Захист прав та інтересів відповідача в цивільному процесі

Вступ

I. Права та обов’язки учасників процесу:

1. Загальна характеристика осіб, які беруть участь у цивільному процесі

2. Сторони в цивільному процесі

3. Поняття принципів цивільно-процесуального права

4. Склад, система і класифікація принципів цивільного процесуального права

4а. Конституційні принципи цивільного процесуального права

4б. Принципи цивільного процесуального права, закріплені в галузевому законодавстві

5. Поняття принципу процесуального рівноправ’я сторін

6. Права та обов’язки сторін у цивільному процесі

7. Загальна характеристика захисту інтересів відповідача в цивільному процесі та зустрічного позову

II. Захист інтересів відповідача:

1. Розпорядження позовними засобами захисту прав та інтересів

2. Забезпечення позову

3. Загальна характеристика заперечень позивача

4. Заперечення проти виникнення процесу

5. Процесуальні заперечення відповідача з окремих питань

6. Матеріально-правові заперечення відповідача

7. Зустрічний позов

Висновки

Вступ.

З переходом України до ринкових відносин та демократизацією суспільства на передній план вийшли права й інтереси громадян. Демократичне суспільство вирізняється широким колом особистих і майнових прав та свобод. Проте якою є цінність цих прав і свобод, якщо вони не закріплені в найвищому державному правовому акті — Конституції, не мають правового забезпечення, а також гарантій їх дотримання й захисту від порушень?

На сучасному етапі розвитку України відбувається вдосконалення правової бази, яка закріплює правове становище громадян і організацій та встановлює гарантії реалізації й захисту їхніх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, що закріплюють ці права й інтереси, слугують основою для їх деталізації в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їхньої дії, визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі засобами цивільного процесуального права.

Зокрема, ст. 55 Конституції України проголошує:

Права і свободи людини захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права зобов'язує державу забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту в разі порушення її прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка його потребує, забезпечується державою через її компетентні судові, адміністративні чи законодавчі органи влади.

Серед цих засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини особливо відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні принципи судового процесу слугують захистом від некомпетентності чи можливої суб'єктивної оцінки відповідних осіб. Наприклад, цивільно-процесуальне законодавство передбачає, що будь-яка зацікавлена особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Сторони в суді — позивач і відповідач — мають рівні процесуальні права, незалежно від того, що позивачем може бути громадянин, а відповідачем — орган державної влади в особі його представника.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним та третейським судом, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Цивільного кодексу України).

Суди розглядають:

• справи щодо спорів, які виникають із цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до компетенції інших органів;
• справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, перелічених у ст. 236 Цивільного процесуального кодексу (деякі порушення закону на виборах, скарги на дії посадових осіб та інші);
• справи окремого провадження, перелічені в ст. 254 Цивільного процесуального кодексу (визнання громадянина безвісно відсутнім чи померлим, усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення, та інші).

Суди також розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу).

На арбітражний суд покладено вирішення всіх господарських спорів, які виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 Закону "Про арбітражний суд"), зокрема при укладенні, зміні, припиненні й виконанні господарських договорів та на інших підставах, а також у спорах про визнання недійсними актів ненормативного характеру (ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України).

Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки й піклування та органами запису актів громадянського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами та іншими громадськими організаціями у випадках і в порядку, передбачених законодавством (ст. 6-2 Кодексу законів про шлюб і сім'ю України).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і районними (міськими) судами (ст. 221 Кодексу законів про працю України), при цьому комісії по трудових спорах є первинним органом розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах, в організаціях, крім незначних випадків (ст. 224 Кодексу законів про працю України).

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних, міських Рад, створюваними ними погоджувальними комісіями, судом, арбітражним чи третейським судом у порядку, встановленому Земельним кодексом та іншими актами законодавства України (ст. 103 Земельного кодексу України, ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування").

Товариські суди розглядають деякі справи громадян щодо трудових відносин (порушення трудової дисципліни), сімейних відносин (невиконання обов'язків батьками, піклувальником, опікуном — обов'язку по вихованню дітей), житлових правовідносин (використання допоміжних приміщень), цивільним та іншими правовідносинам (ст. 7 Положення про товариські суди).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори, які виникли між ними, з єдиним винятком спорів по трудових і сімейних відносинах (ст. 1 Положення про третейський суд).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст. 213 Кодексу про адміністративні правопорушення України):

• Адміністративними комісіями при виконкомах місцевих Рад;
• Виконкомами сільських, селищних Рад;
• Районними (міськими) судами (суддями);
• Органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на це законодавством України.

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій постійно розширюється, про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ щодо трудових, земельних, державних, адміністративних і фінансових відносин.

Судова влада щодо захисту суб'єктивних прав та законних інтересів громадян і організацій — правосуддя — здійснюється в порядку цивільного та кримінального судового провадження, а також арбітражного процесу. Арбітражний суд здійснює судову владу у справах, які виникають при укладенні, зміні, виконанні та припиненні господарських договорів, врегульованих цивільним законодавством, тобто спорів по цивільних правовідносинах. Розмежування компетенції між загальними юрисдикціями здійснюється відповідно до ст. 23 Цивільного процесуального кодексу України і ст. ст. 12-14 Арбітражного процесуального кодексу України на підставі лише суб'єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв'язку з чим арбітражний процес є різновидом цивільного судового провадження і підлягає включенню в його систему. Єдність судової влади зумовлена необхідністю уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівноправного для всіх громадян та організацій державного суду з покладеним на нього здійсненням функцій правосуддя у справах, що виникають із правовідносин, врегульованих нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права, в певному єдиному процесуальному порядку.

З проблемою здійснення судової влади тісно пов'язані питання і здійснення цивільної процесуальної форми, яка в юридичній літературі не має однакового визначення. Вона здійснюється з основними принципами цивільного процесуального права, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається формою процесуальних документів.

Виходячи з діалектичного зв'язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдність змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судовим провадженням можна розглядати умовно, в тому плані, що нею забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (зміст), однак слід мати на увазі, що цивільне судове провадження має свій притаманний йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільній процесуальній формі — об'єктивне (зовнішнє) вираження здійснення, закріплення й оформлення відповідної діяльності, наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається із сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою певних законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється з додержанням певного порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії здійснюються в певній процесуальній формі й фіксуються в певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відображається в деяких нормах Цивільного процесуального кодексу України:

ст. 137 — позовна заява подається до суду в письмовому вигляді;

ст. 211 — винесене судом рішення виражається в письмовому вигляді;

ст. 159 — розгляд справи проходить у судовому засіданні;

ст. 160 — розгляд справи проходить безпосередньо, усно і при незмінному складі суду.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою необхідно розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній спосіб здійснення процесуальних дій, виконуваних за встановленими правилами, в певному порядку судом, органом судового виконання і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості поставленого по ньому рішенні та його примусовому виконанні, а також закріплення процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Процесуальна форма щодо процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут, вона виражає гарантії, що забезпечують законність і обґрунтованість у застосуванні судом права та його реалізації учасниками процесу.

Значення процесуальної форми в тому, що вона існує не сама по собі, а як вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, який базується на закріплених у нормах цивільного права принципах, оптимально поєднуючи в собі простоту й доступність, необхідність і доцільність; вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судове провадження.

Право на захист як одна з правомочностей суб'єктивного цивільного права до останнього часу вважалося малодослідженим теоретичним питанням. Відомо, що будь-яке суб'єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту, втрачає свої відмінні ознаки й риси, перестає бути гарантією для його здійснення. Цікаві думки були висловлені В. Грибановим.[1]

Зазначений автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне значення цього питання, підкреслює, що право на захист являє собою ті можливості, які закон надає особі для захисту того або іншого права.

Поняття права на захист В. Грибанов пов'язує з наявністю у правомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснити право своїми діями, вимагати певної поведінки від зобов'язальної особи, звернутись до компетентних державних або громадських органів з вимогою захисту порушеного або оспорюваного права.

Справедливо не погоджується В. Грибанов з висловлюваними в літературі думками про те, що захист суб'єктивних прав притаманний лише органам держави, не враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст. 6 ЦПК України) про різні форми захисту суб'єктивного права органами громадськості.[2] Проблему права захисту необхідно розглядати в різних аспектах.

Право на захист (для позивача) — це право на звернення до юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права. Право на захист (для відповідача) — це використання ним процесуальних і матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів. Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим зверненням з позовом до суду. Як справедливо вказувалося в нашій літературі, проблема права на захист у загальнотеоретичному плані звичайно зводиться до питання про право на позов[3].

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов. У зв'язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сторони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову.

Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття права на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача[4].

Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні[5].

Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у процесуальному значенні[6].

На мою думку, більш чітко це питання розв'язане в роботах А. О. Добровольського. А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони, відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.

У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні — це право на задоволення позову. Для цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів — як засіб порушення процесу[7]. Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред'явленого до нього позову.

Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення, шляхом пред'явлення зустрічного позову[8]. Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає, заперечує заявлену до нього вимогу позивача.

При запереченні позовних вимог обов'язок доказу обґрунтованості позову лежить на позивачеві[9]. Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову. У своїх запереченнях відповідач може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов'язковість доказу цих обставин покладається на відповідача.

Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті. Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і заперечення матеріально-правові.

У своїй роботі я використав архівні матеріали та Постанови Верховного Суду колишнього СРСР, вважаючи, що розроблені рекомендації та вказівки, які були ним проведені, зберегли свою актуальність і важливість до цього часу.

1. Загальна характеристика осіб, що беруть участь в цивільному процесі.

Цивільні справи порушуються тоді, коли виникають спори між громадянами, організаціями та різними юридичними особами. Однак, окрім самих сторін, які сперечаються і виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків, у процесі задіяні й інші особи, які не мають юридичної зацікавленості в результаті справи.

Коло учасників цивільного процесу обов'язково фіксується в кожному судовому протоколі, а також у рішенні та ухвалі суду. До них належать позивач і відповідач, треті особи, прокурор, свідки, експерти, перекладачі, органи державного управління, а також особи, які від свого імені захищають права інших громадян, — наприклад, органи опіки у справах, що стосуються інтересів дітей, та представники громадськості.

Органи внутрішніх справ мають права юридичної особи — райвідділ, трудова установа, частини внутрішніх військ МВС, підрозділи пожежної охорони, лікувально-трудові профілакторії, підрозділи конвойної служби — і можуть виступати в цивільній справі позивачем, зокрема у спорі про відшкодування шкоди, завданої неправомірними службовими діями посадових осіб міліції під час охорони громадського порядку. Усіх учасників цивільного процесу в конкретній справі можна поділити на дві великі групи.

До першої належать ті, хто має самостійний юридичний інтерес щодо результату розгляду судом справи;

до другої — ті, хто сприяє здійсненню правосуддя, але самостійної заінтересованості в результаті справи не має.

Перших закон називає «особами, які беруть участь в справі» (ст. 98 ЦПК України), других — «учасниками процесу, сприяючими правосуддю». До першої групи належить, наприклад, позивач, який розпочинає процес, аби досягти захисту свого матеріального права або інтересу.

До другої групи належить свідок, який лише інформує суд про те, що йому відомо, наприклад, про взаємовідносини відповідача з особою, яка порушила справу. Позивач наділений процесуальними правами. Здійснюючи їх, він активно впливає на хід процесу. Свідок же, будучи лише учасником процесу, жодного впливу на його розвиток здійснити не може — його роль у процесі пасивна.

Отже, до осіб, які беруть участь у процесі, належать усі ті учасники процесу, які захищають свої цивільні права та законні інтереси чи захищають від свого імені права та інтереси інших осіб. Для цієї мети вони наділені процесуальними правами й обов'язками, виконання яких і впливає на хід та розвиток процесу.

Відповідно до ст. 98 ЦПК України до осіб, які беруть участь у справі, належать: треті особи, прокурор, органи державного управління, інші кооперативні організації, їх об'єднання чи окремі громадяни у випадках, коли вони за законом можуть звертатись до суду за захистом прав та інтересів третіх осіб, а також заявники та зацікавлені особи, органи державного управління, державні організації, кооперативи у справах окремого провадження і справах, які виникають із адміністративно-правових відносин.

Особи, які беруть участь у справі, наділені широкими процесуальними правами; у статті 99 ЦПК України ці права перелічуються.

До них належать: право знайомитись з матеріалами справи, робити з них виписки, робити копії, заявляти відводи, пред'являти докази, представляти докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим учасникам процесу, заявляти клопотання, давати пояснення суду, давати свої висновки й доводи з усіх питань, що виникають під час судового розгляду, заперечувати проти нових клопотань, доводів і висновків інших осіб, які беруть участь у справі, оскаржувати рішення й ухвали, користуватись іншими правами, наданими цим Цивільно-процесуальним кодексом України.

2.Сторони в цивільному процесі.

У переважній більшості цивільних справ перед суддею постають особи, інтереси яких є протилежними, а мета — різною. Як ми вже зазначали, той, хто звертається до суду по захист своїх прав чи законних інтересів, вважаючи їх несправедливо порушеними, має назву позивача, а його супротивник — відповідача. Обидва вони іменуються сторонами. У справах окремого провадження сторін не існує. До суду звертається громадянин або представник юридичної особи, яких закон визначає як заявників.

Від решти осіб, котрі беруть участь у справі, сторони вирізняються тим, що процес провадиться від їхнього імені задля захисту їхніх суб'єктивних прав та інтересів; на сторони у повному обсязі поширюється законна сила судового рішення; сторони несуть судові витрати; у разі вибуття однієї зі сторін із процесу її місце посідає правонаступник (так зазвичай буває, коли позивач чи відповідач помирає або ліквідується юридична особа, яка є стороною у справі); сторони наділені правами щодо розпорядження об'єктом процесу.

Позивач має право змінити підстави чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов, а сторони можуть завершити справу мировою угодою. Усі ці дії перебувають під контролем і за безпосередньої участі судді.

Сторони користуються рівними процесуальними правами. Якщо сторона недобросовісно заявила позов чи спір проти позову з метою затягування або ускладнення процесу, суд може покласти на неї обов'язок виплатити іншій стороні винагороду за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної суми позову. Ведення процесу від свого імені та на захист суб'єктивних прав і інтересів, поширення на учасників процесу сили судових рішень, несення судових витрат притаманне також "скаржникам" і заявникам з непозовних справ. Відмінність полягає в тому, що у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, судові витрати не стягуються, а у справах окремого провадження за загальним правилом захищається не суб'єктивне право, а законний інтерес.

У справі можуть брати участь кілька позивачів чи відповідачів, заявників. Наприклад, Пленум Верховного Суду СРСР у Постанові № 2 від 3.04.'87р. звернув увагу на те, що при розгляді позовних вимог громадянина чи заяви прокурора про визнання ордера недійсним суд зобов'язаний притягнути до участі як відповідача і виконком, на який повинен бути покладений обов'язок надати інше жиле приміщення; основою для співучасті слугують однорідність вимог і їх тісний взаємозв'язок.

Мета такої співучасті — економія часу, судових витрат і праці судді. Однорідні рішення з аналогічних питань не виносяться одне за одним у кількох провадженнях, сукупність справ розглядається одночасно.

Співучасть може бути необхідною, коли окремий розгляд однорідних вимог є неприпустимим. Основою обов'язкової співучасті є загальне право чи борг, наприклад, при пред'явленні позову батьком до одного зі своїх дітей про стягнення коштів на прожиття суд як відповідачів може притягнути й інших дітей.

Кожен з учасників — самостійний суб'єкт процесу, він не пов'язаний волею інших і не зв'язує їх своєю чергою. Єдиний виняток — випадок, коли один зі співучасників оскаржив рішення, але воно в силу ст.296 ЦПК України може бути розглянуто і щодо осіб, які не подали скаргу. Крім того, співучасники, які виступили на тій самій стороні, що й сторона, яка подала скаргу, можуть приєднатися до скарги, не вносячи відповідного державного мита.

Ще одним варіантом ускладнення процесу, крім участі в ньому співпозивачів, а інколи й тих та інших одночасно, є заміна неналежної сторони.

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові № 8 від 18.04.'86р. "Про застосування судами законодавства при розгляді спорів, що виникають із авторських правовідносин" вказав, що у справах про авторство (співавторство) на твір належним відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, присвоїла твір, якщо до неї пред'явлена вимога про захист порушеного авторського права. У необхідних випадках організація, яка випустила твір у світ, може бути притягнута до справи як відповідач і з ініціативи суду.

Належна сторона — власник спірних прав чи спірних обов'язків.

Неналежна сторона — особа, щодо якої за матеріалами справи виключається твердження про те, що вона є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин.

Відповідно до ст.105 ЦПК України, якщо суд встановить під час розгляду справи, що позивач чи відповідач є неналежними, він може, не зупиняючи справу, замінити зі згоди позивача первісного позивача чи відповідача на належного. Якщо первісний позивач не бажає вибути із процесу, про належного позивача суд повідомляє щодо можливості вступу в справу як третьої особи з самостійними позовними вимогами.

Коли первісний позивач не згоден вибути із процесу, а належний не хоче вступити в нього, справа продовжується без заміни, і суд у позові відмовляє. При вступі нового позивача в процес суд веде процес із двома позивачами і залежно від обставин виносить рішення, застосовуючи його до належного позивача; неналежному ж позивачу відмовляє в позові.

При вибутті неналежного позивача із процесу та вступі в нього належного процес починається знову. На заміну відповідача також вимагається згода позивача; якщо її отримано, суд звільняє первісного відповідача від участі в справі і притягує нового. Процес починається спочатку. Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача, суд залишає первісного зі своєї сторони в справі, притягує належного, проводить процес із двома відповідачами і виносить заключне рішення.

Від заміни неналежної сторони слід відрізняти процесуальне правонаступництво. Його основа — правонаступництво в матеріальних правовідносинах, які є предметом спору, перехід протягом процесу прав та обов'язків за спірними правовідносинами до іншої особи внаслідок смерті чи ліквідації юридичної особи, з переходом прав і майна до іншої організації. Цей випадок має назву загального правонаступництва. Можливе й часткове правонаступництво з причини переведення боргу чи уступки вимоги права вимоги до іншої особи.

Правонаступництво допустиме на будь-якій стадії процесу. Процес продовжується з того моменту, коли виник спір про правонаступництво, а не спочатку.

3. Поняття принципів цивільно-процесуального права.

У принципах права знаходить відображення ставлення людей до права як до соціальної цінності. Саме тому в них ніби у фокусі зосереджується зацікавленість окремої групи осіб надати своєму праву такі властивості, які найповніше відповідали б їхнім потребам. Принципи становлять підґрунтя будь-якої правової системи та кожної її галузі.

Цивільно-процесуальне право тут не є винятком: воно виступає самостійною галуззю права, якій притаманні як загальні риси, так і визначена специфіка, характерна лише для цієї окремої галузі.

Докорінні зміни в політичній та економічній системі України вимагають належного правового забезпечення. Водночас і сама правова система потребує оновлення змісту, організаційних форм і методів функціонування. Не остання роль у цій роботі належить і тим основотворчим началам, на яких ґрунтуються судова система та її діяльність, — принципам.

Щодо поняття принципів у науці цивільно-процесуального права висловлюються різні думки. Суть однієї з них полягає в тому, що принципи визначаються як основотворчі начала, на яких будується цивільний процес і які виражають завдання правосуддя у цивільних справах, характеризують методи їх здійснення. З погляду, наприклад, професора В.М.Семенова, принципи — це якісні особливості, які становлять ідейно-політичні начала права і виражають класову спрямованість, конкретний соціальний тип, специфічні особливі права.[10]

Усі принципи цивільного процесуального права дістали законодавче закріплення в його нормах. Проте з позицій юридичної техніки вони виражені в законах по-різному. Частина з них — а їх більшість — сформульована законом в окремих статтях, наприклад принцип гласності судового розгляду, незалежності суддів та інші. Деякі принципи виражаються у змісті окремих норм та інститутів і випливають з них шляхом теоретичного аналізу та узагальнення. Наприклад, суть принципу диспозитивності наука цивільно-процесуального права виводить із змісту ст. 160 ЦПК України та інших статей.

Система та класифікація принципів цивільного процесуального права

Принципи цивільного процесуального права, перебуваючи у тісному взаємозв'язку, формують струнку систему. Цей взаємозв'язок має різні прояви: деякі принципи розвивають і доповнюють положення інших; в окремих випадках одні принципи виступають гарантіями для інших, сприяючи їх втіленню в практику тощо. Повнота реалізації кожного принципу залежить від того, наскільки послідовно дотримуються інші, однаково важливі положення. Їхній взаємозв'язок зумовлений спільністю виражених у них ідей та спрямованістю до єдиної мети.

У межах єдиної системи кожен принцип виконує власну самостійну функцію. Окремі принципи можуть набувати особливого значення і найповніше виявлятися на певній стадії цивільного процесу чи в конкретних інститутах, проте загальна роль кожного принципу визначається його зв'язком з іншими та комплексним впливом принципів на діяльність правосуддя у цивільних справах.

Класифікувати принципи цивільного процесуального права можна за різними ознаками (критеріями), і певною мірою така класифікація має суб'єктивний характер. Підтвердженням цього є різноманітність точок зору на проблему класифікації принципів. Водночас слід пам'ятати, що будь-яка класифікація принципів цивільного права є умовною, адже вони взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Разом з тим класифікація принципів дозволяє усвідомити роль, місце і значення кожного з них. Традиційною вважається класифікація принципів за джерелами їх нормативного закріплення, відповідно до якої виділяють:

• принципи, закріплені у Конституції України;
• принципи, закріплені в законодавстві про судоустрій та судове провадження.

М.А. Гурвич, поділяючи погляди угорського процесуаліста Л. Неваі, за основу класифікації принципів цивільного процесуального права взяв критерій ролі цих принципів у здійсненні правосуддя. Залежно від неї він говорив про організаційні та функціональні принципи судового провадження[11]. Згодом, удосконалюючи цю класифікацію, він запропонував інший критерій — об'єкт врегулювання, виокремивши дві групи принципів загального значення: принципи, що визначають демократизм цивільного права, і принципи, які виражають законність у процесі. К.С. Юдельсон щодо принципів цивільного процесуального права висловив класифікацію, запропоновану С.С. Алексєєвим у загальній теорії права, залежно від того, на яку сферу правових відносин вони поширюються[12]:

• загальноправові принципи, що виражають склад цивільного процесуального права;
• міжгалузеві принципи, притаманні одночасно цивільному процесуальному праву та суміжним галузям;
• принципи цивільного процесуального права, які виражають зміст саме цієї галузі права (галузеві принципи);
• принципи правових інститутів, які виражають зміст і особливості кожного інституту цивільного процесуального права.

У навчальній та науковій літературі можна натрапити й на інші варіанти класифікації принципів. Класифікація принципів цивільного процесуального права за джерелом їх закріплення (зокрема виокремлення конституційних принципів) має сенс, оскільки зазначені принципи впливають на весь зміст цивільно-процесуального права, адже Конституція України є юридичною базою для всього українського законодавства. Проте виокремлення конституційних принципів не означає применшення інших, прямо не сформульованих у Конституції. Усі принципи однаково важливі та обов'язкові.

Конституційними принципами цивільного процесуального права є:

• здійснення правосуддя у цивільних справах тільки судом;
• незалежність суддів і підкорення їх тільки Закону;
• гласність судового розгляду;
• рівність перед законом та судом;
• змагальність;
• рівність сторін.

До галузевих принципів цивільного процесуального права, закріплених у законодавстві про судочинство, відносять:

• врахування одноособового та колегіального розгляду цивільних справ у судах;
• національну мову судового провадження;
• участь громадськості в судовому провадженні;
• безпосередність у дослідженні доказів;
• безперервність судового розгляду.

