Якого роду питання складають коло світоглядних питань?

Вступ.

1. Поняття та сутність світогляду.

2. Основні світоглядні питання.

3. Типологія світогляду.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Упродовж суспільної історії формуються окремі вектори духовного життя, що мають на меті віднайти підвалини для людського самоствердження. Саме ці вектори утворюють те, що за усталеною термінологією (завдяки німецькому філософу І. Канту) прийнято називати світоглядом.

Загалом виникнення світогляду можна описати так: людина, пізнаючи навколишню дійсність, з часом починає усвідомлювати власну неповторність та відмінність від решти світу. Це призводить до формування у неї уявлень як про фундаментальні засади і риси світу, так і про власні характеристики та особливості.

Світогляд загалом виступає духовною основою для зародження та розвитку філософії. Філософія не конструює власні проблеми штучно, а черпає їх із реального життя, з функціонування світоглядних уявлень людини, однак підносить їх на якісно вищий рівень осмислення, формулювання та розв'язання.

Таким чином, світогляд є формою загального самовизначення людини у світі. Він являє собою систему узагальнених уявлень особи про себе, про світ, про взаємини з ним, про власне місце у світі та життєве призначення.

1. Поняття та сутність світогляду

Світогляд — це не просто набір знань, а цілісне інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він покликаний давати людині не стільки глибокі знання про закони окремих сфер реальності, скільки знання, поєднані з їх оцінкою та особистим ставленням;

б) предмет світогляду — відношення "людина — світ" — є практично неосяжним, безмежним, а тому значною мірою невизначеним.

З цього випливає, що світогляд ніби поєднує в собі безліч інтелектуальних елементів: знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, цілі тощо. Саме тому складовими світогляду є: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Найпершою ознакою світу є його цілісність. Він цілісний тому, що є тим єдиним, з чим співвідноситься людина у своєму ставленні до нього. Адже те, що єдине, не має поза собою нічого, що могло б його доповнити. Як цілісність, світ охоплює нескінченну множину своїх частин — не лише тих, що реально існують, а й можливих, а також тих, що вже завершили своє існування, відійшли в минуле. Власне, саме окремі частини світу й доступні людині в її практичній діяльності та пізнавальних актах.

У світогляді слід виокремлювати різні структурні виміри, зокрема компонентну, рівневу та функціональну структури.

Компонентну структуру світогляду формують різноманітні форми духовного осягнення світу, притаманні людині. Це почуття, знання, цінності та оцінки, різного роду приписи й настанови, а також переконання. Складовими світогляду їх робить те, що всі вони разом, у своїй єдності, здійснюють акт самоусвідомлення залученості людини до світу. Тому в межах світогляду вони можуть набувати рис, яких не мають поза ним.

Саме в межах світогляду виявляється недостатність знання для духовного відтворення цілісності світу. Знання як таке не містить імпульсу до самозавершеності, що яскраво видно, наприклад, у художньому творі. Воно принципово відкрите для самозростання, завжди зберігає певну невизначеність і можливість подальшого доповнення. Однак для визначення своєї позиції у світі людина не потребує об'єктивного й точного знання — розгалуженого, перевірюваного, доказового. Щоб вправно користуватися електроприладами, зовсім не обов'язково знати закони Ома чи Ленца-Джоуля. Так само, щоб мати чітку орієнтацію у світі, вибудовувати життєву стратегію та втілювати її, людині не потрібні докази істинності знань про світ і про себе. Їй достатньо лише підстав для впевненості в їхній істинності. А ці підстави вона отримує через вибір. Вибір зумовлений не стільки знанням ситуації чи стану речей загалом, скільки їх оцінкою. Завдяки вибору одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна або необхідна. Мета надає сенсу і людській діяльності, і об'єктивній ситуації, в якій вона здійснюється, а через них — і позиції людини у світі. Стійка й продуктивна у смисловому відношенні мета, яка є для людини постійно бажаною і водночас життєво необхідною, — це цінність [2, c. 27-29].

Цінності є надзвичайно важливою складовою світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціонуванні набуває духовно-практичного характеру. Будь-які прояви реального світу входять у духовний світ людини, попередньо проходячи через певні оцінки. Вони ніби проходять випробування на відповідність притаманним конкретній людині уявленням про добро та зло, прекрасне та потворне, істинне та хибне, справедливе та несправедливе. Отже, цінності певним чином членують світ, надають йому смислової впорядкованості й тим самим полегшують орієнтацію людини у світі. Та головне — цінності уможливлюють сам вибір як справжній спосіб залученості людини до світу.

