Управління системою фінансів

Завдання управління фінансовою системою та контролю

Фінансова система — це досить складний механізм, чия ефективність визначається двома ключовими факторами. Перший — це якість налагодження фінансових відносин у суспільстві, що передбачає передусім вибір адекватної фінансової моделі, яка б стимулювала виробників та суспільство загалом. Також критично важливими є дієвість фінансово-кредитного механізму та чітке фінансове законодавство. Без цих умов цілеспрямоване управління фінансами стає практично неможливим. Другий фактор — це організація самого процесу управління фінансовою системою.

Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, складається з двох основних елементів: органів управління та форм і методів управлінської діяльності. У світовій практиці значне визнання отримав фінансовий менеджмент — наука про управління грошовими потоками. Його зміст розкривається через функції управління: стратегічне планування, розробка тактики реалізації стратегії, організація виконання планів, а також облік і контроль.

Головне завдання органів управління фінансовою системою полягає в забезпеченні узгодженої роботи всіх її сфер і ланок. Це досягається через чіткий розподіл функцій та повноважень між фінансовими органами та інституціями.

Центральну роль в управлінні фінансами в Україні, як і в інших державах, відіграє Міністерство фінансів. Саме на нього покладено загальне керівництво фінансовою системою країни. До його основних функцій належать:

• формування основ та напрямів державної фінансової політики і розробка заходів для її реалізації;
• організація бюджетного процесу, підготовка проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;
• здійснення заходів для мобілізації коштів через державний кредит та управління державним боргом;
• регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання шляхом встановлення правил фінансових операцій, форм документів, стандартів бухгалтерського обліку та звітності;
• організація роботи ринку цінних паперів;
• забезпечення фінансових відносин з іншими країнами, міжнародними організаціями та фінансовими інститутами;

— організація та проведення фінансового контролю в державі.

Державне казначейство було створене для забезпечення повного та своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об'єкти фінансування розташовані по всій території країни, обслуговувати їх лише з центрального офісу Міністерства фінансів надзвичайно складно. Казначейство має регіональну структуру, аналогічну Міністерству фінансів. Повноваження між регіональними органами розподіляються залежно від значення об'єкта фінансування та його місцезнаходження.

Державна податкова адміністрація спочатку також входила до складу Міністерства фінансів, але з кінця 1996 року стала самостійним фінансовим органом. Її головне завдання — реалізація податкової політики держави. Основні функції податкової адміністрації:

• підготовка проектів податкового законодавства;
• проведення роз'яснювальної роботи серед платників податків;
• ведення обліку платників податків та їх надходжень до бюджету;
• контроль за правильністю розрахунку податків та інших обов'язкових платежів і своєчасністю їх сплати;
• застосування штрафних санкцій та адміністративних стягнень до порушників податкового законодавства;

— міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.
Регіональна структура податкової адміністрації повторює систему Міністерства фінансів. Найвищою ланкою є Головна державна податкова адміністрація, яка розробляє проекти податкового законодавства та організовує податкову роботу. Регіональні органи — це податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Обласні адміністрації виконують організаційні та консультаційні функції, тоді як безпосередню роботу ведуть інспекції в районах і містах, які обліковують платників на своїй території та контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата Верховної Ради України створена для здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням Державного бюджету, аналізу бюджетної політики, контролю у сфері державного кредиту та грошово-кредитної політики. Вона виступає експертним органом Верховної Ради, надаючи висновки та рекомендації щодо фінансової діяльності органів управління. Палата також може проводити ревізії в різних ланках фінансової системи. Однак, на відміну від контрольно-ревізійної служби, яка детально перевіряє дотримання фінансового законодавства, Рахункова палата оцінює ситуацію з позицій макроекономічного регулювання та ефективності фінансової політики.

Комітет з нагляду за страховою діяльністю організовує функціонування страхового ринку. Він ліцензує страхові компанії та видає їм дозволи на окремі види страхування. Комітет контролює діяльність страховиків відповідно до законодавства та розробляє методичні рекомендації у сфері страхування.

Страхові компанії укладають договори страхування, приймають страхові платежі та виплачують відшкодування, інвестують тимчасово вільні кошти. Вони розробляють форми, види та умови страхування, встановлюють тарифи та нараховують виплати клієнтам. Аудиторська палата організовує незалежний фінансовий контроль, видає ліцензії на аудиторську діяльність та контролює дотримання законодавства у цій сфері.

Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання, надаючи висновки щодо законності фінансових операцій, відповідності бухгалтерського обліку вимогам та достовірності звітності. Аудиторський контроль має консультативний характер, і за його результатами не накладаються штрафи. Водночас аудитори несуть відповідальність за правильність своїх висновків, оскільки їх звіти згодом перевіряються органами фінансового контролю. Національний банк України є ключовим фінансовим інститутом на грошовому ринку. Він здійснює емісію грошей та регулює грошовий обіг. Важливе завдання НБУ — організація ефективної роботи кредитної системи. Він реєструє комерційні банки та видає ліцензії на окремі банківські операції (наприклад, валютні). Національний банк наглядає за діяльністю банків через встановлення економічних нормативів (мінімальний розмір статутного фонду, показники ліквідності та платоспроможності) та обов'язкових резервів. Він також забезпечує міжбанківські розрахунки та кредитує комерційні банки, виступаючи банком банків.

Національний банк активно обслуговує уряд: виконує агентські функції з розміщення державних цінних паперів, обслуговує державний борг, організовує касове виконання бюджету та проводить міжнародні розрахунки. Він також здійснює валютне регулювання та встановлює офіційні курси валют або валютні коридори.

Комерційні банки формують банківську систему та виконують такі функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам. У ринковій економіці комерційні банки є серцевиною фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі. Концентруючи значні фінансові ресурси та спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють керуючу роль у розвитку країни. Тому економічна міць держави значною мірою визначається потенціалом її банківської системи.

Існують два типи комерційних банків: універсальні та спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють усі види банківських операцій, тоді як спеціалізовані — лише окремі види або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих належать Ощадний банк, інвестиційні, іпотечні та інші.

За формою власності банки поділяються на державні, акціонерні та приватні. Незалежно від форми власності, комерційні банки є суб'єктами підприємницької діяльності, що працюють на основі комерційного розрахунку.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, що формуються на біржі, відображають ринковий курс валют, який складається під впливом попиту та пропозиції. Національний банк впливає на ринковий курс через участь у торгах, здійснюючи скупку валюти або валютні інтервенції.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона реєструє випуски цінних паперів та регулює їх обіг, забезпечує формування інфраструктури ринку та видає ліцензії фінансовим посередникам. Комісія контролює діяльність емітентів, інвесторів, посередників та фондових бірж відповідно до законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами, організовуючи функціонування вторинного ринку. Через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а вторинний ринок може працювати поза біржею. Тому розрізняють біржовий та позабіржовий обіг цінних паперів.

Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між емітентами та інвесторами. За дорученням емітентів вони проводять випуск та розміщення цінних паперів, а за угодами з інвесторами — операції з їх купівлі. Їх діяльність ґрунтується на глибоких знаннях ринку та інформованості.

Пенсійний фонд створений для акумуляції та раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він нараховує та виплачує пенсії, а також контролює повноту та своєчасність сплати внесків підприємствами.

Системи бюджетів, організаційні структури

Бюджет держави — це складне та багатогранне явище, яке розглядають із трьох сторін:

— як економічну категорію;

• як правову категорію;
• за матеріальним змістом.

Як економічна категорія бюджет є сукупністю економічних відносин між державою та юридичними і фізичними особами з приводу розподілу та перерозподілу ВВП для формування централізованого фонду коштів, необхідного для виконання державою її функцій. Відповідно до функцій держави виділяються групи видатків бюджету.

Права держави на розподіл ВВП ґрунтуються на двох факторах. По-перше, на виконанні суспільних функцій — централізація частини ВВП є платою суспільства за ці функції. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП як власник засобів виробництва у державному секторі, тобто через підприємницьку діяльність. Характер участі держави залежить від моделі фінансових відносин, і саме рівень бюджетної централізації ВВП визначає тип моделі. Між бюджетом та ВВП існує складна система взаємозв'язку. Зростання ВВП є критично важливим для бюджету: за стабільних пропорцій розподілу зростають доходи всіх суб'єктів, включаючи державу. Головне, що стабільне зростання ВВП створює передумови для зменшення частки держави, оскільки її потреби відносно стабільні. Це поступово веде до зниження рівня оподаткування.

Правова характеристика бюджету пов'язана з його законодавчим регулюванням, як у сфері бюджетних відносин, так і у формі реалізації функцій. Це документ, що спрямовує фінансову діяльність держави, роблячи її конкретною та фінансово забезпеченою.

