Управління розподілом та перерозподілом трудових ресурсів

1. Міграція робочої сили

Під міграцією робочої сили розуміють пересування працездатного населення, зумовлене факторами економічного характеру. Коли такі переміщення виходять за межі державних кордонів, йдеться про міжнародну міграцію. Цей процес відображає, як трудові ресурси перерозподіляються між національними господарствами.

Чинники, що спричиняють міграцію робочої сили, є досить різноманітними. Загалом їх поділяють на дві категорії: загальні, що впливають на розвиток усіх форм міжнародних економічних відносин, та специфічні, притаманні виключно міграційним процесам. До першої групи належать: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку різних держав; структурні зміни в економіці, викликані НТР, що призводять до вивільнення працівників з одних галузей та потреби в них в інших; політика ТНК, які розміщують трудомісткі виробництва в одних країнах, а наукомісткі — в інших; політична та економічна нестабільність у деяких державах.

Друга група чинників охоплює: розбіжності в рівнях оплати праці та соціального захисту між країнами (у розвинутих державах зарплати значно вищі, кращі житлові умови, медицина, освіта, пенсійне забезпечення), що, безумовно, приваблює працівників з інших країн; дефіцит робочої сили певних професій та кваліфікацій (наприклад, у Західній Європі важку некваліфіковану працю виконують здебільшого іммігранти, причому іноземець може обійняти посаду лише за відсутності претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо тих, що розвиваються; відмінності в можливостях та умовах професійного зростання [5, c. 72-73].

Форми та тенденції розвитку міграції робочої сили

Існує кілька критеріїв для класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямком руху виокремлюють еміграцію (виїзд робочої сили за кордон) та імміграцію (в'їзд до країни). За рівнем кваліфікації розрізняють міграцію низькокваліфікованих працівників та висококваліфікованих фахівців. Перший потік спрямований переважно з країн, що розвиваються, у розвинуті.

Другий потік характеризується переміщенням спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, у межах ЄС, а також їхньою імміграцією з менш розвинутих країн. Це явище отримало назву «відплив умів». Воно може відбуватися у явній формі — коли фахівець переїжджає до іншої країни або залишається там після навчання, — або у прихованій, коли він не виїжджає, але працевлаштовується на підприємство, що належить іноземному капіталу.

Міграція висококваліфікованих кадрів набуває дедалі більших масштабів. Фахівців, які виїжджають, приваблюють насамперед вищий рівень заробітної плати та побутових умов у розвинутих країнах, а також ширші можливості для професійного розвитку. Сьогодні проблема відпливу умів актуальна і для колишніх «соціалістичних країн».

Міграція робочої сили, окрім економічного ефекту, супроводжується низкою наслідків, що виходять за межі традиційного економічного аналізу. Вона може приносити виграш або спричиняти витрати, які не піддаються звичайній ринковій оцінці. Деякі з них уже згадувалися в попередньому розділі.

Прикладом виграшу від міжнародного переміщення робочої сили є перенесення знань з однієї країни в іншу та їхнє поширення по всьому світу. Термін «знання» тут вживається в розширеному значенні. Це може бути талант видатного артиста чи художника, здібності великого вченого, володіння сучасними технологіями, секрети ремесла перукаря або кулінара. Від такої передачі знань виграють усі: і сам мігрант, і країни еміграції та імміграції, і світове співтовариство загалом [8, c. 30-32].

Однак міграція робочої сили нерідко породжує негативні зовнішні ефекти, що набувають форми витрат, які важко, а іноді й неможливо оцінити в грошовому вимірі.

Наприклад, нерівномірна імміграція може спричинити перенаселення окремих міст і регіонів, що, своєю чергою, створює труднощі з вільними робочими місцями для корінного населення, призводить до переповнення дитячих садків і шкіл, сприяє загостренню криміногенної ситуації тощо. Часто саме національність іммігрантів викликає ворожість у місцевих жителів, які не дуже раді небажаним гостям. Відомим є негативне ставлення до арабів у Франції, турків у Німеччині, російських євреїв в Ізраїлі.

Особливо значними негативні зовнішні ефекти міграції бувають тоді, коли розвинута країна межує з країною, що розвивається, як-от США та Мексика, або менш розвинуті держави розташовані неподалік від країни тяжіння мігрантів. Прикладом останнього є Туреччина та Німеччина або країни Магрібу та Франція. У таких випадках легальна міграція супроводжується масштабним потоком нелегальних іммігрантів [14, c. 28-29].