Порівняно з іншими компонентами світогляду переконання вирізняється певною остаточністю. (До речі, саме слово "переконання" дослівно означає "остаточне закінчення"; прислухаймося до нього — староукраїнське "конати" означає "кінчати, закінчувати".) У ньому ніби згорнутий попередній ціннісний вибір. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди й варіанти для мене вже не цікаві. Жодні розмірковування над ними мені більше не потрібні. У цьому сила й слабкість переконання. Сила — бо, спрямовуючи в одному напрямку й даючи лише одне пояснення, переконання позбавляє мене сумнівів і вагань.

Тепер розглянемо рівневу структуру світогляду. За рівнями своєї організації світогляд поділяється на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Вони виступають як певні щаблі узагальнення світоглядного змісту. Світовідчуття — це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття — це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ чи ситуацій, а до світу загалом і до загальної позиції людини в ньому. Це також загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, її активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього. Коли світовідчуття за своїми ознаками є загалом позитивним, ми визначаємо сформований на його ґрунті світогляд як оптимістичний, коли ж ні — як песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Воно виникає на ґрунті того типу ставлення до світу, який ми раніше визначили як споглядання. Саме таке спокійне, позбавлене поспішних оцінок та упереджень світовідчуття традиційно вважали ознакою мудрості.

Світорозуміння може бути буденно-масовим і теоретичним. Перше виступає в трьох головних формах: міфологічне світорозуміння, релігійне світорозуміння, філософське світорозуміння. Друге ж має два головні вияви: теологічне світорозуміння і філософське світорозуміння.

Таким чином, світогляд являє собою здійснюваний у процесі духовно-практичного освоєння світу перетин і певне злиття образу світу, самообразу людини, її самопроекції на світ і самовизначення у світі. Це надає йому рис людської самосвідомості. Але, на відміну від індивідуальної або групової самосвідомості, які легко піддаються впливам з боку життєвих ситуацій, світогляд є досить стійким утворенням. Це самосвідомість людини, стало зорієнтованої у світі. Сталості й міцності позиції людини у світі надає її пов'язаність з іншими людьми, необхідна включеність її до соціального світу [5, c. 51-53].

2. Основні світоглядні питання

Світогляд загалом є загальнолюдським явищем, тобто він притаманний кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести мову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якби ми поставили собі завдання перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба в типологізації світогляду.

Типологія світогляду — це не просте перерахування його можливих видів, а насамперед виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто типологія порівняно з простим переліком є більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення зі світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

За будовою розрізняють світогляд: цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий;

за ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності;

за ставленням до визнання існування вищих сутностей — релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний.

Дуже поширеною є також типізація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що зробити це не просто і не легко [1, c. 62-63].

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана:

♦ інтегрувати людину у світ;

♦ надати їй найперших життєвих орієнтирів;

♦ подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв'язки світоглядні уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте в деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і в більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду. У наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях.

Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що в найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.

Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв'язків, тобто теорія постає насамперед аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати — це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв'язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію [6, c. 104-106].

3. Типологія світогляду

Типологія світогляду може бути здійснена за різними критеріями. Можна, наприклад, взяти за критерій сутнісні здатності людини. Тоді ми матимемо справу з такими типами світогляду, з якими ми щойно ознайомилися: сцієнтизм, моралізм, естетизм, релігійний світогляд, реалізм (світоглядна система на ґрунті здорового глузду), скептицизм тощо. За критерій типології світогляду може правити також і вік людини. Тоді кожному періоду людського життя відповідатиме своя система світоглядних знань, настанов, ідей. Про дитячий світ і світогляд ми вже докладно говорили раніше. Формування й ствердження світогляду підлітків досліджене в численних працях видатного нашого співвітчизника Василя Олександровича Сухомлинського (1918 — 1970). Юнацький світогляд з усіма його складностями й протиріччями добре висвітлений у працях Ігора Кона, які вдало підсумовують і узагальнюють наявні психологічні й соціально-психологічні знання. Що ж до дорослого, тим більше старечого світогляду, то тут ми не маємо ще переконливих досліджень узагальнюючого характеру.

Дещо докладніше спинимося на найзагальніших типах світогляду, які називають його історичними типами. Це міфологічний, релігійний, філософський світогляди. Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі всі вони співіснують і взаємодіють між собою.

