Всесвітнє значення Німецької класичної філософії

Вступ.

1. Місце і роль німецької класичної філософії в розвитку світової філософської думки.

2. Природничо-наукова картина світу і філософська система І. Канта.

3. Філософська система і метод Гегеля.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Німецька класична філософія — це відносно стислий відрізок часу, який розпочинається у 80-х роках XVIII століття та завершується 1831 роком, коли пішов з життя Гегель. Вона постала як інтелектуальний рух, що використовував філософію для осмислення дійсності в умовах послаблення церковного впливу та як інструмент реалізації політичних й економічних прагнень.

Водночас у багатьох аспектах ця філософія стала найвищим щаблем розвитку думки, якого можна було досягти на той час, а отже, і вершиною усієї домарксистської філософії.

Варто згадати хоча б кілька її здобутків.

Філософія Канта завершує ноетичну традицію (від грецького "ноезіс" — мислення).

У доробку Канта знайшло відображення теоретичне осмислення рефлексії людської волі та рівності напередодні Французької революції.

У межах німецької класики закладаються основи "філософії активної сторони" у Фіхте, засади натурфілософії у Шеллінга, його ж концепція "динамічного процесу" в природі, що наближається до матеріалістичної діалектики, а також діалектична концепція Гегеля, яка через свій ідеалізм водночас і близька до реальності, і віддалена від неї.

Починаючи від Гердера, німецька філософія привносить історизм у вивчення суспільства, відкидаючи неісторичні та механістичні підходи попередньої доби.

Післякантівська філософія піддає ґрунтовній критиці агностицизм і попередню ноетичну позицію.

У філософії Гегеля розробляються закони не лише об'єктивної, а й суб'єктивної діалектики.

Зворотним боком цих досягнень є ідеалістичний світогляд, якого дотримувалася більшість мислителів.

Ця обставина пов'язана з особливостями ідеалістичної концепції, яка не вимагає суворо наукового обґрунтування нових відкриттів, ідей чи теорій.

Матеріалістична ж позиція висуває значно вищі вимоги до точності викладу та строгості формулювань, що потребує певного часу.

Ідеалізм німецької класики нерідко доводив концепції до абсурду, ігноруючи емпіричні докази та досвід.

Свою роль відіграла й економічна та політична слабкість німецької буржуазії, через що Німеччина існувала радше в теорії, ніж на практиці.

1. Місце і роль німецької класичної філософії в розвитку світової філософської думки

Класична німецька філософія представлена системами І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля та Л. А. Фейєрбаха, створеними у другій половині XVIII — середині XIX століть. Вона стала найвищим здобутком філософської думки у світовому вимірі. Неминущу цінність мали її гуманістичні ідеї суспільного поступу та свободи. Марксизм високо оцінював цю філософію насамперед за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) та матеріалізму (Фейєрбах).

Теоретичними витоками класичної німецької філософії були як вітчизняна традиція, так і здобутки світової думки (раціоналізм Р. Декарта та Б. Спінози, філософія Просвітництва). Звісно, на неї впливали й тогочасні досягнення природничих наук.

Німецька класика — це важливий і значущий етап світової філософії, що охоплює напружений, надзвичайно плідний за результатами та впливом на духовну історію людства період інтелектуального розвитку. Вона об'єднує філософські концепції Німеччини протягом майже ста років, зокрема таких самобутніх мислителів, як Іммануїл Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872). Кожен із них настільки унікальний, що постає питання: чи можна вважати німецьку класику цілісним явищем? Однак, попри різноманіття ідей, німецьку класику вирізняє низка спільних рис і принципів, які й дозволяють говорити про неї як про єдине духовне утворення. По-перше, усіх представників об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства та світовій культурі. Вони вважали, що філософія має критично осмислювати людську життєдіяльність, а предметом спеціального дослідження зробили людську історію та сутність людини. Кант, Фіхте, Шеллінг і Гегель бачили філософію як чітко систематизовану, але специфічну науку. На їхню думку, філософія, живлячись науками та орієнтуючись на них, має будувати себе як науку гуманістичного спрямування. По-друге, представники німецької класики надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої системи дисциплін, ідей, понять і категорій. Це високопрофесійна, надзвичайно абстрактна та узагальнена система філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класика створила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, вона виробила спільні принципи підходу до історичного розвитку, пропонуючи досліджувати його науково-теоретичними засобами та виокремлюючи загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класика зосереджує увагу на принципі свободи та інших гуманістичних цінностях [5, c. 198-200].

