Західноєвропейська культура кінця ХVIII-початок ХХ ст

Вступ.

1. Загальні риси розвитку культури ХІХ ст.

2. Основні художні течії кінця ХVІІІ - початку ХХ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Культурний розвиток Європи у XIX столітті відбувався під значним впливом просвітницьких ідей та подій Французької революції. Філософські пошуки цього періоду зосереджувалися на вивченні нових можливостей людини, перегляді її позицій у складному та багатогранному світі, що, своєю чергою, стимулювало мистецькі процеси.

Діячі французького Просвітництва наголошували на моральній та виховній функції мистецтва. Однак з часом погляд на роль культури в суспільстві змінився. Якщо раніше її вплив вважався позитивним, то зростання соціальної нерівності та деградація людини поставили нові філософські питання, які стали центральними для подальших культурологічних студій. На межі століть істину дедалі частіше шукають у підсвідомості — так виникає філософія життя: Ф. Ніцше вбачає основу буття у волі та інстинкті влади, відсутність яких веде до деградації; А. Бергсон розуміє життя як безперервний творчий процес; О. Шпенглер говорить про "закостеніння" творчих джерел культури та появу масової культури. Набуває поширення психоаналіз З. Фрейда, який акцентує роль несвідомого та сексуальних почуттів у творчості, що згодом застосовується для аналізу художніх образів.

Швидка соціальна поляризація та технічний розвиток часто сприймалися культурологами як загроза культурі. Проте головною тенденцією епохи стала потреба у нових духовних орієнтирах, особливому баченні краси та формуванні естетично розвиненої особистості.

1. Загальні риси розвитку культури ХІХ ст.

Філософія Просвітництва пов'язувала сутність культури з досягненням особистої свободи в межах соціальної системи. І. Кант (1724-1804) стверджував, що людина формує себе та світ через діяльність. Культура, на його думку, — це здатність контролювати свою біологічну природу та ставити моральний обов'язок вище за власні інтереси.

Подальший розвиток культурологічної думки пов'язаний з ім'ям Гердера (1744-1803). Він одним із перших заперечив поділ людства на раси та проголосив, що не існує культурних і некультурних народів. Філософ наголошував, що фізичні та духовні якості людей формуються під впливом природного й соціального середовища, а різниця полягає лише в рівні розвитку. Його концепція суттєво вплинула на гуманістичне розуміння культури та питання історичної спадковості.

Г. Гегель (1770-1831) зробив важливий висновок про те, що суть культури — у звільненні людини від суб'єктивного свавілля та піднесенні її до рівня суспільної істоти. Антропологічна концепція Л. Фейєрбаха (1804-1872) обстоювала необхідність поєднання інтересів особистості та суспільства, наголошуючи, що щастя можливе лише за людяних умов життя. Про необхідність задоволення основних потреб людини говорив і представник утопічного соціалізму А.-К. Сен-Сімон (1760-1825).

Бурхливий розвиток капіталізму виявив глибокі суперечності між багатством і бідністю, суспільним благом та егоїзмом правлячих кіл. Представники утопічного соціалізму, зокрема Ш. Фур'є (1772-1837), передбачали розквіт культури, науки та освіти як основу майбутнього гармонійного суспільства.

Однак реальне життя було далеким від ідеалу. Революційні події пробудили національну свідомість європейських народів. Відповіддю на це став романтизм, філософські засади якого заклали брати А.-В. та Ф. Шлегелі в Німеччині на межі XVIII-XIX ст. Вони пропагували вільне, нічим не обмежене мистецтво. Пізніше романтики обстоювали ідею вічної боротьби зі злом, аналізуючи дійсність із позицій вічних ідеалів та зосереджуючись на внутрішньому світі людини [4, c. 167-169].

Друга половина XIX ст. ознаменувалася потужним впливом науки й техніки. Революція в природознавстві розпочалася з фізики, а період 1895-1916 рр. назвали її "героїчною стадією". Дослідження І. Полюя, К. Рентгена, подружжя Кюрі, Н. Бора, Е. Резерфорда, М. Планка, А. Ейнштейна вражали складністю та незбагненністю висновків. Велике значення мала хімія, особливо в Німеччині, де практично застосовували вибілювачі, барвники, штучні фарби.

У 60-х роках XIX ст. прокладено трансатлантичний кабель, удосконалювалися телеграфні лінії та комунікації. Наприкінці століття всі європейські держави були з'єднані телеграфом. Прискорення інформаційного потоку стало важливим чинником культурного прогресу. Технічний переворот змінив матеріальне середовище та спосіб життя: з'явилися електрика, трамвай, метро (Лондон, 1861), приміський електротранспорт, автомобілі. Це забезпечувало мобільність населення та активне спілкування між регіонами.

