Відповіді на питання до екзамену - цивільне право

1. Поняття, функції та принципи цивільного права.
2. Цивільне законодавство.
3. Цивільні правовідносини: поняття, види, зміст.
4. Правоздатність та дієздатність громадянина. Обмеження дієздатності та визнання громадянина недієздатним.
5. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення громадянина померлим.
6. Опіка та піклування.
7. Аналогія закону та аналогія права.
8. Значення міжнародних договорів у цивільному законодавстві.
9. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.
10. Здійснення цивільних прав.
11. Поняття юридичної особи. Виникнення та припинення юридичної особи.
12. Класифікація юридичних осіб.
13. Філії та представництва юридичних осіб.
14. Об'єкти цивільно-правових відносин: поняття та види. Речі як об'єкти цивільних правовідносин.
15. Гроші та цінні папери як об'єкти цивільних правовідносин.
16. Результати творчої діяльності. Інформація. Роботи. Послуги.
17. Захист цивільних прав та інтересів судом.
18. Захист цивільних прав нотаріусом.
19. Самозахист цивільних прав.
20. Нематеріальні блага та їх захист.
21. Поняття, види та форми правочинів.
22. Умови дійсності правочинів. Недійсні правочини та їх види.
23. Представництво: поняття та види. Довіреність.
24. Строки: поняття, обчислення та види.
25. Позовна давність: поняття, види. Перебіг строку позовної давності.
26. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків.
27. Захист цивільних прав: поняття та способи.
28. Право власності: поняття, види, форми.
29. Зміст права власності. Способи набуття. Припинення права власності.
30. Громадяни як суб'єкти права власності. Право власності юридичних осіб.
31. Право державної та комунальної власності.
32. Право приватної власності.
33. Речові права: поняття та види. Сервітут, суперфіцій, емфітевзис.
34. Способи захисту права власності та інших речових прав. Віндикаційний та негаторний позови.
35. Договір: поняття, зміст, види.
36. Порядок укладення, зміни та припинення договору.
37. Зобов'язання: поняття, зміст, види, підстави виникнення.
38. Виконання зобов'язань: поняття, принципи, сторони, види.
39. Неустойка та притримання як способи забезпечення виконання зобов'язань.
40. Завдаток та застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань.
41. Банківська гарантія та порука як способи забезпечення виконання зобов'язань.
42. Цивільно-правова відповідальність: поняття, форми, види.
43. Зміна та припинення зобов'язань: поняття, підстави, способи.
44. Поняття, елементи та види договору купівлі-продажу.
45. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу.
46. Договір роздрібної купівлі-продажу, його види. Права покупця. Відповідальність сторін.
47. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргах спадкодавця.
48. Зміст договору поставки.
49. Відповідальність сторін за порушення договору поставки, припинення договору. Відрахування збитків при припиненні договору.
50. Договір контрактації сільськогосподарської продукції.
51. Договір енергопостачання.
52. Договір продажу нерухомості, підприємства.
53. Договір міни.
54. Дарування: поняття, предмет, форма договору.
55. Пожертва.
56. Договір ренти.
57. Договір довічного утримання.
58. Оренда: предмет, поняття, форма договору. Строк договору. Дострокове розірвання договору.
59. Права та обов'язки за договором оренди.
60. Договір прокату.
61. Договір оренди транспортних засобів.
62. Оренда земельної ділянки.
63. Оренда будівлі та іншої капітальної споруди.
64. Лізинг.
65. Житлові фонди: поняття, види договорів найму жилого приміщення.
66. Договір підряду.
67. Побутовий підряд.
68. Будівельний підряд.
69. Підряд на проектні та пошукові роботи.
70. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт.
71. Договір про надання послуг.
72. Поняття та види перевезень.
73. Договір перевезення вантажу.
74. Договір транспортного експедирування.
75. Договір зберігання.
76. Спеціальні види зберігання.
77. Договір страхування.
78. Основні страхові поняття. Види і форми страхування.
79. Договір доручення.
80. Договір комісії.
81. Договір управління майном.
82. Агентський договір.
83. Кредитний договір. Товарний та комерційний кредит.
84. Договір факторингу.
85. Договір позики.
86. Договір банківського вкладу.
87. Договір банківського рахунку.
88. Форми безготівкових розрахунків. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень.
89. Розрахунки за акредитивом.
90. Розрахунки за інкасовими дорученнями, із застосуванням розрахункових чеків.
91. Вексель та його види.
92. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
93. Договір комерційної концесії.
94. Договір простого товариства.
95. Договір про спільну діяльність.
96. Зобов'язання з односторонніх дій.
97. Зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди.
98. Недоговірні зобов'язання.
99. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми та недієздатними особами.
100. Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.
101. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянина.
102. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, роботи або послуг.
103. Компенсація моральної шкоди.
104. Поняття та підстави спадкування. Відкриття спадщини.
105. Спадкоємці. Особи, які не мають право успадковувати.
106. Спадкування за заповітом.
107. Спадкування за законом.
108. Перехід права на прийняття спадщини. Спадкова трансмісія, спадкування за правом представлення.
109. Заповідальний підказ.
110. Заповіт під умовою. Заповіт подружжя.
111. Право на обов'язкову частку у спадщині.
112. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргах спадкодавця.
113. Відмова від спадщини.
114. Спадковий договір.
115. Авторське право.
116. Патентне право.

Список використаної літератури.

1. Поняття, функції, принципи цивільного права

Коли йдеться про визначення права загалом і цивільного права зокрема, слід обов'язково зважати на те, що слово «право» має чимало значень — соціальне, філософське, побутове, юридичне. Проте навіть у межах юриспруденції його юридичне значення може бути багатоаспектним. Так, загальновизнаним і практично значимим є розмежування права на об'єктивне та суб'єктивне. У юридичній науці щодо визначень об'єктивного і суб'єктивного права висловлювалося чимало різних думок, і в основу їх побудови покладалася, як правило, правова норма. Відтак у узагальненому вигляді юридична наука визначає об'єктивне право як певну «сукупність», «систему» встановлених державою загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки), виконання яких забезпечується державно-примусовими засобами.

У загальнотеоретичній літературі під функціями права розуміють спрямування правового впливу, який виражає роль права в організації (впорядкуванні) суспільних відносин. До спеціальних юридичних функцій, зокрема, відносять регулятивні та охоронні функції1. Зрозуміло, що цивільному праву теж притаманні ці функції, щоправда, з певними особливостями.

З огляду на викладене вище функції цивільного права можна визначити як відповідні напрями впливу цивільно-правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини, спрямовані на досягнення поставлених перед даною галуззю права цілей і завдань. Це визначення не є нормативним, а тому в літературі наводяться й інші, серед яких останнім часом трапляються й такі:

а) функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин, що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання;

б) функції цивільного права — це специфічні напрями правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин у процесі вирішення поставлених перед ним завдань3, що виражають його соціальне призначення;

в) функції цивільного права — це обумовлені предметом та забезпечуваними законодавством цілями правової галузі певні напрями цивільно-правового впливу на майнові чи особисті немайнові відносини, а також на поведінку учасників цих відносин4;

г) функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, обумовлені специфікою його предмета, методу і поставлених перед ним завдань (цілей).

Принципи цивільного права формуються, що цілком зрозуміло, не ізольовано, а під впливом загальних принципів усієї правової системи держави. У юридичній науці як радянського, так і сучасного періоду чимало уваги приділялося дослідженню принципів права, виявленню їх змісту, співвідношенню з іншими правовими категоріями, їх класифікації, що однак не завершилося сформуванням однозначних концептуальних поглядів на це правове явище.

Наприклад, серед таких принципів називаються:

а) юридична рівність суб'єктів цивільного права; свобода підприємницької діяльності; свобода договору; свобода особистості; закріплення в нормах цивільного права новітніх досягнень світової юридичної думки і загальновизнаних положень, напрацьованих світовим співтовариством3;

б) свобода особистості; всебічна охорона власності; юридична рівність суб'єктів цивільних правовідносин; свобода підприємницької діяльності, свобода договору;

в) юридична рівність учасників цивільних правовідносин перед законом; забезпечення правової охорони власності незалежно від її форм і видів; свобода договору; свобода особистості; повага прав і інтересів інших осіб, моралі суспільствам[2, c. 19-20].

2. Цивільне законодавство

Під цивільним законодавством розуміють сукупність нормативних актів, що містять відповідні норми. Саме тому поняття «цивільне право» та «цивільне законодавство» не є тотожними.

Таким чином, цивільне законодавство — це система нормативних актів, у яких закріплено цивільно-правові норми, що впорядковують немайнові та майнові відносини (власності й товарообігу), відносини у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини, пов'язані з охороною і захистом цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права України класифікують так:

• Конституція України — основа цивільного законодавства;

• Цивільний кодекс України — головний акт цивільного законодавства України;

• Закони України, ухвалені відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України (якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи вносить до Верховної Ради України законопроект, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він має одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; внесений законопроект Верховна Рада розглядає лише разом із відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);

• Акти Президента України у випадках, передбачених Конституцією України;

• постанови Кабінету Міністрів України;

• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, як уже зазначалося, фундаментом цивільного законодавства України виступає Конституція України. Вона наділена найвищою юридичною силою, а закони та інші нормативні акти ухвалюються на її основі. Для цивільного права особливу роль відіграють ст. 13, 14, 41 Конституції України, які закріплюють цивільно-правові засади регулювання відносин власності, та ст. 21—24, 27—34, що визначають основні права й обов'язки громадян України, а також зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Відповідно до Конституції України (ст. 92), виключно законами України встановлюються:

• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

• правосуб'єктність громадян;

• правовий режим власності;

• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони становлять основну форму правотворення в нашій державі, їх ухвалюють у різні часи, а тому виникає потреба у відповідній систематизації законів у кодексах. Провідним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс України — один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України складають шість книг («Загальні положення», «Особисті немайнові права фізичних осіб», «Право власності та інші речові права», «Право інтелектуальної власності», «Зобов'язальне право», «Спадкове право»), які налічують 1308 статей.

Актами цивільного законодавства виступають також інші закони України, ухвалені відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифікаційних актів належать Господарський кодекс України, Повітряний кодекс України, Закони України «Про господарські товариства», «Про захист прав споживачів» та ін.

Поряд із законами елементами системи цивільного законодавства є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Однак якщо указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, нормативний акт Автономної Республіки Крим суперечать положенням Цивільного кодексу або іншому законові України, застосовують відповідно положення Цивільного кодексу або іншого закону України[2, c. 21].

3. Цивільні правовідносини: поняття, види, зміст

Зміст цивільного правовідношення розкривається через дві позиції — соціальну та юридичну.

Під соціальним змістом цивільного правовідношення розуміють те суспільне відношення, юридичною формою якого виступає цей правовий зв'язок. Інакше кажучи, змістом цивільного правовідношення є відповідне цивільне відношення між приватними особами, врегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення становлять права та обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права й обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, їх часто називають суб'єктивними цивільними правами та обов'язками — щоб підкреслити ту ознаку, яка відрізняє "цивільне право конкретної особи" від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від розуміння цивільного права як галузі права.

Структура змісту цивільного правовідношення буває простою або складною.

За простої структури наявні одне право й один обов'язок. Приміром, у звичайному договорі позики особа, яка надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний цей борг повернути.

За складної структури змісту правовідношення його учасники мають кілька прав і обов'язків.

Класифікація цивільних правовідносин має значення не лише теоретичне, а й практичне. Вона дає змогу точніше визначити характер взаємин їхніх суб'єктів, а отже, уможливлює чіткіше тлумачення цивільно-правових норм щодо конкретного випадку.

Класифікувати правовідносини можна за різними підставами.

1) Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяють на майнові та немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. Їхнім об'єктом виступає майно (матеріальні блага).

Своєю чергою, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини безпосереднього економічного змісту не мають.

Вони можуть поділятися на ті, що пов'язані з майновими правами (право авторства), і ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні.

В абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Приклад — правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок усіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або кілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, що отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, своєю чергою, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) Залежно від спрямованості й цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Найчастіше вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них проявляється уповноважувальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права й обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не тільки на диспозитивних засадах, а й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл. 82 ЦК).

5) З урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право й один обов'язок або по одному праву й одному обов'язку в кожного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо [2, c. 28-30].

4. Правоздатність та дієздатність громадянина. Обмежування дієздатності та визнання громадянина недієздатнім

Щоб особа могла вважатися суб'єктом цивільного права, вона повинна мати цивільну правосуб'єктність — тобто поєднання право- та дієздатності.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права й нести цивільні обов'язки. Вона визнається рівною мірою за всіма фізичними особами, незалежно від віку, стану здоров'я чи інших чинників, і слугує передумовою для виникнення суб'єктивного права.

У фізичної особи правоздатність з'являється з моменту народження і припиняється зі смертю (або з оголошенням особи померлою). Інакше кажучи, ще до появи людини на світ суспільство й держава вже окреслили для неї коло прав, а сам факт народження засвідчує набуття цих прав.

Зміст правоздатності фізичної особи — це перелік цивільних прав та обов'язків, які можуть їй належати. Цивільне законодавство України передбачає, що фізична особа може мати:

• особисті немайнові права;
• майно на праві власності;
• право користування житловими приміщеннями;
• право на підприємництво;
• право заповідати та успадковувати майно;
• бути стороною в договорі.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи власними діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі невиконання.

Цивільну дієздатність має особа, яка усвідомлює значення своїх дій та здатна керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності не виникає одразу після народження — він формується поступово, у міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я особи. Цивільний кодекс України визначає обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений винятково у випадках і в порядку, встановлених законом. З огляду на це виокремлюють такі види цивільної дієздатності:

• повну дієздатність;
• неповну дієздатність;
• часткову дієздатність;
• обмежену дієздатність;
• визнання особи недієздатною.

Відповідно до Цивільного кодексу України, повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцяти років.

Фізичну особу може бути визнано недієздатною, якщо через хронічний, стійкий психічний розлад вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У такому разі над нею встановлюється опіка, що унеможливлює укладення правочинів. Односторонні правочини (зокрема заповіт, видача довіреності), укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. Якщо особа одужає чи її здоров'я значно покращиться, суд поновлює її в дієздатності.

Закон стоїть на захисті інтересів тих, хто з об'єктивних причин не може самостійно реалізовувати свої права, адже вчинення правочинів особами, не здатними усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, здатне істотно порушити їхні законні інтереси (приміром, договір дарування на користь третьої особи). До того ж такі правочини можуть зачіпати інтереси інших осіб (коли особа складає заповіт на користь стороннього, позбавляючи спадщини рідних).

Саме тому, якщо внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров'я особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, суд може визнати її недієздатною [1, c. 35-38].

5. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення громадянина померлим

Бувають ситуації, коли людина протягом тривалого часу не з'являється за місцем свого постійного проживання. Жодних звісток від неї не надходить, а всі спроби з'ясувати її місцеперебування виявляються марними.

Під місцем проживання фізичної особи розуміють житловий будинок, квартиру чи інше помешкання, в якому вона мешкає постійно або переважно. Саме з місцем проживання законодавець пов'язує виникнення та припинення численних юридичних фактів, які здатні вплинути на майновий та інший стан особи.

Коли особа зникає, її місцеперебування залишається невідомим, розшукові заходи не приносять результату, а тривала відсутність за місцем проживання зумовлює невизначеність правовідносин за її участю, заінтересована особа має можливість захистити свої права, скориставшись двома цивільно-правовими інститутами: «Визнання фізичної особи безвісно відсутньою» та «Оголошення фізичної особи померлою».

Визнання особи безвісно відсутньою здійснюється у судовому порядку за наявності таких умов:

• упродовж одного року за місцем постійного проживання особи відсутні відомості про те, де вона перебуває;

• вжиті заходи щодо встановлення місця перебування цієї особи не дали жодних результатів;

• причини, з яких заявник просить визнати особу безвісно відсутньою, визнано юридично поважними.

Відлік річного строку розпочинається з дня, коли було одержано останні відомості про відсутнього. Якщо цей день встановити неможливо, початком строку перебування особи безвісно відсутньою вважається перше число місяця, наступного за тим, у якому надійшли останні відомості. У разі неможливості встановити й місяць одержання останніх відомостей про відсутнього перебіг річного строку починається з 1 січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою визначається Цивільним процесуальним кодексом України.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричиняє такі правові наслідки:

а) спираючись на рішення суду, нотаріус за останнім місцем проживання цієї фізичної особи здійснює опис належного їй майна та встановлює над ним опіку (якщо надійде заява від заінтересованої особи або органу опіки та піклування, опіку над майном нотаріус може встановити й до того, як суд ухвалить рішення про визнання особи безвісно відсутньою);

б) опікун над майном цієї особи або особи, місцезнаходження якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає коштом її майна борги та управляє цим майном в її інтересах;

в) на підставі заяви заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, або особи, місце перебування якої невідоме, виділяє з цього майна утримання тим особам, яких ця особа за законом зобов'язана утримувати;

г) опіка над майном припиняється, коли скасовується рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також коли особа, місце перебування якої було невідомим, з'являється[1, c. 39-40].

6. Опіка та піклування

Опіка та піклування являють собою комплекс заходів, покликаних забезпечити особисті й майнові права та інтереси неповнолітніх дітей, а також повнолітніх громадян, які через вік або стан здоров'я неспроможні самостійно реалізовувати свої права та виконувати обов'язки.

Встановлення опіки й піклування належить до компетенції відповідних відділів органів виконавчої влади районів, міст, районів у містах, селищ та сіл.

Опіка встановлюється щодо малолітніх осіб, позбавлених батьківського піклування, а також щодо фізичних осіб, визнаних недієздатними.

Піклування ж встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та над фізичними особами з обмеженою цивільною дієздатністю. Важливо наголосити: опіку й піклування над фізичною особою встановлює суд. Саме суд також встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітнім, якщо під час розгляду справи з'ясується, що вони позбавлені батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються за місцем проживання особи, яка їх потребує, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Передбачено, що всі установи та особи, яким стало відомо про наявність осіб, що підлягають опіці й піклуванню, зобов'язані невідкладно поінформувати про це органи опіки й піклування. Ті, у свою чергу, протягом місяця від моменту, коли дізналися про потребу у встановленні опіки чи піклування, повинні ухвалити відповідне рішення.

Опікунами та піклувальниками можуть бути призначені виключно повнолітні дієздатні особи — за їхньою письмовою заявою та з огляду на бажання самого підопічного. Перевага надається особам, які перебувають із підопічним у сімейних чи родинних відносинах, з урахуванням особистих стосунків між ними та здатності особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При цьому одній фізичній особі може бути призначено як одного, так і кількох опікунів чи піклувальників.

Не можуть стати опікунами чи піклувальниками особи, позбавлені батьківських прав, а також ті, чия поведінка та інтереси суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню.

Здійснюючи права та виконуючи обов'язки підопічних, опікуни укладають договори від їхнього імені та в їхніх інтересах, виступаючи як законні представники підопічних [1, c. 47-50].

7. Аналогія закону та аналогія права

Прогалини в праві виникають тоді, коли суспільні відносини залишаються не охопленими правовим регулюванням. Під прогалиною в праві зазвичай розуміють ситуації, за яких окремі суспільні відносини вимагають правового врегулювання, проте конкретний закон чи правова норма його не передбачають. Усунення таких прогалин досягається шляхом ухвалення нових норм або внесення змін до застарілих.

Водночас життя не зупиняється, тож учасники цивільних відносин не мають можливості очікувати, доки законодавець ліквідує прогалину в праві. Рішення полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право розглядати такі справи, послуговуючись аналогією.

Перший різновид аналогії — коли бракує закону, який урегульовує спірні відносини, — дістав назву аналогія закону. Його суть полягає в тому, що окремі цивільні відносини, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, які регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону застосовується за таких умов:

• відносини, з приводу яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;
• ці відносини не врегульовані жодними конкретними нормами права;
• існує закон, що регулює схожі відносини і може бути застосований за аналогією.

Бувають і глибші прогалини в законі, коли бракує не тільки прямих, а й аналогічних норм. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналогії права. Її сутність полягає в тому, що коли використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо, вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. Застосовуючи аналогію права, необхідно з'ясувати, якими засадами і змістом цивільного законодавства керується суд, адже без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим[1, c. 26-28].

8. Значення міжнародних договорів в цивільному законодавстві

Міжнародний договір — це домовленість між двома чи більше державами, яка містить правові норми щодо встановлення, зміни або припинення прав та обов'язків у їхніх взаємовідносинах. Для позначення такого документа можуть використовуватися різні назви: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо.

Залежно від того, на якому рівні укладається міжнародний договір, він буває міждержавним, міжурядовим або відомчим. Своєю чергою, за кількістю сторін договори поділяються на двосторонні та багатосторонні.

За певних умов міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, включається до складу національного цивільного законодавства України. Водночас слід звернути увагу: ст. 9 Конституції зараховує до національного законодавства України виключно чинні міжнародні договори. Тобто йдеться не лише про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а саме про його чинність, завдяки якій він стає частиною українського національного законодавства.

Отже, міжнародні договори є складовою національного законодавства. Порядок набрання ними чинності визначено ст. 20 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". Зі змісту цієї статті випливає, що до міжнародних договорів, положення яких підлягають застосуванню в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких відбулося на підставі рішень Верховної Ради України чи Президента України; договори, що набрали чинності з моменту їх підписання Президентом України. Такі договори мають бути опубліковані у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також у "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Міжнародні договори, що є чинними в Україні, мають пріоритет над національним законодавством. Це правило віддзеркалює загальну тенденцію до узгодження міжнародних угод і національного законодавства, що в перспективі веде до формування уніфікованих норм у сфері цивільного права.

На практиці часом постає питання про співвідношення в часі міжнародного договору та акта національного законодавства, які містять колізійні норми. Воно розв'язується так: якщо міжнародний договір було укладено раніше, акт цивільного законодавства взагалі не набирає чинності. Якщо ж акт цивільного законодавства видано раніше, ніж укладено міжнародний договір, такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому застосовуються правила про дію закону в часі, закріплені ст. 5 ЦК [4, c. 56-59].

9. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

Цивільні права та обов'язки можуть з'являтися внаслідок дій осіб, які прямо передбачені актами цивільного законодавства. Водночас вони виникають і з тих дій, що в законодавчих актах не прописані, проте за аналогією так само породжують відповідні права та обов'язки.

Серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, виділяють:

1. договори, а також інші правочини;
2. створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3. завдання іншій особі майнової (матеріальної) та моральної шкоди;
4. інші юридичні факти.

Цивільні права та обов'язки здатні виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Якщо це встановлено актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть поставати безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, визначених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати також із рішення суду.

Коли це передбачено актами цивільного законодавства або договором, підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків може стати настання або ненастання певної події [1, c. 118-119].

10. Здійснення цивільних прав

Можливі дії уповноваженої особи становлять зміст суб'єктивного цивільного права. Отже, реалізуючи певну поведінку, суб'єкт правовідносин задовольняє власні потреби та інтереси. Приміром, зміст права власності виявляється в тому, що власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном, а якщо ці права порушено — може звернутися по захист до суду.

Дії, вчинювані уповноваженою особою, дістали назву способів здійснення суб'єктивного права.

Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту шляхом вчинення уповноваженою особою дій, які визначають можливість певної поведінки.

Цивільні права реалізуються в межах, що їх надають особі закони, інші акти цивільного законодавства та договори.

Вчинення тієї чи іншої дії залежить передусім від характеру правової норми. Так, відповідно до Цивільного кодексу України, якщо покупець виявить недоліки чи фальсифікацію товару протягом гарантійного або інших строків, установлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, він має право на власний вибір вимагати від продавця або виробника:

а) заміни на аналогічний товар належної якості;

б) відповідного зменшення купівельної ціни;

в) безоплатного усунення недоліків товару;

г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

Цивільний кодекс України вказує, що свої цивільні права особи здійснюють на власний розсуд. Водночас відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх цивільних прав не стане підставою для їх припинення, окрім випадків, передбачених законом[1, c. 121].

11. Поняття юридичної особи. Виникнення та припинення юридичної особи

Під юридичними особами розуміють організації, наділені відокремленим майном, які здатні від власного імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, а також виступати позивачем чи відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді. З огляду на це виокремлюють такі істотні ознаки:

1. організаційна єдність (колективне утворення, тобто певним чином організований колектив людей);
2. наявність відокремленого майна;
3. виступ у цивільному обороті від свого імені;
4. здатність нести самостійну майнову відповідальність;
5. здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітражному чи третейському суді.

Види:

• приватні;
• колективні;
• державні;
• змішані;
• сумісні з участю заруб. партнерів;
• іноземні;
• міжнародні організації та об'єднання.

Поділяються на:

• комерційні;
• некомерційні.

Комерційні – головною метою діяльності є одержання прибутку.

Установчі документи і порядок створення юридичних осіб

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт, або статут, або установчий договір і статут тощо.

В установчому документі повинні зазначатись найменування, місце знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, що передбачаються законодавчими актами про юридичну особу відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству. Виділяють такі способи утворення юридичних осіб:

• розпорядний;
• нормативно-явочний (умови створення юридичної особи зафіксоване у законі у вигляді загального дозволу держави);
• дозвільний (необхідний дозвіл відповідного органу чи підприємства);
• договірний (добровільне об'єднання для досягнення певних цілей).

Орган державної реєстрації протягом 5 роб. днів з дати надходження документів зобов'язані провести держ. реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявне свідоцтво.

Документи: 1) установчі документи; 2) реєстраційна картка; 3) документ про оплату реєстраційного збору [1, c. 59-60].

12. Класифікація юридичних осіб

Юридичних осіб можна класифікувати за різними критеріями.

Отже, розрізняють такі види юридичних осіб:

1) За видом права власності:

а) державні та комунальні юридичні особи — засновані на державній або комунальній формі власності.

Загальнодержавна власність належить до державної. Суб'єктом права загальнодержавної власності виступає держава Україна (ст.ст. 324, 326 ЦК).

Комунальну власність становить майно, закріплене за територіальними громадами, до яких об'єднані громадяни за місцем проживання (ст. 327 ЦК).

Майно, що перебуває у державній або комунальній власності та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що фінансується з державного бюджету, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи — засновані на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно, крім винятків, установлених законом (ст. 325 ЦК);

в) юридичні особи, засновані на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст. 355 ЦК).

2) За метою створення і діяльності:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

Це розмежування базується на наявності або відсутності мети одержання прибутку від діяльності юридичної особи. При цьому для комерційної організації така мета є основною.

Некомерційні юридичні особи можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Комерційні юридичні особи можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань зазначених юридичних осіб.

3) За підставами фінансування:

а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими визнаються юридичні особи, що перебувають на самоокупності. Кошти від засновника на праві повного господарського відання вони отримують лише один раз (при заснуванні), а далі господарюють самостійно, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому виявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;

б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні — щороку отримують від держави кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) За функціями:

а) юридичні особи, що господарюють — ті, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Зауважимо, що деякі негосподарські організації та об'єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності зазначених організацій).

5) За відношенням засновників до майна:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

6) За кількістю засновників:

а) унітарні юридичні особи — ті, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб'єктності та функціями:

а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

8) За організаційно-правовою формою:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення тощо). Однак більшість із них видаються надто узагальненими, через що певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб [1, c. 62-64].

13. Філії та представництва юридичних осіб

Відокремлені підрозділи юридичної особи можуть існувати у двох формах — філії або представництва.

Стаття 95 Цивільного кодексу України містить такі визначення цих понять:

«Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.»

Попри схожість цих понять та наявність у них спільних рис, між ними існують суттєві відмінності. Якщо взяти за основу законодавче визначення, то спільним для філій і представництв є те, що вони функціонують відокремлено від юридичної особи, у своїй господарській діяльності підпорядковані її інтересам і цілям, а також розташовані поза межами юридичної особи.

Отже, ключова і найбільш істотна відмінність між цими відокремленими підрозділами полягає у функціях, які на них покладає юридична особа. Філії створюються для виконання усіх або частини функцій юридичної особи — наприклад, для провадження виробничої діяльності (філії заводів), надання фінансових послуг (філії банків), надання освітніх послуг (філії учбових закладів) тощо.

Головне ж завдання представництв як відокремлених підрозділів юридичної особи — це саме представництво і захист інтересів юридичної особи. Звертаємо увагу: це аж ніяк не судовий захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 95 Цивільного кодексу України «філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.»

З цього випливає, що відокремлені підрозділи не наділені тими ознаками юридичної особи, які дозволяли б їм виступати самостійними суб'єктами господарювання і, відповідно, нести відповідальність у разі невиконання зобов'язань за укладеними угодами.

Оскільки філії та представництва не є юридичними особами, то згідно з п. 18 Положення Кабінету Міністрів України від 25.05.98р. «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» вони не потребують державної реєстрації.

Суб'єкт підприємницької діяльності має повідомити про створення та ліквідацію таких підрозділів за місцем своєї державної реєстрації, внісши відповідні додаткові відомості до реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності. Існування і діяльність відокремлених підрозділів юридичної особи — філій і представництв — регламентується відповідними положеннями про них.

Обов'язковими елементами, які повинне містити положення про філію або представництво, є дані про місцезнаходження, цілі і завдання, функції, органи управління та їх компетенцію, порядок ліквідації. Оскільки відокремлені підрозділи не є самостійними суб'єктами господарсько-правових відносин, юридична особа, що їх створила, передає їм майно, яке відображається на окремому балансі [3, c. 120-121].

14. Об'єкти цивільно-правових відносин: поняття та види. Речі як об'єкти цивільних правовідносин

Конкретні блага, заради яких суб'єкти вступають у правові відносини між собою, виступають об'єктом цивільних правовідносин.

Поміж цих благ слід виокремити матеріальні предмети, а також духовні цінності. Зокрема, до них належать: речі; дії (у тому числі послуги); результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага.

Речі — це всі предмети матеріального світу, які здатні задовольняти ті чи інші потреби людей. Саме вони становлять матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Види, на які поділяються речі:

- засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв'язку тощо) та предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту і т. д.);

- речі, що перебувають у цивільному обігу, тобто ті, щодо яких немає заборони на вільну торгівлю; речі, обмежені в цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали й каміння у сирому вигляді і т. ін.);

- індивідуально визначені (картина художника, подарунок тощо) і родові (цукор, борошно, цегла і под.);

- замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визначені речі);

- споживні (речі, що після споживання перестають існувати, — продукти харчування і т. ін.) та не-споживні (речі, що служать упродовж тривалого часу, — автомобіль, будинок тощо);

- подільні (речі, які в разі поділу втрачають своє цільове призначення, — телевізор, автомобіль і т. д.) та неподільні (хліб, цемент, рідина тощо);

- головні й належності (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього тощо);

- плоди (плоди фруктових дерев, приплід тварин і т. д.) і доходи (результат експлуатації власником певної речі — гроші та ін.);

- рухомі (транспортні засоби і под.) та нерухомі (земля, будівлі, підприємства і т. ін.);

- гроші й цінні папери (акції, облігації, зобов'язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі).

Об'єктами цивільних правовідносин вважають також дії осіб, що мають правове значення (приміром, дії з відшкодування заподіяних збитків), та відповідні послуги (скажімо, ремонт будинку, автомобіля).

Окрім того, до них належить віднести результати інтелектуальної творчості, які охороняються законом (наукові, літературні й художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо).