Здійснення правосуддя у цивільних справах тільки судом

В Україні правосуддя здійснюється виключно судом (ст. 124 Конституції України). Судову систему України становлять Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції та арбітражні (господарські) суди. Їхня діяльність спрямована на розгляд кримінальних і цивільних справ, а тому завжди пов'язана з необхідністю застосування державного примусу. Саме в цьому полягає особлива роль суду серед інших правозастосовних та правоохоронних органів.

Окрім того, судові органи з огляду на специфіку організації та процесуальної форми діяльності перебувають в особливих умовах, що дає їм змогу розібратися в найскладніших ситуаціях кримінального злочину чи цивільного правопорушення, правильно тлумачити й застосовувати закон та ухвалити законне, обґрунтоване, справедливе рішення. Усе це має важливе принципове значення для виконання функцій правосуддя. Оскільки держава покладає здійснення правосуддя тільки на суд, вона категорично забороняє будь-кому займатися судовою діяльністю та застосовувати примус до правопорушників у формі правосуддя.

Розгляд окремих категорій цивільних справ у випадках, передбачених законом, третейськими судами, а також іншими державними органами й громадськими організаціями не є правосуддям, оскільки суд і тільки суд — єдиний державний орган, що здійснює правосуддя в певній процесуальній формі, чітко регламентованій законом; лише суд має право позбавити громадянина його особистих, майнових та інших прав.

Чітко визначений процесуальний порядок розгляду та вирішення цивільних справ характерний лише для судового провадження; розгляд цивільних справ іншими органами й організаціями не обмежується жорсткою процесуальною формою.

Дія цього принципу виявляється:

1. У праві контролю суду за законністю дій адміністративних органів і посадових осіб у випадку застосування ними цивільного законодавства;
2. У контролі суду за законністю рішення третейських судів при їх виконанні;
3. У примусовому виконанні, як правило, судовим виконавцем під контролем суду рішень і постанов усіх органів, що здійснюють захист прав;
4. У винесенні заключного рішення судом у випадках розгляду певного спору про право кількома органами, до числа яких входить і суд.

Незалежність суддів і підкоренню їх тільки Закону.

Відповідно до ст. 8 ЦПК України, судді є незалежними та підкоряються виключно Конституції та Законам України. Для належного виконання своїх прав і обов'язків їм створюються необхідні умови. Втручання у діяльність суддів під час здійснення правосуддя є неприпустимим і має наслідком відповідальність згідно із Законом.

Незалежність суддів та їх підкорення тільки закону — це два узгоджені, органічно взаємопов'язані начала. Разом вони утворюють єдиний принцип: незалежність суддів обумовлена їх підкоренням тільки Закону, а підкорення Закону, своєю чергою, можливе лише за умови, що судді є дійсно незалежними.

Згідно з цим принципом, ніхто не має права впливати на судову діяльність щодо вирішення конкретних справ. Жодні державні органи, громадські організації чи посадові особи не можуть здійснювати прямий або непрямий вплив, надавати суддям вказівки стосовно того, як вирішувати ту чи іншу судову справу. Таке втручання у правосудну діяльність є антиконституційним.

Основні правові гарантії незалежності суддів закріплені у ст. 126 Конституції України та Законі України "Про статус суддів".

Незалежність судді забезпечується передбаченими Законом:

• процедурою здійснення правосуддя, забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;
• встановленим порядком зупинення та припинення повноважень судді;
• правом судді на відставку, недоторканністю судді;
• системою органів суддівської спільноти;
• наданням судді за рахунок держави матеріального та соціального забезпечення відповідно до його високого статусу.

Низка правових гарантій незалежності суддів закріплена й у цивільно-процесуальному законодавстві, що регулює діяльність суддів під час розгляду цивільних справ: порядок розгляду всіх питань цивільної справи і право судді на окрему думку; таємниця нарад суддів (ст. 210 ЦПК України).

Будь-яке втручання в діяльність суддів по здійсненню правосуддя переслідується за Законом. Відповідно до Закону України "Про статус суддів" передбачено відповідальність за вплив у будь-якій формі на суддів з метою протидії всебічному, повному і об'єктивному розгляду конкретної справи або для досягнення винесення незаконного судового рішення.

Закріпленням розглядуваного принципу незалежності є скасування строку повноважень судді та правила про незмінюваність і недоторканність судді.

Гласність судового розгляду.

Розгляд судової справи в усіх судах є відкритим (ст. 129 Конституції України та ст. 10 ЦПК України). Розгляд справи у закритому засіданні суду допускається лише у випадках, встановлених Законом, із дотриманням при цьому всіх правил судового провадження.

Принцип гласності судового розгляду має важливе значення для забезпечення виховних функцій правосуддя як щодо присутніх у залі судового засідання, так і щодо учасників судової справи. Водночас завдяки цьому принципу громадяни мають можливість контролювати діяльність суду, а виборці — ще й діяльність народних засідателів. Гласність судового розгляду є одним із яскравих виявів демократії у сфері здійснення правосуддя. Досягнення таких завдань, як захист прав громадян, виявлення причин, що породжують правопорушення, попередження правопорушень, стає можливим завдяки гласності судових процесів.

Закритий судовий розгляд цивільних справ допускається відповідно до ст. 10 ЦПК:

1. З метою запобігання розголошенню державної таємниці.
2. З метою запобігання розголошенню даних про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення (ст. 112 Кодексу законів про шлюб і сім'ю України).

У цих випадках виноситься мотивована ухвала із зазначенням обставин, які свідчать про необхідність проведення закритого судового засідання.

Інших випадків закритого розгляду судових справ закон не передбачає, а тому не допускається видалення із залу судового розгляду громадян, якщо ними не порушений порядок.

Слухання справи в закритому засіданні ведеться у всіх випадках публічно.

Рівноправність перед судом і законом.

У ст. 129 Конституції України закріплено положення про рівність усіх перед законом і судом та конкретизовано, що на рівність громадян не впливають їх походження, соціальне та майнове становище, національна та расова належність, вік, освіта, мова, ставлення до релігії, характер занять, місце проживання та інші обставини.

Рівність перед законом і судом забезпечується тим, що кожна судова справа розглядається в одному й тому ж порядку, в одних і тих самих процесуальних формах і з однаковим обсягом гарантій для осіб, які беруть участь у справі. Цим досягається можливість рівного задоволення законних вимог громадян, зацікавлених у результаті справи, та рівна для них можливість відстоювати свої права перед судом.

Правосуддя в цивільних справах здійснюється єдиним для всіх судом.

Принцип здійснення правосуддя на началах рівності громадян перед законом і судом має двоякий зміст: у ньому виражається положення про єдиний суд і положення про єдність права. Встановлена Конституцією України та законодавством про судоустрій судова система є єдиною для всіх громадян.

Матеріальною основою рівності прав та свобод громадян слугує те, що всі вони юридично рівні щодо знарядь і засобів виробництва. Це визначає їх політичну рівність і рівноправність в усіх інших сферах.

Змагальність

Судове провадження в Україні здійснюється на основі змагальності (ст. 15 ЦПК України). Стосовно правосуддя в цивільних справах це означає, що судовий розгляд справи відбувається у формі змагальності між сторонами, джерелом якої є протилежність їх матеріально-правових інтересів. Процесуальне становище сторін характеризується наданням їм широких можливостей відстоювати свою точку зору шляхом активної участі в судовому розгляді з використанням процесуальних засобів захисту.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою захисту своїх прав та інтересів посилаються на фактичні обставини справи, подають докази, беруть участь у їх дослідженні, висловлюють точку зору на справу в цілому та з окремих питань. Відповідно до принципу змагальності особам, які беруть участь у справі, надається достатній обсяг процесуальних прав, що забезпечують кожному з них реальність і дієвість судового захисту.

Цей принцип є невід'ємним від процесуальної рівності сторін, яка є його основою, оскільки саме наділення рівними правами й обов'язками дає сторонам можливість змагатися перед судом. Найбільш яскраво цей принцип проявляється на стадії судового розгляду в суді першої інстанції, але він характерний і для таких стадій цивільного процесу, як касаційне провадження, перегляд за нововиявленими обставинами та ін.

Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою встановлення обставин у справі.

У галузевому законодавстві закріплено низку правил, що розкривають зміст принципу змагальності:

1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог і заперечень; відстоювати свою позицію у справі;
2. Суд може запропонувати сторонам надати додаткові докази;
3. Сторони вправі посилатися на різні юридичні факти, які лежать в основі їх вимог та заперечень.

Рівність сторін.

Судове провадження здійснюється на основі рівності сторін (ст. 129 Конституції України). Принцип рівності тісно пов'язаний з принципом рівності перед законом і судом. Його суть виражається у встановлених законом і забезпечуваних судом рівних можливостях сторін реально використовувати процесуальні засоби судового захисту прав та інтересів. Завдяки дії цього принципу сторони можуть ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них виписки, задавати питання іншим учасникам процесу, свідкам і експертам, надавати усні та письмові роз'яснення суду, подавати свої висновки з усіх питань у судовому процесі, заперечувати проти доводів і висновків іншої сторони, брати участь у судових дебатах, оскаржувати судові акти до вищестоящого суду.

Зміст принципу рівності сторін розкривається в низці статей ЦПК. Так, відповідно до ст. 103 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Їм забезпечується також інша рівна можливість брати участь у розгляді справ у судовому засіданні: сторони повідомляються про місце і час судового засідання або про вчинення певної процесуальної дії; після викладення справи по суті суд заслуховує роз'яснення сторін та інших учасників процесу (ст. 180 ЦПК України).

Диспозитивність

Термін «диспозитивність» має латинське коріння — від «dispositivus», що означає «маю в розпорядженні». У юридичному сенсі диспозитивність — це можливість особи на власний розсуд розпоряджатися своїми суб'єктивними правами. Сутність принципу диспозитивності полягає в тому, що особи, які беруть участь у справі, можуть розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, а також засобами їх захисту. Зокрема, згідно зі ст. 103 ЦПК України, позивач наділений правом змінити зміст чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, а також відмовитися від позову. Відповідач, у свою чергу, може визнати позов. Крім того, сторони мають можливість завершити справу мировою угодою.

Свобода учасників справи розпоряджатися наявними матеріальними правами та процесуальними засобами їх захисту зумовлена свободою особистості в Україні. Воля сторін у межах, дозволених законом, розпоряджатися належними їм правами в цивільному процесі не суперечить цілям правосуддя у цивільних справах, оскільки діяльність суду та його процесуальні відносини з учасниками цивільної справи ґрунтуються на врахуванні самостійності, певної автономії та розпоряджень, що належать учасникам цивільних правовідносин. Цивільний процесуальний закон із метою здійснення судового захисту суб'єктивних цивільних прав надає кожному суб'єкту права визначені процесуальні засоби, якими він може вільно розпоряджатися в процесі.

У сфері цивільного процесу диспозитивність виступає продовженням і наслідком диспозитивного начала, притаманного цивільним матеріальним правовідносинам. Засада диспозитивності пронизує все цивільне судове провадження — від порушення конкретної справи до виконавчого провадження.

Зміст принципу диспозитивності визначається тими широкими правами, якими закон наділяє сторони та інших осіб у справі. У Цивільному процесуальному кодексі України вони закріплені в ст. 103. Особи, які беруть участь у справі, мають широкі та різнобічні процесуальні повноваження, проте зміст принципу диспозитивності охоплює лише ті з них, які пов'язані з предметом судової діяльності та здійснення яких впливає на рух процесу.

До змісту принципу диспозитивності з точки зору його нормального вираження і здійснення входять повноваження, пов'язані з розпорядженням сторони позовом, заявою, скаргою, певним характером і обсягом позовних вимог і заперечень; можливість їх зміни; відмова від позову; визнання позову; укладення мирової угоди.

За своїм характером принцип диспозитивності є специфічним галузевим, оскільки в цивільному процесі сторони можуть вільно розпоряджатися предметом судового провадження (спірним матеріальним правом) і процесуальними засобами, тобто своїми діями впливати на рух процесу.

Водночас за судом зберігається право контролю за деякими розпорядчими діями сторін: наприклад, за укладенням мирової угоди або визнанням відповідачем позову. Суд контролює ці дії для того, щоб вони не суперечили закону і не порушували права інших (крім сторін) осіб.

Усність судового провадження

У цивільному судовому провадженні викладення процесуального матеріалу здійснюється у двох формах — усній і письмовій. Кожна з них має свої позитивні та негативні сторони. Усна форма необхідна там, де процес здійснюється гласно і переслідує мету виховних завдань. Тому найбільш прогресивним і демократичним визнається принцип усності в тому сенсі, що спілкування суду з учасниками процесу повинно відбуватися усно і незалежно від форми повідомленого матеріалу. Лише за цієї умови процес може бути сприйнятий усіма присутніми в залі судового засідання, оскільки усна форма полегшує безпосередність сприйняття доказів судом і особами, які беруть участь у справі, та прискорює процес розгляду справи.

Водночас при усній формі особам, які беруть участь у справі, легше контролювати діяльність суду.

Відповідно до ч. ст. 160 ЦПК України розгляд справи відбувається усно. Це означає, що весь процесуальний матеріал (факти і докази), який використовується судом при розгляді справи, повинен бути викладений у судовому засіданні в усній формі. Усно мають бути викладені роз'яснення сторін і покази інших учасників процесу; всі письмові матеріали (письмові заяви сторін, позовні заяви, письмові докази, письмові висновки експерта тощо) обов'язково повинні зачитуватися в судовому засіданні. Усно задаються питання членами суду та особами, які беруть участь у справі, постанови суду обов'язково зачитуються. Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що найбільш повно принцип усності виражений у нормах, які регулюють судовий розгляд: відкриття судового засідання і оголошення про те, яка справа розглядається; роз'яснення обов'язків перекладачу, прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі, та ін.

Безпосередність у дослідженні доказів

Контакти суду з учасниками процесу передбачають як усну форму повідомленого процесуального матеріалу, так і безпосередність його сприйняття судом. Лише за цієї умови він буде правильно зрозумілим і зможе викликати у потрібних випадках відповідну реакцію з боку суду у формі продовжуючого спілкування з учасниками процесу.

Відповідно до ч. 1 ст. 160 ЦПК суд першої інстанції при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо досліджувати докази у справі: заслухати роз'яснення сторін, які беруть участь у справі, покази свідків, висновок експерта, ознайомитись з письмовими доказами, оглянути речові докази. Принцип безпосередності за своїм характером має дві сторони: суб'єктивну та об'єктивну.

З суб'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи обов'язково особисто (тобто безпосередньо) досліджуватиме докази у справі: заслуховування роз'яснень сторін, які беруть участь у справі, показів свідків, висновків експертів, ознайомлення з письмовими доказами, огляду речових доказів. З об'єктивної сторони докази повинні бути, як правило, взяті з першоджерела, безпосередньо відображаючи достовірні факти.

Застосування принципу безпосередності важливе насамперед щодо усного матеріалу, роз'яснень сторін, показів свідків, які повинні бути вислухані та допитані саме судом. Але не менше значення має дотримання безпосередності і при дослідженні письмових документів, а також при огляді та дослідженні речових доказів. Принцип безпосередності, передбачений у ст. 160 ЦПК, стосується доказової діяльності суду, спрямованої на встановлення фактів, необхідних для розгляду справи.

Зміст принципу складається з таких положень:

• суд зобов'язаний вирішити справу лише на тих доказах, які були досліджені ним публічно в судовому засіданні, оскільки тільки в цьому випадку рішення може бути обґрунтованим;
• при дослідженні обставин справи суд повинен отримати інформацію з безпосереднього джерела. Саме за умови безпосереднього особистого сприйняття необхідних суду відомостей може бути забезпечена об'єктивність рішення;
• суд повинен прагнути до використання так званих первісних доказів, які утворилися під впливом безпосередніх впливів певних фактів.

Наявність перерахованих фактів зумовлена тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами тільки при використанні їх на основі принципу безпосередності. З урахуванням цього законодавець встановив у ЦПК чіткий порядок дослідження справи в судовому засіданні.

Але як би не здійснювався принцип безпосередності, не у всіх випадках надається можливість його дотримання. Тому цивільно-процесуальний кодекс передбачив можливість встановлення деяких винятків із дії даного принципу, виходячи з того, що безпосередність у цих випадках буде дотримана.

Однією з умов, що забезпечують дію принципу безпосередності, є правило про незмінність складу суду. Відповідно до нього кожна справа від початку і до кінця повинна розглядатися одним і тим же складом суду. Якщо будь-хто із суддів буде позбавлений можливості продовжувати участь у судовому розгляді, він замінюється іншим суддею і розгляд справи починається з початку (ст. 22 ЦПК). В протилежному випадку виявилося б, що новий суддя не ознайомлений з обставинами справи безпосередньо.

Безперервність судового розгляду

Сприйнятий у процесі матеріал повинен бути збережений у свідомості як суддів, так і учасників процесу, які спостерігають за ходом процесу в залі засідання. Тільки при дотриманні цієї умови процесуальний матеріал у цивільній справі виявиться цілісним, здатним служити загальній оцінці. Принцип безперервності судового розгляду має велике значення для формування внутрішніх переконань, концентруючи увагу судді на одній справі, забезпечуючи врахування судом усіх його обставин, правильну кваліфікацію правовідносин і винесення законного та мотивованого рішення.

Судове засідання по кожній справі, включаючи винесення рішення, проходить безперервно, тобто суд, розпочавши слухання справи, доводить його до кінцевого розгляду. Розгляд суддями інших цивільних справ не допускається. Судді не вправі розглядати одночасно декілька справ. Це негативно відображається на встановленні об'єктивної істини у справі, оскільки розсіюється увага судді, заважає аналізу, оцінці доказів.

Судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, визначеного для відпочинку. Тривалість перерви судового засідання визначає суд залежно від тих чи інших обставин.

Оголосити перерву суд може не тільки для відпочинку, але й для деяких інших цілей:

1. Якщо сторони заперечують проти одноособового розгляду справи;
2. Якщо суд прийняв рішення допитати свідків, вони можуть з'явитися в судове засідання лише через деякий час, але в той же день;
3. Якщо учасникам процесу необхідно підготуватися до дебатів.

Порушення безперервності процесу може призвести до того, що безпосередність сприйняття суддями доказів буде послаблено емоціями, отриманими під час слухання нової справи. Порушення безперервності процесу значною мірою понижує його виховне значення. Розгляд цивільної справи під час обідньої перерви, оголошеної при слуханні іншої справи, є порушенням принципу безперервності процесу і у зв'язку з цим — мотивованою підставою до скасування судового рішення.

Дія принципу безперервності потребує, щоб судове рішення виносилось після закінчення розгляду справи; суд видаляється для винесення рішення в нарадчу кімнату і повинен скласти повне мотивоване рішення, яке відповідає за змістом усім вимогам закону. Однак у виняткових випадках при розгляді особливо важких справ суд вправі відкласти складання мотивованого рішення на строк не більше трьох днів (ст. 199 ЦПК). При цьому резолютивна частина рішення повинна бути оголошена в тому ж засіданні, в якому закінчився судовий розгляд.

Детальне дотримання судами принципів цивільного процесуального права в цивільному судовому провадженні є гарантією правильного розгляду і вирішення цивільних справ.

5.Поняття принципа процесуального рівноправ’я сторін.

Принцип процесуального рівноправ’я належить до керівних засад цивільного процесуального права. Він закріплює однакові можливості для реалізації та захисту прав сторін у цивільному процесі й унеможливлює будь-які переваги однієї сторони над іншою, одних осіб, які беруть участь у справі, перед іншими. Інакше кажучи, це нормативно-керівне начало, яке забезпечує сторонам рівне процесуальне становище перед судом під час здійснення правосуддя.

Зазначений принцип належить до специфічних (функціональних) принципів цивільного процесу. Він характеризує діяльність судів щодо розгляду і вирішення цивільних справ і ґрунтується на більш загальному організаційно-функціональному чи конституційному принципі рівності громадян перед законом і судом. Водночас він є виявом цього загального принципу в цивільному судочинстві. Конституційний принцип рівності громадян перед законом і судом нормативно закріплює загальну рівність громадян у всіх сферах — політичному, економічному, соціальному і культурному житті, тобто принцип соціальної справедливості, відповідно до якого мають будуватися суспільні відносини.

Здійснення правосуддя на засадах рівності всіх громадян перед законом означає, що суд застосовує норми єдиної системи права однаково щодо всіх громадян. Неприпустимим є також виключення судом тих чи інших положень закону під приводом якихось особистих чи соціальних відмінностей громадян, щодо яких ведеться судовий процес. Керуючись цим принципом, суд вирішує конкретну цивільну справу з урахуванням того, що всі закони та інші нормативні акти є однаковою мірою обов’язковими.

Рівність громадян перед судом означає, що розгляд і вирішення справ усіма судами та щодо всіх громадян здійснюється в одному й тому ж порядку — незалежно від расової та національної належності, соціального та службового становища, майнового стану, релігійних переконань позивача, відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Найповніше принцип процесуального рівноправ’я виявляється у позовному провадженні.

Як відомо, для позовного провадження характерними є:

• наявність правової вимоги, яка випливає із порушеного чи оспорюваного права і підлягає розгляду в повному порядку, встановленому законом (наявність позову);
• наявність спору про право;
• наявність двох сторін із протилежними юридичними інтересами, яким надані широкі можливості для захисту своїх прав і законних інтересів у виниклій суперечності[13].

Отже, у позовному провадженні найбільш яскраво виявляються три специфічні (функціональні) принципи цивільного процесу — диспозитивності, змагальності та процесуального рівноправ’я сторін. Ці принципи перебувають у тісному взаємозв’язку. Диспозитивним правоздатностям однієї сторони кореспондують аналогічні права другої. Наприклад, праву позивача на пред’явлення позову відповідає право відповідача на пред’явлення зустрічного позову[14], визнання позову. Обидві сторони мають рівне право на укладення мирової угоди.

Принцип процесуальної рівності сторін забезпечується змагальною формою судового провадження, яка дає їм змогу рівною мірою змагатися перед судом, особливо на стадії судового розгляду і вирішення справи. Витоки змагальності полягають у протиріччях матеріально-правових інтересів сторін, у спірних правовідносинах, проте в суді матеріально-правовий спір набуває форми процесуальних прав.

Зв’язок між рівністю процесуальних прав і обов’язків сторін та змагальною формою їх виявлення є настільки тісним, що В.М. Семенов об’єднав два начала в один принцип — процесуального рівноправ’я сторін при змагальній формі судового провадження[15].

До змісту принципу процесуального рівноправ’я сторін входять:

• закріплення в законодавстві рівності процесуальних прав і обов’язків;
• процесуальні гарантії, що забезпечують однакові можливості для здійснення прав і виконання обов’язків;
• рівна процесуальна допомога суду.

Такий метод має об’єктивну основу в економічному характері суспільних відносин. Правова рівність виявляється у двох напрямках:

По-перше: ніхто з учасників цивільних правовідносин не може перекладати обов’язки на іншого.

По-друге: у разі виникнення спору між учасниками правовідносин жоден із них не може прийняти рішення, обов’язкове для іншого[16]. Цей характер цивільних правовідносин об’єктивно виявляється і в процесуальному праві.

Права й обов’язки, що визначаються матеріальним правом, без існування процесуального права не можуть бути реалізованими.

Таким чином, одним із принципів, на яких головна можливість цивільного процесуального права виконує свою функцію пред’явлення захисту права, є принцип процесуальної рівності осіб, які займають однакове процесуальне становище в процесі.

6. Права та обов’язки сторін в цивільному процесі.

У цивільному процесі сторонами вважаються особи, від імені яких здійснюється провадження і чий матеріально-правовий спір має вирішити суд. Ними — позивачем і відповідачем — можуть бути громадяни, громадяни-підприємці, державні підприємства, кооперативні та громадські організації, а також інші суб’єкти, наділені правами юридичних осіб. Сторонами можуть виступати й іноземні громадяни та фірми, особи без громадянства. У кожній справі позовного провадження завжди наявні дві сторони. Позивач — це особа, для захисту прав та інтересів якої порушується цивільна справа.