Розвиток науки й техніки призвів до появи фотомистецтва (створення зорового образу хіміко-технічними засобами) та кіно (винайдено братами Люм'єр у 1895 р.). Репродуктивні форми мистецтва прискорили поширення художніх творів.

Під впливом науково-технічних досягнень релігійно-естетичний досвід відходив на другий план. Це зруйнувало механістичну картину світу та породило впевненість у домінуванні науки над мистецтвом. Проблема впливу науки на культуру стала провідною у філософії XIX ст. О. Конт (1798-1857) сформулював принцип позитивізму: справжнє знання дають конкретні науки, тому суспільні науки мають ґрунтуватися на природничих. Засновники прагматизму Ч. Пірс (1839-1914) та У. Джеймс (1842-1910) вважали, що істинний висновок має мати практичні наслідки. У "Основах психології" (1890) У. Джеймс писав, що прагматизм не визнає нічого, що не стосується практично людського життя.

Соціальні конфлікти та тяжке становище робітників сприяли популярності марксизму. К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895) розглядали експлуатацію як соціально значущу проблему. З погляду марксизму, пролетаріат є "годувальником" суспільства та творцем матеріальних благ, що применшувало значення інтелектуальних цінностей і проголошувало нормою відсутність патріотизму та моральних переваг у цьому класі [7, c. 134-136].

Наприкінці XIX ст. відбулися значні зміни в суспільному житті. Криза духовних засад призвела до появи нового світогляду, заснованого на індивідуалізмі та аристократичному презирстві до буденності. Філософія розчаровується в ідеї прогресу розуму. Людина втрачає статус "вінця природи" й розуміється як "комбінація фізико-хімічних сполучень", homo faber, що виробляє знаряддя праці.

Фотографію як спосіб світлозапису вперше застосували художник Л. Дагер і винахідник Ж. Н'єпс, продемонструвавши її 7 січня 1839 р. у Франції. Винахід оцінювали по-різному: як смерть живопису (П. Деларош), як мистецтво, що співробітничає із сонцем (А. Ламартін), як досягнення, важливе для науки. Завдяки достовірності та документальності фотографія згодом стала самостійним видом мистецтва.

Здобутки технічного прогресу часто помилково ототожнювали з прогресом культури, що призвело до переоцінки економічного фактора. М. Вебер (1864-1920) зазначав, що активність, підприємливість, індивідуалізм, лібералізм, раціоналізм і практицизм стали характерними рисами західної буржуазної культури. Однак граничне спрощення "економічної людини", відмова від колективних цінностей і гуманізму були ознаками провідного буржуазного стану.

Водночас у філософії актуалізується проблема людського існування. Апокаліпсичним відчуттям історії відзначався російський символізм. Філософ В. Соловйов (1853-1910) вбачав у Росії батьківщину спасіння людства, "третій Рим". Російські філософи (М. Бердяєв, П. Флоренський) вважали завданням створення нової релігійної свідомості на основі синтезу християнських ідей та філософії [10, c. 211-213].

2. Основні художні течії кінця ХVІІІ - початку ХХ ст.

На початку XIX ст. під впливом археологічних відкриттів в Італії та Греції виникає нова хвиля класицизму, який у пошуках ідеальних форм відмовлявся від усього випадкового та тимчасового. У Росії цей стиль вирізнявся простотою, близькою до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) арх. А. Вороніхіна; ансамблі Василівського острова з Біржею в Петербурзі (1804-1816) арх. Тома де Томона.

Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов'язана з піднесенням ампіру (від франц. empire — імперія) — стилю в архітектурі та мистецтві перших трьох десятиліть XIX ст., що спирався на традиції Стародавнього Єгипту та Риму. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність і військові перемоги. Це відображалося у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Споруди прикрашали орнаментами з єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів.

Під впливом французького вирізняється російський ампір, що відбивав претензії імператорського двору на світову столицю після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто з симетрією, гармонією та пропорційністю забудови центру. Згодом класицизм і пафосний ампір увійшли в протиріччя з національними традиціями. Жорстка нормативність класицизму та схематизм образів виявилися недостатніми в мінливому світі XIX ст., що привело до піднесення романтизму.