2. Органи працевлаштування та їх функції

У забезпеченні зайнятості населення задіяні державні органи двох типів: загальні та спеціальні. Загальне керівництво працевлаштуванням та його організацію здійснює Міністерство праці та соціальної політики України разом зі своїми місцевими органами. Спеціальним органом працевлаштування є державна служба зайнятості, до складу якої входять Державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міжрайонні, міські та районні у містах центри зайнятості, центри організації професійного навчання незайнятого населення, центри професійної орієнтації населення, а також інспекції контролю за дотриманням законодавства про зайнятість.

До професійної служби зайнятості також належать навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, а також підприємства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про зайнятість населення», державна служба зайнятості: аналізує та прогнозує попит і пропозицію на робочу силу, інформує населення та органи державного управління про стан ринку праці; консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи щодо можливості отримання роботи та забезпечення робочою силою, вимог до професій та інших питань, корисних для сприяння зайнятості; веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; допомагає громадянам у підборі підходящої роботи, а власникам підприємств — у підборі необхідних працівників; організовує за потреби професійну підготовку та перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, сприяє підприємствам у розробці та визначенні змісту курсів навчання і перенавчання; надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (через пошук високооплачуваної роботи, зміну умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню; реєструє безробітних і надає їм у межах своєї компетенції допомогу, зокрема матеріальну; бере участь у підготовці перспективних і поточних державних та територіальних програм зайнятості та заходів із соціального захисту різних груп населення від безробіття [11, c. 3].

Державна служба зайнятості має право:

• отримувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності статистичні дані про наявність вакантних місць, характер та умови праці, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників, а також інформацію про можливі зміни в організації виробництва і праці, що можуть призвести до вивільнення працівників;
• розробляти та подавати на розгляд місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів відповідних рад пропозиції щодо встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності квоти прийому на роботу осіб, які потребують соціального захисту та нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, і направляти таких громадян для працевлаштування;
• направляти для працевлаштування на підприємства, в установи та організації всіх форм власності за наявності вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти та професійної підготовки;
• направляти безробітних громадян за їхнім бажанням на оплачувані громадські роботи;
• укладати за дорученням підприємств, установ і організацій усіх форм власності договори з громадянами при їхньому працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та роботи за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;
• розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду сприяння зайнятості;
• оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також встановлювати їм на період навчання матеріальну допомогу в розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість;
• в установленому законодавством порядку надавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти та відкладати їхні виплати;
• вносити пропозиції до державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних місцевих рад про зупинення строком до 6 місяців рішень підприємств про вивільнення працівників у разі ускладнення їхнього подальшого працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;
• стягувати з підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності суми прихованих або занижених обов'язкових зборів та недоїмок до Державного фонду сприяння зайнятості населення;
• компенсувати до 50% витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їхнього працевлаштування.

Таким чином, державна служба зайнятості виконує посередницьку функцію між громадянами, які звернулися по допомогу, та підприємствами, установами, організаціями. Її направлення є обов'язковими для підприємств лише щодо осіб, які потребують соціального захисту та нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Ці категорії громадян визначені у ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення», а також інваліди. Щодо інших громадян, які мають направлення служби зайнятості, підприємства, установи, організації мають право відмовити їм у прийнятті на роботу. Однак така відмова має бути обґрунтованою, оскільки ст. 22 КЗпП містить одну з найважливіших гарантій трудових прав працівників — заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу [2, c. 57-59].

Громадяни, які звернулися до служби зайнятості як такі, що шукають роботу, мають право на безкоштовну професійну орієнтацію та консультацію. Що стосується професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, такі послуги надаються у випадках неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навичкам громадянина; пошуку роботи вперше та відсутності професії (спеціальності); втрати здатності до виконання роботи за попередньою професією (ст. 24 Закону). Як бачимо, тут наведено перелік поважних причин для виникнення права на професійну підготовку або перепідготовку.

Громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається підходяща робота.

При пропонуванні підходящої роботи враховуються трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Для громадян, які вперше шукають роботу та не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, що потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи тимчасову), яка не потребує професійної підготовки. Для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад 6 місяців, — робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю).

Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад 6 місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути відповідною за умови попередньої перепідготовки або підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом 6 місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина, колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності).