Порушувати справу може як сама зацікавлена особа, так і прокурор, а у випадках, передбачених законом, — органи державних та громадських організацій, а також окремі громадяни (ст. 4 ЦПК). Позовну сторону прийнято називати активною, адже саме дія на захист її прав та інтересів зумовлює виникнення процесу. Проте це не завжди означає суб’єктивну активність самого позивача. Якщо справу порушено прокурором чи організаціями або громадянами, які мають на це право згідно зі ст. 4 ЦПК, зацікавлена особа має бути про це повідомлена і брати участь як позивач (ст. 118 ЦК).

Відповідач — це особа, яку притягують до відповіді за позовом, оскільки в позові її вказано як порушника. Часто причиною пред’явленого позову стає дія чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу в установлений строк, оспорювання права авторства, завдання шкоди тощо). Втім, у деяких випадках відповідач може й не вчиняти жодних дій, що ущемляють права та інтереси позивача (володілець джерела підвищеної небезпеки, неповнолітній спадкоємець, до якого пред’явлено позов про визнання заповіту недійсним тощо), але об’єктивно постає суб’єктом спірних матеріальних правовідносин як так звана пасивна сторона.

Спірні матеріальні правовідносини є об’єктом процесу в конкретній цивільній справі, а їхні суб’єкти виступають сторонами. Питання про існування чи неіснування цих правовідносин, про їхній зміст, а також про те, якою мірою права позивача порушені і чи має за це відповідати відповідач, суд вирішить лише після розгляду справи по суті.

Однак уже в момент порушення справи очевидними є такі ознаки сторін:

Провадження у справі ведеться від імені сторін, вони персоніфікують цивільну справу. Це має радше практичне значення, адже закон забороняє пред’явлення і не розглядає вже вирішену справу між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав (п. 4 ст. 136 ЦПК);

Відносини між сторонами внаслідок пред’явлення позову набувають офіційного характеру. Завдання суду полягає в тому, щоб ці відносини врегулювати;

Сторони — суб’єкти спірних матеріальних правовідносин — мають у справі матеріально-правовий інтерес. Судове рішення визначить їхні матеріальні права: вони або набувають певних матеріальних благ, або позбавляються їх;

Вступивши в процесуальні правовідносини із судом, сторони мають у справі процесуальну заінтересованість, яка полягає у можливості захисту своїх прав, у прагненні отримати сприятливе рішення і реалізувати його;

Сторони є головними учасниками процесу, вони зобов’язані нести судові витрати.

У сукупності зазначені вище ознаки притаманні лише сторонам, і саме їхня сукупність дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, які беруть участь у справі. Поняття сторін застосовується у справах позовного провадження. Учасниками справ окремого провадження, а також тих, що виникають з адміністративних правопорушень, є заявники, скаржники та зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін, за окремими винятками, встановленими законом.

Процесуальні права та обов’язки сторін.

Закон встановлює, що сторони користуються рівними процесуальними правами (ч. 3 ст. 99 ЦПК). Відповідно вони несуть і рівні процесуальні обов’язки. Усі процесуальні права сторін випливають із встановленого ст. 55 Конституції права на судовий захист. Уся система цивільного судового провадження по суті є конкретизацією цього конституційного положення, реальним механізмом його здійснення.

Процесуальні права сторін різноманітні, і тут варто зробити їхній загальний огляд. Сторони насамперед володіють правом на безпосередню участь у справі. Вони вправі брати участь у всіх судових засіданнях у справі, бути присутніми при здійсненні процесуальних дій, знайомитись з матеріалами справи, робити з них виписки та копії. Сторони мають право заздалегідь оцінювати неупередженість членів суду, їм надано право заявляти відводи. Сторони, будучи матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначати обсяг захисту своїх прав та інтересів, а також вносити зміни в заявлені вимоги. Так, позивач може відмовитись від позову, а відповідач — визнати позов. Між сторонами може бути укладена мирова угода. Позивач може змінити основу та предмет позову тощо. А тепер розглянемо права й обов’язки сторін детальніше.

Широта прав сторін щодо використання процесуальних засобів судового захисту. Сторони мають право пред’являти докази і брати участь у їх дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам і експертам, заявляти різні клопотання, представляти свої доводи і заперечувати проти доводів протилежної сторони. Відповідач має право, крім заперечення на позов, використовувати як захист зустрічний позов.

Сторони мають право перевірки законності й обґрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному порядку, порушувати питання про його перегляд за нововиявленими обставинами, про перегляд рішення в порядку нагляду. Кінцева реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їхнього права вимагати примусового виконання рішення.

Сторони мають цілу низку інших процесуальних прав: можуть вести справу особисто або через представників, просити про забезпечення позову, вимагати відшкодування судових витрат тощо.

Процесуальні обов’язки сторін поділяються на загальні та спеціальні. Серед загальних зобов’язань важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно їх виконувати (ч. 2 ст. 99 ЦПК). У більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак на сторону, яка недобросовісно заявила необґрунтований позов чи спір або систематично протидіє розгляду і вирішенню справи, суд може накласти штраф на користь іншої сторони, винагороджуючи за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної частки позову.

Сторони зобов’язані підкорятися процесуальній регламентації, здійснювати процесуальні дії в установленому законом чи судом строки, своєчасно оплачувати витрати у справі, пред’являти процесуальні документи за встановленою законом формою. Недотримання цих вимог позбавляє сторону права здійснювати відповідні процесуальні дії. Що ж стосується загального зобов’язання сторони бути в ході процесу, то, на мій погляд, цей обов’язок має моральний, а не правовий характер.

Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони у зв’язку з необхідністю здійснення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, що особа, яка подала клопотання перед судом про витребування письмових доказів від осіб, які брали і не брали участі у справі, повинна вказати причини, які перешкоджають самостійному їх отриманню, і основи, за яких воно вважається у даної особи чи організації.

Належна сторона в справі

Заміна неналежної сторони. Кожен громадянин має право на судовий захист. Це право поширюється також на іноземців та осіб без громадянства. Організації, наділені цивільною процесуальною правоздатністю і дієздатністю, теж мають таке право. Отже, процесуального становища сторони може набути будь-яка правоздатна особа. Проте аби брати участь у конкретній справі, необхідна конкретна матеріально-правова зацікавленість саме в ній, тобто особа повинна бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов подано не самим власником чи законним володільцем речі, а його сином (при тому що власник живий), — такий позов пред'являє неналежний позивач.

Подаючи позов, позивач має надати суду дані, з яких було б видно, що він є належним позивачем, а особа, яку він притягує, є належним відповідачем. Позивач повинен легімітувати себе і відповідача. Легімітація забезпечується ухваленням рішення щодо дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо позов пред'явлено прокурором чи організаціями або громадянами, які порушують справу в інтересах інших осіб, прокурор і ці організації також мають легімітувати позивача і відповідача.

Таким чином, належними сторонами в цивільному процесі є особи, щодо яких є дані про те, що вони можуть бути суб'єктами спірного матеріального правовідношення.

Належну сторону визначає суд на підставі норм матеріального права. Вже під час приймання позовної заяви суд повинен встановити належність позивачеві права вимоги і чи є відповідач тією особою, яка має відповідати за позовом (ст. 137 ЦПК). Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обґрунтованому вирішенню спору. Саме тому постає проблема заміни неналежної сторони.

На жаль, справа не завжди порушується належним позивачем, і як відповідача за позовом не завжди притягують належну особу. Процесуальний закон (ст. 137 ЦПК) не передбачає відмови в прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови в прийнятті позову, зверненого до неналежного відповідача. Неналежний відповідач чи позивач мають бути замінені в належному порядку. Втім, заміна неналежних позивача чи відповідача можлива лише за згодою позивача.

Для заміни неналежного (первісного) позивача потрібна не лише його згода на вибуття зі справи, а й згода належного позивача на вступ у процес. За наявності їхньої обопільної згоди заміна відбувається. Якщо позивач не згоден на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє цю особу. Якщо первісний позивач готовий вибути зі справи, а належний не бажає вступати, у справі не залишається позивача — суд повинен закрити провадження у справі в порядку ст. 105 ЦПК. Незгода первісного позивача на вибуття і відмова належного позивача на вступ у справу мають потягнути розгляд справи по суті та ухвалення рішення про відмову в позові.

Для заміни неналежного відповідача також потрібна згода позивача. За згоди на таку заміну суд звільняє первісного відповідача від участі у справі й притягує нового відповідача. У разі незгоди відповідача на заміну відповідача іншою особою суд притягує цю особу як другого відповідача (ч. 3 ст. 105 ЦПК України).

Заміна неналежної сторони відбувається в тому ж процесі, без закриття чи зупинення провадження. Якщо заміна проходить у засіданні суду, останній може відкласти слухання справи, щоб дати час належній стороні вступити у справу й підготуватися до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи проводиться з самого початку, тобто зі стадії підготовки справи до судового розгляду. Заміна неналежної сторони може бути проведена тільки в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони повинна проводитися судом у відкритому судовому засіданні, з обов'язковою участю всіх осіб, які беруть участь у справі.

7. Загальна характеристика захисту інтересів відповідача в

цивільному процесі та зустрічного позову.

Процесуальна рівність сторін у процесі забезпечується й наданням відповідачу можливості захищатися проти пред'явленого йому позову, висуваючи необхідні заперечення. Змагальна форма процесу дозволяє йому не чекати початку розгляду по суті, ознайомитись із позовною заявою, вивчити наявні у позивача докази та з урахуванням отриманої інформації визначити своє ставлення до пред'явленої позивачем вимоги. Відповідач має право визнати позов, якщо вважає вимоги позивача законними та обґрунтованими. Коли ж відповідач намірений парирувати, він може використати дві форми захисту:

заперечення та зустрічний позов.

Заперечення проти позову — аргументовані докази, доводи, які спростовують пред'явлений позов. За своїм характером заперечення можуть бути процесуальними і матеріально-правовими.

Процесуальні заперечення завжди спрямовані на те, щоб довести неправомірність виникнення самого процесу у справі — через відсутність у позивача права на позов чи порушення ним порядку пред'явлення позову. Відповідач прагне досягти залишення заяви без розгляду чи закриття провадження у справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач доводить, що справа суду непідсудна, заява подана представником позивача, який не має повноваження на ведення справи, тощо. Як факти, що свідчать про відсутність у позивача права на позов, відповідач може вказати неправоздатність позивача, непідвідомчість справи суду, наявність спеціальної заборони на розгляд справи, яка за загальним правилом підвідомча суду, наявність у тотожному позові рішення суду, що набрало законної сили, і т. д.

Матеріально-правові заперечення направлені на спростування фактів, що складають основу пред'явленого позову, і засвідчують незаконність чи необґрунтованість вимог позивача. Доводячи незаконність позову, відповідач, як правило, посилається на неправовий характер заявленої вимоги (повернення картярського боргу), на те, що спірне правовідношення виникло до видання відповідного нормативного акту, який зворотної сили не має, чи угода сторін є протизаконною (купівля-продаж громадянами наркотичних речовин) — відповідач також має право стверджувати, що норма, покладена в основу пред'явленого позову, втратила силу.

Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про найчастіші посилання відповідача на необґрунтованість пред'явленої вимоги (неповнота юридичного складу, недостатність та необґрунтованість доказів). Наприклад, оспорюючи позов про визнання права власності на жилий будинок, відповідач стверджує, що договір купівлі-продажу відсутній, а наявна у позивача боргова розписка видана на отримання завдатку в рахунок неукладеної угоди. Заперечуючи вимоги про відшкодування орендної плати за складське приміщення, відповідач посилається на неправдивість представленого позивачем договору оренди.

В інших випадках відповідач використовує як контраргументи посилання на наявність правопоглинаючих фактів. Наприклад, заперечуючи проти позову про відшкодування збитків, відповідач вказує на наявність вини самого позивача (умисел чи груба необережність). Спростовуючи позов про визнання недійсним фіктивного шлюбу, відповідач заявляє, що через рік після реєстрації шлюбу шлюбні відносини, які виникли між ним і позивачкою, перестали бути фіктивними. Як заперечення проти позову про стягнення суми за договором позики відповідач називає безгрошів'я і наявність у позивача розписки, яка була отримана шляхом шантажу.

Інколи відповідач оспорює розмір заявленої позивачем вимоги, посилаючись на завищену ціну позову. Так, якщо боржник частково виконав зобов'язання перед кредитором, позов може бути пред'явлений у частині, яку боржник не виконав. Стягнення пені, неустойки, завдатку, упущеної вигоди, як правило, можливе за наявності згоди сторін або відповідної вказівки на застосування санкції за невиконання обов'язків.

Складнішим і рідше застосовуваним на практиці є такий спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.

Зустрічний позов — самостійна вимога відповідача до позивача, пред'явлена в суд для одночасного і об'єднаного розгляду у справі за позовом позивача. Оскільки позов відповідача характеризується як зустрічний, вимогу позивача в цьому випадку прийнято називати первісною. Вимога відповідача може бути прийнята для об'єднаного розгляду з первісним позовом тільки в трьох випадках, прямо передбачених законом: якщо зустрічна вимога направлена на залік первісної вимоги. Залік має місце, коли обидва позови носять майновий характер. Якщо ціна зустрічного позову вища, ніж у первісного, суд, проводячи взаємне погашення їх, стягне на користь відповідача лише неотриману суму. Аналогічно суд вирішить, якщо ціна первісного позову буде вища за ціну зустрічного, присудивши позивачу суму, яка становить різницю в ціні позовів. За однакової ціни обох вимог суд проводить взаємозалік, не присуджуючи жодних сум жодній зі сторін. Процесуальна економія, яка досягається в результаті розгляду таких вимог, що підлягають заліку, проявляється на стадії виконання. При окремому розгляді таких вимог спочатку за виконавчим листом буде стягнута сума, яка вимагається позивачем. А потім відбудеться фактично зворотне стягнення за вимогою відповідача. При спільному ж розгляді позовів, між якими можливий залік, буде виданий один виконавчий лист на користь стягувача, жодної взаємної передачі грошових коштів не буде. Однак прийняти до розгляду в одному процесі з первісним зустрічну вимогу з мотиву можливого їх заліку — право, а не обов'язок суду. Як вимоги, направлені на залік, достатньо навести одну з типових умов договору оренди нежилого приміщення. Орендар має право вимагати заліку в орендну плату сум, які були витрачені на покращення орендуємого приміщення;

Якщо задоволення зустрічного позову виключається повністю або в частині задоволення первісного позову. У цьому випадку зустрічна вимога направлена на повний чи частковий підрив основи первісної вимоги, за своїм характером вони взаємовиключають одна одну. Їх окремий розгляд неможливий, оскільки це потягло б ухвалення суперечливих одне одному рішень і порушення правила преюдиційності. Одна з таких вимог чи вони обидві носять немайновий характер. Найбільш типовими з прикладів зустрічного позову, які пред'являються з вказаної підстави, є:

· позов про стягнення аліментів і зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини в органах РАГСу

· позов про розподіл жилої площі і зустрічний позов про визнання первісного позивача таким, що втратив право на жилу площу.

Суд зобов'язаний прийняти подібні вимоги до об'єднаного розгляду і винести за ними одне з рішень: якщо між зустрічним і першочерговим позовами є взаємний зв'язок і їх спільний розгляд приведе до швидшого та правильнішого розв'язання спору, тут все залежить від суду — чи визнає він за необхідне взаємні вимоги чи ні. На момент прийняття зустрічного позову дуже важко припустити, до якого результату приведе процес, цілком не виключено його ускладнення і затягування, ухвалення неправильного рішення. На практиці судді підходять обережно до такого об'єднання позовів, що зазвичай закономірно. Як приклад застосування вказаної підстави для прийняття зустрічного позову можна назвати випадок розгляду справи про розірвання шлюбу з вимогами відповідача про стягнення з позивача аліментів і про розподіл спільного майна.

Зустрічний позов може бути пред'явлений до ухвалення рішення за первісним позовом, практично — до виходу суду в нарадчу кімнату для ухвалення рішення. Пред'являється він за загальними правилами: подається в суд позовна заява з дотриманням вимог, передбачених ст. 140 ЦПК, заява оплачується держмитом. Прийняття зустрічного позову оформляється ухвалою судді. Підсудність зустрічного позову обумовлена його зв'язком з первісним позовом, внаслідок чого він пред'являється в суд за місцем розгляду первісного позову (ст. 141 ЦПК). Якщо підстав для прийняття позову відповідача як зустрічного немає, суд чи суддя виносить ухвалу про відмову в його прийнятті для спільного розгляду з первісним. Така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки не перешкоджає пред'явленню самостійного позову[17]. Якщо суддя чи суд відмовляють у прийнятті заяви у позивача з підстав, передбачених у ст. 136 ЦПК, ухвала може бути оскаржена.

Резолютивна частина судового рішення повинна містити окремі висновки за первісним та зустрічним позовами: яке право визнано за кожною стороною, хто, які дії і на чию користь повинен виконати. Фактично це буде єдине рішення за двома різними вимогами, де кожна зі сторін займає становище позивача і відповідача одночасно.

У цьому розділі розглянемо інструменти, які дають змогу відповідачу відстоювати власні позиції. Йдеться про способи реагування на пред'явлені вимоги та про механізми, що дозволяють захистити свої інтереси в межах процесу.

Захист інтересів відповідача охоплює як заперечення проти позову по суті, так і процесуальні кроки, спрямовані на зміну або припинення провадження. Відповідач має право на власну аргументацію, подання доказів і висловлення незгоди з доводами позивача.

Ключові напрями захисту:

• заперечення проти позовних вимог — як щодо підстав, так і щодо їхнього обсягу;
• зустрічний позов як спосіб одночасного вирішення взаємних вимог сторін;
• процесуальні заперечення, що стосуються порядку розгляду справи та належності сторін.

Окрему увагу варто приділити своєчасності подання заперечень і доказів, адже саме від цього значною мірою залежить, наскільки повно відповідач зможе реалізувати своє право на захист.

1. Розпорядження позовними засобами захисту прав та інтересів.

Відповідно до принципу диспозитивності, сторони мають право самостійно визначати обсяг і способи захисту своїх суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Заявлена матеріально-правова вимога може зазнавати змін з огляду на різні причини: юридичну необізнаність сторін, яка не дозволила на момент звернення до суду правильно визначити елементи позову; з'ясування нових обставин справи під час судового розгляду; досудове врегулювання сторонами спору, що виник, тощо.

Форми розпорядження позовом та засобами закріплені у ст. 103 ЦК, згідно з якою позивач має право змінити підставу та предмет позову, збільшити чи зменшити розмір вимог або відмовитися від позову. Відповідач, у свою чергу, може визнати позов. Сторони також можуть завершити справу мировою угодою. Конкретний зміст кожної з перелічених розпорядчих дій полягає в наступному.

Зміна позову може відбуватися у формі трансформації початково визначеного предмета, підстави, ціни, суб'єктного складу. Змінюючи предмет позову, позивач по-новому окреслює обсяг і форму захисту свого суб'єктивного права, звужуючи або розширюючи межі досліджуваних обставин справи, змінюючи характер рішення, яке вимагається від суду. Наприклад, до первісно заявленого позову про визнання авторства він може приєднати вимоги про присудження відповідача до вчинення певних дій або вимоги про трансформацію тих правовідносин, через які виник спір. Так, пред'явивши позов про визнання авторства, позивач може доповнити його вимогою про відшкодування авторської винагороди. До первісно заявленої вимоги про відшкодування орендної плати позивач має право додати позов про розірвання договору оренди. Позивач на власний розсуд може взагалі замінити предмет позову, висунувши нову вимогу. Наприклад, пред'явивши позов про розірвання шлюбу, позивач згодом просить визнати цей шлюб недійсним. Однак усі видозміни предмета позову повинні залишатися в межах того спору, про розгляд якого просив позивач. Не можна, наприклад, замість первісно заявленої вимоги про стягнення аліментів висунути вимогу про втрату права на житлову площу. Це вже новий позов, і він має бути пред'явлений за загальними правилами.

Підстава позову видозмінюється шляхом посилань на нові обставини та додаткового пред'явлення нових доказів на підтвердження наведених підставових фактів. Позивач має право виключити будь-який факт із підстави позову, замінити одні факти іншими. Подібні перетворення в підставі позову неминучі, якщо змінюється сам предмет позову. Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивач повинен замінити підставу позову, оскільки обставини, які дозволяють суду вирішувати ці вимоги, є різними.

Доповнюючи предмет позову, позивач називає додатково й нові факти, які свідчать про правомірність другої вимоги. У судовій практиці та процесуальній теорії тривалий час залишалося спірним питання про можливість одночасної зміни позивачем предмета та підстави позову. Верховний Суд СРСР в огляді судової практики роз'яснив, що така одночасна зміна неможлива, «так як фактично це означало би пред'явленню нового позову» [18].

Це роз'яснення потребує одного важливого уточнення. Не можна проводити одночасну заміну елементів позову. А при зміні предмета позову відповідно відбувається перетворення й щодо обставин, зазначених у підставі позову. Наприклад, доповнюючи позов про поновлення на роботі вимогою про стягнення заробітної плати, позивач, доповнюючи позов, посилається на факт вимушеного прогулу та на спричинений майновий збиток. Позивач має право на власний розсуд змінити й склад учасників спору. Відповідно до ст. 137 ЦПК він має можливість визначити число відповідачів у справі. Первісне пред'явлення позову до одного відповідача не позбавляє позивача права наполягати згодом на притягненні до процесу інших зобов'язаних осіб. Використовуючи право на зміну елементів позову, позивач забезпечує більш повний та кваліфікований захист свого суб'єктивного права й охоронюваного законом інтересу. Суду це дає можливість досягнути процесуальної економії, оскільки відпадає необхідність у порушенні нової справи за зміненим позовом.

Змінюючи розмір заявленого позову, позивач знову визначає обсяг захисту свого суб'єктивного права. Така диспозитивна правомочність можлива, коли вимоги носять майновий характер. Якщо позивач на момент пред'явлення позову має певні труднощі з визначенням ціни позову, наприклад у позові про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, то в ході судового розгляду він може уточнити розмір своїх вимог, збільшивши ціну позову. Інколи ціна позову свідомо завищується позивачем, тому при розгляді справи розмір вимог також буде уточнюватися, і позивач назве дійсний розмір, зменшивши первісну витребувану суму. Заява позивача про зміну елементів позову, його ціни та складу учасників спору може також вимагати притягнення до процесу нових матеріалів, додаткової підготовки відповідача до захисту проти зміненого позову. Суд чи суддя має право в такому випадку перенести судовий розгляд. Право на зміну позову може бути реалізовано позивачем у стадії порушення справи та в стадії його підготовки шляхом подання відповідного додатку до позовної заяви. У ході розгляду справи це фактично здійснюється до постановлення судом чи суддею рішення (до виходу в нарадчу кімнату). Але зазвичай позиція позивача щодо зміни позову з'ясовується судом чи суддею після доповіді у справі. Усі дії зі зміни позову повинні бути відображені в протоколі судового засідання.

Заявлені позивачем вимоги можуть бути доповнені з ініціативи самого суду шляхом виходу за межі таких вимог. Наявність такого права у суду зовсім не означає, що зміна предмета чи підстави позову можлива на власний розсуд суду [19]. Суд може вийти за межі означених позивачем елементів позову, розширивши тим самим межі надання позивачу захисту.

