Види переносного вживання слова

Види переносного вживання слова

Вступ

Кожна лексема наділена одним або кількома лексичними значеннями, які історично закріпилися за нею в процесі людського спілкування. Переважна більшість слів української мови є багатозначними, тобто полісемантичними. Полісемантичним називають слово, що в різних контекстах реалізує різні лексичні значення.

Такі слова здатні вживатися як у прямому, так і в переносному значенні. Однак у тексті лексема може набувати додаткових смислів, не зафіксованих у мовній системі. Актуалізація потенційної багатозначності в тексті є наслідком його глобальної зв'язності. Переносне значення — це вторинне, похідне від прямого, значення багатозначного слова, яке визначається лише в контексті через асоціативний зв'язок із прямим значенням. З плином часу значення слів можуть зазнавати змін.

Об'єктом дослідження виступають художні структури в журналістських текстах, побудовані на основі переносного значення слова. Мета роботи — розкрити різновиди переносних значень та висвітлити особливості їхнього стилістичного застосування в сучасних українських друкованих ЗМІ.

Для досягнення поставленої мети було визначено та вирішено такі завдання:

1. надати загальну характеристику переносному вживанню слова та теоретично обґрунтувати термін «тропи»;
2. представити класифікацію фігур і тропів, розкривши зміст понять: метафора, метонімія, синекдоха, мейозис, гіпербола, літота;
3. проаналізувати роль художніх структур, заснованих на переносному вживанні слова, у журналістських текстах.

Під час написання роботи використано праці таких авторів, як Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. («Стилістика української мови»), Пономарів О.Д. («Стилістика сучасної української мови»), Качуровський І. («Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи»), Капелюшний А.О. («Стилістика. Редагування журналістських текстів»), а також матеріали фахового журналу «Українська мова та література» та тексти сучасних друкованих ЗМІ.

І. Переносне вживання слова

1.1 Багатозначні слова. Стилістичне використання багатозначності слова

В українській мові більшість лексем є полісемантичними. У 11-томному «Словнику української мови» (1970–1980), що містить 134058 слів, до більшості з них подано найповніші значеннєві варіанти. Наприклад, прикметники: добрий — 9 значень, малий — 8, окремий — 5, останній — 9, палкий — 6, старий — 12; іменники: крило — 10 значень, ряд — 12, сила — 12, тепло — 5; займенники: інший — 4, котрий — 4, той — 11; дієслова: іти — 30, сказати — 9 тощо. У багатозначному слові одне значення є первинним (прямим), а решта — вторинними (переносними). Контекст визначає, яке саме значення реалізується.

Пряме значення — основне, первинне, безпосередньо пов'язане з реалією, яку воно називає, і виявляється поза контекстом. Переносне значення — вторинне, похідне від прямого, що визначається лише в контексті через асоціацію з прямим. Значення слова здатне змінюватися з часом. Так, слово печиво колись позначало будь-які спечені вироби з тіста, а тепер — лише вироби із здобреного жиром, цукром і прянощами тіста у формі кружечків, зірочок тощо. Різні групи людей можуть вкладати в одне слово різний зміст. Наприклад, слово націоналізм у недавньому минулому мало негативне забарвлення («реакційна буржуазна ідеологія»), хоча походить від латинського nacio («народ») і означає «любов до свого народу», подібно до слова патріотизм від латинського patria («батьківщина») — «любов до своєї землі» [9, 327]. На переносному вживанні слів ґрунтуються тропи.

Полісемія — це наявність в одного слова двох або більше значень. Найповніше вона виявляється в художньому та публіцистичному стилях. Існує кілька способів стилістичного використання багатозначності:

• вживання того самого слова в одному контексті у двох чи кількох значеннях (Газета «Сільські вісті» звернулась до парламенту з проханням затвердити закон про тимчасові слідчі комісії у новій редакції. Депутати погодились, пошук нової редакції для газети триває (ПІК. — 2001. — №1));
• використання в тому самому контексті слова у вужчому та ширшому значеннях (Гумор? Це від лукавого... (Андрій Крижанівський));
• зведення в одному контексті вільного та фразеологічно зв'язаного значень (Уряд прийняв програму захисту соціально вразливих громадян. Соціально вразливі громадяни приємно вражені (ПІК. — 2001. — №1));
• поєднання в одному контексті двох фразеологічно зв'язаних значень (Парламент закликав Президента піти у відставку. У відповідь Президент закликав парламент піти значно далі. Дискусія триває (ПІК. — 2001. — №1)).

