Умови формування соціальної стратифікації на етапі посттрансформаційного розвитку України

Вступ

У період державотворчих перетворень, коли Україна утвердилася як повноправний учасник міжнародних відносин, у науковому дискурсі дедалі помітнішою стає тенденція до применшення ролі класової боротьби в історичному процесі. Натомість акцент зміщується на загальнолюдські цінності, а соціально-класові інтереси нерідко розглядаються як другорядні. Однак визнання пріоритету загальнолюдських цінностей не заперечує того, що соціально-класові інтереси й досі зберігають свою актуальність і гостроту, а їхнє наукове осмислення залишається нагальною потребою. Більше того, сучасна українська дійсність засвідчує інтенсивне соціальне розшарування та загострення суперечностей між різними соціально-класовими спільнотами.

Традиційні класи, соціальні групи та верстви зазнали суттєвих змін, а деякі новоутворення демонструють груповий егоїзм, що завдає шкоди державному будівництву. У роки перебудови сформувався новий клас, який, не володіючи формально власністю, привласнив собі право розподіляти та перерозподіляти суспільні блага. Наслідком його діяльності стало посилення відчуження виробника від результатів власної праці, адже він виявився неспроможним придбати на зароблені кошти продукт, який сам же й створив. Така ситуація загрожує подальшою поляризацією соціальних сил і може спровокувати соціально-політичний конфлікт. Саме тому всебічне дослідження соціальної структури та стратифікації українського суспільства постає як першочергове наукове завдання.

1. Особливості формування соціальної стратифікації

Аналіз концептуальних підходів, представлених у працях таких вітчизняних дослідників, як В. Андрущенко, Д. Видрін, Л. Губерський, М. Жулинський, В. Кремень, В. Литвин, М. Михальченко, М. Мокляк, І. Надольний, Ю. Пахомов, В. Полохало та інших, дозволяє трактувати соціальну структуру та стратифікацію як багатовимірний, ієрархічно впорядкований соціальний простір. У цьому просторі соціальні верстви та групи відрізняються одна від одної ступенем володіння владою, власністю та соціальним статусом. Соціальна структура є однією з фундаментальних категорій соціологічного аналізу, що визначає мережу впорядкованих та взаємозумовлених зв'язків між елементами соціальної системи. Ці зв'язки перебувають у постійному розвитку та видозмінюються залежно від соціально-політичних, економічних і духовних засад суспільства, а також відображають відносини між елементами системи та організацію специфічних групових чи індивідуальних позицій, що вирізняються особливим статусом.

Марксистська теорія зосереджує увагу на динаміці відносин між класами як основними суб'єктами суспільного розвитку. При цьому питання соціальної нерівності порушується рідко й переважно обмежується економічною сферою, умовами праці та побуту [1: 74-75]. Привілеї розглядаються лише як елемент виробничих відносин [2; 3: 27-38]. Лише в новітніх наукових публікаціях з'являється прагнення пов'язати привілеї з владними структурами [4].

У західній науковій традиції значну увагу приділено аналізу соціальної стратифікації, яку часто ототожнюють із соціальною нерівністю, виділяючи в ній дві основні риси. Перша риса пов'язана з диференціацією населення на ієрархічно оформлені групи, тобто вищі та нижчі верстви (класи). Друга полягає в нерівномірному розподілі соціокультурних благ і цінностей, престиж яких має широкий діапазон. П. Сорокін виокремлює чотири групи факторів, що є критерієм соціальної нерівності: права і привілеї, обов'язки і відповідальність, соціальне багатство і злидні, влада і вплив [5: 318-327]. Соціальна стратифікація аналізується на трьох рівнях: 1) культура, що утворює ціннісно-нормативний рівень регуляції поведінки; 2) соціальна система, тобто система взаємодії людей, що створює різні форми групового життя; 3) поведінка особистості та її мотиваційна сфера. Конкретні форми соціальної стратифікації виникають на перетині двох основних факторів: соціальної диференціації та пануючої системи соціальних цінностей і культурних стандартів.

Водночас слід визнати, що новоутворені соціальні форми — стани, прошарки, класи, інститути, організації — іноді важко ідентифікувати за допомогою традиційних соціологічних чи політологічних термінів та парадигм. Вони не мають аналогів, як не має історичних аналогів і спроба трансформувати державно-соціалістичний устрій у демократичний на засадах відносної відокремленості держави від публічної та економічної сфер. Тому деякі соціологи та політологи пропонують різні терміни для вивчення цих явищ: «соціальна ембріологія» — для дослідження соціальних форм, що мають перетворитися на щось зовсім інше; «соціальна паразитологія» — для спостереження за новоутвореннями, які масово виникають в умовах економічної та соціальної кризи і генетично пов'язані лише з нею; «соціальна патологія» — для пояснення розпаду структур суспільного та повсякденного життя, руйнівних міжетнічних конфліктів, деградації моральних норм та системи цінностей.

