Закон вартості - економічний закон товарного виробництва

Вступ

Аналіз сучасних економічних викликів крізь призму глобального досвіду формування та еволюції товарного виробництва і ринкових відносин є надзвичайно важливим для теоретичного осмислення та практичної реалізації ринкових перетворень в Україні.

В економіці виділяють два фундаментальні типи організації господарства: натуральне та товарне. Відповідно, їм відповідають дві основні форми господарювання — натуральна і товарна.

Центральною категорією економічної теорії є поняття «товар». Як зазначають А.В. Калина та В.В. Осокіна, «товар – це продукт виробництва або діяльності людини, створений для задоволення певних потреб через обмін». З цього визначення випливають дві ключові властивості товару: споживна вартість та здатність обмінюватися на інші товари.

Споживна вартість, тобто здатність товару задовольняти конкретні людські потреби, є його якісною характеристикою. Вона має певні відмінні риси. По-перше, споживна вартість має бути результатом праці людини. Якщо корисний предмет не створений працею (наприклад, вода в природному джерелі), він не є споживною вартістю товару.

По-друге, споживна вартість товару завжди має суспільний характер, оскільки вона задовольняє потреби ринку, а отже, й суспільства загалом.

По-третє, споживна вартість товару реалізується лише через обмін або купівлю-продаж. Продукти натуральної феодальної ренти, попри свою корисність, привласнювалися феодалом безоплатно, без еквівалентного обміну, тому не мали споживної вартості товару.

1. Теорії, що визначають вартість товару

Розробка трудової теорії вартості була започаткована представниками класичної політичної економії — У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо. Подальшого розвитку вона набула у працях К. Маркса, який створив вчення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечності між приватною та суспільною, конкретною та абстрактною працею, споживною вартістю та вартістю, дослідив еволюцію обміну та форм вартості, а також природу і сутність грошей як загального еквівалента. У його економічній системі трудова теорія вартості та теорія додаткової вартості посідають центральне місце.

Світова економічна думка знає й інші підходи до визначення вартості: одні з них акцентують увагу на витратах, інші — на кінцевих результатах виробництва.

До «витратних» концепцій, окрім трудової вартості, належать теорія витрат виробництва та теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох) вважали витрати виробництва основою мінової вартості та цін, стверджуючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходили з того, що оскільки величина витрат залежить від цін на їхні елементи (предмети та засоби праці, робочу силу), то пояснення цін на товари через витрати фактично означає пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Засновники теорії трьох факторів виробництва — французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей та Ф. Бастіа — трактували формування вартості як результат витрат трьох основних факторів: праці, капіталу та землі. Кожен із них бере рівноправну участь у створенні вартості, і кожному відповідає певна частина вартості: праця створює заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту. Такий підхід означав, що власники капіталу та землі привласнюють відсоток і ренту. За умови усуспільненої власності на ці фактори такі доходи належали б широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі «Капіталу», абстрагуючись від конкретних умов, припускав участь усіх факторів виробництва лише у створенні споживної вартості. У третьому томі, де розглядаються конкретні економічні явища, він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну через теорію ціни виробництва та ренти. За Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку та перетворену форму вартості — ціну виробництва, яка формується внаслідок вирівнювання норми прибутку між галузями через міжгалузеву конкуренцію та переливання капіталу.

В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід — теорія граничної корисності. Її прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж. Б. Кларк) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці чи трьох факторів виробництва. На їхню думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розрізняли сукупну корисність блага (корисність усього запасу) та граничну корисність (корисність останньої одиниці запасу). Цінність розглядалася як суб'єктивна категорія, як судження «економічної людини» про важливість благ для підтримання життя та добробуту.

Значний вплив на сучасні теорії вартості та ціни справила неокласична теорія А. Маршалла (кінець XIX — початок XX ст.). Він відкинув принцип монізму у визначенні джерела вартості та поєднав класичну теорію витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту та пропозиції. Маршалл вважав, що ринкові ціни формуються в результаті взаємодії попиту та пропозиції, де попит пов'язаний із граничною корисністю, а пропозиція — із витратами виробництва. Він стверджував, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва та ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає порочного кола.