За матеріальним змістом бюджет — це централізований грошовий фонд держави. Його обсяг характеризує річну суму коштів, що проходять через фонд. Бюджет перебуває в постійному русі: щодня надходять кошти та здійснюється фінансування видатків. Тому необхідна чітка система управління бюджетом для забезпечення своєчасного надходження доходів та ефективного використання коштів.

Бюджетний устрій і бюджетна система

Вертикальна структура бюджету за рівнями влади характеризується двома поняттями: бюджетний устрій та бюджетна система.

Бюджетний устрій — це організація вертикальної структурної побудови бюджету держави за рівнями влади.

Бюджетна система — це сукупність усіх бюджетів, що формуються в країні згідно з її бюджетним устроєм.

Основи бюджетного устрою:

• встановлення принципів побудови бюджетної системи;
• виділення видів бюджетів;
• розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;
• організація взаємовідносин між бюджетами.

Принципи побудови бюджетної системи є визначальною основою бюджетного устрою. Вони встановлюються за двома напрямами: перший характеризує структурну побудову бюджету, другий — взаємозв'язок його ланок. Можливі три підходи до структурної побудови:

• створення єдиного для всієї країни бюджету;
• створення регіональних бюджетів;

— поєднання централізованих і децентралізованих ланок.

Сьогодні в усьому світі за основу прийнято принцип поєднання централізованих і децентралізованих ланок, що дозволяє враховувати як загальнодержавні, так і регіональні потреби.

Взаємозв'язок ланок бюджетної системи може встановлюватися на основі двох альтернативних принципів:

• єдності всіх бюджетів;
• автономності кожного бюджету.

Принцип єдності означає, що всі ланки бюджету становлять єдиний (зведений) бюджет, який складається та затверджується в загальному обсязі. Він забезпечується єдиною доходною базою, єдиною системою видатків та керованістю процесу з єдиного центру.

Принцип автономності означає, що кожен бюджет є відносно обособленою та самостійною ланкою. Автономність забезпечується чітким законодавчим розмежуванням доходів і видатків та стабільною доходною базою. Кожен бюджет складається та затверджується відповідними органами влади самостійно.

Виділення видів бюджетів ґрунтується на політичному устрої та адміністративно-територіальному поділі країни. Існують два основні види: центральні та місцеві бюджети. У федеративних країнах є два різновиди центральних бюджетів: загальнодержавний та центральні для членів федерації. В Україні центральними є Державний бюджет України та Республіканський бюджет Криму. Місцеві бюджети відображають територіальний поділ: області, райони, поселення. Вони поділяються на централізовані (обласні, районні, міські) та бюджети базового рівня (сіл, селищ, міст, міських районів).

Розмежування доходів і видатків між бюджетами є важливим елементом бюджетного устрою. Розмежування доходів може проводитись двома методами. Перший — закріплення доходів за кожним бюджетом у повній сумі чи за фіксованими нормативами в умовах автономності. Другий метод — встановлення системи бюджетного регулювання в умовах єдності, тобто відрахування до бюджетів нижчих рівнів, виходячи з їх потреб. При цьому доходи поділяються на закріплені та регулюючі.

Розмежування видатків ґрунтується на призначенні бюджету: з центрального фінансуються загальнодержавні видатки, з місцевих — регіональні. Застосовуються два підходи: розподіл за територіальною ознакою (за місцем знаходження об'єкта) та розподіл за відомчим підпорядкуванням (фінансування з бюджету того рівня, до якого належить орган управління).

Організація взаємовідносин між бюджетами передбачає виділення напрямів, видів та форм. За напрямами взаємовідносини поділяються на вертикальні (між бюджетами різних рівнів) та горизонтальні (між бюджетами одного рівня; в Україні — тільки вертикальні). Види взаємовідносин: регламентовані законодавством та договірні. Форми: субсидіювання, вилучення коштів, взаємні розрахунки, бюджетні позички. Субсидіювання — це виділення коштів з бюджетів вищого рівня нижчим. Види субсидіювання: субсидії, субвенції, дотації. Вилучення коштів — передача коштів з нижчих бюджетів до вищих. Взаємні розрахунки — передача коштів між бюджетами у зв'язку з перерозподілом доходів чи видатків після затвердження бюджету. Бюджетні позички — тимчасова передача коштів у зв'язку з касовим розривом — незбіганням у часі фінансування видатків і надходження доходів.