Виникнення світогляду як суспільної форми самосвідомості було одним із перших актів культурного буття людини. Воно означало закріплення у формах духовно-практичного освоєння світу виокремлення людини зі світу природи й разом з тим обґрунтування створюваного соціального світу. Щоб виокремитися з навколишнього світу, щоб ствердити свою людську особливість, а разом з тим — щоб мати постійний зв'язок з усім існуючим, — для цього потрібен посередник. Цим посередником і стає міфічний світ та його духовне відтворення — міфологія.

Міфологія — це масовий світогляд первісно-родового й ранньокласового суспільства. Оскільки цей тип світогляду зростає на ґрунті недостатньо розвинених форм виробництва й відповідно слабко розвинених соціальних зв'язків, то в ньому передусім домінувало глибинне відчуття цілісності світу, необхідної пов'язаності всього з усім. Міф не знає відособлених від дії стихійних сил явищ і речей. Тим паче незнайома йому непримиренність протилежностей. Протилежності тут тяжіють одна до одної й легко переходять одна в одну. Природне й соціальне, індивідуальне й колективне, матеріальне й духовне, дійсне й належне та інші боки людського життя перебувають у постійній взаємодії та взаємопереході.

Міфологічний світогляд спирається на магію як на свій практичний ґрунт. Через магію й завдяки їй міф стверджується як спосіб і форма організації життя соціального цілого й кожної окремої людини. Міфологічні уявлення стимулюють до магічних дій, а магічні дії закріплюють і конкретизують міфологічні уявлення. Звідси настановча сила міфологічних оповідань. Вони правлять за життєві зразки й сталі моделі світотлумачення. Тому механізмом відтворення й передачі від генерації до генерації міфологічного світогляду є традиція — безумовне збереження власне його смислової структури.

Власне міфологічним подвоєнням світу є його поділ на світ видимий та невидимий. Але, знову ж таки, тут не було протиставлення. Світ сприймався як сповнений невидимими духами, в тому числі духами померлих. За допомоги певних магічних дій з ними можна було спілкуватися (скажімо, годувати душу небіжчика) й у такий спосіб обертати їх на своїх друзів і помічників. Протиставлення двох світів як таких, що відмінні за своєю сутністю, відбувається пізніше, в межах релігійного світогляду [8, c. 38-39].

Коли йдеться про релігію, ми маємо добру нагоду зайвий раз переконатися, як потрібне чітке усвідомлення змісту понять, якими ми користуємося.

Мабуть, найзагальнішим тлумаченням релігії, прийнятним для прибічників різних позицій, буде таке: релігія — це соціальна форма організації людських вірувань. Воно вказує й на соціальне буття релігії (релігійні установи, певна обрядовість, практика богослужіння тощо), й на духовні форми її буття (віра, вірування — це провідна складова релігійного світогляду). Але таке розуміння релігії мало що дає для розкриття сутності релігійного світогляду. До того ж воно стає всупереч найзагальнішим тлумаченням релігійності, які стверджують необхідність для людини релігійної установки [7, c. 42].

Висновки

Отже, філософія:

1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеня достовірності та надійності таких вирішень;

2) це усвідомлений світогляд;

3) вона повинна прагнути бути => аргументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.

Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому в ньому; це позначається в літературі в такий спосіб — «філософія є теоретичним ядром світогляду». З іншого боку, можна висловити і прямо протилежне твердження — світогляд є частиною філософії, і це в тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що боротьба світоглядних ідей і цілих світоглядів є лише одним із різновидів взаємодії, яка відбувається у процесі духовно-практичного освоєння світу людиною. Необхідно бачити не тільки самозамкненість і взаємну нечутливість різних світоглядів, але й наявність між ними певних опосередковуючих ланок, можливість переходу від одного до іншого, можливість діалогу й порозуміння між носіями відмінних між собою світоглядів. Світоглядна непримиренність (на ґрунті однобічності класового, національного або конфесійного інтересу) суперечить власне смисловій природі світу (його цілісності), а отже, й природі світогляду в його остаточності. Тому вона в кінцевому рахунку має бути підпорядкована взаємному смисловому обміну, широкому діалогу, вільному від упереджень та засторог. Саме в такий спосіб світогляд може виявити свою солідаризуючу спрямованість, ствердити притаманний самій сутності цілісного світу загальнолюдський зміст.

Список використаної літератури

1. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

2. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал", 2004. -460 с.

3. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.