Особисті немайнові блага виступають одним із об'єктів цивільних правових відносин; до них належать честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо[1, c. 81-83].

15. Гроші та цінні папери як об'єкти цивільних правовідносин

Гроші (валюта). Серед речей, що належать до об'єктів цивільного права, окреме місце посідають гроші. Їм притаманні властивості родових, подільних та замінних речей. Виступаючи загальним еквівалентом платежів, гроші слугують мірилом вартості всіх товарів, а також інструментом, який забезпечує їхній обіг і збереження їхньої цінності. Гривня є національною валютою та законним платіжним засобом, який зобов'язані приймати за номінальною вартістю на всій території України. Іноземну валюту дозволено використовувати лише у випадках та в порядку, що встановлені законом. Законом також визначаються види майна, які належать до валютних цінностей, і порядок укладення правочинів із ними.

Одним із різновидів матеріальних об'єктів цивільних правовідносин, що сьогодні активно використовуються як у господарському обігу в межах України, так і у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є цінні папери. Їхнє призначення полягає у засвідченні права законних держателів на цінності, зазначені в них, та у забезпеченні отримання цих цінностей.

Таким чином, цінні папери — це документ установленої форми з відповідними реквізитами, який посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини між особою, що його випустила, і власником, передбачає виконання зобов'язання відповідно до умов випуску, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Разом із переданням цінного папера до іншої особи переходять усі права, які ним посвідчуються, у сукупності.

Цивільний кодекс України встановлює, що в цивільному обігу нашої держави застосовуються такі групи цінних паперів:

а) пайові цінні папери — засвідчують участь у статутному капіталі, надають їхнім власникам право брати участь в управлінні емітентом і отримувати частину прибутку, зокрема у формі дивідендів, а також частину майна в разі ліквідації емітента;

б) боргові цінні папери — засвідчують відносини позики та передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти згідно із зобов'язанням;

в) похідні цінні папери — механізм їхнього випуску та обігу пов'язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

г) товаророзпорядчі цінні папери — надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, зазначеним у цих документах[3, c. 131-132].

16. Результати творчої діяльності. Інформація. Роботи. Послуги

Нова Конституція України приділяє значну увагу питанням розвитку творчості в усіх її видах. Зокрема, у ст. 54 закріплено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава бере на себе зобов'язання захищати інтелектуальну власність, авторські права громадян, а також їхні моральні й матеріальні інтереси, які виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Відповідно до Конституції України, кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Використання або поширення цих результатів без згоди їх власника забороняється, за винятком випадків, передбачених законами.

Країни з високорозвинутою ринковою економікою вирізняються високим рівнем розвитку освіти, науки і культури. При цьому культуру варто розуміти в найширшому сенсі — як рівень розвитку мистецтва і виробництва, виробничої інфраструктури, матеріально-технічного забезпечення побуту тощо. Саме ці чинники визначають рівень цивілізації того чи іншого суспільства. Вони ж є результатами творчої діяльності людини.

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що вирізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Творчість притаманна будь-якій діяльності людини: технічній, художній, літературній, науковій, виробничій тощо.

За своєю цілеспрямованістю творчість можна умовно розділити на два основні види: духовну творчість і науково-технічну творчість.

У ст. 5 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 p. наведено перелік творів науки, літератури і мистецтва, на які поширюється авторське право. Цей перелік не є вичерпним, і в проекті Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про авторське право і суміжні права" він вже значно розширився. Слід зауважити, що поняття "результати духовної творчості", як і саме поняття "духовна творчість", у нашій спеціальній літературі не вживалося. У саме слово "духовність" вкладали лише релігійний зміст. Згодом це слово набуло іншого значення, і нині духовність слід розуміти як відповідність певного роду діяльності, поведінки, а головне — їхнього змісту загальновизнаним людським цінностям: загальноприйнятим нормам моралі, поведінки, світогляду, світовідчуття тощо.

До результатів науково-технічної творчості належать винаходи в усіх галузях людської діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, фірмові назви і комерційні позначення, інформаційна продукція, селекційні досягнення тощо. Це такі результати науково-технічної творчості, які можна використовувати будь-яким способом, що не суперечить закону, в господарській діяльності — промисловості, сільськогосподарському виробництві тощо.

Усі зазначені результати творчої діяльності об'єднані поняттям інтелектуальної власності. З цього загального поняття інтелектуальної власності міжнародно-правові документи окремо виділяють промислову власність, до якої належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки або моделі, фабричні або товарні знаки, знаки обслуговування.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літератури, мистецтва, науки зумовлюють духовність сучасного суспільства.

Отже, творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, можна вважати духовною творчістю. Вона охоплює літературу, науку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звукозапис, радіо, телебачення та інші види творчої діяльності гуманітарного характеру[1, c. 129-130].

17. Захист цивільних прав та інтересів судом

Будь-яка особа наділена правом звернутися до суду з метою захисту власного особистого немайнового чи майнового права, а також інтересу.

Захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися такими способами:

1. визнання права;
2. визнання правочину недійсним;
3. припинення дії, яка порушує право;
4. відновлення становища, яке існувало до порушення;
5. примусове виконання обов’язку в натурі;
6. зміна правовідношення;
7. припинення правовідношення;
8. відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9. відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10. визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Законом або договором може бути передбачений і інший спосіб, за допомогою якого суд здатен захистити цивільне право чи інтерес.

Водночас суд має право відмовити особі у захисті її цивільного права та інтересу, якщо ця особа порушила положення частин другої — п’ятої статті ЦК[4, c. 142-143].

18. Захист цивільних прав нотаріусом

Право на захист належить до суб'єктивних цивільних прав конкретної особи — тобто визначає вид і межі її можливої (дозволеної) поведінки, спрямованої на захист власних прав.

Це право походить від конституційної норми: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ст. 55 Конституції України).

Таким чином, будь-яка особа наділена правом захищати своє право в разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У царині цивільних відносин, окрім прав, існує чимало інтересів — як загальних, так і персоніфікованих. Скажімо, інтерес одного зі спадкоємців щодо виділення йому конкретного майна в натурі або інтерес матері щодо проживання дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Отже, кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Захист цивільних прав нотаріус реалізує через вчинення виконавчого напису на борговому документі — у випадках і в порядку, передбачених законом [4, c. 144].

19. Самозахист цивільних прав

Кожна особа наділена правом самостійно захищати свої права від порушень та протиправних посягань. Під самозахистом розуміють використання особою, чиє право порушено, таких засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Особа може вдаватися до самозахисту як щодо власного цивільного права, так і щодо права іншої особи — у разі порушень і протиправних посягань.

Отже, самозахист — це застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Обираючи способи самозахисту, слід враховувати, що вони повинні відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими його порушено, а також наслідкам, спричиненим цим порушенням. Такі способи може обирати сама особа, або ж вони можуть встановлюватися договором чи актами цивільного законодавства.

Способи самозахисту визначаються самою особою або ж передбачаються договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами. Вони мають узгоджуватися зі змістом порушеного права, характером дій, якими його порушено, та наслідками цього правопорушення. Прикладом може слугувати самозахист у стані необхідної оборони або захист цивільних прав у стані крайньої необхідності [4, c. 145].

20. Нематеріальні блага та їх захист

Згідно з книгою четвертою цього Кодексу та іншими законами, цивільні права й обов'язки виникають у результаті інтелектуальної, творчої діяльності, а також щодо інших об'єктів права інтелектуальної власності.

Під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбувалися чи відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Суб'єкт відносин у сфері інформації має право вимагати припинення порушень свого права, а також відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної такими правопорушеннями.

Законом встановлюється порядок використання інформації та захисту права на неї.

Цивільним законодавством охороняються такі особисті немайнові блага: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, що підлягають цивільно-правовій охороні.

Конституція України проголошує життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю[5, c. 143-145].

21. Поняття, види та форми правочинів

Серед юридичних фактів найбільш поширеними є правочини — тобто такі дії суб'єктів, що мають на меті встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Як відомо, дії як юридичні факти завжди наділені вольовим характером і поділяються на правомірні та неправомірні.

Отже, правочин — це правомірна дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (приміром, купівля-продаж майна, передання землі в оренду, дарування, укладення заповіту тощо).

У правочині відображається воля його учасників, яка повинна бути пізнаваною для інших осіб, а отже — виражена зовнішньо. Такий зовнішній вияв волі називають волевиявленням. Саме воно становить суть правочину. При цьому зміст правочину не повинен суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, що щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, тому потребують певної кваліфікації. Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких необхідне для вчинення правочину, розрізняють одно-, дво- та багатосторонні правочини (договори).

Одностороннім вважається правочин, для виникнення якого достатньо дії лише однієї сторони. Прикладами є заповіт, акт прийняття спадщини тощо. Односторонній правочин може створювати обов'язки виключно для особи, яка його вчинила. До правочинів, що виникли з односторонніх, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.

Коли для виникнення правочину необхідні зустрічні дії двох сторін, ідеться про двосторонній правочин (договори купівлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення тощо). Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох або більше сторін. Прикладом можуть слугувати договір про сумісну діяльність, договір лізингу та інші.

Правочини можуть вчинятися в усній або письмовій формі. В усній формі допускається вчинення правочинів, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення, за винятком тих, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які через недодержання письмової форми є недійсними[1, c. 85-86].

22. Умови дійсності правочинів. Недійсні правочини та їх види

Коли правочин відповідає всім вимогам закону, а також тим вимогам, які висунули його учасники, питання про його правомірність чи недійсність не постає. Такий правочин просто породжує правові наслідки — певні права та обов'язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам повністю або частково, його дійсність опиняється під сумнівом.

Ступінь недійсності правочину може бути неоднаковим. До того ж може постати питання, з якого саме моменту правочин вважається недійсним: чи відразу з моменту вчинення; чи певний час він був дійсним, а згодом став недійсним; чи він залишається дійсним доти, доки суд не визнає його недійсним.

Якщо недійсність конкретного правочину прямо закріплена у правовій нормі, такий правочин називають нікчемним — він є недійсним уже в момент вчинення. У такому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, передбачених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

До нікчемних правочинів належать такі:

• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Згодом такий правочин можуть схвалити її батьки або один із них, з ким малолітня особа проживає, або опікун. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. Якщо схвалення немає, правочин є нікчемним. Усе одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;

• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Правові наслідки недійсності правочину такі:

а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розрахунків;

в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;

г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини[1, c. 87-89].

23. Представництво: поняття та види. Довіреність

Представництво виступає однією з форм, за допомогою якої суб'єкти реалізують належні їм цивільні права та обов'язки.

Під представництвом розуміють правовідношення, за яким одна сторона (представник) має право або зобов'язана вчиняти правочини від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Роль представництва полягає в тому, що завдяки цьому інституту цивільного права юридичні особи отримують можливість повніше реалізовувати свої повноваження та забезпечувати власні інтереси в суді через юристів. Крім того, представництво уможливлює реалізацію цивільних прав недієздатними особами та малолітніми.

Необхідність представництва зумовлена також тим, що за тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби чи інших обставин фізична особа не завжди може самостійно скористатися наданими їй законом можливостями: одержати пенсію, поштові перекази, заробітну плату, розпорядитися майном, керувати транспортними засобами, захистити свої інтереси в суді тощо. Саме в таких ситуаціях на допомогу приходить представник.

Представник здійснює юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє, і виступаючи від її імені. Ці ознаки й відрізняють представництво від низки подібних відносин.

Залежно від того, хто визначає представника і на чому ґрунтуються його повноваження, представництво виникає на підставі договору, закону, акта юридичної особи та інших законних підстав. При цьому представник може бути уповноважений лише на вчинення тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він ніби пов'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника не виникає жодних прав і обов'язків щодо правочинів, які він уклав. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, слід наголосити, що не будь-які правочини можуть бути вчинені представником. Так, відповідно до положень Цивільного кодексу України заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не має права вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, крім випадків комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може підтверджуватися письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених законом. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржових операцій (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу"). Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Представниками можуть бути й юридичні особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про цю юридичну особу, тобто юридична особа має право бути представником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", ст. 2 Закону України "Про товарну біржу").

Отже, договірне представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, зазвичай шляхом видачі довіреності або укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає обраному нею представнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У такому разі повноваження представника (коло прав та обов'язків, які на нього покладаються у зв'язку з придбанням автомобіля) визначаються особою, для якої цей автомобіль купується. І представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень.

Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 років у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може особисто скасувати чи змінити повноваження представника, оскільки ці повноваження визначені законом. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов'язаний вчиняти правочини особисто. Однак він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). У разі невиконання цього обов'язку на особу, яка передала повноваження, покладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано[1, c. 99-102].

24. Строки: поняття, обчислення та види

Фактор часу відіграє ключову роль у реалізації та охороні цивільних прав. Адже цивільні правовідносини мають не абстрактний характер — вони виникають, трансформуються та завершуються в часовому вимірі. Саме для впорядкування цивільних відносин застосовуються визначені часові проміжки, що дістали назву строків.

У цивільному праві строком вважається конкретний період часу, зі спливом якого пов'язується певна дія або подія, що має юридичне значення. Наприклад, якщо фізична особа протягом трьох років не перебуває за місцем свого постійного проживання і відомості про її місцеперебування відсутні, суд за зверненням заінтересованої особи може ухвалити рішення про оголошення такої особи померлою. У цьому випадку саме трирічний проміжок часу і виступає строком.

Окрім поняття «строк» (який вимірюється роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами), використовується також поняття «термін», що позначає певний момент у часі — зокрема, конкретну календарну дату або визначену подію, яка обов'язково має настати.

Терміном визнається конкретний момент у часі, з настанням якого пов'язується дія чи подія, що має юридичне значення.

Класифікація цивільно-правових строків (термінів) здійснюється за різними критеріями.

1. Залежно від підстав (джерел) встановлення розрізняють строки (терміни), що визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За рівнем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх розмежовують на імперативні та диспозитивні.

3. За характером розподілу обсягу прав і обов'язків за окремими часовими періодами строки поділяються на загальні й окремі.

Відлік строку розпочинається з дня, наступного після календарної дати, або з моменту настання події, якою визначено його початок. Строк, що обчислюється роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк вимірюється місяцями — то відповідного числа останнього місяця строку. У разі, коли закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на місяць, що не має відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Якщо ж останній день строку є неробочим, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Коли строк встановлено для вчинення певної дії, він спливає о 24-й годині останнього дня строку. Однак якщо така дія має бути вчинена в конкретній організації (у нотаріуса, в суді), то строк закінчується в той момент, коли в цій організації завершується робочий день [1, c. 108-109].

25. Позовна давність: поняття, види. Перебіг строку позовної давності

Під позовною давністю розуміють визначений законодавством проміжок часу, протягом якого особа має право звернутися до суду, аби захистити своє цивільне право чи інтерес. Тобто це термін, упродовж якого особа, чиє право порушено, може домагатися захисту або примусового здійснення свого права в судовому порядку.

Цивільне право передбачає два різновиди строків позовної давності:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності застосовуються до всіх цивільних правовідносин. Тривалість загальної позовної давності становить три роки.

Спеціальні строки позовної давності передбачені для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і порівняно із загальними вони можуть бути як коротшими, так і довшими.

Зокрема, річний строк позовної давності застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування поширених у засобах масової інформації відомостей, які принижують честь, гідність, ділову репутацію (відраховується від дня оприлюднення цих відомостей у ЗМІ або від дня, коли особа дізналася чи мала дізнатися про такі відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця в разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

П'ятирічний строк позовної давності застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Десятирічний строк позовної давності застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Сторони можуть за взаємною згодою збільшувати встановлену законом позовну давність, однак скорочувати її за домовленістю сторін не дозволяється.

Суд приймає вимогу про захист порушеного права до розгляду незалежно від того, чи сплив строк позовної давності. Застосовується позовна давність судом виключно за заявою сторони у спорі, поданою до моменту ухвалення судом рішення. Сплив позовної давності, щодо застосування якої заявила сторона у спорі, слугує підставою для відмови в позові. Заміна осіб у зобов'язанні не тягне за собою зміни позовної давності та порядку її обчислення [1, c. 108-109].

26. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків

Юридичні факти являють собою конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують правові наслідки, насамперед — виникнення, зміну або припинення правовідносин. Таким чином, юридичні факти виступають сполучною ланкою між нормою цивільного законодавства та правовідношенням.

У ст. 4 ЦК України наведено примірний перелік юридичних фактів, що породжують цивільні правовідносини (цивільні права й обов'язки): угоди, адміністративні акти, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури і мистецтва, заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав — тобто ті обставини, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків. Окрім перелічених юридичних фактів, ст. 4 ЦК України згадує й інші дії громадян та організацій. Йдеться про дії, які цивільним законодавством не передбачені, проте в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні правовідносини. Така позиція законодавства зумовлена тим, що охопити в ньому все розмаїття видів правомірної діяльності громадян і організацій неможливо. У низці випадків цивільно-правові норми пов'язують настання правових наслідків не з одним фактом, а з їх комплексом — так званим фактичним складом.

Правова наука розробила класифікацію юридичних фактів на основі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб'єкта їх поділяють на події та дії.

Події — це юридичні факти, настання яких не залежить від вольової поведінки осіб. Це явища стихійного характеру (приміром, землетрус, повінь), які в цивільному законодавстві набувають значення непереборної сили: смерть особи тощо. Так, непереборна сила — один із юридичних фактів, що зупиняють перебіг строку позовної давності. Дії (бездіяльність) — це юридичні факти, пов'язані з волею осіб. Наприклад, відмова повіреного від доручення призводить до припинення прав і обов'язків за договором доручення. Залежно від того, чи відповідають дії цивільно-правовим нормам, їх поділяють на правомірні й неправомірні (протиправні).

Серед найпоширеніших юридичних фактів — угоди (ст. 41 ЦК України), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Як відомо, дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні та неправомірні; угоди ж — це вольові й правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних справ та обов'язків [3, c. 112-115].

27. Захист цивільних прав: поняття та способи

Право на захист належить до суб'єктивних цивільних прав особи — тобто це визначений вид і міра її дозволеної поведінки, спрямованої на охорону власних прав.

Це право походить від конституційної норми: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ст. 55 Конституції України).

Таким чином, будь-яка особа може захищати своє право, якщо його порушено, не визнано чи оспорено. У цивільних відносинах, окрім прав, існує чимало інтересів — як загальних, так і персоніфікованих. Приміром, інтерес одного зі спадкоємців щодо виділення йому конкретного майна в натурі або інтерес матері щодо проживання дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Отже, кожна особа має право на захист і свого права, і свого інтересу.

Здійснює це право особа на власний розсуд. Питання про те, чи подавати позов, чи утриматися від нього, особа, чиї права та інтереси порушені, вирішує самостійно — це приватна справа. Водночас нездійснення особою права на захист не припиняє порушеного цивільного права. Судовий порядок захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин на сьогодні врегульовано двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом України та Господарським процесуальним кодексом України. Кожна особа може звернутися до суду по захист свого особистого чи майнового права або інтересу. Суд має повноваження визнати незаконним і скасувати правовий акт індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо такий акт суперечить нормам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси. Окрім суду, Цивільний кодекс України відносить до органів, що здійснюють захист, і нотаріусів. Підстави для цього є. Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат», для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлюють заборгованість, виконавчі написи. Виконавчий напис може бути вчинений, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом відбувається так само, як і виконання судових рішень. Саме тому за юридичною силою виконавчий напис нотаріуса прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа може звернутися за захистом цивільних прав та інтересів до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, які діють у межах та у спосіб, визначені Конституцією України.

Крім того, особа має право на самозахист своїх прав від порушень і протиправних посягань. Самозахист — це застосування особою, чиє право порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту особа може обирати самостійно, або ж вони визначаються договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами. Такі способи повинні відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими його порушено, а також наслідкам, спричиненим цим правопорушенням. Прикладом є самозахист у стані необхідної оборони або захист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Цивільний кодекс України визначає такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом:

• визнання права (наприклад, права власності на певну річ);
• визнання правочину недійсним;
• припинення дій, які порушують право;
• відновлення становища, яке було до порушення (так, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно);
• примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство за договором не надало автомобіль під завантаження товару вантажовідправникові, тож останній має право через суд вимагати надання відповідних транспортних засобів);
• зміна правовідношення;
• припинення правовідношення (приміром, із закінченням строку договору останній втрачає чинність);
• відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;
• компенсація моральної шкоди;
• визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування [1, c. 121-123].

28. Право власності: поняття, види, форми

Право власності розглядають у двох вимірах — об'єктивному та суб'єктивному. Коли говорять про право власності в об'єктивному аспекті, мають на увазі сукупність правових норм, які впорядковують відносини власності. Суб'єктивне право — це гарантована законом міра можливої поведінки суб'єкта стосовно володіння речами (тобто надана особі можливість панувати над конкретною річчю). До складових суб'єктивного права власності належать правомочності: володіння, користування та розпорядження речами. Ці правомочності є юридично забезпеченими можливостями власника і зберігаються за ним доти, доки він залишається власником.

Право володіння — це юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння слід трактувати не як безперервний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку; воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння відкриває можливість у будь-який момент вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тож коли особа володіє річчю, це дає підстави лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, яка означає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім[1, c. 143-145].

29. Зміст право власності. Способи набуття. Припинення права власності

Закон пов'язує виникнення права власності у набувача з моментом передачі-отримання речі. Саме отримання речі започатковує володіння нею.

Право користування — це юридично забезпечена можливість власника отримувати з належного йому майна його корисні властивості для задоволення власних особистих та майнових потреб. Користування майном може набувати різних форм. Скажімо, обробляючи земельну ділянку, власник користується нею. Проживаючи у власному будинку, власник також користується ним. Своє майно власник може застосовувати для господарської та іншої діяльності, якщо вона не заборонена законом. Водночас, користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб, дотримуватися моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам — зокрема, на підставі цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Приміром, працівники міліції відповідно до п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" мають право безперешкодно використовувати транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги.

Користування, як і володіння, може бути як законним, так і незаконним.

Право розпорядження — це юридично забезпечена можливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ тощо. Коли власник знищує річ або викидає її, то, висловлюючись мовою цивільного права, він розпоряджається нею через укладення одностороннього правочину, адже воля власника тут спрямована на відмову від права власності. Якщо ж право власності припиняється внаслідок використання речі (власник спалює вугілля в печі), то воля власника спрямована зовсім не на припинення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тож у такому разі йдеться лише про право користування річчю, а не про право розпорядження нею.

Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Рішення про розпорядження своїм майном власник приймає або безпосередньо, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають ні місце проживання власника, ні місцезнаходження майна. Суб'єктивне право власності є абсолютним правом. Власникові як уповноваженій особі протистоять усі інші особи, які зобов'язані не порушувати його прав.

Отже, зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Право власності набувається і припиняється на підставі певних юридичних фактів. Юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на первинні та похідні. Первинні — коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб). Похідні — коли право власності виникає на основі правочинів, здійснених між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).

Як згадувалось вище, право власності припиняється також на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг[1, c. 148-149].

30. Громадяни як суб'єкти права власності. Право власності юридичних осіб

Перш за все, саме громадяни виступають учасниками майнових та особистих немайнових відносин, які регулюються цивільним правом. У цивільних правовідносинах громадянин бере участь під певним ім'ям, і тільки в окремих випадках (зокрема, в авторських відносинах) — під псевдонімом (вигаданим ім'ям) або ж анонімно (без імені). Аби мати можливість брати участь у таких відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб'єктністю, що складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності.

Зміст правоздатності громадянина закріплено в ст.10 ЦК України. Варто зауважити, що зміст правоздатності — категорія якісна, а не кількісна, адже він полягає у можливості набуття прав, а не в їхній сукупності. У цій статті наведено приблизний перелік майнових та особистих немайнових прав, які можуть належати громадянам: відповідно до закону громадяни можуть мати майно у приватній власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати та заповідати майно, обирати рід занять та місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також інші майнові та особисті немайнові права. Отже, ЦК України передбачає можливість набуття й інших немайнових та майнових прав.

Припиняється правоздатність громадянина його смертю (ст. 9 ЦК України). Поки людина жива — вона залишається правоздатною незалежно від стану здоров'я. Факт смерті спричиняє безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування громадянина як суб'єкта права.

Водночас юридичні особи відрізняються між собою за своїм правовим статусом. Зокрема, Цивільний кодекс України (ст. 81) розрізняє два види юридичних осіб: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Юридичними особами публічного права є ті, що створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Натомість юридичними особами приватного права вважаються юридичні особи, створені громадянами таабо юридичними особами приватного права. Таким чином, суб'єктами права приватної власності на землю виступають юридичні особи приватного права. Юридичні особи публічного права можуть володіти землею на праві постійного користування та оренди[3, c. 134-137].

31. Право державної та комунальної власності

У первісній редакції Закону України "Про власність" державна власність в Україні розмежовувалася за рівнем усуспільнення на загальнодержавну (республіканську) та власність адміністративно-територіальних одиниць, тобто комунальну. Проте нова Конституція України закріпила вже три окремі категорії: виключну власність Українського народу (ст. 13), державну власність (ст. 14) і власність територіальних громад села, селища, міста — комунальну власність (ст. 142). Остання відокремилася від державної як юридично, так і економічно, набувши таким чином ознак самостійної форми власності. Це, своєю чергою, зумовило суттєві зміни у визначенні суб'єктів, об'єктів та змісту зазначених форм власності.

З аналізу конституційних норм випливає, що суб'єктом так званої виключної власності виступає Український народ, суб'єктом права державної власності — держава, а суб'єктом права комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста.

Спираючись на положення Конституції України, можна стверджувати, що суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності українського народу).

Згідно зі ст. 9 Закону України "Про власність", об'єктами права виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Ця сама норма, щоправда у дещо іншій редакції, закріплена й у ст. 13 Конституції України.

За Законом України "Про власність" суб'єктами права комунальної власності як різновиду права державної власності визнавалися адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Водночас за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, вже відокремленої від державної, стали територіальні громади села, селища, міста, які управляють комунальним майном безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про власність" об'єктами права комунальної власності є: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності [3, c. 139-141].

32. Право приватної власності

Приватна власність має своїх суб’єктів — це виключно фізичні особи: громадяни України, громадяни інших держав, а також особи без громадянства.

До змісту цього права належать:

• право володіння;
• право користування;
• право розпорядження.

Володіння громадянин реалізує або одноосібно, або ж спільно з іншими особами — за власним бажанням.

Трапляється, що особу позбавляють можливості користуватися належним їй майном усупереч її волі (йдеться про позбавлення волі).

Саме володіння остаточно закріплює абсолютну владу громадянина над майном і уможливлює її реалізацію через тимчасову передачу майна іншим особам або через його відчуження за угодою продажу, дарування тощо.

Правомірність одержання майна виступає загальною умовою, за якої громадянина визнають власником набутого:

• виникнення права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;
• на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;
• за договором та іншими правочинами;
• внаслідок приватизації об’єктів державної власності за приватизаційними майновими сертифікатами [1, c. 154-155].

33. Речові права: поняття та види. Сервітут, суперфіцій, емфітевзис

Речове право — це право, завдяки якому уповноважена особа задовольняє свої інтереси через вплив на річ, не потребуючи участі інших осіб. Інакше кажучи, задоволення охоронюваних законом інтересів власника відбувається шляхом взаємодії з належними йому речами, тоді як треті особи забезпечують відповідну поведінку. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Якщо право власності на майно переходить від власника до інших осіб, це не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не передбачено законом або договором.

До речових прав належать: право власності; володіння; сервітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. Права на чужі речі охоплюють: володіння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користування чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечувальну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

У разі порушення речові права захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Такі позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює перешкоди у користуванні нею. Речові права уповноважених осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника[1, c. 153-154].

34. Способи захисту права власності та інших речових прав. Віндикаційний та негаторний позови

Однією з ключових функцій держави виступає охорона та захист права власності. Відповідно до ст. 13 Конституції України, держава гарантує захист прав усіх суб'єктів права власності. Стаття 41 Конституції України закріплює за кожною особою право володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також встановлює, що нікого не може бути протиправно позбавлено права власності.

Зазначені конституційні норми про охорону права власності дістали подальший розвиток і конкретизацію в Цивільному кодексі України. Основне призначення цивільно-правового захисту полягає у поновленні порушеного права та відновленні того майнового становища, яке особа мала до моменту порушення.

Захист права власності реалізується у позовному порядку судом, третейським судом, а у випадках, визначених законом, — органами державної влади та місцевого самоврядування.

Судовий захист права власності відбувається через розгляд справ за такими категоріями позовів:

• щодо визнання права власності на майно (власник може звернутися з позовом про визнання його права власності, якщо це право оспорюється чи не визнається іншою особою, а також коли він втратив документ, який засвідчує його право власності);

• щодо витребування майна з чужого незаконного володіння або відшкодування його вартості, а також про усунення різноманітних порушень права власності;

• щодо поділу спільного майна або виділу з нього частки;

• щодо визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, яке є спільною власністю;

• щодо визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

• щодо визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування, які порушують право власності (власник, чиї права порушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення становища, що існувало до видання цього акта; якщо відновити попереднє становище неможливо, власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди);

• щодо переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності стосовно своєї частки з порушенням права іншого учасника цієї спільної власності на переважну купівлю;

• щодо передачі у приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін.);

• щодо визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність, або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим правочином;

• щодо відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);

• щодо виключення майна з опису тощо.

Залежно від характеру посягання на права власника та змісту захисту, що надається власнику, розрізняють речові та зобов'язально-правові цивільно-правові засоби захисту.

До речових позовів належать:

• вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

• вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

• вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови ґрунтуються, як правило, на договорах, але можуть базуватись і на позадоговірних зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови:

• про визнання правочинів недійсними;

• відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;

• повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);

• повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та ін.

Положення про захист права власності поширюється не лише на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм, їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий ще в римському цивільному праві (vindico — вимагати, action rei vindication — віндикаційний позов).

Негаторний позов характеризується такими ознаками:

• на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні належним йому майном (будинком, земельною ділянкою, автомобілем тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні. Наприклад, трапляються випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам, власники не дозволяють новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створюють перешкоди в земельному користуванні;

• суттю вимог позивача за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення до суду;

• власник має право усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від суду прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з двору) [1, c. 170-173].

35. Договір: поняття, зміст, види

Закон серед найбільш поширених підстав для виникнення зобов'язань називає саме договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Щоб розкрити поняття договору, слід звернутися до поняття угоди (правочину), адже договір належить до видів угод. Згідно зі ст. 41 ЦК України, угодами є дії громадян і організацій, які спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори ж належать до дво- або багатосторонніх угод.

Отже, договір — це угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Таким чином, договору як юридичному факту притаманні такі ознаки: 1) у договорі виражається воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, при цьому волевиявлення учасників за змістом має збігатися та відповідати одне одному; 2) договір є спільною дією осіб, яка має на меті досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, які застосовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), де він набуває специфічних рис.

Перехід до ринкових відносин супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, а отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках та визначенні змісту договірних зобов'язань. Це насамперед стосується договорів, які покликані забезпечити потреби організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується й роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини щодо тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення також договорів підрядного типу та договорів про надання різного роду послуг громадянам і організаціям (побутовий підряд, надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо)[3, c. 165-166].

36. Порядок укладення, зміни та припинення договору

Договір набуває статусу укладеного тоді, коли сторони у належній формі досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Погодження цих умов відбувається під час переговорів, які проводяться перед укладенням договору.

