Велика Французька революція 1789 - 1794 роках. Романтизм

Вступ

Романтизм є масштабним ідейно-художнім рухом, що охопив західну та російську культуру, всі види мистецтва і гуманітарні науки наприкінці XVIII — на початку XX століття. Він постав як відповідь на підсумки Великої Французької революції та жорсткі раціоналістичні догми епохи Просвітництва і молодого буржуазного суспільства.

Романтики відкидали суцільне міщанство, яке символізувало капіталістичний "прогрес", і протиставляли йому утилітарність та знеособлення індивіда. Натомість вони прагнули безмежної свободи, жадали досконалості та оновлення, сповідували пафос особистої й громадянської незалежності. Намагаючись піднятися над буденністю, розкрити багатогранні здібності особистості та максимально реалізуватися у творчості, вони виступали проти формалізації мистецтва та суто раціонального підходу до нього, притаманних класицизму.

Вони виявляли глибокий інтерес до фольклору, демократичних і народних явищ середньовічної та ренесансної культури, часто ідеалізуючи їх. З цієї спадщини романтики запозичували не стільки похмурі мотиви, скільки казкові елементи, дух карнавальної свободи та схильність до гротеску.

Як загальне світовідчуття, притаманне переважно молоді, як прагнення до ідеалу та творчої свободи, романтизм і досі постійно присутній у світовому мистецтві.

1. Реставрація у Франції

Романтизм, поширюючись у різних країнах, набував яскравої національної своєрідності, зумовленої історичними умовами та місцевими традиціями. Його перші прояви виникли майже одночасно в різних куточках Європи. На межі XVIII–XIX століть риси романтизму простежувалися: у Великій Британії — у мальовничих і графічних творах швейцарця Й. Г. Фюслі, де крізь класицистичну ясність пробивався похмурий, вишуканий гротеск, а також у містичному візіонерстві поета й художника В. Блейка; в Іспанії — у пізніх роботах Ф. Гойї, сповнених нестримної фантазії, трагічного пафосу та палкого протесту проти національного приниження; у Франції — у героїчно-схвильованих портретах Ж. Л. Давида, створених у революційні роки, напружено-драматичних композиціях А. Ж. Гро, пройнятих мрійливим ліризмом роботах П. П. Прюдона, а також у суперечливих творах Ф. Жерара, що поєднували романтичні тенденції з академічними прийомами.

Найбільш цілісна школа романтизму сформувалася у Франції за часів Реставрації та Липневої монархії. Це відбувалося в запеклій боротьбі з догматизмом і відверненим раціоналізмом пізнього академічного класицизму. Виражаючи протест проти гноблення та реакції, багато французьких романтиків були прямо чи опосередковано пов'язані із соціальними рухами першої половини XIX століття, іноді піднімаючись до справжньої революційності. Це визначило дієвий, публіцистичний характер романтизму у Франції. Французькі митці реформували мальовничі засоби: вони динамізували композицію, поєднували форми бурхливим рухом, використовували яскравий, насичений колорит, побудований на контрастах світла й тіні, теплих і холодних тонів, вдавалися до легкої, блискавичної та часто узагальненої манери письма. У творчості Т. Жеріко, засновника романтичної школи, який ще зберігав тяжіння до класицистичних образів, уперше у французькому мистецтві прозвучав протест проти навколишньої дійсності та бажання відгукнутися на виняткові події сучасності, що в його роботах втілювали трагічну долю Франції. У 1820-х роках визнаним лідером романтичної школи став Е. Делакруа. Відчуття причетності до великих історичних подій, що змінюють світ, і звернення до драматично гострих тем породили пафос і напругу його найкращих творів. У портретному жанрі романтики прагнули виявити яскраві характери, напругу духовного життя та швидкоплинність людських почуттів; у пейзажі — оспівати могутність природи, одухотвореної стихією світобудови. Для графіки французького романтизму характерне створення нових масових форм у літографії та книжковій ксилографії (Н. Т. Шарле, А. Деверіа, Ж. Жигу, пізніше Гранвіль, Г. Дорі). Романтичні тенденції були властиві й творчості видатного графіка О. Дом'є, але найсильніше вони виявилися в його живопису. Майстри романтичної скульптури (П. Ж. Давид д'Анже, А. Л. Барі, Ф. Рюд) перейшли від строгих тектонічних композицій до вільного трактування форм, від безпристрасності та спокійної величі класицистичної пластики — до бурхливого руху [6, c. 189-190].