Саме тому в межах політичної соціології посткомунізму найактуальнішими проблемами сьогодні є розуміння та вільний від ідеологічних упереджень опис процесів соціального поділу та стратифікації (цьому присвячені статті про тенденції структуризації та стратифікації, політичну географію України), а також розробка перспективних підходів до аналізу кризових явищ (стаття про соціальні патології посткомуністичного суспільства). Зрозуміти, що відбувається в посткомуністичних суспільствах, чи справді вони поривають із минулим, допоможе й релевантна інтерпретація політичного дискурсу. Як свідчать спостереження, він досить чутливий до сучасних тенденцій соціальної диференціації, але водночас вкрай консервативний, оскільки пов'язаний із мовою та мовними кліше, які можуть демаскувати поверхове наслідування модній політичній риториці та виявити фундаментальне підґрунтя масових дискурсивних практик. Соціологічне значення мовної комунікації полягає також у тому, що вона завдяки виробленню, розповсюдженню та навіюванню образів соціальної структури й стратифікації може як консолідувати масу в солідарні спільності, так і протиставляти одну спільність іншій. Індивіди та групи використовують такі образи для визначення власної та інших економічних чи політичних ситуацій, власної та інших соціальних і культурних ідентичностей.

Викладені принципи соціальної диференціації є теоретичною основою багатомірного підходу до проблеми соціальної стратифікації. Соціологи виділяють тут різноманітні зрізи чи «виміри»: рівень прибутків, майнову нерівність, освіченість, етнічні ознаки, статеві та вікові критерії, політичні позиції. Важливе місце має оцінка позиції, яку займає людина.

Слід відзначити, що сьогодні ми ще не маємо фундаментальних праць, у яких досліджувалися б процеси формування нових соціальних утворень перехідного періоду, класотворчих ознак, що з'явилися останнім часом в українському суспільстві. Окремі наукові статті та публікації ще не дають достатньо повної картини процесів у плані соціальної диференціації, поляризації в суспільстві.

Завданням статті є виявлення особливостей формування та розвитку соціальної структури українського суспільства перехідного періоду.

Структура суспільства перехідного періоду формується під впливом різноманітних факторів. Змінюється суспільна форма всіх інститутів – економічних, політичних, культурних, освітніх і, в першу чергу, інститутів власності та влади. Відбуваються глибокі зміни тих соціальних основ і регуляторів, які формують соціальну структуру. Змінюється сама соціальна природа компонентів соціальної структури – груп, спільностей, розпочинається процес становлення їх як суб'єктів власності та влади, тобто ресуб'єктивізація громадянського суспільства. Формуються нові економічні класи, прошарки або страти зі своєю системою суперечностей і конфліктів.

Глибокі зміни в суспільно-політичному житті суспільства відбуваються в результаті складного переплетіння та взаємодії інтересів різних соціальних груп (класів, страт, етнічних, професійних, релігійних, вікових та інших груп). Рівень розвитку соціальної структури, ступінь зрілості інтересів соціальних груп, їх визначеність виступають важливими чинниками економічного, суспільно-політичного і духовного життя суспільства.

Оцінюючи реальний розвиток наявної суспільно-політичної ситуації, слід зазначити, що кризові явища, які супроводжують усі сторони життя українського суспільства, зумовлені станом перехідного періоду від буття в межах жорстко визначеної командно-адміністративної системи та ідеологічних координат до розвитку суспільства як неоднорідного, різноманітного, динамічного, а тому здатного на саморозвиток.

Для української держави сьогодні характерним є те, що за порівняно короткий час у форсованому режимі ми маємо пройти ті етапи суспільного розвитку, для проходження яких іншими державами було відведено не одне десятиріччя. Прискорена трансформація політичної системи, зміна структури влади та механізмів управління суспільством, перерозподіл колишньої державної власності не могли не змінити саму основу соціальної структури суспільства та не відбитися на зміні соціального статусу більшості його членів. Тому важливим завданням держави є діяльність, спрямована на управління соціальним розшаруванням суспільства, регулювання процесів диференціації та забезпечення його суспільної рівноваги.

У зв'язку з цим постає необхідність теоретичного дослідження формування і функціонування соціальної структури суспільства в історичній ретроспективі, яка підтверджує, що філософська і соціологічна думка завжди розглядала соціальну структуру як явище, невіддільне від майнових і владних відносин.

Соціальна структура тлумачилась як певна множинність соціальних груп, які різняться між собою функціями в суспільстві і розмірами багатств. На основі цих відмінностей складаються жорсткі відносини між групами у сфері влади (одні керують, інші підпорядковуються) і багатства (одні присвоюють результати праці інших).