Загальні правила укладення договорів закріплені у відповідних статтях Цивільного кодексу України. Оскільки договір є спільним юридичним актом двох або більше осіб, узгодження його умов відбувається щонайменше у дві стадії: а) пропозиція однієї зі сторін укласти договір, тобто оферта; б) прийняття цієї пропозиції другою стороною, тобто акцепт. Відповідно, сторона, яка висловила пропозицію, має назву оферент, а сторона, що її прийняла, — акцептант. Аби пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона має відповідати низці вимог:

• у ній мають бути викладені всі істотні умови майбутнього договору (предмет, ціна, строк тощо), щоб особа, яка отримала пропозицію, чітко розуміла, про що йдеться. Пропозиція укласти договір повинна також відображати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною в разі її прийняття. Якщо ж пропозиція не містить таких умов, вона не є офертою, а лише викликом на оферту, який нікого ні до чого не зобов'язує;

• оферта повинна бути адресована конкретній особі. Саме тому різноманітна реклама, об'яви, прайс-листи не визнаються офертою — це лише пропозиція невизначеному колу осіб зробити оферту.

Відповідь особи, якій адресовано оферту, про прийняття нею пропозиції визнається акцептом. Акцепт завжди має бути повним і безумовним. Це означає, що акцептант цілком погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію згідно з указаними у пропозиції умовами договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, то саме ця дія і є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції або не встановлено законом.

Моментом укладення договору вважається момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укладення договору, крім згоди сторін, необхідні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.

Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію про укладення договору. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Він може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, вирішуються судом. Коли розбіжності виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правових актів зазначених органів, то вони можуть бути вирішені судом тільки у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.

Якщо згідно із законом або угодою сторін договір повинен бути укладений у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надіслала. Нині розширилися технічні можливості вираження волі сторін на укладення договору, зокрема за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв'язку.

Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Розірванням договору зобов'язання сторін припиняється. Але зміна і розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, тому що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Угода про розірвання чи зміну договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо із закону, іншого нормативно-правового акта, договору або звичаїв ділового обігу не випливає інше.

Договір може бути змінено чи розірвано за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором (зокрема, зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом).

Коли сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність до обставин, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути на вимогу заінтересованої сторони розірваний або змінений за рішенням суду за наявності одночасно таких умов:

• у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

• зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

• виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

• із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Коли договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору[4,c. 159-161].

37. Зобов'язання: поняття, зміст, види, підстави виникнення

Одним із ключових інститутів цивільного права виступає зобов'язальне право — сукупність норм, що регулюють зобов'язання. Саме ці норми становлять найбільш вагому частину цивільного законодавства. Структурно система зобов'язального права поділяється на інститути Загальної та Особливої частин. До Загальної частини належать: поняття зобов'язання та його сторони; виконання зобов'язання; забезпечення його виконання; припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина присвячена регулюванню конкретних видів зобов'язань.

Зобов'язання, як і будь-яке цивільне правовідношення, має такі елементи: суб'єкти, об'єкти та зміст.

Під зобов'язанням розуміють правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію — передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо — або ж утриматися від певної дії, тоді як кредитор наділений правом вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами зобов'язання є його учасники, яких законодавець іменує кредитором і боржником. Кредитор — це особа, наділена правом вимоги. Боржник — протилежна сторона зобов'язання, яка повинна вчиняти певні дії або утримуватися від них.

До моменту виникнення зобов'язання боржник є абсолютно вільним: він не обтяжений жодними обіцянками та не обмежений у своїй поведінці. Проте, вступивши в зобов'язання, особа певним чином себе обмежує, обтяжує обіцянками, звужує власну свободу, беручи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін одночасно виступає і кредитором, і боржником, адже, з одного боку, має права, а з іншого — зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).

У зобов'язальних правовідносинах може бути один кредитор і один боржник. Якщо ж на боці кредитора чи боржника виступає кілька осіб, то йдеться про множинність осіб у зобов'язанні. За множинності осіб законодавець розмежовує зобов'язання дольові (часткові) та солідарні.

Поряд із дольовими (частковими) і солідарними існують також субсидіарні, або додаткові, зобов'язання. Їхня сутність полягає в тому, що в разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (приміром, за договором гарантії).

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, однак у випадках, передбачених домовленістю сторін, воно може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Такі дії можуть полягати: 1) у передачі речі у власність чи користування; 2) у виконанні певної роботи; 3) у сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Водночас слід пам'ятати, що юридичним об'єктом зобов'язання виступають власне дії зобов'язаної особи, а речі, гроші, послуги є матеріальними об'єктами зобов'язання.

Змістом зобов'язання є сукупність прав та обов'язків його суб'єктів. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні та взаємні види зобов'язань. Якщо одній стороні належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одностороннім. Такі зобов'язання, наприклад, характерні для договору дарування. Коли ж кожна зі сторін поряд із правами набуває ще й певних обов'язків, зобов'язання вважається взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язання поділяють на однооб'єктні, альтернативні та факультативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги та відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконанням зобов'язання є здійснення однієї із цих дій.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов'язання — це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Особа, яка за певних умов, визначених законом чи договором, виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває право регресу.

Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до винної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми. Так, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконання іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій авто-підприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприємство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії – водія[1, c. 253-254].

38. Виконання зобов'язання: поняття, принципи, сторони, види

Виконанням зобов'язання вважається здійснення боржником саме тих дій, які випливають з договору чи закону, — тобто передання речі, виконання роботи, надання послуги, відшкодування шкоди тощо.

Боржник має вчинити певні дії або утриматися від них, а кредитор зобов'язаний прийняти виконане. Саме вчинення боржником дій, які приймає кредитор, і становить виконання зобов'язання.

Зобов'язання вважається виконаним належним чином лише за умови дотримання всіх вимог щодо суб'єкта, предмета, місця і способу виконання. Виконуватися воно має належно, відповідно до звичаїв ділового обігу або інших умов, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язання повинно ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускається — крім випадків, передбачених угодою сторін або законом.

Виконання зобов'язання покладається на боржника. Якщо виконання безпосередньо пов'язане з особистістю боржника, то виконати зобов'язання повинен саме він, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо вірш за зобов'язанням повинен написати П., то замінити П. у цьому зобов'язанні не може ніхто інший — ні його сестра, ні його син. Водночас боржник може покласти виконання зобов'язань і на третю особу, якщо із закону, з умов суті договору не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.

Під предметом зобов'язання розуміють блага, яких кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов'язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором поставки, купівлі-продажу, контрактації, або річ у новій якості, якщо на боржника покладався обов'язок її відремонтувати, чи надана послуга.

У грошових зобов'язаннях предметом виконання є грошова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в національній валюті, крім випадків, передбачених законом. Сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням безпосередньо на утримання фізичної особи, — на відшкодування збитків, заподіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках — зі збільшенням встановленого законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується.

Але якщо суми, що підлягають виплаті за іншими грошовими зобов'язаннями, спричинюють для сторони, зобов'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавиться того, на що мала право розраховувати при укладенні договору, то на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду.

За користування чужими коштами боржник зобов'язаний сплатити проценти. Розмір процентів встановлюється угодою сторін.

За відсутності кредитора чи його ухилення від прийняття виконання грошового зобов'язання, боржник має право внести кошти на депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса. Такі дії боржника визнаються виконанням зобов'язання.

Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов'язання визначено моментом витребування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинився у скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає зі змісту зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання суттєву вагу має місце виконання, яке звичайно визначається з договорів, випливає зі змісту зобов'язання або передбачене в законі. Зрозуміло, що місцем виконання за договором ремонту квартири є її місцезнаходження. Коли немає можливості встановити місце виконання, то застосовують загальні правила, встановлені в Цивільному кодексі України. Відповідно до цих правил виконання повинне бути проведене:

а) за зобов'язаннями про передачу нерухомого майна — за його місцезнаходженням;

б) за зобов'язаннями про передання товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього товару або іншого майна, — за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передання його кредиторові;

в) за іншими зобов'язаннями боржника про передання товару або іншого майна — за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;

г) за грошовими зобов'язаннями — за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання; якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це боржника, — за новим місцем проживання або місцезнаходженням кредитора з віднесенням на рахунок кредитора усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

д) в інших випадках — за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа — за її місцезнаходженням[1, c. 255-256].

39. Неустойка та притримання як способи забезпечення виконання зобов'язань

Неустойка належить до найпоширеніших способів забезпечення зобов'язань. Під неустойкою (штрафом, пенею) розуміють грошову суму або іншу майнову цінність, визначену договором, яку боржник має сплатити чи передати кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання. Предметом неустойки, окрім грошової суми, може виступати рухоме й нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Важливо пам'ятати, що на неустойку проценти не нараховуються. Забезпечити неустойкою можна лише дійсну вимогу, адже недійсне зобов'язання забезпеченню не підлягає.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір визначається договором або актом цивільного законодавства. Встановлений законом розмір неустойки сторони можуть збільшити своєю угодою. Зменшити неустойку за домовленістю сторін можна лише у випадках, передбачених законом. Крім того, неустойка, яка підлягає сплаті, може бути зменшена за рішенням суду за наявності обставин, що заслуговують на увагу, зокрема коли розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяної шкоди.

Залежно від того, як визначається розмір неустойки та який характер має порушення, розрізняють такі її різновиди: штраф і пеню.

Штраф -- це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Так, відповідно до Положення про поставку продукції за поставку неякісної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 % від вартості браку.

Пеня — це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні відносно розміру платежу за кожний день прострочення. Наприклад, відповідно до п. 39 Правил продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) за кожний день затримки усунення недоліків у проданому товарі покупцеві сплачується неустойка в розмірі 1 % вартості товару.

За співвідношенням неустойки і збитків сторони можуть визначити та застосувати виключну, залікову, альтернативну або штрафну неустойку.

За виключною неустойкою стягується лише неустойка. Цей вид неустойки широко застосовується в нормативних актах, які регулюють договори перевезення.

За заліковою неустойкою стягненню підлягає неустойка, а збитки відшкодовує винна сторона не в повному обсязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою.

За альтернативною неустойкою уповноважений суб'єкт має право стягнути або неустойку, або збитки. Отже, право вибору надається кредиторові.

За штрафною неустойкою стягненню підлягають у повному обсязі неустойка і збитки.

Сплата (передання) неустойки, встановленої на випадок прострочення або неналежного виконання зобов'язання, не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено порозумінням сторін. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків у повному обсязі за невиконання зобов'язання.

Кредитор має право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування збитків боржником тільки виконання ним зобов'язання в натурі, якщо це відповідає інтересам кредитора[5, c. 241-243].

40. Завдаток та застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань

Завдатком називають грошову суму або рухоме майно, яке боржник передає кредиторові в рахунок платежів, що належать з нього за договором. Така передача підтверджує існування зобов'язання та слугує гарантією його виконання.

Якщо не доведено, що сплачена в рахунок боргу сума є саме завдатком, її вважають авансом. Завдаток як спосіб забезпечення виконання зобов'язань вирізняється низкою ознак:

• предметом завдатку виступає виключно грошова сума або рухоме майно (приміром, купуючи телевізор за 1000 грн, покупець може внести продавцю 100 грн завдатку, а решту 900 грн доплатити згодом);

• завдатком забезпечуються тільки договірні зобов'язання, а не ті, що постали з інших підстав;

• його застосування можливе лише за домовленістю сторін;

• внесення завдатку засвідчує укладення договору — особливо тоді, коли письмова форма для договору не вимагається; угода про завдаток, яка обов'язково укладається письмово, підтверджує наявність договору.

Коли сторона, що надала завдаток, ухиляється від виконання договору, завдаток залишається у другої сторони. Тобто якщо покупця не влаштовує ціна телевізора чи сама модель, внесені 100 грн завдатку залишаються продавцеві. Якщо ж від виконання договору ухиляється інша сторона (скажімо, продавець телевізора знайшов покупця з вигіднішою пропозицією), вона має не лише повернути завдаток, а й сплатити рівну за розміром суму — так званий подвійний завдаток, тобто віддати не 100, а 200 грн.

Сторона, винна в невиконанні договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки із заліком суми завдатку.

Якщо зобов'язання припиняється до початку його виконання за взаємною згодою сторін або через неможливість виконання, завдаток підлягає поверненню.

Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс — це теж певна грошова сума. Головна відмінність полягає в тому, що аванс не виконує функції забезпечення взятих сторонами зобов'язань. Тож незалежно від того, котра сторона відповідальна за невиконання зобов'язання, отримувач авансу зобов'язаний його повернути. Якщо продавець або підрядник одержали як аванс певну суму, а договір залишився невиконаним, то хоч би з чиєї вини це сталося і які обставини цьому завадили, аванс у будь-якому разі підлягає поверненню [1, c. 263-264].

Серед способів забезпечення виконання зобов'язань, які передбачає чинне господарське законодавство України, окреме місце посідає гарантія. Так, відповідно до п.5 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року, до операцій, які мають право здійснювати банки, належить надання гарантій і поручительств, а також інших зобов'язань від третіх осіб, котрі мають намір виконати їх у грошовій формі.

У контексті забезпечення виконання господарських зобов'язань гарантія постає як субсидіарне зобов'язання. Воно видається банківською установою у порядку, визначеному Національним банком України, на прохання (клопотання) зацікавленої особи (боржника). За цим зобов'язанням відповідний банк (гарант) бере на себе обов'язок згідно з умовами гарантійного зобов'язання сплатити кредиторові грошову суму, щоб ліквідувати заборгованість боржника.

Отже, у господарських відносинах з метою забезпечення виконання зобов'язань використовується банківська гарантія — письмове зобов'язання гаранта, що має строковий характер і набирає чинності з моменту видачі. Строковість цього зобов'язання визначається безпосередньо в самій гарантії[3, c. 271].

42. Цивільно-правова відповідальність: поняття, форми, види

Цивільний кодекс України визначає цивільно-правову відповідальність як санкції, які застосовуються до особи, що вчинила правопорушення, шляхом покладення на неї додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення її належного їй цивільного права. Невиконання зобов'язання або його виконання з порушенням умов, передбачених змістом зобов'язання, кваліфікується як порушення зобов'язання.

Існують такі форми, у яких може наставати відповідальність: відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди тощо.

Залежно від підстав виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, розрізняють договірну і недоговірну відповідальність. Договірна відповідальність проявляється у вигляді санкцій за порушення договору: якщо боржник не передає річ у встановлений строк, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані таким невиконанням збитки. Недоговірна відповідальність, на противагу договірній, застосовується тоді, коли санкція накладається на правопорушника, який не має договірних відносин із потерпілим (наприклад, у разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я юридична або фізична особа, відповідальна за шкоду, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу тощо).

Розмежування договірної та недоговірної відповідальності має юридичне значення, оскільки форми й розмір недоговірної відповідальності встановлюються виключно законом, тоді як форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором.

Ще однією особливістю цивільно-правової відповідальності є можливість її настання й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це зумовлено специфікою окремих договорів та особливостями позадоговірних відносин. Зокрема, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач також відповідає за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.

Крім того, Цивільний кодекс України встановлює відповідальність без вини (за винятком дії непереборної сили) для осіб за порушення зобов'язань, пов'язаних зі здійсненням ними підприємницької діяльності[3, c. 276-277].

43. Зміна та припинення зобов'язань: поняття, підстави, способи

Зобов'язальні відносини існують між чітко визначеними суб'єктами, які зазвичай належно виконують узяті на себе зобов'язання. Однак у процесі виконання може виникнути необхідність замінити кредитора або боржника на інших осіб. Коли попередні учасники зобов'язання вибувають, їхні права та обов'язки перебирають на себе ті, хто заступив їхнє місце. Таке явище спостерігається як за універсального правонаступництва, коли правонаступник отримує весь обсяг прав та обов'язків правопопередника (приміром, у разі злиття юридичних осіб), так і за часткового правонаступництва, коли кредитор може передати належне йому право (вимогу) за зобов'язанням іншій особі через правочин, або ж коли право переходить до іншої особи внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем чи заставодавцем (майновим поручителем), або через виконання обов'язку боржника третьою особою (суброгація).

Коли в зобов'язанні відбувається заміна боржника, це має назву переведення боргу.

Якщо кредитор передає свої права за правочином, це означає, що він поступився ними, а його місце посідає інший кредитор. Подібна заміна кредитора іменується цесією; кредитор, який відступає своє право, зветься цедентом, а той, хто набуває права, — цесіонарієм. Приміром, позикодавець, отримавши від позичальника лише частину боргу, передає розписку на залишок боргу своєму братові, і той стає кредитором (цесіонарієм) у зобов'язанні, що постало з договору позики.

Цесія повинна бути вчинена в тій самій формі, що й дії, на яких вона ґрунтується. У наведеному прикладі цесія має бути письмовою, адже договір позики укладено письмово. Водночас боржника необхідно повідомити про цесію, аби він знав, кому саме виконувати зобов'язання. Якщо ж боржник не був повідомлений про цесію, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається в порядку цесії виконанням належному кредиторові. До цесіонарія переходять також права, що забезпечують виконання зобов'язання. Цедент відповідає лише за недійсність вимоги, але не несе відповідальності за невиконання цієї вимоги боржником, окрім випадків, коли цедент узяв на себе поруку за боржника перед цесіонарієм. За загальним правилом цесія може застосовуватись у будь-яких зобов'язаннях, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. Так, не допускається цесія щодо відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті[3, c. 281-282].

44. Поняття, елементи та види договору купівлі-продажу

Згідно з договором купівлі-продажу, продавець зобов'язується передати або безпосередньо передає товар (майно) у власність покупцеві, а покупець, зі свого боку, приймає або бере на себе зобов'язання прийняти це майно (товар) та сплатити за нього визначену грошову суму. Такий договір є консенсуальним, двостороннім і сплатним. Його мета — безповоротне відчуження майна продавцем і перехід його у власність покупця, що робить цей договір юридичною підставою для виникнення зобов'язального правовідношення, яке, у свою чергу, породжує в покупця абсолютне речове право.

Як правило, договір купівлі-продажу носить одноразовий характер і укладається здебільшого щодо того майна, яке вже є в наявності та підготовлене до відчуження. Продавець отримує вартість відчужуваного майна виключно у грошовій формі. Придбане майно має оплачуватися в національній валюті України — гривні, крім випадків, встановлених законом.

Предметом даного договору виступає товар, який належить продавцю на момент укладення договору, або той, що буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. У деяких випадках покупця цікавить не стільки саме майно як матеріальний об'єкт, скільки закріплене в ньому певне право вимоги — наприклад, при купівлі цінних паперів. Предметом договору може бути й право вимоги, за умови що ця вимога не має особистого характеру. У такому разі до договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги.

Загальні положення про купівлю-продаж поширюються також на договори купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), на договір купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів. Законом можуть встановлюватися й особливості купівлі-продажу окремих видів майна.

Слід наголосити, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) чи іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню й державній реєстрації[1, c. 290-291].

45. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу

За загальним правилом, право розпоряджатися майном шляхом його продажу належить власникові — виняток становлять лише ситуації примусового продажу. Інакше кажучи, вирішувати правову долю речі може тільки її власник, адже за договором купівлі-продажу продавець передає покупцеві не лише саму річ, а й право власності на неї. Без цієї умови відповідне право у покупця виникнути не може: ніхто не здатен передати те, чого сам не має. Якщо ж продавець не є власником майна, покупець набуває право власності тільки тоді, коли власник позбавлений можливості вимагати повернення речі. Зокрема, Цивільний кодекс України передбачає окремий порядок реалізації речей, не витребуваних за договором побутового підряду, вантажів і багажу, не затребуваних на транспорті, а також майна, відправленого через органи зв'язку. Такий продаж не вважається примусовим — він лише відбувається без згоди власника, який або невідомий, або не виявляє зацікавлення у своєму майні, що могло б завдати охоронцеві майнових втрат.

Укладати договір купівлі-продажу власник не зобов'язаний особисто — ці повноваження можна реалізувати через представника чи комісіонера. Отже, якщо на боці продавця майна виступає, як правило, лише власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Єдина обов'язкова вимога до фізичних осіб як учасників договору купівлі-продажу — наявність у них достатнього обсягу дієздатності.

Відносини купівлі-продажу регулюються Цивільним кодексом України, Законами України "Про захист прав споживачів", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств", а також численними підзаконними нормативними актами.

Ключові обов'язки продавця закріплено Цивільним кодексом України та Законом України "Про захист прав споживачів". Відповідно до них продавець зобов'язаний:

• передати покупцеві товар, передбачений договором.

Цей обов'язок вважається виконаним за умови, що разом із товаром продавець передав і його приналежності, і документи, які до нього належать (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), якщо вони передбачені договором чи нормативно-правовими актами. Якщо цього не зроблено, покупець має право вимагати передання товару та відшкодування збитків, або ж відмовитися від виконання договору і стягнути завдані збитки. Моментом виконання обов'язку продавця передати товар вважається: вручення товару покупцеві, коли договір покладає на продавця обов'язок доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий у місці його знаходження. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо його чітко ідентифіковано для цілей цього договору — через маркування, повідомлення, надіслане покупцеві, або в інший спосіб;

• попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, права застави, довічного користування тощо). Порушення цього правила дає покупцеві право вимагати зниження ціни або розірвання договору і відшкодування збитків — крім випадків, коли доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб;

• виступити у справі на боці покупця, якщо до нього вчинено позов третіх осіб про відібрання товару з підстав, що виникли до його продажу. Продавець, притягнений до участі у справі, але який не взяв у ній участі, позбавляється права доводити неправомірність ведення справ покупцем. Якщо за рішенням суду товар буде відібрано у покупця, продавець зобов'язаний відшкодувати йому завдані збитки;

• повідомити покупця щодо якості товару, його недоліків. Продавець відповідає за недоліки товару, які не були застережені ним при продажу. Так, відповідно до п. 17 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 27 травня 1996 р. № 294, при продажу товарів вітчизняного й іноземного виробництва господарюючий суб'єкт зобов'язаний надати покупцям достовірну інформацію про товар:

- назву нормативних документів, вимогам яких повинен відповідати товар;

- недоліки основних споживчих якостей товару;

- ціну та умови придбання товару;

- дату виготовлення;

- гарантійні зобов'язання виробника;

- правила й умови ефективного використання товару;

-- строк придатності товару, інформацію про дії покупця після його закінчення, а також можливі наслідки при невиконанні цих дій;

- назву й адресу виробника, а також підприємства, яке приймає претензії від покупців і здійснює ремонт та технічне обслуговування товару;

- відомості про сертифікацію товару (якщо він підлягає обов'язковій сертифікації).

Серед обов'язків продавця є також інформування покупця про товари, які за відповідних умов можуть становити небезпеку для життя, здоров'я і майна покупця[1, c. 293-295].

46. Договір роздрібної купівлі-продажу, його види. Права покупця. Відповідальність сторін

Договір роздрібної купівлі-продажу передбачає, що продавець, який провадить підприємницьку діяльність із реалізації товарів, бере на себе зобов'язання передати покупцеві товар, призначений зазвичай для особистого, домашнього чи іншого використання, що не пов'язане з підприємництвом, тоді як покупець зобов'язується цей товар прийняти та сплатити його вартість. Такий договір належить до публічних. Якщо у відносинах за договором роздрібної купівлі-продажу бере участь покупець — фізична особа, і ці відносини не врегульовані Цивільним кодексом України, до них застосовують законодавство про захист прав споживачів.

Переданий покупцеві товар має бути такої якості, яка відповідає умовам договору. Інакше кажучи, товар повинен відповідати затвердженим стандартам, технічним умовам, зразкам, а за наявності недоліків продавець зобов'язаний заздалегідь попередити про них. Коли під час укладення договору продавця було поінформовано про конкретну мету придбання товару, він має передати покупцеві товар, придатний для використання згідно з цією метою. Якщо товар продається за зразком та (або) за описом, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, що відповідає цьому зразку та (або) опису. За недоліки товару продавець несе відповідальність тоді, коли покупець доведе, що вони з'явилися до моменту передання товару покупцеві або з причин, що існували до цього моменту. Якщо продавець надав гарантії щодо якості товару, він відповідає за їх недоліки, якщо не доведе, що вони виникли вже після передання товару покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили.

Якщо покупець виявив недоліки, про які продавець не застеріг, або фальсифікацію товарів протягом гарантійного чи інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, він має право на власний вибір вимагати від продавця або виготовлювача:

• співрозмірного зменшення купівельної ціни;
• безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
• відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.

Коли вимоги щодо якості товару порушено істотно, покупець на свій вибір має право:

• відмовитись від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;
• замінити товар неналежної якості на товар, що відповідає умовам договору.

У кожному з названих випадків покупець має право на відшкодування завданих йому збитків.

Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги про заміну, безоплатне усунення недоліків товару та відшкодування збитків можна пред'явити або продавцеві, або виготовлювачу.

Вимогу покупця про заміну товару задовольняють негайно, а якщо потрібна перевірка якості товару — протягом 14 днів або в інший строк за домовленістю сторін.

Коли товар неналежної якості замінюють на товар належної якості, ціна якого змінилася, перерахування вартості не проводять.

У разі розірвання договору розрахунки з покупцем при підвищенні ціни на товар здійснюють, виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги (якщо покупець вимагає повернути гроші за неякісний телевізор, ціна на який зросла, гроші повертають за новою ціною, а не за тією, за якою його було придбано), а при зниженні ціни — виходячи з вартості на час придбання (ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів").

Вимоги покупця розглядають після того, як він подасть товарний чи касовий чек, квитанцію або інший письмовий документ, а щодо товарів, на які передбачено гарантійні строки, — при поданні технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює. Нагадаємо, що, продаючи товар, продавець зобов'язаний видати покупцеві товарний чи касовий чек, квитанцію або інший письмовий документ, який підтверджує факт купівлі.

Варто зважати на те, що покупець, який придбав непродовольчі товари, що були у користуванні та реалізовувалися через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що продавець його поінформував, має право пред'являти зазначені вище вимоги, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем [1, c. 297-298].

47. Договір поставки товарів. Порядок укладення та виконання прав та обов'язків сторін. Структура договірних відносин

Для правового регулювання господарських відносин, пов'язаних із постачанням продукції та товарів, найбільш придатною формою виступає договір поставки. Саме цей документ є головним, адже він закріплює права й обов'язки сторін щодо поставок товарів усіх видів.

Зміст договору поставки полягає в тому, що продавець (постачальник), який має статус підприємця, бере на себе зобов'язання у визначені строки (строк) передати товари у власність покупця — для застосування їх у підприємницькій діяльності або з іншою метою, що не стосується особистого, сімейного, домашнього чи подібного використання. Покупець, зі свого боку, зобов'язаний прийняти ці товари та сплатити за них обумовлену грошову суму. Якщо договором не встановлено інше або це не випливає із суті відносин сторін, до договору поставки застосовуються загальні правила про купівлю-продаж. Тобто поставку можна визначити як комерційну купівлю-продаж, або купівлю-продаж у господарському обігу.

Договір поставки має такі характерні риси:

• постачальником (продавцем) за таким договором може бути виключно підприємець;

• предметом договору поставки виступає лише майно (товар), призначене для підприємницької діяльності (промислової переробки чи комерційного перепродажу);

• моменти укладення договору та його виконання зазвичай не збігаються. Якщо ж укладення договору супроводжується одночасним чи одномоментним виконанням, такий договір визнається договором купівлі-продажу;

• постачальник має передавати товар неодноразово, тобто більше ніж один раз.

За своєю правовою природою договір поставки, як і договір купівлі-продажу, є консенсуальним, двостороннім та оплатним.

Згідно з Цивільним кодексом України, договір поставки вважається укладеним тоді, коли сторони у належній формі (у передбачених випадках) досягли згоди щодо всіх істотних умов. Обов'язковому узгодженню в договорі підлягають кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, а також відвантажувальні та платіжні реквізити.

Кількість товарів, що підлягають поставці, встановлюється в договорі на підставі замовлення покупця. Із визначенням кількості продукції, належної до поставки, тісно пов'язане поняття асортименту. Асортимент — це розподіл товарів на окремі групи та співвідношення між ними. Він фіксується або безпосередньо в договорі, або у специфікації, що додається до договору і є його невід'ємною складовою.

Коли йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді використовують рівнозначний термін "номенклатура". Розрізняють асортимент груповий та розгорнутий. Груповий асортимент — це співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі. Розгорнутий (або внутрішньогруповий) асортимент — це характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції більш детальними показниками (за артикулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).

Серед істотних умов договору, що характеризує предмет поставки з погляду придатності до використання за цільовим призначенням, виокремлюють умову щодо якості продукції.

Якість продукції — це сукупність властивостей і характеристик, які відображають рівень новизни, надійності, довговічності, економічності продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів. У договорі на поставку продукції необхідно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію за якістю, відповідно до яких поставлятиметься продукція [1, c. 325-326].

48. Зміст договору поставки

У договорі можуть бути встановлені підвищені вимоги до якості продукції порівняно з тими, що містяться в нормативних документах. Якість продукції засвідчується постачальником відповідним документом, який разом із продукцією надсилається покупцеві, якщо обов'язковими правилами чи договором не передбачено інше.

Якщо продукція імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, вона має супроводжуватися сертифікатом, що засвідчує її відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів.

Вагому роль у забезпеченні якості, надійності та довговічності продукції, розрахованої на тривале користування чи зберігання, відіграють гарантійні строки. Якщо покупець висуває відповідну вимогу, постачальник зобов'язаний або усунути недоліки, що були виявлені протягом гарантійного строку, або замінити продукцію доброякісною, або повернути сплачену за неї суму — за умови, що він не доведе виникнення недоліків унаслідок порушення покупцем правил користування продукцією чи її зберігання. Якщо гарантійні строки не передбачені нормативними документами, сторони можуть встановити їх у договорі, а також мають право продовжити вже визначені гарантійні строки. Виготовлювач гарантує якість продукції загалом, разом зі складовими та комплектуючими виробами.

Надзвичайно важливою умовою договору поставки є комплектність продукції. Поставка продукції повинна здійснюватися комплектно, згідно з вимогами стандартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо ці документи не визначають комплектність, то в необхідних випадках вона обумовлюється договором.

Серед найважливіших умов договору поставки цивільне законодавство називає також строки поставки. Такі строки прийнято розмежовувати на загальні та окремі (часткові).

Загальний строк поставки по суті збігається зі строком дії договору. Якщо загальний строк поставки — це проміжок часу, упродовж якого постачальник має поставити всю передбачену договором кількість продукції, то окремі (часткові) строки визначають поставку продукції частинами, окремими партіями в межах строку дії договору. Такі строки сторони встановлюють самостійно, враховуючи потребу в безперебійному постачанні покупців, забезпеченні ритмічності поставки та особливості виробництва. Вони можуть бути квартальними, місячними, декадними тощо.

Істотною умовою договору поставки виступає ціна. Загальна сума договору залежить від ціни та обсягу поставки. Ціни на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюються у порядку, передбаченому законодавством.

Згідно з вимогами стандартів, технічних умов або договору постачальник зобов'язаний маркувати продукцію, яку виготовляє. Окрім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції потрібно проставляти товарні знаки, зареєстровані в установленому порядку.