У творчості багатьох французьких романтиків проявилися й консервативні тенденції (ідеалізація, індивідуалізм сприйняття, що переходив у трагічну безвихідь, апологія середньовіччя), які призводили до релігійної афектації та відкритого прославлення монархії (Е. Деверіа, А. Шеффер та ін.). Окремі формальні принципи романтизму широко використовували й представники офіційного мистецтва, еклектично поєднуючи їх із прийомами академізму (мелодраматичні історичні картини П. Делароша, поверхнево-ефектні парадні та батальні твори О. Верне, Е. Месоньє та ін.).

Історична доля романтизму у Франції була складною та неоднозначною. У пізній творчості його найбільших представників чітко простежувалися реалістичні тенденції, частково закладені в самій романтичній концепції характерності реального. З іншого боку, романтичними віяннями була захоплена рання творчість представників реалізму у французькому мистецтві — К. Коро, майстрів барбізонської школи, Г. Курбе, Ж. Ф. Мілле, Е. Мане. Містицизм і складний алегоризм, іноді властиві романтизму, знайшли продовження в символізмі (Г. Моро та ін.); деякі характерні риси романтичної естетики знову проявилися в мистецтві модерну та постімпресіонізму [7, c. 256-257].

2. Романтизм в Німеччині, Англії та Австрії

Ще складнішим і суперечливішим був розвиток романтизму в Німеччині та Австрії. Ранній німецький романтизм, для якого характерні пильна увага до всього гостроіндивідуального, меланхолійно-споглядальна тональність, містико-пантеїстичні настрої, був пов'язаний головним чином із пошуками в портреті та алегоричних композиціях (Ф. О. Рунге), а також у пейзажі (К. Д. Фрідріх, Й. А. Кох). Релігійно-патріархальні ідеї та прагнення відродити релігійний дух і стилістичні особливості італійського й німецького живопису XV століття живили творчість назарейців (Ф. Овербек, Ю. Шнорр фон Карольсфельд, П. Корнеліус та ін.), чия позиція до середини XIX століття стала особливо консервативною. Для художників дюссельдорфської школи, які певною мірою були близькі до романтизму, були характерні оспівування середньовічної ідилії в дусі романтичної поезії, сентиментальність і сюжетна цікавість. Своєрідним поєднанням принципів німецького романтизму, схильного до поетизації повсякденного, та специфічно "бюргерського" реалізму стала творчість представників бідермейєра (Ф. Вальдмюллер, Й. П. Газенклевер, Ф. Крюгер), а також К. Блехена. З другої третини XIX століття лінія німецького романтизму тривала, з одного боку, у помпезному салонно-академічному живопису В. Каульбаха та К. Пілоті, а з іншого — в епічних і алегоричних творах Л. Ріхтера та жанрово-оповідальних, камерних роботах К. Шпіцвега й М. фон Швінда. Романтична естетика значною мірою визначила становлення творчості А. фон Менцеля, який згодом став найбільшим представником німецького реалізму XIX століття. Як і у Франції, пізній німецький романтизм (який більшою мірою, ніж французький, увібрав риси натуралізму, а потім модерну) до кінця XIX століття зімкнувся із символізмом (Х. Тома, Ф. фон Штук і М. Клінгер, швейцарець А. Беклін).