Ці прийоми активно використовуються в сатиричних і гумористичних творах, зокрема в каламбурах. Каламбур (фр. calembour — гра слів) — стилістичний прийом, заснований на багатозначності, омонімії, паронімії, що слугує для створення комізму: Машина ніяк не заводилася. А він з дитинства мріяв завести собі машину (ТУ-Е. — 2002. — №3).

Різновидами переносного вживання слова є:

Метонімія — троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв'язку між поняттями (перекладаю Байрона, зал вітав його стоячи);

Синекдоха — троп, заснований на кількісній заміні: однина замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової (Ворог нас не здолає). У публіцистиці також використовуються епітети, порівняння, персоніфікація, гіпербола, літота, алегорія.

Гіпербола (від грец. hyperbole — перебільшення) — стилістичний троп, що свідомо перебільшує розмір, силу, значення, якість предмета чи явища з метою увиразнення: безкраїй степ, море сліз.

Мейозис (від грец. meiosis — зменшення, обмеження) — троп, що полягає в навмисному применшенні інтенсивності вияву ознаки, перебігу дії, значення чогось: Олігарх говорив, що він має сякий-такий капіталець, заробив якусь копійчину.

Літота (від грец. litotes — простота) — різновид мейозису; стилістичне применшення ознаки, величини, сили, значення зображуваного, що часто виражається через заперечення; прийом заперечення заперечення: не може не захоплювати; годинник такий мініатюрний, що й на руці його не видно.

1.2 Вчення про тропи та фігури

Вчення про тропи і фігури перейшло в національні риторики та стилістики з античної традиції. Грецьке слово tropos означало зворот, вислів, зразок, форму, красу, а стосовно людей — звичай, характер, темперамент, здібність. Квінтіліан зазначав, що троп є корисною зміною власного значення на інше, досконаліше. Уже в його часи точилися суперечки між граматистами і філософами щодо різновидів, кількості та взаємної залежності тропів. Ці суперечки тривають і досі через багатоаспектність цього феномену. Одні тропи вживаємо задля експресії, інші — задля краси; одні постають із власного значення, інші — унаслідок метафоричності. Однак, на думку Квінтіліана, більшість із них покликані викликати естетичне враження. Спочатку поняттям троп охоплювали всі стилістичні засоби. Цицерон і Квінтіліан розділили їх на власне тропи та фігури. Кількість тих та інших різні автори визначають по-своєму. За Квінтіліаном, до тропів належать: метафора, метонімія, металепсис, синекдоха, емфаза, катахреза, ономатопея, антономазія, перифраза, іронія, гіпербола, гіпероха, літота, алегорія.

Уперше після античності тропологію описав французький ритор С.-М. Дюмарсе в «Трактаті про тропи» (Лейпциг, 1757 р.). Основна ідея праці полягає в тому, що мова без тропів є протиприродною. Граматисти й ритори виокремлювали два способи вираження думки: перший — виклад, називання (фраза); другий — форма викладу (фігури). Від часів Цицерона фігури поділяли на фігури думки та фігури слова. Фігури, що мали переносне значення, називали тропами. Дослівний переклад грецького слова троп — «повертаю». Змінюючи (повертаючи) значення слова, ми створюємо троп. Тропи використовували для підкреслення основної думки, приховування небажаних думок, збагачення мови, орнаментальних прикрас та облагородження мови. У тропах і фігурах виявляється творча індивідуальність автора. Ритори XVIII ст. вважали, що зрозуміти автора неможливо без знання його фігур і тропів.

Від Арістотеля класична риторика намагалася створити чітку класифікацію та вичерпний опис тропів і фігур. Це породило велику й різнотлумачну термінологію, однак вичерпного опису не дало, можливо, через мінливість художньої практики та залежність від культурно-історичних умов.

