Українці у Великів Вітчизняний Війні

1. Український народ у війні 1812 року

На початку XIX століття Російська імперія, на своє щастя, зуміла зміцніти та стати могутнішою державою. Для царського режиму наближався період серйозних випробувань.

Найважчим виявився перший удар — у 1812 році на Росію рушила 640-тисячна армія Наполеона. Як відомо, Росія змогла, хоч і ціною значних зусиль та втрат, не лише відбити нападників, а й дійти аж до Парижа. Для України наслідки вторгнення були відносно незначними. Частина наполеонівських військ увійшла на Волинь, завдавши там чималої шкоди. Переважна більшість українців охоче відгукнулася на заклик царя стати на захист країни. На Лівобережжі швидко сформували кілька полків добровольців, організованих за козацьким зразком. Широка підтримка цих формувань засвідчувала не лише готовність українців обороняти імперію, а й популярність козацьких традицій. Водночас поширювалися чутки, що деякі нащадки козацької старшини піднімали тости за здоров'я Наполеона, сподіваючись, що він розгромить царську імперію. Подібні випадки траплялися й раніше. Згадаймо, що 1791 року Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією отримати підтримку для повстання українців проти царя. Однак антицарські настрої були радше винятком, і переважна більшість українців вірно та завзято захищала імперію.

Чимало царських офіцерів, які пройшли наполеонівські війни в Європі, перейнялися західними політичними інститутами та цінностями й стали їхніми прихильниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що ліберальний Олександр І запровадить в Росії реформи за західним зразком. Але цей непередбачуваний правитель натомість передав управління країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, здебільшого з найзнатніших родів Росії, створила таємні товариства, метою яких було повалення самодержавства та встановлення конституційного правління.

Західна Волинь (Ковельський, Володимирський, Луцький повіти та частина Дубенського) була єдиним регіоном України, який зайняла наполеонівська армія. У воєнно-політичних планах Наполеона Україні відводилося певне місце. Французький імператор звернув увагу на українське питання, продовжуючи традиційну французьку політику щодо України (підтримка планів П. і Г. Орликів, таємні контакти з К. Розумовським, виступ у Конвенті 1795 року на захист прав козацької нації). Політичні плани Наполеона щодо України під час підготовки російської кампанії 1811–1812 років передбачали відокремлення українських земель від Росії та поділ їх на три частини: Правобережна Україна мала відійти до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яку обіцяли Австрії за військову допомогу проти Росії), а на Лівобережній і Південній Україні планувалося створити дві держави, так звані «наполеоніди», під протекторатом Франції (план розробили графи А.-М. Блан де ля Нольт д'Отерів і Г. М. де Монгейяр). Одна з них мала існувати в межах Чернігівщини та Полтавщини, друга — на Південній Україні в межах Катеринославщини, Донеччини, Херсонщини, Таврії та Криму. Українське дворянство було незадоволене планами Наполеона щодо передачі Правобережжя Польщі, що зумовило його лояльне ставлення до російської влади під час воєнної кампанії. Частина українських дворянських кіл, які дотримувалися проросійської орієнтації, сприяла формуванню козацьких кавалерійських частин для допомоги регулярній російській армії (загалом було сформовано 22 полки чисельністю близько 25 тисяч осіб). Крім того, у складі російської армії як ополченці воювало близько 75 тисяч українців. У Бородінській битві 1812 року брали участь Охтирський, Одеський, Чернігівський, Київський і Тернопільський полки. Оскільки військові формування викликали особливий інтерес українських патріотів, згодом ці полки були направлені за межі України.

2. Декабристський рух в Україні

Київ на початку XIX століття був значним адміністративним (губернський центр), економічним і культурним осередком Правобережної України, а також важливим стратегічним пунктом, насамперед завдяки Печерській фортеці. Вона створювалася в місті з кінця XVII століття на основі фортифікаційних укріплень Печерського монастиря.

Із кінця XVIII століття в Києві діяло кілька масонських лож. 1818 року тут створено ложу «Об'єднані слов'яни». Після ліквідації масонства 1 серпня 1822 року таємні зібрання тривали, що дало підставу уряду стверджувати про існування Київського таємного товариства. У кількох донесеннях із Києвом пов'язували й Малоросійське таємне товариство.

