси належать до прагнень особи й пов’язані з комплексними, багатоактними діями. Приклад із купівлею нерухомості є життєздатним і реалізовним навіть в умовах позбавлення волі.

Важливим є поняття спеціального правового статусу особи. Це статус представника певної соціальної групи, відокремленої за юридично значущою ознакою (діяльність, вік тощо), який наділений додатковими правами та обов’язками згідно із законами. Спеціальний статус доповнює або обмежує загальний правовий статус і має минущий характер [3, с. 60]. Статус засудженого є різновидом спеціального статусу, який обмежує загальний. Він визначає правове положення суб’єктів — учасників певних правовідносин, окреслює межу, що відокремлює особу від інших правовідносин. Ця межа встановлюється за допомогою прав та обов’язків, наявність яких підтверджує, що особа є засудженою, тобто учасником кримінально-виконавчих правовідносин. Тому про статус засудженого можна говорити лише у зв’язку зі специфічними правами та обов’язками.

Отже, говорячи про статус засудженого, необхідно вести мову лише про «статусоутворюючі» права та обов’язки. Законні інтереси в засудженого, безумовно, є, але вони виходять за межі його статусу й стосуються його лише у зв’язку зі специфікою їхньої реалізації особою, яка тимчасово є засудженою.

Метод правового регулювання кримінально-виконавчих правовідносин є імперативним, що суттєво звужує можливості реалізації інтересів із високим ступенем диспозитивності. Тому статус засудженого, наділяючи особу переважно правообмеженнями, не охоплює своїм змістом усі законні інтереси особи. Вони залишаються в особи, але не є «статусоутворюючими» для засудженого. Наприклад, якщо особа є учасником господарського товариства, скоїла кримінальне правопорушення, і покарання не торкнулося її майнових інтересів, такий засуджений матиме законні інтереси щодо розпорядження майном, отримання прибутку тощо. Але наявність цих інтересів не впливає на зміст його правового статусу як засудженого.

Отже, правовий статус засудженого складається з його прав та обов’язків, причому права розрізняються за специфікою механізму та ступенем беззаперечності реалізації. Це дозволяє зрозуміти, що норма ст. 102 КВК України про забезпечення режимом реалізації законних інтересів є суперечливою, оскільки законні інтереси передбачають високий ступінь диспозитивності й належать скоріше до загального правового статусу особи. Режим — це специфічний інститут кримінально-виконавчого права, порядок виконання покарання у виді позбавлення волі, тому він не може забезпечувати те, що не має регламентації в цій галузі права.

Законні інтереси засуджених подібні до суб’єктивних прав, але не тотожні їм. Суб’єктивне право — це закріплена в законі можливість вільно користуватися соціальним благом, яка забезпечується юридичним обов’язком інших суб’єктів. Законний інтерес — це потенційна можливість володіти благом, яка реалізується за виконання певних фактичних умов, і їй не протистоїть конкретний юридичний обов’язок. Адміністрація та інші суб’єкти в більшості випадків здійснюють оцінку поведінки засудженого (виконання режимних вимог, ставлення до праці, навчання). Законний інтерес є правовим стимулом і спонукою до законослухняної поведінки, яка створює сприятливі умови для задоволення потреб. Лише за правомірної поведінки можуть бути реалізовані законні інтереси, спрямовані на отримання заохочень або пільг.

У деяких випадках законні інтереси закріплюються в законодавстві як суб’єктивні права, але через слабкість гарантій не реалізуються повною мірою. Прикладом є право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення і працевлаштування, яке через соціально-економічні умови не може бути гарантоване як суб’єктивне право і становить законний інтерес [6, с. 35].

Виділяють законні інтереси, реалізація яких суттєво змінює правове становище засудженого (наприклад, переведення в колонію з м’якшими умовами тримання), та ті, що суттєво його не змінюють (наприклад, навчання у ВНЗ) [1, с. 93].

Висновки

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що правовий статус засудженого як різновид особливого статусу включає «статусоутворюючі» права та обов’язки. Оскільки цей статус базується на загальному статусі особи, засуджений має й законні інтереси, але їхній зміст виходить за межі особливого статусу, стосується різних галузей права і передбачає багатоактову та різновекторну діяльність як самого засудженого, так і інших осіб.

Законні інтереси розрізняються за підставами реалізації. Реалізація одних пов’язується з поведінкою засудженого та її позитивною оцінкою адміністрацією (інтереси, спрямовані на отримання заохочення: додаткові посилки, переведення в колонію з м’якшими умовами). Реалізація інших залежить від виникнення обставин (подій), що мають правове значення (відстрочка покарання вагітним жінкам, короткотерміновий виїзд у зв’язку з винятковими обставинами). Реалізація третьої групи залежить від реальних можливостей установи (наявність роботи відповідно до спеціальності засудженого).

Значення законних інтересів полягає в тому, що їхня реалізація, з одного боку, сприяє виправленню засуджених та їхній соціальній адаптації, з іншого — створює для адміністрації можливість диференційованого застосування заходів виправного впливу.

До остаточної уніфікації підходів до поняття та суті законних інтересів засуджених ще далеко, проте продовжувати цю діяльність важливо, оскільки лише так можливе вдосконалення базових засад правового статусу засуджених і кримінально-виконавчого права загалом, що сприятиме процесам ресоціалізації, виправлення та адаптації засуджених після відбування покарань.

Список використаної літератури

1. Права і законні інтереси засуджених до позбавлення волі в умовах реформування державної кримінально-виконавчої служби України: моногр. / К.А. Автухов, А.П. Гель, О.Г. Колб ; за заг. ред. А.Х. Степанюка. – Х. : Право, 2015. – 246 с.
2. Кримінально-виконавче право України : Навчальний посібник / За ред. Т. А. Денисової. - К.: Істина, 2008. - 400 с.
3. Малинин В. Уголовно-исполнительное право : Учебник для юридических вузов и факультетов / В. Малинин, Л. Смирнов - М. : Межрегиональный институт экономики и права, Юридическая фирма «Контракт», ООО «Волтере Клувер», 2009. -310 с.
4. Уголовно-исполнительное право : учебник для вузов / Отв. ред. А. Михлин. - М.: Высшее образование, 2008. -422 с.
5. Чеботарьова Ю. Правовий статус засуджених до позбавлення волі: автореф. дис.... на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук за спец.: 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія ; кримінально-виконавче право» / Юлія Анатоліївна Чеботарьова. - Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2005. - 22 с.
6. Науково-практичний коментар кримінально-виконавчого кодексу України / А. П. Гель, О. Г. Колб, В. О. Корчинський [та ін.]; за заг. ред. А. Х. Степанюка. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - 496 с.
7. Селиверстов В. И. Теоретические проблемы правового положения лиц, отбывающих наказание : монография / Вячеслав Иванович Сельверстов. - М.: Академия МВД РФ, 1992. -150 с.
8. Князев В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні / В. Князев // Право України. - 1998. - №12. - С. 29-31.