Видатні українці

І. Богдан Хмельницький

1. Походження імені та прізвища: легенди та перекази;

2. Життєвий шлях гетьмана.

II. Тарас Григорович Шевченко

1. Життєпис поета;

2. Роздуми Олеся Гончара про митця.

III. Підсумки

І. Богдан Хмельницький

Ймовірною датою його народження вважається 1595 рік. Місцем появи на світ, найімовірніше, був Чигирин на Наддніпрянщині. Його батько, Михайло Хмельницький, служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а згодом обіймав посаду чигиринського підстарости.

Освіту здобував у Братській школі та єзуїтському колегіумі у Львові, заснованому 1608 року. Він досконало володів польською та латиною, а спілкувався й писав тогочасною українською мовою.

1620 року разом із батьком, який очолював загін охочих стрільців із Чигиринщини, вирушив у молдавський похід гетьмана Жолкевського. У жовтні того ж року під Цецорою стався бій із татарами, де Михайло загинув, а Богдан потрапив у полон на два роки. Повернувшись, він вступив до Запорозького війська, брав участь у походах проти татар і турків, а також у повстаннях 1630, 1632 та 1637 років проти польської шляхти.

У 1637 році як військовий писар Запорозького війська брав участь у битві під Боровицею. Наступного року у складі делегації вирушив до Варшави, щоб подати королю петицію про повернення привілеїв реєстровому козацтву.

У 1640-ві роки він стає помітною постаттю серед козацтва, здобуваючи популярність на Запорожжі та викликаючи підозру польської влади. У березні 1645 року разом з козаками воював на боці французів проти іспанців під Дюнкерком. З квітня 1646 року починає готувати козацтво та селян до боротьби з Польщею. Восени 1647 року на таємній нараді однодумців представив план повстання. Того ж року за наказом гетьмана О. Конецпольського його заарештували, але в грудні він утік на Запорожжя, де продовжив підготовку до повстання. У січні 1648 року на Запорожжі спалахнуло повстання, яке переросло у війну 1648—1654 років. Козаки обрали Хмельницького гетьманом. У лютому він уклав союз із кримським ханом. Протягом 1648 року козацько-селянське військо під його проводом здобуло перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями, взяло в облогу Львів і Замостя, визволивши значну територію України. Згодом були поразки поляків під Збаражем, Батогом, Жванцем. З початком війни Хмельницький висунув ідею незалежної Української держави, провів державну реформу, запровадив полковосотенний устрій, створив регулярне військо, впорядкував податки та судочинство, налагодив дипломатичні відносини з багатьма країнами.

У 1654 році, зважаючи на виснаження України війною, він розпочав переговори з Московією. У березні того ж року з царем Олексієм Михайловичем було укладено Переяславську угоду, за якою Україна на конфедеративних засадах увійшла до складу Московської держави. Частина української старшини, духівництво та київський митрополит відмовилися присягати цареві.

1656 року російський цар підписав у Вільно договір із Польщею, що фактично зраджувало переяславські домовленості. На початку 1657 року Хмельницький, прагнучи звільнитися з-під влади Москви та утвердити Україну як державу, уклав таємний договір зі шведським королем Карлом X та семиградським князем Юрієм Ракочі про переділ Польщі. Російський уряд, дізнавшись про ці плани, перешкодив їх здійсненню. Того ж року гетьман тяжко захворів. Перед смертю козацька рада в Чигирині обрала його наступником неповнолітнього сина Юрія.

Богдан Хмельницький помер 6 серпня 1657 року. Його поховали в Іллінській церкві, збудованій ним у родинному маєтку в селі Суботові.

Шестирічна боротьба за Українську державу в роки національно-визвольної війни 1648—1654 років засвідчила високий рівень громадянської свідомості наших предків. Перемоги над польською шляхтою, постать Хмельницького як державця, полководця й дипломата, мужність запорозьких козаків викликали захоплення в усьому світі. Створена в екстремальних умовах війни козацька держава вирізнялася демократичними принципами самоврядування. При гетьмані діяв дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка розглядала найважливіші державні питання. На Запорожжі функціонувала Рада січової старшини на чолі з отаманом. Полкова Рада обирала полкову старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, планував карбувати власні гроші, підтримував дипломатичні стосунки з Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну суб'єктом міжнародного права. Він також організував розгалужену службу безпеки. Литовський канцлер Ольбрахт Радзивілл у щоденнику писав про розвідників Хмельницького, які були всюди, навіть у Венеції. Історик Іван Крип'якевич зазначав, що гетьман мав точні відомості про події в Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, використовував ці знання для політичних цілей, захоплюючи ворогів зненацька.