У Великій Британії в першій половині XIX століття деякою близькістю до французького романтизму та водночас самобутністю з яскраво вираженою реалістичною тенденцією відзначені пейзажі Дж. Констебла та Р. Бонінгтона. Романтичною фантастикою та пошуками свіжих виразних засобів позначені пейзажі В. Тернера. Релігійно-містичні устремління, прихильність до культури середньовіччя та Раннього Відродження, а також надії на відродження ремісничої праці відрізняли пізньоромантичний рух прерафаелітів (Д. Г. Россетті, Дж. Е. Міллес, Х. Хант, Е. Берн-Джонс та ін.) [3, c. 111-112].

У США протягом усього XIX століття романтичний напрям був представлений головним чином пейзажем (Т. Коул, Дж. Іннесс, А. П. Райдер). Романтичний пейзаж розвивався й в інших країнах, однак основний зміст романтизму в тих країнах Європи, де пробуджувалася національна самосвідомість, становили інтерес до місцевої культурної та художньої спадщини, теми народного побуту, національної історії та визвольної боротьби. Таким було творчість Г. Вапперса, Л. Галлі, Х. Лейса та А. Вирца в Бельгії, Ф. Айєса, Д. і Дж. Індуно, Дж. Карневалі та Д. Мореллі в Італії, Д. А. Сікейри в Португалії, представників костумбризму в Латинській Америці, Й. Манеса та Й. Навратіла в Чехії, М. Барабаша та В. Мадараса в Угорщині, А. О. Орловського, П. Михаловського, Х. Родаковського та пізнього романтика Я. Матейка в Польщі. Національно-романтичний рух у слов'янських країнах, Скандинавії та Прибалтиці сприяв становленню та зміцненню місцевих художніх шкіл.

У Росії романтизм різною мірою виявився у творчості багатьох майстрів — у живопису та графіці А. О. Орловського, який переселився до Петербурга, у портретах О. А. Кіпренського, частково — В. А. Тропініна. Романтизм суттєво вплинув на формування російського пейзажу (творчість Сильв. Ф. Щедріна, М. К. Воробйова, М. І. Лебедєва; твори молодого І. К. Айвазовського). Риси романтизму суперечливо поєднувалися із класицизмом у творчості К. П. Брюллова, Ф. А. Бруні, Ф. П. Толстого; водночас портрети Брюллова дають одне з найяскравіших виражень принципів романтизму в російському мистецтві. Певною мірою романтизм торкнувся живопису П. А. Федотова та А. А. Іванова.

Німеччина — одна з перших країн, в образотворчому мистецтві якої сформувався романтизм. Боротьба за духовне розкріпачення, звільнення особистості, розкриття внутрішнього світу та образу художника лежать в основі раннього німецького романтизму, який протиставив яскраву емоційність і гострий інтерес до індивідуального абстрактно-раціоналістичним ідеалам класицизму. Портрет і пейзаж насамперед відгукнулися на нові віяння в мистецтві. Філіп Отто Рунге (1777–1810), живописець, графік, теоретик мистецтва, у своїх портретах монументалізує образи звичайних людей, одночасно намагаючись проникнути в тонке внутрішнє життя своїх моделей ["Ми втрьох" (загинула в 1931) — автопортрет із нареченою та братом, 1805; портрети дружини (1804, 1809), батьків (1806), автопортрети (1805, 1806)]. Рунге розробляє проблеми світла й повітря, випереджаючи відкриття пленерного живопису XIX століття (портрет дітей Гюльзенбек, 1805) [10, c. 215-217].

3. Характер культури Романтизму

Романтизм (перша половина XIX століття) виникає як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості. "Горе з розуму" — стверджував російський драматург О. Грибоєдов, а його герой Чацький атакував фамусівський спосіб упорядкованого позаособистісного існування. За своїм змістом романтизм став бунтом проти відчуження, властивого буржуазному суспільству, та перетворення великої за життєвим призначенням людини на приватного індивіда. Звідси — романтична теорія генія. Надзвичайністю наділені Чайльд Гарольд і Конрад в англійця Дж. Байрона.

У коханні — виправдання "байронічного героя": "Фантастична симфонія" Г. Берліоза, "Мрії кохання" Ф. Ліста, музичні образи Ф. Шопена, опера Дж. Верді "Травіата", новела П. Меріме "Кармен" та однойменна опера Ж. Бізе утверджували його як вільне волевиявлення. Романтичне кохання сакралізувало об'єкт поклоніння, тому обов'язковою була його недосяжність.