У XX ст. теорія вартості зазнала еволюції. По-перше, у країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII-XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи та поворотом економічної думки до розробки переважно теорії ціни як категорії, що знаходиться на поверхні економічного життя та тісно пов'язана з господарським механізмом. Спочатку такі дослідження велися на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на економічні потрясіння поширилися й на макрорівень.

По-друге, на мікрорівні отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.

По-третє, на відміну від класичної та марксистської теорій, функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої та втіленої праці, природних ресурсів) у виробництво та добробут людини.

Сьогодні, на противагу традиційним уявленням про взаємовиключність теорій трудової вартості та граничної корисності, висунуто гіпотезу про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва та суспільної корисності. У «Начерках до критики політичної економії» Ф. Енгельс писав: «Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднувані сторонами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості».

Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму щодо економічного змісту вартості з загальноісторичної точки зору. Йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внутрішньою метою виробництва — «створенням достатку, який містить у собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей».

Один із напрямів перегляду трудової теорії вартості співзвучний з економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати «витратну» та «результатну» сторони єдиної теорії економічної цінності. Початок цьому поклав видатний український економіст М. І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, за правильного розуміння, несподівано підтверджує їх. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутського, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. І. Бухаріна), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності (К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка) про принципову відмінність її від класичної політекономії та марксизму. На думку М. І. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність з іншого боку, тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну єдність. Він зауважував, що теорія граничної корисності доводить узгодженість обох принципів оцінки, і ступінь цієї узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу.

Чимало російських та українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А. Д. Білімович) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості та теорії граничної корисності, виходячи з «господарського принципу». Вони виводили його з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта. Прибічники синтезу виходили з принципу релятивізму, вважаючи, що жодна з відомих теорій вартості не є абсолютною, але в кожній містяться раціональні засади.

Другий напрям перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що основоположники марксизму не пішли далі загального визнання необхідності вимірювання корисності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу.

Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею та усунення від розгляду корисності. На їхню думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та абстрактної корисності, а другі — єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше — всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття «конкретна корисність» вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття «споживна вартість».

У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспільства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і ця тенденція посилюватиметься. У США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6% економічно активного населення, у сфері послуг — 28,8%, у промисловості (без виробництва комп'ютерного та комунікаційного устаткування) — 22,5%, у сільському господарстві — 2,1%.

Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, пов'язаного насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його психофізичними зусиллями, як у минулому. У межах теорії постіндустріального суспільства з'явилася нова концепція вартості — інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. «Якщо знання у своїй системній формі, — пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, — застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості».

Визначення цінності товару у матеріально-речовій формі, у формі послуги чи інформації — одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються розв'язати економісти різних шкіл протягом усієї свідомої історії людства. Підходів до визначення цінності товару існує багато, кожен із них ґрунтується на певній теорії, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту й пропозиції, факторів виробництва, інформативна.

Трудова теорія вартості. Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований, — вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Найбільш повно її розробив К. Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

Крім трудової вартості, до «витратних» концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.

Французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу, землі. Всі вони беруть рівноправну участь у створенні вартості. Кожний із цих факторів «створює» відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту.

Теорія граничної корисності. Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям економічної теорії виник в останній третині минулого століття. Найбільш відомими його представниками були У. Джевонс, А. Маршал, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Д. Кларк. Головна ідея даного підходу полягає в тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість, на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага.

Наприклад, у наявності є певний обсяг матеріальних благ. Перша одиниця цього блага задовольнятиме найбільш постійну потребу, друга — вже задовольняє менш настійну потребу, третя — ще меншу потребу і т.д., аж поки потреба не буде задоволена повністю. Остання одиниця блага, яка задовольнила найменшу потребу людини, становитиме граничну корисність. Наприклад, людину мучить спрага. Перша склянка води задовольняє її найсильнішу потребу, друга — меншу, а третя — повністю задовольняє потребу у воді. Третя склянка води становить граничну корисність, бо більше потреби у воді людина вже не має.