Збільшення судом з власної ініціативи розміру позовних вимог у процесуальній теорії та судовій практиці завжди розглядалося як безспірний випадок. Але подібні дії правомірні, якщо в рішенні у справі вони достатньо аргументовані. Наприклад, при поділі майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей чи тих обставин, що інший чоловік ухиляється від суспільної праці та витратив загальне майно на шкоду інтересам сім'ї. Суд зобов'язаний навести в рішенні мотиви відступу від початкової рівності часток подружжя в їхньому спільному майні [20].

Суд має право збільшити розмір позовних вимог, коли у справі буде встановлено, що позивач неправильно визначив ціну позову і вона не відповідає дійсній ціні. Так, незалежно від вимог сторін можливе стягнення штрафу, пені, неустойки та інших сум, присудження яких прямо передбачено законом.

Поза межами предмета заявленої позивачем вимоги суд може вийти лише за наявності спеціальної нормативної вказівки (дозволу). А саме, при позбавленні відповідача батьківських прав суд зобов'язаний одночасно вирішити питання про стягнення з нього аліментів незалежно від пред'явлення такого позову [21]. При розірванні шлюбу між подружжям, які мають неповнолітніх дітей, суд залежно від встановлених обставин справи має право стягнути аліменти на утримання дітей незалежно від пред'явлення цього в позові. Користуючись правилами ст. 105 ЦПК, суд може одночасно з доповненням предмета позову притягти до процесу нових учасників і вирішити питання про їхні права та обов'язки. Суд має право також доповнити підстави позову посиланням на нові обставини, встановлені в ході судового розгляду. З огляду на принцип об'єктивної істини в кожній цивільній справі суд зобов'язаний з'ясувати всі обставини, що мають значення для справи, повністю чи частково названі вони в заяві позивача. Йдеться про доповнення кола встановлюваних фактів, а не про зміну підстав позову. Вихід за межі підстав позову повинен бути мотивований судом у прийнятому у справі рішенні [22]. Зміна позову позивачем може мати різне процесуальне оформлення. Якщо волевиявлення позивача викладено в спеціальному документі, воно підшивається до розглядуваної справи. Розпорядження позовом у ході судового розгляду відображається в протоколі судового засідання, під цим записом повинен бути підпис позивача. Свої висновки щодо доповнення розглядуваного позову суд чи суддя відображає в рішенні з посиланням на мотиви такого доповнення.

Відмова від позову — це розпорядча дія позивача, яка має на меті припинення розпочатого процесу. Позивач відмовляється від прохання про розгляд судом матеріально-правового спору, який виник у нього з відповідачем, і від судового захисту свого суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Мотивами подібних дій може бути добровільне виконання відповідачем обов'язків або побоювання позивача програти процес. Позивач має право відмовитися від позову повністю чи частково. Прийнявши часткову відмову від позову, суд у залишеній частині позову вирішує справу по суті та виносить рішення. Відмова від позову може бути виражена в окремій заяві, яка підшивається до матеріалів справи. Заявлена в ході судового розгляду відмова від позову відображається в протоколі судового засідання, під цією заявою повинен бути підпис позивача. Суд чи суддя, який розглядає справу, зобов'язаний роз'яснити позивачу наслідки відмови від позову, про що також робиться запис у протоколі судового засідання.

Прокурор та інші суб'єкти, які порушили в суді справу на захист прав та інтересів інших осіб (ст. 120 ЦПК), мають право відмовитися від позову, що не позбавляє самих цих осіб можливості вимагати розгляду справи по суті. Прийнята судом відмова від позову не позбавляє самих цих осіб можливості вимагати розгляду справи по суті. Прийнята судом відмова оформлюється ухвалою суду чи судді про закриття провадження у справі. Повторне порушення справи за таким позовом не допускається.

Визнання позову — це заявлена відповідачем згода з позовними вимогами, яка, як правило, тягне за собою винесення рішення про задоволення позову. Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтованість заперечень відповідача та переконання в справедливості вимог позивача, повна чи часткова відмова відповідача від належного йому суб'єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.

Визнання позову відповідачем припиняє матеріально-правовий спір із позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу.

Визнання позову буває різним за формою і змістом. За формою це: або окрема заява відповідача, що підшивається до матеріалів справи, або запис у протоколі судового засідання, підтверджений підписом відповідача. За змістом воно може бути повним чи частковим, простим чи кваліфікованим. При частковому визнанні позову матеріально-правовий спір зберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем. Просте визнання — це згода з пред'явленим позовом без будь-яких застережень. Кваліфіковане робиться завжди із застереженнями, які не дозволяють вважати вимоги позивача безспірними. Наприклад, відповідач визнає наявність між ним і позивачем договору позики, але стверджує, що вимагаючу суму він повернув, не отримавши від позивача зустрічного розпису. Суд має право не прийняти визнання позову, якщо воно суперечить закону або порушує права та охоронювані інтереси інших осіб. Визнання позову оцінюється судом у сукупності з усіма наявними у справі матеріалами з урахуванням з'ясованих у судовому засіданні обставин справи. Процес у такому випадку не зупиняється, справа розглядається по суті з винесенням рішення. У судовому рішенні повинна міститися оцінка визнання позову. В основу задоволення позову воно може бути покладене лише за відсутності сумнівів у його правомірності. Свою незгоду з визнанням позову суд повинен мотивувати.

Мирова угода — це розпорядча дія сторін щодо взаємного врегулювання матеріально-правового спору на взаємоприйнятних умовах і припинення порушеної в суді справи. Зустрічне волевиявлення сторін базується при цьому на взаємних поступках, оскільки вони самі визначають обсяг суб'єктивних прав, які реалізуються за досягнутою згодою. А саме, позивач, не маючи достатніх доказів на підтвердження заявлених вимог, може засобами мирової угоди з відповідачем отримати більшу частину матеріального блага, залишивши будь-яку частку відповідачу, хоча при нормальному розвитку процесу міг відмовитися від позову. Одночасно сторони розпоряджаються і процесуальними засобами захисту своїх прав, домагаючись припинення процесу в розрахунку на виконання досягнутої мирової угоди, яка замінює собою рішення суду.

Мирову угоду можуть укладати сторони того матеріально-правового відношення, з приводу якого виник спір, що розглядається судом. Це і позивач, і відповідач, і треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору (доля предмета спору вирішується подібною згодою). Не можуть укладати мирову угоду треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурор та інші суб'єкти, які пред'явили позов на захист прав позивача.

Детальніше роз'яснення щодо вирішення судом усіх моментів, пов'язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 грудня 1983 р. «О применении процесуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции». Суду запропоновано залежно від характеру спору в необхідних випадках сприяти закінченню справи шляхом укладення сторонами мирової угоди. «Можливість вирішення спору укладенням мирової угоди повинна виявлятись і в процесі підготовки справи до судового розгляду, а також у стадії виконавчого провадження.

У випадку заяви позивача і відповідача про те, що вони бажають укласти мирову угоду з цивільно-правового спору, що виник між ними, суд роз'яснює їм наслідки затвердження мирової угоди» (п. 12) [23].

Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремому спільному документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається до матеріалів справи, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання. Якщо сторони укладають мирову угоду, перебуваючи в залі судового засідання, умови згоди заносяться до протоколу судового засідання; позивач і відповідач повинні підписати його. Суд чи суддя, який розглядає справу, роз'яснює сторонам наслідки укладення мирової угоди, про що також робиться запис у протоколі судового засідання. Суд контролює цю важливу розпорядчу дію сторін і має право не затверджувати мирову угоду, якщо вона суперечить закону чи порушує права та охоронювані законом інтереси інших осіб. Неприпустимо, наприклад, затвердження мирової угоди, коли її умови порушують трудові права громадян (замість поновлення на роботі адміністрація погоджується прийняти позивача на роботу з укладенням нового трудового договору) чи в обхід закону спрямовані на звільнення осіб від матеріальної відповідальності за збитки, завдані при виконанні ними трудових обов'язків. Шляхом укладення мирової згоди сторони не мають права змінювати розмір відшкодування за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків, а також розміру аліментів, встановлених законом. Не може затверджуватись мирова угода у справах про встановлення батьківства.

Відмовляючи у затвердженні мирової угоди, суд чи суддя виносить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окрема ухвала виноситься і у випадку затвердження мирової угоди, одночасно суд чи суддя припиняють провадження у справі. Справа за таким позовом не може бути розпочата знову. Питання, які стосуються мирової угоди, вирішуються судом (суддею) у нарадчій кімнаті.

2.Забезпечення позову.

Забезпечення позову — це діяльність суду чи судді, спрямована на застосування встановлених законом заходів, які гарантують реальне виконання майбутнього рішення у справі, якщо позов буде задоволено.

Забезпечення позову можливе на будь-якій стадії розгляду справи, якщо без вжитих заходів виконання рішення суду може бути ускладнене або взагалі стане неможливим. Заходи щодо забезпечення позову вживаються судом чи суддею за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи (ст. 156 ЦПК). Прохання осіб, які беруть участь у справі, про забезпечення позову може бути як письмовим, так і усним (наприклад, позивач має право зазначити про це в позовній заяві, заявити клопотання під час судового засідання, звернутися до судді чи суду з окремою заявою про забезпечення позову). Жодних спеціальних вимог до форми такого прохання закон не встановлює. Суддя одноособово вирішує питання про забезпечення позову в момент порушення цивільної справи та на стадії її підготовки, а також під час судового розгляду, якщо справа розглядається не колегіально. При колегіальному розгляді справи клопотання про забезпечення позову можливе лише після порушення справи. Тому при залишенні заяви без руху (ст. 139 ЦПК) прохання про забезпечення позову не може бути розглянуто і фактично залишається без розгляду. Заява про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, того ж дня без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Така оперативність необхідна, оскільки відповідач може знищити предмет спору (продати, сховати, привести в непридатність тощо). Щодо забезпечення позову виноситься ухвала суду (судді), яка підлягає виконанню для забезпечення рішень суду (ст. 156 ЦПК). Після винесення ухвали суду негайно передається судовому виконавцю виконавчий лист для виконання, що здійснюється за загальними правилами.

Заходами щодо забезпечення позову можуть бути:

• накладення арешту на майно чи грошову суму, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіх осіб. У необхідних випадках майно чи грошова сума повинні вилучатися негайно;
• заборона відповідачу вчиняти певні дії (наприклад, заборона окремо проживаючому батькові забирати дітей з дитсадка);
• заборона іншим особам передавати майно відповідачу чи виконувати щодо нього їхні зобов'язання (наприклад, заборона повертати відеоапаратуру, передану відповідачем відеосалону за договором майнового найму);
• зупинення реалізації майна у випадку пред'явлення позову про звільнення його від арешту (так, майно, передане для реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);

Зупинення стягнення за виконавчим листом, оспорюваним боржником у судовому порядку, якщо таке оспорювання допускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса, виданий на стягнення заборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, коли боржник не згідний з розміром суми, яка підлягає утриманню). У необхідних випадках може бути допущено декілька видів забезпечення позову (ст. 154 ЦПК). Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про заміну видів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, однак неявка не є перешкодою для розгляду питання про заміну видів забезпечення. При забезпеченні позову про стягнення грошової суми відповідач має право в межах допущених заходів забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачем суму (ст. 154 ЦПК). З моменту винесення ухвали про заміну виду забезпечення первісна ухвала втрачає силу, до негайного виконання звертається нова ухвала.

Вжиті заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання, однак неявка не є перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд скасовує дію того заходу забезпечення позову, припиняючи тим самим дію первісної ухвали (ст. 154 ЦПК). Оскільки ухвала про заміну виду забезпечення позову або про відмову в забезпеченні позову може порушувати інтереси інших сторін, подання приватної скарги чи протесту на них зупиняє виконання ухвали. Первісно вжиті заходи забезпечення позову зберігають свою дію доти, поки вищестоящий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подання скарги або винесення протесту на всі інші ухвали з питань забезпечення позову не зупиняють виконання ухвали. Якщо ухвалу про забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подала скаргу, строк для подання скарги обчислюється з дня, коли їй стало відомо про цю ухвалу (ст. 157 ЦПК). Закон допускає можливість оскарження всіх ухвал з питань забезпечення позову не випадково, адже тут суттєво порушуються матеріальні інтереси сторін, кожна зі сторін може зазнати збитків через несвоєчасні чи неправомірні дії суду. Забезпечуючи захист інтересів позивача, цивільне процесуальне законодавство водночас надає відповідачу право на відшкодування збитків, завданих йому забезпеченням позову. З цією метою суд чи суддя допускає надання забезпечення можливих для відповідача збитків. Відповідач після набрання законної сили рішенням, яким у позові відмовлено, має право вимагати від позивача відшкодування збитків, завданих йому заходами щодо забезпечення позову, допущеними за проханням позивача.

У справах, які суддя розглядає одноособово, всі питання щодо забезпечення позову також вирішуються одноособово.

3.Загальна характеристика заперечень позивача

Заперечення. Пояснення відповідача, які можуть бути використані для його захисту, стосуються:

• законності виникнення процесу або його продовження, тобто можуть бути спрямовані проти самого розгляду судом цієї справи;
• можуть бути спрямовані проти заявлених позивачем вимог по суті;
• пояснення, спрямовані проти розгляду судом справи, обґрунтовані неправомірністю виниклого цивільного процесу або його продовження, називаються процесуальними запереченнями.

Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на відсутність права на пред'явлення позову (наприклад, через непроінформованість справи судовими органами чи відсутність іншої підстави права на пред'явлення позову) і головним чином у такій вказівці вимоги припинити провадження у справі. Процесуальне заперечення відповідач може звернути увагу суду і на порушення позивачем порядку пред'явлення позову (наприклад, на непідсудність справи даному суду) і вимагати від суду вжиття встановлених у таких випадках заходів: відкладення засідання, зупинення провадження у справі, передачі його до іншого суду за належною підсудністю та ін.

Процесуальні заперечення в цивільному процесуальному праві вказують на такі недоліки процесу, які суд зобов'язаний врахувати з власної ініціативи. Тим не менше надання сторонам можливості звертати на них увагу суду слугує суттєвою гарантією того, що вони будуть усунуті.

Інший вид пояснень відповідача, спрямованих на захист його прав і законних інтересів, становлять пояснення, що стосуються їх по суті пред'явлених до нього позовних вимог.

Якщо позивач доказів основного позову не пред'явить, то відповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням відповідних фактів. Таке так зване заперечення факту, обов'язок доказування яких лежить на позивачеві. Всі ж, як правило, заперечення, звичайно обґрунтовуються відомими висновками, які наводяться відповідачем аналізом і спростуванням доказів, які наводились позивачем. Якщо, наприклад, позивач у позові про розірвання договору купівлі-продажу будинку посилається на виявлені ним у цій будівлі недоліки (несправність водопроводу, обігрівання), то відповідач, заперечуючи проти позову, може доказувати, що представлені позивачем акти, нібито свідчать про недоліки будівлі, складені неправильно.

Заперечення фактів основи позову може підтверджуватись приведеними відповідачем доказаними фактами, не сумісними з фактами основи позову. Наприклад, факт батьківства відповідача, що стверджується позивачем, може заперечуватись фактом походження дитини від іншої особи; факт спричинення відповідачем шкоди – фактом присутності відповідача в момент причинення шкоди в іншому місці (алібі) і т.д.

Пояснення відповідача можуть стосуватись і правильного обґрунтування позивачем своїх вимог, мати посилання на закони та інші постанови, їх зміст, значення їх застосування в даному випадку. Від заперечення фактів і правових доводів слід відрізняти ті пояснення, які самі обґрунтовуються на юридичних фактах, що приводяться відповідачем. Такі пояснення називаються запереченнями у власному, чи тісному змісті (ст.180 ЦПК).

Отже, запереченнями у власному змісті називаються спрямовані на повалення позовних вимог пояснення відповідача, основані на юридичних фактах, наведених відповідачем.

Заперечення у власному змісті можуть мати подвійний зміст та значення:

1. Вони можуть заперечувати факти основи позову. Так, наприклад, проти позову про відшкодування шкоди, причиненого майну, відповідач може заперечувати, вказуючи на те, що він був уповноважений на причинену шкоду чи що шкода в дійсності виникла після вини самого позивача.
2. Відповідач може, не заперечуючи фактів основи позову, з якими позивач пов'язує свої позовні вимоги, навести інші факти, анулюючі значення фактів основи позову. Він може привести факти, які перешкоджають виникненню позовних вимог (так звані правоперешкоджаючі факти), наприклад, заперечуючи проти дії договору, зробити посилання на недієздатність однієї із сторін при відсутності участі законного представника. З такою ж ціллю відповідач може привести факти, які тягнуть за собою припинення раніш виникнутого права позивача (так звані правопоглинаючі факти). Так, відповідач, заперечуючи проти позову про стягнення з нього грошових коштів, може зробити посилання на сплату їм боргу чи на погашення строку позовної давності.

Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач може вимагати від суду реалізації його гарантій по захисту проти позову. Процесуальні заперечення відповідача звичайно стосуються порушення судом цивільних процесуальних норм, порушення, які мають бути усунені самим судом. Однак і ініціатива відповідача по усуненню порушень процесуальних норм служитиме гарантією реалізації ним своїх прав[24].

Матеріально-правові заперечення — заперечення відповідача проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення — це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення. Деякі відступи від традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально-правові припускає А. О. Добровольський. До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами[25], хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О. Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама. Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему. Це, передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.

4. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ

Одним із надзвичайно вагомих інструментів захисту відповідача у спорі є його заперечення, спрямовані проти самого факту виникнення процесу, проти порушення цивільно-правового спору щодо нього. Ще не торкаючись питання обґрунтованості та переконливості матеріально-правової вимоги, висунутої позивачем, відповідач намагається переконати суд у незаконності звернення позивача до суду та в неможливості розгляду цієї вимоги судом.

Як відомо, чинне цивільне процесуальне законодавство (ст. 4 ЦПК УРСР) надає будь-якій заінтересованій особі право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Мета такого звернення — вимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи та отримання сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть протилежна кінцева мета відповідача — спростувати вимоги позивача. Таке спростування передусім переслідує найближчу мету — довести незаконність (неправомірність) виникнення самої цивільної справи у суді[26].

Широка можливість звернення з позовом до суду (ст. 4 ЦПК) утім не означає, що будь-яка адресована суду вимога автоматично призводить до виникнення процесу. Існує низка обставин (передумов права на пред'явлення позову та умов прийняття позовної заяви судом), які в кожному конкретному випадку дають змогу точно визначити правомірність виникнення цивільної справи у суді та правильність прийняття судом позовної заяви до свого судочинства[27].

Саме на ці обставини й може посилатися відповідач, оспорюючи законність (правомірність) виниклої у суді справи. Наука цивільного процесуального права розрізняє два види передумов права на пред'явлення позову: позитивні та негативні.

Позитивні передумови — це обставини, наявністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Негативні передумови — це обставини, відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Зрозуміло, що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача, так і для відповідача. Проте питання про розподіл обов'язку доказування цих передумов для сторін вирішуватиметься по-різному. Це зумовлено однією з найважливіших ознак сторін — протилежністю їхніх інтересів.

Щоб суд прийняв позовну заяву до свого провадження, позивач повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду тощо) та відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення за тотожним позовом та ін.). Цілком протилежний обов'язок доказування у відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач, навпаки, має довести відсутність позитивних передумов (наприклад, непідвідомчість справи суду тощо) і наявність негативних передумов (наявність судового рішення за тотожним позовом та ін.).

Однією з переваг цивільного процесуального законодавства є те, що закон точно визначає перелік підстав, за якими суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви (ст. 136 ЦПК). Дуже важливо, що цей перелік є вичерпним[28] і надто широкому тлумаченню не підлягає.

Чітке визначення в законі підстав для відмови у прийнятті позовної заяви має велике практичне значення для суду, позивача та відповідача. Суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви лише у випадках, зазначених у законі (ст. 136 ЦПК). З урахуванням тих самих підстав позивач має право наполягати на прийнятті його заяви судом. У разі відмови судді у прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідача. Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснює своє право на заперечення проти виниклої проти нього цивільної справи. Відзначаючи ці дуже істотні права відповідача, ми звертаємо особливу увагу на те, що тут ідеться саме про процесуальні заперечення. Матеріально-правові питання на стадії прийняття позовної заяви вирішуватися не можуть, бо обґрунтованість позовних вимог підлягає вирішенню у судовому засіданні під час розгляду справи по суті, а не одноосібно суддею[29].

Які ж обставини входять у предмет доказування відповідача, який заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної справи?

А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв'язку з тим, що ця справа не підлягає розгляду в судових органах. Певний час у нашій процесуальній літературі поняття «вимога не підлягає розглядові у судових органах» тлумачилося обмежено. Під ним розуміли лише непідвідомчість справи судовим органам[30].

Проте нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча й тут немає єдиної думки з цього питання. Ні в кого не викликає сумніву твердження, що не підлягають розглядові в судових органах непідвідомчі суду справи. До таких справ належать справи, вимоги за якими підлягають правовому захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом (громадськими організаціями, арбітражем тощо). Загальні правила підвідомчості, як відомо, закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими нормативними актами (Цивільним кодексом, кодексом про шлюб і сім'ю тощо).

Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 24 ЦПК). Чітке знання судом найважливіших правил підвідомчості та активна допомога відповідачу в цьому питанні створять реальну можливість останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно заперечення відповідача з питань підвідомчості важливо звернути увагу на правила альтернативної підвідомчості, коли за чинним законодавством окремі вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися іншим шляхом.

Як і за будь-якої альтернативи, право вибору підвідомчості належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого позивачем вибору (розірвання шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість розірвати шлюб в органах РАГСу).[31]

Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості, коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції народного і товариського суду з деяких майнових спорів), у відповідача вже, природно, відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття «справа не підлягає розглядові у судових органах» включає також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут ідеться про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди належить, наприклад, справа про встановлення батьківства щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р.[32] Крім того, до неправових вимог належать такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в судовому, ні в якомусь іншому порядку[33].

З приводу цього процесуального заперечення в літературі висловлені різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на цих же підставах (неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати проти виниклого проти нього процесу³. Іншу точку зору висловлює професор М. Гурвич. Він вважає, що суддя повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви лише тоді, коли прямою вказівкою закону вимога вважається неправовою. Поширення цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129 ЦПК [34].

Позиція Л. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності неправового характеру заявленої вимоги немає жодного сенсу приймати справу до судочинства. Про це свідчать і матеріали судової практики. Так, наприклад, за змістом ст. 309 ЦК не підлягають судовому розгляду спори про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі⁵, позови повнолітніх працездатних братів, сестер про стягнення алиментів, позови до правозаступників після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності організації, що ліквідується [35].

Слід відзначити, що в цих питаннях у судовій практиці іноді зустрічаються помилки. Управління робітничого постачання пред'явило позов до Успенської про відшкодування витрат у зв'язку з навчанням відповідачки на торгово-кулінарних курсах. Після закінчення навчання Успенська до роботи не приступила, у зв'язку з чим і виникла справа у суді.

Суд позов задовольнив. Касаційна інстанція рішення суду скасувала і вказала, що чинний закон не передбачає обов'язку робітників і службовців відшкодовувати витрати, пов'язані з їх навчанням на професійних курсах. Однак замість припинення справи, бо ця вимога неправова, касаційна інстанція винесла нове рішення по справі, відмовивши позивачу у позові[36]. Посилання відповідача на неправомірність виникнення процесу може мати місце і тоді, коли закон на певний час створює перешкоди позивачу на звернення до суду.

Так, згідно зі ст. 14 Кодексу законів про шлюб і сім'ю чоловік не вправі без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.

Як бачимо, у цьому випадку справа не підлягає розгляду судом до закінчення певного часу. Із цією обставиною і пов'язана можливість заперечення відповідача проти виникнення процесу².

У літературі і судовій практиці виникло питання про те, чи може відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо він по суті вимогу позивача не оспорює (відсутній спір про право), але своїми пасивними діями перешкоджає позивачу у здійсненні його права.