З огляду на ці риси можна виокремити й основні проблеми, що перебували в центрі уваги цього періоду: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, права, релігії, етики, естетики тощо. Для побудови своїх систем мислителі виходили з таких принципів: розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, активності суб'єкта, історизму. Засновником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант, у творчості якого умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний.

Класична німецька філософія не була монолітним напрямом. Кант був дуалістом, Фіхте — суб'єктивним ідеалістом, Шеллінг і Гегель — об'єктивними ідеалістами, а Фейєрбах — матеріалістом. Проте між їхніми системами простежується зв'язок і наступність. Особливе місце займало дослідження форм всезагальності: у Канта і Фіхте вони розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шеллінга і Гегеля — як форми самої діяльності (духовної за своєю природою). Значна увага приділялася проблемі тотожності мислення і буття, відношенню суб'єкта й об'єкта, теоретичним формам пізнання, філософським категоріям.

Характеризуючи класичну німецьку філософію, зазвичай відзначають такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до "розсудкової" метафізики та прагнення подати філософію як систему наукового знання ("Науковчення" Фіхте, "Енциклопедія філософських наук" Гегеля); звернення до історії як філософської проблеми. З погляду сучасної думки помітна абсолютизація раціоналістичного підходу та недооцінка емоційно-чуттєвого начала, зокрема естетичного ставлення людини до світу й мистецтва, через яке людина осягає буття та переживає його сенс [3, c. 412-414].

2. Природничо-наукова картина світу і філософська система І. Канта

Іммануїл Кант (1724–1804) — видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. У його творчості вирізняють два періоди — "докритичний" (до 1770 р.) і "критичний". У "докритичний" період Кант визнавав можливість умоглядного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі, а в "критичний" заперечував таку можливість на основі попереднього дослідження форм, джерел і меж пізнавальної здатності людини. У перший період він розробив "небулярну" космогонічну гіпотезу про походження планетної системи з гігантської хмари дифузної речовини та написав низку філософських праць. У критичний період опублікував "Критику чистого розуму" (1781), "Критику практичного розуму" (1788) і "Критику здатності судження" (1790). В основі цих праць лежить вчення про явища та речі, якими вони існують самі по собі, тобто про "речі в собі". Останні, на думку Канта, впливають на органи чуття та викликають відчуття. Водночас він наполягав, що ні відчуття, ні форми логічного пізнання не можуть дати достовірних знань про "речі в собі", оскільки вони непізнавані.

У логіці Кант розрізняв звичайну (загальну) логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їхнього предметного змісту, і трансцендентальну логіку, яка вивчає у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Головне для нього — питання про джерела та межі пізнання, яке він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (таких, що дають нове знання) суджень у трьох основних видах знання — математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці. Розв'язання цих питань Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку та розуму [2, c. 56-57].

Розглядаючи можливість синтетичних суджень у "метафізиці", Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття про душу, світ, бога). На його думку, усі три умоглядні науки традиційної філософії, які розглядали ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія та раціональна теологія — є надуманими.

Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив із того, що втрачене пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявлений у досвіді. Звідси висновок: релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії він пояснював тим, що без неї неможливо примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, які панують у людському житті.

Етика Канта ґрунтується на результатах критики теоретичного розуму. Він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною і не повинна розглядатися як засіб для досягнення будь-яких цілей, навіть якщо вони пояснюються необхідністю загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління — категоричний імператив. Він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов'язку та схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним лише тоді, коли здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У разі конфлікту між чуттєвою схильністю та моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов'язку.