Продумана організація адміністративного, судового та військового устрою давала надію на утвердження Української держави. Навесні 1649 року після низки перемог Хмельницький разом з ордою Іслам-Гірея узяв в облогу польське військо під Збаражем. Король Ян Казимир із двохсоттисячною армією вирушив на допомогу, але його військо оточили й розгромили. Хмельницький узяв короля в полон, але, не усвідомлюючи наслідків, відпустив його. Під Зборовом Ян Казимир, скориставшись зрадою кримського хана, підкупленого поляками, змусив гетьмана підписати невигідний Зборівський договір, який звів нанівець попередню перемогу.

Збаразька битва та Зборівський договір завершили перший блискучий період війни, після якого почалися важкі випробування, що призвели до втрати хисткої державності після Переяславської угоди. Проте Українська держава часів Хмельницького стала прикладом того, як у боротьбі за свободу піднялися всі соціальні верстви, ядром яких було козацтво. Основою боротьби стали любов до рідної землі, віра, мова, культура, високий рівень освіти, вірність традиціям Київської держави та духовність православ'я.

Дипломатичними та військовими діями гетьман домігся майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка вважалася однією з наймогутніших держав Європи. Він забезпечив збройну допомогу Кримського ханства, домігся нейтралітету Туреччини й Трансільванії, змусив Молдавію розірвати союз із Польщею, встановив дружні стосунки з Венецією та розпочав переговори зі Швецією.

Держава Хмельницького викликала захоплення сучасників. Італієць Альберто Віміна, який бачив гетьмана 1656 року, у спогадах відзначав демократичну форму правління козаків, коли важливі питання вирішувалися спільно на Раді. Сирійський архідиякон Павло Алеппський, який супроводжував патріарха Макарія в подорожі Україною у 1654 і 1656 роках, зафіксував побут і звичаї українців, які зустрічали гостей хлібом-сіллю. Він писав: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу». Мандрівник захоплювався освітою: «Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати... Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Алеппського вразила друкарня у Києво-Печерській лаврі, де виходили церковні книги дивного друку, малюнки, ікони святих, вчені дослідження.

Талант полководця — яскрава грань обдарування Хмельницького. Почавши з масових повстань, він перейшов до операцій добре вишколеного війська. Використавши попередній досвід і залучивши талановитих полководців, як-от Іван Богун чи Максим Кривоніс, Хмельницький сповідував вирішальну роль командування та дисципліни. Польське військо, хоч і чисельно переважало, зазнавало поразок через відсутність авторитетного командування. Козацьке військо було згуртоване залізною дисципліною. Козаки свідомо йшли на смерть, даючи під тортурами ворогові невірні відомості, рятуючи своє військо. У битві під Берестечком вони вразили світ мужністю та вірою в перемогу.

Сучасники вбачали моральну вартість війська не лише в організації та вмінні перемагати з меншими силами, а й у здоровому світогляді козаків, релігійній і національній згуртованості. Ці засади створили в середині XVII століття непоборну армію, одну з найкращих у Європі. Навіть татарські загони не наважувалися грабувати у здобутих містах. Вороги-поляки з подивом відзначали високу дисципліну та карність у війську Хмельницького. Основою цих чеснот були честь і хоробрість, виплекані ще з часів Київської держави. Хмельницький застосовував новітню тактику, що з'явилася в Європі під час Тридцятилітньої війни. Апогеєм його полководницького таланту стала битва під Батогом — блискучий реванш за Берестечко. Польський історик Людвік Кубаля порівнював українського гетьмана з Олівером Кромвелем, зазначаючи, що завдання Хмельницького було складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити... Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».

II. Тарас Григорович Шевченко

Майбутній великий поет України народився 9 березня (25 лютого за ст. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині. Його батьками були селяни-кріпаки Григорій Іванович та Катерина Якимівна Шевченки.

Мати поета походила з цього села і була кріпачкою пана Енгельгардта. Сюди після одруження, за розпорядженням поміщика, вони переселилися з Кирилівки на короткий час. Під час цього переселення народився син Тарас.