Під час шлюбу подружжям В. І. та Н. Л. І. Самощенків було споруджено будинок і зареєстровано на ім'я чоловіка — Самощенка В. І. Через деякий час подружжя припинило шлюб, майно (в тому числі й домоволодіння) розділено не було. Самощенко вирішив подарувати свою половину племіннику. Однак нотаріус відмовив у посвідченні договору на дарування половини будинку, бо у правоустановчому документі власником всього будинку було вказано Самощенка В. І., який і не приховував, що фактично він є власником лише половини. Його колишня дружина не згодна була провести розділ позасудовим шляхом. Самощенко В. І. звернувся з позовом до суду. Представник Н. М. Самощенка під час підготовки справи до судового розгляду посилався на незаконність виниклого процесу, бо між сторонами був відсутній спір про право. Суд на цій підставі припинив судочинство, вказавши, що справа не підлягає розгляду в судових органах у зв'язку з відсутністю спору про право.[37]

Я вважаю, що в даному випадку суд діяв неправильно. Пасивне ставлення відповідача в даному випадку служило перешкодою для позивача у здійсненні його права, і суд повинен був по суті вирішити дане питання. Слід відзначити, що в подібних випадках Верховний Суд СРСР займав інколи протилежну позицію.

Б. Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категорії справ попереднього позасудового розв'язання спору.

Ці заперечення відповідача мають певні межі. Передусім з приводу цих підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для даної категорії справ законом встановлено цей позасудовий порядок. Усі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами, і довільно вирішуватися це питання не може. Так, у практиці відомі випадки, коли відповідач вказує на необхідність позасудового урегулювання спору, вимагає визнання процесу неправомірним, хоча закон для цієї категорії справ позасудового порядку урегулювання спору не встановлює. Так, наприклад, у практиці відомі випадки закриття справи за клопотанням відповідача з посиланням на неправомірність виникнення процесу.

До Шевченківського районного народного суду надійшла заява від громадянки Зембицької до подружжя Будник про виселення їх через неможливість спільного проживання. Суд закрив судочинство, вказавши, що дана справа виникла в суді неправомірно, бо позивачка до звернення з позовом у суд не зверталася з подібними вимогами до товариського суду[38].

Для правильної конструкції заперечення на цій підставі відповідач у своїх доказах повинен вказувати, що хоча позивач, можливо, і виконав вимогу закону про позасудовий порядок урегулювання спору, але звертався не до того органу, до якого слід було б.

Помилкове визначення органів, до яких позивач має звернутися для досудового врегулювання спору, виникає іноді в позовах за участю транспортних організацій. Симферопольський міжколгоспбуд звернувся до суду з позовом до Ільвенського рейду тресту «Камлісосплав» і Західно-уральському управлінню по постачанню та збуту лісоматеріалів про стягнення 1989 крб. за нестачу лісу. Пред'явлені міжколгоспбудом претензії були залишені Ільвенським рейдом і Західно-ураліспостачзбутом незадоволеними. У судовому засіданні представник відповідача вказав, що позивач повинен був пред'явити претензію і до транспортних організацій. Погоджуючись з доказами відповідача, суд визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду[39].

Недодержання попереднього, досудового порядку вирішення окремих питань зустрічається іноді і у справах про потраву посівів. Городоцький районний народний суд Хмельницької області вирішив по суті позов радгоспу ім. Жданова про стягнення 648 крб. збитків у зв'язку з потравою птицею посівів ячменю. Неправомірність виникнення процесу полягає тут у тому, що питання про відшкодування збитків у зв'язку з потравою посівів повинно було спочатку бути розв'язаним виконкомом місцевої Ради. Тому суди мають право приймати такі позови лише у випадку відмови від виконання рішення виконкому[40].

Послідовно провадиться в життя судовою практикою і вимога закону про необхідність додержання попереднього позасудового порядку вирішення спорів, які випливають з трудових правовідносин.

Галай та інші працівники позавідомчої охорони звернулися до суду із заявою про стягнення з підприємства процентної надбавки за вислугу років. Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, оскільки дане питання не розглядалося комісією по трудових спорах. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду РРФСР за скаргою позивачів у своїй ухвалі вказала, що обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, крім спорів про відновлення на роботі, є комісії по трудових спорах. Таким чином, законом встановлено для даної категорії справ обов'язковий позасудовий порядок їх розгляду.

Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність виникнення процесу визначаються передусім тим, що такий порядок має бути додержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу. У процесуальній літературі досить детально розглядалося питання про вплив строку на додержання позасудового порядку урегулювання спору. Це питання має велике практичне значення для розв'язання питань позасудовим порядком.

Однак для заперечення відповідача проти правомірності виникнення даного процесу воно значення не має[41].

В. Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу у зв'язку з поданням позивачем тотожного позову.

Цивільний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) припускає це процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому. Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. 3 ст. 136 ЦПК. Згідно з п. 3 ст. 136 ЦПК відповідач може заперечувати проти пред'явленого позову лише тоді, коли за цим позовом рішення або ухвала суду вступила в законну силу.
Вступ рішення або ухвали в законну силу не може тут мати вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного пред'явленого позову. Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову. Теорія цивільного процесуального права чітко визначає ознаки тотожного позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той же предмет позову. Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред'явлений саме цим позивачем. Однак у практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Громадянин Фесенко Б. П. пред'явив позов про виселення наймача Зарубіна Н. І. у зв'язку з неможливістю з ним спільного проживання. Народний суд позов задовольнив. До виконання рішення позивач Фесенко Б. Н. помер. Рішення не було виконане. Через два роки такий же позов пред'явила дружина померлого Фесенка Н. В. За запереченнями відповідача суд закрив провадження справи в суді, посилаючись на те, що тотожний позов був уже розглянутий судом, отже, процес по другій справі виник незаконно. За скаргою позивачки касаційна інстанція скасувала ухвалу суду і вказала, що другий позов не є тотожним першому. Хоча позивачка як спадкоємець померлого по суті заявила такий же позов, стороною у справі є інша особа, а тому суд був зобов'язаний розглянути справу по суті. Заперечення відповідача тут були безпідставними[42].

Тотожний позов за суб'єктивним складом передбачає, що такими є позови, у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо у новій справі сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожними визнавати не можна. Тому слід погодитись з думкою авторів Науково-практичного коментаря ЦПК, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком дитини не повинен розглядатися як тотожний, якщо вже відбулося рішення суду про стягнення з цієї особи аліментів^[43]. Передусім, сторони тут займають інше процесуальне становище (відповідач за первісним позовом став позивачем). Більше того — чинне сімейне законодавство пов'язує можливість звернення до суду з позовом про анулювання запису батьком дитини лише із закінченням певного строку. Та й природа цього строку матеріально-правова, не впливає на можливість виникнення процесу по справі.

Звичайно у судовій практиці суди чітко визначають тотожність підстав позову — повний збіг юридичних фактів, з яких позивач висуває свої вимоги. Однак і тут у практиці судів зустрічаються помилки, коли суди при визначенні тотожності підстав позову не враховують строку, який істотно змінює підставу позову. Наприклад, суд виносить рішення про відмову у позові про розірвання шлюбу. Через деякий час позивач знову звертається з цим же позовом до суду про розлучення. Суди відмовляють іноді у прийнятті заяви, посилаючись на тотожний позов. З такою практикою погодитися не можна, бо закінчення певного строку (за інших однакових підстав позову) по суті змінює цю підставу (із закінченням строку поглиблюється або стирається розлад в сім'ї)[44].

Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу за тотожним позовом, відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобто матеріально-правову вимогу, пред'явлену до нього позивачем. Це питання не створюватиме труднощів для судової практики, якщо під предметом позову ми розумітимемо матеріально-правову вимогу позивача до відповідача[45]. Якщо ж під предметом позову розуміють іноді спірні матеріально-правові відношення^[46], це багато в чому ускладнює питання відмежування одного позову від іншого.

З питанням неможливості нового розгляду тотожних позовів пов'язана проблема співвідношення компетенції народних і товариських судів, преюдиційна сила актів товариського і народного суду. Ст. 136 ЦПК дає передумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи на неприпустимість одночасного знаходження у судочинстві тотожних позовів.

Уявити собі ситуацію, коли в одному суді розглядаються два ідентичні позови, майже неможливо. Проте практика порушує принципово важливе питання: чи має відповідач право заперечити проти позову, пред'явленого до нього в народному суді, якщо аналогічна вимога вже перебуває на розгляді товариського суду? Відповідь на це питання повинна бути тільки ствердною. Йдеться про вимоги, які можуть розглядатися за правилами альтернативної підвідомчості. І якщо позивач (заявник) уже скористався правом вибору та звернувся або до суду, або до товариського суду, то, не порушуючи цієї альтернативи, він не може з тією ж вимогою звернутися до суду (якщо перед цим пред'явив її товариському суду). Подальша демократизація судочинства та посилення ролі громадськості у розгляді й вирішенні цивільних справ надають рішенням товариських судів особливого значення з огляду на їхню винятковість. Згідно зі ст. 136 ЦПК відповідач може заявити процесуальне заперечення проти процесу, якщо вимогу позивача вже розглянув товариський суд і в межах своєї компетенції виніс по ній рішення.

Отже, рішення товариського суду набуває ознаки винятковості лише за певних умов[47].

На відміну від актів судових органів, які завжди мають ознаку винятковості, рішення товариських судів наділяються нею тоді, коли винесені судом у межах його компетенції. Якщо ж товариський суд виходить за межі своєї компетенції, його рішення вважається юридично недійсним і не перешкоджає розгляду цієї справи народним судом.

Ще одна важлива особливість винятковості рішення товариського суду полягає в тому, що народні суди можуть розглядати цивільні справи, не очікуючи перегляду рішень товариського суду в установленому законом порядку[48].

Це правило дещо ускладнює заперечення відповідача, адже він має довести, що товариський суд під час розгляду справи вийшов за межі своєї компетенції. Предмет доказування відповідача змінюється тоді, коли товариський суд розглянув і вирішив підвідомчу йому справу, але вирішив її неправильно. У такому разі позивач набуває права звернутися до суду лише після перегляду рішення товариського суду. Відповідач же повинен довести незаконність або необґрунтованість рішення товариського суду. Своєрідність заперечення відповідача з цих питань полягає і в тому, що він не може заперечувати проти виникнення справи в народному суді, посилаючись на те, що ця справа підлягає розгляду в товариському суді. Свого часу в судовій практиці траплялося чимало помилок із цього питання, усуненню яких сприяло керівне роз'яснення Пленуму Верховного Суду СРСР: Пленум зазначив, що цивільно-правові спори, підвідомчі товариським судам, підвідомчі й судам[49].

Компетенція товариських судів чітко визначена Положенням про товариські суди. Тому, заявляючи процесуальні заперечення проти процесу, відповідач має посилатися на порушення товариським судом правил про його компетенцію[50].

Варто звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх підстав ототожнюють поняття «компетенції» товариських судів із поняттям їхньої «підсудності». Помилковість такого ототожнення зумовлена тим, що до діяльності товариських судів поняття «підсудність» застосовуватися не може. Підсудність — це категорія, яка належить до певної судової системи. Товариські суди, як відомо, є громадськими організаціями і до складу судової системи не входять[51].

Важливо наголосити, що відповідач, заперечуючи проти виникнення процесу, повинен довести, що товариський суд розглянув у межах своєї компетенції саме цю вимогу, на тих самих підставах і між тими самими сторонами. Тож якщо позивач пред'являє до суду позов на інших підставах (не на тих, що були в товариському суді), таке пред'явлення позову вважається правомірним, і відповідач не має права заявляти щодо нього заперечення.

Кірілова та Герасенкова пред'явили позов до Інсарова про визначення порядку користування земельною ділянкою. Суд відмовив у прийнятті заяви, зазначивши, що цей спір уже вирішив товариський суд. У вищій судовій інстанції було встановлено, що справді свого часу товариський суд поділив присадибну ділянку. Однак наразі змінилося співвідношення часток у житловому будинку. Тому позов пред'явлено на новій підставі, і він має бути розглянутий народним судом у загальному порядку. Інший приклад: Сокара пред'явив позов до Сунгуру про встановлення меж користування присадибною земельною ділянкою. Суд позов задовольнив. Вищі судові інстанції (за скаргою відповідача) встановили, що свого часу земельну ділянку було поділено між тими самими сторонами на тих самих підставах рішенням товариського суду, а отже, суддя не мав права приймати цей позов до свого провадження^. Таким чином, у цьому випадку заперечення відповідача проти виниклого процесу були обґрунтованими.

Чинний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) наділяє ознакою винятковості лише рішення товариських судів, а не інших громадських організацій. Ленінський районний народний суд м. Львова закрив провадження за позовом Лопушанського до Шалейського про стягнення 130 крб. на відшкодування збитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур (порушення права землекористування на колективних городах), на тій підставі, що цей спір уже вирішив місцевий профспілковий комітет. Тут очевидна судова помилка, адже місцевий комітет профспілки не може розглядати такі спори, а тому й заперечення відповідача проти виниклого процесу є предметним[52].

Г. Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у зв'язку з порушенням позивачем правил про підсудність. Ці заперечення відповідача не трапляються в питаннях родової підсудності, оскільки згідно зі ст. 123 ЦПК усі справи, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними (міськими) народними судами².

Отже, процесуальні заперечення відповідача мають практичне значення для територіальної підсудності. Однак і тут ці заперечення не завжди можуть мати місце. Виключаються заперечення відповідача при договірній підсудності (ст. 129 ЦПК), бо цей вид територіальної підсудності визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою згоду на розгляд пред'явленого до нього позову в певному суді, то, природно, заперечувати проти цього він не може. Не можуть бути допущені процесуальні заперечення відповідача і у справах з винятковою підсудністю (ст. 130 ЦПК), бо в цих випадках місце розгляду й вирішення справи заздалегідь визначається законом. Такі ж висновки випливають і з аналізу підсудності кількох пов'язаних між собою справ (ст. 131 ЦПК).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача з питань підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною підсудністю. Відомо, що у зазначених у законі випадках позивач може пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання відповідача (ст. 126 ЦПК).

І саме в таких випадках відповідач, з урахуванням наданих йому законом прав (ст. 133 ЦПК), може заперечувати проти обраного позивачем місця розгляду цивільно-правового спору.

Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїх запереченнях, що справу може бути вирішено в іншому суді, де є більше можливостей для повного й всебічного дослідження матеріалів справи. Відповідач, місце проживання якого не було відоме на момент подання позову, може також просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання. Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою мірою обґрунтовані.

Д. Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність соціалістичних організацій і окремих громадян. Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті організації, які наділені ознаками юридичної особи.

Тому у своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність виникнення процесу через те, що позов пред'явила організація, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян визначається або віком, або станом здоров'я. За віковою ознакою доведення недієздатності позивача особливих труднощів не становить. Що ж до недієздатності осіб за станом здоров'я (слабоумство або тяжке психічне захворювання), то тут відповідач уже обмежений у засобах доказування цього стану позивача.

Відомо, що особу може бути визнано недієздатною лише за рішенням суду. Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бути лише судове рішення, яке набрало законної сили. Відсутність дієздатності у позивача може спричинити різні наслідки (ст. 136 ЦПК), припинення провадження (ст. 221 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК). Однак, незалежно від можливих наслідків при відсутності у позивача процесуальної дієздатності, заперечення відповідача спрямовані на досягнення загальної (для нього головної) мети — довести неправомірність виниклого процесу в цій конкретній справі.

Е. Процесуальні заперечення відповідача проти виниклої цивільної справи можуть стосуватися випадків пред'явлення позову особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Вказане в законі поняття «відсутність повноважень на порушення справи» слід розуміти у двох значеннях. Передусім ідеться про випадки, коли цивільну справу порушує представник сторони, який повноважень на ведення
справи не має. Під час прийняття позовної заяви від представника позивача суддя зобов'язаний перевірити в нього наявність повноважень. Якщо таких повноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Процесуальні заперечення відповідача проти пред'явленого до нього позову представником позивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірність виниклої цивільної справи.

Громадянин Дідик О.О. звернувся до суду з позовом до Мариняк А.О. в інтересах своєї сестри Кос О.А. про відібрання майна, яке їй належить. У судовому засіданні з'ясувалося, що позивач не мав повноважень на ведення справи своєї сестри. За запереченням відповідача суд цілком правильно визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду.

Важливо звернути увагу на те, що відсутність повноважень на ведення справи закон пов'язує з моментом пред'явлення позову. Отже, якщо позивач сам пред'явив позов, але представник, який з'явився в судове засідання, не матиме належних повноважень, він просто не буде допущений судом до участі у справі. На прохання позивача суд може відкласти слухання справи, запропонувавши представнику оформити свої повноваження.

Порушення цього правила іноді призводить до порушення державних інтересів. Київський районний відділ соціального забезпечення пред'явив позов до громадянина Ш. про стягнення незаконно одержаної пенсії. У судовому засіданні з'ясувалося, що представник відділу соціального забезпечення не має повноважень на ведення справи.
Суд залишив позов без розгляду^[53]. З формальної точки зору заперечення відповідача досягли своєї мети. Однак суду необхідно було, з урахуванням інтересів держави, відкласти слухання справи, запропонувавши представнику позивача належним чином оформити свої повноваження.

Поняття «пред'явлення позову особою, яка не має повноважень» застосовується тоді, коли особа (організація або окремий громадянин) пред'являє позов на захист інтересів інших осіб із порушенням вимог закону (ст. 5 ЦПК).

Відомо, що організації та окремі громадяни можуть пред'являти позови в інтересах інших осіб лише у випадках, прямо вказаних у законі (ст. 121 ЦПК). Цивільне процесуальне законодавство ці питання не регулює. Відповідь на них ми знаходимо в нормах матеріального права. Так, наприклад, державні й громадські організації можуть в інтересах дітей порушувати справу про позбавлення батьківських прав (ст. 71 Кодексу про шлюб і сім'ю), окремі громадяни можуть бути ініціаторами справ про визнання усиновлення недійсним (ст. 121 Кодексу про шлюб і сім'ю), державні, громадські організації, окремі громадяни можуть порушувати справи про скасування усиновлення (ст. 125 Кодексу про шлюб і сім'ю).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача зводяться до того, щоб в одному випадку послатися на відсутність повноважень судового представника (або їхнє неналежне оформлення), а в другому — вказати на відсутність правової норми, яка допускає пред'явлення позову особою в чужих інтересах.

Природно, що в питаннях судового представництва ми маємо на увазі лише добровільне (статутне) представництво. Ці питання не виникають при законному представництві, бо для законного представництва жодних повноважень не потрібно[54].

5. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА З ОКРЕМИХ ПИТАНЬ.

Широкі гарантії, які закон надає відповідачеві для захисту від пред'явленого позову, визначають зміст його процесуальних заперечень.

Відповідач, не оспорюючи вже сам факт виникнення процесу (як це мало місце раніше), має можливість скористатися окремими процесуальними правами, щоб забезпечити собі реальний захист проти позову. Реалізація встановлених законом процесуальних прав захисту повинна поєднуватися з активністю суду, який зобов'язаний вживати всіх заходів для того, щоб відповідно до принципу рівності відповідач не опинився у гіршому становищі, ніж позивач.

Згідно з цивільним процесуальним законодавством (ст. 143 ЦПК), на суддю покладається обов'язок викликати відповідача на бесіду лише в необхідних випадках. Отже, суддя самостійно визначає таку необхідність, виходячи з актуальності та складності справи.

Під час бесіди з відповідачем суддя має роз'яснити його процесуальні права, допомогти йому сформулювати заперечення проти пред'явленого позову. Суддя також зобов'язаний виявити активність у захисті прав та інтересів відповідача, сприяти правильному поєднанню цих прав з інтересами суспільства в цілому[55]. У судовій практиці чітко проводиться лінія, згідно з якою виклик відповідача слід визнати необхідним у тих випадках, коли із змісту позовної заяви вже вбачаються можливі заперечення відповідача з істотних питань позову. За певних умов виклик відповідача на бесіду може призвести до ліквідації між сторонами цивільно-правового спору шляхом укладення мирової угоди. У процесуальній літературі висловлювалися практично важливі рекомендації щодо виклику відповідача у найбільш складних цивільних справах. Зазначалося, що, наприклад, у справах про встановлення батьківства виклик відповідача на бесіду є обов'язковим. Оскільки відповідач не подав добровільної заяви до РАГСу про те, що він є батьком дитини, то, ймовірно, він заперечує проти позову, і з'ясування його заперечень дасть суду можливість правильно побудувати і забезпечити доказову діяльність у справі[56].

Отже, правильно організована і проведена бесіда з відповідачем створить останньому реальну можливість захисту проти пред'явленого позову.

Важливе значення для процесуальних заперечень відповідача проти позову має питання про процесуальну співучасть на відповідній стороні. Іноді для відповідача не байдуже залучення на його бік співвідповідачів, про що він має право заявити клопотання перед судом. У необхідних випадках суд зобов'язаний ці клопотання задовольнити.

Леушкін А. Д. пред'явив позов до свого сина і невістки про стягнення 2760 крб., мотивуючи тим, що він виконував для відповідачів роботу по спорудженню будинку. У судовому засіданні позивач підтримував позовну вимогу лише до сина. Леушкін В. А. (син) позов визнав повністю.

Наглядова інстанція, скасовуючи судову постанову, вказала, що суд зобов'язаний був з'ясувати причину відмови позивача від залучення як відповідачки Леушкіної і перевірити, чи не порушує ця відмова позивача її права і інтересу, який охороняється законом. Як згодом з'ясувалося, згода Леушкіна А. Д. із своїм сином була фіктивною, а позов був пред'явлений з метою зменшення частки відповідачки у спільному майні³.

На цьому прикладі видно, що незалучення до справи особи як співвідповідача може істотно порушити його інтереси. На захист свого права відповідач і заявляє заперечення. Заперечення відповідача за позовом можуть полягати також у тому, що він наполягає на залученні на його боці співвідповідачів, заінтересованих в результаті справи.

Так, велике значення для відповідача має це правило за позовами про виселення в порядку ст. 62 ЦК України. Якщо відповідач підлягає виселенню з наданням іншого жилого приміщення, право на нову житлову площу мають всі члени його сім'ї. Тому вони повинні бути для захисту своїх справ залучені у справі як співвідповідачі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть проявлятися у вимогах про залучення на його стороні третьої особи, що не заявляє самостійної вимоги. Так, згідно з ст. 238 ЦК при пред'явленні до покупця позову про відібрання купленої ним речі, покупець (відповідач у справі) для захисту в майбутньому від позову в порядку зворотньої вимоги може просити суд про залучення на його боці продавця як третьої особи, що не заявляє самостійних позовних вимог (ст. 108 ЦПК). Незалучення продавця третьою особою у справі може мати невигідні наслідки для покупця (відповідача). Істотніми слід визнати заперечення відповідача за позовом при судових дорученнях по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК). Порушення прав відповідача зводяться тут до того, що при порушенні правил територіальної підсудності позивачем, суди замість виправлення цієї помилки опитують відповідача шляхом судових доручень, істотно зачіпаючи при цьому його права.

На ці помилки судів неодноразово зверталася увага при узагальненні судової практики. Так, в Постанові Пленуму Верховного Суду від 28 лютого 1968 р. вказувалося, що у справах, прийнятих до судочинства за місцем проживання позивача з порушенням правил про підсудність, судам даються доручення заслухати пояснення відповідача, який проживає в іншому населеному пункті, замість того, щоб розглянути справу за місцем проживання, тобто відповідно до закону, надавши таким чином відповідачу реальну можливість захисту своїх інтересів.