Романтизм (від франц. romantisme — дивне, фантастичне) — ідейний та художній напрям першої половини XIX ст., що характеризується відмовою від нормативного мислення, акцентом на індивідуальності митця, інтересом до всього неповторного та сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя та всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком розчарувань у післяреволюційному суспільстві. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя та нівелювання особистості. Недосконалість світу породила почуття "світової скорботи". Темою творів були думки про гармонійне минуле та невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними та особливими, їх вирізняли ліризм, самотність, здатність до жертовності та бунту. Реальні обставини життя романтиків майже не цікавили. Яскраві характери розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь та стародавніх подій. Романтики прагнули створити ідеальний світ людських взаємин, тому їхні твори мають два виміри — ідею найвищих чеснот і відкидання спотвореного життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди Чарльза-Гарольда"). Природа була вічною цінністю, її стихія збігалася з людськими пристрастями, але залишалася вільною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва романтики воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії [2, c. 149-151].

Велике значення мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами та середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі нових жанрів (професійна журналістика та критика Е. По), відкрив можливості для творчого експерименту (казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою романтизму є В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву та є творцями власного щастя.

Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами, яскравими кольорами, контрастом світла й тіні, екзотичністю сюжетів. Риси класицизму — велич, ретельне вимальовування деталей, статичність — відійшли в минуле. Романтичні твори зображували сум'яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для французьких майстрів характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) — прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання класицизму й романтизму дало неперевершений результат у полотні "Пліт Медузи". Е. Делакруа (1798-1863) — лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого викликала дискусії, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах") [6, c. 196-199].

Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики та меланхолійним настроєм (Ф. Рунге, К. Фрідріх, П. Корнеліус). Англійський — фантастичними та релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також першими етюдами на пленері (Д. Констебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету та пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя-і-Лусьєнтес).

Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, що боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефі). Найяскравішим романтиком у музиці вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів та могутній, піднесений настрій.

На відміну від романтизму, реалізм — це мистецтво "втрачених ілюзій", жорсткої дійсності та суду над нею. Реалізм (від франц. realisme — дійсний) — напрям у літературі та мистецтві, що сповідував правдиве відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х років XIX ст. Найповніше він представлений у Франції творчістю О. де Бальзака (1799-1850) і Стендаля (1783-1842), в Англії — Ч. Діккенса (1812-1870), в Росії — Л. Толстого (1828-1910), Ф. Достоєвського (1821-1881). Реалізм пройшов етапи прискореного художнього розвитку, коли митці починали як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Це було характерним для В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.

Творчість представників напряму вирізняла широка палітра проблем: психологічні прояви характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники напряму шукали не красу, а правду. Їхній творчості притаманні аналітизм, чіткість і конкретність висловлювань, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв'язок із конкретною ситуацією.

Реалізм вводить новий принцип узагальнення — типізацію, коли в типових обставинах діють типові герої. Це дозволяє митцям зробити висновок, що людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів воно залишалося жахливим. Для показу "темного царства" "принижених і скривджених" використовували сатиру та комедію. Реалістичні твори сприяли розумінню суспільства, робили людину міцнішою та допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.

Провідне місце в літературі XIX ст. посів прозовий роман. Цей жанр давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років життя та розробляти декілька сюжетних ліній. В англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей") та У. Теккерей ("Ярмарок суєти"). Вони змалювали провідний буржуазний стан суспільства [5, c. 213-215].

Європейської слави здобула творчість Стендаля (Анрі Марі Бейль), особливо завдяки романам "Червоне і чорне" та "Пармський монастир". О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного суспільства, об'єднавши твори циклом "Людська комедія". Йому по праву належить роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів"). Російський реалізм відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой ("Війна і мир", "Анна Кареніна"), Ф. Достоєвський ("Злочин і покарання").

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У 1870 р. у Санкт-Петербурзі створено Товариство пересувних художніх виставок (1870-1922). "Передвижники" започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Вони працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети. У 1880-1890-х роках унаслідок кризи соціально-побутового жанру став домінувати салонний портрет і пейзаж (К. Коровін, І. Левітан, В. Полєнов).

На середину XIX ст. реалізм був представлений багатьма національними та стилістичними варіантами, проте всім їм були притаманні спільні ознаки: достовірність, уважне дослідження навколишнього світу, ствердження естетичної цінності повсякденного життя, показ дійсності в часовому вимірі.