При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається робота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи [4, c. 3-7].

3. Особливості працевлаштування молоді

До категорії громадян, яким держава забезпечує додаткові гарантії щодо працевлаштування, належить молодь, яка закінчила вищі навчальні заклади. Квота для працевлаштування становить до 5 відсотків при кількості працюючих понад 20 осіб. Перелік підприємств визначає орган місцевого самоврядування.

Вихід молоді на ринок праці відбувається переважно після завершення навчання. Саме на цьому етапі виникає чимало проблем щодо реалізації їхнього трудового потенціалу. Деякі з них молодь долає самостійно, але окремі проблеми можуть бути вирішені лише за умови державного сприяння. Існуючі недоліки в сучасному механізмі державного впливу на процеси працевлаштування молоді призводять до високого рівня безробіття серед молодого населення.

Структурні зрушення, що відбуваються на сучасному етапі в комплексі складних соціально-економічних проблем України, пов'язаних із трансформацією економіки в ринкову, спричиняють істотні негативні зміни на ринку праці, зокрема появу значних обсягів безробіття та соціальної незахищеності окремих категорій населення, особливо молоді.

Вільна економіка, що обумовлює свободу вибору, ставить перед молоддю досить гострі проблеми (пов'язані зі структурною перебудовою, станом приватизації тощо), вирішення яких залежить від державного регулювання економіки країни. Саме ці фактори насамперед впливають на розвиток ринку праці України [3; c. 24].

Однією з головних складових інтеграції молоді в суспільні структури є її включеність в економічну діяльність. Успішність виходу молодого покоління на ринок праці залежить і від широкого спектра особистісних характеристик, цінностей та мотивацій молодих людей, і від спроможності держави забезпечити належну підготовку майбутніх трудових ресурсів, їхнє працевлаштування та регулювання відносин у системі «працівник–роботодавець». Значний вплив на взаємодію компонентів ринку праці здійснюють також суспільно-економічні чинники: макроекономічна ситуація, кон'юнктура ринку праці, регіональна політика тощо.

Проблема безробіття молоді є однією з найбільш актуальних та гострих проблем сьогодення. Вирішення питань зайнятості та працевлаштування молоді здійснюють молодіжні центри праці, що підтримуються Міністерством України у справах сім'ї, молоді та спорту.

Відповідно до Типового положення про молодіжний центр праці, основними завданнями центру є:

• забезпечення прав та інтересів молодих громадян на ринку праці;
• сприяння працевлаштуванню, підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації молоді;
• залучення молоді до підприємницької діяльності, створення відповідних умов функціонування та ефективного розвитку молодіжного підприємництва;
• надання молоді послуг, пов'язаних із профорієнтацією та підготовкою до роботи за новою професією тощо [1, c. 54-55].

Станом на 1 січня 2007 р. в Україні забезпечено діяльність 100 молодіжних центрів праці, з них 19 обласних, 22 районних, 14 міських та 45 студентських секторів працевлаштування у вищих навчальних закладах.

Молодіжними центрами праці протягом 2006 р. працевлаштовано 40 тис. молодих осіб, надано понад 100 тис. інформаційно-консультаційних послуг, здійснено підготовку та перепідготовку понад 1 тис. осіб.

Слід зазначити, що проблема працевлаштування молоді має комплексний міжгалузевий характер, тому її вирішення можливе лише шляхом поєднання зусиль багатьох державних, громадських інститутів, сім'ї, суспільства загалом.

В установах державного управління, окрім стабільної та відносно високої середньомісячної заробітної плати, існують також додаткові пільги, які надає статус державного службовця, високий ступінь соціальної захищеності та можливість використання посадових повноважень в особистих інтересах. Тому молодь намагається працевлаштуватися саме в цих видах діяльності.

Цілком зрозуміло також, чому молодь іде з матеріального виробництва. На підприємствах сільського, лісового, рибного господарства найнижчі рівні оплати праці, до того ж зарплата виплачується несвоєчасно. Найгірша ситуація в сільському господарстві, де середньомісячна заробітна плата становить лише 178 грн і 40% працівників не одержують її вчасно. У промисловості та будівництві рівень заробітної плати значно вищий від середнього по економіці, але також існує значна заборгованість і дуже високий рівень вимушеної неповної зайнятості. Причому це залишилися чи не єдині види діяльності, де працівників продовжують відправляти в адміністративні відпустки.