Щоб забезпечити схоронність продукції під час перевезення або зберігання, її необхідно поставляти у належній тарі чи упаковці. Вимоги до якості тари й упаковки визначаються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні та в'язальні матеріали багаторазового використання, спеціальні контейнери, засоби пакетування підлягають поверненню постачальникові або здачі тарозбиральним організаціям.

Окрім перелічених умов, договір поставки може обумовлювати порядок відвантаження, доставки і здачі продукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки[1, c. 327-329].

49. Відповідальність сторін за порушення договору поставки, припинення договору. Відрахування збитків при припиненні договору

Учасники договору поставки зобов'язані вживати всіх потрібних заходів для його належного виконання. Якщо умови договору порушуються, це спричиняє невигідні майнові наслідки для сторін, а нерідко завдає шкоди й загальнодержавним інтересам. Серед стимулюючих засобів, поряд із заохоченнями, вагоме місце посідає майнова відповідальність та засоби оперативного впливу на порушника.

Відповідальність за договором поставки реалізується через відшкодування збитків і неустойку — штраф або пеню. Зазвичай застосовується залікова неустойка. Постачальник (виробник) за договором поставки відповідає:

1) за прострочку поставки або недопоставку продукції. У такому разі постачальник зобов'язаний сплатити неустойку, розмір якої визначається вартістю непоставленої в певний строк продукції, а також поповнити недопоставлену кількість продукції, що розподіляється, — з урахуванням строку дії ліміту (фонду)1. Поповнення недопоставки продукції відбувається в асортименті того періоду, коли вона мала місце, а товарів — в асортименті наступного строку поставки, якщо сторони додатково не погодили іншу номенклатуру (асортимент). Щоправда, покупець товарів може наполягати на поповненні недопоставки в асортименті того періоду, в якому вона сталася. Він також має право відмовитися від продукції, поставку якої прострочено, якщо договором не передбачено інше. Продукцію, яку постачальник відвантажив до одержання повідомлення покупця, останній зобов'язаний прийняти й оплатити.

Зазначена неустойка за недопоставку або прострочення поставки стягується одноразово. Це означає, що обсяг недопоставленої продукції не враховується при визначенні розміру неустойки за аналогічні порушення в наступних здавальних періодах. До того ж тут діє заохочувальна норма: якщо в наступних здавальних періодах недопоставлений обсяг продукції поповнюється (за умови повного виконання зобов'язання з поставок у цьому періоді), розмір неустойки за недопоставку або прострочення поставки зменшується на 50 відсотків2.

2) за відхилення від вимог щодо якості продукції. Недотримання умов якості спричиняє різні правові наслідки залежно від характеру правопорушення. Найчастіше в продукції виявляються дефекти, які можна й економічно доцільно усунути в місці її одержання. На вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача (зокрема шляхом заміни окремих частин або виробу загалом) протягом 20 днів, якщо нормативна документація або договір не передбачають іншого строку. Якщо дефекти усуваються силами й засобами покупця, виготовлювач відшкодовує йому понесені витрати. Коли дефект усунуто виготовлювачем в обумовлений строк, а також якщо покупець не вимагав його усунення, майнової відповідальності у вигляді штрафів постачальник не несе. У разі поставки продукції чи товарів, які за якістю не відповідають стандартам, технічним умовам договору, постачальник повинен усунути недоліки або замінити предмет договору поставки на продукцію чи товари належної якості протягом 20 днів з дня одержання вимоги покупця. Покупець має право усунути недоліки самостійно і вимагати від постачальника відшкодування понесених витрат. У цьому випадку покупець може також відмовитися від прийняття й оплати продукції чи товарів, а якщо оплата вже відбулася — вимагати повернення сплачених сум і заміни товарів чи продукції доброякісними.

За поставку неякісної продукції постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20% від її вартості.

Якщо поставлено продукцію, яка відповідає нормативній документації, але виявиться нижчого сорту, ніж засвідчено в документі про якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для продукції відповідного сорту (якості), або відмовитися від прийняття продукції. У разі відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за цільовим призначенням вона не зараховується у виконання зобов'язання за договором поставки1.

3) за поставку некомплектної продукції — постачальник повинен доукомплектувати продукцію або замінити її комплектною в 20-денний строк після одержання вимоги, якщо угода сторін не передбачає іншого строку. До виконання цієї вимоги покупець може не оплачувати некомплектну продукцію, а якщо вона вже оплачена — вимагати повернення оплачених сум. Коли виготовлювач не виконав цих вимог, покупець може відмовитися від продукції і стягнути штраф у розмірі 20 відсотків її вартості, вимагаючи також вартість частин, яких не вистачає (п.42, 59 Положення про поставки продукції; п.35, 52 Положення про поставки товарів).

В усіх трьох випадках застосовується штрафна неустойка, тобто збитки мають бути відшкодовані в повному обсязі. Відшкодування збитків і сплата неустойки не звільняє постачальника від виконання обов'язку в натурі.

Положення про поставки передбачає також відповідальність за неналежне маркування, за порушення вимог щодо упаковки і тари, щодо транспортування тощо.

За договором поставки певні права та обов'язки має й покупець. Зокрема, він повинен прийняти продукцію та оплатити її за встановленими цінами. Покупець також несе відповідальність за відмову своєчасно прийняти продукцію і оплатити її в розмірі 0,03% від суми заборгованості за кожен день прострочки.

Важливим обов'язком покупця є також своєчасна і повна оплата замовленої продукції. Розрахунки між суб'єктами господарської діяльності за поставки продукції здійснюються переважно шляхом попередньої оплати, якщо угода сторін не обумовлює іншу форму розрахунків. За несвоєчасну сплату заборгованості підприємства-боржники сплачують на користь кредиторів, крім суми заборгованості, пеню в розмірі 2 відсотків від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу в розмірі, визначеному законом, якщо угода сторін не передбачає іншого розміру пені. Сплачена при цьому пеня відноситься на результати фінансової діяльності підприємства-боржника. Покупець відповідає також за прострочення повернення тари, засобів пакетування та деякі інші порушення договору.

Так, відповідно до статті 253 — відповідальність за порушення договору поставки передбачено, що відповідно до Положень про поставки і Особливих умов поставки, зазначених в ст. 252 Цивільного кодексу, стягується неустойка (штраф, пеня) і збитки за порушення обов'язків за договором поставки.

У випадках поставки продукції неналежної якості або некомплектної покупець стягує з постачальника встановлену неустойку (штраф) і, крім того, завдані такою поставкою збитки без зарахування неустойки (штрафу)[3, c. 334-336].

50. Договір контрактації сільськогосподарської продукції

Із розбудовою в Україні мережі спеціалізованих аграрних бірж частину сільськогосподарської продукції починають закуповувати через біржові торги, використовуючи ф'ючерсні та договірні контракти. Однак біржова торгівля сільгосппродукцією поки що перебуває на стадії становлення, тому заготівельники та інші контрактанти можуть купувати таку продукцію безпосередньо у виробників — на підставі договорів контрактації.

Сутність договору контрактації полягає в тому, що товаровиробник сільськогосподарської продукції бере на себе зобов'язання виробити її та передати у власність контрактанту (заготівельникові) або вказаному ним одержувачеві. Зі свого боку контрактант зобов'язується прийняти цю продукцію та сплатити її за цінами, встановленими згідно з умовами договору.

Якщо окремі питання за договором контрактації не врегульовані правилами Цивільного кодексу України, до них застосовують загальні положення про договір купівлі-продажу, а також правила про договори поставки — за умови, що договір, закон чи інші нормативно-правові акти не передбачають іншого.

Учасниками цього договору виступають, з одного боку, контрактант (заготівельник), а з іншого — товаровиробник, яким може бути селянське (фермерське) чи інше господарство, що виробляє сільськогосподарську продукцію. Буває й так, що контрактант (заготівельник) видає товаровиробникові відвантажувальну рознарядку: продукцію слід відправити не за його адресою, а на адресу іншої організації — одержувача, з якою заготівельник має договірні відносини щодо поставок. У такому разі рух сільгосппродукції від товаровиробника до споживача (промислового або торговельного підприємства) опосередковують два договори — контрактації та поставки. При цьому договір поставки пов'язує контрактанта (заготівельника) з одержувачем продукції.

Предметом договору контрактації виступає сільськогосподарська продукція або в сирому вигляді, або така, що зазнала первинної обробки. Водночас, укладаючи договір, сторони можуть домовитися, що частину продукції товаровиробник продасть у переробленому вигляді — в рахунок виконання зобов'язання щодо здавання продукції у свіжому (натуральному) вигляді. Отже, за предметом і змістом договір контрактації є близьким до договорів купівлі-продажу та поставки.

Коли договір поставки укладають між заготівельною організацією та промисловим підприємством, предметом його є сільгосппродукція у сирому вигляді. За загальним правилом реалізація переробленої продукції оформляється договором поставки. Проте, аби не укладати з одним товаровиробником два окремі договори — на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді та окремо у переробленому, — сторони укладають лише договір контрактації. Загалом же сторонам надано можливість обирати правову форму реалізації сільгосппродукції: купівлю-продаж, контрактацію або поставку.

Порядок укладення договорів на реалізацію сільгосппродукції на спеціальних аграрних біржах визначають правила організації та проведення торгів ф'ючерсними й форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки.

За договором контрактації товаровиробник і контрактант (заготівельник) мають взаємні права та обов'язки. Договір повинен містити назву, кількість (за видами продукції), якість, ціну, строки, загальну суму, порядок та умови доставки, місця здавання-приймання, вимоги до тари й упаковки, порядок розрахунків, обов'язки контрактанта (заготівельника) допомагати товаровиробникові в організації виробництва сільгосппродукції, взаємну майнову відповідальність сторін за порушення договору, а також інші умови, які сторони вважають за потрібне передбачити.

Законом можуть встановлюватися особливості виконання таких договорів. Зокрема, контрактант (заготівельник) може бути зобов'язаний на передбачених договором умовах забезпечувати сільськогосподарського товаровиробника основними матеріально-технічними ресурсами в рахунок авансів під закупівлю продукції — паливно-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту рослин тощо.

Якщо контрактант закуповує сільгосппродукцію для державних потреб, зазначені ресурси постачаються за цінами, що регулюються державою. На контрактанта (заготівельника) також покладається обов'язок приймати продукцію в місцях її виробництва та вивозити її власними засобами, якщо договір не передбачає іншого.

Коли за умовами договору приймання продукції відбувається за місцезнаходженням заготівельника або в іншому вказаному ним місці, заготівельник не має права відмовитися прийняти продукцію, що відповідає умовам договору і була передана йому в обумовлений строк.

Договір контрактації може передбачати обов'язок заготівельника, який здійснює переробку сільгосппродукції, повернути виробникові на його вимогу продукти переробки або відходи від переробки продукції, виплативши за цінами, визначеними договором контрактації.

Контрактант (заготівельник) має право контролювати виробництво і зберігання сільгосппродукції відповідно до технологічних, санітарних та інших правил, спрямованих на захист здоров'я населення та охорону довкілля [1, c. 331-334].

51. Договір енергопостачання

Електрична, теплова енергія та газ можуть використовуватися виключно на підставі договору між енергопостачальною організацією та споживачем.

Згідно з договором постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу, сторона-постачальник бере на себе зобов'язання забезпечувати іншу сторону — споживача (абонента) — ресурсами, обумовленими договором, тоді як споживач зобов'язується сплачувати вартість отриманих ресурсів. До такого договору застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо законом не встановлено інше або це не випливає із суті відносин сторін.

Договори про відпуск електричної, теплової енергії та газу укладаються між енергопостачальною організацією та споживачем (абонентом), установки якого безпосередньо під'єднані до мережі енергопостачальної організації. Такий споживач вважається основним споживачем. За згодою організації-постачальника абонент має право передавати енергетичні або інші ресурси, отримані від постачальника через приєднану мережу, іншим споживачам (субабонентам).

Договір на постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу належить до консенсуальних, двосторонніх і оплатних договорів.

Основні права та обов'язки сторін у сфері постачання енергетичними та іншими ресурсами визначаються у договорах, що укладаються відповідно до типових договорів. Ключовим обов'язком енергопостачальної організації є безперервне або згідно з узгодженим графіком постачання споживачеві електричної, теплової енергії чи газу. Обсяг енергетичних та інших ресурсів фіксується у договорі відповідно до встановлених лімітів відпуску енергії та газу.

У договорах на відпуск теплової енергії у вигляді пари або гарячої води окремо встановлюється кількість енергії, призначеної для опалення, вентиляції, гарячого водопостачання та технологічних потреб. Обсяг газу визначається у договорах згідно із затвердженими річними та квартальними планами. Газ подається та відбирається протягом місяця рівномірно в межах середньодобової норми споживання, а за потреби відхилення від цієї норми — за диспетчерськими графіками, погодженими між сторонами.

Споживач зобов'язаний безперешкодно допускати персонал постачальних організацій для контролю за режимами споживання енергії та газу. Він також повинен негайно інформувати організацію енергопостачальника про будь-які несправності в роботі приладів обліку енергії і газу, про аварії, про ураження електричним струмом людей і тварин.

До обов'язків споживача належить своєчасна та повна оплата одержаної енергії й газу за цінами (тарифами), визначеними договором.

Порушення постачальною організацією або споживачем своїх договірних обов'язків тягне за собою невигідні майнові наслідки.

Матеріальна відповідальність енергопостачальних організацій перед споживачами за невідпуск енергії чи газу не виникає, якщо це було зумовлено:

• стихійними явищами (пожежами, повенями, бурею тощо);
• неправильними діями персоналу споживача або сторонніх осіб (помилкове увімкнення або вимкнення, накидання предметів на проводи повітряних ліній тощо);
• припиненням або обмеженням подачі енергії з вини споживача.

Незалежно від причин недовідпуску енергії постачальна організація не має обов'язку поповнювати її в наступних періодах. Це саме стосується й недоподачі газу.

За несвоєчасну оплату рахунків споживач несе відповідальність у формі пені.

Штрафи, що стягуються з постачальної організації за порушення умов щодо кількості та якості енергії й газу, є виключною неустойкою, оскільки збитки при цьому не відшкодовуються.

Окрім того, повне або часткове припинення подачі енергії чи газу споживачеві, після попередження його постачальною організацією, допускається в разі:

1. незадовільного стану енергоустановок споживача;
2. порушення встановленого режиму енергопостачання;
3. самовільного приєднання до мережі нових приймачів енергії чи газу;
4. недопущення службових осіб постачальної організації до енергоустановок і приладів обліку енергії чи газу [1, c. 334-336].

52. Договір продажу нерухомості, підприємства

Порівняно із загальними правилами купівлі-продажу, договір купівлі-продажу житлового будинку та квартири має низку характерних особливостей.

Жорсткі вимоги законодавства щодо форми договору зумовлені тим, наскільки важливим об'єктом права приватної власності є житловий будинок і квартира. Договір купівлі-продажу житлового будинку чи квартири в обов'язковому порядку підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації.

Укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки та іншого нерухомого майна відбувається за місцезнаходженням будівлі (ст. 55 Закону України "Про нотаріат").

Під час посвідчення договору продавець повинен надати документи, що засвідчують його право власності на майно, яке відчужується. Серед таких документів можуть бути: нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі; свідоцтво про право власності, видане органами приватизації при приватизації житлового приміщення; договір довічного утримання; свідоцтво про право власності на частину в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання будинку на публічних торгах; свідоцтво про право на спадщину; рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомості, а також інші правовстановлюючі документи.

Трапляються випадки, коли квартири продають спадкоємці померлого, не маючи належних повноважень. Варто пам'ятати: ані заповіт, ані близька спорідненість не доводять, що продавець є власником квартири померлого громадянина. Власником він стає лише після спливу шести місяців від дня відкриття спадщини (після смерті спадкодавця), коли отримає в нотаріальній конторі свідоцтво про прийняття спадщини.

Слід зважати й на те, що коли від імені продавця діє довірена особа за довіреністю, не виключено, що ця довіреність виявиться недійсною (приміром, довіритель помер, скасував її, був визнаний недієздатним тощо). У такому разі правочин, укладений довіреною особою, теж буде недійсним.

Якщо будинок належить подружжю на праві спільної власності, для його продажу потрібна взаємна згода подружжя. Таку згоду необхідно висловити письмово та нотаріально посвідчити. Коли ж продавцю належить частина будинку або квартири на праві спільної власності, слід надати доказ відмови співвласників від переважного права купівлі цієї частки.

Продавець має надати довідку-характеристику з Бюро технічної інвентаризації, яка містить характеристику будівлі. Якщо ж у населеному пункті інвентаризація не проводилася, замість неї подають довідку виконкому відповідної Ради. Порядок отримання довідок-характеристик докладно врегульовано в Інструкції "Про порядок видачі довідок-характеристик на об'єкти нерухомого майна, які знаходяться у власності юридичних і фізичних осіб", затвердженій наказом Держкомжитлокомунгоспа України від ЗО квітня 1996 р. № 35.

Згідно з цією Інструкцією, різні господарські забудови (літня кухня, сарай тощо) належать до підсобних забудов і разом з будинком становлять єдине ціле. При продажу будинку вони переходять до нового власника разом із будинком, якщо під час укладення договору купівлі-продажу не було передбачено іншого.

Якщо квартира належить державній організації, продати її можна лише з дозволу Фонду державного майна України.

Нотаріус зобов'язаний перевірити, чи немає заборони на відчуження будинку (квартири) або арешту. Заборона на відчуження може існувати, наприклад, через укладення продавцем договору під заставу житлового будинку. Якщо покупець погодився придбати будинок і відповідати за зобов'язаннями продавця (у цьому разі — повернути борг), то за згодою кредитора такий договір може бути посвідчений. Довідка про відсутність заборони чинна протягом трьох місяців. Аби запобігти можливій недобросовісності продавця, таку довідку слід вимагати напередодні посвідчення договору.

Ціну будинку (квартири), що продається, сторони визначають за взаємною угодою, однак вона не може бути нижчою за балансову оцінку, зазначену в довідці-характеристиці.

За посвідчення договору купівлі-продажу нотаріус стягує державне мито у розмірі 5 % від суми договору (але не менше як 0,5 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). Якщо ж будинок відчужується близьким родичам — дітям, подружжю, батькам, — розмір державного мита становить 1 % (але не менше ніж 0,2 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). У разі укладення договору на біржі чи в агентстві нерухомості державне мито стягується в таких самих розмірах.

Після посвідчення договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний звернутися до Бюро технічної інвентаризації та перереєструвати на себе придбане домоволодіння.

Покупець має право заявити претензію щодо недоліків у будинку, якщо їх було виявлено не пізніше ніж за три роки з дня передачі будинку покупцеві, а коли день передачі встановити неможливо — з дня укладення договору купівлі-продажу.

Схожі вимоги висувають і при продажу іншого нерухомого майна — гаража, садового будинку [1, c. 308-309].

53. Договір міни

Відповідно до ч. 1 ст. 715 ЦК України, договір міни (бартеру) передбачає, що кожна зі сторін бере на себе зобов’язання передати іншій стороні у власність один товар в обмін на інший.

Розробники ЦК України для легального закріплення запропонували термін «бартер», який раніше використовувався у підприємницькому обігу. У сучасній літературі зазначається, що бартер є різновидом міни. Однак перший застосовується переважно у правочинах між суб’єктами підприємницької діяльності, зокрема, між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. Підтвердженням цьому є вживання терміну «бартерна операція» в указі Президента України «Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 27 січня 1995 р. № 84/95. Тому «міна» є узагальнюючим поняттям, яке охоплює за своїм змістом також і поняття бартеру. У регулюванні правовідносин з житлом з цих двох понять вживається поняття «міна», тому саме воно застосовується при укладенні подібних правочинів.

Що стосується юридичної характеристики договору міни житла, то він є двостороннім, оплатним, консенсуальним. Отже, цей договір вважається укладеним, коли сторони досягнуть згоди за всіма істотними умовами в належній формі. Саме з цього моменту кожна зі сторін має належно (тобто відповідно до правочину) виконувати свої обов’язки за договором. Невиконання (неналежне виконання) умов договору породжує можливість кредитора захищати своє право у судовому порядку. Договір міни житла є оплатним тому, що хоча відчужувач і не отримує грошей від контрагента, але він отримує еквівалентне зустрічне надання у вигляді іншого, на його вибір, житлового приміщення чи іншого майна.

Коли особа отримує житло у власність за договором міни, вона, у свою чергу, має також виконати певні зобов’язання на користь контрагента. Тому цей договір є двостороннім. Причому міна є не тільки двостороннім, але і синаллагматичним зобов’язанням. Більш того, договір міни можна вважати класичним прикладом синаллагматичного договору, оскільки грецьке поняття «synallagma», що було легалізоване римськими юристами, у буквальному перекладі означає обмін, мінову угоду. Отже, одна річ, що відчужується за договором міни, має бути еквівалентною іншій, що виступає як зустрічне надання[3, c. 349-350].

54. Дарування: поняття, предмет, форма договору

Згідно з договором дарування, одна сторона (дарувальник) безоплатно передає або бере на себе зобов'язання передати іншій стороні (обдаровуваному) майно у власність.

За своєю спрямованістю договір дарування схожий на договори купівлі-продажу, міни чи поставки: він також має на меті безповоротне припинення права власності у дарувальника та виникнення цього права в обдаровуваної особи. Так само, як і продавець, дарувальник має бути власником майна, яке відчужується в такий спосіб.

Водночас, на противагу зазначеним договорам, дарування завжди має безоплатний характер, а отже, дарувальник не має права вимагати від обдаровуваного будь-яких зустрічних дій — ні майнового, ні немайнового змісту.

Право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття, тому договір дарування належить до категорії реальних.

Предметом дарунка можуть виступати рухомі речі, зокрема гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Крім того, дарунком можуть бути майнові права, які вже належать дарувальнику, а також ті, що можуть у нього виникнути у зв'язку зі здійсненням права інтелектуальної власності, та інші права. При даруванні слід також дотримуватися спеціальних правил, установлених для набуття громадянами права власності на окремі види майна (наприклад, вогнепальна зброя, автомобіль).

Форма договору дарування визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму правочинів. Зокрема, договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення допускається укладати усно, тоді як договір дарування нерухомої речі обов'язково укладається письмово та посвідчується нотаріусом.

Письмово з нотаріальним посвідченням укладається також договір дарування валютних цінностей на суму, що перевищує п'ятдесятикратний розмір доходу, який не оподатковується. У письмовій формі укладається договір дарування рухомих речей, що мають особливу цінність, а також договір дарування майнового права і договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому. Недодержання письмової форми має наслідком нікчемність такого договору.

Сторонами в договорі дарування можуть виступати фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади.

Батьки та опікуни не наділені правом дарувати майно своїх дітей чи підопічних. Договір дарування від імені дарувальника може укладати його представник, однак доручення на укладення такого договору, в якому не вказано імені обдаровуваного, визнається недійсним.

Дарувальник відповідає за шкоду, завдану обдаровуваному річчю з недоліками, які були йому відомі, але про які він не повідомив обдаровуваного.

Підприємницькі товариства мають право укладати договір дарування між собою за умови, що можливість здійснювати дарування прямо передбачена установчими документами дарувальника. Зазначене правило не стосується права юридичної особи укласти договір пожертви.

Обдаровуваний наділений правом у будь-який момент в односторонньому порядку відмовитися від договору дарування та повернути річ дарувальникові, якщо вона не потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання. Якщо ж річ потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання, повернути її дарувальнику можна лише за його згодою.

Договором дарування може бути передбачений обов'язок дарувальника передати обдаровуваному дарунок у майбутньому — через певний час (у визначений термін) або при настанні відкладальної обставини. Коли настає строк (термін), установлений договором з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості [1, c. 337-339].

55. Пожертва

Пожертва виступає одним із різновидів договору дарування. Під нею розуміють передачу у дар рухомих і нерухомих речей, у тому числі грошових коштів та цінних паперів, визначеним особам задля досягнення ними конкретної мети, яка заздалегідь узгоджена сторонами.

Моментом укладення договору про пожертву вважається прийняття пожертви. За пожертвувачем закріплюється право здійснювати контроль за тим, чи використовується пожертва згідно з обумовленою метою. У разі використання пожертви не за призначенням пожертвувач чи його правонаступники можуть вимагати скасування договору про пожертву[1,c. 340].

56. Договір ренти

Згідно з договором ренти, одна сторона (одержувач ренти) передає у власність іншій стороні (платникові ренти) майно, а платник ренти, в обмін на отримане майно, бере на себе зобов'язання періодично виплачувати одержувачеві ренту — у вигляді конкретної грошової суми або в іншій формі. Договором може бути передбачено обов'язок сплачувати ренту як безстроково, так і протягом визначеного строку. Учасниками цього договору можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи.

Договір ренти укладають у письмовій формі, і він підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Окрім того, якщо договір передбачає відчуження нерухомого майна під виплату ренти, він підлягає також державній реєстрації.

Майно, яке відчужується під виплату ренти, може бути передане одержувачем ренти у власність платника ренти як на платній основі, так і безоплатно.

Якщо договором передбачено відчуження майна у власність платника ренти за плату, то до відносин сторін щодо передання майна та його оплати застосовуються правила купівлі-продажу. Якщо ж таке майно передається безоплатно — застосовуються правила договору дарування. Рента обтяжує земельну ділянку, підприємство, будинок, споруду чи інше нерухоме майно, передане під її виплату. Коли платник ренти відчужує таке майно іншій особі, його зобов'язання за договором ренти переходять до набувача майна. При цьому платник ренти, який передав обтяжене рентою нерухоме майно у власність іншої особи, несе субсидіарну (додаткову) відповідальність разом із нею за вимогами одержувача ренти, що виникли внаслідок порушення договору ренти, якщо договором або законом не встановлена солідарна відповідальність за цим зобов'язанням.

Істотною умовою цього договору є те, що в разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває права застави на це майно.

Якщо платник ренти не виконує своїх обов'язків, а також у разі втрати забезпечення або погіршення його умов через обставини, за які одержувач ренти не відповідає, одержувач ренти має право розірвати договір ренти та вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням цього договору.

Ренту виплачують у розмірі, встановленому договором. Формами виплати ренти можуть бути грошова форма, передання речей, виконання робіт чи надання послуг. Якщо під виплату ренти передано грошову суму, вона сплачується в межах облікової ставки банківського процента, що застосовується в певній місцевості. Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України.

Якщо договір не визначає строк виплати ренти, вона виплачується після закінчення кожного календарного кварталу. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти, розмір яких встановлюється договором.

Платник безстрокової ренти має право відмовитися від подальшої виплати ренти шляхом її викупу. Викупну ціну ренти сторони визначають у договорі. Якщо в договорі, за яким майно передано у власність під виплату ренти з оплатою, відсутня умова щодо викупної ціни, викуп здійснюється за ціною, що відповідає річній сумі належної до виплати ренти. Умова договору, згідно з якою платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Сторони можуть встановити умови здійснення відмови від договору платником безстрокової ренти. Договір ренти припиняється після закінчення трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору, якщо:

• платник ренти прострочив її виплату більш як на один рік;
• платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;
• платника ренти визнано неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать, що рента не виплачуватиметься ним у розмірі та в строки, встановлені договором.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. Водночас він має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати. Випадкове знищення чи випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від зобов'язання сплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, передбачених договором[1, c. 341-343].

Однією з правових можливостей для фізичної особи забезпечити собі довічний догляд у разі потреби є договір довічного утримання.

Сутність цього договору полягає в тому, що одна сторона (відчужувач) передає іншій стороні (набувачеві) у власність будинок, квартиру чи їх частину, а також інше нерухоме або рухоме майно, яке становить значну цінність. Натомість набувач майна бере на себе зобов'язання довічно забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом. Відчужувачем за таким договором може виступати фізична особа безвідносно до свого віку та стану здоров'я. Цивільний кодекс України також передбачає можливість встановлення довічного утримання на користь декількох фізичних осіб, причому їхні частки у праві на отримання утримання вважаються рівними.

Що стосується набувача, то ним може бути повнолітня дієздатна фізична особа або ж юридична особа.

Обов'язковими елементами договору довічного утримання є зазначення оцінки відчужуваного майна, яку сторони визначають за взаємною згодою, а також конкретизація видів грошового і матеріального забезпечення та строків його надання[1, c. 345-346].

58. Оренда: предмет, поняття, форма договору. Строк договору. Дострокове розірвання договору

Оренда належить до різновидів майнового найму. Поряд із нормами Цивільного кодексу України, що встановлюють правила орендних відносин, діє й окремий спеціальний акт — Закон України "Про оренду державного майна" (1995 р.). Окремі аспекти оренди врегульовано також законами України "Про оренду землі" (1998 р.), "Про підприємства в Україні" (1991 р.), Земельним кодексом України (2002 р.), іншими законодавчими актами, постановами й декретами Кабінету Міністрів України та рішеннями Фонду державного майна України.

За договором найму наймодавець передає або бере на себе зобов'язання передати наймачеві майно у користування за плату і на визначений строк. Особливості укладення та виконання найму (оренди) можуть бути встановлені окремим законом, крім положень Цивільного кодексу України.

Передавати майно у найм має право виключно власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем також може виступати особа, уповноважена укладати договір найму.

На противагу договору купівлі-продажу, майно передається не у власність, а на визначений строк. Якщо строк найму не встановлено, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. У такому випадку кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який момент, письмово попередивши про це іншу сторону за один місяць, а якщо йдеться про найм нерухомого майна — за три місяці. Законом можуть встановлюватися максимальні (граничні) строки договору найму для окремих видів майна.

59. Права та обов'язки за договором оренди

Наймодавець зобов'язаний:

• передати річ наймачеві у користування — або негайно, або у строк, що визначений договором;
• надати річ у комплекті та в такому стані, який відповідає умовам договору і дає змогу досягти мети найму;
• завчасно повідомити наймача про відомі йому особливі властивості та недоліки речі, що можуть загрожувати життю, здоров'ю чи майну наймача або призвести до пошкодження самої речі під час її використання;
• здійснювати капітальний ремонт речі за власний рахунок.

Наймач, зі свого боку, зобов'язаний:

• сплачувати за користування річчю щомісяця (договором можуть бути передбачені й інші строки внесення плати);
• при передачі речі у володіння перевірити її справність у присутності наймодавця;
• використовувати річ згідно з її призначенням та умовами договору;
• виконувати поточний ремонт речі за власний рахунок;
• усунути погіршення стану речі, що виникли з його вини;
• після припинення договору одразу повернути наймодавцю річ у тому стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або в стані, обумовленому договором.

Якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд, наймодавець має право відмовитись від договору та вимагати повернення речі. У такому разі договір вважається розірваним з моменту, коли наймач одержав повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Наймач, у свою чергу, має право вимагати розірвання договору, якщо наймодавець передав річ, якість якої не відповідає умовам договору, а також якщо наймодавець не виконує обов'язку щодо капітального ремонту речі.

Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) допускається лише за згодою наймодавця, якщо договір або закон не передбачають іншого.

Продукція, виготовлена шляхом використання речі, переданої наймачеві в користування, належить наймачеві. Плоди й доходи, які наймач одержав від використання речі у межах підприємницької діяльності, також є його власністю.

Якщо наймач належно виконував свої обов'язки за договором найму, після закінчення строку договору він має переважне право перед іншими особами на укладення нового договору найму. Умови нового договору визначаються домовленістю сторін.

Якщо сторони не дійшли згоди щодо плати та інших істотних умов договору, переважне право наймача на укладення договору припиняється.

Наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

Річ, поліпшена наймачем, залишається власністю наймодавця. Якщо поліпшення здійснено зі згоди наймодавця, наймач має право на відшкодування необхідних витрат користування нею. Коли наймодавець відмовляється провести таке зарахування або компенсувати вартість витрат на поліпшення речі, наймач може вилучити поліпшення, якщо це можливо без пошкодження речі.

Для вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, переданої у користування наймачеві, а також для вимог про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі встановлюється позовна давність в один рік. Щодо вимог наймодавця позовна давність починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму[1, c/ 354-355].

60. Договір прокату

Прокат належить до різновидів майнового найму, а отже, чимало положень Цивільного кодексу України, присвячених майновому найму, застосовуються й до прокатних відносин.

Згідно з договором прокату наймодавець — суб'єкт, що провадить підприємницьку діяльність із надання речей у найм, — передає або бере на себе зобов'язання передати наймачеві рухому річ у користування за плату на визначений строк.

Об'єктом прокату виступають індивідуально визначені рухомі речі, призначені для задоволення побутових невиробничих потреб. Якщо це передбачено договором, предмет прокату може застосовуватися і для виробничих цілей.

Залежно від того, що саме є предметом прокату, не кожен громадянин може виступити наймачем. Приміром, щоб узяти напрокат автомобіль чи катер, потрібно пред'явити не лише паспорт, а й посвідчення на право керування. Наймач позбавлений права укладати договір піднайму. Так само він не має переважного права на викуп речі, якщо наймодавець вирішить її продати.

Договір прокату належить до договорів про приєднання. Його укладають в усній формі, проте зазвичай наймодавець при цьому видає письмовий документ — наприклад, квитанцію.

У місцях масового відпочинку предмети прокату надаються в погодинне користування — після того, як громадянин-наймач пред'явить паспорт (або інший документ) чи внесе грошовий завдаток.

Письмова форма є обов'язковою тоді, коли цього вимагають типові договори прокату. Наймодавець має право встановлювати типові умови договору, однак такі договори не повинні порушувати прав наймачів, закріплених у Цивільному кодексі України про найм.

Розмір плати за користування річчю визначається тарифами наймодавця. Якщо договір укладається на строк до 30 діб, наймач сплачує повну вартість прокату за прейскурантом. Коли ж строк більший, оплата здійснюється помісячно, а за прокат на місці — за погодинним графіком.

Для побутового прокату характерно те, що під час укладення договору наймодавець зобов'язаний у присутності наймача перевірити справність майна, яке передається в найм, та ознайомити його з правилами технічної експлуатації складних предметів. Завдяки цьому посилюються гарантії наймача щодо отримання речі належної якості та її надійного використання.

Визначаючи строки договору прокату, сторони можуть орієнтуватися на відповідні типові договори та Правила побутового прокату.

На відміну від звичайного договору майнового найму, наймач за договором прокату має право будь-коли розірвати договір і повернути майно наймодавцеві, не пояснюючи причин. У такому разі плата, внесена за весь строк дії договору, зменшується відповідно до того, як довго річ фактично використовувалася.

Капітальний і поточний ремонт речі виконує наймодавець за власний рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження виникло з вини наймача [3, c. 351-353].

61. Договір оренди транспортник засобів

Згідно з договором найму (оренди) транспортних засобів, наймодавець (орендодавець) зобов'язується передати або безпосередньо передає транспортні засоби у користування іншій стороні — за визначену плату та на встановлений строк.

Такий договір належить до двосторонніх і оплатних, він має чимало спільних рис із договором майнового найму, однак у системі договорів, передбачених Цивільним кодексом України, посідає окреме самостійне місце.

Під транспортними засобами в контексті цього договору розуміють повітряні, морські та річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби. Залежно від умов договору наймач може отримати транспортний засіб разом з екіпажем, який його обслуговує, або без такого екіпажу. Крім того, сторони мають можливість узгодити надання наймодавцем наймачеві, за потреби, ще й комплексу послуг, необхідних для нормальної експлуатації транспортного засобу.

Договір найму транспортних засобів укладають у письмовій формі, а якщо однією зі сторін виступає фізична особа, він додатково посвідчується нотаріально. Наймач транспортного засобу має обов'язок підтримувати його у належному технічному стані.

Усі витрати, пов'язані з експлуатацією транспортного засобу, включаючи сплату податків, також покладаються на наймача. Окрім цього, він зобов'язаний застрахувати відповідальність за можливу шкоду, заподіяну третім особам внаслідок використання транспортного засобу. На наймача також покладається обов'язок відшкодувати збитки, що виникли через втрату або пошкодження транспортного засобу, якщо він не доведе, що це трапилося не з його вини. Крім того, він має відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, керуючись загальними положеннями Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди.

Комерційне використання транспортного засобу наймач здійснює на власний розсуд. Він має право без отримання згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори, що відповідають призначенню транспортного засобу. Наймач самостійно здійснює комерційне використання транспорту і тоді, коли транспортний засіб найнято разом з екіпажем, що його обслуговує. Усі витрати на утримання екіпажу при цьому несе наймодавець. Екіпаж транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо такі розпорядження суперечать умовам договору, використанню транспорту за призначенням, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу чи прав інших осіб[1, c. 358].

62. Оренда земельної ділянки

Право оренди землі полягає у заснованому на договорі строковому оплатному володінні та користуванні землею, яке потрібне орендарю для ведення підприємницької або іншої діяльності.

Передавати землю в оренду можна громадянам і юридичним особам України, іноземним громадянам, особам без громадянства, а також іноземним юридичним особам.

Відносини, що виникають у зв'язку з наймом (орендою) землі, регулюються Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України та Законом України "Про оренду землі".

Об'єктом найму виступає земельна ділянка разом із розташованими на ній насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами,

або ж без них.

Оренда земельної ділянки буває короткостроковою — до п'яти років, і довгостроковою — до 50 років. Орендодавцями земельних ділянок виступають їхні власники або особи, ними уповноважені.

Передати орендовану земельну ділянку чи її частину в користування іншій особі (піднайм, суборенда) можна виключно за згодою наймодавця, орендодавця.

Договір найму (оренди) земельної ділянки укладають у письмовій формі, а якщо стороною є фізична особа — посвідчують нотаріально. Окрім цього, такий договір підлягає обов'язковій державній реєстрації. Істотні умови договору встановлюються законом. Плата за користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути меншою за визначену законом.

Наймач (орендар) земельної ділянки зобов'язаний:

• використовувати земельну ділянку згідно з метою, зазначеною в договорі;

• вживати комплекс заходів, аби запобігти псуванню та забрудненню земельної ділянки;

• не порушувати прав власників сусідніх земельних ділянок і суб'єктів сервітутних прав.

Наймодавець (орендодавець) може вимагати розірвання договору, якщо:

• наймач упродовж одного року так і не почав використовувати земельну ділянку, через що вона може втратити свою споживчу вартість;

• наймач використовує земельну ділянку не за призначенням, визначеним договором;

• наймач три місяці підряд не сплачує за користування земельною ділянкою;

• наймач, попри попередження наймодавця, не вживає заходів для запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки або не здійснює заходів для відновлення якості ділянки, визначеної в договорі.

Наймач (орендар) має право відмовитися від найму земельної ділянки, заздалегідь повідомивши про це наймодавця (орендодавця). Якщо наймач відмовляється від договору, наймодавець може вимагати від нього плати за шість місяців, довівши, що не зміг знайти осіб, охочих укласти договір найму (оренди) на тих самих умовах.

У разі смерті наймача право найму земельної ділянки переходить до його дітей, до того з подружжя, що пережив іншого, до батьків, а також до інших членів сім'ї, якщо вони разом із наймачем користувалися земельною ділянкою[1, c. 359-360].

63. Оренда будівлі та іншої капітальної споруди

Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин), укладені на строк від одного року і більше, за винятком договорів найму (оренди) житла для проживання. Також нотаріального посвідчення потребують договори найму (оренди) або позички транспортного засобу, якщо однією зі сторін є фізична особа.

Нотаріальне посвідчення договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин) здійснюється за місцем знаходження такого майна.

Що стосується договорів про найм (оренду) або позичку транспортного засобу, то вони посвідчуються нотаріусами незалежно від місця їх реєстрації.

Під час посвідчення зазначених договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин) нотаріус роз'яснює сторонам необхідність державної реєстрації цих договорів у відповідних органах, що засвідчується відповідною відміткою в тексті посвідчувального напису. Якщо наймодавцем за договором виступає фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, нотаріус зобов'язаний надіслати інформацію про посвідчення такого договору до податкового органу за основним місцем проживання платника податку - орендодавця, за формою та в порядку, встановленими Кабінетом Міністрів України[3, c. 351-352].

64. Лізинг

Згідно з договором лізингу, лізингодавець — одна зі сторін — передає чи бере на себе зобов'язання передати другій стороні (лізингоодержувачу) у користування майно, що належить йому на праві власності. Це майно могло бути придбане ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг) або спеціально куплене лізингодавцем у продавця (постачальника) згідно зі специфікаціями та умовами, встановленими лізингоодержувачем (непрямий лізинг). Передача здійснюється на визначений строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Об'єктом договору лізингу може виступати неспоживча річ, що визначена індивідуальними ознаками та віднесена законодавством до основних фондів. Водночас земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також речі, визначені законом, не можуть бути предметом такого договору.

Якщо договором лізингу, законом чи іншими нормативно-правовими актами не передбачено іншого, до нього застосовуються правила, які регулюють договори купівлі-продажу, поставки та найму (оренди).

Законом встановлюються особливості окремих видів і форм лізингу. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу покладається на лізингоодержувача, якщо договір або закон не встановлюють інше.

Лізингові операції, як один із різновидів оренди, інтенсивно розвивалися на Заході в післявоєнний період (США, Європа, Японія). На сьогодні вони є невід'ємною складовою економіки більшості промислово розвинутих країн та країн, що розвиваються.

Лізинг являє собою особливу форму оренди, яка пов'язана з передачею в користування машин, обладнання, інших матеріальних засобів і майна. Завдяки лізингу підприємці можуть розширювати й модернізувати виробництво, не вкладаючи грошових коштів в інвестиції у власний основний капітал, а лише сплачуючи лізингові платежі.

Відносини між суб'єктами лізингу врегульовані Цивільним кодексом України, Законом України "Про лізинг" (1997 р.) та укладеним згідно з ними договором лізингу. Залежно від особливостей відносин сторін, передбачених договором, лізинг може набувати форми зворотного, фінансового, оперативного або іншого виду.

За договором оперативного лізингу лізингоодержувач користується майном, одержаним від лізингодавця, протягом строку, коротшого за строк амортизації цього майна. Після завершення дії договору майно, зазвичай, повертається лізингодавцеві, який передає його в оренду іншому лізингоодержувачу. Отже, лізингодавець не розраховує на те, що всі витрати окупляться за рахунок надходжень від одного орендаря, а строки договору не покривають терміну фактичного зносу майна. Ризик псування або втрати майна переважно несе лізингодавець. У зарубіжній літературі оперативний лізинг називають лізингом з неповною окупністю[1, c. 361-363].

65. Житлові фонди: поняття, види договорів найму жилого приміщення.

У господарському обігу досить поширеними є відносини майнового найму, зокрема його різновиди — оренда та прокат. Майновий найм розширює господарські можливості щодо використання майна. Водночас найм виступає засобом взаємодопомоги між громадянами й організаціями та сприяє впорядкуванню побуту громадян.

За договором найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату і на певний строк. Окрім Цивільного кодексу України, особливості укладення та виконання найму (оренди) можуть бути передбачені окремим законом.

Право передавати майно у найм має виключно власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем також може бути особа, уповноважена на укладення договору найму.

На противагу договору купівлі-продажу, майно передається не у власність, а на визначений строк. Якщо строк найму не встановлено, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. У такому разі кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.

Об'єктом договору можуть бути лише індивідуально визначені речі, споживча вартість яких передається поступово і які в цивільному праві називаються неспоживчими. Це зумовлено змістом самого договору майнового найму, за яким наймач після закінчення строку договору або його дострокового припинення зобов'язується повернути ту саму річ у натурі.

До обов'язків наймодавця належать такі:

• передати наймачеві річ у користування негайно або у строк, визначений договором;

• надати наймачеві річ у комплекті в стані, який би відповідав умовам договору і забезпечував досягнення мети найму;

• попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна наймача або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею;

• проводити за свій рахунок капітальний ремонт речі.

Обов'язки наймача такі:

• вносити плату за користування річчю щомісячно (сторони можуть визначити й інші строки внесення плати);

• перевірити в присутності наймодавця справність речі при її передачі у володіння;

• користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору;

• проводити за свій рахунок поточний ремонт речі;

• усунути погіршення стану речі, які сталися з його вини;

• у разі припинення договору негайно повернути наймодавцю річ у стані, в якому вона була від нього одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Наймодавець має право відмовитись від договору і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плати за користування нею протягом трьох місяців підряд. Договір у цьому разі вважається розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору[3, c. 379-382].

66. Договір підряду

Згідно з договором підряду, одна сторона (підрядник) бере на себе зобов'язання виконати на власний ризик визначену роботу відповідно до завдання другої сторони (замовника), тоді як замовник має прийняти та сплатити виконану роботу. Розгляд цього визначення дає підстави стверджувати, що договір підряду належить до консенсуальних, двосторонніх та оплатних договорів.

Предметом договору підряду виступає індивідуальний результат праці підрядника, що набирає певної матеріалізованої форми, придатної для оцінювання. Договір підряду може укладатися задля виготовлення, обробки чи переробки, ремонту речі, або ж для виконання іншої роботи з передачею її результату замовникові.

Сторонами договору можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи здійснюють спеціально створені для цього організації (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побутового обслуговування тощо), а також інші організації, що провадять виробничо-господарську діяльність. Зазвичай саме спеціалізовані організації виступають як підрядник. Підрядник може доручити виконання окремої роботи третім особам, при цьому він несе відповідальність перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.

Підрядник зобов'язаний виконати обумовлену договором роботу зі своїх матеріалів і своїми засобами, якщо договором не передбачено інше. Він відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалів і устаткування, а також за надання матеріалу чи устаткування, обтяженого правами третіх осіб.

У разі виконання роботи повністю або частково з матеріалу замовника, підрядник несе відповідальність за неправильне використання цього матеріалу. Він зобов'язаний подати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.

Ризик випадкового знищення матеріалів або випадкового псування (пошкодження) до настання строку здавання підрядником обумовленої договором роботи несе сторона, що надала матеріали, а після настання цього строку — сторона, що прогаяла строк, якщо інше не встановлено договором.

Особливості договору підряду такі:

• як на стороні підрядника, так і на стороні замовника можлива участь декількох осіб;
• підрядник має право залучати до виконання роботи третю особу без згоди замовника. У цьому разі замовник укладає договір з генеральним підрядником, а підрядник — договір підряду з субпідрядником;
• генеральний підрядник виступає одночасно як підрядник за договором генерального підряду і як замовник за договором субпідряду;
• підрядник сам вибирає засоби і способи досягнення обумовленого договором підряду результату;
• замовник зобов'язаний сприяти підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду;
• підрядник має право не розпочинати роботу, а вже розпочату зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником [1, c. 368-369].

67. Побутовий підряд

Договір побутового підряду належить до одного з різновидів договору підряду. Відповідно до нього підрядник, який провадить підприємницьку діяльність, бере на себе зобов'язання виконати за завданням фізичної особи (замовника) конкретну роботу, що призначена для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник, зі свого боку, зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу. Такий договір має публічний характер. Побутові послуги населенню можуть надавати не лише організації, але й окремі громадяни, які отримали статус підприємця.

Досить часто організації побутового обслуговування виконують замовлення інших суб'єктів господарювання (суб'єктів підприємництва). У таких випадках на ці підрядні відносини поширюються загальні правила договору підряду, закріплені в Цивільному кодексі України.

Кабінет Міністрів України наділений правом затверджувати типові договори побутового замовлення щодо окремих видів обслуговування громадян. Правила, які стосуються договорів підряду з обслуговування побутових потреб громадян, можуть встановлюватися також іншими законодавчими актами. Особливу роль у регулюванні відносин з побутового обслуговування населення відіграє закон України "Про захист прав споживачів".

Побутове замовлення оформлюється договором, квитанцією, розпискою або іншим документом, у якому повинні бути зазначені необхідні реквізити. Якщо замовник не має таких документів, це не позбавляє його права посилатися на свідчення свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.

Перед укладенням договору побутового підряду підрядник зобов'язаний надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про пропоновані роботи, їх види й особливості, ціну та форму оплати роботи. Якщо це має значення з огляду на характер роботи, підрядник повинен вказати замовникові конкретну особу, яка її виконуватиме. Під час здавання робіт замовникові підрядник зобов'язаний повідомити його про вимоги, яких необхідно додержуватися для ефективного та безпечного використання виготовленої або переробленої речі чи іншої виконаної роботи.

Замовник має право вимагати розірвання укладеного договору побутового підряду та відшкодування збитків у випадках, коли через неповноту або недостовірність отриманої від підрядника інформації був укладений договір на виконання робіт, які не мають властивостей, що їх мав на увазі замовник.

За договором підрядник виконує роботу зі свого матеріалу, а за бажанням замовника — з його матеріалів. У випадках, передбачених договором, матеріал може бути наданий підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу не призводить до перерахунку, якщо інше не передбачено договором. Якщо робота виконується з матеріалів замовника, то у квитанції або іншому документі, що видається підрядником при укладенні договору, мають бути зазначені точне найменування матеріалу, його кількість і оцінка, здійснена за погодженням сторін.

Вартість робіт, виконаних за договором, визначається погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами, тарифами тощо. Робота оплачується замовником після її остаточного здавання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору повністю або шляхом видачі авансу.

У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, із закінченням двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору за розумну ціну, а виторг, з відрахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника. У цих випадках підрядник має право замість продажу предмета договору підряду скористатися правом на його утримання або стягнути із замовника завдані збитки[1, c. 382-384].

68. Будівельний підряд

Згідно з договором будівельного підряду, підрядник бере на себе зобов'язання звести та передати у визначений термін об'єкт або виконати інші будівельні роботи згідно з проектно-кошторисною документацією. Замовник, зі свого боку, зобов'язаний надати підряднику будівельний майданчик (фронт робіт), якщо цей обов'язок не закріплено за підрядником, прийняти об'єкт чи завершені будівельні роботи та здійснити їх оплату.

Договір будівельного підряду укладають для виконання нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель і споруд, а також для монтажних, проектно-налагоджувальних та інших робіт, які нерозривно пов'язані з місцем розташування об'єкта. Отже, предметом договору виступає об'єкт, побудований відповідно до затвердженої документації, переданий комісії замовника та підготовлений до експлуатації.

Відповідно до Цивільного кодексу України, сторонами договору будівельного підряду — замовником і підрядником — є організації, що мають права юридичної особи, або громадяни (фізичні особи). Цей договір характеризується як консенсуальний, двосторонній та оплатний.

Перш ніж укласти договір будівельного підряду, проводиться значна підготовча робота: затверджуються титульні списки будови та проектно-кошторисна документація, забезпечується фінансування будівництва об'єкта тощо.

Зміст договору будівельного підряду формують умови про права та обов'язки сторін. Оскільки договір є двостороннім, обидві сторони мають як права, так і обов'язки.

Обов'язки і права замовника. Якщо це передбачено договором, замовник повинен у визначені строки передати підряднику проектно-кошторисну та іншу документацію, надати майданчик для будівництва, забезпечити своєчасне відкриття й безперервність фінансування будівництва та оплату виконаних будівельно-монтажних робіт. Договір може також покладати на замовника обов'язок своєчасно забезпечити "життєдіяльність" об'єкта — приєднання прокладених нових мереж водо-, газо- і паропроводів, каналізації, залізничних колій, кабельних ліній та інших комунікацій до діючих мереж і ліній.

Якщо виникає потреба консервації будівництва через обставини, незалежні від сторін, замовник зобов'язаний оплатити підряднику роботи, виконані до консервації, та відшкодувати витрати, пов'язані з консервацією.

Замовник має право вносити зміни до проектних документів як до початку робіт, так і в процесі їх виконання — за умови, що додаткова робота, спричинена цим, за вартістю не перевищує 10 % зазначеної в кошторисі вартості будівництва і не змінює характеру роботи, передбаченого договором будівельного підряду.

Внесення змін, які потребують додаткових робіт, у розмірі, що перевищує 10 %, допускається виключно за згодою підрядника. У такому разі підрядник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування відповідних збитків.

Для контролю та нагляду за будівництвом і прийняття від свого імені відповідних рішень у відносинах з підрядником замовник має право укласти договір про надання таких послуг зі спеціалізованою організацією або спеціалістом. У цьому випадку в договорі будівельного підряду визначаються функції та повноваження такого спеціаліста[1, c.373-374].

69. Підряд на проектні та пошукові роботи

Згідно з договором підряду на виконання проектних та пошукових робіт, підрядник бере на себе зобов’язання за завданням замовника розробити проектну або іншу технічну документацію та (або) провести пошукові роботи. Замовник, зі свого боку, зобов’язується прийняти ці роботи та оплатити їх.

Якщо законом не передбачено іншого, до договору підряду на проведення проектних і пошукових робіт застосовуються положення цього Кодексу.

Відповідно до договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт, замовник повинен передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, потрібні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготовлене підрядником за дорученням замовника. У такому випадку завдання набуває обов’язковості для сторін від моменту його затвердження замовником.

Підрядник зобов’язаний дотримуватися вимог, що містяться у завданні та інших вихідних даних для проектування й виконання пошукових робіт. Відступити від них він має право лише за згодою замовника.

Якщо договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт не встановлено інше, замовник зобов’язаний:

1. сплатити підрядникові встановлену ціну після завершення усіх робіт чи сплатити її частинами після завершення окремих етапів робіт або в іншому порядку, встановленому договором або законом;
2. використовувати проектно-кошторисну документацію, одержану від підрядника, лише для цілей, встановлених договором, не передавати проектно-кошторисну документацію іншим особам і не розголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;
3. надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;
4. брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
5. відшкодувати підрядникові додаткові витрати, пов’язані із зміною вихідних даних для проведення проектних та пошукових робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;
6. залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред’явленим до замовника іншою особою у зв’язку з недоліками складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт[3, c. 411-412].

70. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт

Згідно з договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, виконавець (підрядник) бере на себе зобов'язання за завданням замовника здійснити наукові дослідження, створити зразок нового виробу разом із конструкторською документацією до нього, розробити нову технологію тощо. У свою чергу, замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та здійснити її оплату.

Предметом договору може бути як повний цикл наукових досліджень, розроблення й виготовлення зразків, так і окремі його етапи.

Наукові дослідження виконавець повинен проводити особисто, якщо договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт не передбачає іншого.

Залучення сторонніх осіб до виконання науково-дослідних робіт допускається виключно за згодою замовника.

Для виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виконавець має право залучати субвиконавців, якщо договором не встановлено інше [3, c. 413].

71. Договір про надання послуг

Окрім зобов'язань, пов'язаних із виконанням робіт (зокрема, побутовий чи будівельний підряд), цивільне законодавство врегульовує окрему категорію зобов'язань, що дістали узагальнену назву — зобов'язання про надання послуг. Відмінність між ними полягає в такому: у зобов'язаннях із виконання робіт один із контрагентів зобов'язаний виконати роботу, результатом якої стає досягнення певного матеріального результату, тоді як у зобов'язаннях про надання послуг діяльність контрагента полягає у вчиненні фактичних і юридичних дій, які прямо не створюють матеріальних наслідків або взагалі не мають завершуватися матеріальними наслідками.

Послуги — це така діяльність, що не передбачає створення речі (її відновлення чи ремонту), проте сама по собі продукує відповідне благо, наділене споживною вартістю, а отже, виступає об'єктом цивільного права.

Учасники цивільного обігу надають один одному різноманітні послуги.

Згідно з договором надання послуг, одна сторона (виконавець) бере на себе зобов'язання за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається під час вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник, зі свого боку, зобов'язується оплатити виконавцеві цю послугу. Послугу виконавець має надати особисто, втім він має право перекласти виконання договору про надання послуг на третю особу, залишаючись при цьому відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі.

Якщо йдеться про договір про сплатне надання послуг, замовник зобов'язаний оплатити надану послугу у строк та в порядку, визначених договором. Коли виконання договору стало неможливим не з вини виконавця, замовник має виплатити виконавцеві розумну винагороду. Якщо ж неможливість виконання договору зумовлена виною замовника, винагорода виплачується у повному обсязі. У разі безоплатного надання послуг замовник зобов'язаний відшкодувати виконавцеві всі фактично понесені ним витрати.

Строк договору про надання послуг встановлюється за погодженням сторін, якщо законом або іншими нормативними актами не передбачено інше.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про сплатне надання послуг, відшкодовуються виконавцем у повному обсязі лише за наявності його вини. Якщо виконавець порушив договір про сплатне надання послуг під час здійснення підприємницької діяльності, він несе відповідальність, якщо не доведе, що неналежне виконання стало неможливим унаслідок дії непереборної сили.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів заробітної плати, якщо договором не встановлено іншого розміру відповідальності виконавця.

Договір про надання послуг може бути розірваний, зокрема в односторонньому порядку, на підставах, передбачених Цивільним кодексом України, законом або угодою сторін.

Зазначені загальні правила можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, зокрема договорів перевезення, транспортної експедиції, зберігання, страхування, доручення, комісії[1, c. 384-386].

72. Поняття та види перевезень

Транспорт належить до ключових галузей суспільного виробництва, і його специфіка полягає в тому, що під час здійснення транспортної діяльності (залізничної, автомобільної, повітряної, річкової, морської) нова вартість не створюється. Адже суть надання транспортних послуг зводиться до переміщення вантажів, пасажирів, багажу та пошти.

Ключова риса договорів про надання послуг перевезення порівняно з договорами про виконання робіт така: надання послуг неможливо відокремити від діяльності того, хто ці послуги надає.

Корисний ефект від такої діяльності не виникає як певний досягнутий матеріальний результат, що характерно для підрядних договорів, — він полягає у самому процесі надання послуги. Транспортні підприємства виконують перевезення та надають послуги на підставі державних контрактів і договорів про перевезення пасажирів і вантажів, враховуючи економічну ефективність провізних і переробних можливостей транспорту.

Економічні відносини транспортних підприємств, які виникають під час перевезення, базуються на засадах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Транспортні договори розмежовують на основні та допоміжні.

Основні транспортні договори забезпечують головну сферу взаємовідносин транспортних організацій і клієнтів (це договори перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, а також договори буксирування).

Допоміжні договори покликані сприяти належній організації перевізного процесу (серед них — договори на організацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних колій, подачу і прибирання вагонів тощо).

Залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення пасажирів, вантажів та пошти, їх поділяють на:

а) залізничні;

б) річкові;

в) морські;

г) повітряні;

д) автомобільні.

Водночас перевезення, що відбуваються в межах територіальної сфери дії однієї транспортної організації (скажімо, Придніпровської залізниці), вважаються перевезеннями місцевого сполучення; якщо перевезення здійснюють дві чи більше організацій одного виду транспорту — це перевезення у прямому сполученні; а коли перевезення виконують за єдиним транспортним документом організації різних видів транспорту — це перевезення у прямому змішаному сполученні.

На морському транспорті перевезення бувають:

а) каботажні — між портами України;

б) міжнародні — між іноземними портами.

У Цивільному кодексі України окремо наведено визначення таких договорів: перевезення вантажу; перевезення пасажира та багажу; договору чартеру (фрахтування); договору транспортного експедирування[387-388].

73. Договір перевезення вантажу

Згідно з договором перевезення вантажу, перевізник бере на себе зобов'язання доставити довірений йому відправником вантаж у пункт призначення та передати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві). Відправник, зі свого боку, зобов'язується внести за перевезення вантажу встановлену плату. Цей договір укладається у письмовій формі, а факт його укладення засвідчується оформленням транспортної накладної (коносамента чи іншого документа, що передбачений транспортними статутами та кодексами).

Належне виконання договору з боку перевізника передбачає дотримання ним цілої низки обов'язків, які безпосередньо випливають зі статуту (кодексу) і є необхідними умовами для нормального початку та завершення процесу перевезення. Це, зокрема, реалізується на різних стадіях виконання договору: під час його укладення; у процесі перевезення вантажу; при збереженні та видачі в пункті призначення.

На перевізника покладається обов'язок:

• своєчасно надати відправникові вантажу перевізні засоби, справні в технічному і комерційному стані, тобто придатні для перевезення конкретного вантажу (наприклад, контейнери й вагони, які очищені від залишків вантажу і сміття, а в необхідних випадках — промиті та продезінфіковані);

• своєчасно здійснити завантаження вантажу й опломбувати транспортний засіб (якщо за договором це покладено на перевізника);

• забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу. Цей обов'язок виникає з моменту одержання перевізником вантажу до перевезення і до видачі його одержувачеві у пункті призначення. Забезпечення цілісності та схоронності вантажу включає також дотримання особливих правил перевезення щодо певних видів вантажів (наприклад, вантаж, який швидко псується при перевезенні, потребує дотримання відповідних температур);

• доставити вантаж до пункту призначення у строк, встановлений погодженням сторін, якщо транспортними статутами, кодексами та правилами, що видаються згідно з ними, не передбачено інше, а в разі відсутності таких строків --у розумний строк. Наприклад, на морському транспорті строки доставки вантажів можуть бути встановлені законом або договором, а в разі їх відсутності вантаж доставляється відповідно до строків, звичайно прийнятих у морській практиці (ст. 160 Кодексу торговельного мореплавства України);

• своєчасно повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Так, залізниця повідомляє одержувача в день прибуття вантажу, проте не пізніше 12 годин наступного дня (ст. 58 Статуту залізниць);

• видати вантаж одержувачеві, зазначеному в транспортному документі. При видачі вантажу в пункті призначення перевізник повинен дотримуватись правил, чинних на певному виді транспорту. Так, відповідно до ст. 66 Статуту автомобільного транспорту, перевізник при здаванні вантажу одержувачеві зобов'язаний перевірити масу, кількість місць і стан вантажу в разі: видачі вантажу зі складу вантажної автостанції; прибуття вантажу в несправному кузові рухомого складу та ін.

З фактом укладення договору перевезення вантажу певні права та обов'язки виникають також у відправника вантажу. Деякі з них передбачені транспортними статутами (кодексами) і правилами перевезень вантажів та передують укладенню договору, зокрема:

• відправник повинен пред'явити вантаж до перевезення у належному стані, у справній тарі та упаковці, відповідно до державних стандартів і технічних умов, які забезпечують повну його схоронність[1,. 389-391].

74. Договір транспортного експедирування

Поміж допоміжних договорів, що стосуються перевезень вантажів, багажу та пошти, окреме місце посідають договори експедирування. Через поширення централізованих перевезень вантажів автомобільному транспорту нерідко передають функції, які пов'язані з початком або завершенням процесу перевезення вантажів іншими видами транспорту. Автотранспортні підприємства чи спеціально створені транспортно-експедиційні організації перебирають на себе повний комплекс операцій з відправлення вантажів водним, залізничним та повітряним транспортом, з одержання від них вантажів і доставки їх клієнтам, з проведення розрахунків за перевезення тощо. Саме відносини таких організацій з клієнтурою та іншими транспортними організаціями оформляються договорами транспортного експедирування.