Коли говорити про нові підходи до соціальної структури суспільства перехідного періоду, що мають стати дороговказом практичної реалізації теоретичних концепцій, то слід пам'ятати, що вони включають досягнення світової наукової думки і практики існування та розвитку соціумів на різних етапах суспільного життя. Так, скажімо, марксизм зробив цінний внесок у світову філософську і соціологічну думку про роль класової боротьби як рушійної сили суспільного прогресу, що випливає з аналізу відносин власності на засоби виробництва і призводить до економічної та соціальної стратифікації в суспільстві. Але при цьому в марксизмі сама соціальна структура зводиться лише до класової, поза увагою залишаються такі некласові елементи, як касти, клани, маргінальні утворення; класова боротьба проголошується рушійною силою будь-якого класово-диференційованого суспільства, що не повною мірою відповідає ретроспективі історичного розвитку; недостатньо приділено увагу надається виробничим ознакам класу.

2. Динамізм соціальної стратифікації у посттрансофрмаційному суспільстві

Останнім часом у науковій літературі складається інша парадигма вивчення соціальної структури і соціальної стратифікації: багатомірний ієрархічний підхід, що використовує такі критерії, як місце у сфері зайнятості, прибуток, позиція у владних структурах, престиж, а також формування нових соціо-групових самоідентифікацій [4].

Найбільш привабливим, на нашу думку, є підхід М. Вебера до соціальної стратифікації, де він виділяє три види соціальної диференціації, які являють собою різні форми, механізми впливу соціальних груп і їх взаємодії у ставленні до політичної влади: 1) економічно-технологічна диференціація та відповідні індустріальні, професійні та комерційні організації; 2) відмінність статусів, що впливають на міжособистісні стосунки і такі, що відіграють значну роль у процесах політичної соціалізації і політичної участі; 3) інституційні відмінності, що впливають на способи взаємодій особистостей і груп з різними політичними, в тому числі й партійними структурами.

Саме цей метод на сучасному етапі найбільш прийнятний для дослідження й аналізу соціальної структури суспільства, в тому числі й українського. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується значною нестійкістю як у межах соціальних груп, так і між ними. Іде розмивання традиційних груп населення, становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, прибутками, включеністю до владних структур, за соціальною самоідентифікацією, тобто відбувається процес декомпозиції існуючої структури.

У соціальній структурі проявляються дві закономірні тенденції: з одного боку, радикальні зміни у формах власності, що зачіпають корінні інтереси населення, визначають деяку свободу в їх діях, сприяють реалізації можливостей індивіда; з іншого – посилюють соціальне відчуження особи, що супроводжується такими явищами, як безробіття, зубожіння широких мас населення, деградація моралі, політики, економіки. В умовах української дійсності, коли ще не сформовані капіталістичні відносини і властиві їм стійкі соціальні групи, класи, все сказане вище посилюється не баченою до цього поляризацією населення за рівнем прибутків, матеріального добробуту, за цілим комплексом інших показників, що формують соціальну нерівність.

Важливо зазначити, що в умовах переходу до ринкових відносин у нашому суспільстві зникають традиційні механізми регулювання поведінки соціальних груп, форми й методи соціальної організації, прискорюється рухомість соціального статусу різних соціальних прошарків. І це, на нашу думку, перешкоджає усвідомленню цими групами своєї спільності і визначенню спільного інтересу. Значною мірою люди виявилися виштовхнутими з кола раніше існуючих стереотипів, звичних норм, уявлень, і вони трансформуються в нові, не досить стійкі спільності. Все це разом узяте означає маргіналізацію, хоча й тимчасову, але значних мас населення. Виникають, а також збільшуються кількісно стійкі маргінальні соціальні групи (біженці, «вимушені переселенці», жебраки, безпритульні, безробітні, наркомани, кримінальні елементи та ін.).

На фоні формування нових соціально-політичних, економічних і духовних основ українського суспільства виникає потреба у виборі оптимальної моделі відтворення української політичної еліти. Це дозволить подолати, чи хоча б амортизувати, соціально-політичні суперечності, забезпечити політичну стабільність в українському суспільстві. На нашу думку, від того, яка модель формування і відтворення політичної еліти буде переважати, багато в чому буде залежати динаміка центробіжних тенденцій у суспільно-політичному і духовному житті українського суспільства. Поки що ж українська політична еліта характеризується високим ступенем фрагментарності, в її складі домінують господарники і адміністратори, що значною мірою зумовлює роль адміністративних каналів «входження до влади». Тому для посткомуністичної України є характерним змішана система відтворення політичної еліти.