В установах освіти, охорони здоров'я, організаціях, які надають колективні, громадські та особисті послуги, вимушена неповна зайнятість практично відсутня. Але заробітна плата дуже низька, хоча й сплачується, як правило, своєчасно. Тому молодь значно менше зацікавлена в цих видах діяльності.

Підсумовуючи аналіз, можна зробити висновки, що молодь в Україні, становлячи значну частку серед усього населення, являє собою вагомий ресурс для ринку праці. Переважна частина молоді сконцентрована в міських поселеннях, де більше можливостей одержати фахову освіту та вищий рівень життя.

Молодь України має реальну можливість обирати вид економічної діяльності та здатна скласти конкуренцію на ринку праці старшому поколінню працівників. Разом із тим процес формування раціональної, продуктивної зайнятості молоді перебуває на початковому етапі.

Без припливу молодих кадрів сфера матеріального виробництва та соціальна сфера приречені на занепад. Тому слід вживати невідкладних заходів щодо стимулювання активнішої участі молоді у відповідальних видах діяльності [9, c. 7-9].

Про наявність недоліків у існуючому механізмі державного впливу на процеси працевлаштування молоді свідчить те, що особи у віці 15–29 років (які в 2003 р. становили майже 28% економічного населення у працездатному віці) більше за інші вікові групи потерпають через відсутність роботи.

Переважна більшість (79,0%) безробітних віком 15–19 років не змогли працевлаштуватися після закінчення навчальних закладів. Це випускники середніх загальноосвітніх шкіл, які не змогли або не захотіли вступити до вищих навчальних закладів і не мають спеціальної професійної підготовки. Певну частку серед них становлять також випускники професійно-технічних училищ.

З числа безробітних цієї вікової групи лише 21,0% раніше мали роботу, решта шукали своє перше місце роботи.

Серед безробітних віком 20–24 роки головною причиною незайнятості також є неможливість знайти роботу після закінчення навчання (44,9% загального числа). На відміну від молодшої вікової групи, випускники цього віку мають вищу спеціальну освіту та певну професійну кваліфікацію.

Частки звільнених за власним бажанням та вивільнених з економічних причин утричі більші, ніж серед безробітних віком 15–19 років. Розподіл безробітних віком 25–29 років за причинами незайнятості значно відрізняється від двох попередніх груп, наближаючись до аналогічної структури безробіття серед дорослого населення. Найбільшу питому вагу становлять безробітні, які звільнилися з попереднього місця роботи за власним бажанням (46,7%), найчастіше через незадовільний рівень оплати праці. Вагомою залишається причина неможливості працевлаштування після закінчення навчального закладу.

У безробітних старших вікових груп причини незайнятості інші: для групи 30–39 років головною причиною незайнятості є звільнення за власним бажанням (більш упевнені в можливості знайти для себе іншу роботу). Населення віком 40–59 років найчастіше потрапляє у стан безробіття через вивільнення з економічних причин, а переважна більшість безробітних віком 60–70 років втрачають роботу через вихід на пенсію.

Причини безробіття молоді суттєво розрізняються також залежно від статі та місця проживання. Серед безробітної молоді більше половини становлять жінки (вони частіше підпадають під скорочення штатів і почуваються на ринку праці значно менш упевненими, ніж чоловіки, до того ж їм буває складніше влаштуватися на роботу).

Серед безробітних чоловіків питома вага тих, хто раніше вже мав роботу, помітно вища: 56,7% проти 51,9% у жінок. Причина цього в тому, що жінки в цілому більше уваги приділяють одержанню спеціальної освіти та раніше одружуються, значну частину часу відводять на народження та виховання дітей, тому пізніше виходять на ринок праці.

Порівнюючи розподіл безробітної молоді за місцем проживання, слід відзначити, що серед міського населення дещо більша частка вивільнених з економічних причин і набагато вища частка звільнених за власним бажанням. Натомість сільська молодь значно частіше стає безробітною після звільнення з військової строкової служби та закінчення навчання. Це пояснюється обмеженістю сільського ринку праці як за кількісними (кількість робочих місць), так і за якісними (вибір виду діяльності, заняття тощо) характеристиками.

Значну частину безробітних становить молодь, яка шукає перше місце роботи. Очевидно, у молоді найвищий рівень безробіття якраз тому, що на молодий вік припадає пошук першого робочого місця. Перед тим, як приступити до своєї першої роботи, молодим людям потрібно її знайти [13, c. 36-39].