У 1816 році родина повертається до Кирилівки. З цим селом пов'язане все дитинство поета, його перші спогади та життєві враження.

«І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом'яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причіпку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квітник — улюбленець моєї незаміжньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів'ям, а за вербою — клуня, омочена стіжками жита, пшениці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад!., густий, темний, тихий, одне слово, іншого такого саду немає на цілому світі. А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить, струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик...»

До смерті матері у 1823 році, під її опікою, хлопчик, здається, не знає горя. Після цього почалися життєві невзгоди, які переслідували Тараса до самої могили.

В овдовілого батька на руках залишилося п'ятеро дітей: Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип. Згодом у їхню хату ввійшла мачуха зі своїми трьома малолітніми дітьми.

Пізніше поет з гірким болем згадуватиме цей період: злидні, сварки, несправедливість, знущання.

У 1825 році помирає батько, висловивши пророцтво про сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».

Після смерті батька малого Тараса віддали в школу до сільського дяка, де він навчився читати й писати, засвоїв часослов і псалтир. Наука давалася легко, але він вирізнявся непосидючістю й норовливістю, за що часто бував битим.

З дитячих років у ньому виявляється надзвичайна допитливість розуму та вразливість натури. Наймилішим заняттям, що перетворювалося на справжнє свято, були оповіді про минуле. Він міг слухати їх годинами, живо уявляючи картини й події. Батько Тараса був грамотний, побожний, часто переказував житія святих. Інший характер розповідей був у діда Івана — свідка Коліївщини. Герої його оповідань були добре відомими людьми, а події ще не стерлися з народної пам'яті.

Це не могло не позначитися на формуванні майбутнього поета. Тоді ж проявляється його хист до малювання. Вуглиною чи крейдою він малював на стінах, дверях, дошках, де тільки можна було вмістити образ, що поривався на волю з дитячої уяви.

Наснажений цією пристрастю і втративши терпіння зносити знущання дяка Богорського, Шевченко намагається влаштуватися в науку до малярів у Лисянці, Тарасівці, наймитує згодом у кирилівського священика Кошиця.

З 1828 року Тарас деякий час живе у хлипнівського маляра, який, запримітивши його меткість, залишає при собі у прислуги.

Незабаром поміщик повернувся на батьківщину, і доля поета була вирішена: його перевели до пана у кімнатні козачки. У вільні хвилини хлопець копіює лубочні картини суздальської школи, що прикрашали панські покої. Відомий факт, як, заставши козачка за таким заняттям, Енгельгардт наказав влаштувати екзекуцію за те, що насмілився малювати вночі, запаливши свічку.

З Вільна Енгельгардти поїхали до Варшави. Там Тараса віддали в науку до покоєвого маляра, який, розгледівши в юнакові талант, порадив панові віддати його відомому митцю Францу Лямпі молодшому.

У 1830 році у Варшаві вибухнуло повстання, що змусило Енгельгардта покинути її разом із челяддю і виїхати до Петербурга.

Вісімнадцятий рік життя поет зустрів уже в непривітній, вологій, закутій в граніт північній столиці. Спогади про Вільно й Варшаву, про малярські студії видавалися далеким сном.

Тараса не полишає бажання навчитися «божественного мистецтва». Він ублагав пана віддати його («законтрактувати») на чотири роки живописцю В. Ширяєву для подальшого навчання, аби мати у майбутньому свого дворового художника.

У 1836 році термін контракту закінчився, але Шевченко залишається в нього вже як найманий робітник-підмайстер. Завантаження нещадні. Помалювати для себе, дати відпочинок душі — на це немає часу. Але нестримне бажання стати справжнім художником змушувало вишукувати можливості.

Коли настав сезон білих ночей, уриваючи години від сну, Тарас заходив у літній сад і змальовував скульптури. Це був період надзвичайного творчого піднесення. Саме тоді він робить перші поетичні спроби — з'являється балада «Причина».

Під час таких етюдів відбулася його перша зустріч із земляком — художником І. Сошенком. Вона мала надзвичайно важливе значення для подальшої долі Тараса. І. Сошенко знайомить його з Є. Гребінкою, дістає дозвіл відвідувати вечірні класи Товариства заохочення художників, а пізніше зводить з уславленим художником, професором Академії художеств Карлом Брюлловим.