Загальним терміном тропи охоплюються слова, словосполучення і вирази (образи), що вживаються в переносному значенні та служать виразності мови. До тропів належать:

• порівняння,
• метафора,
• метонімія,
• синекдоха,
• епітет, гіпербола,
• літота,
• оксюморон,
• перифраз,
• персоніфікація.

1.3 Використання тропів у різних стилях мовлення

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, проте їхній розподіл між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль здебільшого уникає тропів, за винятком окремих жанрів (святкові накази, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, конгреси, мітинги тощо). Наприклад:

«Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах. Навіть УНР, чий досвід є для нас повчальним, свого часу не провела такого форуму, як той, що відбувся в Києві. На перший Конгрес українців, які живуть у колишніх республіках СРСР, з'їхалося понад тисячу наших сестер і братів (у тому числі з областей України), глибоко перейнятих ідеєю українського відродження, збереження національної ідентичності, побудови могутньої, вільної України» (газ. «Самостійна Україна» №43, 2000).

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені здебільшого як компоненти термінологічної системи. Наприклад, ботанічна термінологія: квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вушка, калачики лісові тощо.

Подекуди до тропів удаються в науковій полеміці для піднесення престижу вітчизняної науки:

«Словників за старі віки було у нас чимало... Твори Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та Памва Беринди виразно свідчать про велику філологічну освіту їх авторів. У той же час у Києві постає велике наукове вогнище — славна Могилянська Академія, і до нас у науку посилають своїх кращих синів усі православні слов'янські й неслов'янські землі — їдуть серби, болгари, їдуть румуни, їдуть з Москви. Значення Академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в віці XVIII, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав науку» (І. Огієнко «Історія Української культури»).

У публіцистичному стилі тропи використовуються значно ширше. Однак через основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути надто яскравою, вона здебільшого оцінна. Надмірна образність затьмарює логічний елемент, що знижує впливовість і переконливість публіцистичного виступу.

Основне поле поширення тропів як засобу образності — тексти красного письменства. У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють дохідливості тексту, увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють переконливість, забезпечують упливовість матеріалу. Однак основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, естетична. Ці функції представлені й у публіцистиці, але меншою мірою.

1.4 Класифікація фігур і тропів

По-друге, це свідоме відхилення в думці або вираженні від звичайної та простої форми. Суть такого відхилення, відзначеного ще Квінтіліаном, полягає в тому, що на денотативний зміст мовних одиниць накладаються елементи виразності, які виникають у результаті операцій тотожності, схожості, суміжності, контрасту і є тим образним субелементом, що дає «прирощення» значення. Отже, семантична структура фігур, зокрема тропів як одного з основних їхніх різновидів, є складною. Фактично тропи є стилістично маркованою вторинною номінацією.

Слово «фігура» прийшло з мови малярів і різьбярів, для яких важливо було передати в поставі зображуваного тіла рух, звук, силу, характер. Від початку виникнення риторики фігури були предметом постійних суперечок щодо їхніх функцій, кількості, видів, назв. В античній культурі теорія фігур виконувала таку важливу роль, як нині семантика. Квінтіліан надавав фігурам особливого значення, називаючи їх артистичною формою мовного виразу. Він звертав увагу на два основні значення цього поняття:

перше — це будь-яка форма, що має увиразнену думку;

друге — це передбачений, цілеспрямований відступ від звичайного вишколу. Фігура має нести елемент новизни, відміни від звичайного виразу. Квінтіліан порівнював фігури мови з фігурами тіла, підкреслюючи, що фігури — ознака динамічної мови, її руху, змін, перетворень.

З XVI ст. фігури починають розглядати поза контекстом. Якщо фігура неефективна з погляду аргументації, вона залишається пустим гарним виразом. Якщо ж вона влучна, її риторичний характер стає непомітним — вона доречна й досконала.

Фігури заміни (заміщення) — це стилістично марковані способи поєднання в синтагматичній послідовності значень одиниць одного рівня в межах одиниць вищого рівня. Виділяють два типи фігур заміни: фігури якості та фігури кількості.