Бюджетна система України

Бюджетна система України сформована на основі закону «Про бюджетну систему України». У ньому визначені принципи бюджетного устрою: єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності й самостійності всіх бюджетів. Однак принципи повноти, достовірності, гласності, наочності належать до бюджетного процесу, а не до устрою. Поєднання принципів єдності й самостійності є неприпустимим. Причому принцип єдності на практиці не реалізується, оскільки єдиний зведений бюджет не складається. Самостійність проголошується декларативно — реальної законодавчої бази для неї немає.

Відповідно до закону, бюджетна система України включає Державний бюджет, Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети. До місцевих належать обласні, міські, районні, бюджети міст, селищ, сіл, районів у містах.

Бюджетний процес

Бюджетний процес — це організація та порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету. Він складається з двох частин:

• бюджетне планування;
• виконання бюджету.

Бюджетне планування включає складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження. Це серцевина бюджетного процесу — виконується саме той бюджет, який прийнято.

Завдання бюджетного планування:

1. достовірне визначення обсягу та джерел формування доходів бюджету;
2. оптимальний розподіл видатків за окремими групами і галузями;

3) збалансування бюджету.

Бюджетне планування починається з визначення можливого обсягу доходів. Достовірність їх планування забезпечує реальність бюджетного процесу. Оптимальність розподілу видатків визначається ефективністю використання бюджетних коштів з позицій економічного зростання та соціальної гармонії.

Збалансування бюджету є найскладнішим завданням, оскільки потреби у видатках зазвичай перевищують можливості формування доходів.

Стан бюджету як фінансового плану може характеризуватись трьома показниками:

• перевищення доходів над видатками — бюджетний надлишок;
• рівновага доходів і видатків;
• перевищення видатків над постійними доходами — бюджетний дефіцит.

Найбільш доцільним станом є рівновага доходів і видатків, що означає наявність відповідних постійних джерел фінансування для всіх видатків.

Бюджетний надлишок може виступати формою бюджетних резервів. З позицій планування він не може бути значним, адже тоді краще зменшити доходи або збільшити видатки.

Бюджетний дефіцит є найскладнішим та досить поширеним явищем. Наявність дефіциту вимагає встановлення джерел його покриття, якими можуть бути:

• державний кредит;
• емісія грошей.

Методи бюджетного планування:

а) загальний метод — балансовий;

б) окремих статей — нормативний:

• прямого рахунку,
• аналітичний,
• коефіцієнтів.

Процедура бюджетного планування — це послідовність заходів і дій зі складання і розгляду проекту бюджету. Вона визначена Законом «Про бюджетну систему України» і на державному рівні включає такі етапи та стадії:

1. Складання проекту бюджету:

• направлення Верховною Радою Президенту бюджетної резолюції, в якій визначаються основні напрями бюджетної політики на наступний рік;
• розробка Міністерством фінансів на підставі прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку прогнозного проекту бюджету;
• доведення прогнозних показників проекту бюджету до міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади;
• узгодження показників прогнозного проекту бюджету з пропозиціями міністерств, відомств та інших органів;
• розробка Міністерством фінансів робочого (узгодженого) проекту зведеного та Державного бюджету і подання його в Кабінет Міністрів;
• розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів, прийняття рішення про його схвалення і подання Президенту проекту Закону про бюджет;
• розгляд проекту Закону про бюджет Президентом і подання його до Верховної Ради.

2. Розгляд проекту Закону про Державний бюджет України:

• розгляд проекту Закону про Державний бюджет в комісіях і комітетах Верховної Ради;
• доповідь Міністра фінансів на засіданні Верховної Ради та співдоповідь голови комітету з питань бюджету;
• обговорення проекту Державного бюджету на засіданні Верховної Ради;
• прийняття відповідного рішення про результати розгляду проекту Закону про Державний бюджет:

а) затвердити Закон про Державний бюджет України;

б) схвалити у першому читанні і направити на доопрацювання;

в) відхилити і направити на переробку.

Чинники, що впливають на систему організації планування та контролю. Система, структура, елементи і зв'язки

Окремі види управлінської діяльності можуть бути представлені як етапи чи блоки операцій єдиного процесу управління. Конкретний зміст окремих видів управлінської діяльності практики і теоретики визначають по-різному.