На час зародження та розвитку декабристського руху в місті дислокувався штаб Четвертого піхотного корпусу, що входив до складу Першої армії. Командувачем корпусу в 1815–1824 роках був генерал М. М. Раєвський (з серпня 1825 року — генерал О. Г. Щербатов), начальниками штабу — М. Ф. Орлов (1818–1820) та О. І. Красовський (з квітня 1823 року; брав активну участь у придушенні повстання Чернігівського піхотного полку). Ад'ютантами М. М. Раєвського служили О. В. Капніст (з 1822 року; член ранніх декабристських організацій, слідчі органи вважали його членом Київського таємного товариства) і П. О. Муханов (травень 1823 — травень 1825 року). 1825 року черговим штаб-офіцером Четвертого піхотного корпусу служив С. П. Трубецькой. На Київ поширювалася діяльність польського Патріотичного товариства — нелегальної політичної організації, утвореної в травні 1821 року у Варшаві з метою відновлення незалежності Польщі. Його члени — С. Крижановський і А. Яблоновський (належали до керівного складу товариства), О. Гродецький (керівник Київської провінції товариства), М. Ворцель, Г. Олізар, А. Чарковський — мали маєтності в Україні, часто й подовгу жили в Києві.

Місцем систематичних зібрань прогресивно налаштованих людей, насамперед офіцерів і молоді, став гостинний київський дім генерала М. М. Раєвського. 1816 року генерал із сім'єю — дружиною Софією Олексіївною (онукою М. В. Ломоносова), двома синами, Миколою і Олександром, і дочками, Катериною, Марією, Оленою і Софією, оселився в Царському палаці (тепер вулиця Михайла Грушевського, № 51).

Із Києвом пов'язана діяльність ще одного представника старовинного дворянського роду — князя С. П. Трубецького, учасника декабристського руху з часу його виникнення, одного з керівників Північного товариства, обраного диктатором під час повстання в Петербурзі. Як уже зазначалося, 2 грудня 1824 року його призначено черговим штаб-офіцером у Четвертий піхотний корпус із залишенням на посаді старшого ад'ютанта Головного штабу. Прибув до Києва у лютому (чи на початку березня) 1825 року, квартиру наймав на Кловській вулиці поряд із будинком К. М. Давидової. Як представник Північного товариства встановив тісні зв'язки з керівниками Васильківської управи Південного товариства: їхні зустрічі відбувалися особливо часто влітку 1825 року, коли С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін у складі своїх військових частин несли караульну службу в Києві (вони зупинялися на квартирі С. П. Трубецького). У С. П. Трубецького, безумовно, бували О. Ф. Бріген і М. М. Наришкін, які приїздили до Києва як довірені особи Північного товариства. У нього подовгу жив І. С. Повало-Швейковський, бували В. К. Тізенгаузен, М. Ф. Орлов (зустрічалися і в генерала М. М. Раєвського). На квартирі С. П. Трубецького відбулася зустріч О. Й. Корниловича з С. І. Муравйовим-Апостолом, який прийняв тут Корниловича у члени Південного товариства.

Із Києвом пов'язані життя і діяльність братів С. П. Трубецького — Олександра і Петра. О. П. Трубецькой — полковник Київського драгунського полку, один із членів-засновників київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни». 1825 року, з приїздом брата до Києва, бував на деяких зібраннях декабристів у Києві.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX століття розгортався в руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За таких обставин селянський рух був радше одним із проявів кризи в суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство зі скрутного становища.

Яскравою сторінкою в історії політичних і творчих контактів прогресивних діячів Росії та України першої чверті XIX століття є діяльність Вільного товариства любителів російської словесності, а також Вільного товариства заснування училищ за методом взаємного навчання. Обидва товариства перебували у сфері впливу Союзу благоденства. Саме в середовищі першого з названих товариств (існувало у 1816–1825 роках у Петербурзі) формувався стійкий інтерес до історичного минулого України; революційний романтизм декабристської літератури (творчість К. Ф. Рилєєва, М. М. Глинки та інших) значною мірою живився героїкою визвольної боротьби українського народу.

Керівники Південного товариства, серед них П. І. Пестель, знали про Малоросійське товариство, зокрема, від членів польського Патріотичного товариства. Налагодити переговори з В. Л. Лукашевичем пробували С. Г. Волконський і С. І. Муравйов-Апостол, цікавився товариством М. П. Бестужев-Рюмін. Однак представники обох товариств спільної мови не знайшли: В. Л. Лукашевич уникав переговорів, самі ж декабристи (а згодом і деякі дослідники теми) дійшли висновку, що основною метою Малоросійського товариства було приєднання України до Польщі. Існує припущення, що товариство не зазнало репресій через те, що російський уряд найбільше пов'язував його діяльність із Полтавою і М. М. Новиковим, а Полтавською управою Союзу благоденства слідство практично не займалося. Таким чином, справжні члени Малоросійського товариства залишилися поза увагою слідчих органів. Після арешту В. Л. Лукашевича на початку 1826 року активна діяльність товариства припинилася. Однак відомо, що група професорів Ніжинської гімназії вищих наук (утворена 1820 року) відвідувала В. Л. Лукашевича в Борисполі, де він жив під наглядом; їхня діяльність згодом викликала репресії з боку уряду.

