Волосне управління і волосний суд по буржуазним реформам 60-х років 19-го століття

Волосне управління та волосний суд після буржуазних реформ 60-х років XIX століття

У статтях 69-110 «Загального положення про селян» закріплено склад, повноваження та механізм роботи волосного управління — наступної ланки селянського самоврядування після сільського. Згідно з указом Сенату від 19 лютого 1861 року, волосні органи мали розпочати свою діяльність «не пізніше, ніж через три місяці після затвердження розкладу волостей»[2].

Формування волосних управлінь завершилося одночасно зі створенням сільських — до грудня 1861 року. Загалом у 45 губерніях, на які поширювалася дія Положень 19 лютого 1861 р., було створено 8751 волость[3].

Стаття 69 визначає структуру волосного управління. У ньому поєднувалися три гілки влади: розпорядча — через волосний сход, виконавча — через волосного старшину, судова — через волосний селянський суд. Волосне правління виступало дорадчим органом при старшині.

Статті 70-80 регулюють формування волосного сходу, процедуру його скликання, межі компетенції та умови набуття чинності його рішень. Відповідно до ст. 73, сход міг розглядати й ухвалювати рішення лише з питань господарсько-адміністративного характеру в межах своєї волості. До них належали: розподіл рекрутської повинності, мирських та інших зборів між сільськими громадами (далі подвірну розкладку здійснювали вже сільські сходи), заснування волосних училищ, а також подання скарг і прохань у вищі інстанції. Волосному сходу, як і сільському, категорично заборонялося виходити за межі своїх повноважень. Порушення цієї заборони тягло за собою відповідальність аж до судового переслідування. Контроль за діяльністю селянського самоврядування покладався на мирового суддю, як зазначено в ст. 27 Положення про губернські та повітові установи у селянських справах[4].

Статті 81-86 окреслюють права та обов’язки волосного старшини. Його головним завданням було забезпечення громадського порядку, спокою та благочиння у волості, тобто виконання поліцейських функцій (ст. 81 і 85).

Окрім того, старшина виконував адміністративні обов’язки: йому підпорядковувалися сільські старости, соцькі та десятські, які мусили беззаперечно виконувати його накази. Стаття 82 наділяла його також контрольними функціями. Він звітував як перед волосним сходом (ст. 78), так і перед місцевою владою — мировим посередником, поліцейським справником і судовим слідчим, чиї розпорядження він зобов’язаний був виконувати беззаперечно (ст. 85).

Склад і функції волосного правління визначені в ст. 87-92. Коло питань, які воно могло вирішувати, обмежувалося контролем за грошовими витратами, затвердженими сходом на волосні потреби, продажем селянського майна за борги чи недоїмки, а також прийняттям або звільненням найманих посадових осіб. Однак на практиці ці рішення були суто формальними, оскільки фактично все визначав волосний старшина. Публіцист М. М. Астирєв, який працював волосним писарем у Воронезькій губернії, зазначав: «У нашій волості, як і в більшості інших, здавна існує правило, щоб сільські старости збиралися щонеділі для складання так званого в Загальному положенні волосного правління. Але вже самим Положенням обов’язки цього правління обмежені одними порожніми формальностями: кожного 1-го числа прикласти печатки до грошових книг на підтвердження нібито проведеного обліку, який через неписьменність членів правління ніколи не здійснювався. Призначити день для продажу з торгів майна якогось неплатника, дати старшині довіреність на отримання з пошти грошового пакета — і тільки. Але одночасний збір старост зручний тим, що при ньому набагато легше виконати різноманітні доручення та запити від начальницьких місць і осіб. Старостам у цей день зачитуються начальницькі приписи, що стосуються всіх або одного з них, видаються повістки від мирового судді та на волосний суд, робиться розпорядження про висилку до волості осіб, яких стосується справа, призначаються дні для скликання сільських сходів, якщо є потреба в них»[5].

Відомий ліберальний земський діяч В. Ю. Скалон писав: «Волосне правління перетворено на нижчу, суто поліцейську інстанцію, заражену всіма пороками, властивими такого роду установам, залежно від того, хто з них розумніший і спритніший»[6].

Згідно зі ст. 91, волосні правління також виконували нотаріальні функції на селі: вони засвідчували майнові угоди, зобов’язання та договори на суму до 300 рублів, видавали завірені копії документів. Циркуляр міністра внутрішніх справ від 23 січня 1883 року суттєво обмежив ці повноваження.