Типовим є розуміння романтика як громадянина світу. Розчарування у швидкоплинності земного життя посилювало ретроспективне світовідчуття та естетизацію минулого (книга В. Скотта "Айвенго", опери Р. Вагнера "Лоенгрін", "Трістан та Ізольда", "Парсіфаль", історичні романи О. Дюма).

Напружений індивідуалізм прочитувався в житті й творчості українця Г. Сковороди, у його ідеї самопізнання та пошуку "сродної праці". Романтик не міг знайти свого місця в суспільстві ("зайві люди" — Онєгін О. Пушкіна і Печорін М. Лєрмонтова, Сорель О. Стендаля, мандрівні мотиви в пісенній творчості німця Ф. Шуберта, образ самотньої людини на тлі природи в портретах російських художників О. Кіпренського, К. Брюллова, француза Е. Делакруа), тому його умонастрій сповнювався відчуттям "світової скорботи". Романтик — мрійник: він свідомо жадав недосяжного, завмирав у безперервному мучеництві та повертався в осоружну дійсність, чекаючи неминучої розв'язки (крах байронівського Манфреда, Альберта в балеті Адана "Жизель") [4, c. 284-285].

Романтизм утверджував концепцію двосвітності — протилежності ідеалу та дійсності, людини й суспільства. Романтичне переживання було пов'язане з усвідомленням ірраціональності буття, безповоротності минулого, невідомості майбутнього (популярність образів потворності як втілення дисгармонійності світу — Квазімодо у В. Гюго, карлик Цахес у Гофмана).

Особистість із напруженим духовним життям стала центральною проблемою романтизму, а пізнання світу — самопізнанням (у філософських системах Й. Фіхте та Ф. Шеллінга першопочатковим є не матеріальний світ, а абстрактний суб'єкт, "я"). Мікросвіт особистості сприймався як модель макросвіту. Звідси — феномен творців національного міфу: О. Пушкін у Росії, Дж. Байрон в Англії, А. Міцкевич у Польщі, Т. Шевченко та М. Гоголь в Україні.

Шевченків образ української землі як втраченого раю в її протистоянні імперії, ціна кривавого гайдамацького гріха, трагічність сну України витворили програмний погляд на українство, утвердили його окремішність у формах міфопоетичної творчості. Романтична втеча від дійсності стала поверненням людині її справжнього призначення у світі, яке було відібране буржуазною реальністю [8, c. 251].

Висновки

Романтизм став першим художнім напрямом, у якому з усією визначеністю виявилося усвідомлення творчої особистості як суб'єкта художньої діяльності. Романтики відкрито проголосили торжество індивідуального смаку та повну волю творчості. Надаючи самому творчому акту вирішального значення та руйнуючи перепони, що стримували волю художника, вони сміливо зрівнювали високе й низинне, трагічне й комічне, повсякденне й незвичайне.

Романтизм охопив усі сфери духовної культури: літературу, музику, театр, філософію, естетику, філологію та інші гуманітарні науки, пластичні мистецтва. Однак він не був уже тим універсальним стилем, яким був класицизм. На відміну від останнього, романтизм майже не мав державних форм свого вираження (тому він суттєво не торкнувся архітектури, вплинувши в основному на садово-паркову архітектуру, зодчество малих форм і напрям так званої псевдоготики). Будучи не стільки стилем, скільки суспільним художнім рухом, романтизм відкривав дорогу подальшому розвитку мистецтва в XIX столітті, який відбувався не у формі всеосяжних стилів, а у вигляді окремих течій і напрямів. Також уперше в романтизмі не була повністю переосмислена мова художніх форм: певною мірою збереглися стильові основи класицизму, істотно видозмінені та переосмислені в окремих країнах (наприклад, у Франції). При цьому в рамках єдиного стильового напряму більшу свободу розвитку отримала індивідуальна манера художника.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.