Директор гімназії І. С. Орлай, відомий просвітитель і педагог, був ідейно близьким до декабристів. Упродовж 1827–1830 років у гімназії точилася гостра боротьба між прогресивною і консервативною групами професорів, у якій відчувався ідейний вплив декабристів. Справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії — тривале політичне розслідування, яке вело міністерство народної освіти. У результаті п'ятьох професорів — М. Г. Білоусова, К. В. Шаполинського, І. Я. Ландражина, С. М. Андрущенка і Ф. Й. Зінгера — за наказом російського імператора було позбавлено посад і вислано з Ніжина зі встановленням нагляду поліції.

Важливим центром діяльності декабристських організацій, починаючи з Союзу благоденства, став Київ. Тут у 1818–1820 роках постійно перебував (згодом часто приїздив) член Корінної управи Союзу М. Ф. Орлов. Дослідники цієї теми вважають, що він мав завдання організувати в місті управу Союзу благоденства. М. Орлов розгорнув тут активну діяльність, зокрема щодо налагодження роботи ланкастерських шкіл. Його блискуча, в дусі гуманістичних ідей, промова про народну освіту, виголошена 1819 року на зборах київського відділення Біблійного товариства, поширювалася в списках і стала подією в громадському житті країни. Тісні зв'язки із Союзом благоденства мали члени київської масонської ложі «Об'єднані слов'яни», діяльність якої була нерозривно пов'язана з Київським таємним товариством. Цю київську ложу утворено 12 березня 1819 року одночасно з полтавською ложею «Любов до істини» (обидві в масонському союзі «Астрея»). Декабристи використовували їх як своєрідний підготовчий ступінь для прийняття в революційні таємні товариства. У роботі ложі брали участь і члени таємних товариств — С. Г. Волконський, О. В. Капніст, М. Ф. Орлов, П. П. Трубецькой та інші, учасники грецького визвольного руху, члени польських таємних товариств, учасники Малоросійського таємного товариства (В. Л. Лукашевич, І. Я. Ландражин та інші). У доносах, записках, матеріалах слідства, інших документах ідеться про «масонську змову», таємну «масонську ложу» в Києві й після заборони масонства 1822 року. Ця підпільна діяльність приписується Київському таємному товариству, хоч більшість дослідників вважає, що до оформлення товариства як політичної організації не дійшло. Однак таємні зібрання в Києві проходили регулярно. Безумовно й те, що суто масонськими вони не були. Керівником Київського товариства уряд вважав Д. М. Бегичева, відставного генерал-майора артилерії. У донесенні в листопаді 1824 року генерал-поліцмейстера Ф. Ф. Ертеля головнокомандувачу 1-ї армії Ф. В. Остен-Сакену (опубліковано в журналі «Русский архив». — 1906. — Кн. 3. — С. 412–416) зазначалося, що Д. М. Бегичев і генерал М. М. Раєвський (командувач 4-го піхотного корпусу, штаб якого містився в Києві) часто відвідували один одного, а зібрання, на яких бувало по 30 чоловік (їхні прізвища додавалися), проходили в Києві у Д. М. Бегичева і в Борисполі у В. Л. Лукашевича (тут Київське таємне товариство, ймовірно, ототожнюється з Малоросійським таємним товариством). З офіційних донесень виходить, що до Київського таємного товариства, крім уже названих людей, зараховували також члена польського Патріотичного товариства поета Г. Олізара, українського історика і археолога М. Ф. Берлинського, лікаря Х. Г. Бунге, відставного артилерійського капітана М. Дрентельна, чергового штаб-офіцера 4-го піхотного корпусу Л. В. Дубельта, ад'ютанта М. М. Раєвського, сина письменника В. В. Капніста О. В. Капніста, сквирського повітового маршала Ф. Р. Рильського, учителя в сім'ї Раєвських В. А. Фурньє та інших.

Значно поширилося вільнодумство в Одесі. Тут у 1821–1823 роках діяло Товариство незалежних. Є відомості, що члени Союзу благоденства, а найбільше С. Г. Волконський (мав у місті будинок і хутір), намагалися розширити свою організацію насамперед шляхом прийому до неї членів одеської масонської ложі «Евксінський Понт» (заснована 1817 року). Значними центрами декабристського руху в Україні стали також Тульчин, Васильків, Кам'янка (тепер Черкаської області), Житомир та багато інших населених пунктів.

Тульчин після закінчення російсько-французької війни 1812–1814 років став місцем розташування Головної квартири 2-ї армії. 1818 року штабні офіцери 2-ї армії, члени Корінної управи Союзу благоденства П. І. Пестель та І. П. Бурцов, заснували тут і очолили Тульчинську управу цього Союзу (з березня 1821 року стала основою Південного товариства).