Роль волосного писаря (часто єдиної письменної людини у правлінні), який вів усе діловодство і в правлінні, і у волосному суді, на практиці була надзвичайно великою. Сучасники постійно відзначали значний вплив писаря на старшину, правління та суд, особливо якщо він був тямущим і добре знав закони та адміністративні розпорядження. Нерідко такий писар фактично керував усіма справами у волості. М. М. Астирєв описував: «Ця людина... веде грошові та інші книги волості, яких понад 30 штук, пише різні приговори, видає паспорти, складає різного роду акти, є секретарем (і, скажу в дужках, головним заправилою) у волосному суді, проводить статистичні описи та дослідження, приймає на страхування дві-три тисячі дворів на суму 200-300 тис. руб., щороку складає призовні списки для проходження військової повинності на 100-150 осіб, проводить перевірку торгових документів і переслідує порушення закону в торгівлі та промисловості, опікується сиротами, стежить за навчанням у земських школах, за віспощепленням у земській аптечці, контролює санітарний стан 10-тисячного населення, дає розпорядження в галузі гігієни, завідує військово-кінською ділянкою, припиняє падіж худоби, складає списки кандидатів у присяжні засідателі, проводить описи, аукціони та судові стягнення, переслідує порушників судового статуту, отримує на рік до тисячі вхідних і випускає до двох тисяч вихідних паперів»[7]. Така широка сфера діяльності найманого писаря, з одного боку, відкривала можливості для зловживань через неписьменність населення, а з іншого — робила його незамінним. Комісія під головуванням М. С. Каханова, яка в 1881-1885 роках розробляла проєкт реформи місцевого управління, на основі зібраних даних констатувала: «Волосні писарі, хоч і не мають за законом жодної влади, в реальному житті нерідко мають таке значення, що старшина стає покірним знаряддям заправляючого волосного писаря»[8].

Щоб запобігти зловживанням, ст. 92 передбачала притягнення писаря до судової відповідальності за підробки. У таких випадках застосовувалася ст. 404 Уложення про покарання[9], яка гласила: «Хто при виконанні своєї посади вчинить фальшивий підпис, наведе вигадане свідчення, допустить підставних свідків або заочно складе акт від імені відсутніх, або вчинить інший заднім числом, або з наміром, з корисливих мотивів, порушить правила, встановлені для засвідчення актів цього роду, або ж повністю чи частково, також з наміром, приховає істину в доповідях, рапортах, протоколах, журналах, свідоцтвах, цивільних чи торгових зобов’язаннях або інших офіційних актах, або включить у них вигадані обставини чи свідомо неправдиві відомості, або видасть уявну копію з попереднього акта чи ж неправдиву копію зі справжнього акта, або ж дозволить собі підробку, зловмисне виправлення чи підчистку актів, відданих йому на зберігання, або викраде, знищить чи приховає такі акти, то за це, залежно від важливості підлогу чи інших обставин, що збільшують або зменшують його вину, піддається:

або позбавленню всіх прав стану та засланню до Сибіру на поселення, а якщо він за законом не звільнений від тілесних покарань, то й покаранню батогами через катів; або втраті всіх особистих і станових прав та переваг, засланню на проживання до Томської чи Тобольської губернії з ув’язненням на строк від двох до трьох років, або, якщо він не звільнений від тілесних покарань, покаранню різками та віддачі до виправних арештантських рот цивільного відомства на строк від чотирьох до шести років.

Якщо ж унаслідок вчиненого ним підлогу невинний поніс кримінальне покарання, то винуватий засуджується:

до позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи на заводах на строк від шести до восьми років, а якщо він за законом не звільнений від тілесних покарань, то й до покарання батогами через катів із накладенням тавра»[10].

Селянська реформа запровадила в колишньому поміщицькому селі волосний суд, склад і компетенцію якого визначали ст. 93-110. Становий характер суду підкреслювався тим, що його юрисдикція поширювалася лише на селянське населення відповідної волості. Указом Сенату від 19 лютого 1861 р. передбачалося, що з моменту вступу на посаду волосних посадових осіб «обов’язок суду і розправи знімається з власників і покладається, за належністю, на волосні суди та управління на точній підставі правил, постановлених у Загальному про селян положенні». Стаття 93 встановлювала виборність волосних судів. Як випливає зі ст. 95-102, компетенція волосного суду обмежувалася розглядом дрібних суперечок і позовів між селянами з майнових справ і проступків. Покарання, які міг призначати волосний суд, обмежувалися: грошовими штрафами до трьох рублів, арештом до семи днів і тілесними покараннями різками до 20 ударів. Усі вироки волосних судів були остаточними й оскарженню не підлягали. Однак указ від 14 лютого 1866 року «Про порядок скасування рішень волосних судів» передбачив можливість скасування вироків: якщо призначені судом покарання перевищували межі, встановлені ст. 102 Загального положення, або якщо «рішення волосного суду відбулося без виклику до суду хоча б однієї зі сторін», рішення скасовувалося повітовим мировим з’їздом[11].

