Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність

1. Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність

Нацистська ідеологія, побудована на хибних теоріях расової переваги, передбачала запровадження на українських теренах так званого «нового порядку». Це була спроба реанімувати в центрі Європи середньовічну рабовласницьку систему, що мала стати експериментальним майданчиком для подальшого поширення на весь світ. Окупанти сподівалися, що розрізнене та деморалізоване населення не чинитиме опору, проте прорахувались. Більшість українців категорично відкинула рабську долю, тому режим вирізнявся відвертою українофобією. Головною метою було тотальне пограбування територій, фізичне знищення корінних мешканців, а для тих, хто залишився, — жорстока позаекономічна експлуатація.

Сам термін «Україна» був ліквідований, а її землі розчленовані. Північна Буковина, Ізмаїльщина та територія між Південним Бугом і Дністром (Трансністрія) відійшли Румунії. Західні області включили до складу генерал-губернаторства разом із польськими землями. Більша частина республіки, зокрема подніпровські регіони, увійшла до рейхскомісаріату «Україна», який очолив Еріх Кох — переконаний расист, що зневажав українців. Східні ж території перебували під управлінням військового командування, яке дбало лише про забезпечення власних потреб.

Окупаційна адміністрація створювала міські управи на чолі з бургомістрами та призначала сільських старост. Поліцейські формування комплектувалися з вороже налаштованих до радянської влади осіб, часто кримінальників. У містах діяли військово-польові суди, комендатури та каральні загони. Розгорнулася широка мережа концтаборів, де щодня відбувалися розстріли та катування. Від голоду та хвороб гинули мільйони. Загалом на українській землі було знищено 4 млн мирних жителів, включаючи майже все єврейське та циганське населення, а також 1367 тис. військовополонених. До Німеччини на примусові роботи депортовано 2,4 млн молодих людей, з яких 200 тис. так і не повернулися додому [2, c. 165-167].

Загарбники нищили промисловість, міста, села та колгоспне майно. Україна перетворилася на суцільні руїни. Варто зазначити, що й радянські війська під час відступу за наказом Сталіна знищували об'єкти, однак саме агресія нацистів позбавила народ усього, що створювалося неймовірними зусиллями. Найбільші підприємства розподілили між німецькими магнатами: Флік отримав заводи Дніпропетровщини, Круп — машинобудівні гіганти Краматорська, а концерн «Герман Герінг» захопив майже половину важкої промисловості. Колгоспи перетворили на «общинні господарства» із запровадженням кріпосництва та обов'язкової трудової повинності. Селянські двори обкладали 12 видами податків, а вся продукція вивозилася до Рейху.

Пограбування набуло грандіозних масштабів. Інтенданти та підприємці під прикриттям військ вивозили все, що можна було завантажити. Міста потерпали від голоду. Перед відступом гітлерівці хвалилися виконанням директиви Герінга «грабувати все і грабувати ефективно». Спеціальні команди підривали, затоплювали та спалювали все, що могло працювати, прагнучи відкинути Україну на століття назад.

Окупанти вели шалену атаку на духовне життя. Закривалися освітні та культурні заклади, дозволено було лише початкову школу, за винятком Галичини. Відбувалося масове пограбування пам'яток культури: лише з фондів Академії наук вивезено 320 тис. рідкісних книг. Водночас активно діяла нацистська пропаганда — 120 газет українською мовою, 16 радіостанцій, кіномережа. Під жорстким контролем дозволялася діяльність окремих мистецьких об'єднань і театрів. Було відновлено УАПЦ та безперешкодно діяла греко-католицька церква [7, c. 108-110].

Частина населення пішла на співпрацю з окупантами — це були переважно люди, розчаровані сталінськими репресіями, або ті, кого голод змусив працювати на «новий порядок». За підрахунками О. Субтельного, у поліцейських з'єднаннях служило 220 тис. українців, що становило близько 0,5% населення.

Попри терор, провокації та пропаганду, окупанти наштовхувалися на опір. Люди дедалі більше переконувалися, що фашизм — це геноцид, безправ'я та відсутність майбутнього, що значно страшніше за сталінський тоталітаризм. Це сприяло зростанню патріотичних настроїв, і навіть скривджені радянською владою ставали на шлях боротьби. Більшість убачала в радянській владі єдину альтернативу гітлерівському режиму [2, c. 246-247].

2. Радянський партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни

Антифашистський рух на окупованій території України поділявся на дві течії: комуністичний рух опору у Східній Україні та боротьбу в Західній Україні під проводом бандерівської ОУН. На сході боротьба розпочалася з перших днів окупації у формах агітації, підпільної діяльності комітетів, саботажу та партизанських дій. Найефективнішою виявилася саме партизанська боротьба.