У молоді 15–19 років переважною причиною неучасті в ринку праці є навчання (93,5% економічно неактивних), оскільки в Україні обов'язковою є повна загальна середня освіта. Разом із тим 1,0% (48,3 тис. осіб) вже встигли зневіритися в пошуках роботи.

Навчання є основною причиною економічної неактивності також і для осіб віком 20–24 років (53,9%). Зменшення вагомості цієї причини обумовлено тим, що спеціальною освітою охоплено значно менше молоді.

Значна частина молоді в цьому віці зайнята домашнім господарством (18,6%), що безпосередньо пов'язано з формуванням сім'ї та народженням дітей. Частка зневірених у можливості знайти роботу становить 7,2% (102 тис. осіб). Ще 15,4% не виявляли активності з інших причин.

Порівняно з двома попередніми віковими групами чисельність і частка молоді віком 25–29 років, яка не бере участі в ринку праці через навчання, набагато менша (лише 5,4%). За рахунок низької питомої ваги студентів у цій групі молоді суттєво зросла частка всіх інших категорій економічно неактивних молодих людей.

Найбільш вагомою причиною економічної неактивності осіб віком 25–29 років є зайнятість у домашньому господарстві (39,7%). Хоча найвищий рівень народжуваності в Україні припадає на вікову групу жінок 20–24 роки, тривалість відпустки по догляду за дитиною становить три роки, а за наявності медичного висновку про слабкий стан здоров'я дитини — до шести років. Тому період виховання дітей припадає переважно на наступну вікову групу, в якій рівень народжуваності другий за інтенсивністю. Таким чином, найбільша чисельність осіб, що ведуть домашнє господарство, спостерігається у молоді віком 25–29 років.

Частка зневірених у цій віковій групі становить 15,4% (105,7 тис. осіб) — удвічі більше, ніж у молоді віком 20–24 років. Значно вища також частка неактивних з інших причин: 25,6% (139,2 тис. осіб) та через сезонний характер роботи (4,4%).

У загальній чисельності молоді, чисельності економічно активної, зайнятої та безробітної молоді переважають чоловіки, тоді як серед економічно неактивної молоді більшість становлять жінки (53,4%).

Це зумовлено тим, що жінки більше залучені до виконання домашніх і сімейних обов'язків, пов'язаних із народженням і вихованням дітей, доглядом за хворими чи престарілими членами сім'ї, веденням господарства тощо. З цієї причини у 2003 р. не виходили на ринок праці 468,2 тис. молодих жінок (26,2% економічно неактивних жінок цього віку).

Друга категорія молодих жінок, що порівняно з чоловіками виявляють значно нижчу активність на ринку праці, вказали причиною своєї неактивності «інші причини». У 2003 р. чисельність цієї групи склала 272,7 тис. осіб (17,4% економічно неактивних жінок цього віку). Серед чоловіків 15–29 років на «інші» причини неактивності посилалися 126 тис. осіб (10,1%). Для них однією з таких «інших» причин є одержання або очікування повідомлення про призов на військову строкову службу. Невипадково найбільша чисельність неактивних з «інших» причин чоловіків спостерігається серед вікової групи 15–19 років, оскільки призовний вік становить 18 років.

Ще однією з поважних «інших» причин неактивності для молодих людей обох статей, особливо молодшої вікової групи, може бути підготовка до вступу у вищі навчальні заклади, складання вступних іспитів та очікування їхніх результатів. Але ця причина має сезонний характер, охоплюючи переважно літні місяці.

«Інші» причини неактивності могли вказати також особи, які їздять на нелегальні заробітки в інші регіони України або за кордон і живуть на зароблені гроші, не шукаючи роботи за місцем проживання [10, c.55-60].

Проблеми молоді на ринку праці обумовлені певними особливостями соціального стану та трудової поведінки: досить високим освітнім рівнем; низькою адаптованістю та вразливістю щодо навколишнього економічного й соціального середовища; підвищеними вимогами щодо працевлаштування (престижу, заробітку), до змісту, характеру та умов праці; високою професійною і територіальною мобільністю, що зумовлена неусталеністю та слабкістю економічних і соціальних зв'язків молодої людини [2; с.156].