До фігур якості належать фігури, що виникли на зіставленні якостей і властивостей двох різнорідних предметів зі спільною для них якісною ознакою. Це метафора з її різновидами — антономазією, персоніфікацією, алегорією; метонімія з різновидами — синекдохою, перифразою, евфемізмом; а також іронія.

До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставленні різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Якщо ця ознака приписується предмету більшою мірою, ніж реально, виникає гіпербола; якщо меншою — мейозис, різновидом якого є літота.

Переносне значення слова — це похідне лексичне значення, пов'язане з основним відношеннями метафоричної або метонімічної залежності. Троп — перенесення найменування, що полягає у використанні слова, словосполучення або речення, яке традиційно називає один предмет, для позначення іншого предмета (явища, процесу, властивості), пов'язаного з першим певною формою смислового відношення. До тропів насамперед відносять метафору, метонімію, іронію (та їхні різновиди). При ширшому тлумаченні до тропів також відносять гіперболу та мейозис. У цій роботі поняття розглядається в ширшому значенні.

ІІ. Застосування переносного вживання слова в журналістських текстах

2.1 Використання фігур якості в журналістських текстах

Метафора (від гр. metaphora — переміщення, перенесення) — вид тропів, побудованих на вживанні слів і виразів у переносному значенні. Це найуживаніший, універсальний троп. На думку Арістотеля, «метафора полягає у перенесенні на ім'я загального значення, на різновид з ґатунку, на гатунок з різновиду, на один ґатунок з іншого або на підставі певної пропозиції (аналогії)» [7, 163]. Метафора належить до внутрішніх топосів. У ній можуть бути три ступені схожості:

а) схожість образна і без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана;

б) відсутність схожості, подібності;

в) протилежність, що є відповідником іронії.

Найчастіше виділяють такі метафори:

а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб) — лисиця (хитра людина);

б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі;

в) на перенесенні назв істот на неістот — хмуриться хмара;

г) на перенесенні ознак неживих речей до істот — кам'яне серце, квітуча молодь.

Наприклад: Народний кобзар Василь Литвин — легенда в українській культурі. Мало яке національне свято обходиться без його виступу. Бо співає заслужений артист України так, що, мабуть, лише камінне серце не ворухнеться, не зомліє на мить від давньої української думи чи сучасної кобзарської пісні (Пилип Юрик, «Українська культура» №9, 1998).

У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не лише образними тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожість між різними індивідами, класами об'єктів, а потім переносити назви за цією схожістю.

Метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона заперечує належність об'єкта до того класу предметів, у який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений. Автор бере на себе сміливість зробити це, помітивши спільні риси або перенісши певну рису з іншого об'єкта на аналізований. Класичну метафору можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета.

Метафора виникає майже завжди як засіб характеризації предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте згодом вона може підлягати лексикалізації та ставати засобом номінації, приглушуючи свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова пудра.

Наприклад: Торт «Миронівському цукрозаводу — 190» прикрашав демонстраційні полички АТ «Кристал-М». Інші також оригінальні торти з цукру, цукор-пісок та цукрова пудра красномовніше за все свідчили про те, який товар може реалізувати це підприємство бажаючим (газ. «Вечірній Київ», 14.06.03).

Ця вторинна функція метафори — номінативна — може переводити метафору у сферу наукової термінології. Таке метафоричне походження мають технічні терміни: голка дозувальна, силова лінія, лінія байдужості, лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, нога шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка болта, головка ланцюгова, головка потайна, щока блока, щока лещат, щока ребриста, крок гвинта, крок кріплення, крок заклепок.

Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, польовий кріп, стародубка, чорногірка, горицвіт; грабельки звичайні — журавлині носики; куряча трава.

Наприклад: Зозулині черевички належать до родини орхідейних, усі представники якої в ряді європейських країн узяті під охорону державою (ж-л «Захист рослин», 2003, №7).

Сучасна українська журналістика вирізняється високим ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична журналістика має метафори переважно атрибутивні й дієслівні, то сучасні друковані ЗМІ тяжіють до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні й дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні. Метафоричні структури можуть розростатися на все речення, створюючи блок висловів чи уривок тексту.