Іноді при судових дорученнях інтереси відповідача зачіпаються ще й тим, що суди розглядають справи, не повідомляючи про це відповідача. Кадирова С.С. звернулася до суду з позовом до Гініатуліна про встановлення батьківства і стягнення алимектів на сина. Позов був задоволений.

При розгляді справи вищестоячими судами було встановлено, що справа була розглянута у відсутності відповідача, пояснення у якого були одержані у порядку судового доручення судом за його місцем проживання, причому у справі немає відомостей про те, чи направлена йому судова повістка. Однак одержані в порядку судового доручення пояснення не звільняють суд, який розглядає справу по суті, від обов'язку повідомити відповідача про час і місце судового засідання. Не повідомивши відповідача про розгляд справи, суд істотно порушує його права¹.

Як відомо, закон (ст. 144 ЦПК) припускає об'єднання в одному судочинстві кількох позовних вимог з метою найшвидшого і найправильнішого їх розгляду та розв'язання. Однак не завжди суд може об'єднати позови. Не припускається об'єднання позовів, якщо це суперечить інтересам відповідача, істотно зачіпає його права.

Типовим прикладом об'єднання позовів є можливість у справах про розірвання шлюбу розгляду так званих супутніх питань — при кому з батьків залишаються діти, їх матеріальне забезпечення, розділ майна між подружжям, про дошлюбне прізвище одного з подружжя (ст. 137 ЦПК).

Зустрічаються у судовій практиці випадки, коли суди не додержуються умов об'єднання позовів, припускаючи при цьому порушення прав відповідача. Так, наприклад, при розірванні шлюбу не може бути розв'язаним питання про розділ майна (вкладу), якщо на це майно претендують треті особи. Порушенням прав відповідача будуть також випадки, коли суд об'єднує позови, що випливають з різних правовідносин, при цьому спільний їх розгляд не може бути допущений.

Назарова звернулася до суду з позовами до Назарова про розірвання шлюбу і про виселення, обгрунтувавши позовну вимогу тим, що відповідач систематично приходить додому нетверезим, виражається нецензурними словами.

Народний суд, об'єднавши позовні заяви в одне судочинство,
розірвав шлюб між Назаровими і виселив Назарова з будинку, який належав позивачці на праві особистої власності. Вищестояча інстанція, скасовуючи рішення по справі, вказала, що, виносяче рішення про розірвання шлюбу, суд повинен визначити долю дітей, у необхідних випадках розділити майно між подружжям, вирішити питання про дошлюбове прізвище (ст. ст. 34, 36 Кодексу про шлюб і сім'ю). Оскільки в одне судочинство можуть бути об'єднані лише вказані вимоги, суд не вправі був об'єднати вимогу Назарової про розірвання шлюбу і виселення відповідача.

Відомо, що в певних випадках закон припускає альтернативну підвідомчість, тобто можливість звернення за захистом свого права в один з кількох органів. Для захисту інтересів відповідача йому небайдуже, у який саме орган звернувся з вимогою позивач, і де вона розглядатиметься. У судовій практиці виникли принципово важливі питання захисту інтересів відповідача у зв'язку з правом суду передавати цивільні справи на розгляд товариських судів. Право народного суду на передачу справи товариському суду сумнівів не викликає. Виникає лише складне питання про згоду сторін на цю передачу.

У процесуальній літературі була висловлена думка, що народний суд може передати справу на розгляд товариського суду лише за взаємною згодою сторін або на прохання про це позивача. Це залежить від категорії справ. Однак Є. Філіпов висловлює тут надто сумнівні рекомендації. Він пише, що позиція відповідача (згода або незгода розглянути спір у товариському суді) правового значення не має, якщо згоду на передачу справи у товариський суд висловлює лише позивач. З подібною думкою погодитися не можна. Необхідно виходити з того, що відповідач може заперечувати проти передачі справи товариському суду, посилаючись на переконливі підстави (некомпетентність членів товариського суду, їх заінтересованість у результаті справи та ін.)

Тому слід вважати припустимою передачу справи в товариський суд лише за згодою обох сторін. Цим самим будуть гарантовані права та інтереси заінтересованих у результаті справи осіб (сторін). Переконливі аргументи висловлені з цього питання стосовно до передачі товариським судам справ про дрібні правопорушення[57]. Істотним порушенням права на захист відповідача є розгляд і розв'язання цивільної справи у його відсутність без належного повідомлення часу і місця розгляду справи. Токарський звернувся до суду з позовом до Токарської про визнання заповіту і договору дарування недійсними. Народний суд у порушення вимог процесуального закону розглянув справу без відповідачки, позбавивши її тим самим права захищати в суді свої інтереси.

Наглядова інстанція на цих підставах скасувала рішення, вказавши, що рішення належить скасуванню, якщо справа розглянута судом у відсутність когось з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання. Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися також у заяві клопотання про відводи.

Інститут відводу, як відомо, покликаний забезпечити об'єктивний розгляд і розв'язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб'єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у справі. Захищаючись проти пред'явленого до нього позову, відповідач може заявляти клопотання про відвід складу суду, прокурору, секретарю судового засідання, експерту, перекладачу. Правильне розв'язання цих клопотань судом гарантуватиме захист процесуальних прав відповідача[58].

Своєрідні риси мають процесуальні заперечення за обставин, які ускладнюють нормальний розвиток і рух процесу з конкретної цивільної справи. Звичайний рух цивільної справи передбачає розгляд і розв'язання її в одному судовому засіданні з винесенням рішення по суті спору. Однак наше процесуальне законодавство з урахуванням потреб судової практики припускає відхилення від звичайного руху справи — справа може бути відкладена, судочинство у справі може бути зупинено, закрито, позов може бути залишений судом без розгляду.

Ці ускладнення процесу можуть істотно зачіпати інтереси відповідача і тут також можуть проявитися його процесуальні заперечення. При відкладенні слухання справи, якщо у судовому засіданні були присутні всі особи, які беруть участь у справі, суд може допросити свідків і на наступні судові засідання їх не викликати (ст. 176 ЦПК).

Відсутність у наступному судовому засіданні допрошених свідків може вплинути на реалізацію відповідачем його права заперечення проти позову. Відповідач може наполягати на повторному виклику цих свідків до суду. З приводу умов застосування ст. 176 ЦПК УРСР в нашій літературі були висловлені різні точки зору.

Так, О. Селезнєв вказував, що ст. 176 ЦПК не забороняє суду допитувати свідків і в тому випадку, коли в судове засідання не з'явився хтось з осіб, які беруть участь у справі. Інше розуміння правил ст. 176 ЦПК О. Селезнєв вважав формальним[59].

З позицій захисту інтересів відповідача з такою думкою погодитися не можна. Допит свідків у відсутність відповідача істотним чином торкатиметься його прав на захист проти позову. Більше того, в даному випадку будуть порушені основні вимоги принципів безпосередності та змагальності. Допит свідків, природно, можливий тоді, коли справа не відкладається, а слухається судом без участі відповідача, що не з'явився. Однак це може мати місце лише тоді, коли у суду немає даних про причину неявки відповідача або причини неявки визнані судом неповноважними, у справі є досить матеріалів про права і взаємовідносини сторін у випадках повторної неявки відповідача у судове засідання[60].

У судовій практиці виникло питання — чи можна використати показання свідків, допитаних при відкладенні справи, якщо при новому розгляді зміюється склад суду[61]. На це запитання повинна бути дана позитивна відповідь, бо закон (ст. 185 ЦПК УРСР) цим показанням надає доказового значення.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися зупиненням судочинства по справі. На перший погляд створюється враження, що відповідач завжди заінтересований у зупиненні судочинства, бо при цьому відкладається на майбутнє винесення судом можливого несприятливого для нього рішення по справі. Однак це не так, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли відповідач заперечує проти зупинення судочинства по справі, однак суд його думку не враховує.

Смирнов В. завідував майстернею на одному з підприємств. За розпорядженням військкомату він був призваний на збір командного складу. Підчас інвентаризації майстерні була виявлена нестача на суму 156 крб. У своїх письмових поясненнях за позовом відповідач визнавав позовні вимоги і просив суд розглянути справу у його відсутність. Однак суд на підставі ст. 222 ЦПК УРСР зупинив судочинство у справі[62].

У даному випадку у суду не було достатніх підстав для зупинення судочинства.

Іноді в судовій практиці суди нібито стають на захист інтересів відповідача, однак при зупиненні судочинства у справі припускають порушення закону.

Овчинникова звернулася до суду з позовом про розторгнення шлюбу з Овчинниковим, посилаючись на те, що він був засуджений до одного року позбавлення волі і нині відбуває покарання.

Відповідач, повідомлений судом про день розгляду справи, просив суд зупинити судочинство до його повернення з місця позбавлення волі. Суд зупинив судочинство у справі. Верховний Суд, скасовуючи ухвалу суду, вказав, що знаходження відповідача у місцях позбавлення волі не є підставою зупинення судочинства у справі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть бути спрямовані на закриття судочинства у справі.

Зарицький П. звернувся з позовом у суд до Зарицької О. про надання йому можливості бачитися з сином. У позовній заяві позивач вказував, що після припинення спільного проживання з відповідачкою, остання позбавила його можливості бачитися з сином. У зв'язку з цим він просить суд зобов'язати відповідачку не перешкоджати йому зустрічатися з сином. Відповідача проти позову не заперечувала. Рішенням Дзержинського районного народного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду рішення суду скасувала і судочинство по справі закрила. У своїй ухвалі колегія вказала, що Зарицький П. може впливати на процес виховання дитини лише через органи опіки і піклування, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у побаченнях з сином та його вихованні. У позивача було б право звернутися до суду, якщо б відповідач не виконував вказівок органів опіки і піклування про умови спільного виховання дитини.

Своєрідними рисами характеризуються процесуальні заперечення, спрямовані на залишення позову без розгляду. Як відомо, ст. 229 ЦПК встановлює дві групи підстав залишення позову без розгляду. Такими підставами, передусім, будуть обставини, які свідчать про неправомірність виникнення процесу (п. 1, 2, 3, 5 ст. 229 ЦПК). Стосовно до цих обставин процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щоб довести відсутність у позивача передумов права на пред'явлення позову або умов здійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, які підтверджують недоцільність розгляду і розв'язання справи у випадках дворазової неявки у судове засідання позивача або обох сторін (п. 4 ст. 229 ЦПК).

За певних обставин (ст. ст. 172, 173 ЦПК) неявка сторін у судове засідання не є перешкодою для розгляду справи. Однак, якщо відповідач доведе, що позивач вдруге не з'являється до суду без поважних причин, позов має бути залишеним без розгляду[63]. Природно, інтереси відповідача будуть гарантовані лише в тому випадку, якщо при залишенні позову без розгляду суд суворо керуватиметься приписанням закону з цього питання[64].

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися при розв'язанні судом питань, зв'язаних з судовими витратами. Лученков звернувся до суду з позовом до Лазька про визнання договору купівлі-продажу автомашини «Волга» недійсним. У судовому засіданні позивач подав заяву про відмову від позову, бо відповідач виконав своє зобов'язання (передав йому автомашину). Суд, прийнявши відмову від позову, судочинство закрив. Питання про повернення йому сум державної пошлини позивач не ставив. Після цього позивач звернувся до суду із заявою про повернення державної пошліни, яку він сплатив при поданні позовної заяви. Суд виніс ухвалу, якою у поверненні пошліни і розподілу судових витрат відмовив. Вищестояча судова інстанція скасувала цю ухвалу суду і запропонувала розглянути питання по суті. Вважаємо, що вищестояча інстанція зробила неправильно.

Питання про судові витрати повинно бути розглянуте під час розгляду справи тією судовою інстанцією, яка закрила судочинство у справі. Виходячи з закону (ст. 78 ЦПК), суд повинен був розв'язати питання про витрати при наявності спеціального про це прохання позивача. Під час відмови від позову позивач такого прохання не висловлював. Закон не передбачає можливості стягнення з відповідача судових витрат "за заявою" позивача, а говорить лише про можливість такого прохання у момент закриття судочинства
у справі. Незрозумілий і характер судочинства, на яке орієнтує вищестоящий суд по викладеній справі.

6. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.

Матеріально-правові заперечення відповідача, про які вже йшлося вище, є не чим іншим, як запереченнями проти пред'явленого позову по суті.

Саме від того, наскільки переконливими виявляться ці заперечення, значною мірою залежатиме зміст судового рішення — чи буде позов задоволено, чи в позові буде відмовлено. Зазначені заперечення належать до сфери матеріального права. Адже фактичні відносини сторін, урегульовані нормами матеріального права, зумовлюють виникнення й розвиток матеріальних і правових відносин, наслідком яких і стає поява цивільно-правового спору в суді.

Питаннями матеріально-правових заперечень наука цивільного процесуального права безпосередньо не опікується. Проте з огляду на нерозривний зв'язок матеріального і процесуального права процесуалістів цікавлять окремі аспекти таких заперечень — саме там, де матеріально-правові та процесуальні інтереси тісно переплітаються. Насамперед це стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.

Матеріально-правовий бік цього питання полягає в тому, що належні сторони — це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальний же бік — у тому, чи дійсно позивачем і відповідачем в конкретній судовій справі виступають суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача тут зводяться до того, що він може довести: позов пред'явлено до нього неналежним позивачем або ж він сам є неналежним відповідачем у справі.

Громадянин Максимов, керуючи автомашиною «Побєда», зіткнувся з автомобілем, що належав фабриці. Унаслідок зіткнення «Побєда» зазнала пошкоджень, і за її ремонт Максимов сплатив 175 карбованців; після ремонту він пред'явив до фабрики позов про відшкодування збитків. Проте за заявою представника відповідача суд установив, що автомашина належить не Максимову, а його родичу Кириллову, який і може виступати належним позивачем у справі¹.

Заперечення відповідача проти неналежного позивача мають, зрозуміло, тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов'язаною особою за спірними правовідносинами, він у принципі все одно має нести матеріально-правову відповідальність. Однак саме усунення неналежного позивача з процесу здатне створити для відповідача цілком певні вигоди.

Так, наприклад, належного позивача може взагалі не знайтися, або ж він пропустить строк позовної давності, або ж матиме певні труднощі у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може доводити, що належним є не він, що саме не він повинен нести відповідальність перед позивачем. Тимофєєв — водій таксі — порушив правила вуличного руху, внаслідок чого збив велосипедиста Юр'єва, пошкодивши при цьому велосипед. За позовом Юр'єва суд стягнув із Тимофєєва 35 крб. на відшкодування матеріальних збитків. Однак належним відповідачем у справі мав виступити не Тимофєєв, а таксомоторний парк, якому належить машина. Заперечення відповідача можуть полягати й у тому, що він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою, яка є належним позивачем у справі. У таких випадках відповідач не вибуває з процесу, а суд змінює його процесуальне становище.

У наведеному вище прикладі водій Тимофєєв не вибуває з процесу, а має бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних позовних вимог, на боці відповідача.

Неналежному відповідачу легше довести свою непричетність до даної справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають, хто саме повинен бути належним відповідачем у справі.

Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК України) належними відповідачами мають бути як автор відомостей, які не відповідають дійсності та оспорюються позивачем, так і той друкований орган, який опублікував ці відомості[65].

У справах про звільнення майна від арешту позови пред'являються до боржника і стягувача. Якщо арешт проведено у зв'язку з конфіскацією майна, як відповідачі притягаються засуджений і відповідний фінансовий орган. Якщо ж заарештоване майно вже реалізоване, відповідачем у справі суд визнає також особу, якій передано це майно².

Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпати права та інтереси відповідача[66].

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі виступає неналежний позивач або що він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Велике практичне значення в процесуальній діяльності із захисту проти позову має посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності. Якби позовна давність була поняттям виключно матеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб'єктивне цивільне право, а відновлення строку означало б відновлення суб'єктивного права. Водночас відновлення строків давності означає можливість процесуальної перевірки обґрунтованості позовних вимог позивача.

Відомо, що одним із наслідків пропуску строку позовної давності є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказування як підстав позову, так і заперечень проти нього.

Тому відповідач може прямо посилатися на те, що через давність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для відповідача небайдужим є й питання про відновлення пропущеного позивачем строку давності, адже він може вважати причини пропуску позивачем строку неповажними [67].

Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, оскільки з ними пов'язане питання про право на позов. Щодо впливу строку позовної давності на право на позов у юридичній літературі висловлювалися різні точки зору. Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право позивача на розгляд справи по суті [68].

Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовної давності погашає і право на пред'явлення позову, і право на його задоволення. Більшість учених вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на пред'явлення позову, але погашає право на задоволення позову і саме спірне матеріальне право[69].

І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на звернення до суду, не погашає саме матеріальне право, а лише право на задоволення позову[70].

Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А. А. Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно розв'язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, суддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви і запропонувати звернутися до суду із заявою про відновлення пропущеного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява не повинна прийматися.

Така конструкція хоча іноді значною мірою й ускладнює процес у справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О. С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду.

“Суддя, — пише О. С. Іоффе, — зобов'язаний прийняти позовну заяву навіть у тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов пред'являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною. Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результаті розгляду справи”[71].

Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О. Добровольський, на мою думку, приходить до правильного висновку про те, що питання про відновлення строку необхідно вирішувати в окремому судочинстві. Якщо суд не відновить пропущеного строку, він не повинен приймати позову до розгляду по суті, бо при пропуску строку давності без поважних причин дальший розгляд справи непотрібний, оскільки суд все одно повинен відмовити в позові через пропущення строку давності. Така конструкція питання А. О. Добровольським повинна бути визнана найбільш переконливою, такою, що забезпечує гарантію прав відповідача у справі.

7. ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ

Боржник, проти якого подано позов, нерідко сам наділений правом вимоги щодо кредитора-позивача, причому за своїм змістом таке право може бути протилежним вимозі кредитора.

Необхідність протиставити зустрічні вимоги кредитору зумовила появу в цивільному процесуальному праві інституту зустрічного позову.

Зустрічним називають позов, який відповідач заявляє в уже розпочатому процесі за первісним позовом і який підлягає спільному з первісним позовом розгляду в суді.

Інститут зустрічного позову дозволяє через сумісний розгляд первісних і зустрічних вимог повніше врахувати правові відносини сторін. Він узгоджується з вимогами процесуальної економії, сприяючи швидшому здійсненню правосуддя з якомога меншими витратами сил, засобів і часу учасників процесу.

Протиставлення зустрічних позовних вимог первісній передбачає наявність між ними співвідношення, зв'язку, від якого залежить можливість протиставити їх одна одній (ст. 140 ЦПК). Якби такого зв'язку не було, розгляд в одному процесі зустрічного позову разом із первісним не мав би виправдання і лише уповільнював би роботу суду, заважаючи вирішенню кожного з них.

Зазначений зв'язок може бути зумовлений різними причинами і, відповідно, мати різний зміст:

а) відповідач протиставляє вимозі позивача однорідну вимогу, строк якої вже настав, і пред'являє її для заліку основної вимоги (п. 1 ст. 140 ЦПК). Такий, наприклад, випадок, коли відповідач пред'являє до позивача зустрічний позов про відшкодування завданої позивачем майнової шкоди проти первісного позову про стягнення грошей, даних відповідачу в позичку і в строк ним не повернутих.

Зустрічний позов і в цьому випадку спрямований на залік первісного позову в цілому чи в частині — залежно від співвідношення їхніх розмірів. Можливість заліку визначається правилами Цивільного кодексу (глава 9, ст. 229–231 ЦК). Залік може бути здійснений у процесі також у формі заперечення. Така заява відрізняється від зустрічного позову не тільки за своїм змістом, а й за наслідками: якщо суд з будь-яких причин в основному позові відмовить (наприклад, через ненастання строку чи умови вимоги позивача), то заява відповідача про залік, не оформлена як зустрічний позов, залишиться без розгляду, а складові її зустрічні вимоги — незадоволеними; тим часом зустрічний позов суд зобов'язаний обов'язково розглянути і вирішити незалежно від того, як буде вирішено основний позов;

б) задоволення зустрічної вимоги (позову) виключає повністю чи частково задоволення первісного і зустрічного позовів. Таке співвідношення первісного та зустрічного позовів часто зумовлюється їх несумісністю — задоволеним може бути лише один чи інший. Наприклад, відповідач, до якого пред'явлено позов про сплату аліментів на утримання дитини, іноді вимагає передачі дитини йому на виховання. У разі задоволення такої вимоги відповідача відпадає первісний позов про стягнення аліментів.

Виключення задоволення первісного позову при задоволенні зустрічного характерне і для тих випадків, коли вимоги відповідача заперечують основу первісного позову. Так, проти позову про виселення з будинку на підставі договору жилого приміщення і факту порушення відповідачем його обов'язків сплачувати квартирну плату пред'явлено позов про визнання за відповідачем права власності на будинок.

в) Закон допускає й інші випадки, коли їхній спільний розгляд приводить до швидшого і правильнішого розгляду спору (ст. 144 ЦПК). Так, зв'язок між зустрічними та первісними вимогами може зумовлюватись і тим, що обидві вони випливають з одних і тих самих правовідносин. Прикладом такого зустрічного позову може слугувати позов про розділ вкладу — грошей, нажитих у період шлюбу, проти позову про розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 128 ЦПК БРСР зустрічний позов обов'язково приймається до провадження, коли він був спрямований на залік або має на меті відхилення первісної вимоги. В інших випадках прийняття зустрічного позову залежить від того, чи визнає суд (суддя) доцільним спільний розгляд позовів.

Пред'явлення зустрічного позову є окремим випадком пред'явлення позову взагалі і тому підкоряється загальним правилам пред'явлення позову (ст. 137 ЦПК): наявності права на пред'явлення позову, зокрема належної форми позовної заяви, сплати державного мита.

Однак щодо зустрічного позову законом передбачені й деякі спеціальні правила. Вони полягають у наступному:

а) відсутність зв'язку зустрічної вимоги з первісною приводить до відмови в прийнятті даного позову тільки як зустрічного, не перешкоджаючи пред'явленню його як первісного в окремому процесі. Помилкове, за відсутності даної передумови, прийняття судом зустрічного позову приводить тому не до припинення справи провадженням, а до виділення провадження за зустрічним позовом у порядку розподілу справ.

б) Згідно зі ст. 121 ЦПК зустрічний позов пред'являється в суді за місцем розгляду первісного позову; оскільки ж цим місцем, як правило, є місце проживання відповідача, остільки дане правило з усіма підставами розглядається як пільга, що надається відповідачеві.

в) Згідно зі ст. 140 ЦПК пред'явлення зустрічного позову допускається до винесення судом рішення, практично до відходу суду в нарадчу кімнату для винесення рішення; після цього право на пред'явлення зустрічного позову припиняється.

Згідно зі ст. 141 ЦПК України пред'явлення зустрічного позову допускається не пізніше ніж за три дні до судового розгляду.

Прийнявши зустрічний позов, суд зобов'язаний його вирішити й дати на нього відповідь у своєму рішенні у справі. Необхідність зв'язку між зустрічними та первісними вимогами не позбавляє зустрічний позов самостійного характеру.

Практично це проявляється в наступному:

а) хоча задоволення зустрічного позову звичайно веде за собою відмову в первісному позові, не виключена можливість відмови в основному позові з причин, що не мають відношення до зустрічного позову, в якому суд також відмовляє через його незаконність чи необґрунтованість. Наприклад, може бути відмовлено в позові про виселення відповідача через неможливість спільного з ним проживання, з одночасною відмовою в зустрічному позові про визнання за ним частки в праві загальної власності на спірну будівлю;

б) з огляду на самостійний характер зустрічного позову суд зобов'язаний його вирішити і в тому випадку, якщо за первісним позовом рішення не виноситься — первісному та зустрічному має бути дана в загальному рішенні у справі окрема відповідь із відповідним мотивуванням щодо того, що саме присуджується первісному і зустрічному позивачу і в якій частині.