Прекрасне Кант ототожнював із "незацікавленою" насолодою, яку приносить споглядання естетичної форми. Найвищим видом мистецтва він вважав поезію, оскільки саме вона здатна виразити ідеал.

Вчення Канта суттєво вплинуло на подальший розвиток філософії та науки [7, c. 148-149].

3. Філософська система і метод Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) — видатний німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник "критичної філософії" Канта та Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга перейшов на позиції об'єктивного ідеалізму та створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи та суспільства Гегель вважав абсолют — духовне начало, яке називав по-різному: "світовий розум", "світовий дух", "абсолютна ідея", що нібито існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу та намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У праці "Феноменологія духу", що вирізняється глибиною та складністю викладу, духовна культура подається як поступове та послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, водночас пізнає себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, зображується поступальний рух свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею та предметом відображення аж до поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, тричі проходить шлях від безпосередньої чуттєвості до філософського знання, щоразу в іншій площині. Відповідно "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому тлумачаться свідомість, самосвідомість, розум і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; у третьому аналізуються релігія та "абсолютне" знання, тобто те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

Центральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під нею Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи та суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, усю доцільну діяльність людини (історія виступає як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів власної діяльності, через що вони здаються чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається актуальною й сьогодні [5, c. 146-148].

Аналізуючи "феноменологічні знання", Гегель спробував обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: "теза — антитеза — синтез". У створеній пізніше філософській системі абсолютна ідея виступає у трьох формах: чистих логічних сутностей; інобуття ідеї — природи; різних проявів конкретного духу. Наслідком такого розуміння стало виділення Гегелем частин системи — логіки, філософії природи та філософії духу, об'єднаних в "Енциклопедію філософських наук".

Піддавши нищівній, багато в чому несправедливій критиці формальну логіку, в якій, за його словами, "немає навіть передчуття наукового методу", Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Ця логіка посіла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності.

Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення і буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні здогади про універсальні взаємозв'язки речей та їхній саморозвиток. Принцип тотожності мислення і буття дав змогу переконливо спростувати аргументи агностиків. "Як би високо ми не цінували велич і могутність духу, — писав Гегель, — ця оцінка все одно буде недостатньо високою. Прихована сутність всесвіту не має в собі сили, яка могла б протистояти зухвалості пізнання; вона повинна відкритися перед ним, розгорнути перед його очима багатства та глибини своєї природи і дати йому насолодитися ними".

"Наука логіки" Гегеля складається з учень про буття, про сутність і про поняття. У першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскільки для обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті та перебувають як ідеалізовані моменти.

Результатом становлення є наявне буття, для якого характерна певна визначеність — якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає в тому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка не тотожна з буттям і при зміні в певних межах не веде до зміни якості. Суперечлива єдність якості та кількості утворює міру. Ці категорії у взаємозв'язку становлять основний зміст вчення про буття.

Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху та саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим примирення суперечностей. Сьогодні проблема примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є надзвичайно актуальною [1, c. 217-219].

Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає з'ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм.

Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Визначення свободи як пізнаної в понятті необхідності, хоч і містило суттєвий момент істини, та не вичерпувало її. Воно відіграло негативну роль не лише в теорії, а й стало теоретичною основою насильницького нав'язування поглядів у тоталітарних державах.

Заключна частина "Науки логіки" — це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення та результату узагальнюючої діяльності розсудку, Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Попри містичний характер такого тлумачення, тут є раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого та одиничного. У цій частині Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їхню пізнавальну цінність; критикує формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

У "Філософії природи" Гегель з'ясовує, яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Книга складається з трьох розділів — механіки, фізики та органічної фізики. У механіці аналізується низка категорій і понять, зокрема матерія, час і простір як єдність простору і часу. З категорій простору й часу Гегель виводить категорію руху. Проблема матерії розглядається і в другому розділі. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке аналізується в третьому розділі "Органічна фізика".