Планування. Планування у широкому сенсі означає прийняття на основі систематичної підготовки управлінських рішень, пов'язаних із майбутніми подіями (фази 1-4). Йдеться про систематичну постановку цілей та підготовку необхідних для їх досягнення заходів (цілеспрямовані дії з об'єктами) в рамках наявного чи створюваного потенціалу підприємства. Планування, таким чином, представляє собою систематичне формування майбутнього підприємства і охоплює процес складання планів. Планування у вузькому сенсі можна визначити лише як систематичну підготовку рішень (фази 1-3), пов'язаних з визначенням майбутніх подій. Планування означає в цьому сенсі систематичну підготовку до формування майбутнього підприємства.

Головний сенс планування полягає в підвищенні продуктивності та ефективності роботи підприємства з допомогою:

• цільової орієнтації та координації всіх подій на підприємстві;
• виявлення ризиків і зниження їх рівня;
• розукрупнення і тим самим спрощення процесів;
• підвищення гнучкості, пристосованості до змін.

Планування обумовлено аналізом і прогнозом, результати яких містять відповідні порівняння ймовірних впливів значимих для майбутнього альтернатив. У прагненні до виявлення кращих альтернатив, цілей та способів досягнення виявляється функція оптимізації. Якщо прийняття рішень відбувається без їх систематичної підготовки, то кажуть про так звані інтуїтивні, чи імпровізовані рішення (фаза 4 і частини фаз 1 і 2). Такі рішення, як правило, приймаються за умов браку часу безпосередньо перед їх реалізацією. Регулювання — це розробка прийнятого рішення та віддача розпоряджень за його виконання (фаза 5). Тому регулювання є частиною процесу планування.

Контроль (фаза 6) є продовженням планування і супроводжує процес реалізації планів. Контроль передбачає визначення і документування фактичних показників (результатів реалізації рішень) і порівняння їх з плановими показниками для визначення результатів діяльності. До контролю належить також порівняння показників очікуваного і фактичного виконання планів, перевірка припустимості вихідних передумов і контроль методичної та змістовної узгодженості планового процесу. Контроль включає також комплекс заходів з аналізу ймовірних відхилень від запланованих показників. Порівняння і аналіз стимулюють нові процеси ухвалення рішень, які своєю чергою ініціюють проведення коригувальних заходів і забезпечують довгостроковий навчальний ефект.

Головний сенс контролю — у створенні гарантій виконання планів і в загальному підвищенні ефективності управлінського процесу. Процес управління пов'язаний також із завданнями інтеграції і координації. Інтеграція — цілеспрямований взаємозв'язок об'єктів чи елементів для створення більш-менш постійних протягом певного періоду структур. Координація, навпаки, має більш ситуативний характер. Вона представляє собою орієнтоване на мету узгодження поведінки об'єктів чи елементів системи. Сукупність управлінських рішень, ухвалених вищим керівництвом, часто визначають як політику підприємства. До політичних рішень відносяться, передусім, рішення, пов'язані з генеральними цілями підприємства, які виражають філософію підприємства, тобто загальні чи узгоджені ціннісні подання вищого керівництва.

Планування і контроль на підприємстві як контур регулювання. Якщо між елементами управлінського процесу є зворотні зв'язки й можливості зміни раніше заданих показників, то кажуть про регулювання в кібернетичному сенсі. Управлінські операції у цьому випадку можна розглядати як компоненти певного контуру регулювання. З погляду організаційної структури процеси управління на підприємстві можна подати як ієрархічну систему ряду контурів регулювання. Організаційні одиниці при цьому є або регуляторами, або об'єктами регулювання, або тим і іншим. Якщо абстрагуватися від зовнішніх впливів, то вище керівництво підприємства можна розглядати виключно як регулятора; підрозділи-виконавці — як об'єкти регулювання; проміжні організаційні одиниці, які виконують поряд із управлінськими функціями і виконавчі, є і регуляторами, і об'єктами регулювання. Організаційні одиниці пов'язані між собою інформаційними потоками, з якими передається планова і фактична управлінська інформація. Усі організаційні одиниці підприємства можуть бути пов'язані меншою мірою інформаційними потоками з його зовнішнього і внутрішнього середовища і відповідно виконувати функції регулятора чи об'єкта регулювання. Зв'язки із зовнішнім середовищем і всередині підприємства можуть ґрунтуватися також на прийомі і передачі повідомлень, які носять нерозпоряджувальний характер. Деякі управлінські операції можуть бути делеговані на нижній чи паралельний рівень підпорядкування. Частина процесу підготовки рішень у вигляді особливих комплексів завдань делегується на рівень штабних чи центральних відділів підприємства. Частина завдань, пов'язаних з контролем, передається аналітичним підрозділам, які займаються зіставленням і оцінкою планових і фактичних показників.