Підневільне становище молодого талановитого художника хвилювало його петербурзьких друзів.

У перших числах квітня 1837 року К. Брюллов розпочав працю над портретом В. Жуковського. Цю роботу передбачалося розіграти в лотереї, а на зібрані кошти викупити художника. У квітні 1838 року лотерею було розіграно, пану Енгельгардту вручена величезна на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня підписано документ, яким поміщик надавав Шевченкові волю. А з наступного дня він уже відвідував рисувальні класи Академії і скоро став одним з найулюбленіших учнів К. Брюллова.

Час навчання в Академії художеств стає періодом остаточного формування його естетичних і суспільних поглядів, становлення як поета і художника.

В Академії Шевченко успішно виконував навчальні завдання і завжди отримував високі оцінки. Рада Академії тричі нагороджувала його срібними медалями другого ступеня.

У квітні 1840 року з'являється друком «Кобзар», що став переломною віхою не тільки в творчому житті поета, але і в житті всього українського народу. Журнали та газети Петербурга одразу ж помістили рецензії. Усі вони одностайно відзначили високий талант, неповторну емоційну інтонацію, образність, народний колорит, щирість і самобутність видання.

Цей час стає періодом справжнього розквіту геніального митця. З особливим натхненням він малює, пише вірші, багато подорожує.

У травні 1843 року разом з письменником Є. Гребінкою поет відвідує Україну. Качанівка, Київ, Катеринослав, Хортиця, Кирилівка — ось лиш деякі місця, де побував Кобзар. Тривалий час живе в Яготині, у маєтку князя Рєпніна. Відвідує він і ряд інших міст.

У 1844 році виходять друком поеми «Гамалія», «Чигиринський кобзар», «Гайдамаки», альбом офортів «Живописная Украйна». Роком пізніше, тяжко захворівши під час чергової подорожі, пише славетний «Заповіт» в Переяславі.

Подорожі, зустрічі, читання надихають поета на нові задуми. У кінці квітня 1846 року він повертається до Києва, де знайомиться з М. Костомаровим, одним з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, бере участь в його засіданнях. Взимку 1847 року здійснює тривалу подорож на Чернігівщину. У березні цього ж року видається таємне розпорядження про арешт Шевченка. 30 травня йому оголосили вирок про заслання в Окремий Оренбурзький корпус солдатом «под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». З Оренбурга поета відправляють в Орську фортецю. Та попри суворий нагляд і заборону, Шевченко намалював автопортрет і написав ряд поетичних творів для захалявних книжечок.

У квітні 1850 року за порушення указу про заборону писати й малювати Шевченка заарештовують і відправляють на півострів Ман.

28 лютого відбувся похорон Тараса Григоровича Шевченка на Смоленському кладовищі Петербурга. Весною наступного року його зараховують в експедицію для пошуків кам'яного вугілля в горах Каратау.

З 1853 року, коли комендантом Новопетровського укріплення став майор І. Усков, який з розумінням і співчуттям ставився до поета, умови його життя трохи пом'якшилися. Через рік Шевченко звертається з клопотанням до віце-президента Академії мистецтв Ф. Толстого з проханням порушити клопотання перед урядом про його звільнення.

1 січня 1857 року він одержує листа від дружини Ф. Толстого, в якому повідомлялося, що його звільнено з заслання. Однак розпорядження надійшло сюди лише через півроку, 21 липня.

5 серпня з Астрахані Тарас Григорович вирушає до Нижнього Новгорода, де дізнається про нову заборону — право в'їзду до Москви та Петербурга. Щоправда, менше ніж через рік заборону було знято. На початку березня 1858 року він прибуває до Москви, де відвідує О. Бодянського, С. Аксакова, М. Максимовича, Варвару Рєпніну, якій свого часу присвятив поему «Тризна». 27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де його радо вітали представники творчої інтелігенції. У червні він одержує окрему кімнату від Академії мистецтв, починає опрацьовувати наробки, що зібралися за довгі роки заслання. Вичитує невільничу поезію, трудиться над офортами, відвідує театри, літературні вечори, зустрічається з друзями. Життя поступово набувало повнокровності й інтенсивності, якої так не вистачало поетові.