Метонімія (від гр. metonymia — перейменування) — троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їхніх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки), кришталь на столі (вироби з кришталю), столове срібло (прибори зі срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі), відділ у відпустці (співробітники відділу).

Наприклад: Ще серед контрабанди найчастіше зустрічаються книги, годинники, порцеляна, столове срібло (газ. «Голос України», 16.11.03).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура, вона зручна для усного мовлення, продуктивна, стилістично експресивна й не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знав весь будинок, Франка ще не вчили, ходив на Ужвій, слухав Солов'яненка тощо.

Наприклад: Морська галузь має специфіку — з цим міністерство згодне (газ. «Урядовий кур'єр», 11.02.04). «Ленінський район м. Кіровограда знайшов кошти на погашення заборгованості по зарплаті працівникам бюджетної сфери» (газ. «Народне слово», 5.08.02). «Поезія — як наркотик. Особливо в тій дійсності, яка нас оточує. Адже люди мають дедалі менше впевненості в собі, дедалі більше страху. У краківському салоні ми читаємо найкращу світову поезію. Читали Шевченка та Франка, а наступного року я хотіла би запросити когось із сучасних українських поетів» (ж-л «Польські студії» №2, 2000).

Писемна мова рідше послуговується метонімією. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу.

Синекдоха (гр. synecdoche — переймання) — різновид метонімії, стилістичний зворот, у якому ціле подається через назву його частини, загальне — через часткове вираження: влаштувався на роботу, може яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба (дружно жили).

Наприклад: Мабуть, саме відтоді стоять на польській ділянці склепи. Тут, певно, вже багато років не ступала людська нога. Ми нещодавно писали про рішення столичної влади розширити міські кладовища, оскільки на існуючих уже ніде ховати (газ. «Вечірній Київ», 15.05.03). У грудні 1976 року влаштувався на роботу у районному відділенні Держбанку СРСР в смт. Ульянівка Білопольського району Сумської області (ж-л «ПІК» №6, 2004).

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на ґрунті суміжності. Однак якщо метонімія заміщає цілим його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле, що складається з таких частин. У риториках такі тропи називаються фігурами заміщення.

2.2 Використання фігур кількості

Фігури кількості — менш продуктивний і малочастотний тип фігур. Вони виникають на зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Ця ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів. Якщо вона приписується предмету більшою мірою, виникає гіпербола; якщо меншою — мейозис, різновидом якого є літота.

Гіпербола (від гр. hyperbole — жену через щось) — образне перебільшення, що виявляється в приписуванні предмету ознаки такою мірою, якою вона реально йому не властива й не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — звернути увагу на предмет, підкреслити його позитивні чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо. Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від роботи.

Про гіперболу О. Потебня писав: «Гіпербола є результат нібито оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею» [4, 211].

Мейозис (від гр. meiosis — зменшення) — протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність. В усному мовленні це стійкі вирази: ні гроша, ні копійки, нікуди не годиться, нікому не треба, на макове зерня тощо.

Наприклад: «Як і слід було очікувати, це виявилося зрадою і з боку лівих сил — за 12 років незалежності симоненківці ні на макове зерня не пройнялися співчуттям до українського народу, тяжко покривдженого російським великодержавним шовінізмом, не стали ані в найменшій мірі українськими лівими» («ПІК» №5, 2003). «Нікуди не годиться, якщо дистриб'ютор іще й умовляє кінотеатри взяти подібне кіно, як було в нас нещодавно з прокатом останньої стрічки Альмодовара "Поговори з нею"» («Кіно коло», 2004, №5).

Літота (від гр. litotes — простота) — різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня) [4, 209].

Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною фігурою. Кожна образна метафора містить частку гіперболи, оскільки сам факт метафоризації ознаки виділяє її та збільшує на тлі неактуальних ознак.