Корисність блага полягає у здатності задовольняти потреби, і в міру її задоволення корисність блага знижується. Кожна наступна одиниця блага, яка задовольняє найменш суттєву потребу, становить граничну корисність. Саме вона і визначає цінність товарів і в кінцевому підсумку їх ринкову ціну.

На основі поняття граничної корисності обґрунтовуються такі поняття, як граничні витрати, граничний дохід тощо. Ці терміни широко застосовуються у граничному аналізі. Останній ґрунтується на тому, що в основі будь-якого економічного рішення лежить вибір. У цьому виборі той, хто приймає рішення, зіставляє додаткові витрати і одержаний дохід. Додаткові витрати здійснюються у межах граничного доходу.

Теорія попиту і пропозиції. Представники цього напряму в економічній науці вважають, що реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів (послуг). Попит і пропозиція є реальним відображенням стану ринкової економіки, в якому протистоять інтереси господарюючих суб'єктів — покупців і продавців. Способом розв'язання цієї суперечності є формування ринкових цін, що веде до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, а отже, і до відтворення стимулів економічних суб'єктів виробляти і купувати товари. Ця ситуація можлива і досягається при таких цінах і обсягах товарів, коли обсяг попиту відповідає обсягу пропозиції. Саме за таких умов утворюється ціна рівноваги. Розвиток сучасної технологічної революції, соціалізація виробничих процесів, перетворення інформації в домінуючий об'єкт власності, основний ресурс виробництва, що втілює в собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили, привів до появи і поширення серед західних дослідників інформаційної теорії вартості.

На сьогодні в США, наприклад, на інформативний сектор економіки працюють 55 відсотків усіх зайнятих. Головним джерелом вартості стають не психофізичні зусилля робітника, а насамперед його інтелектуальний потенціал, знання і досвід людини.

Згідно з інформаційною теорією вартості домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. «Якщо знання у своїй системній формі, — пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, — застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів, то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають джерелом вартості».

Розглянуті теорії не слід протиставляти, адже кожна з них відбиває різні сторони економічного життя, і всі вони справляють вплив на цінність. Більше того, життя довело, що цінність товару інтегрує в собі різноманітні фактори, в тому числі витрати живої й уречевленої праці, ступінь корисного ефекту, попит і пропозицію тощо.

2. Закон вартості та його функції, роль в ринковій економіці

Закон вартості — це об'єктивний економічний закон, який регулює зв'язки між товаровиробниками, розподілення і стимулювання суспільної праці в умовах товарного виробництва. Згідно з ним, виробництво і обмін товарів здійснюється на основі їх вартості, величина якої вимірюється суспільно необхідними затратами праці.

Закон вартості завжди діє там і тоді, де і коли діє товарне виробництво. Зміст закону виявляється в його трьох основних вимогах.

Вартість товару утворюється суспільно необхідними витратами праці, капіталу, знань, фізичних і духовних сил людини у процесі суспільно необхідної діяльності.

Витрати, видатки на створення товару повинні відповідати суспільно необхідним нормам, перевищення яких веде до збиткової діяльності, а зниження — до одержання вищого прибутку.

Обмін товарів і послуг відбувається на засадах еквівалентності, на підставі обміну рівновеликих вартостей [2; 34].

Закон вартості відіграє велику роль у товарному виробництві, виступаючи його об'єктивним регулятором. Поряд з цим законом регулятивну функцію щодо товарного виробництва відіграють закон попиту, закон пропозиції, закон співвідношення попиту і пропозиції, становлячи разом механізм ринкового ціноутворення.

Закон попиту полягає в тому, що між попитом і ціною встановлюється прямий зв'язок. Інакше кажучи, чим вище попит на даний товар, тим вище його ціна, тому що заради придбання товару покупці згідні сплатити вищу ціну.