Основу нинішньої соціальної структури українського суспільства складають соціальні верстви та класи радянського суспільства, що характеризувалися значною мірою становістю, позаекономічними джерелами прибутків і привілеїв, «жорсткістю», вертикальними зв'язками типу «панування – підпорядкування», «покровительство – залежність», патерналізмом і клановістю. Подальший розвиток соціально-стратифікаційних процесів в Україні, трансформація соціальної структури суспільства буде залежати від прискорення темпів економічного і політичного реформування, від врахування соціальних і національно-культурних особливостей України взагалі й пострадянської зокрема, де загрозливих розмірів набувають економічний рекет, злочинність, криміналізація відносин, тіньова економіка, політичний волюнтаризм, а паростки демократії і толерантності ще досить слабкі.

Слід зазначити, що соціальна структура сучасного українського суспільства складається під впливом різних факторів. Змінюється суспільна форма всіх соціальних інститутів – економічних, політичних, культурних, освітніх і, в першу чергу, інститутів власності та влади. Відбуваються глибокі зміни і перетворення тих соціальних основ та регуляторів, які формують соціальну структуру українського суспільства. Змінюється й сама соціальна основа компонентів соціальної структури – груп, спільностей, розпочинається процес їх відтворення як суб'єктів власності, тобто, відбувається ресуб'єктивація громадянського суспільства. На зміну процесові рефеодалізації з ієрархією станів, що мало місце в радянському суспільстві, йде процес появи нових економічних класів, верств або страт зі своєю системою соціальних суперечностей і конфліктів.

Основні зміни в суспільстві, що тягнуть за собою й основні суперечності, полягають у тому, що колишня партійна, державна, а особливо господарська номенклатура (директорський корпус) змінила свою сутність, трансформувалася в особливий прошарок великої і середньої буржуазії, яка, поєднавши адміністративну діяльність з комерційною, активно включилася в перерозподіл власності, що відбувається в основному шляхом пограбування населення та держави. Іде процес злиття двох основних груп правлячої «еліти» – необуржуазії і поновленої номенклатури. Вони й складають пануючий вже і в економіці, і в політиці клас буржуазії. При цьому між цими групами буржуазної «еліти» існують суттєві суперечності, політичне вираження яких полягає в боротьбі за посади у владних структурах.

В умовах, коли антагонізація українського суспільства набула майже тотального характеру, серед пріоритетів української державності на сучасному етапі важлива роль належить консолідації українців як нації, становленні її соціальної бази, соціальній інженерії, формуванню національної еліти, людей з виразною національною свідомістю і національними ідеалами. Базовим завданням такого суспільства мають бути досягнення політичної стабільності, соціальної рівноваги, динамізм економічного розвитку та дотримання цілісності інтересів усіх членів суспільства.

Висновки

Отже, українське суспільство, яке перебуває в процесі трансформації, потребує цілісної концепції модернізації всіх сфер життєдіяльності. Кризові явища, які й сьогодні супроводжують життя суспільства, зумовлені станом перехідного періоду від буття в межах жорстко визначеної адміністративно-командної системи та ідеологічних координат до розвитку суспільства як неоднорідного, розмаїтого, динамічного, а тому здатного до саморозвитку. Прискорена трансформація політичної системи, зміна власне структури влади та механізмів управління суспільством, перерозподіл колишньої державної власності не могли не змінити докорінно основу соціальної структури суспільства та не відбитися на соціальному статусі більшості його членів. Тому важливим завданням соціальної рівноваги суспільства є діяльність, спрямована на управління соціальним розвитком суспільства та регулювання процесів його диференціації.

Виникає проблема пошуку теорії, яка б адекватно пояснювала трансформацію соціальної структури, що відбувається в українському суспільстві. Серед пріоритетів української державності та соціальної політики на сучасному етапі важлива роль належить консолідації українців як політичної нації і поліетнічного народу, становлення її соціальної бази, формуванню національної еліти, людей з виразною національною свідомістю й національними ідеалами. Базовими завданнями такого суспільства мають бути досягнення політичної стабільності, соціальної рівноваги, динамізм економічного розвитку та дотримання цілісності інтересів його членів.

Список використаної літератури

1. Амвросов А. Социальная структура советского общества. – М.: Политиздат, 1975. – 234 с.
2. Иванчук Н. Культура потребностей и потребления как элемент социалистической культури // Научный коммунизм. – 1980. – С. 64-71
3. Ануфриев Е. Социальная роль и активность личности. – М.: Политиздат, 1971. – 140 с.
4. Бадзьо Ю. Україна: четверта спроба, або чи виживуть українці? // Розбудова держави. – 1995. – № 10. – С. 36‑39.
5. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992. – 545 с.
6. Динамізм соціальної структури суспільства та соціальна стратифікація / С.Л. Борисюк // Вісн. Житомир. держ. ун-ту ім. І. Франка. — 2005. — N 20. — С. 13-16.