Відповідно до Цивільного кодексу України, за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) бере на себе зобов'язання за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Таким договором може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання укласти від свого або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправлення й одержання вантажу. Окрім того, договір може передбачати надання додаткових послуг, потрібних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо). Зазначені положення поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконує сам перевізник. Отже, договір транспортного експедирування може містити елементи кількох видів: перевезення, доручення, комісії, підряду, зберігання тощо, які тісно переплітаються в одному юридичному факті (договорі).

Договір транспортного експедирування укладають у письмовій формі. Крім того, клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона необхідна для виконання його обов'язків. Клієнт зобов'язаний також надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором обов'язків, встановлених договором. У свою чергу, експедитор повинен повідомити клієнта про виявлення недоліків одержаної інформації, а в разі її неповноти — вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.

Якщо клієнт не надав документів та необхідної інформації, експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором до надання документів та інформації в повному обсязі. Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв'язку з порушенням обов'язку щодо надання документів та інформації про властивості вантажу та умови його перевезення.

При виконанні своїх обов'язків експедитор має право залучити інших осіб. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків інших осіб він відповідає перед клієнтом за порушення договору. За невиконання чи неналежне виконання обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до положень Цивільного кодексу України, що встановлюють відповідальність за порушення зобов'язання.

Клієнт і експедитор мають право відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з розірванням договору транспортного експедирування[1, c. 399-400].

75. Договір зберігання

Договір зберігання належить до категорії договорів, які спрямовані на надання фактичних послуг. Згідно з цим договором, одна сторона (зберігач) бере на себе зобов'язання зберігати річ, передану їй іншою стороною (поклажодавцем), та повернути її поклажодавцеві у належному стані. Договір зберігання може також передбачати обов'язок зберігача прийняти на зберігання річ, яка буде передана йому в майбутньому. Якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах чи інших приміщеннях) загального користування, такий договір визнається публічним.

Якщо договір зберігання передбачає обов'язок зберігача взяти річ на зберігання, він повинен бути укладений у письмовій формі — незалежно від складу його учасників та вартості речі, що передається.

Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання засвідчене видачею поклажодавцеві зберігальної розписки, квитанції або іншого документа, підписаного зберігачем. Замість письмової форми може бути виданий зберігачем номерний жетон або інший знак, що посвідчує прийняття речі на зберігання (знаки легітимації). Це допускається для речей, які здаються на короткострокове зберігання до гардеробів установ, театрів, їдалень тощо.

Договір зберігання може укладатися як на певний строк, так і без зазначення строку. Строк у договорі зберігання встановлюється в інтересах поклажодавця. Відповідно, поклажодавець має право вимагати від зберігача повернення майна достроково, незалежно від строку зберігання. Водночас у договорі без зазначення строку зберігач має право у будь-який момент відмовитись від договору, але зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.

Особа, яка здійснює на засадах підприємницької діяльності зберігання речей на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у неї такої можливості, оскільки договори, які підлягають укладенню в таких випадках, як зазначалося вище, визнаються публічними.

Зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, законом, іншими нормативно-правовими актами для забезпечення схоронності речі, переданої йому на зберігання. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про взяту на зберігання річ, як про власну. Він не має права без згоди поклажодавця користуватися переданою йому на зберігання річчю, а також надавати третім особам можливість користуватися нею. У разі небезпеки, нестачі чи пошкодження речі, зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови зберігання речі, не очікуючи на вказівки поклажодавця.

Плату за зберігання, строки її внесення визначають сторони в договорі. Якщо інше не визначено договором, то й витрати зберігача зі зберігання речі також включають до винагороди за зберігання. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати зі зберігання речі, якщо законом або договором не передбачено інше[1, c. 405-406].

76. Спеціальні види зберігання

У Цивільному кодексі України закріплено низку спеціальних видів зберігання, а саме: зберігання у ломбарді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову транспортних організацій; зберігання речей у гардеробах організацій; зберігання речей у готелях; зберігання речей, що є предметом спору (секвестр); зберігання транспортних засобів.

Розгляд окремих із цих договорів почнемо з договору зберігання у ломбарді. Коли ломбард приймає від фізичної особи річ на зберігання, він видає їй іменну схоронну квитанцію — саме вона й виступає формою оформлення цього договору. Ломбард зобов'язаний за власний рахунок застрахувати прийняту на зберігання річ на користь поклажодавця у повній сумі її оцінки. Оцінка речі, зданої до ломбарду, здійснюється за погодженням сторін.

Якщо поклажодавець не витребував річ із ломбарду протягом трьох місяців від дня закінчення договору зберігання, ломбард може продати її у порядку, встановленому законом. З отриманого виторгу покриваються плата за зберігання та інші платежі, що належать ломбардові. Решту суми ломбард повертає поклажодавцеві.

Зберігання цінностей у банку. Банк має право прийняти на зберігання цінні папери, дорогоцінні метали та каміння, інші коштовності та цінності, зокрема й документи. Оформлення договору зберігання цінностей у банку відбувається шляхом видачі банком поклажодавцеві іменного зберігального документа; пред'явлення цього документа є підставою для повернення цінностей, що зберігаються, поклажодавцеві.

У випадках, які передбачені договором зберігання цінних паперів, банк, крім забезпечення їх зберігання, може також вчиняти щодо цих паперів юридично значущі дії.

Договір зберігання цінностей у банку може передбачати надання поклажодавцеві охоронюваного індивідуального банківського сейфа (частини сейфа, окремого приміщення для зберігання), а також право поклажодавця працювати у банку з цінностями, що зберігаються в індивідуальному банківському сейфі. У такому разі банк зобов'язаний передати поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак чи документ, який посвідчує право пред'явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей.

За договором зберігання цінностей у банку з використанням поклажодавцем індивідуального банківського сейфа банк приймає від клієнта цінності, що мають зберігатися у сейфі, а також контролює їх поміщення до сейфа та вилучення із сейфа клієнтом.

Якщо йдеться про договір надання банківського сейфа в користування без відповідальності банку за вміст сейфа, то до нього застосовуються правила про майновий найм (оренду).

Зберігання речей у камерах схову транспортних організацій. Камери схову загального користування, що перебувають у віданні транспортних організацій, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів.

Договір зберігання речей у камерах схову транспортних організацій належить до публічних. На підтвердження того, що річ прийнято на зберігання до камери схову (крім автоматичних камер), поклажодавцеві видають квитанцію чи номерний жетон.

Збитки, яких зазнав поклажодавець унаслідок втрати, нестачі або пошкодження речей, зданих до камери схову, відшкодовуються йому протягом однієї доби, якщо при здаванні речі на зберігання її було оцінено або якщо сторони дійшли згоди щодо суми збитків, які підлягають відшкодуванню.

Строк, упродовж якого камера схову зобов'язана зберігати речі, визначається правилами, що видаються відповідно до транспортних статутів або кодексів, або за погодженням сторін. Речі, не затребувані у названий строк, камера схову зобов'язана зберігати протягом трьох місяців. Після закінчення цього строку не витребувані речі можуть бути продані у порядку, передбаченому законом.

Якщо квитанцію чи жетон втрачено, річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві за умови подання доказів належності йому цієї речі.

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр). За договором зберігання речей, що є предметом спору, двоє або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, передають цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після розв'язання спору повернути річ тій особі, якій вона присуджена за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, що спорять (договірний секвестр).

Річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання в порядку секвестру і за рішенням суду (судовий секвестр). Зберігачем за судовим секвестром може виступати як особа, призначена судом, так і особа, визначена за взаємною згодою сторін, що спорять. В обох випадках необхідна згода зберігача.

На зберігання в порядку секвестру можуть передаватися як рухомі, так і нерухомі речі.

Зберігач, який здійснює зберігання речі в порядку секвестру, має право на винагороду за рахунок сторін, що спорять, якщо договором або рішенням суду, яким встановлюється секвестр, не передбачено інше.

Зберігання транспортних засобів. За договором зберігання транспортних засобів на автостоянкових зберігачів покладається зобов'язання створити належні умови для заїзду транспортного засобу на стоянку, зберігати його й надати можливість поклажодавцю чи уповноваженій ним особі забрати його в будь-який час, а поклажодавець зобов'язаний дотримуватись правил зберігання й платити встановлену суму[1, c. 413-415].

77. Договір страхування

Страхування належить до цивільно-правових відносин, покликаних захищати майнові інтереси громадян і юридичних осіб на випадок настання окремих подій (страхових випадків). Джерелом такого захисту є грошові фонди, що їх формують за рахунок страхових платежів (внесків, премій), які сплачують ці особи.

Майнові та особисті немайнові відносини у сфері страхування врегульовані нормами Цивільного кодексу України, Законом України "Про страхування" (7 березня 1996 р.), а також правилами окремих видів страхування, закріпленими у відповідних нормативних актах законодавства України. Що ж до морського страхування суден, вантажів та інших об'єктів, то ці відносини підпадають під дію норм Кодексу торговельного мореплавства України та правил про окремі види морського страхування.

Страхування відбувається на підставі договору між страховиком і страхувальником (добровільне страхування). Якщо ж закон або інші нормативно-правові акти прямо це передбачають, страхування здійснюється й без укладення договору (обов'язкове страхування).

Зміст договору страхування полягає в тому, що страховик (одна сторона) бере на себе зобов'язання виплатити страхувальникові (другій стороні) або іншій особі, вказаній у договорі, грошову суму (страхову виплату) в разі настання певної події (страхового випадку). Страхувальник, зі свого боку, зобов'язаний сплачувати страхові платежі та дотримуватися решти умов договору.

Страховиком виступає юридична особа, створена спеціально для провадження страхової діяльності, яка в установленому порядку отримала ліцензію на цей вид діяльності.

Для страхового захисту своїх майнових інтересів громадяни та юридичні особи можуть засновувати товариства взаємного страхування. Обов'язковою передумовою реєстрації та одержання ліцензії виступає наявність у страховика мінімального статутного фонду, сума якого еквівалентна 100 тис. євро. Державною страховою компанією в Україні на сьогодні є Національна акціонерна страхова компанія (НАСК) "Оранта" — адже частка держави в її статутному фонді дорівнює 58 %.

Страхувальниками є фізичні та юридичні особи, котрі страхують власний майновий інтерес і вносять страхові платежі.

Укладаючи договори страхування, страхувальники мають право призначати громадян чи юридичних осіб для одержання страхових сум або страхового відшкодування (винагородонабувачів), а також замінювати їх, доки не настав страховий випадок.

Об'єктом страхування виступають майнові інтереси, що не суперечать законодавству і пов'язані:

• з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

• володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);

• відшкодуванням страхувальникові завданої ним шкоди особі або майну фізичної особи, а також шкоди, завданої юридичній особі (страхування відповідальності).

Договір страхування оформлюють у письмовій формі — страховик видає страхувальникові страхове свідоцтво (поліс, сертифікат). Істотними умовами договору страхування, що їх зазначають у страховому свідоцтві (полісі, сертифікаті), визнаються об'єкт страхування, розмір страхової суми, страхового внеску і строки його сплати, страховий ризик (страхові випадки), строк страхування, початок і закінчення дії договору страхування. Крім того, договір може містити й інші умови страхування.

Чинності договір страхування набирає від моменту внесення страхового платежу (внеску, премії), якщо умови страхування не встановлюють інакше. За згодою страхувальника об'єкт страхування може бути застрахований за одним договором страхування у кількох страховиків (співстрахування). У такому разі договір повинен містити умови, що визначають права та обов'язки кожного зі страховиків. Якщо між страховиками і страхувальником існує відповідна угода, один зі співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах зі страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки[1, c. 420-422].

78. Основні страхові поняття. Види і форми страхування

Добровільна та обов'язкова форми — саме так розрізняють страхування за формою.

Обов'язкове страхування — і в царині державного соціального страхування, і в індивідуальному страхуванні — зумовлене ризиками, що пов'язані з життям, втратою працездатності або виникненням збитків, які окрема особа неспроможна відшкодувати самотужки. Візьмімо, наприклад, дорожньо-транспортні пригоди, пожежу, що знищила оселю десятків чи сотень родин, втрату годувальника тощо: без обов'язкового страхування окремі люди могли б опинитися в становищі, коли до кінця життя весь їхній дохід ішов би на компенсацію завданих збитків, а подекуди й цілого життя не вистачило б для такої компенсації. За таких обставин держава все одно не могла б стояти осторонь долі цих людей. Чималу частку таких збитків має брати на себе саме держава. Аби полегшити цей тягар і не перекладати його на державний бюджет, який за будь-яких умов завжди обмежений, держава й запроваджує обов'язкове страхування.

Обов'язкове страхування встановлюють законом, за яким страховик бере зобов'язання страхувати відповідні об'єкти, а страхувальники — сплачувати належні страхові платежі.

Форми типового договору, порядок проведення та особливі умови ліцензування обов'язкового страхування визначає Кабінет Міністрів України [3, c. 439-440].

79. Договір доручення

Згідно з договором доручення, одна сторона (повірений) бере на себе зобов'язання виконати від імені та за кошти іншої особи (довірителя) конкретні юридичні дії. Відповідно, учасниками цього договору є повірений і довіритель. Повірений — це той, хто зобов'язується здійснити юридичні дії, а довіритель — той, хто доручає повіреному їх виконати. Як фізичні, так і юридичні особи можуть виступати в ролі повіреного чи довірителя. Фізичні особи, які є повіреними або довірителями, повинні мати дієздатність. Будь-яка юридична особа може бути довірителем, а повіреним — тільки якщо це не суперечить межам її дієздатності. Наприклад, товарні біржі, банки, юридичне бюро, посередницькі організації. Цей договір досить поширений у цивільному обігу.

Предметом договору доручення виступають юридичні дії повіреного. До них належать не лише правочини, а й інші дії повіреного (складання актів, вчинення процесуальних дій тощо), завдяки яким довіритель реалізує свої права та обов'язки або набуває, змінює і припиняє їх. Буває, що повірений, виконуючи доручення, здійснює також окремі фактичні дії. Наприклад, оглядає майно, яке хоче придбати довіритель, перевозить речі тощо. Ці дії не є предметом договору доручення. Вони мають супровідний характер і не можуть мати правове значення у відносинах між повіреним і довірителем, який зобов'язаний відшкодувати дії повіреного, пов'язані зі здійсненням фактичних дій.

Характерною рисою договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені та за рахунок довірителя. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Може бути встановлено і виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором.

У договорі можуть бути встановлені також строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої чинне виключне право повіреного. Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за цим договором. Коли в договорі не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Оскільки повірений виступає від імені та за рахунок довірителя, то, звичайно, він має керуватися інтересами свого довірителя і діяти відповідно до вказівок, що дав йому довіритель. Тому в договорі або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Ці дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Повірений повинен виконати дане йому доручення особисто. Але він має право і передати доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був примушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя. У таких випадках повірений несе відповідальність тільки за вибір замісника. Довіритель має право у будь-який час відхилити замісника, обраного повіреним[1, c. 431-432].

80. Договір комісії

Як правило, цей договір регулює відносини з надання торговельних послуг, коли одна особа вчиняє правочини для іншої (торгове представництво). Сфера застосування договору комісії є досить широкою — як у внутрішньому, так і в зовнішньому обігу.

Сутність договору комісії полягає в тому, що одна сторона (комісіонер) бере на себе зобов'язання за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один чи кілька правочинів від власного імені, проте за рахунок комітента. Цей договір належить до консенсуальних, двосторонніх і сплатних. Комітентом називають особу, яка надає комісійне доручення; ним може бути як фізична, так і юридична особа. У ролі комісіонерів зазвичай виступають відповідні організації в межах своєї дієздатності — наприклад, комісійні магазини, зовнішньоторговельні організації тощо.

Договір може укладатися на визначений строк або без зазначення строку чинності, із зазначенням території виконання або без неї, з умовою щодо асортименту товарів, які є предметом комісії, або без такої умови. На комітента може бути покладено обов'язок утримуватися від укладення договорів комісії з іншими особами.

Коли комісіонер зобов'язується продати або купити майно, істотними умовами договору є умови про це майно та його ціну. Майно, яке надійшло до комісіонера від комітента або було придбане комісіонером за рахунок комітента, залишається власністю останнього.

Комісіонер повинен вчиняти правочини відповідно до вказівок комітента та на умовах, найбільш вигідних для нього. Якщо таких вказівок у договорі немає, комісіонер має діяти згідно зі звичаями ділового обігу або вимогами, що звичайно ставляться. У разі, коли правочин було вчинено на вигідніших умовах, ніж ті, що визначив комітент, додатково одержана вигода належить комітентові.

Комісіонер наділений правом відступити від вказівок комітента, якщо цього потребують інтереси комітента і комісіонер не мав можливості попередньо запитати комітента або не отримав у розумний строк відповіді на свій запит. У такому випадку комісіонер зобов'язаний повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок, щойно це стане можливим. Якщо комісіонер є підприємцем, йому може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи.

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер має надати комітентові звіт і передати все одержане за договором. Якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, він повинен повідомити про це протягом ЗО днів від дня отримання звіту. У разі відсутності таких заперечень звіт вважається прийнятим.

Комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором, оглянути майно, придбане для нього комісіонером, та негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки[1, c. 436-438].

81. Договір управління майном

Згідно з договором управління майном, одна сторона (установник управління) на визначений строк передає другій стороні (управителеві) майно в управління, а управитель, своєю чергою, бере на себе зобов'язання за плату здійснювати управління цим майном від власного імені в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Об'єктами договору управління майном можуть виступати підприємства як майнові комплекси, окремі об'єкти нерухомого майна, цінні папери, виключні права, а також інше майно. В управління допускається передача й майна, що є предметом договору застави. Водночас гроші не можуть бути самостійним об'єктом довірчого управління. Передане в управління майно повинно бути відокремлене як від решти майна установника управління, так і від майна, що належить управителеві. Для проведення розрахунків, пов'язаних з управлінською діяльністю, управителеві відкривають окремий банківський рахунок.

Здійснюючи фактичні та юридичні дії у процесі управління майном, управитель зобов'язаний повідомляти своїх контрагентів, що хоча він і виступає у відносинах від власного імені, однак є не власником майна, а лише управителем. Якщо правочини та інші дії потребують письмового оформлення, у документах обов'язково зазначається, що їх вчинено управителем майна. Права, які управитель набуває внаслідок дій з управління майном, включаються до складу переданого в управління майна, а обов'язки, що виникають у результаті таких дій, виконуються за рахунок цього ж майна.

Управителем може виступати як фізична, так і юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Водночас орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування не можуть бути управителем майна.

Управитель має право доручити іншій особі (замісникові) вчинення від його імені дій, потрібних для управління майном, якщо це передбачено договором або якщо цього вимагають інтереси установника управління чи вигодонабувача за неможливості одержати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. У такому разі управитель несе відповідальність за дії обраного ним замісника так само, як за власні.

Управитель зобов'язаний здійснювати управління майном згідно з умовами договору. Водночас відчужувати передане в управління майно або укладати щодо нього договір застави він може виключно за згодою установника управління. Управителеві, який має речове право на чуже майно, передане йому в управління, надається право на захист цього права, зокрема й від установника управління.

Установником управління виступає власник майна. Усі вигоди від майна, переданого в управління, належать саме йому. Якщо власником майна є малолітня особа, фізична особа, визнана недієздатною, особа, місце перебування якої невідоме, або особа, визнана безвісно відсутньою, то установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування. У разі, коли власником майна є особа з обмеженою цивільною дієздатністю, установником управління виступає її піклувальник [1, c. 443-445].

82. Агентський договір

Відповідно до ст. 297 ГК України, за агентським договором одна сторона (комерційний агент) бере на себе зобов'язання надати другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) послуги щодо укладення угод або сприяти їх укладенню (тобто надавати фактичні послуги) від імені цього суб'єкта та за його рахунок.

Характеристика агентського договору (договору доручення). Застосовуються агентські договори виключно у сфері господарської (підприємницької) діяльності. Передусім про це свідчить те, що агентська діяльність за своїм визначенням є підприємницькою, а отже, суб'єкти, які надають такі послуги, повинні мати відповідний статус. До того ж, згідно з тим самим визначенням, клієнти агента мають статус суб'єктів господарювання і провадять господарську діяльність, у процесі якої та з приводу якої вони користуються послугами агента. Комерційний агент надає суб'єкту, якого представляє, послуги з укладення угод або сприяє їх укладенню. При цьому обов'язки агента можуть охоплювати як безпосереднє укладення угоди в інтересах довірителя на умовах, визначених агентським договором, так і пошук потенційних партнерів у широкому сенсі (організація промо-акцій тощо), що підпадає під категорію "сприяння". Відповідно до ч. 2 ст. 303 ГК України комерційний агент не гарантує суб'єкту, якого представляє, виконання третіми особами зобов'язань за угодами, укладеними за його посередництва, якщо агентським договором не передбачено інше.

Агентський договір виступає різновидом договору доручення, ширшого за предметом. Предметом агентського договору, як зазначалося, є надання агентом послуг з укладення угод або сприяння такому укладенню. Предметом же договору доручення є вчинення повіреним відповідних "юридичних дій" (ст. 1000 ЦК України) — тобто будь-яких дій, які регулюються правовими нормами і не суперечать їм. Інакше кажучи, предмет договору доручення не обмежується укладенням повіреним угод, а може охоплювати, наприклад, представництво перед третіми особами (зокрема, представництво в судових та інших органах держави) чи вчинення інших дій, не заборонених законодавством. Крім того, договір доручення, на відміну від агентського, не обов'язково укладається у сфері та з приводу здійснення господарської (підприємницької) діяльності, про що вже йшлося вище.

З огляду на це, можна твердити: якщо предметом договору є надання агентом послуг з укладення угод у сфері господарської діяльності або сприяння їх укладенню, то на такий договір поширюються норми ГК України щодо комерційного представництва, і сам договір вважається агентським. Якщо ж предмет договору, навіть укладеного у сфері та з приводу здійснення господарської (підприємницької) діяльності, становить надання повіреним інших послуг, такий договір вважається договором доручення і регулюється нормами ЦК України (гл. 68).

Надання відповідних послуг належить до істотних умов агентського договору, що й відрізняє його від інших договорів, зокрема від договорів підряду, предметом яких є не дії, а кінцевий матеріальний результат.

Сторонами агентського договору виступають комерційний агент і суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт).

Згідно з ч. 2 ст. 295 ГК України комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який на підставі повноваження, що ґрунтується на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Наявність у агента статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності зумовлена тим, що агентська діяльність визнається підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК України).

Прямих вимог щодо наявності у клієнта за агентським договором статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності законодавство не містить. Втім, вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, у процесі чи з приводу якої укладається агентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності обом сторонам агентського договору: як агенту, так і клієнту[3, c. 468-469].

83. Кредитний договір. Товарний та комерційний кредит

Відносини між кредитором і позичальником у сфері кредитування оформлюються за допомогою кредитних договорів.

Кредитний договір є юридичним документом, який закріплює взаємні зобов'язання та міру відповідальності банку й клієнта у зв'язку з отриманням останнім кредиту. Укладення кредитного договору відбувається виключно у письмовій формі, а його умови не підлягають односторонній зміні. Видача кредитів здійснюється лише після підписання кредитного договору. Для кожного клієнта умови договору визначаються окремо, щоб мінімізувати ступінь ризику. Зміст і перелік умов кредитного договору встановлюються за домовленістю сторін і охоплюють розмір кредиту, порядок надання та погашення позичок, величину відсотків за кредит, а також інші положення, що не суперечать чинному законодавству.

На практиці комерційні банки створюють типові форми кредитних угод, головними положеннями яких є:

1. Опис суб'єктів угоди — встановлюється, хто виступає позичальником, а хто кредитором, при цьому окреслюються юридичні права сторін, які підписують договір.

2. Опис умов кредитування — зазначаються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Банк перевіряє обґрунтованість замовленої суми кредиту і вносить до неї поправки з урахуванням залучення власних коштів позичальника. Конкретний строк користування кредитом встановлюється на основі оборотності цінностей, що кредитуються, та окупності понесених витрат. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку.

3. Зобов'язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом. Банк визначає відсоткові ставки залежно від таких чинників: попиту і пропозиції, що склались на кредитному ринку, рівня облікової ставки НБУ, характеру наданого забезпечення, строків користування позикою, ризику заходу, що кредитується тощо. Розмір плати за кредит встановлюється з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, витрати на ведення банківської справи та забезпечувала отримання відповідного прибутку.

4. Опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода).

5. Обмежувальні умови, до яких відносяться: захисні та негативні.

Захисні статті — це перелік дій чи умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії кредитного договору (зобов'язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).

Негативні статті — це список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі в заставу третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями);

6. Права суб'єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позички, підвищення суми позички, права достроково погашати кредит.

7. Санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або на суму кредиту, або на суму порушення. Банк може заперечити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто буде відшкодовувати витрати на вирішення спорів.

8. Строк набуття угодою чинності.

9. Можливості зміни умов угоди.

10. Юридичні адреси суб'єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками.

Договір укладається на один рік і більш тривалий термін, якщо клієнт користується кредитами постійно або об'єктом кредитування є основні засоби, або на більш короткий термін при тимчасовій потребі в коштах або наданні окремого кредиту. Кредитний договір вступає в силу з дати надання кредиту позичальнику (дата надходження коштів на рахунок позичальника або дата сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) і діє до повного погашення кредиту та сплати відсотків за його користування[3, c. 489-492].

84. Договір факторингу

Згідно з договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) фактор — одна зі сторін — передає або бере на себе зобов'язання передати другій стороні (клієнтові) грошові кошти у розпорядження за плату, тоді як клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові власне право грошової вимоги, адресоване третій особі (боржникові). Крім того, клієнт може передати факторові грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання власного зобов'язання перед фактором. У зобов'язанні фактора може бути передбачено надання клієнтові послуг, які пов'язані з грошовою вимогою, чиє право він відступає.

Фактор і клієнт виступають сторонами договору факторингу.

Роль фактора може виконувати банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, наділена законом правом проводити факторингові операції.

Клієнтами факторингу можуть бути фізичні та юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності.

Предметом договору факторингу виступає як грошова вимога з уже завершеним строком платежу (наявна вимога), так і право на отримання коштів, яке тільки виникне у майбутньому (майбутня вимога). Коли передається майбутня вимога, вона вважається такою, що перейшла до фактора, відколи виникло саме право на одержання від боржника грошових коштів, що становлять предмет передання вимоги, передбаченої договором.

Якщо передання грошової вимоги прив'язане до певної події, чинності воно набуває після того, як ця подія настане. У таких випадках додаткового оформлення передання вимоги не потрібно. Договір факторингу залишається дійсним навіть тоді, коли між клієнтом та його боржником існує угода про заборону передання грошової вимоги або про її обмеження.

Перед фактором клієнт відповідає за дійсність грошової вимоги, що є предметом відступлення. Водночас клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником вимоги, яка є предметом відступлення й пред'явлена до виконання фактором, якщо договір факторингу не встановлює іншого. Грошова вимога, право якої відступається, вважається дійсною за умови, що клієнт має право відступити право грошової вимоги і на момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, через які боржник має право не виконувати вимогу.

Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення грошової вимоги цьому факторові, причому в повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названо фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумні строки доказів того, що відступлення грошової вимоги факторові справді мало місце[1, c. 454-456].

85. Договір позики

Згідно з договором позики, позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти або інші речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник бере на себе зобов'язання повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду та якості. Цей договір належить до односторонніх і реальних. Моментом його укладення вважається передача грошей або речей.

Письмова форма договору позики є обов'язковою, коли його сума щонайменше у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного доходу. Якщо ж позикодавцем виступає юридична особа, письмова форма потрібна незалежно від суми.

Сторони можуть за власним бажанням посвідчити договір нотаріально. У такому випадку сплачується державне мито у розмірі 5 % від суми позики (підпункт "з" п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито").

Для підтвердження договору позики та його умов може бути надано розписку позичальника або інший документ, що засвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми коштів чи визначеної кількості речей.

Позикодавець має право отримувати від позичальника проценти на суму позики — у розмірах і порядку, встановлених договором. Якщо умова про розмір процентів у договорі відсутня, їхній розмір визначається обліковою ставкою банківського процента (ставкою рефінансування), яку встановлює Національний банк України. За відсутності іншої домовленості проценти сплачуються щомісяця до дня повернення суми позики.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо:

• його укладено між фізичними особами на суму, що не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного доходу, встановленого законом, і він не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін;
• позичальникові передаються речі, визначені родовими ознаками.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві одержану позику у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо строк повернення договором не встановлений або визначений моментом вимоги, сума позики має бути повернута протягом 30 днів від дня виставлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не передбачено договором.

Предмет безпроцентної позики позичальник може повернути достроково. Сума позики, наданої під проценти, може бути повернена достроково за згодою позикодавця або якщо це передбачено договором. Позика вважається повернутою у момент її передачі позикодавцеві або зарахування суми грошей, що позичалися, на його банківський рахунок[1, c. 457-459].

86. Договір банківського вкладу

Згідно з договором банківського вкладу (депозиту) банк як одна зі сторін приймає від вкладника (іншої особи) або для нього грошову суму (вклад), що надійшла, і бере на себе зобов'язання виплатити вкладникові цю суму разом із процентами на неї або доходом в іншій формі — на умовах та в порядку, визначених договором. Якщо вкладником виступає фізична особа, такий договір банківського вкладу вважається публічним. Правила, що стосуються банків, застосовуються також до інших кредитних організацій, коли вони укладають договір банківського вкладу.

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма вважається дотриманою, якщо внесення суми засвідчене ощадною книжкою, ощадним або депозитним сертифікатом чи іншим документом, виданим банком вкладникові, який відповідає вимогам, встановленим для таких документів законом, банківськими правилами, прийнятими відповідно до нього, та звичаями ділового обігу, що застосовуються в банківській практиці. Якщо письмову форму не дотримано, договір банківського вкладу визнається нікчемним.

Громадяни України мають право вносити заощаджувальні вклади до будь-якого комерційного банку. Відповідно до чинного законодавства банки самостійно встановлюють умови прийняття коштів від вкладників. Доходи, отримані за вкладами, оподаткуванню не підлягають. Вкладники самостійно обирають банк для зберігання власних коштів і можуть тримати вклади як в одній, так і в кількох банківських установах.

Розрізняють такі види вкладів: вклад на першу вимогу (вклад на вимогу) та строковий вклад — тобто вклад, що повертається після закінчення строку, зазначеного в договорі. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу після закінчення строку або суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання обставин, передбачених договором, договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу. Фізична чи юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Зазначення імені фізичної особи, на користь якої внесено вклад, належить до істотних умов банківського вкладу.

Проценти на суму банківського вкладу нараховуються у розмірі, визначеному договором, починаючи з дня, що настає за днем надходження вкладу до банку, і до дня, який передує поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Якщо умовами договору не передбачено інше, банк має право змінювати розмір процентів, що виплачуються за вкладами на вимогу. Коли банк зменшує розмір процентів, новий розмір застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про таке зменшення, після закінчення місяця з моменту відповідного повідомлення. Якщо договором розмір процентів не встановлено, банк зобов'язаний виплачувати проценти за обліковою ставкою Національного банку України.

Проценти на суму банківського вкладу виплачуються вкладникові на його вимогу після закінчення кожного кварталу окремо від суми вкладу, а проценти, не витребувані у цей строк, збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти. При поверненні вкладу виплачуються всі нараховані на цей момент проценти.