Труднощі щодо працевлаштування спонукають молодь займатися нерегламентованою, а то й тіньовою діяльністю. Така діяльність серед молодого покоління призводить до певних негативних наслідків, які можна поділити за напрямами:

• економічні — знецінення робочої сили, вивезення за кордон національних ресурсів, зменшення надходжень до бюджету тощо;
• правові — підвищення рівня криміногенності суспільства, зростання злочинності тощо;
• психологічні — втрата мотивації до праці, зміна структури ціннісних орієнтацій, що призводить до уповільнення формування престижності легальної зайнятості;
• соціальні — посилення незахищеності молоді на ринку праці, зростання соціальної напруженості.

В умовах, коли молодь намагається зосередитися на матеріальному становищі, морально-етичні мотиви відступають на задній план. Рівень доходів істотно впливає на співставлення самооцінки молоді з її можливостями й реаліями ринкового становища [3; с. 7].

Таким чином, головні напрями підвищення рівня працевлаштування молоді на ринку праці в Україні:

1. Необхідно активізувати процеси підтримки ініціатив молоді щодо професійної підготовки та працевлаштування, заохочення її до активного пошуку роботи. Для цього дуже важливою є повна та кваліфіковано надана інформація щодо перспектив професійного росту молоді.
2. Варто створити таку мотиваційну поведінку особистості, завдяки якій вона була б зацікавлена в регламентованих видах діяльності, сприяти відродженню ціннісних орієнтацій до праці, які виступають як основні засоби досягнення різноманітних цілей і, отже, виконують функцію регулятора соціальної поведінки особи.
3. Доцільним є реальне стимулювання особистої ініціативи, розвиток підприємництва, малого та середнього бізнесу, що забезпечує створення нових робочих місць.
4. Основними заходами в межах реформування системи освіти мають стати: створення дієвої та ефективної системи безперервного навчання.
5. Засоби масової інформації, молодіжні організації мають психологічно готувати молодь до усвідомлення нею тієї ролі, яку вона може й буде відігравати в розвитку своєї країни.

В цілому формування комплексного застосування вищевказаних пропозицій, які сприятимуть працевлаштуванню молоді на ринку праці та підвищенню її ролі у формуванні економіки України, можливе лише за умови своєчасного коригування загальнодержавної політики працевлаштування, яка повинна відповідати вимогам ринкової економіки, орієнтуватися на забезпечення реалізації прав громадян та створювати підґрунтя для соціально-економічного зростання країни [6, c. 25-26].

Список використаної літератури

1. Горшколєпова Р. Роль служби зайнятості в реалізації молодіжної політики // Україна: аспекти праці. - 2000. - № 3. - С. 54-57
2. Державна служба зайнятості: аспекти співпраці з роботодавцями // Справочник кадровика. - 2004. - № 4. - С. 57-61
3. Державне регулювання економіки: Навч. посіб./ С.М. Чистов, А.Є. Никифоров та ін. – Вид. 2-ге, доопрац. і допов. – К.: КНЕУ, 2005. – 440с.
4. Лук'яненко В. Роль і місце служби зайнятості в реалізації державної політики зайнятості // Україна: аспекти праці. - 1997. - № 2. - С. 3-7
5. Мосьондз С. Роль міграції в розвитку українського суспільства // Підприємництво, господарство і право. -2003. -№ 5. - С. 72-76
6. Мутяк М. Менеджмент зайнятості молоді: міжнародний аспект // Україна: аспекти праці. – 2005. - № 4. – С. 24-28
7. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
8. Піскун О. Проблеми становлення міграційної правової політики України // Розбудова держави. -1997. -№ 10. - С. 30-34
9. Покрищук В., Горошко Л. Мотиваційна поведінка безробітної молоді в Україні // Україна: аспекти праці. – 2005. - № 8. – С. 7 – 12
10. Права і гарантії щодо працевлаштування молоді // Позакласний час. - 2005. - № 13-14. - С. 55-60
11. Приватні агентства зайнятості // Юридичний Вісник України. - 2006. - № 13. - С. 3,8
12. Ульяницька О.В. Проблеми безробіття і трудова еміграція українців // Актуальні проблеми економіки. -2005. -№ 8. - С. 167 - 172
13. Чефранов А. Особливості працевлаштування молодих спеціалістів // Справочник кадровика. - № 9. - С. 36-39
14. Чорноус Г. Прогнозування процесів міграції населення в Україні // Банківська справа. -2002. -№ 4. - С. 28-34
15. Ярошенко М. Державне регулювання міграційних процесів в Україні // Юридичний Вісник України. -2002. -№ 41. - С. 14