Влітку 1859 року поет знову вирушає на батьківщину, зустрічається з друзями, ріднею, подовгу живе у них. 15 липня, поблизу Прохорівки, Шевченка заарештовують і відправляють спочатку до Черкас, потім у Мошни, а 30 липня — в Київ, у розпорядження губернатора І. Васильчикова. Звідти, через Москву, він повертається у Петербург.

Ностальгія, туга за рідною землею не полишають великого Кобзаря. Восени він звертається до Варфоломія Шевченка з проханням купити матеріал для будівництва хати і знайти ділянку для неї.

Влітку 1860 року знайомиться з Ликерою Полусмаковою і, як йому здається, зустрів ту жінку, яку шукав усе життя. Та побудувати сімейне щастя йому так і не судилося.

З осені починає різко занепадати здоров'я поета. Та, навіть хворим, продовжує він малювати, писати вірші, листуватися.

25 лютого поет ще одержав вітальні телеграми з нагоди дня народження, а наступного дня, о 5-ій годині 30 хвилин ранку його вже не стало.

28 лютого відбувся похорон Тараса Григоровича Шевченка на Смоленському кладовищі Петербурга, а 10 травня його було перепоховано у Каневі, на Чернечій горі.

З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.

До таких належить «Кобзар», книга, яку народ український поставив на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.

Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка — від його юності й до останнього подиху,— ввібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді, впродовж багатьох десятиріч, книга ця буде настільною книгою кожного українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга виповнена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевченків, темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут думки — ним вистраждані, кривди — ним пережиті, тут картини саме його, Тарасового, дитинства. І мова його, і тільки йому властивий тембр голосу. Тут не позичені знання, а його власний, у розвитку відтворений розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує людське життя у всеоб'ємності — в конкретній долі сестри-кріпачки і в історичній долі цілих народів. Усе своє, особисто шевченківське, індивідуально забарвлене. Одначе мистецтво тому й мистецтво, що воно здатне творити чудо: особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких синтезів, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє.

Саме з цієї любові виросла правдива, вогненна поезія «Кобзаря», саме це ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова книга. З її тираноборської суворості, у спалахах громових її розрядів в усій величі постає образ поета-борця, поета-революціонера.

Подвиг Шевченка, всю вибухову силу його поезії можемо збагнути, лише уявивши, серед якої мертвотної тиші вона пролунала, проти якого «чудища стозевного» підняла свій меч. То була епоха, що вішала декабристів, убивала на дуелях найкращих своїх поетів, гнала в кайданах у рудні Сибіру найшляхетніших своїх синів, послідовно розтерзуючи їх. То була задуха, від якої люди німіли, атмосфера, де панували страх, ненависть, підозри, доноси, загальна заціпенілість, де офіційна лжа ставала звичкою і не вважалась безчестям, а слово правдиве, слово вільне щораз обливалося кров'ю.

Оспівати свободу в умовах кріпосницької держави, серед олов'яних буднів жандармської дійсності — це значило висловити (а для багатьох навіть і відкрити) провідну, найважливішу істину життя, виповісти людям у формі поезії те, що для них було за тих умов найсуттєвішим.

Буйна волелюбність — чи не найприкметніша риса «Кобзаря». Верхи Шевченкової поезії — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Слово «свобода» поет супроводить найдорожчими епітетами, домінуючий настрій багатьох його поезій — це смуток за втраченою свободою і порив до неї, до «волі святої»:

Встане правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки...

Улюблений герой Шевченкових поезій — витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди й честі. Вістря знаменитої Шевченкової сатири — зброї, що ставала в його руках такою несхибною,— спрямоване передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених, проти царів та їхніх сатрапів-посіпак, проти поміщика, чия кріпосницька сваволя не знає меж, проти душителя й запроданця, що «за лакомства нещаснії» ладен відректися від найсвятішого. У вірші «Бодай кати їх постинали» поет у формі гіркого афоризму ще раз викарбує свою заповітну думку. «Де нема святої волі, не буде там добра ніколи...»

Поняття свободи найчастіше постає в Шевченка не у вигляді туманно-абстрактної мрії, а відтворюється як категорія соціально-конкретна, наснажена революційним змістом, закликом до дії, до солідарності народів. Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довічної шани потомків. З першого рядка вражає енергія вірша, образна згущеність: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі...»

Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, по-народному дошкульного слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню форму, видозмінює малюнок вірша, викликає мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж побачимо тут. Чурек і сакля вперше входять до лексикону української мови, вона збагачується також церковнослов'янізмами, що аж ніяк не архаїчно звучать у контексті поеми («на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»), звичайнісінькі, здавалось би, щоденного вжитку слова набирають раптом алмазної твердості, урочисто-закличного звучання:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті,

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете...

Нестримна революційна пристрасть «Кобзаря», весняне повноводдя розкутих почуттів не могло вміститись у вузько національних берегах. І в «Кавказі», і в художніх образах поеми «Сон», написаної з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії, в мужніх рядках «Юродивого», «Неофітів», «Єретика», в таких віршах, як «І Архімед, і Галілей...», «Царям, всесвітнім шинкарям...», та інших вогненних поезіях-молитвах, поезіях-стогонах, пророцтвах клекотіло море народного болю, виразно чулися підземні поштовхи могутніх сил, придавлених пресом самодержав'я.

Народністю, нищівною викривальною силою вірші українського поета були, як відомо, особливо близькі його бойовим побратимам — російським революційним демократам, передовим синам усіх гноблених народів тодішньої царської імперії. Не випадково ж на поезіях «Кобзаря», так само як на творах Чернишевського, Добролюбова, Герцена, виховувались цілі покоління революціонерів, гартувалася воля тих, що згодом штурмуватимуть цитадель реакції, до самих основ струсонуть мури ненависної тюрми народів.

Шевченкові належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу. «Кобзар» охоче співає минувшину, але спрямований він у майбутнє. З творчістю Шевченка пов'язане становлення нашої літературної мови; з виходом «Кобзаря» відкривається нова епоха в розвитку українського красного письменства, яке віднині незрівнянно розширило свої тематичні й філософські обрії: Шевченко воістину виводив рідну літературу на простори вселюдські.

Сучасники поета при характеристиці «Кобзаря» захоплено відзначили саме його народність, що сприймалася як відкриття, як нове слово в мистецтві. І річ не тільки в тому, що перші юнацькі поезії Шевченка були написані, як тоді мовилось, «простонародним стилем», приваблюючи пісенною легкістю (недарма ж деякі з них пізніше стануть співатись, будуть покладені на музику), ще важливішим було те, що поет послідовно кожне явище життя розглядає мовби очима народу, з позицій народу, кожну подію минувшини чи сьогодення вимірює мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини.

Муза Шевченкова — в кріпацькій одежі; волаючи до людського сумління, до почуття справедливості, вона вперше введе в літературу натовпи отих безмірно покривджених людей, що населяють «Кобзар», всіх отих вдів, сиріт, таврованих варнаків, покриток, отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому горі, малює мовби пензлем великих майстрів Відродження.

Та хоч поетика «Кобзаря» багато в чому справді виросла з фольклорної стихії, зберігши пісенну вільність, розкутість, грацію, ритміко-інтонаційне розмаїття, однак не важко помітити, що порівняно з фольклором поезії «Кобзаря», надто ж твори пізнішого періоду, становлять нову мистецьку якість. В них з відвагою генія витворювалась нова художня картина дійсності, багатобарвний світ мистецтва, в якому з дивовижним художнім тактом синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя й символіка народної пісні, буйна уява народної міфології й надбання світової культури, голос інтуїції й скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.

Шевченка не без підстави називають революціонером художньої форми, вказуючи на те, як сміливо відходив він од літературних канонів, хоча навряд чи він ставив собі на меті свідомо руйнувати усталені художні форми. Словесні експерименти були не для Шевченка. Вроджене чуття прекрасного, чуття гармонії підказували художникові ті шляхи, якими треба було йти, щоб, незважаючи на притиски, нормативи, продираючись крізь хащі літературних умовностей, нести людям своє свіже, вільне, справді розкріпачене слово.

У нього з'являється не знана доти, оригінально шевченківська композиція поем, до невпізнання змінюються відомі раніше літературні жанри, з класичними ямбами та хореями поет поводиться зовсім вільно, його поетична метрика, різноманіття віршових розмірів ще й сьогодні приводять у захват дослідників, завдають клопоту перекладачам. Своєю мелодикою, ритмічною віртуозністю поезії Шевченка створюють авторові славу одного з наймузикальніших поетів світу. У своїй стихійній силі творця він, здається, не хотів знати ніяких законів, крім тих, що диктували йому його власна мистецька інтуїція, сила задуму, вогонь темпераменту. Бурхлива поетична експресія, що переповнює «Кобзар», не мирилася з будь-якими обмеженнями, зносила на своєму шляху всі загати умовностей, і все ж було б оманливим бачити в цьому лише свавільне вирування емоцій, нічим не контрольовану мистецьку стихійність. Поет всюди залишається господарем свого настрою, кожним своїм рядком «Кобзар» вигранює, вивершує мистецький світ основного задуму.