У Василькові з 1820 року розміщувалися штаби 1-ї бригади 9-ї піхотної дивізії, Чернігівського піхотного полку та обох його батальйонів. Місто стало центром створеної на початку 1823 року найчисленнішої й найдіяльнішої управи Південного товариства — Васильківської. Тут жив командир 2-го батальйону Чернігівського піхотного полку С. І. Муравйов-Апостол (один із керівників управи, другим був М. П. Бестужев-Рюмін), служили й бували багато інших членів таємних товариств. У місті проходили їхні наради. Під час повстання Чернігівського піхотного полку Васильків став збірним пунктом повсталих, тут сформувалася Військова рада — штаб повстання. Звідси повсталі роти полку вирушили в напрямі Мотовилівки. Після розгрому виступу 23 серпня 1826 року у Василькові було здійснено акт громадянської страти О. Є. Мозалевського, В. М. Соловйова та І. І. Сухинова; до шибениці було прибито дошку з написаними на ній прізвищами загиблих учасників повстання Чернігівського полку — А. Д. Кузьмина, І. І. Муравйова-Апостола та М. О. Щепилла.

Місто Кам'янка стало центром заснованої одночасно з Васильківською управи Південного товариства на чолі з В. Л. Давидовим і С. Г. Волконським. Щорічні приїзди численних гостей до Кам'янки на іменини власниці маєтку К. М. Давидової (день святої Катерини 24 листопада за старим стилем) декабристи використовували для своїх зустрічей і нарад.

Із Житомиром пов'язані життя і діяльність багатьох членів Товариства об'єднаних слов'ян. Тут бували й члени Південного товариства, зокрема П. І. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, І. С. Повало-Швейковський та інші. Є припущення, що у Житомирі в серпні 1825 року побував К. Ф. Рилєєв. У місті, так само як у Києві, а також Бердичеві, велися переговори декабристів про спільні дії з членами польського Патріотичного товариства. Зазвичай вони відбувалися на квартирі члена цього товариства волинського губернського маршала дворянства П. Г. Мошинського. Патріотичне товариство (утворене 1821 року) поширювало свою діяльність на Україну і мало ще один свій значний осередок у Києві.

Слідство і суд над декабристами — це перший в історії Російської імперії широкий політичний процес, що викликав значний громадський резонанс, зокрема й за кордоном: обвинувачуваними були не окремі особи, а ціла революційна організація, що відкрито зі зброєю виступила проти самодержавства і кріпосництва. Для покарання учасників змови було створено цілу систему слідчих і судових органів. Очолив слідство сам імператор. П'ятьох керівників руху було засуджено до страти: П. І. Пестеля, К. Ф. Рилєєва, П. Г. Каховського, С. І. Муравйова-Апостола і М. П. Бестужева-Рюміна. 13 липня 1826 року їх було повішено на кронверку Петропавловської фортеці в Петербурзі. Решту поділено на 11 розрядів і засуджено до каторги, заслання до Сибіру, розжалувано в солдати тощо. Справи багатьох членів таємних товариств розглядалися у військово-судових комісіях і при полках. Зокрема, наказом по 1-й армії від 18 лютого 1826 року було утворено Військово-судову комісію в Білій Церкві для розгляду справ і суду над солдатами та унтер-офіцерами, які брали участь у повстанні Чернігівського піхотного полку або були причетні до декабристського руху в Україні. Основні матеріали цієї комісії опубліковано у виданні «Восстание декабристов» (Т. 6. — М.—Л., 1929).

Справжній подвиг здійснили дружини засуджених на каторгу декабристів («декабристки»), які виїхали за своїми чоловіками до Сибіру. Декабристів амністовано 26 серпня 1856 року, в день коронації російського імператора Олександра II.

Вплив декабристів на розвиток суспільного руху в Україні був досить відчутним і тривалим і після розгрому таємних організацій. Окрім уже названої справи про вільнодумство в Ніжинській гімназії, варто згадати ще й гурток студентів Харківського університету, що виник на початку 1826 року. Організаторами його були студенти В. Г. Розаліон-Сошальський та П. С. Балабуха.

Великий інтерес до діяльності й життя декабристів виявляв Т. Г. Шевченко, який згадував про них у багатьох своїх творах, у щоденнику, був особисто знайомий з деякими з них, із членами їхніх родин та близькими до них людьми. Під впливом декабристських ідей перебувало й таємне Кирило-Мефодіївське товариство (1846–1847), до активних членів якого належав Т. Г. Шевченко.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник / Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко. — К.: Каравела, 2004. — 254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України : Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Король, Віктор Юхимович. Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король. — К.: Академія, 2005. — 494 с.

5. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

6. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

7. Уривалкін О. Історія України : Навчальний посібник / Олександр Уривалкін. — К.: Кондор, 2005. — 281 с.

8. Шабала Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів / Ярослав Шабала. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

9. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2004. — 249 с.