Радянським цивільним процесуальним законодавством гарантується й забезпечується можливість звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права. Відповідач, притягнений судом за пред'явленим позовом, має право на захист проти вимог позивача і при цьому наділений окремими процесуальними та матеріально-правовими засобами захисту.

Відомо, що до таких засобів належать заперечення і зустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач, і характером спірних матеріально-правових відносин.

Визначаючи основні процесуальні права сторін, закон не вказує такого права для відповідача, як пред'явлення зустрічного позову, однак вказівка тут на те, що сторони можуть здійснювати й інші процесуальні дії, передбачені законом, не викликає сумнівів щодо можливості захисту відповідача проти вимог позивача шляхом пред'явлення зустрічного позову.

Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний позов являє собою найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє повнішому і всебічнішому розгляду та розв'язанню цивільної справи. Однак не будь-яка зустрічна вимога відповідача може бути визнана зустрічним позовом і обов'язково повинна розглядатися в одному судочинстві з позовом первісним. Природно, прийняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес, збільшує коло питань, що розглядаються. Тому в кожному конкретному випадку з урахуванням необхідних вимог пред'явлення зустрічного позову, процесуальної економії часу і засобів суд має розв'язувати питання про доцільність спільного розгляду зустрічного і первісного позову.

У процесуальній літературі немає єдиного визначення поняття зустрічного позову. Під зустрічним позовом більшість авторів розуміє позов відповідача до позивача, заяву у вже виниклому процесі для спільного розгляду з позовом первісним. Зустрічний позов являє собою самостійну вимогу відповідача до позивача[72].
Інші автори при визначенні зустрічного позову включають туди і процесуальну мету зустрічного позову. Так, С. Н. Абрамов зустрічним позовом називає зустрічну самостійну вимогу відповідача до позивача, поглинання або погашення прав позивача[73]. Своєрідно визначає зустрічний позов Н. І. Клейн. Під зустрічним позовом вона розуміє передусім право захисту проти первісного позову або тільки можливий зв'язок його спільністю правової підстави[74].

Останні два визначення зустрічного позову справедливо піддавалися критиці в нашій літературі, бо доповнення визначення зустрічного позову не розкриває всієї його суті, а обмежує його застосування в першому випадку зарахуванням, поглинанням або погашенням права позову, в другому — захистом проти первісного позову або правовим зв'язком з ним.

По суті зустрічний позов використовується відповідачем як засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти першого позову, так і засобом здійснення відповідачем самостійних вимог до позивача.[75]

Вдале визначення зустрічного позову, яке відповідає його правовій природі, дано проф. М. А. Гурвичем. Він пише, що зустрічний позов — це звернення відповідача до суду з просьбою про захист самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі[76].

Можливість пред'явлення позивачу зустрічного позову дає відповідачу ряд переваг.

Передусім, це стосується питань територіальної підсудності. Зустрічний позов може бути пред'явлений відповідачем за своїм місцем проживання, тобто в тому суді, де пред'явлено перший позов за загальною територіальною підсудністю (ст. ст. 125, 131 ЦПК).

Можливість розгляду зустрічного позову разом з першим сприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем і відповідачем. Якщо відповідач використовує зустрічний позов для захисту проти первісного, задоволення зустрічного позову виключає задоволення вимог позивача (повністю або до деякої міри). Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає можливість винесення судом рішень, які протирічать один одному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з'ясувати справжні взаємовідносини сторін[77].

Зустрічний позов характеризується певними ознаками.

Передусім, зустрічний позов як звичайний позов являє собою звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та інтересів. У зв'язку з тим, що позивач свого часу порушив права відповідача, у останнього виникає процесуальна заінтересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише обов'язки перед позивачем, а й процесуальні права на звернення із своїми вимогами суду[78]. Своє право на захист відповідач реалізує в уже виниклому проти нього процесі. Тому при зустрічному позові сторони змінюють своє процесуальне положення.

Позивач по первісному позову стає відповідачем по зустрічному позову; відповідач по первісному позову виступає в процесуальному положенні позивача.

Насонов пред'явив позов про визнання недійсним ордера, виданого ЖКВ тресту «Житлобуд» Примаку на дві кімнати. Трест «Житлобуд» позову не визнав, посилаючись на те, що ордер свого часу був виданий «Холодильником № 1», якому не належить дана житлова площа. В свою чергу трест «Житлобуд» пред'явив позов про визнання цього ордеру недійсним, бо «Холодильник» не мав права на розпорядження житловою площею³.

У даному випадку позов пред'явлено відповідачем по первісному позову і заявлений у вже виниклому процесі для спільного розгляду. Не є зустрічним позовом вимога, хоча і заявлена відповідачем у виниклому процесі, але пред'явлена не до позивача, а до іншої особи. Подружжя Нікіфорових звернулися з позовом до Бараннікова про вилучення у нього двох кімнат, в яких вони раніше проживали. Як співвідповідач був притягнутий до справи і відділ обліку та розподілу житлової площі. Відділ розподілу житлової площі пред'явив позовну вимогу до Бараннікова про вилучення цих двох кімнат на тих підставах, що Баранніков систематично здає ці кімнати в піднайм. Цим позовом відділ розподілу житлової площі заявив свої самостійні вимоги на спірні кімнати, однак не позивачем, а відповідачем у справі. Тому такі вимоги зустрічним позовом бути не можуть.

За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути пред'явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із співпозивачів. Питання про процесуальне положення сторін при співучасті вирішується значно ширше. Припускається пред'явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до особи, яка не є позивачем по первісному позову, і тут створюється видимість зустрічного позову, хоча такого по справі немає.

Райжитловідділ пред'явив позов про визнання відповідача таким, що втратив право житлову площу, а відповідач пред'являє позов не лише до позивача, а й вимагає виселення особи, яка зайняла спірну житлову площу за розпорядженням райжитловідділу. З урахуванням суб'єктивного складу житлових правовідносин подібний позов зустрічним вважати не можна, бо він пред'явлений до особи, яка не є позивачем по первісному позову.

На своєрідну особливість процесуальних прав сторін при зустрічному позові звернув свого часу увагу Верховний Суд СРСР. В одній із своїх ухвал Верховний Суд СРСР вказав, що коли взаємні вимоги сторін випливають з однієї підстави і по них пропущений строк позовної давності, то суд, відновивши строк давності одній стороні, не повинен відмовляти у такому відновленні другій стороні.

Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту проти позову. Він включає в себе як ознаки процесуального захисту, так і матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.

При пред'явленні зустрічного позову відповідач прагне до досягнення подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніх вимог позивача. Однак цілком припустимі випадки, коли зустрічні позови не переслідують мети захисту проти позову.

Савельєва звернулася з позовом до Свистуненка про розірвання шлюбу. Відповідач пред'явив зустрічний позов про розділ вкладу в ощадній касі, посилаючись на те, що вклад є їх спільним майном. Як видно, цей зустрічний позов не спрямований на спростування первісного позову, не служить відповідачу засобом захисту, а пред'явлений для одночасного розгляду взаємозв'язаних вимог. Зустрічний позов пред'являється у вже виниклому процесі по первісному позову і для спільного з ним розгляду. Тому не буде зустрічним позов відповідача, пред'явлений до позивача під час судочинства у справі, але не для спільного розгляду, а для розгляду в іншому процесі. Вимоги відповідача, заявлені в зустрічному позові, можуть бути предметом самостійного процесу.

Це можливо в тих випадках, коли первісний позивач не пред'явив чомусь позову, а можливому відповідачу необхідно захистити свої права. Тоді відповідач заявляє свої вимоги уже не у зустрічному, а в самостійному позові. Природно, вимоги відповідача можуть мати самостійний характер і тоді, коли первісний позов уже розглянуто, але відповідач не пред'явив зустрічного позову або позов за мотивами доцільності спільного розгляду не був прийнятий судом. Розгляд зустрічного позову в одному процесі буде і тоді, коли зустрічний позов пред'явлено при новому розгляді справи по скасованому рішенню, якщо навіть при первісному розгляді справи зустрічний позов не пред'являвся. Від подібних випадків слід відрізняти ті, коли відповідач після скасування рішення суду подає заяву про повернення йому майна, присудженого позивачу по скасованому рішенню у справі. В цьому випадку відповідач пред'являє не зустрічний позов, а подає заяву про поворот виконання скасованого рішення. Ця заява має бути розглянута судом при новому розгляді справи, але вже не за правилами розгляду зустрічного позову, а з певними процесуальними особливостями.

Природно, не буде зустрічним позовом позов відповідача до позивача, які розглядаються тим самим судом, у той же день, але в іншому процесі. Якщо зустрічний позов розглядати як засіб захисту проти первісного позову, він повинен бути з ним у певному зв'язку, тобто неприпустимо, щоб з даної справи суд розглядав незв'язані між собою вимоги. Це зробить неможливим винесення по справі законного та обґрунтованого судового рішення.

Таким чином, зустрічний позов ми розглядаємо передусім як засіб захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього захисту, якщо у відповідача є самостійні вимоги до позивача, міцно пов'язані з пред'явленим позовом. Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб захисту від первісного позову, роблячи наголос на самостійний характер вимог відповідача до позивача[79].

Заперечення або применшення значення ознак засобів захисту у зустрічному позові утруднює з'ясування його справжньої правової природи, його значення для захисту прав відповідача.

Якщо ми розглядаємо зустрічний позов як засіб захисту відповідача, виникає питання про його відмінність від заперечення проти позову. Зустрічний позов і заперечення проти позову об'єднує їх процесуальна цілеспрямованість.[80]

Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захищаючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуально заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову. Це, зокрема, зустрічається за позовами про стягнення аліментів на утримання дітей. В одному випадку відповідач оспорює своє батьківство за допомогою заперечень, добиваючись рішення про відмову позивачу в позові, в другому — пред'являє зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини.

У житлових правовідносинах за позовами про виселення відповідачі відстоюють своє право на житлову площу або шляхом заперечень, або шляхом пред'явлення зустрічного позову.

У процесуальній літературі немає єдиної думки про співвідношення заперечень проти позову³ із зустрічним позовом. Одні автори вважають, що процесуальне здійснення права можливе не лише шляхом пред'явлення зустрічного позову, а й шляхом заперечення, яке протиставляється первісному позову.

На мою думку, відповідач не може скористатися запереченням проти позову, якщо його право потребує судового підтвердження. В даному випадку обов'язково має бути пред'явлено зустрічний позов[81].

Слід визнати більш переконливою другу точку зору. Якщо відповідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостійну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження мають бути висловлені лише в формі зустрічного позову.

Наведені теоретичні міркування знаходять підтвердження й у практичній площині. Якщо зустрічний позов не заявлено, суд не має права зобов'язати первісного позивача до вчинення конкретних дій на користь відповідача — він може лише відмовити первісному позивачеві в задоволенні його вимог. Варто також зважити на те, що, заперечуючи проти позову, позивач прагне (і зобов'язаний) обґрунтувати правомірність власних вимог. Коли ж подається зустрічний позов, він має захищатися від заявленої вимоги. Якщо не брати до уваги різниці в наслідках заперечення проти позову (відмова позивачеві в позові) та зустрічного позову (присудження позивача до цілком визначених дій), ми заздалегідь поставимо позивача у вочевидь невигідне процесуальне становище. Щоправда, критиковану думку можна було б певною мірою прийняти, якби її автори зауважили, що заперечення проти позову може унеможливити пред'явлення зустрічного позову, коли вимога відповідача стосується не присудження чи перетворення, а лише визнання.

Погоджуючись із тим, що і заперечення проти позову, і зустрічний позов спрямовані проти первісного позову, слід усе ж розрізняти ці засоби захисту прав відповідача. У разі заперечення проти позову найсприятливіший для позивача результат — це лише відмова в позові. Присуджувати з нього якісь дії на користь відповідача суд не вправі. У разі ж зустрічного позову відповідача не задовольняє сама лише відмова в позові позивачеві. Він має власну самостійну вимогу, підтвердження якої й домагається від суду. На таких позиціях стоїть і судова практика.

Якщо ж відповідач не пред'явив зустрічного позову, позивач за жодних обставин не може опинитися в гіршому становищі, ніж те, у якому він перебував до виникнення процесу. Ця сама відмінність зустрічного позову від заперечень проявляється і в справах, де спір вирішується шляхом зарахування. Коли сума зустрічної вимоги не перевищує суми вимог за основним позовом, зарахування можна провести й через заперечення проти позову. Якщо ж вимоги відповідача перевищують вимоги позивача, зарахування можливе лише за умови пред'явлення зустрічного позову.

Від заперечень проти позову зустрічний позов відрізняється насамперед своєю самостійністю.

Заперечення проти позову цілком залежить від долі первісного позову, рух якого залежить від розсуду позивача та суду. Так, наприклад, у разі відмови від позову, зупинення чи припинення провадження у справі заперечення відповідача втрачає значення, адже воно повністю залежить від процесуальних результатів розгляду первісного позову. Якщо відповідач висловлює свою вимогу у формі заперечення, домагаючись відмови в позові, суд може відмовити позивачеві в позові з інших підстав, не вирішуючи питання з урахуванням заперечення відповідача. Свої заперечення в таких випадках відповідач може заявити суду шляхом самостійного позову. Якщо ж вимога відповідача виражена у формі зустрічного позову, суд зобов'язаний ухвалити щодо нього рішення незалежно від долі первісного позову.

У разі відмови позивача від позову, зупинення або закриття провадження у справі суд може лише виділити вимогу за зустрічним позовом в окреме провадження.

Нарешті, зустрічний позов відрізняється від заперечення проти позову формою та часом його пред'явлення. Заперечення проти позову може бути заявлено у письмовій та усній формі на будь-якій стадії процесу до ухвалення судом рішення у справі. Зустрічний же позов може бути пред'явлений у визначений час (ст. 140 ЦПК) за загальними правилами пред'явлення позову (ст. 137 ЦПК).

Розглянувши найпринциповіші відмінності між запереченням і зустрічним позовом, необхідно ще раз наголосити: коли вимога відповідача формулюється як визнання за ним певного права (позов про визнання), захист відповідача проти позову може здійснюватися як у формі заперечення проти позову, так і у формі зустрічного позову.

Вибір цієї альтернативної форми захисту залежить від тієї процесуальної мети, яку переслідує відповідач.

Для прийняття зустрічного позову з метою спільного розгляду його з первісним необхідні певні умови. Ст. 141 ЦПК встановлює, що зустрічний позов може бути прийнятий до спільного розгляду, коли обидва позови взаємно пов'язані і спільний їх розгляд є доцільним. Тут же розкривається поняття взаємного зв'язку обох позовів. Позови вважаються взаємно зв'язаними, якщо обидва вони випливають з одного правовідношення або вимоги за ними здатні до зарахування. Взаємний зв'язок первісного і зустрічного позову може виявлятися в тому, що зустрічна вимога виключає вимогу первісну. Після визнання шлюбу недійсним між Серкіним і Сальниковою, остання залишила Серкіну дитину і поїхала до іншого міста. Через три роки вона повернулася і стала вимагати передачі їй дитини на виховання. Серкін звернувся до суду з позовом про те, щоб дитина залишилася у нього. Сальникова пред'явила зустрічний позов про відібрання дитини. Суд, розглянувши справу, позовну вимогу позивача задовольнив, а в задоволенні зустрічного позову відмовив.

У даному випадку відповідачка просила визнати за нею наявність певних прав, що мало спричинитися до відмови в первісному позові.

Отже, в цьому випадку відповідач переслідує мету не тільки відмови позивачу в позові, а й присудження позивача до цілком певних дій.

У спорах, які випливають із житлових правовідносин, подібні випадки трапляються тоді, коли позивач вимагає виселення відповідача через неможливість спільного проживання, а відповідач у зустрічному позові вимагає виселення позивача як такого, що не має права на житлову площу.

І тут ми бачимо, що задоволення зустрічного позову спричиняється до відмови в задоволенні первісного позову. Взаємна пов'язаність обох позовів може полягати і в тому, що зустрічний позов спрямований на підрив підстав первісного позову.

Федотова пред'явила до Григор'євої позов про повернення майна, яке залишилося після смерті батька. На підтвердження своїх позовних вимог Федотова представила свідоцтво про право на спадщину. Григор'єва пред'явила зустрічний позов про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним. Судом був задоволений зустрічний позов, в задоволенні первісного було відмовлено.

У даному прикладі первісний позов був заснований на праві спадкоємства. Визнання ж цього свідоцтва недійсним не тільки викликало відмову у задоволенні первісного позову, а призвело до заперечення всіх прав, заснованих на свідоцтві про право на спадщину, і виключило повністю всі майбутні домагання на цій же підставі. Взаємний зв'язок первісного і зустрічного позову може виявлятися в тому, що обидва випливають з однієї підстави. Припущення спільного розгляду обох позовів тут пояснюється тим, що взаємний зв'язок підкреслює однорідність обставин виникнення взаємних матеріально-правових вимог між позивачем і відповідачем. У даному випадку для спільного розгляду обох позовів були однакові юридичні факти.

Степанова пред'явила позов до Смоленцової про виселення з будинку, який їй належав, за мотивом особистої потреби в житлі. Смоленцева пред'явила зустрічний позов про стягнення 900 карбованців — вартості зробленого нею капітального ремонту будинку.

Тут у підставі первісного і зустрічного позову є спільні юридичні факти, бо спір виник з приводу одного й того ж будинку. Первісний і зустрічний позов можуть бути взаємозв'язаними і тоді, коли підстава зустрічного позову паралізує підставу первісного позову, а тому задоволення вимог відповідача виключає задоволення вимог позивача.

У судовій практиці подібні випадки трапляються досить часто. Задоволення зустрічного позову про визнання неправильним запису батьківства органами РАГСу паралізує вимогу первісного позову про стягнення аліментів на утримання дитини. Такі характерні види зв'язку між первісним і зустрічним позовом.

Зустрічний позов може бути прийнятий судом до спільного розгляду і тоді, коли він спрямований до зарахування первісної вимоги. Для здійснення зарахування матеріально-правова вимога відповідача до позивача повинна відповідати умовам, вказаним у ст. 217 ЦК України.

Однак і за наявності цих умов не будь-яка вимога відповідача може бути пред'явлена до зарахування. Так, наприклад, зарахування не припускається для погашення вимог за позовами про стягнення аліментів. Цивільні процесуальні кодекси союзних республік до прийняття нового процесуального законодавства по-різному розглядали зустрічний позов як засіб зарахування.

Так, у цивільних процесуальних кодексах України, Азербайджану, Грузії, Туркменії було прямо вказано, що для здійснення зарахування необхідно пред'явлення зустрічного позову. Цивільний процесуальний кодекс Росії та інших республік для здійснення зарахування не вимагали пред'явлення зустрічного позову. Тут зарахування може бути здійснено шляхом заперечення проти позову, якщо пред'явлена до зарахування вимога була меншою або рівнозначною первісному позову. Коли ж зараховувана сума була більше ціни первісного позову, то зустрічний позов має бути пред'явлений на суму, яка перевищує ціну первісного позову.

За діючим процесуальним законодавством для здійснення зарахування обов'язкове пред'явлення зустрічного позову. Зарахування, як відомо, не настає автоматично. Для припинення зобов'язання шляхом зарахування необхідна заява про це хоча б одного учасника спірного правовідношення. Згода іншої сторони не потрібна, бо зарахування — це одностороння угода. В той же час зарахування не виключає і взаємної згоди сторін і зобов'язань з цього приводу.[82]

У судовій практиці зарахування зустрічних вимог відбувається таким шляхом: менша за сумою вимога погашається повністю, а більша припиняється в частині, рівній меншій вимозі. Пред'явлення зустрічного позову відбувається за загальними правилами позовного судочинства. У зустрічній позовній заяві повинні бути вимоги про реквізити позовної заяви (ст. 137 ЦПК України) за загальними правилами зустрічної позовної заяви. Велике практичне значення має строк пред'явлення зустрічного позову. Необхідність встановлення строку для пред'явлення зустрічного позову диктується інтересами судової практики. Ст. 140 ЦПК України встановлює загальне правило про те, що зустрічний позов може бути пред'явлений не пізніше 3-х днів до судового засідання по справі. Вказані в законі строки забезпечують можливість для відповідача своєчасно подати зустрічний позов, попереджують необхідність відкладання слухання справи, бо позивач може підготуватись до захисту за зустрічним позовом. Припинення зустрічного позову після вказаного строку залежить від розсуду судді або суду.

Отже: прийняття зустрічного позову за три дні до судового засідання (при наявності необхідних умов) — це обов'язок судді. Прийняття зустрічного позову пізніше — це вже не обов'язок судді, а право. Кінцевим строком пред'явлення зустрічного позову буде, природно, вихід суду до нарадчої кімнати.

Висновки.

У контексті поступового поступу права загалом успішне виконання завдань щодо подальшого вдосконалення норм цивільного процесу нерозривно пов'язане з вивченням ключових проблем науки цивільно-процесуального права. Серед них чільне місце посідає питання захисту відповідача проти позову в цивільному судовому провадженні. Ґрунтовніше й усебічніше дослідження захисту цивільних прав набуло особливої ваги після ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року, яка закріпила право громадян на звернення по захист (ст. 51). При цьому розрізняють право на звернення за захистом і право на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я та ділову репутацію, на особисту свободу та майно.

У науці цивільного процесуального права проблемі судового цивільно-правового захисту присвячено чимало уваги (М. А. Гурвич, А. А. Добровольський, Р. Е. Гукасян, П. Ф. Елісейкін, А. Ф. Козлов, С. В. Курильов, А. А. Мельников, В. М. Семенов, Н. А. Чечина, Д. М. Чечот, М. С. Шаканян, В. М. Щеглов, К. С. Юдельсон та ін.). Водночас потреба в подальшому опрацюванні питання захисту цивільних прав не лише зберігається, а й загострюється. Теоретичне дослідження проблеми захисту проти позову відстає від рівня вивчення позову та права на позов. Правове забезпечення функції захисту відповідача проти позову помітно слабше за правове забезпечення функції підтримки позову, яку здійснює позивач. Вивчення практики засвідчує, що судові органи потребують вирішення цілої низки питань, пов'язаних із реалізацією права відповідача на захисні дії проти позову.

Саме все вищевикладене й спонукало мене до вибору цієї теми дипломної роботи. Проблема захисту відповідача проти позову доволі широка, якщо розв'язувати її стосовно всіх стадій процесу та всіх юридичних органів. Своє завдання я обмежив дослідженням захисту відповідача в цивільному судовому провадженні. Правосуддя в цивільних справах є основною, найбільш досконалою формою захисту порушених і оспорюваних прав, а також охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.

Мета дослідження полягає в удосконаленні теоретичних положень захисту відповідача проти позову в цивільному судовому провадженні та у виявленні ефективного правового регулювання захисної діяльності відповідача в суді першої інстанції.

У ході дослідження я намагався розв'язати такі завдання: на підставі чинного законодавства та практичного матеріалу проаналізувати судовий захист суб'єктивних матеріальних прав і охоронюваних законом інтересів, питання закінчення справи без ухвалення судового рішення, а також право відповідача на захисні дії проти позову та процесуальні засоби захисту відповідача.

Аналіз норм цивільного судового провадження і судової практики дає підстави для висновку, що одним зі способів цивільно-правового захисту виступає відмова в позові. Визнання захисту прав та інтересів є складовою частиною захисту цивільних прав і поглиблює знання про механізм цивільно-правового захисту, допомагає вирішенню спірних питань щодо співвідношення захисту цивільних прав і охорони цивільних прав, щодо поняття об'єкта, способів реалізації цивільно-правового захисту, передумов здійснення права на захист у матеріальному змісті.