Планування і контроль як процеси отримання, переробки і передачі інформації здійснюються на базі кількісної та якісної інформації. Результати планування і контролю знаходять своє вираження в планах і звітах у вигляді планової, очікуваної і фактичної інформації, а також інформації про відхилення фактичних показників від планових. Перетворення якісної і кількісної інформації в інформацію для планування і контролю створює предмет планово-контрольних розрахунків, під якими розуміється як сам процес, так і результат переробки інформації. Планово-контрольні розрахунки являють собою виражені в конкретних показниках цілі, альтернативи досягнення цілей, наслідки впливу альтернатив на цілі, фактичні результати реалізації управлінських рішень, відхилення від запланованих результатів. Тому планово-контрольні розрахунки служать найважливішим інструментом керівництва при визначенні цілей підприємства та розробки заходів для їх досягнення. Система показників планово-контрольних розрахунків включає натурально-речові, часові й вартісні показники, що характеризують у кількісному вираженні розвиток подій на підприємстві до початку й наприкінці планового періоду. Сукупність вартісних (грошових) показників і механізми їх розрахунку, які дозволяють спрямовувати всі процеси на підприємстві на досягнення вищих грошових цілей — отримання прибутку й підтримку необхідного рівня ліквідності, називаються планово-контрольними розрахунками, орієнтованими на фінансовий результат і ліквідність; вони ґрунтуються насамперед на показниках виробничого і фінансового обліку й охоплюють планування і контроль продуктової програми, цілей і заходів функціональних сфер діяльності, проектів і загальнофірмове фінансове планування. Механізм планово-контрольних розрахунків дозволяє визначати та координувати не тільки матеріальні (продуктова програма) та фінансово-економічні цілі та заходи, а й необхідні соціальні цілі та заходи в тій мірі, в якій вони можуть бути представлені у вартісній формі.

Планові розрахунки ґрунтуються на задокументованій (фактичній) і прогнозній інформації про майбутній розвиток різних чинників. Ці кількісно виражені дані трансформуються в планову інформацію.

Планування є передбаченням майбутніх подій з допомогою цілеспрямованого пошуку, оцінки та відбору альтернатив і ґрунтується на певних гіпотезах про майбутній стан зовнішнього середовища. Планові рішення приймаються зазвичай і в умовах однозначних, і в умовах багатозначних очікувань майбутньої ситуації у зовнішньому середовищі підприємства. Цілеустановки в процесі планування можуть бути простими (наприклад, максимізація прибутку) і множинними (наприклад, максимізація прибутку й обороту при збереженні мінімального числа робочих місць). Крім того, цілі та рівні досягнення вимірюються кількісно — числовим показником, якісно — за допомогою оцінок уподобання, наприклад, добре, задовільно, погано, чи номінально — мета досягнута чи не досягнута. Результати досягнення кількісно і якісно вимірюваних цілей можуть бути визначені у вигляді екстремальної оцінки (оптимуму, максимуму чи мінімуму результату), у вигляді якогось достатнього (задовільного) рівня (досягнення задовільного рівня результату), у вигляді номінальної оцінки, тобто як досягнення або недосягнення певного задовільного рівня. У практиці планування найчастіше зустрічаються цілі, які погано піддаються кількісному виміру.

Приймаючи рішення в умовах визначеності, виходять із існування в майбутньому конкретної ситуації у зовнішньому середовищі. Ефект тієї чи іншої альтернативи рішення може визначатися у цьому випадку через однозначний рівень досягнення цілі. Якщо при цілеустановці висувається одна проста головна мета, то її ставлять у вигляді екстремуму.

Використана література

1. Опарін В.М. Фінанси. Загальна теорія. Навчальний посібник. – К., 1999
2. Бандурка О.М. Фінансова діяльність підприємства. Підручник. К.: Либідь, 1998
3. Тарасюк Г.М. Планування діяльності підприємства: Навч. посіб. для студ. вузів -К.: Каравела, 2003.
4. Хан Д. Пик. Планирование и контроль: концепция котролинга. – М., 1997