Через випуклу поетичну деталь автор «Кобзаря» здатен відкрити глибинну суть буденного, в точності, предметності його образів, в їхній художній пластиці вгадується вихованець академії, людина вибагливих естетичних смаків. І разом з тим незаперечна Шевченкова близькість до музики. В милозвучності, в ласкавій співучості Шевченкового слова і навіть у карбованих ритмах його найсуворіших поезій весь час бринить музикальність народної душі, у змінах інтонаційних малюнків, до яких поет раз у раз вдається навіть у межах одного твору, перед нами зримо виступає мовби самий психологічний процес творчості.

Емоційна наснага Шевченкових образів, широта і вільність його асоціативного мислення, проникливо-творче використання фольклорних мотивів, образів народної символіки, предметно-реалістична міць поезій Шевченка — всі ці риси, ці поетичні гени виявились плідними і для новітньої поезії XX сторіччя. Шевченкова поетика виявилась куди складнішою від спрощених уявлень про неї, вона дедалі більше знаходить точок зіткнення з сучасним світовим мистецтвом і його художніми шуканнями.

«Кобзар» не став і, сподіваємось, ніколи не стане книгою архаїчною. Це книга, без якої й сьогодні духовне життя людини було б неповним, книга ця з тих, що їх адресовано кожному поколінню живущих. Сучасна людина, якщо вона носить в душі високі ідеали, неминуче дійде духовного контакту з витвором українського генія.

Різні буржуазно-націоналістичні тлумачі силкувалися в минулому, силкуються десь і зараз фальсифікувати Шевченкову творчість, витрактувати її на свій зловорожий лад. Марне заняття. Адже добре відомо, як, скажімо, ставився Шевченко до експлуататора-шляхтича і як — до польських революціонерів; ніколи він не ототожнював царизм з російським народом, з великою російською культурою, яка стільки важила для нього в житті. Світоч української поезії, провісник сім'ї вольної, нової, він був і залишиться в очах поколінь переконаним поборником дружби народів.

Колись Шевченкові було заборонено писати й малювати, поезію «Кобзаря» пробували штучно замовчувати. Всі заборони й каземати виявились безсилими перед поетовим словом, перед його всепроникаючою правдою. Приклад «Кобзаря» є прикладом нездоланності художника, нездоланності «вічного революціонера», приклад безсмертної природи творчого й нескореного людського духу, який з усіх випробувань неминуче виходить переможцем.

Кожен, хто, відкривши томик «Кобзаря», вживеться в багатющий світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує, що книгу цю написала людина, яка воістину вистраждала свої відкриття, людина, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості, на верхогір'я людського духу. Поетові з його творчих висот відкривались різні часи і народи, в «Кобзарі» мовби акумулювався духовний набуток поколінь, в ньому, крізь людський біль, крізь індивідуальне, раз у раз проступає вселюдське, біблейська далеч історії тут мудро гомонить із сьогоденням. У цьому розумінні «Кобзар» — книга невичерпна, книга — на віки. Нові прийдущі покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його у книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.

Слово вічне, слово, невмируще своєю правдою, невідцвітне художньою красою,— це і є «Кобзар».

V. Заключна частина

Отже, сподіваюся, що кожен із вас відкрив для себе щось нове. Звісно, це далеко не все, чим можна поділитися, адже за такий короткий час неможливо охопити всі відомості про видатних українців.

Це лише перший крок до осягнення нашої історії через призму життя й діяльності найвизначніших постатей, які прославили українську землю своїми здобутками. Їм належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу.

У різні часи ці видатні люди любили свою землю, поважали свій народ, робили все для розвитку кращого життя у державі.

Вони відіграли велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії. Це прискорило економічний, політичний та культурний розвиток слов'ян.

Їхні справи мали для народу безпосередньо епохальне значення. Вони активно виступали за об'єднання слов'ян, були національними пророками та ідейними натхненниками народу.