Становлення партизанського руху супроводжувалося значними труднощами. Сталінська доктрина передбачала ведення війни на чужій території, тому підготовка до підпільної боротьби була формальною та поспішною. Недосвідчені загони зазнавали величезних втрат. У перший рік війни було знищено 3500 загонів і груп, а на червень 1942 р. діяло лише 22 загони.

Однак завдяки оточенцям, червоноармійцям та добровольцям рух зміцнювався. До кінця 1942 р. стався перелом: мережа підпілля була відновлена й посилена. З'явилися боєздатні підрозділи з досвідченими командирами — М. Наумовим, І. Федоровим, І. Бовкуном, Д. Медведєвим, О. Сабуровим. У червні 1942 р. створено Центральний та Український партизанські штаби. Основу руху складала молодь. Найбільшого розмаху боротьба набула у 1943 р., коли партизани координували дії з Червоною Армією.

Наприкінці 1942 р. стало відомо про створення УПА в Західній Україні. Сталін наказав передислокувати туди радянські з'єднання для боротьби з німцями та УПА. Першим узимку 1943 р. прибув загін С. Ковпака, згодом — О. Сабурова. М. Хрущов радив уникати конфронтації, але штаби вимагали боротьби. Деякі командири, зокрема комісар С. Руднєв, вступали в переговори з УПА, наголошуючи на необхідності спільно бити ворога. УПА пропустила ковпаківців через свої території, але невдовзі Руднєв загинув за загадкових обставин [1, c. 184-186].

Півроку тримався нейтралітет між загонами М. Боровця-Бульби та партизанами Медведева на Рівненщині. Москва й Берлін намагалися розколоти український рух опору. Виконуючи вказівки НКВС, більшість командирів переходили до конфліктів із УПА, навіть залучаючи польські сили. Проте спроби утвердитися в Західній Україні наштовхувалися на збройний опір, що поглиблювало протистояння між українцями Заходу та Сходу [2, c. 253].

3. Стратегія і тактика ОУН в роки Другої світової війни

Із початком війни ОУН розпочала спільні з Німеччиною дії проти Червоної Армії, сподіваючись на допомогу у створенні української держави. Ці дії були помилковими, адже головним ворогом для всіх народів був фашизм. Провід ОУН у Кракові вважав, що СРСР зазнає поразки, і під його уламками вдасться відродити державність.

Німецьке керівництво не проголошувало своєї політики щодо України. Після розколу 1940 р. мельниківці орієнтувалися лише на Німеччину, а група Бандери вважала союз тимчасовим, спираючись на власні сили. У 1939-1940 pp. за сприяння німців створено батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», що породило певні надії.

30 червня після відступу радянських військ до Львова вступив «Нахтігаль» та похідні групи ОУН(б) (до 5 тис. осіб). Увечері відбулися установчі збори, які прийняли «Акт відновлення Української держави» та сформували уряд Я. Стецька. Створювалися органи самоуправління та поліція. Керівництво ОУН(б) діяло впевнено, розраховуючи на визнання.

Однак Берлін обурився. Бандеру, Стецька та багатьох керівників заарештували й ув'язнили в Заксенхаузені. Восени 1941 р. по всій Україні прокотилися арешти: близько 2 тис. осіб кинуто до концтаборів, сотні розстріляно. За вказівкою Бандери ОУН перейшла в підпілля під керівництвом М. Лебедя. Тимчасовий союз із фашистами викликав недовіру до руху [9, c. 211-213].

Терор, грабежі та вивезення молоді посилювали антифашистські настрої. ОУН розгорнула формування власних збройних сил. Загони захищали населення, зривали відправку молоді до Німеччини. Наприкінці 1942 р. створено УПА, душею якої була ОУН(б).

На Волині діяв загін Тараса Бульби (М. Боровця), який воював проти Червоної Армії, але з німцями тримав нейтралітет. Узимку 1942 р. гітлерівці заарештували багатьох оунівців. Навесні 1943 р. Мельник створив підпільну мережу загонів, які влітку набули антифашистського характеру. Невдовзі мельниківці приєдналися до Боровця, але 18 серпня 1943 р. УПА роззброїла їх. Із цього часу повстанці Західної України об'єдналися під проводом ОУН(б). До них приєдналися буковинські та карпатські загони, які розгорнули активні дії проти окупантів, створюючи звільнені райони з органами влади.