2.3 Особливості інтерпретації нестандартних (метафоричних) висловів у журналістському тексті

У лінгвістичних дослідженнях пожвавився інтерес до питань інтерпретації нестандартних, зокрема метафоричних, висловів. Відхилення від норми є однією з найхарактерніших рис мови художньої літератури та публіцистики. На думку Р. Богранда, процес спілкування був би неефективним і навіть неможливим без використання небуквальних засобів у мовленні [4, 309]. Дж. Катц поділяє нестандартні висловлювання на ті, які можна інтерпретувати, й ті, інтерпретація яких неможлива. Він розрізняє так звані «напівречення» (semi-sentences), які не можна відтворити в межах нормативної граматики, але які мають досить прозору синтаксичну структуру, що дозволяє їх розуміти, а також беззмістовні ланцюжки [4, 310]. Запропоновано низку правил перенесення, які асоціюються з відповідним граматичним правилом, але включають і відхилення від нього. Порушення правил, однак, не ускладнюються настільки, щоб висловлювання ставало безглуздим. У моделі У. Вайнрайха завдання розрізнення стандартних і нестандартних висловлювань покладене на семантичний калькулятор, який має забезпечувати інтерпретацію і тих, і тих. Граматика спроможна продукувати висловлювання, що відхиляються від норми, в разі застосування правил перерозподілу (Redistribution Rule) і перенесення (Transfer Rule). Використання першого правила дозволяє включити в комплексне символічне поле лексичної одиниці суперечливі ознаки. Правило перенесення дозволяє усувати суперечності між назвою ознаки й контекстуальним носієм цієї ознаки. Перенесена ознака домінує в інтерпретації. Різниця в тлумаченні залежить від того, як відбувається перенесення: ознака або додається до семантичної структури слова-рецептора, або замінює якусь іншу ознаку в цій структурі. І. Калужа пропонує апарат «граматики ознак» [4, 311]. Поняття інтерпретованого Н.в. прирівнюється до поняття «дозволеного» порушення норми, а Н.в., який не можна інтерпретувати, — до недозволеного порушення. Н. Хомський та У. Вайнрайх підкреслюють, що існують різні рівні порушення норм: конфлікт на рівні категоріальних ознак призводить до значно більшого порушення, ніж непоєднуваність субкатегоріальних ознак [4, 311]. Метафора, на думку Н. Новаковської, — це явище використання потенційних можливостей мовного коду для створення особливої структури й значення повідомлення через навмисне висунення на перший план незвичних конотацій [4, 311]. Інтерпретуючи метафору, варто враховувати й екстралінгвістичні чинники. Т. ван Дейк підкреслює, що оскільки сфера використання метафоричного вислову більша, ніж у неметафоричного, то предикат останнього є менш узагальненим, а отже, частину ознак, що містяться в неметафоричному вислові, треба пропустити (процедура селекції) [4, 311]. Ознаки, що залишилися, мають бути достатньо типовими й водночас специфічними, щоб висловити нестандартну інформацію. Добір таких ознак не є довільним: він прагматично обумовлений і ґрунтується на особливостях культури, уявлень конкретного суспільства. Процес інтерпретації нестандартних висловлювань помітно відрізняється від тлумачення стандартних. У другому випадку розпізнавання синтаксичних зв'язків і виявляння семантичної інформації відбувається певною мірою автоматично, без помітних зусиль, і обумовлене мовною компетенцією. У першому випадку тлумачення ускладнюється сприйняттям незвичних сполучень слів, їхнім незвичним розташуванням і категоріальною віднесеністю, актуалізацією таких компонентів семантичної структури слів, передбачуваність появи яких у цій ситуації є низькою. Процес інтерпретації залежить від упливу кількох чинників: мовної компетенції, особливостей використання мови, рівня мовних навиків і здібностей того, хто сприймає текст. Д. Бікертон як інструмент для простеження процесу творення метафори пропонує систему опозицій знаків і визначень, систему «позначених знаків» [4, 310]. Якщо знак не позначений щодо цього, його не можна використовувати як метафору; якщо позначений — він є потенційною метафорою. Р. Богранд виокремлює конвенційні програми, на базі яких відбувається виявляння нової інформації в тексті. До них він відносить мовний досвід читача, знання стандартної граматики й лексики, його інтереси й переконання. Він підкреслює, що тільки за опори на ці чинники стає можливим адекватне опрацювання тексту, а отже, нова інформація може стати складником загального знання й досвіду читача [4, 309]. Міра усвідомленості процесу та докладені для декодування зусилля залежать від того, наскільки текст відповідає сподіванням читача. Якщо текст повністю відповідає передбаченням, процес опрацювання автоматичний; якщо деякі передбачення не виправдовуються — процес уповільнюється й вимагає зусиль; якщо текст повністю не відповідає сподіванням — інтерпретація стає неможливою. В основі нестандартних висловлювань лежать 4 типи незвичного використання мовних елементів:

• додавання — наявність у висловлюванні більшої кількості елементів, ніж читач може передбачати;
• скорочення — видалення деяких елементів;
• субституція — заміна елементів;
• пермутація — переставляння елементів.

Текст, у якому простежуємо будь-який із названих процесів, не відповідає сподіванням читача. На думку Р. Богранда, інтерпретація непередбачуваних елементів відбувається так, що читач зіставляє неграматичний вислів із близькою до нього граматичною конструкцією. Говорячи про стандартність/нестандартність слова чи вислову, можна мати на увазі не тільки «загальномовну» правильність, але й правильність контекстуальну [4, 309]. Ідея контекстуальної обумовленості метафоричних висловлювань знаходить підтвердження в концепції Дж. Торна, згідно з якою створення поезії подібне до створення нової мови (чи діалекту). Завдання читача полягає в «осягненні» цієї нової мови, у виявлянні контекстуального зв'язку елементів та їхніх значень, відмінних від стандартних. Метафора, як гадає Д. Мак, певним чином організує сприйняття тексту читачем, нав'язує йому спосіб бачення автора, його почуття й думки, змушує прийняти світ, створений автором, світ, який перебуває в суперечності з реальним [4, 311]. Читач має налаштуватися на сприйняття вигаданого світу, створеного уявою автора. Таким чином, виникають умови для формування «художньої віри». Якщо читач не приймає цих умов, інтерпретація метафоричного тексту стає неможливою.

Висновок

Підсумовуючи, можна стверджувати, що художні структури, побудовані на використанні переносного значення слова, застосовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль здебільшого не вживає тропів і фігур, за винятком окремих жанрів. У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта, а тропи представлені здебільшого як компоненти термінологічної системи. У публіцистичному стилі тропи використовуються значно ширше. Основне поле поширення тропів як засобу образності — тексти художніх творів та журналістські тексти.

Сучасна українська журналістика характеризується високим ступенем метафоричності мови та активним уживанням переносного значення слова. У роботі розглянуто тропи, засновані на переносному значенні: метафору, метонімію, синекдоху, гіперболу, мейозис, літоту, а також застосування переносного вживання слова в журналістських текстах та особливості інтерпретації нестандартних (метафоричних) висловів.

Уживання переносного значення в журналістських творах виконує такі функції:

• сприяє більшій дохідливості тексту;
• увиразнює і впорядковує виклад;
• посилює його переконливість;
• забезпечує впливовість матеріалу;
• надає йому емоційну та експресивну оцінку.

Основна функція тропів у мові текстів ЗМІ — зображальна, естетична.

Використана література

1. Вовк В.Н. Язык метафор в художественной речи. — К., 1996.
2. Волкотруб Г.Й. Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови: Навч. посіб. — К.: ТОВ «ЛДЛ», 1998.
3. Етимологічний словник української мови. — К.: «Знання», 1982.
4. Капелюшний А.О. Стилістика редагування журналістських текстів. — Львів: Фенікс, 1996.
5. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи. — Мюнхен; Київ, 1995.
6. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. — К., 1978.
7. Кравець Л.В. Стилістика української мови. Практикум. — К., 2003.
8. Мацько Л.І. Стилістика української мови. — К., 1990.
9. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. — К.: Вища школа, 2003.
10. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. — К., 1994.
11. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підруч. для студ. вуз. — К.: Либідь, 2000.
12. Семчук Д. Курс практичної стилістики та культури мовлення // Українська мова та література. — 2003. — №21–23. — С. 1–63.