Закон пропозиції виявляється у протилежній залежності товару та його ціни. Чим більше пропозиція, чим більше даного товару на ринку, тим нижче його ціна. Таким чином, за товарного виробництва ціна виконує інформаційну функцію: якщо ціна товару на ринку вище за його вартість, то це інформує виробників, що товару вироблено недостатньо, що його реалізація вигідна, і тоді товаровиробники збільшать його виробництво.

Якщо ж ціна товару нижче за його вартість, то це інформує виробників, що цього товару вироблено більше, ніж потрібно для задоволення попиту на нього. Тоді реалізація товару стає збитковою, і виробники роблять висновок, що необхідно скоротити виробництво.

Таким чином, закон вартості примушує виробників скорочувати чи припиняти виробництво одних товарів і збільшувати, розширяти виробництво інших. Регулюючи обсяг і розвиток виробництва, закон вартості регулює і обіг товарів. Таким чином, закон вартості у взаємодії з іншими законами виконує функцію об'єктивного регулятора виробництва і обігу товарів і послуг [2; 35].

Регулюючи товарне виробництво, закон вартості встановлює і підтримує його певну пропорційність. В ринковій економіці жоден державний орган не вказує виробникові скільки яких товарів треба виробляти. Втім усі необхідні товари є в продажу. Цей достаток забезпечує саме закон вартості за допомогою механізму коливання цін товарів навколо їх вартості. Виробники, скорочуючи чи збільшуючи виробництво тих чи інших товарів, таким чином вносять зміни у структурну пропорційність товарного виробництва. Кожен із виробників діє самостійно, отже досягти стійкої пропорційності буває неможливо. Тому необхідна пропорційність виявляється відносною, вона досягається через постійну непропорційність, як середній структурний стан товарного виробництва в безмежному океані порушення необхідних пропорцій.

Закон вартості стимулює підвищення продуктивності праці і розвиток продуктивних сил. Цю функцію він виконує за допомогою механізму співвідношення індивідуальної і суспільної вартості товару на ринку і утворення надприбутку.

Кожна людина, яка купує або продає будь-який товар, стикається з певними величинами його вартості. Якщо людина не знайома з економічною теорією, то, як правило, вона вважає, що мінові пропорції залежать від попиту і пропозиції. Саме ці два поверхових явища, на перший погляд, і визначають ціну. І справді, якщо на ринку одночасно з'являється багато однорідного товару, тобто росте пропозиція — ціна знижується, а якщо певного товару замало, тобто пропозиція знижується, ціна зростає. Але попит і пропозиція самі залежать від більш глибинних причин, які розглянемо детальніше.

Відомо, що мінова вартість визначається вартістю, яка створюється абстрактною працею. Звідси величина вартості товару залежить від кількості праці, тобто робочого часу, необхідного для його виробництва. Чим вищі затрати праці, чим більше часу потрібно для виготовлення товару, тим більша його вартість. Однак різні товаровиробники, які виробляють однорідні товари, працюють при неоднаковій технічній оснащеності виробництва і мають неоднакову кваліфікацію і природний хист. Тому затрати праці на виготовлення однакових товарів у них будуть різні (індивідуальні затрати). Величина вартості товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними затратами праці.

Суспільно необхідні затрати праці — це робочий час, необхідний для виготовлення товару при наявності суспільно середніх умов виробництва — умов із середнім для даного суспільства рівнем техніки, організації виробництва, умілості та інтенсивності праці.

Суспільно необхідні затрати значною мірою визначаються підприємцями, які виробляють більшу частину даного продукту. Суспільно необхідні затрати праці, або суспільно необхідний робочий час, не є незмінною, постійною величиною. Вони змінюються залежно від продуктивності праці, яка вимірюється кількістю продукції, виготовленої за одиницю часу.

Продуктивність залежить від багатьох факторів, насамперед від розвитку знарядь, а також від кваліфікації працівників, ступеня розвитку науки і техніки та їх використання у виробництві, організації та управління виробництвом.