Із лютого 1943 р. фашисти розпочали масштабні бойові дії проти УПА, але зазнали невдачі. Командувачем став Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

УПА змушена була захищати українців від польських загонів Армії Крайової, які з 1941 р. проводили терористичні акції. У 1943-1944 pp. на Холмщині поляки знищили близько 5 тис. українців. Пропозиції переговорів ігнорувалися, тому Шухевич створив Холмський фронт. Почалися криваві акції з обох боків, що тривали до 1947 р. Це протистояння пояснювалося шовіністичною налаштованістю поляків [12, c. 237-239].

Антифашистський рух був притаманний більшості українців, хоча мав регіональні особливості. На сході під керівництвом комуністів він був масовим та організованим, але мав на меті лише відновлення радянської влади. На заході рух, керований націоналістами, прагнув створити незалежну соборну державу, був патріотичнішим, але менш масовим. Українцям бракувало єдності.

Виконуючи вказівки Сталіна, уряд УРСР наприкінці 1944 р. залучив до боротьби з ОУН-УПА близько 200 тис. військових. Проведено три масштабні каральні операції, але загони маневрували та поповнювалися. У січні 1945 р. М. Хрущов вимагав рішучих заходів: публічних страт, репресій проти сімей, системи заложників. Розгорнулася масова депортація. За 1944-1945 pp. проведено 40 тис. операцій, убито 103 тис. і затримано 125 тис. осіб. Оскільки УПА налічувала не більше 80 тис., більшість жертв були мирними жителями.

Уряд УРСР пропонував амністію за складання зброї. 23 лютого 1945 р. відбулися переговори на Тернопільщині, але делегація УПА відкинула пропозиції через відсутність змін у національній політиці. Утім, близько 40 тис. повстанців здалися, і їх, як правило, не репресували [5, c. 153-154].

4. Особливості сталінізму в Україні в післявоєнний період

Після окупації радянська система позитивно сприймалася більшістю українців, особливо на сході. Однак сталінська верхівка продовжувала роздмухувати «класову боротьбу». Сталін недовіряв українцям і навіть планував депортацію, але через чисельність народу та діяльність УПА цього не зробив. Культ особи досяг апогею. Сталін був незадоволений Хрущовим, який просив допомоги для подолання наслідків голоду 1946-1947 pp., тому відрядив в Україну Л. Кагановича. 8 березня 1947 р. той став першим секретарем, а Хрущов залишився головою уряду.

Каганович намагався довести, що проблеми України криються в націоналізмі. Він створив атмосферу страху, заявляючи, що невиконання планів розглядатиметься як прояв буржуазного націоналізму. Особливу ненависть він виявив до інтелігенції. Під його керівництвом приймалися постанови, що звинувачували письменників у перекрученнях. Ідеологічна реакція охопила весь СРСР, почавшись із постанов про журнали «Звезда» і «Ленинград». З 1946 по 1951 pp. ЦК КП(б)У прийняв 12 постанов з ідеологічних питань. Розгорнулася критика Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Рильського, А. Малишка, П. Панча. Готувався пленум «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки». У грудні 1947 р. Сталін відкликав Кагановича, сподіваючись, що Хрущов засвоїть урок. Хрущов виявляв «бурхливу активність» у викритті націоналізму, і після переїзду до Москви в 1949 р. ця лінія продовжувалася. У 1951 р. роздмухали кампанію проти поезії В. Сосюри «Любіть Україну». Постанови частково знято у 1958 р. та повністю скасовано у 1988-1990 pp. [7, c. 144-146].

У 1948 р. розгорнулася боротьба з «низькопоклонством перед Заходом» та космополітизмом. Це була антиєврейська кампанія з репресіями проти єврейської інтелігенції. Частину звинувачували у зв'язках із Єврейським антифашистським комітетом, справа якого закінчилася розстрілами у 1952 р. Антисемітизм уживався з українофобією, висувалися звинувачення у спільних діях «націоналістів».

Відбувалися дискусії з філософії, політекономії, мовознавства, але інакомислення не допускалося. У суспільних науках утверджувався догматизм. У біології розгромили генетику, переслідували вчених М. Гришка, Е. Гершензона, І. Полякова, Л. Делоне. Це негативно вплинуло на розвиток культури та науки, загострювало ситуацію в Західній Україні.

Політичне життя західних областей характеризувалося протиріччями між прибулими керівниками та місцевим населенням. До середини 1946 р. прибуло понад 86 тис. працівників. Висунуто 53 тис. місцевих активістів, але вони обіймали другорядні посади. У 1950 р. лише 10% членів львівської парторганізації були місцевими. Прибулі керівники, не знаючи місцевих умов, допускали помилки та зловживання, особливо під час колективізації.