Вклад може бути внесений до банку на ім'я визначеної третьої особи, яка набуває прав вкладника з моменту надходження грошей на її рахунок. До моменту набуття особою, на користь якої зроблено банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка внесла вклад. Зазначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблено вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу. Якщо особа, на користь якої укладено договір банківського вкладу, відмовляється від вкладу, особа, яка уклала цей договір, має право вимагати повернення вкладу або переведення його на своє ім'я.

Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою та внесення коштів на її рахунок за вкладом посвідчується ощадною книжкою. Видача вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника щодо перерахування коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком при пред'явленні ощадної книжки. В ощадній книжці повинні бути зазначені та посвідчені банком найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка за вкладом, а також усі суми коштів, зараховані на рахунок, усі суми коштів, списані з рахунка, та залишок коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки у банк. Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у стан, непридатний для пред'явлення, банк за заявою вкладника зобов'язаний видати йому нову ощадну книжку [1, c. 451-453].

87. Договір банківського рахунку

Договір банківського рахунку є складною правовою категорією, що поєднує публічний обов'язок клієнта зберігати грошові кошти на рахунку в банківській установі та двостороннє зобов'язання банку й клієнта, яке ґрунтується на засадах консенсуальності та платності.

Банківський рахунок слугує для обліку власних коштів клієнта, а також для їх переказу за допомогою платіжних інструментів, що забезпечує безготівковий обіг цих коштів. Будь-який клієнт — і юридична, і фізична особа — має право відкривати необмежену кількість рахунків у будь-якій банківській установі та у валюті на власний розсуд. Водночас і банк, і клієнт зобов'язані протягом трьох днів повідомити податковий орган, у якому клієнт перебуває на обліку, про відкриття чи закриття банківського рахунку — це потрібно для взяття його на облік. Допоки банк не отримає такого повідомлення, він не має права проводити видаткові операції за рахунком клієнта. У разі порушення зазначених строків, відповідно до Закону України "Про державну податкову службу", винна особа притягається до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Чинне законодавство України встановлює види рахунків, які клієнти можуть відкривати в установах банків.

Поточні рахунки призначені для підприємств усіх видів та форм власності, їхніх відокремлених підрозділів, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Вони використовуються для зберігання грошових коштів та проведення всіх видів банківських операцій згідно з чинним законодавством України. Законодавство допускає відкриття двох і більше поточних рахунків. Проте лише один рахунок може відкриватися для формування статутного фонду господарського товариства або для ведення спільної діяльності без утворення юридичної особи — за кожним окремим договором про спільну (сумісну) діяльність. Принаймні один поточний рахунок повинен бути відкритий у національній валюті України, адже саме через нього здійснюються розрахунки в межах країни, зокрема зі сплати обов'язкових платежів, податків та зборів.

Поточні (вкладні) рахунки фізичних осіб призначені для обліку коштів, їх одержання готівкою, зберігання та здійснення безготівкових розрахунків з іншими фізичними й юридичними особами.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їхнім відокремленим підрозділам), яким виділяються кошти з державного або місцевого бюджетів для цільового використання. При цьому не варто ототожнювати реєстраційні рахунки бюджетних установ, що відкриваються в установах Державного казначейства, із зазначеними поточними бюджетними рахунками. Якщо кошти з бюджету не надходять протягом року, такі рахунки закриваються у порядку, встановленому чинним законодавством.

Банківські установи на підставі рішень Кабінету Міністрів України та Національного банку України можуть відкривати також рахунки із спеціальними режимами використання. У прийнятому рішенні обов'язково має бути визначено режим використання такого рахунку.

Отже, саме завдяки функціонуванню поточних рахунків забезпечується господарська діяльність клієнта та фінансування його потреб (оплата контрактів, виплата заробітної плати, сплата податків і обов'язкових зборів тощо)[3, c. 476-478].

88. Форми безготівкових розрахунків. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень

Існують такі форми, у яких проводяться безготівкові розрахунки:

• платіжні доручення;
• платіжні вимоги-доручення;
• чеки;
• акредитиви;
• векселі;
• планові платежі;
• залік взаємних вимог.

Розрахунки платіжними дорученнями. Під платіжним дорученням розуміють доручення підприємства своєму обслуговуючому банку перерахувати визначену суму з власного рахунку на рахунок іншого підприємства.

Платіжні доручення використовуються як у місцевих, так і в іногородніх розрахунках.

За допомогою доручень можуть здійснюватися:

• розрахунки за отримані товари та надані послуги;
• авансові платежі;
• розрахунки по нетоварних операціях;
• попередня оплата товарів і послуг та інші.

Попередня оплата — це оплата товарів чи послуг, які готові до відвантаження покупцям одразу після надходження платежу і відвантажені (вивезені) не пізніше строку, вказаного в договорі (зазвичай, трьох робочих днів з дня отримання платежу).

Банк приймає платіжне доручення до виконання лише тоді, коли на поточному рахунку є кошти або є право на отримання кредиту.

Доручення на перерахування коштів у дохід бюджету, державні цільові фонди та інші платежі безспірного характеру банк приймає незалежно від того, чи є кошти на поточному рахунку. Якщо коштів немає, доручення поміщається в картотеку № 2, тобто обліковується на позабалансовому рахунку[3, c. 481-483].

89. Розрахунки за аккредитивом

У ринкових умовах акредитивна форма розрахунків набула широкого використання — як у межах України, так і під час міжнародних операцій. Її суть полягає в тому, що банк покупця (імпортера), розташований в іншому місті, дає доручення банку постачальника (експортера) здійснити оплату рахунків постачальника згідно з умовами, викладеними в акредитивній замові.

Залежно від того, який ступінь відповідальності несуть банки, акредитиви поділяються на відкличні та безвідкличні.

Відкличний акредитив може бути скасований у будь-який момент — як банком, який його випустив, так і покупцем (імпортером). У зовнішньоторговельній практиці такі акредитиви використовують рідко, адже вони не дають гарантії оплати.

Безвідкличний акредитив, навпаки, не підлягає зміні чи анулюванню без згоди постачальника (експортера). Його сума поновлюється автоматично — у межах встановленого загального ліміту та строку дії.

За способом забезпечення акредитиви бувають покриті й непокриті. Коли відкривається покритий акредитив, банк-емітент водночас перераховує кошти для розрахунку.

Непокритий акредитив відкривається покупцеві в банку постачальника: йому надається право списувати всі суми акредитива з розрахунку банку-емітента — за умови, що між банками встановлені кореспондентські відносини.

Строк відкриття та дії акредитива визначається характером товару, умовами його зберігання й транспортування. Усі ці моменти обумовлюються в договорі. Щоб акредитив було виконано, одержувач коштів подає до виконуючого банку документи, які засвідчують дотримання всіх умов акредитива. Якщо хоча б одну з цих умов порушено, акредитив не виконується. Коли виконуючий банк відмовляється прийняти документи, що за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він зобов'язаний негайно повідомити про це одержувача коштів і банк-емітент, зазначивши причини відмови. Якщо ж банк-емітент, отримавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він має право не приймати їх і вимагати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві коштів за порушення умов акредитива, а за непокритим акредитивом — відмовитися від відшкодування виплачених сум. Про закриття акредитива виконуючий банк має повідомити банк-емітент. Невикористана сума покритого акредитива повертається банку-емітентові негайно, одночасно із закриттям акредитива. Банк-емітент зобов'язаний зарахувати повернені суми на рахунок платника, з якого депонувалися кошти[1, c. 467-468].

90. Розрахунки за інкасовими дорученнями, в застосуванням розрахункових чеків

У світовій практиці ця форма безготівкових розрахунків належить до найбільш уживаних. Чек — це документ, який містить безумовне розпорядження чекодавця банку здійснити платіж визначеної в ньому суми на користь чекоутримувача.

Платником за чеком виступає виключно той банк, у якому чекодавець має кошти й має право розпоряджатися ними шляхом виставлення чеків. Відкликати чек до завершення строку його подання заборонено. Видача чека не припиняє грошового зобов'язання, для виконання якого його було видано. Законом та встановленими відповідно до нього банківськими правилами визначаються форма чека, а також порядок його заповнення й використання.

Оплата чека платником здійснюється за умови подання його до оплати в строк, визначений законом. Платник зобов'язаний усіма доступними способами переконатися у справжності чека та в тому, що пред'явник є особою, уповноваженою за цим чеком. Збитки, завдані внаслідок оплати підробленого, викраденого чи втраченого чека, покладаються на платника або чекодавця — незалежно від того, з чиєї вини їх заподіяно. Той, хто оплатив чек, має право вимагати передання йому чека разом із розпискою про одержання платежу.

Воля чекодавця є односторонньою, проте вона породжує правовідносини між трьома суб'єктами: чекодавцем і чекоутримувачем, а також чекодавцем і банком, що його обслуговує. Прямих відносин між банком і чекоутримувачем не виникає. Претензії щодо несплати чека до банку може заявити тільки чекодавець, а не чекоутримувач. Відповідальність перед чекоутримувачем за несплату або неналежну оплату чека банк нестиме лише тоді, коли це сталося з вини банку.

Видавати чеки можуть усі особи, які наділені цивільною правоздатністю, — тобто і юридичні, і фізичні особи мають активну чекову правоздатність. Пасивна чекова правоздатність є обмеженою, адже платником за чеком може бути тільки банк, у якому відкрито рахунок чекодавця.

Розрізняють чеки іменні, чеки на пред'явника та переказні. Іменний чек переданню не підлягає. Передати його іншим особам можна лише шляхом укладення правочину про відступлення права вимоги (цесію). У переказному чеці індосамент (напис на зворотному боці чека) на платника має силу розписки про одержання платежу. Особа, яка володіє переказним чеком, одержаним за індосаментом, вважається його законним володільцем, якщо обґрунтовує своє право на безперервному ряді індосаментів.

Платіж за чеком може бути гарантований повністю або частково авалем. Гарантію платежу за чеком (аваль) може надати будь-яка особа, крім платника. Той, хто гарантує платіж за чеком, несе солідарну відповідальність з особою, яка видала чек. Особа, що гарантувала платіж та оплатила чек, набуває прав, які випливають із чека, як проти того, за кого вона дала гарантію, так і проти тих, хто зобов'язаний перед останнім.

Подання чека до банку, який обслуговує чекоутримувача, на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу. Кошти за інкасовим чеком зараховують на рахунок чекоутримувача після одержання платежу від платника, якщо договір між чекоутримувачем і банком не передбачає іншого.

Якщо платник відмовляється оплатити чек, чекоутримувач на свій вибір може вчинити позов до однієї, кількох або усіх зобов'язаних за чеком осіб (чекодавця, авалістів, індосантів), які несуть перед ним солідарну відповідальність. Такий позов чекоутримувача може бути вчинений протягом одного року від дня закінчення строку подання чека до платежу.

Розрахунки за інкасовими дорученнями. Під час розрахунків за інкасовими дорученнями (на інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта та за рахунок клієнта виконує дії, спрямовані на одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків на інкасо визначаються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу.

Під час виконання інкасового доручення документи подаються платникові у тій формі, в якій вони були одержані, за винятком банківських відміток і виписів, потрібних для оформлення інкасового доручення. Документи, що підлягають оплаті при їх поданні, виконуючий банк має подати до платежу негайно після отримання інкасового доручення.

Якщо документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий банк зобов'язаний подати документи для акцепту платника негайно після отримання інкасового доручення, а вимогу платежу здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, зазначеного в документі.

Одержані (інкасовані) суми виконуючий банк негайно передає у розпорядження банку-емітента, який повинен зарахувати ці суми на рахунок клієнта. При цьому виконуючий банк має право відрахувати з інкасованих сум належні йому плату та відшкодування витрат або видатків [1, c. 463-464].

91. Вексель та його види

У міжнародних розрахунках, як і у внутрішніх угодах різних країн, векселі застосовувалися й застосовуються досить активно. Для промисловців і комерсантів вони є зручним інструментом: дозволяють сплачувати за покупки з відстроченням платежу, а також слугують засобом оформлення та забезпечення кредитів — як комерційних, так і банківських.

Згідно із Законом України «Про цінні папери та фондову біржу», вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей володільцю векселя (векселедержателю). Вексель вирізняється своєю двоякою природою: він водночас є і цінним папером, і документом виконавчого характеру. Саме ця особливість відрізняє його від інших фінансових інструментів.

Законом передбачено два види векселя: простий (соло-вексель) і переказний (тратта). У першому випадку вексель постає як проста боргова розписка, яка (за додержання правил укладання) підпадає під дію вексельного права з усіма його матеріальними та процесуальними особливостями. Тут розрахуватися грошима має сам боржник-векселедавець. При цьому векселедавців одного й того ж векселя може бути кілька.

Коли йдеться про переказний вексель, векселедавець (трасант) пропонує третій особі (трасату) здійснити платіж векселеотримувачу (ремітенту). До моменту прийняття (акцепту) векселя трасат не несе по ньому жодної відповідальності. Після акцепту головним боржником стає акцептант, а за трасантом зберігається гарантійна функція.

Як правило, виокремлюють такі типи простого і переказного векселя: бланковий — тобто незаповнений на момент видачі вексель, підписаний векселедавцем (це тип простого векселя); а також типи переказного векселя — за власним наказом (виданий за наказом самого векселедавця) та на себе (виданий на самого векселедавця) [3, c. 493-494].

92. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Майновими правами інтелектуальної власності можна розпоряджатися шляхом укладення таких договорів:

1. ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2. ліцензійний договір;
3. договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;
4. договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
5. інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Для договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності передбачена письмова форма.

Якщо письмову форму договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності не дотримано, він вважається нікчемним.

Водночас законом можуть передбачатися випадки, коли договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності допускається укладати в усній формі [3, c. 396].

93. Договір комерційної концесії

Комерційна концесія є різновидом підприємницької діяльності, що закріплюється договором про довгострокову ділову співпрацю. За таким договором одна компанія (правоволоділець) передає юридичній чи фізичній особі — приватному підприємцю або групі підприємців (користувачам) — за винагороду право використовувати на власний розсуд, але згідно з установленими нею вимогами, комплекс належних їй прав. Мета такого використання — виготовлення та (або) реалізація конкретного товару та (або) надання послуг.

Предметом договору виступає комплекс виключних прав інтелектуальної власності — зокрема торговельних марок, промислових зразків, винаходів, товарів, комерційних таємниць тощо, — а також комерційний досвід і ділова репутація. У договорі може бути обумовлено використання цього предмета як із зазначенням території використання, так і без нього, стосовно конкретної сфери цивільного обігу.

Комерційна концесія реалізується на підставі договору, що впорядковує правовідносини між суб'єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу виключних прав, ділової репутації та комерційного досвіду правоволодільця в повному обсязі — зокрема із визначенням мінімального чи максимального обсягу використання — із зазначенням конкретної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, одержаних від правоволодільця або вироблених користувачем, здійснення іншої торговельної діяльності, виконання робіт, надання послуг).

Договір комерційної концесії укладають у письмовій формі та реєструють в органі, який здійснює реєстрацію юридичної особи або підприємця, що виступає за договором як правоволоділець. Якщо правоволодільця зареєстровано як юридичну особу або підприємця в іноземній державі, то реєстрацію договору проводить орган, який зареєстрував юридичну особу або підприємця, що є користувачем. У відносинах із третіми особами сторони договору мають право посилатися на договір комерційної концесії виключно з моменту його державної реєстрації.

Договір комерційної концесії щодо використання об'єкта, який охороняється згідно з патентним законодавством, підлягає реєстрації також у центральному органі виконавчої влади в галузі патентів і знаків для товарів і послуг. Якщо ці вимоги не дотримано, договір комерційної концесії вважається нікчемним (недійсним).

Сторонами в цьому договорі можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, зареєстровані як підприємці. Договір укладають із визначенням або без визначення строку його дії. У ньому може бути передбачено право користувача в межах відповідної території і ринку виступати в ролі субконцесіонера, тобто дозволяти іншим особам користуватися наданим йому комплексом виключних прав на умовах комерційної концесії, погоджених із правоволодільцем або визначених у договорі. Договір комерційної субконцесії не може бути укладений на більш тривалий строк, ніж договір, на підставі якого він укладається. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно.

Якщо користувач належним чином виконував свої обов'язки, він має право після закінчення строку договору на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих самих умовах.

Кожна зі сторін договору, укладеного без зазначення строку, має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це іншу сторону за шість місяців, якщо договором не передбачено більш тривалий строк. Перехід до іншої особи будь-якого виключного права, що входить до комплексу наданих користувачеві прав, не визнається підставою для зміни або розірвання договору комерційної концесії. Новий правоволоділець стає стороною цього договору в частині прав і обов'язків, що стосуються відчуженого виключного права. Форму, розмір, строки внесення та порядок перегляду винагороди за договором визначають за домовленістю сторін[1, c. 486-487].

94. Договір простого товариства

Коли договір простого товариства не має на меті провадження його учасниками підприємницької діяльності, то за спільними договірними зобов'язаннями кожен із них відповідає власним майном — у розмірі, пропорційному до вартості його вкладу у спільну справу. Інша ситуація виникає, якщо спільні зобов'язання постали внаслідок здійснення учасниками підприємницької діяльності: тоді вони несуть солідарну відповідальність за всіма спільними зобов'язаннями, причому незалежно від того, на яких підставах ці зобов'язання виникли.

Якщо учасник бажає вийти з безстрокового договору простого товариства, він має заявити про це щонайменше за три місяці до запланованого виходу. Будь-яка домовленість, яка обмежує право на відмову від такого безстрокового договору, вважається недійсною. Коли договір простого товариства не припинився попри заяву котрогось з учасників про відмову від подальшої участі, або ж його було розірвано на вимогу одного з учасників, то особа, чия участь у договорі припинилася, все одно відповідає перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, що виникли за час її участі в договорі, — так, наче вона й далі залишається учасником договору простого товариства.

Договір простого товариства припиняється у разі:

• визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім або обмеження його цивільної дієздатності — якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
• оголошення учасника банкрутом — якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
• смерті фізичної особи — учасника або ліквідації юридичної особи — учасника договору простого товариства — якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який вибув;
• відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників — якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
• закінчення строку договору простого товариства;
• виділу частки учасника на вимогу його кредитора — якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
• досягнення мети товариства або настання обставин, за яких досягнення мети товариства стало неможливим.

Коли договір простого товариства припиняється, речі, які були передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються тим учасникам, які їх надали, — без винагороди, якщо сторони не домовилися про інше [1, c. 476-478].

95. Договір про спільною діяльністю

Цивільно-правові відносини, які виникають між суб'єктами права тоді, коли вони поєднують власні внески (майно, знання тощо) та організовують співпрацю задля досягнення спільної мети, є зобов'язаннями за спільною діяльністю. Така діяльність може відбуватися як на засадах об'єднання вкладів учасників (просте товариство), так і без нього. Оскільки поєднання внесків і подальша спільна робота для досягнення єдиної мети потребують від учасників чіткої організації, зобов'язання зі спільної діяльності мають виразний організаторський характер.

Існують дві основні організаційно-правові форми та два головні види зобов'язань за спільною діяльністю. Перший варіант — коли учасники обирають організаційно-правову форму спільної діяльності без створення юридичної особи. Тоді відносини між ними оформлюються договором про спільну діяльність, який виступає юридичним фактом, тобто підставою виникнення зобов'язання за спільною діяльністю, і містить усі істотні та інші умови взаємовідносин сторін. Другий варіант — спільна діяльність учасників спрямована на співробітництво в межах самостійного суб'єкта права, юридичної особи, що створюється на підставі установчих договорів. У Цивільному кодексі України положення про установчі договори розміщені в главі "Юридичні особи". Тож далі розглянемо договір про спільну діяльність без створення юридичної особи — просте товариство.

За договором простого товариства сторони (учасники) зобов'язуються об'єднати свої вклади та діяти спільно задля одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Предметом договору про спільну діяльність виступає результат, на досягнення якого спрямовані дії учасників з об'єднання внесків та спільної діяльності. Саме оформлення предмета договору дозволяє визначити юридичну природу взаємовідносин учасників і на цій підставі узгоджувати решту умов співробітництва.

Вкладом учасника вважається все, що він вносить у спільну справу, зокрема гроші, інше майно, професійні та інші знання, навички й уміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Якщо інше не випливає з договору простого товариства або фактичних обставин, вклади учасників передбачаються рівними за вартістю. Грошову оцінку вкладу учасника здійснюють за погодженням між учасниками.

Майно, внесене учасниками, яким вони володіли на праві власності, а також продукція, вироблена в результаті спільної діяльності, та одержані від такої діяльності плоди й доходи визнаються їхньою спільною частковою власністю, якщо договором простого товариства не встановлено інше. Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручене ними одній з осіб, які беруть участь у договорі. Користування спільним майном учасників відбувається за їхньою спільною згодою, а якщо згоди досягти не вдалося — у порядку, встановленому судом.

Коли справи ведуться спільно, для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників. У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників засвідчується довіреністю, виданою іншими учасниками, або договором простого товариства.

Якщо учасник вчинив від імені всіх учасників правочини, щодо яких його право на ведення спільних справ було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочини від свого імені, він може вимагати відшкодування здійснених за власний рахунок витрат, за умови що були достатні підстави вважати ці правочини необхідними в інтересах усіх учасників. Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою, якщо договором не передбачено інше [1, c. 477-479].

Здебільшого цивільно-правові зобов'язання постають із договорів. Термін «недоговірні зобов'язання» наголошує на тому, що вони виникли не внаслідок договору чи будь-якої іншої угоди, а саме через односторонню дію певної особи. Підставою для їхнього виникнення може слугувати односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони на користь іншої. Водночас зобов'язально-правові відносини, що постають із такого роду односторонніх дій осіб, за своїм характером і змістом практично не відрізняються від аналогічних відносин, які виникли з договору. Саме тому в римському приватному праві такі відносини називали ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча жодного договору або іншого правочину між сторонами зобов'язання насправді немає.

Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов'язання, за своїм характером має бути правомірною. Адже з недозволеної дії постає цілком інший тип недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання)[1, c. 482].

97. Зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди

Заподіяння шкоди іншій особі належить до підстав виникнення зобов'язань. Якщо більшість зобов'язань постає з правомірних актів — договору, одностороннього правочину чи адміністративного акта, — то цей різновид зобов'язань породжується актами неправомірними, а саме правопорушенням, тобто протиправним винним заподіянням шкоди деліктоздатною особою. Такі зобов'язання дістали назву деліктних (від лат. delictum — правопорушення). Вони виникають у ситуаціях, коли заподіювач шкоди й потерпілий не були пов'язані зобов'язальними відносинами або ж шкода з'явилася незалежно від тих зобов'язальних відносин, що між сторонами існували.

Отже, деліктне зобов'язання — це зобов'язання, у якому особа, котра протиправно і винно (через неправомірні рішення, дії чи бездіяльність) заподіяла шкоду особистим немайновим правам фізичної чи юридичної особи або шкоду їхньому майну, має відшкодувати її в повному обсязі.

У цьому положенні втілено формулу генерального делікту: «Хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати». Водночас особа, яка завдала шкоду, може звільнитися від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з її вини.

Якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, вона відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Зміст деліктного зобов'язання утворюють право кредитора та обов'язок боржника. Так, боржник зобов'язаний вчинити дії, які відновили б майнову сферу до рівня, що існував до порушення, а кредитор має право одержати відповідне відшкодування.

Той, хто завдав шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини. Не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою під час здійснення нею права на самозахист, зокрема у стані необхідної оборони, якщо її межі не були перевищені. Коли ж при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, цю шкоду має відшкодувати особа, яка вчинила протиправну поведінку.

Шкода, завдана у стані крайньої необхідності (тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами), має бути відшкодована особою, яка її завдала. З огляду на обставини, за яких було завдано шкоду, суд може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу, або зобов'язати відшкодувати шкоду частково як того, хто її завдав, так і третю особу, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як третю особу, так і того, хто її завдав.

Як уже зазначалося, зобов'язання, що виникають за завдання шкоди, — найбільш поширений вид недоговірних зобов'язань[1, c. 483-484].

98. Недоговірні зобов'язання

Цивільний кодекс України зараховує до недоговірних правомірних зобов'язань такі категорії:

1. публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;
2. публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;
3. вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;
4. рятування здоров'я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.

Окрему групу недоговірних зобов'язань становлять ті, що виникають з цивільних правопорушень. Якщо в основі згаданих вище недоговірних зобов'язань лежать дозволені дії, то фундаментом деліктних зобов'язань є, навпаки, виключно неправомірні дії.

До таких недоговірних зобов'язань належать:

1. створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;
2. заподіяння шкоди;
3. набуття, збереження майна без достатньої правової підстави[1,c. 485].

99. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім та недієздатнім особами

Якщо шкоду заподіяно неповнолітнім, який ще не досяг 14 років, то відповідальність несуть його батьки (усиновлювачі), опікуни або інші фізичні особи, які на правових підставах займаються вихованням цього неповнолітнього. Вони звільняються від відповідальності лише тоді, коли доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

За Цивільним кодексом України поведінка батьків чи опікунів вважається винною, якщо завдана неповнолітнім шкода стала результатом несумлінного здійснення або нездійснення нагляду за ним. Йдеться, зокрема, про відсутність необхідної уваги, потурання, заохочення пустощів, хуліганських дій тощо, що зрештою призвело до негативної поведінки дітей, яка й спричинила шкоду.

Батьки та опікуни не мають права посилатися на відсутність вини й тоді, коли на момент завдання шкоди дитина перебувала на вулиці, у знайомих чи з друзями. Оскільки батько й мати дитини наділені рівними правами та обов'язками, до відповідальності їх слід притягувати незалежно від того, чи проживають вони разом із дитиною, чи окремо. Якщо батьків позбавлено батьківських прав, суд може покласти на них відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав — за умови, що поведінка неповнолітнього стала наслідком неналежного виконання ними обов'язку щодо виховання неповнолітнього.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України, за шкоду, завдану фізичною особою, яку в судовому порядку визнано недієздатною, відповідають опікун або установа, зобов'язані здійснювати за нею нагляд, — якщо вони не доведуть, що шкоду завдано не з їхньої вини. Зазвичай такими установами є лікарні, де утримуються хворі на душевні хвороби. Обов'язок опікуна чи закладу відшкодувати шкоду, завдану фізичною особою, визнаною недієздатною, не припиняється навіть у разі відновлення дієздатності такої особи.

Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або не має майна, достатнього для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа таким майном володіє, суд може ухвалити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи[1, c. 508-510].

100. Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки

Існують види діяльності, які вже самі по собі несуть загрозу для тих, хто перебуває поруч. Скажімо, коли експлуатується транспортний засіб, для громадян виникає ризик зіткнення машин, аварії чи наїзду.

Зазвичай під джерелом підвищеної небезпеки розуміють діяльність, яка пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, з використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, з утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, і яка створює небезпеку як для особи, що здійснює цю діяльність, так і для інших осіб.

У Цивільному кодексі України подано приблизний перелік осіб і організацій, чия діяльність пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення: володільці транспортних засобів, транспортні організації, промислові підприємства, будови та ін. Відштовхуючись від цього переліку, легко сформувати уявлення про джерела підвищеної небезпеки. До них належать різні транспортні засоби (локомотиви, автобуси, трамваї, тролейбуси, автомашини тощо), устаткування промислових підприємств (верстати, механізми, конструкції), будівельна техніка (бульдозери, екскаватори, баштові крани). Судова практика як джерело підвищеної небезпеки розглядає також рухомий склад залізниці, річкові і морські судна, обладнання гарячих цехів, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини. Варто зауважити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки: велосипеди, вогнепальну і холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт.

Шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовує особа, яка на відповідній правовій підставі — права власності, іншого речового права — володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Щоб захистити інтереси громадян і організацій, законодавець запровадив особливі умови відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Суттєва особливість цієї відповідальності полягає в тому, що вона настає незалежно від вини особи, яка завдала шкоду, тобто ця особа не звільняється від відповідальності навіть тоді, коли встановлено її невинність.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, полягає і в тому, що зобов'язання з відшкодування шкоди завжди покладається на володільця цього джерела підвищеної небезпеки. Володільцем джерела підвищеної небезпеки, який несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду, визнається юридична чи фізична особа, якій джерело підвищеної небезпеки належить на певній правовій основі і яка здійснює його експлуатацію (володіння, користування, зберігання, транспортування тощо). Володільцем джерела підвищеної небезпеки є той, хто здійснює експлуатацію джерела підвищеної небезпеки на підставі належного йому права власності (права спільної власності), права володіння та користування джерелом підвищеної небезпеки на підставі договору підряду, оренди, доручення та інших договорів. Права володіння й користування таким джерелом ґрунтуються на адміністративному акті чи іншій правовій підставі. Особою, відповідальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, також визнається особа, яка самочинно (протиправно і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки.

Якщо особа, яка керувала джерелом підвищеної небезпеки, не є його володільцем, а виконувала ці функції в силу трудової угоди з володільцем (наприклад, водій тролейбуса, машиніст електропоїзду), то вона не відповідає безпосередньо перед потерпілим за завдану шкоду. Так, у разі дорожньо-транспортної пригоди перед потерпілим пішоходом відповідальність буде нести не водій тролейбуса, який безпосередньо заподіяв шкоду, а трамвайно-тролейбусне управління (ТТУ) як володілець тролейбуса. Безпосередній винуватець (водій) несе відповідальність перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Така вимога кредитора (ТТУ) до боржника (водія) про повернення грошової суми, яку кредитор сплатив потерпілому за вини боржника третій особі (пішоходу), називається в цивільному праві регресним позовом.

Підставами звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності є непереборна сила або умисел потерпілого.

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили, яка безпосередньо не давала змоги належним чином експлуатувати джерело підвищеної небезпеки (наприклад, у результаті землетрусу сталася аварія поїзду, яка завдала шкоду пасажирам)[1, c. 505-506].

101. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянина

Коли фізичній особі заподіюється шкода життю чи здоров'ю, це тягне за собою обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду. Водночас цей різновид деліктних зобов'язань, порівняно із загальними умовами відшкодування шкоди, має чимало особливих рис.

Передусім ідеться про протиправність діяння: зазвичай будь-яке діяння, яким завдається шкода життю та здоров'ю фізичної особи, презюмується протиправним. Причина в тому, що життя та здоров'я людини визнаються найвищою соціальною цінністю, не можуть бути пошкоджені, а правовідносини, які опосередковують ці блага, мають абсолютний характер. Проте в окремих випадках, прямо передбачених у законі, шкода життю та здоров'ю може бути правомірною — наприклад, за необхідної оборони. Крім того, протиправним вважається і заподіяння шкоди життю та здоров'ю внаслідок неналежного виконання умов договору, зокрема коли каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть настають через неналежне виконання договору перевезення (ст. 1196 ЦК України).

Щодо самої шкоди, то слід зазначити: таким протиправним діянням фізичній особі завдається каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть.

Поняття «смерть» у законодавстві не визначене, однак, на нашу думку, під ним варто розуміти певний стан організму фізичної особи, що засвідчується висновком компетентного медичного органу і характеризується незворотними руйнівними процесами центральної нервової системи та кори головного мозку, які настали внаслідок припинення функціонування життєво важливих систем людини (серцево-судинної, дихальної, нервової).

Поняття «каліцтво», своєю чергою, охоплює дві основні категорії: травму та професійне ушкодження здоров'я.