Примітка 1 до ст. 102 передбачала покарання за проступки згідно з правилами Сільського судового статуту для державних селян, включеного до Зводу законів Російської імперії[12]. Статті 450-536 цього статуту встановлювали різні міри покарання залежно від п’яти родів злочинів: 1) проти віри, 2) проти влади, 3) проти особистої безпеки, 4) майнові злочини і 5) протиправні дії. Статті також визначали умови, що пом’якшували або обтяжували провину чи звільняли від покарання. Покарання пом’якшувалися: «за малолітством» і «за похилим віком» (якщо злочинцям було менше 15 або більше 70 років), через необережність, у разі явки з повинною. Провина обтяжувалася, якщо злочин скоєно з особливою жорстокістю або спричинив тяжкі наслідки. Справа припинялася: якщо злочин скоєно в стані необхідної оборони, «випадково» (ненавмисно), психічно хворими особами, якщо минув термін давності (10 років), у разі примирення потерпілого з винним або за смертю злочинця. При цьому спеціально наголошувалося, що «п’янство у виправдання підсудного не приймається, і проступок, учинений у такому стані, підлягає тому ж роду покарання». Караними визнавалися також: «непокора робітників своїм хазяям», «неповага та грубість проти осіб, наділених від уряду владою», поява в нетверезому вигляді в церкві, на сходах та в інших громадських місцях, неповага до батьків і старших, лінощі та систематичне пияцтво, розлад власного господарства, самовільні сімейні поділи. Перелічені проступки, що належали до юрисдикції волосного суду, зазвичай каралися різками. Покаранню різками піддавалися й ті, «хто стане купувати вино під заставу одягу та іншого домашнього начиння, а також під заставу своїх землеробських знарядь, запасів хліба, посівів тощо». Зрозуміло, усі ці заходи диктувалися не стільки турботою про «моральність» і «добробут» селян, скільки інтересами збереження платоспроможності селянського двору.

На додаток до примітки 2 ст. 102, 6 серпня 1861 року було встановлено звільнення від тілесних покарань жінок, які досягли 50-річного віку, а також тих, хто здобув освіту у вищих навчальних закладах, обіймав посади повитух, доглядачок лікарень, сільських училищ і шкіл, а також членів родин сільських старост і волосних старшин[13].

Під час розгляду та вирішення справ волосні суди керувалися місцевими звичаями.

За законом волосний старшина як представник виконавчої влади не мав права втручатися в дії та рішення волосних судів (ст. 104), однак йому надавалося право нагляду за виконанням вироків цих судів (ст. 110). Волосним старшинам і сільським старостам заборонялося навіть бути присутніми на засіданнях волосного суду, що мало забезпечувати певну незалежність суду від виконавчої влади. Проте на практиці рішення волосного суду значною мірою залежали від тиску волосного старшини, мирового посередника, поміщика (якщо маєток перебував у тимчасовозобов’язаному стані), а особливо — від волосного писаря, який вів усе діловодство суду та формулював його рішення. Як писав М. М. Астирєв, «писар постає ніби головою незалежного суду, тлумачем законів, єдиною особою, яка знає, що дозволено суду, і накладає на те чи інше рішення суду своє вето... Місцева влада узаконює беззаконня, дає простір діям волосного писаря, тобто свідомо підпорядковує суд писареві, не випускаючи цього останнього зі своїх їжакових рукавиць, і владарює, таким чином, над судом через посередництво свого цілком залежного підлеглого, вільнонайманого безправного обличчя»[14].

У 1872 році під головуванням сенатора М. І. Любощинського було створено спеціальну комісію для реформування волосних судів. Хоча за підсумками її роботи не було ухвалено жодного законодавчого акта, комісія зібрала багатий і цінний матеріал про функціонування волосних судів у перше пореформене десятиліття, тобто про практичне застосування статей Загального положення про волосні суди[15]. Учасник комісії М. І. Зарудний на основі зібраних матеріалів та особистих спостережень опублікував спеціальне дослідження про пореформенний селянський суд, у якому відзначив такі недоліки волосного суду:

1) неписьменність суддів,

2) засилля волосних писарів у суді,

3) формальний підхід до вирішення справ,

4) тиск на волосний суд з боку місцевої адміністрації: «різноманітність поглядів різних губернських у селянських справах присутствій на обов’язковість для волосних судів того чи іншого з чинних узаконень», так що «застосування волосними судами сільського статуту різне в різних губерніях і, вочевидь, залежить від особистих поглядів губернських у селянських справах присутствій»,

5) «відсутність у самому законі будь-яких, хоча б найкоротших, позитивних вказівок на порядок провадження справ, що саме нерідко й породжує на практиці цілковитий свавілля волосних писарів»;

6) «невизначеність порядку оскарження рішень волосного суду, що ставить селян, за їхніми ж свідченнями, у найбезвихідніше становище». У зв’язку з цим комісія, як зазначає М. І. Зарудний, виявила безліч різноманітних «сільських загальних судилищ» незалежно від волосних судів[16].