Суспільно необхідний робочий час відображає нормальну середню напруженість праці, яка виражається через інтенсивність. Якщо інтенсивність праці зростає, зростають і затрати праці в одиницю часу. Інтенсивніша праця створює за одиницю часу більше вартостей, ніж менш інтенсивна.

Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами праці й вимірюється суспільно необхідним робочим часом. Величина останнього, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які доставляють на ринок переважну більшість товарів одного виду, і встановлюється стихійно в процесі конкурентної боротьби. Такі товаровиробники знаходяться в кращому становищі, ніж їх конкуренти, оскільки останні зазнають втрат на суму реалізованої продукції, помножену на різницю суспільної та індивідуальної вартості продукції.

Суспільно необхідний робочий час і зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від продуктивної сили праці та її інтенсивності. Продуктивна сила праці визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними здібностями, досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а також суспільною комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких він відбувається. Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивній силі праці.

Під час інтенсивнішої праці одиниця часу виражає більшу масу праці. Це свідчить про те, що сам по собі робочий час не може дати повне уявлення про фактичні витрати праці. Тому при різній інтенсивності праці він не може бути безумовним мірилом вартості. Суспільно необхідні витрати праці вимірюються робочим часом лише при її середній інтенсивності.

Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кожному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця — кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої (редукція праці) через ринкові відносини.

У цілому величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами праці, а також його корисністю.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар. З одного боку, вона має корисний зміст і створює блага та послуги, що задовольняють ті чи інші потреби людей. Певна корисна праця є природною необхідністю існування людей незалежно від суспільних умов. З другого боку, праця кожного товаровиробника є частиною всієї суспільної праці як витрати людської робочої сили взагалі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид — це конкретна праця, другий — абстрактна праця.

Конкретній праці властиві мета, певний характер операцій, предмет, засоби і, нарешті, результати. Вона витрачається в доцільній, корисній формі, що характеризує її з одного якісного боку. Конкретна праця створює певну споживну вартість (хліб, вугілля, метал, будинки, обслуговування тощо). Розрізнення споживних вартостей зумовлюється тим, що вони є результатами якісно різних видів корисної праці (трудових зусиль хлібороба, шахтаря, металурга, будівельника, лікаря, вчителя та ін.). Саме специфічний характер конкретної праці кожного товаровиробника і породжує її відмінність від праці іншого товаровиробника.

Другий бік праці — праця взагалі як продуктивна витрата розумових здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної доцільної форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело вартості в товарному виробництві.

На всіх історичних етапах суспільного розвитку праця виступає, з одного боку, як корисна, доцільна, а з другого — як витрата фізичних і розумових сил, як «праця взагалі». Однак лише за умов товарного виробництва ця подвійність набуває особливих історичних форм як праця конкретна і абстрактна. Якщо немає товарного виробництва, то немає й товару з його двома властивостями і відповідно немає абстрактної праці й породжуваної нею вартості. Абстрактна праця, яка значною мірою створює вартість, є специфічною формою праці, що властива лише товарному господарству і відбиває відносини товаровиробників.

Процеси конкретної праці — це сукупність економічних явищ, безпосередньо пов'язаних із функціонуванням конкретної праці; процеси абстрактної праці — це всі безпосередньо пов'язані з нею явища. До перших належать: процес створення споживної вартості товару, в якому вирішальну роль відіграє корисна форма праці; споживної вартості товару як результат функціонування конкретної праці; перенесення старої вартості з засобів виробництва, здійснюване конкретною працею, на заново створюваний товар. До других — створення вартості товару як результат функціонування абстрактної праці; додаткового продукту незалежно від його конкретних форм. В усіх цих випадках йдеться лише про нерозривно пов'язані між собою сторони економічних явищ товарного виробництва, оскільки процеси конкретної праці не існують окремо від відповідних процесів абстрактної праці, а останні перебувають в органічному зв'язку з першими. Крім того, конкретна праця, створюючи споживну вартість, впливає й на вартість товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою створюючи вартість, впливає й на споживну вартість товару.