Існування права на захист у матеріальному змісті пов'язується з наявністю цивільної охоронюваної правоздатності. Дослідження передумов виникнення та умов здійснення права на захист у матеріальному змісті має безпосереднє відношення до науки цивільного процесуального права, адже приводить до необхідності розглядати ефективність функціонування цивільного процесуального правовідношення як умови реалізації права на захист у матеріальному змісті. Висновки про існування в цивільному процесі захисту в процесуально-правовому змісті дозволяють розкрити суть і значення провадження у справі, залишення позову без розгляду та уточнення підстави позову за ст. 139 ЦПК України.

Розглядаючи захист як висновок суду щодо існування правового спору, необхідно відрізняти судовий захист від захисних дій відповідача. Захисні дії відповідача в суді першої інстанції можуть бути спрямовані на повне чи часткове відхилення заявленого позову або на відхилення процесу без ухвалення судового рішення. Право відповідача захищатися проти позову розглядається в його динаміці — від порушення цивільної справи до відправлення складу суду в нарадчу кімнату для ухвалення рішення. При цьому слід наголосити, що здійснення права відповідача захищатися проти позову значною мірою залежить від діяльності суду щодо роз'яснення прав і сприяння відповідачу, як і позивачу, у застосуванні їхніх прав.

Застосовно до цілей функціонування відповідача в суді першої інстанції виділяють три групи процесуальних засобів захисту відповідача:

• матеріально-правові заперечення і зустрічний позов;
• процесуальне заперечення (процесуальний відвід);
• інші процесуальні засоби.

Захист судом суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу є складовою частиною цивільно-правового захисту. Захист права являє собою висновок юрисдикційного органу про визнання права позивача чи застосування на його користь інших передбачених законом способів захисту, висновок юрисдикційного органу про відмову в прийнятті поданого позову, а також дії з примусового виконання ухваленого рішення.

Реалізація судом заходів цивільно-правової відповідальності становить собою захист цивільних прав. Обов'язок суду захистити порушене чи оспорюване суб'єктивне право або охоронюваний законом інтерес несе суд чи інший юрисдикційний орган — цим і визначається охоронювана природа захисту цивільних прав. Захист може бути реалізований виключно в межах процесуальних відносин, які при цьому й виникають.

Не погоджуюсь із думкою, що цивільно-правовий захист зводиться лише до того, хто за ним звернувся (позивач), тож можна дійти висновку про існування об'єкта захисту й у разі пред'явлення необґрунтованого позову. Для них це — суб'єктивне право чи охоронюваний законом інтерес відповідача. Відхилення позову може означати визнання відповідача володарем оспорюваного права або його підтвердження (заперечувальний позов про визнання). Рішенням про відмову в закритті чи зміні правового відношення захищається юридичний інтерес відповідача. Юридичний інтерес відповідача полягає у відхиленні позову. Отже, за своїм змістом це є захист або суб'єктивного матеріального права, або охоронюваного законом інтересу. За такого захисту усувається спірність права, підтверджується суб'єктивне право відповідача і відповідний обов'язок відповідача, відновлюється правове становище відповідача, порушене необґрунтованим позовом. Це дозволяє виділити відхилення позову в самостійний спосіб захисту цивільних прав.

Цілями цивільно-правового захисту є:

• стійкість цивільних правовідносин, внесення ясності в правове становище суб'єктів;
• зупинення і усунення цивільних правопорушень;
• попередження правопорушень.

Розгляд цілей захисту цивільних прав у взаємозв'язку зі способами його здійснення дозволяє дійти висновку, що надання стійкості цивільним правовідносинам і внесення ясності в правове становище суб'єктів досягається визнанням, зупиненням чи зміною правового становища та відхиленням позовів. Припинення й усунення цивільних правопорушень забезпечується відновленням того стану, який існував до порушення права, присудженням виконання в натурі, стягненням заподіяних збитків із правопорушника, а у випадках, передбачених законом чи договором, — неустойки (штраф, пеня) та іншими способами. Попередження правопорушень досягається внесенням ясності в правове становище суб'єктів (а) та усуненням цивільних правопорушень, відновленням порушених прав (б). Виховання й перевиховання правопорушників досягається застосуванням заходів цивільно-майнової відповідальності, а також гласністю процесу та активною участю громадськості в захисті цивільних прав.

Право відповідача на захист у матеріальному змісті являє собою можливість отримання рішення юрисдикційного органу про повне чи часткове відхилення позову. Узагальнивши погляди, висловлені в літературі з проблеми права на матеріально-правовий захист, можна дійти висновку, що право на захист у матеріальному змісті є самостійним за своїм характером.

Правоздатність суб'єктів цивільного процесу не вичерпується здатністю стати володарем суб'єктивного матеріального права. Вона включає можливість суб'єкта отримати захист у випадках порушення чи оспорювання права, неясності обсягу і змісту цивільних правовідносин та в інших випадках. Ці правові можливості існують не ізольовано одна від одної. Виникають і втрачаються вони одночасно. Немає сумніву, що виявлення права на захист у матеріальному змісті, як і будь-якого суб'єктивного права, можливе лише на основі правоздатності. Можливість домінування означає як здатність мати права й обов'язки, так і здатність захистити своє право чи охоронюваний законом інтерес.

Якщо охоронювана правоздатність є першою передумовою права на захист у матеріальному змісті, то другою передумовою виступає охоронювана правоздатність. Так, із виникненням права власності на річ у суб'єкта виникає охоронюване повноваження на захист шляхом визнання права, а за іншої потреби в його захисті у суб'єкта проявляється можливість отримати захист іншими методами, поряд із визнанням, способами. На основі розроблених у літературі критеріїв розглядаються такі категорії, як правоздатність, суб'єктивне право й одностороння правоздатність (М. А. Гурвич, В. Н. Щеглов, Д. М. Чечот); я розглядаю охоронюване повноваження лише як можливість певної особи отримати захист. Його виділення зумовлене принципом диспозитивності цивільного права: тільки зі зверненням до юрисдикційного органу заінтересованої особи виникає суб'єктивне право на захист у матеріальному змісті. Виняток становлять випадки оспорювання позивачем обов'язків у правовідношенні та звернення за захистом охоронюваного законом інтересу. З порушенням цивільного права за негаторним позовом про визнання і притягненням особи як відповідача її охоронювана правоздатність на захист трансформується в право на захист у матеріальному змісті. У всіх інших випадках право відповідача на матеріально-правовий захист виникає на основі цивільної охоронюваної правоздатності. Розпоряджатися можливістю отримати захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу суб'єкт суб'єктивного права може й після порушення цивільної справи, за винятком випадків, коли ці дії суперечать закону чи порушують чиїсь інтереси.

Право на матеріально-правовий захист виникає зі звернення особи з позовом чи зустрічним позовом, зі зверненням з позовом прокурора, органів державного управління та інших осіб, а також із притягненням особи в ролі відповідача. Право на захист є категорією, що охороняє, оскільки його існування зумовлене наявністю матеріального закону та передбачених юридичних фактів.

Захист у процесуальному змісті являє собою закінчення цивільної справи без ухвалення судового рішення. Ухвала суду про закриття справи чи про залишення позову без розгляду як акт захисту містить висновок суду з питання про захист за процесуальними підставами. Потреба в процесуально-правовому захисті може бути зумовлена або відсутністю у позивача права на пред'явлення позову і помилкою судді при порушенні справи (п. 9 ст. 136 ЦПК України), або недотриманням заінтересованою особою умов реалізації права на пред'явлений позов (п. 2 ст. 136 ЦПК України), що також призвели до помилкового порушення процесу. Процесуально-правовий захист може бути також наслідком неможливості продовження правомірно виникнутого процесу, оскільки позивач відмовився від позову, сторони уклали мирову угоду, позов пред'явила недієздатна особа та з інших підстав (п. 8 ст. 136 ЦПК України). Об'єктом захисту в процесуальному змісті виступає інтерес відповідача в закінченні справи без судового рішення і тим самим у залишенні без вирішення матеріально-правової вимоги взагалі або в даному процесі.

Аналіз чинного процесуального законодавства, судової практики та висловлених у літературі суджень приводить до висновку, що потребують виділення як самостійні підстави закриття провадження у справі певні обставини. Закриття провадження у справі за п. 1–9 ст. 136 ЦПК України настає або у вигляді непідвідомчості справи судовим органам, або внаслідок прямої заборони закону приймати вимоги до захисту, або внаслідок відсутності у сторони цивільної процесуальної правоздатності, або через відсутність юридичного інтересу в особи, яка звернулась за захистом. Порушення правил підвідомчості робить рішення незаконним. Прийняття до провадження непідвідомчої справи може призвести й до неправильного її розв'язання судом (ст. 132 ЦПК України).

Захист інтересів відповідача при закритті провадження у справі через пряму заборону закону приймати вимоги щодо захисту зумовлений тим, що ухвалювати рішення за неохоронюваними законом вимогами неприпустимо.

Закриття провадження у справі може бути наслідком відсутності цивільної процесуальної правоздатності у підприємства, організацій, установ; при цьому навряд чи можна погодитись, що цивільна процесуальна правоздатність юридичної особи є специфічною — інакше довелося б визнати право оспорювати обсяг процесуальної правоздатності юридичної особи як сторони процесу.

Закриття провадження у справі може бути зумовлене відсутністю в особи, яка пред'явила позов, процесуальної заінтересованості. Заінтересованою є особа, яка звертається за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу або вимагає захисту прав іншої особи на основі повноважень, наданих довіреністю чи законом.

Звертаючись до процесуально-правової сторони позову про захист, зазначимо, що нею не охоплюються всі випадки пред'явлення до суду тотожних заявлених вимог. Спір у частині майнових стягнень може бути вирішений у порядку кримінального судового провадження і третейським судом, але за чинним законодавством вирок суду, що набрав законної сили в частині цивільного позову, і рішення третейського суду за тотожним позовом не є перешкодою для порушення цивільної справи в суді й унаслідок цього не тягнуть закриття помилково виниклого провадження у справі.

Підстави, які зумовлюють виникнення у відповідача права на захист та залишення позову без розгляду, свідчать про помилкове виникнення справи або про неможливість продовження правомірно виниклого процесу.

Аналіз підстав процесуально-правового захисту — залишення позову без розгляду — показує, що охоплено не всі випадки залишення судом позову без розгляду у вигляді тотожності заявлених вимог у справах зі спору між тими ж сторонами, щодо того ж предмета і за тих же підстав: справу може бути порушено, але ще не розглянуто третейськими судами. Можливо також, що після розв'язання особами, які беруть участь у справі, їхніх прав і обов'язків сторони висловлюють згоду на передачу спору до третейського суду й укладають договір третейського запису. Передбачається, що обставина, яка перешкоджає розгляду справи і відповідно виступає як підстава процесуально-правового захисту — залишення позову без розгляду, — це порушення справи про розірвання шлюбу за відсутності згоди жінки на розлучення під час вагітності та протягом одного року після народження дитини; виходячи з цього положення потрібно доповнити ст. 136 ЦПК і доповнити її цим положенням.

Право відповідача на захист свого права чи охоронюваного законом інтересу забезпечує відповідачу можливість здійснити функцію захисту проти позову, яка протистоїть функції підтримки позову, що здійснюється позивачем. Право відповідача на захисні дії проти позову в цивільному судовому провадженні необхідно вирівняти з правом усякої заінтересованої особи зі встановленням порядку в суді щодо захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного судом інтересу. Проводячи опитування серед відповідачів, лише 53 % респондентів зазначили, що їм було роз'яснено їхні процесуальні права й обов'язки. Не повною мірою використовують суди можливість письмового роз'яснення відповідачу, хоча воно є одним із доказів у справі. Необхідно передбачити надання відповідачем письмової відповіді в особливо складних справах.

Ефективність захисної діяльності в цивільному судовому провадженні залежить від забезпечення відповідачу рівності в процесі, якщо справу було порушено за позовом прокурора.

Порушення цивільних справ за заявою прокурора та інших осіб, тобто осіб, які, як правило, мають спеціальні знання, досвід ведення судових справ і авторитет державних органів, утруднює для відповідача захист проти позову. У таких справах бажана участь представника з числа колегії адвокатів. Завдання адвоката як представника відповідача полягатиме в тому, щоб використати всі передбачені законом засоби захисту відповідача.

Захисні дії відповідача в суді першої інстанції — це його діяльність з використанням наданих законом процесуальних засобів, спрямована на повне чи часткове відведення судом заявлених вимог або на закінчення процесу без ухвалення рішення. Захисні дії відповідача проти позову базуються на численних повноваженнях. До них належать: право заявляти матеріально-правові чи процесуальні заперечення, пред'являти зустрічний позов, спрямований на руйнування основи первісного позову, наводити докази й учиняти інші процесуальні дії, щоб переконати суд у необґрунтованості позову.

Процесуальними засобами захисту відповідача в цивільному процесі є: матеріально-правові заперечення, зустрічний позов, заявлення клопотання відповідачем.

Матеріально-правове заперечення являє собою заяву відповідача про повне чи часткове невизнання позову і необхідність відхилення позову судом. Підставою матеріально-правових заперечень є все те, на чому будується твердження відповідача про необґрунтованість позову (юридичні, доказові факти, норми права).

За характером захисної діяльності відповідача в цивільному процесі заперечення поділяються на «активні» і «пасивні» (заперечення). Виділення заперечення як різновиду матеріально-правових заперечень зумовлене потребою розрізняти в теорії і на практиці дії відповідача проти позову, підстави висунутих фактів (юридичних чи доказових), які він зобов'язується доказувати, та захист, не пов'язаний із таким обов'язком.

Залежно від характеру доказової діяльності відповідача, який оспорює позов, до складу «активних» матеріально-правових заперечень, що заперечують позов доказами, належать:

1. юридична необґрунтованість позову;
2. фактична необґрунтованість, яка своєю чергою включає:
   • посилання відповідача на правопоглинаючі факти та їх доказування;
   • заперечення фактів, указаних позивачем, доказуванням нових обставин або запереченням доказів позивача.

Залежно від мети, яку ставить перед собою відповідач, «активні» заперечення поділяються на ті, що спростовують позов, і ті, що спрямовані на залік вимог сторін. У разі заперечення, націленого на залік, відповідач подає зустрічний позов, який за розміром не перевищує первісного позову, і намагається підкріпити його фактами та посиланнями на закон. Кінцева мета такого заперечення — залік, що відбувається внаслідок задоволення як позову, так і зустрічних вимог відповідача, висунутих у запереченнях. Залік можливий лише за умови одночасного задоволення і позову, і зустрічної вимоги. Якщо ж заперечення, спрямоване на залік, буде визнано обґрунтованим, а позов — відхилено, суд не зможе задовольнити вимоги відповідача, оскільки позов не був пред'явлений. Саме в цьому й полягає вада заперечення, направленого на залік. Підстави матеріально-правових заперечень безпосередньо залежать від того, що саме оспорює відповідач. Юридичне обґрунтування позову може бути оспорене відповідачем з огляду на те, що позивач не врахував нормативний акт, який регулює спірні правовідносини сторін; або що позивач помилково витлумачив правову норму; або що закон, який регулює спірні відносини сторін, відсутній; або що строк дії нормативного акту закінчився. Оспорюючи фактичну обґрунтованість позову, відповідач заперечує факти виникнення, зміни чи припинення правовідносин, або ж доводить факти виконання обов'язків чи заперечує виникнення цивільно-правових обов'язків. Матеріально-правові заперечення можуть бути використані відповідачем і для відхилення судом вимог унаслідок звернення з позовом неналежного позивача (ст. 105 ЦПК).

Проаналізувавши викладені в літературі погляди на поняття зустрічного позову, можна дійти висновку, що під зустрічним позовом слід розуміти звернення до юрисдикційного органу — вимогу відповідача про захист його суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, яка підлягає спільному розгляду з первісним позовом.

З огляду на позиції відповідача в цивільному процесі розрізняють:

· зустрічні позови, спрямовані на заперечення первісного позову;

· зустрічні позови, які такої мети не переслідують

На підставі аналізу зустрічних позовів можна зробити висновок, що засобом захисту відповідача проти позову виступає зустрічний позов відповідача, задоволення якого повністю чи частково задовольняє первісний позов. На прикладах із судової практики можна переконатися, що руйнівна дія зустрічного позову проявляється в тому, що заперечується фактична обґрунтованість первісного позову; заперечуються факти виникнення, зміни чи припинення правовідносин, або ж доказова належність відповідачу спірного права.

Предметом зустрічного позову, пред'явленого відповідно до ст. 141 ЦПК, є відхилення первісного позову рішенням суду та один із інших способів витребуваного позивачем захисту (наприклад, відхилення позову про виселення з визнанням права відповідача на спірну житлову площу). Підставами зустрічного позову можуть слугувати юридичні факти, що підривають підстави первісного позову, та норми права.

Зустрічні позови, які не передбачають цілей захисту проти первісного позову, слугують:

· зустрічні вимоги відповідача, спрямовані на залік вимог;

· зустрічна вимога, заявлена для більш швидкого й правильного розгляду спорів

Зустрічний позов, направлений на залік, не підриває основу первісного позову, хоча відповідач, обґрунтовуючи свою позовну вимогу, може оспорити первісний позов на підставі його фактичної та правової необґрунтованості. У зустрічному позові, заявленому для більш швидкого та правильного розгляду справи, відповідач здійснює самостійні вимоги, хоч і пов'язані з вимогами позивача, але від нього не залежні. Пред'являючи зустрічні позови, не переслідуючи мети заперечення первісного позову, відповідач може одночасно захищатись проти позову матеріально-правовими запереченнями.

Зустрічні позови пред'являються в письмовій формі. Спільний розгляд первісного та зустрічного позовів зумовлений ухвалою судді про об'єднання в одне. Хотів би внести пропозицію, щоб розширити ст. 141 ЦПК з тим, щоб у всіх частинах судового рішення був матеріал, що відноситься до первісного позову.

Залежно від поставлених цілей можна розрізняти:

· заперечення, направлені на припинення провадження по справі;

· заперечення, якими заперечується те, що стверджує інша сторона, третя особа чи інші учасники, які беруть участь у справі.

Процесуальним засобом, що може слугувати меті створення умов для захисної діяльності проти позову, виступає відвід судді, прокурора, інших учасників процесу. Заявляючи відвід, відповідач прагне замінити особу іншою, незацікавленою у вирішенні справи.

Меті створення умов для ведення справ може слугувати клопотання відповідача (про зупинення провадження по справі або про відкладення судового розгляду). У свою чергу, оспорюючи процесуальний відвід чи клопотання, заявлене іншою особою, яка бере участь у справі, відповідач вправі заперечувати.

Безперечно, що моя дипломна робота не претендує на вичерпне висвітлення такого об'ємного та цікавого питання, як зайняття стратегічної лінії відповідачем у цивільному процесі, проте автор цієї роботи має надію, що дана праця внесла хоч деяку ясність і чіткість щодо зайняття даної позиції відповідачем. Хотів би звернути увагу, що дана тема буде актуальною завжди, оскільки практика довела, що ідеального суспільства не існує, а значить, будуть виникати суперечності, а при виникненні суперечності завжди є дві сторони, в тому числі й особа, яка буде відповідати за свої поступки

Література

1. Аносова С.Д. «Замена ненадлежащей стороны в советском гражданском процессе». Москва, 1960 р.
2. Алексеев С.С. «Общая теория права». Москва, 1982 р.
3. Авдеенко Н.И. «Иск и его виды в советском гражданско-процессуальном праве». Ленинград, 1951 р.
4. Авдеенко Н.М. «Иск и его виды в советском гражданском процессуальном праве». Автореферат. Львов, 1951 р.
5. Бутнев В.С. «Спор о праве — организационно-охранительные правоотношения и проблема защиты субъективных прав в советском процессуальном гражданском праве». Ярославль, 1981 р.
6. Братусь С.Н. «Субъекты гражданского права». Москва, 1950 р.
7. Васильева Г.Д. «Защита ответчика против иска в гражданском судопроизводстве». Томск, 1980 р.
8. Васильченко. «Процессуальное положение ответчика в гражданском судопроизводстве». Харьков, 1979 р.
9. Викут М.А. «Стороны — основные лица искового производства». Саратов, 1968 р.
10. Викут М.А. «Субъективные гражданские процессуальные права (понятие и виды)». Саратов, 1984 р.
11. Васильева Г.Д. «Защита ответчика против иска в гражданском судопроизводстве». Красноярск, 1982 р.
12. Васильченко М.М. «Заперечення проти позову». Харків, 1973 р.
13. Гукасян Р.А. «Проблемы интереса в советском гражданском процессуальном праве». Саратов, 1970 р.
14. Гурвич М.А. «Учение об иске». Москва, 1981 р.
15. Гурвич М.А. «Право на иск». Москва, 1978 р.
16. Гурвич М.А. «Лекции по гражданскому процессу». Москва, 1950 р.
17. Гурвич М.А. «Принципы советского гражданского процессуального права». СЮ № 12, 1974 р.
18. Гражданский процесс. Учебник для вузов под ред. Комиссарова и проф. Ю.К. Осипова. Москва, 1996 р.
19. Елисейкин П.Ф. «Предмет судебной деятельности в советском гражданском процессе (его понятие, место, значение)». Автореферат.
20. Елисейкин П.Ф. «Процессуальное понимание спора о праве и его критика и проблемы защиты субъективных прав и советская критика». Ярославль, 1974 р.
21. Елисейкин П.Ф. «Защита субъективных прав и интересов, компетенция суда в советском гражданском процессе». Владивосток, 1969 р.
22. Добровольський А.А., Иванова С.А. «Основные проблемы исковой формы защиты права». М., 1979 р.
23. Логинов П.Ф. «Понятие иска и исковой формы защиты права». СП. № 2, 1983 р.
24. Кожухарь А.Н. «Право на судебную защиту в исковом производстве». Кишинев, 1989 р.
25. Осокина Г.Л. «Право на защиту в исковом производстве». Томск, 1990 р.
26. Осокина Г.Л. «Проблемы иска и права на иск». Томск, 1989 р.
27. Зайцев И.М. «Сущность хозяйственных споров». Саратов, 1974 р.
28. Клейн Н.И. «Встречный иск в суде и арбитраже». Москва, 1964 р.
29. Клейман А.Ф. «Новейшие течения в науке гражданского процессуального права». Москва, 1967 р.
30. Советское гражданское процессуальное право. Под ред. проф. Гурвича М.А. Москва, 1964 р.
31. Резниченко И.М. «Психологические аспекты искового производства». Владивосток, 1989 р.
32. Мельников А.А. «Правовое положение личности в советском гражданском процессе». Москва, 1969 р.
33. Мицкевич А.В. «Субъекты советского права». Москва, 1962 р.
34. Пащук А.Й. «Позов в радянському процесуальному праві». Львів, 1997 р.
35. Пушкар Е.Г. «Конституционное право на судебную защиту». Львов, 1982 р.
36. Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 26.01.90 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи».
37. Фурса С.Я. «Окреме провадження, як складова частина цивільного процесу». Практикум. Київ, 1998 р.
38. Шакарян М.С. «Учение о сторонах в советском процессуальном процессе». Москва, 1983 р.
39. Шакарян М.С. «Субъекты советского гражданского процессуального права». Москва, 1970 р.
40. Штефан М.Й. «Захист прав соціалістичних організацій в суді».
41. Штефан М.Й. «Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства».
42. Штефан М.Й. «Гражданская процессуальная ответственность: повышение роли гражданской правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций». Киев, 1988 р.
43. Штефан М.Й. «Теория и практика на судебную защиту и ее реализации в гражданском процессе». Сар., 1991 р.
44. Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. Київ, 1997 р.
45. Щеглов В.Н. «Иск о судебной защите гражданского права». Томск, 1987 р.
46. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Київ, 1990 р.
47. Чечина Н.А. «Предмет гражданского судопроизводства». Ярославль, 1985 р.
48. Якубов С. «Права и обязанности сторон в советском гражданском процессе». Ленинград, 1961 р.