Жорстоким кроком було знищення УГКЦ, яка охоплювала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, п'ять семінарій, 127 монастирів. Під її впливом було близько 5 млн віруючих. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувалися 10 єпископів та 2950 священиків. Значний внесок зробив А. Шептицький, який обіймав престол від 17 січня 1901 до листопада 1944 року.

У березні 1945 р. з'явилася інструкція про ліквідацію УГКЦ. Розгорнулася пропаганда, висувалися звинувачення у співпраці з нацистами. Священиків заарештували. У травні 1945 р. сформовано «ініціативну групу» на чолі з Г. Костельником. 8-10 березня 1946 р. Львівський собор ухвалив скасувати Берестейську унію 1596 р. Костельник загинув 20 вересня 1948 р. за загадкових обставин. У 1949 р. Мукачівська єпархія припинила діяльність. Однак 5 млн віруючих продовжували молитися за своїми звичаями.

Після собору священиків, які відмовлялися приєднуватися, арештовували. Понад 1400 священиків і монахів заслано до Сибіру, 200 — розстріляно.

Тривалою була боротьба проти УПА. Бандерівський провід змінив тактику, створивши малі групи по 10-15 осіб. Виникла мережа «боївок», що контролювала майже 150 тис. км². Вони створювали альтернативні структури влади. Уряд УРСР відрядив великі сили, перетворивши Західну Україну на театр воєнних дій. Загинули десятки тисяч людей з обох боків.

Переважаюча військова сила придушила опір. Використовувалися блокади, прочісування, арешти, депортації, провокації із замаскованими під УПА спецзагонами. За 1944-1953 pp. заарештовано майже 103 тис. осіб [3, c. 137-139].

Надії на радянсько-американський конфлікт не справдилися. Боротьба тривала, але наприкінці 40-х стала безперспективною. Відчувалася нестача зброї та харчів. Після загибелі Р. Шухевича в березні 1950 р. УПА втратила боєздатність, хоча окремі «боївки» трималися до середини 50-х. Важливу роль відіграла пропаганда та індустріалізація краю. Західноукраїнські борці заплатили дорогу ціну. Боротьба, що почалася в XIX ст. як рух інтелігенції, досягла піку в роки війни. Вона була сповнена героїзму, жертв і помилок, але була приречена через нерівні сили. Її поразка не перекреслила звитяжності. Жорстокість тих років ставить питання про доцільність терору та нові підходи до національних проблем [8, c. 243-244].

5. Історичний портрет М. Хрущова

Після смерті Сталіна в березні 1953 р. розпочався пошук нових форм будівництва соціалізму. Першою ознакою змін стало «колективне керівництво» — своєрідний комітет із вищих партійних кадрів. Однак незабаром розгорнулася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував шеф КДБ Берія, але прорахувався. Деякий час на авансцені був Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра пов'язана з Україною. Фактично він керував уже в березні 1953 р., формально обраний першим секретарем у вересні. Його перші кроки були спрямовані на десталінізацію та посилення ролі партії.

У республіках відбулися кадрові зміни. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив Л. Мельникова, звинуваченого в русифікації та дискримінації. Керівником уперше обрано українця О. Кириченка. Вищі посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко, О. Корнійчук та інші. Деякі увійшли до Політбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський, П. Шелест. Маршали Р. Малиновський та А. Гречко зайняли високі посади. Це було протилежністю сталінському ставленню.

У 1954 р. урочисто відзначили 300-річчя Переяславської угоди. Опубліковано Тези, де стверджувалося, що український народ прагнув возз'єднання з Росією. Ці ненаукові оцінки визначили характер досліджень на десятиліття [2, c. 283-284].

Непослідовність політики Хрущова посилювалася опором сталінських соратників. Загострювалася боротьба проти реформ групи Маленкова, Молотова, Кагановича. У січні 1955 р. Маленкова усунуто, головою уряду став М. Булганін. Улітку 1957 р. сталінська гвардія спробувала усунути Хрущова, але керівництво України підтримало його. Опозицію розгромлено. Після цього посилилася критика культу Сталіна та його помічників, зокрема Кагановича, чию діяльність в Україні назвали «чорними днями».

Паралельно з «відлигою» відбувалося реформування економіки. Від успіхів залежало багато: випередивши Захід, СРСР зміцнив би становище та показав переваги комунізму. У Кремлі точилися гострі дебати про послідовність реформ [13, c. 179-182].

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.