Травма характеризується раптовим і, як правило, одноразовим зовнішнім впливом на організм, унаслідок чого йому завдається фізичне ушкодження. Наприклад, удар, внаслідок чого йому завдається фізичне ушкодження. Професійне захворювання — це таке ушкодження здоров'я, що передбачене чинним законодавством34 і стало наслідком неодноразового, а систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, характерних для цього виду професії.

Поняттям «інше ушкодження здоров'я» охоплюється будь-яке не пов'язане з каліцтвом пошкодження здоров'я, що настало внаслідок так званого загального захворювання. При цьому таке загальне захворювання не пов'язане ні зі специфікою професії, ні з травматичним впливом на організм людини, а є видом ушкодження здоров'я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм — наприклад, коли через відключення опалення особа захворіла на гостре респіраторне захворювання.

Специфіка моральної шкоди, завданої життю та здоров'ю фізичної особи, полягає також у тому, що її неможливо відшкодувати в натурі та оцінити в грошовому еквіваленті [1, c. 501-503].

102. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, роботи або послуг

Якщо фізичній або юридичній особі заподіяно шкоду через конструктивні, технологічні, рецептурні чи інші недоліки товарів, робіт або послуг, а також через недостовірну чи недостатню інформацію про них, то обов'язок її відшкодувати покладається на продавця, виробника або виконавця послуг. При цьому відшкодування не ставиться у залежність від вини заподіювачів шкоди, як і від наявності договірних відносин між потерпілим та ними.

Коли шкоду завдано внаслідок недоліків товару, потерпілий має право вибору: відшкодувати її може або продавець, або виробник товару. Якщо ж шкода виникла через недоліки робіт (послуг), її відшкодовує виконавець цих робіт (послуг). У ситуації, коли шкоду завдано внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації про властивості товару та правила його користування, відшкодування здійснюється за вибором потерпілого — продавцем або виготовлювачем товару. Важливо наголосити: шкода, завдана через недоліки товарів, робіт, послуг, підлягає відшкодуванню, якщо її заподіяно протягом установлених строків придатності цих товарів, робіт, послуг, а за відсутності таких строків — протягом 10 років від дня виготовлення товару, виконання робіт, надання послуги. Поза межами цих строків шкода відшкодовується:

• якщо строк не встановлено всупереч вимогам закону;

• якщо особу не було попереджено про необхідні дії після закінчення строку придатності та про можливі наслідки в разі невиконання зазначених дій.

Від відповідальності продавець або виробник товару, виконавець робіт (послуг) звільняється лише тоді, коли доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування чи зберігання товару (результатів робіт, послуг)[1, c. 512-513].

103. Компенсація моральної шкоди

Працівник може отримати відшкодування моральної шкоди навіть тоді, коли він не втратив працездатність — достатньо, щоб моральні страждання були спричинені небезпечними або шкідливими умовами праці.

Компенсуючи моральну шкоду, законодавець намагається певною мірою згладити моральні страждання, заподіяні особі. Однак людські емоції складно виміряти у грошовому еквіваленті, особливо самому потерпілому.

Розмір компенсації моральної шкоди встановлює суд, беручи до уваги характер правопорушення, глибину фізичних і моральних страждань, погіршення чи втрату можливості реалізувати потерпілим свої здібності, а також ступінь вини заподіювана у випадках, коли вина є підставою відшкодування. Під час визначення розміру шкоди слід дотримуватися вимог розумності та справедливості. Характер фізичних і душевних страждань суд оцінює з огляду на фактичні обставини, за яких було завдано моральну шкоду, та на особу потерпілого. Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов'язується із сумою цієї компенсації. Моральна шкода може компенсуватись одноразово, а моральна шкода, завдана каліцтвом — шляхом здійснення щомісячних платежів[1, c. 513-514].

104. Поняття та підстави спадкування. Відкриття спадщини

Коли громадянин помирає, його майнові права та обов'язки, а також окремі немайнові права (тобто спадщина) переходять до інших осіб — спадкоємців. Такий перехід майна померлого до однієї чи кількох осіб має назву спадкування.

Порядок і умови спадкування врегульовані сукупністю цивільно-правових норм, які утворюють самостійний цивільно-правовий інститут — спадкове право. Саме в межах спадкового права визначаються підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості успадкування окремих видів майна, а також порядок і строки прийняття спадщини чи відмови від неї та оформлення спадкових прав.

Майно, що переходить у порядку спадкування, називають спадщиною. Серед майнових прав, які у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, передусім слід виокремити право власності на різноманітні об'єкти. Йдеться про право власності на будинок, дачу, автомашину, заощадження, цінні папери, земельну ділянку, предмети домашньої обстановки та особистого вжитку, інші речі, що є об'єктом права власності громадян. До майнових прав у складі спадщини належить не лише право власності, а й право вимоги, яке випливає з укладених спадкодавцем договорів (зокрема, договору дарування, позики, зберігання, купівлі-продажу тощо).

Приміром, громадянин за договором позики передав комусь певну суму грошей. Якщо позикодавець помре раніше, ніж позичальник поверне позичені кошти, то право вимагати від боржника повернення боргу переходить до спадкоємців позикодавця.

До спадщини належить також право на заробітну плату та пенсію, які спадкодавець не встиг одержати, майнові права авторів літературних, художніх творів і творів мистецтва, майнові права авторів відкриттів та винахідників.

Як уже зазначалося, склад спадкового майна охоплює й майнові обов'язки спадкодавця. Якщо за життя спадкодавець мав борги, після його смерті вони також переходять до спадкоємців. Водночас спадкоємці відповідають за боргами спадкодавця виключно в межах дійсної вартості отриманого у спадщину майна. Дійсна вартість спадщини визначається на момент її відкриття, а не на момент, коли кредитори пред'являють вимоги до спадкоємця.

Відкриття спадщини — це настання визначених обставин, з якими закон пов'язує виникнення у відповідних осіб права спадкоємства.

Цивільний кодекс України передбачає такі обставини, що зумовлюють відкриття спадщини: 1) смерть особи; 2) оголошення особи судом такою, що померла.

Для відкриття спадщини важливе значення має встановлення часу її відкриття. Саме на момент відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, з'ясовується, яке майно належало спадкодавцю і має перейти до спадкоємців, а також з дня відкриття спадщини обчислюється встановлений законом строк для її прийняття тощо.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, зазначений у свідоцтві про смерть, яке видають органи РАГСу.

Якщо спадщина відкривається внаслідок оголошення особи такою, що померла, часом відкриття спадщини вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення особи такою, що померла.

У разі одночасної смерті (у межах однієї доби) осіб, які є спадкоємцями одна щодо одної (наприклад, батько й син загинули в авіакатастрофі), спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожного з них.

Якщо кілька осіб, які могли б бути спадкоємцями одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У такому випадку спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з цих осіб.

Точне визначення місця відкриття спадщини має особливе значення для розв'язання окремих питань, пов'язаних із порядком спадкування.

Зокрема, нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини вживає заходів щодо охорони спадкового майна; за місцем відкриття спадщини спадкоємці подають до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, а нотаріальні контори видають спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину; за місцем відкриття спадщини кредитори спадкодавця пред'являють претензії до спадкоємців.

Місцем відкриття спадщини вважається:

• останнє місце проживання спадкодавця;
• якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Місцем відкриття спадщини слід вважати конкретний населений пункт: те чи інше місто, село, селище, а також район, область або країну, де цей населений пункт розташований.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини[1, c. 518-521].

105. Спадкоємці. Особи, які не мають право успадковувати

Спадкоємцем називають особу, котра в разі смерті іншої особи отримує право на її спадкове майно.

Особами, що можуть спадкувати за заповітом або за законом, виступають фізичні особи, які живі на момент відкриття спадщини, а також ті, хто був зачатий ще за життя спадкодавця і народився живим уже після відкриття спадщини. Для набуття статусу спадкоємця фізичній особі не важливі ні вік, ні стать, ні стан здоров'я.

Таким чином, спадкоємцями можуть виступати як дієздатні, так і недієздатні громадяни. У другому випадку потрібні для прийняття спадщини дії виконують законні представники такої особи — батьки, усиновлювачі чи опікуни. Спадкоємцями можуть бути й іноземні громадяни, а також особи без громадянства. Що ж до юридичних осіб, держави та територіальних громад, то вони набувають статусу спадкоємців виключно за заповітом.

Цивільне законодавство передбачає доволі жорсткі обмеження кола спадкоємців. Так, права на спадкування — ані за заповітом, ані за законом — не мають особи, які:

• навмисно забрали життя спадкодавця чи когось із потенційних спадкоємців або ж вчинили замах на їхнє життя (виняток становить особа, яка вчинила такий замах, коли спадкодавець, знаючи про це, все одно визнає її своїм спадкоємцем);

• навмисно заважали спадкодавцеві здійснити свою останню волю під час складення заповіту, чим сприяли появі права на спадкування у себе чи у близьких їм осіб або ж збільшенню їхньої частки у спадщині.

Права на спадкування за законом позбавлені:

• батьки щодо дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і на момент відкриття спадщини не були поновлені у цих правах, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти, інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них законом обов'язків з утримання спадкодавця, за умови, що цю обставину встановив суд;

• особи одна щодо одної, якщо їхній шлюб визнано судом недійсним (коли шлюб визнано недійсним уже після смерті одного з подружжя, то тому з подружжя, хто пережив, і не знав та не міг знати про перешкоди до укладення шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки у майні померлого, набутого ними за час цього шлюбу).

Судовим рішенням особу може бути усунено від права на спадкування за законом, якщо буде доведено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, котрий через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво перебував у безпорадному стані.

Описані правила стосуються будь-яких спадкоємців, зокрема й тих, хто має право на обов'язкову частку, а також осіб, на чию користь складено заповідальний відказ[1, c. 524-526].

106. Спадкування за заповітом

Будь-яка дієздатна людина має право ще за життя визначити, як розпорядитися її майном після смерті. Таке розпорядження, оформлене у визначеній законом формі, має назву заповіт.

З точки зору юридичної природи, заповіт належить до односторонніх правочинів. У ньому відображається волевиявлення лише однієї особи — заповідача. Саме завдяки цьому односторонньому волевиявленню після смерті заповідача в осіб, зазначених у заповіті, зазвичай виникає право на отримання спадщини.

Цивільний кодекс України висуває до заповіту низку вимог. Оскільки заповіт — це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають з волі заповідача, до нього застосовуються такі самі умови дійсності, як і до будь-якого договору, а саме:

• заповіт може скласти виключно дієздатна особа;
• заповіт має бути укладений у формі, передбаченій законом;
• зміст заповіту повинен відповідати вимогам чинного законодавства.

Заповіт оформлюється у письмовій формі, причому обов'язково зазначаються місце та час його укладення. Він має бути підписаний власноруч та нотаріально посвідчений. Укладення заповіту через представника не допускається.

Нотаріус посвідчує заповіт, який заповідач написав власноруч або створив за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Якщо в населеному пункті нотаріус відсутній, заповіт (за винятком секретного) може посвідчити уповноважена посадова чи службова особа відповідного органу місцевого самоврядування.

За бажанням заповідача його заповіт може бути посвідчений у присутності свідків. Свідками можуть виступати лише особи з повною дієздатністю. Свідки, при яких посвідчується заповіт, зачитують його вголос і ставлять на ньому свої підписи. Відомості про особу свідків обов'язково вносяться до тексту заповіту.

Свідками не можуть бути: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом, а також члени сім'ї та родичі спадкоємців за заповітом; свідки, які неспроможні прочитати чи підписати заповіт. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням це може зробити інша особа, і при цьому зазначаються причини, з яких спадкодавець не може поставити підпис самостійно. Особа, на користь якої складено заповіт, не має права його підписувати.

Зміст заповіту слід складати таким чином, щоб розпорядження спадкодавця не породжувало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини. Якщо заповіт укладено на користь кількох осіб, спадкодавець має право вказати в ньому, яку частку майна він призначає кожному зі спадкоємців [1, c. 526-527].

107. Спадкування за законом

Коли спадкування відбувається за законом, до нього залучаються особи, визначені законодавцем як спадкоємці. Іншими словами, спадкове майно в такому випадку розподіляється між тими, хто названий у відповідних статтях Цивільного кодексу України. Цих осіб прийнято називати законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Спадкування за законом відбувається тоді, коли його не змінив заповіт, тобто спадкодавець у своєму заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців персонально. Отже, спадкування за законом має місце, якщо:

• спадкодавець не залишив заповіту або заповіт визнано недійсним повністю чи частково;
• спадкоємців за заповітом усунено від спадщини.

Кого ж законодавець відносить до числа спадкоємців за законом? Відповідаючи на це питання, беруть до уваги такі чинники: кровну спорідненість, шлюбні відносини, сімейні зв'язки та членство у сім'ї.

Право на спадкування спадкоємці за законом отримують почергово. Кожна наступна черга набуває право на спадкування тоді, коли спадкоємці попередньої черги відсутні, усунені від спадкування, не прийняли спадщину або відмовилися від неї. Приміром, якщо є спадкоємці першої черги — право на одержання спадщини виникає виключно в цих осіб. Спадкоємців другої та наступних черг у такому разі до спадкування не закликають. Якщо ж спадкоємці першої черги відсутні, не прийняли спадщину або всі вони не закликаються до спадкування, тоді до спадкування залучаються спадкоємці другої черги.

Варто наголосити, що правила про черговість набуття спадкоємцями за законом права на спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Однак така угода не повинна порушувати прав спадкоємців, які в ній не беруть участі, а також спадкоємців, котрі мають право на обов'язкову частку.

Окрім цього, за рішенням суду особа, яка за законом належить до спадкоємців наступних черг, може отримати право на спадкування за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася спадкодавцем, матеріально його забезпечувала, надавала йому іншу допомогу, якщо той через тяжку хворобу або каліцтво перебував у безпорадному стані.

Згідно з Цивільним кодексом України спадкоємці за законом розподіляються на такі черги.

Перша черга охоплює:

• дітей спадкодавця (зокрема зачатих за життя спадкодавця та народжених після його смерті);
• того з подружжя, який пережив спадкодавця;
• батьків спадкодавця.

Друга черга охоплює:

• повнорідних і неповнорідних братів та сестер спадкодавця;
• діда й бабу як з боку батька, так і з боку матері спадкодавця.

Третя черга охоплює:

• рідних дядька та тітку спадкодавця.

Четверта черга охоплює:

• осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

П'ята черга охоплює:

• інших родичів спадкоємця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця до цього числа не входить.

У шосту чергу право на спадкування за законом отримують також утриманці, які не були членами його сім'ї (але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для утриманця єдиним або основним джерелом засобів для існування).

Спадкування за правом представлення мають:

• внуки (правнуки) спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дідові, бабі), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;
• прадід, прабаба успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (дідові, бабі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;
• племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові і матері (братові і сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;
• двоюрідні брати та сестри спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюють кілька осіб, то частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Водночас спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Якщо ж це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, також можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них[1, c. 536-538].

108. Перехід права на прийняття спадщини. Спадкова трансмісія, спадкування за правом представлення

Коли спадкоємець — за заповітом чи за законом — після відкриття спадщини помирає, так і не встигнувши її прийняти, право прийняти належну йому частку переходить до його власних спадкоємців. Виняток становить лише право на прийняття обов'язкової частки у спадщині. Такий механізм має назву спадкової трансмісії.

Реалізується це право на загальних підставах — упродовж строку, який залишився. Якщо ж цей залишок виявляється коротшим за три місяці, строк продовжується до трьох місяців.

Отже, спадкова трансмісія — це перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців тієї особи, котра мала право на спадщину, але не прийняла її через смерть.

Варто нагадати, що цивільне законодавство передбачає п'ять черг спадкоємців за законом. Першу чергу складають діти спадкодавця (зокрема й ті, що народилися після його смерті), батьки померлого та той із подружжя, який його пережив. Друга черга — це рідні брати й сестри спадкодавця, а також його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Право на спадкування за законом у третю чергу мають рідні дядько та тітка спадкодавця. До четвертої черги законодавець відносить осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до відкриття спадщини. П'яту чергу становлять утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, а також інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. Онуки (правнуки), прабаба, прадід та племінники спадкодавця не належать до жодної з цих черг. Однак це зовсім не означає, що вони за жодних обставин не закликаються до спадкування. Зазначені особи є спадкоємцями за законом тоді, коли на момент відкриття спадщини того родича, який був би спадкоємцем, уже немає в живих. Вони успадковують ту частку, яка належала б йому, якби він був живий. Таке спадкування називають спадкуванням за правом представлення [3, c. 546-547].

109. Заповідальний підказ

Призначення спадкоємців становить основу будь-якого заповіту. Заповідач має можливість вказати одну особу як свого спадкоємця, залишивши їй усе майно, незалежно від його складу та місця знаходження. Також він може визначити кількох спадкоємців, розподіливши між ними належне йому майно.

Крім того, спадкодавець наділений правом зобов'язати одного або декількох спадкоємців здійснити за рахунок спадкового майна конкретні дії на користь третьої особи, зазначеної в заповіті. Таке покладення обов'язків на спадкоємця має назву заповідального відказу, або легату.

Об'єктом заповідального відказу можуть виступати доручення спадкоємцям передати у власність конкретну річ або визначену грошову суму третій особі (відказоодержувачу). Відказоодержувачами можуть бути як особи, що належать, так і ті, що не належать до кола спадкоємців за законом.

Окремим різновидом заповідального відказу є покладення на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інша будівля, обов'язку надати іншій особі право користування ними. Це право користування залишається чинним і при подальшій зміні власників. Право користування не підлягає відчуженню, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Спадкоємець, на якого покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його виключно в межах реальної вартості майна, що перейшло до нього, з відрахуванням частки боргів спадкодавця, що на нього припадають.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Яким же є практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше визначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Річ у тім, що в окремих випадках без застосування заповідального відказу заповідач не може досягти поставленої мети. Приміром, він прагне передати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отримують майно у власність[1, c. 532-534].

110. Заповіт під умовою. Заповіт подружжя

Новий ЦК також допускає, що заповідач може поставити виникнення права на спадкування для особи, вказаної в заповісті, у залежність від певної умови — як такої, що пов'язана з її поведінкою, так і такої, що з нею не пов'язана (наприклад, проживання у конкретному місці, народження дітей, здобуття освіти тощо). При цьому така умова має існувати на момент відкриття спадщини. Запропонована редакція статті свідчить не про розширення свободи заповіту, а навпаки — про можливість викривлення волі заповідача, про обмеження свободи заповіту.

Приміром, батько визначив умовою отримання спадщини здобуття сином вищої освіти. Син, знаючи про цю умову, вступає до вищого навчального закладу, успішно навчається, і саме в цей час заповідач помирає. Оскільки умова повинна існувати на момент відкриття спадщини, то син, відповідно, права на спадщину не набуває.

Заповіт подружжя — це новий різновид заповіту, однак його регулювання здійснюється загальними нормами щодо складання заповітів та умов їх виконання.

Спеціальною нормою, присвяченою заповіту подружжя, є ст. 1243 Цивільного кодексу України (далі по тексту — Кодекс).

Право на складення спільного заповіту має подружжя стосовно майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (ч. 1 ст. 1243 Кодексу).

Подружжя — це жінка та чоловік, які перебувають у шлюбі, зареєстрованому в державному органі реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 Сімейного кодексу).

Предметом спільного заповіту подружжя виступає майно, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, тобто майно, набуте подружжям у період шлюбу, незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Передбачається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної власності подружжя.

Заповіт подружжя може бути складений не тільки щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, але й щодо особистого майна кожного з них, адже законом не забороняється включення майна до спадщини.

Під час посвідчення заповіту подружжя нотаріус вимагає оригінал свідоцтва про шлюб. Відтак права скласти спільний заповіт не мають особи, які перебувають у незареєстрованому шлюбі.

Якщо подружжям складено спільний заповіт, то спадщина відкривається після смерті останнього з подружжя. Право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Після смерті одного з подружжя відносини спадкування не виникають, частка у праві спільної сумісної власності (не визначена і не виділена) автоматично переходить до другого з подружжя, який його пережив (ч. 2 ст. 1243 Кодексу). Такий перехід відбувається незалежно від бажання, висловленого у заповіті, а відповідно до закону [3, c. 539-541].

111. Право на обов'язкову частку у спадщині

В інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного подружжя та батьків свобода нотаріальних розпоряджень зазнає обмеження.

Суть цього обмеження полягає в наступному: неповнолітні (ті, кому ще не виповнилося 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (жінки після 55 років і чоловіки після 60 років, а також інваліди І, II та III груп) успадковують половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом, — і це не залежить від того, що зазначено у заповіті.

Таку частку, на яку за будь-яких обставин мають право ці спадкоємці, називають обов'язковою часткою у спадщині. Якщо заповідач позбавить своїх неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців (із числа перелічених вище) обов'язкової частки, то заповіт у цій частині вважатиметься недійсним.

Наприклад, громадянин А. на момент відкриття спадщини мав працездатну дружину та двох неповнолітніх дітей. Згідно із заповітом А. усе своє майно заповідав сестрі, чим усунув від спадкування дружину та неповнолітніх дітей. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому випадку майно розподілять так: кожна з неповнолітніх дітей одержить по половині частки, яка б належала кожній із них у разі спадкування за законом, а решта майна перейде до сестри померлого відповідно до заповіту.

У деяких випадках розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням конкретних обставин справи.

До обов'язкової частки зараховують вартість звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як спадкоємця.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку[3, c. 546-547].

112. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргам спадкодавця

Для того щоб спадкоємець став правонаступником прав та обов'язків померлого, самого лише відкриття спадщини і закликання до спадкування недостатньо. Спадщина не переходить до спадкоємців автоматично — її необхідно прийняти.

Прийняття спадщини -- це засвідчення згоди спадкоємця вступити у всі відносини, які становлять у сукупності спадщину; така згода повинна бути виражена у встановлений законом спосіб.

Приймає спадщину спадкоємець особисто. Прийняття її з умовою чи із застереженням не допускається. Від імені малолітніх, недієздатних спадщину приймають їхні батьки, опікуни. Прийняття спадщини — це не обов'язок спадкоємців, а їх право. Цивільний кодекс України встановлює такі обставини, які засвідчують згоду прийняти спадщину:

• спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців не заявить про відмову від неї;

• спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем і бажає прийняти спадщину, подав заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини (коли спадкоємець протягом шести місяців не вчинить дій, які б засвідчували його волю прийняти спадщину, він вважається таким, що не прийняв її);

• якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв.

Заяву про прийняття спадщини подає спадкоємець особисто. Неповнолітній (особа, якій виповнилось 14 років) має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

За письмовою згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусові за місцем відкриття спадщини.

Коли пропуск шестимісячного строку на прийняття спадщини стався з поважних причин (тривале відрядження, тривала хвороба тощо), суд може продовжити цей строк[1, c. 539-541].

113. Відмова від спадщини

Протягом півроку від дня відкриття спадщини спадкоємець — як за заповітом, так і за законом — має можливість від неї відмовитися. Для цього він звертається із заявою до нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Важливо, що така відмова не може мати жодних умов чи застережень.

Для неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років відмова від спадщини можлива лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника та органу опіки й піклування. Особа з обмеженою дієздатністю також може відмовитися від спадщини виключно за згодою піклувальника й органу опіки та піклування. Що ж до опікуна, то він має право відмовитися від спадщини, яка належить підопічному, тільки отримавши дозвіл органу опіки та піклування.

Спадкоємець за заповітом може відмовитися від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців за заповітом. Натомість спадкоємець за законом має право відмовитися від спадщини на користь будь-кого зі спадкоємців за законом, причому незалежно від того, до якої черги вони належать.

У ситуації, коли від спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, його частка переходить до решти спадкоємців за заповітом і ділиться між ними рівними частинами. Якщо ж на спадкоємця за заповітом, який відмовився від спадщини, було покладено заповідальний відказ, то обов'язок за цим відказом переходить порівну до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину. При цьому відмова спадкоємця за заповітом від спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Коли від спадщини відмовився один зі спадкоємців за законом тієї черги, що має право на спадкування, його частка переходить до інших спадкоємців за законом цієї ж черги і розподіляється між ними порівну. Однак це правило не діє у випадках, коли спадкоємець відмовився від спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач призначив іншого спадкоємця.

Якщо спадкоємець за законом або за заповітом помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, право на прийняття належної йому частки переходить до його спадкоємців — це так звана спадкова трансмісія. У такому разі право на прийняття спадщини реалізується на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо ж цей залишок становить менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців. Водночас до спадкоємців не переходить право на прийняття обов'язкової частки у спадщині.

Спадкоємці, які не менш як один рік до моменту відкриття спадщини проживали разом зі спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в межах належної їм частки у спадщині. Окрім того, спадкоємці, які разом зі спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна в межах їхньої частки у спадщині, за умови що це не порушує інтересів інших спадкоємців, які мають істотне значення.

Якщо спадкоємці за заповітом і за законом відсутні, їх усунено від права на спадкування, вони не прийняли спадщину або відмовилися від її прийняття, суд визнає спадщину відмерлою — за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Таку заяву подають після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відмерлою, переходить у власність територіальної громади, яка, якщо кредитори заявлять вимоги до спадкодавця, зобов'язана їх задовольнити[1, c. 541-543].

114. Спадковий договір

Основний закон України гарантує громадянам право успадковувати власність і дозволяє кожному розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. Це конституційне положення знайшло своє втілення й у Цивільному кодексі України, який надає фізичній особі можливість розпорядитися майном на випадок смерті через укладення спадкового договору.

Сутність спадкового договору полягає в тому, що одна сторона (набувач) бере на себе зобов'язання виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), а після його смерті отримує право власності на майно відчужувача.

Стороною-відчужувачем у такому договорі можуть виступати подружжя, один із подружжя або інша особа. Набувачем же може бути як фізична, так і юридична особа.

Укладається спадковий договір у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Предметом договору може бути майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю кожного з подружжя. Договір може передбачати, що після смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а після смерті другого його майно переходить до набувача за договором. Крім того, сторони мають право включити до договору й інші умови, якщо вони не заборонені законом.

Набувач за спадковим договором може бути зобов'язаний вчиняти дії майнового чи немайнового характеру як до відкриття спадщини, так і після нього. Коли відчужувач помирає, набувач набуває статусу власника майна, визначеного в договорі.

З метою забезпечення виконання спадкового договору нотаріус, який його посвідчив, накладає заборону відчуження на майно, визначене договором. Якщо відчужувач склав заповіт щодо майна, вказаного в спадковому договорі, такий заповіт вважається нікчемним.

Відчужувач наділений правом призначити особу, яка після його смерті контролюватиме виконання спадкового договору. Якщо ж така особа не призначена, контроль за виконанням договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Розірвання спадкового договору можливе за рішенням суду на вимогу відчужувача, якщо набувач не виконує його розпоряджень. Також договір може бути розірвано судом на вимогу набувача, якщо виконання розпоряджень відчужувача стало для нього неможливим [1, c. 546-548].

115. Авторське право

Наукова діяльність, література та мистецтво належать до основних напрямів духовної творчості людини. Плоди цієї творчої праці, що не мають вичерпного переліку форм і способів об'єктивного втілення духовного багатства особистості, перебувають під правовою охороною. Відносини в суспільстві, які виникають із приводу їх використання, вимагають правового впорядкування — саме це завдання покладається на авторське право.

Якщо розглядати авторське право в об'єктивному сенсі, то це система правових норм, покликаних регулювати відносини, що з'являються в процесі створення та використання творів літератури, мистецтва й науки. Авторське право формує сприятливі правові умови для творчості та забезпечує доступність її результатів для всього суспільства. Крім того, воно окреслює й гарантує широкий захист особистих (немайнових) та майнових прав авторів.

У суб'єктивному сенсі авторське право — це комплекс прав, що належать авторові або його правонаступнику у зв'язку зі створенням і використанням твору літератури, науки, мистецтва.

Серед основних нормативних актів, що впорядковують суспільні відносини у сфері авторського права, — Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про авторське право та суміжні права" у редакції від 11 липня 2001 р. та інші закони. Істотну роль у регулюванні авторських відносин відіграють також типові авторські договори, які затверджує Кабінет Міністрів України або, за його дорученням, відповідні відомства і творчі спілки.

Окрему групу джерел сучасного авторського права утворюють міжнародні договори: Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952 р.); Конвенція, що створює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 р., чинна з 1970 р.); Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 р.); Брюссельська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сигнали, які передають через супутники (1974 р.). Ці міжнародні договори закріплюють взаємні права та обов'язки країн-учасниць і виступають головною правовою формою розвитку міжнародного співробітництва у царині авторського права. В Україні укладення міжнародних договорів належить до конституційних прав.

Для коректного й однозначного застосування законодавства про захист авторського права неабияке значення має також судова практика розгляду справ, що постають у разі порушення авторських прав. Верховний Суд України узагальнює й аналізує таку практику, формулює висновки, про які інформує суди[1, c. 197-198].

116. Патентне право

Питання набуття та реалізації права власності на винаходи в Україні врегульовані Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХII у редакції Закону № 1771-ІІІ від 01.06.2000 з подальшими змінами (далі - Закон).

Згідно із Законом, винахід - це технологічне (технічне) вирішення, яке відповідає умовам патентоздатності (новизні, винахідницькому рівню і промисловій придатності).

Секретним винаходом вважається винахід, що містить інформацію, віднесену згідно із Законом України "Про державну таємницю" до державної таємниці.

Службовий винахід - це винахід, створений працівником:

· у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодавця - особи, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом), - за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше;

· з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця.

Службові обов'язки - це обов'язки, зафіксовані в трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях, функціональні обов'язки працівника, що передбачають виконання робіт, які можуть привести до створення винаходу.

Доручення роботодавця - це видане працівникові у письмовій формі завдання, яке має безпосереднє відношення до специфіки діяльності підприємства або діяльності роботодавця і може привести до створення винаходу;

Право на винахід охороняється державою і засвідчується патентом.

Патент на винахід - це документ, що видається компетентним органом держави і засвідчує визнання пропозиції винаходом, пріоритет винаходу, авторство і виключне право власника патенту на винахід.

Патент (патент на винахід, деклараційний патент на винахід, патент на секретний винахід, деклараційний патент на секретний винахід) - охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство та право власності на винахід.

Патент (деклараційний патент) України на винахід (на секретний винахід) діє тільки на території України.

Строк дії патенту України на винахід становить 20 років від дати подання заявки. Строк дії деклараційного патенту на винахід становить 6 років від дати подання заявки. Строк дії патенту на винахід, об'єктом якого є лікарський засіб, засіб захисту тварин, засіб захисту рослин тощо, використання якого потребує дозволу відповідного компетентного органу, може бути продовжено за клопотанням власника цього патенту на строк, що дорівнює періоду між датою подання заявки та датою одержання такого дозволу, але не більше ніж на 5 років.

Правова охорона надається винаходу, що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоздатності, тобто якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним[3, c. 284-286].

Список використаної літератури

1. Панченко М. Цивільне право України: Навчальний посібник / Микола Панченко. — К.: Знання, 2005. — 583 с.
2. Силенко Л. Цивільне право України: Навчальний посібник / Людмила Михайлівна Силенко. — К.: Алерта, 2004. — Ч. 1. — 327 с.
3. Харитонов Є. Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 815 с.
4. Цивільне право України: Навчальний посібник / Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; за ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент, 2005. — 448 с.
5. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник / Віктор Співак; ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. — К.: КНТ, 2006. — 477 с.