"Філософія природи" — одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча й у ній трапляються цікаві думки та тонкі спостереження.

Заключна частина "Енциклопедії філософських наук" — "Філософія духу" — це вчення про свідомість та різні види людської діяльності. Твір складається з трьох розділів, присвячених проблемам суб'єктивного, об'єктивного та абсолютного духу.

Розділ про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології та загалом присвячений проблемам індивідуальної свідомості. У цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію та філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії — у формі уявлення, а у філософії — у формі поняття, найдосконалішої та найадекватнішої форми пізнання. У "Філософії духу" особливо дає про себе знати здогад Гегеля про те, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості та волі індивіда.

Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у "Філософії права", "Естетиці", "Філософії релігії" та "Лекціях з історії філософії".

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства [6, c. 189-192].

Висновки

На противагу онтологічній позиції давньої та середньовічної філософії, яку вважали недостатньо обґрунтованою, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш істотним моментом, з якого філософія має починати, є достовірність самого пізнавального Я. У межах цієї традиції низка філософів Нового часу роблять більший акцент на суб'єкті, ніж на об'єкті, а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття.

У філософії Канта також виявляється подібне привілейоване становище суб'єкта.

Хоча в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії (Шеллінг, Гегель) спостерігається перехід до онтологічної позиції, колишній ноетичний пріоритет суб'єкта проектується на концепцію основ усякої реальності.

Менш відомо, що характерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він властивий Фіхте, Шеллінгу класичного періоду та Гегелю).

Поштовх розвитку дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності).

Іншою причиною цієї орієнтації є так звана спінозівська дискусія, викликана книгою Ф.-Г. Якобі (1743–1819) "Про навчання Спінози" ("Uber die Lehre des Spinoza"), виданою 1785 року.

Дискусія, спрямована на реабілітацію філософії Спінози, є однією з віх прогресивного духовного розвитку в Німеччині того часу.

Гердер брав участь у спінозівській дискусії своїм трактатом "Бог" (1787), у якому спробував модернізувати спінозизм (замінив "поширеність" "органічними силами", моделлю для яких слугує скоріше жива істота, ніж фізичний об'єкт).

На відміну від атеїстичної інтерпретації Спінози, яку розпочав Якобі, Гердер захищає пантеїстичне поняття бога з деякими особистими рисами (мудрість, провидіння).

Спінозівська дискусія показує, що післякантівська філософія містила в собі й ті напрямки в Німеччині, що розвивалися незалежно від Канта.

У соціальному плані німецька філософія — свідчення ідейного пробудження "третього стану" Німеччини.

Економічна незрілість і політична слабкість німецької буржуазії, територіальна роздробленість Німеччини наклали на неї свій відбиток.

Водночас німецька філософія використовувала результати розвитку філософської думки Італії, Франції, Англії та Голландії.

Цей момент дуже позитивний.

Значення німецької класичної філософії було почасти знецінене ідеалістичною формою, яка згодом стала для неї фатальною.

Разом із тим вона сприяла — попри свій неконкретний, містифікуючий характер, що виключав строгий причинний аналіз досліджуваних феноменів, — тому, що відображення нових наукових пізнань і вплив суспільного розвитку відбувалися так вчасно, що, як кажуть, вона миттєво реагувала на нові стимули.

Список використаної літератури

1. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч. 1 : Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А. А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.
2. Кирильчук В. Т. Філософія : Навчально-метод. посібник / В. Т. Кирильчук, О. О. Решетов, З. В. Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. — Кіровоград: КДТУ, 2000. — 110 с.
3. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції : Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525 с.
4. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
5. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К. : Кондор, 2004. — 414 с.
6. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. — 2-е вид., стереотип. — К. : Либідь, 2002. — 405 с.
7. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Віктор Петрушенко. — К. : Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 444 с.