Під впливом науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни як у конкретній, так і в абстрактній праці. У зв'язку з розвитком нових видів виробництва і технологій, використанням у них немеханічних форм руху матерії (наприклад, лазерної тощо) з'являється багато нових професій (видів конкретної праці), чимало старих — відмирає. Разом із тим суттєво підвищується рівень кваліфікації робочої сили. Стосовно абстрактної праці найважливіші зміни полягають у значному збільшенні інтенсивності витрат, насамперед розумових, психічних, нервових сил трудівників, а також у зростанні складності виконуваної ними праці.

Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару — споживна вартість і вартість — тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця взаємопов'язаність знаходить свій вияв у такій ознаці товару, як цінність. Вона визначається, з одного боку, суспільно необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого — індивідуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об'єктивне, так і суб'єктивне сприйняття товару покупцем. Через цю категорію відбувається поєднання різноманітних теоретичних підходів до визначення ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а також споживної вартості.

Виготовлення тих чи інших товарів — особиста справа кожного товаровиробника. Його конкретна праця виступає безпосередньо як приватна праця. Водночас суспільний поділ праці пов'язує між собою окремих товаровиробників — власників знарядь, предметів і продуктів праці, які фактично працюють один на одного. Тому їх праця виступає й як суспільна праця. В результаті виникає і розвивається суперечність між приватною і суспільною працею. Суть її полягає в тому, що лише на ринку, в процесі обміну товарів і ринкової конкуренції, виявляється суспільний характер втіленої в них праці, залежність учасників обміну один від одного. На ринку відбувається процес суспільного обліку праці.

Отже, величина вартості товару знаходиться в прямо пропорційній залежності від інтенсивності праці і в обернено пропорційній — від її продуктивності.

Вона залежить також від того, яка праця необхідна для виробництва товару — проста чи складна. Проста являє собою працю некваліфікованого працівника, яка не потребує спеціальної підготовки, а складна — вимагає спеціального навчання, підготовки. Існує така залежність: чим більше часу необхідно для набуття кваліфікації, тим складнішою буде праця. Товар, що виробляється складною працею, при однакових затратах часу має вищу вартість, ніж створений простою працею. Складна праця включає як працю кваліфікованого працівника, так і працю, затрачену на навчання. Тому вона виступає як помножена проста праця. Зведення різних видів складної праці до простої здійснюється не шляхом спеціальних розрахунків, а стихійним, ринковим шляхом.

Отже, «закон вартості в умовах ринку невблаганно диференціює виробників за доходами, за їх добробутом, поділяючи їх на бідних та багатих, на підприємців і найманих робітників».

Висновок

Товар — це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість товару — це його здатність задовольняти потреби людини. Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття — потребу в одязі; верстат, нафто-, газопровід, виробничі споруди тощо — потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва.

Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення споживних вартостей. Якщо не брати до уваги ті конкретні економічні форми, в яких за певних умов виступають продукти праці, то багатство суспільства завжди складається із споживних вартостей. Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товарного виробництва споживна вартість — це здатність товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців.

Література

1. Башнянін Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія: Ч.1. Загальна економічна теорія; Ч.2, Спеціальна економічна теорія: Підручник. – К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000.
2. Бернгольц П. Основи політичної економії / Пер. з нім. К., 1997.
3. Бернгольц П., Браер ф. Основи політичної економії. Теорія економічних систем. – Том 1. – К.: Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. 1997.
4. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 1995.
5. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Основи, 2001.
6. Економічна теорія: Політекономія: Підручник/ За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с.
7. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: ВЦ «Академія», 2004.
8. Мочерний С.В. Політекономія: Підручник. – К.: Вікар, 2003.
9. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. проф. С.В. Мочерного. – Тернопіль: АТ Тарпекс, 1993.
10. Політична економія. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова. – К.: Академвидав, 2004. – 672 с. (Альма-матер)
11. Старостенко Г.Г. Політична економія: Навч. посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 344 с.