Термін модернізм (від франц. moderne — сучасний) більшість дослідників використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій, що існували з кінця XIX ст. до 50-60-х років XX ст. (хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном). На початку XX ст. модернізм почав відтісняти на периферію символізм, модерн (сецесію), неокласику та став провідною течією в художній культурі Франції, Італії, Німеччини, Росії. Справжнім розквітом модернізму стали 20-30-ті роки, коли він поширився за межі Європи, насамперед у США. Форми та прийоми модернізму характерні для творчості багатьох митців до сьогодні.

Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання та відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм звертався до новітніх філософських учень: ірраціоналістичного волюнтаризму Ф. Ніцше (1844-1900), інтуїтивізму А. Бергсона (1859-1941), психоаналізу З. Фрейда (1856-1939), екзистенціалізму Ж.-П. Сартра (1905-1980) та А. Камю (1913-1960).

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є: визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей; складнощі взаємин людини та світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненості в колі своїх фантазій, як у "Башті із слонової кістки"; глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій; техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом [1, c. 136-138].

Послідовниками ван Гога виступили художники такого модерністського напряму, як експресіонізм (від франц. expression — виразність). Першим об'єднанням експресіоністів стала група "Міст", що виникла в Дрездені у 1905 р. і проіснувала до 1913 р. До неї входили Е. Кірхнер, Е. Хеккель, М. Пехштейн, Е. Нольде та ін. У центрі художнього світу експресіоністів, як образно відзначив один із дослідників, "серце людини роздерте байдужістю і бездушністю світу, контрастами матеріального і духовного".

Для картин цих майстрів характерні підкреслено загострена емоційність, гротеск, трагізм. Найсуттєвіші риси об'єкта викривляються, фігури деформуються, обличчя ніби навмисно спотворюються, фарби різко контрастують. Відкидаючи принципи класичної гармонії, експресіоністи, як і інші модерністські угруповання, розробляли свою естетику, спираючись на примітивні образи та форми первісного мистецтва, культури нецивілізованих народів Африки та Океанії, нерідко вдавалися до народного лубка та творчості дітей. Величезною силою експресії проникнута картина норвезького художника Е. Мунка (1863-1944) "Крик". Одинока людська істота — не жінка, не чоловік, не дитина — стоїть посеред мосту, з душі її виривається беззвучний крик відчаю та страждання.

Яскравою течією модернізму початку XX ст. був фовізм (від франц. fauves — дикий). Французьким художникам цього напряму — А. Матісу, А. Дерену, М. Вламінку, А. Марке, Р. Дюфі та іншим, яких один із критиків назвав дикими за їх яскравий, незвичний стиль живопису, належить видатна роль у пошуках нових мистецьких прийомів. Вони абсолютизували колорит своїх картин, писали надзвичайно яскравими фарбами, а для підсилення виразності кольору відмовлялися від перспективи, простору, відходили вбік живописної абстракції. А. Матіс, зокрема, одним із перших почав досліджувати вплив інтенсивного кольору та світла на психіку людини. На думку митця, поезії інтенсивності та динамізму якнайкраще відповідав чистий колір, різкі контрасти та швидке виконання картин фовістів.

Біля витоків художньої течії кубізму стояли Пабло Пікассо та його друг Дж. Брак. Програмним полотном кубізму стала картина "Авіньйонські дівчата", що викликала гучний скандал. Деформація зображених на ній оголених фігур була надзвичайно шокуючою. П. Пікассо ніби розбирав на сотні шматочків, площин і кубиків обличчя та тіло, а потім знову збирав їх, змінюючи кути та нахили [9, c. 174-175].

Висновки

Отже, XIX ст. породило оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум'яття почуттів та нестабільність тогочасного суспільства. У суперництві та співпраці митці шукали істину та високе призначення людини. Складні соціальні колізії загострили почуття особистості, індивідуальності, поставили проблему цінності людського життя, індивідуальної свободи та відповідальності людини за долю світу й майбутнє людства. У культурному житті почав визначатися новий рівень історичного синтезу — глобалізація людської історії.

Перша світова війна та подальші події XX ст. остаточно підтвердили думку про те, що доля людини, народу, нації нерозривні з долею людства, і пошук шляхів виходу з глобальної кризи все людство повинно шукати спільно. Можливо, символічним є те, що саме в Україні, в Києві, в роки громадянського лихоліття остаточно визріло та сформувалося одне з найбільш яскравих філософських учень про долю людства — вчення про ноосферу В. Вернадського. Людство, на думку вченого, повинно подолати глобальну кризу завершенням еволюції біосфери та входженням у сферу планетарного розуму й душі — ноосферу.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія : Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.