Українсько-Московська війна 1658 – 1659 років

Вступ.

Розділ 1. Започаткування Українсько-Московської війни.

1.1. Суспільно-політичне становище в Україні у 1557-1558 роках.

1.2. Передумови та вступ України у війну з Московією.

Розділ 2. Перебіг бойових дій у 1658-1659 роках.

2.1. Виступ пушкарівців.

2.2. Курс на союз із Річчю Посполитою.

Розділ 3. Завершення війни та її результати.

Висновки.

Перелік джерел та літератури.

Вступ

Тема є актуальною з огляду на те, що кончина Богдана Хмельницького застала українське суспільство у вкрай складний період. Держава, яка ще не встигла остаточно сформуватися, опинилася між агресивними сусідами та внутрішніми чварами. Якщо авторитет самого Хмельницького дозволяв йому тримати цю конструкцію, то його наступники, позбавлені такої харизми та підтримки, зіткнулися зі значними труднощами. Вже саме питання спадкоємності влади викликало суперечки. Прагнучи закріпити владу за своїм родом, Хмельницький домігся обрання гетьманом свого сина Юрія. Однак юнак, якому було лише 16 років, разом зі старшиною швидко усвідомив, що не здатен керувати державою в такий відповідальний час. Тому вже у 1657 році було обрано нового гетьмана — генерального писаря Івана Виговського, одного з найближчих соратників покійного батька. Таким чином, аналіз подій в Україні XVII століття є ключем до розуміння багатьох закономірностей та особливостей української історії.

Саме недостатня вивченість та наукова цінність цієї проблеми й зумовлює актуальність даного дослідження.

Іван Виговський вирізнявся серед козацької верхівки своїм інтелектом та освіченістю. Він був нащадком православного шляхетського роду з Київщини та вихованцем Києво-Могилянської колегії. У 1648 році, служачи у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Хмельницький, помітивши його розум і досвід, звільнив його. Згодом Виговський приєднався до козацького руху та обійняв посаду генерального писаря. Новий гетьман одразу ж продемонстрував свою орієнтацію на старшину. У зовнішній політиці він мріяв про створення незалежного українського князівства. Але розуміючи, що Україна ще не має достатньо сил для такого кроку, Виговський почав шукати противагу московському впливу, налагоджуючи контакти з Польщею.

Якщо козацька еліта та духовенство бачили в зближенні з Польщею можливість для маневру, то широкі народні маси ставилися до цього вкрай негативно, побоюючись будь-яких домовленостей між старшиною та польською шляхтою. Найбільш непримиренними противниками такого курсу виступили запорожці на чолі з Яковом Барабашем та козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря, який сам мріяв про гетьманську булаву. Поки Виговський планував використати польський чинник проти царя, Москва, вміло скориставшись соціальним напруженням в українському суспільстві, почала підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 року спалахнуло масштабне повстання, і вже в червні 1658 року два ворожі козацькі табори зійшлися у кривавій битві. Перемогу здобув Виговський. Пушкар загинув на полі бою разом із 15 тисячами повстанців, а Барабаша пізніше схопили та стратили. Ця перемога виявилася пірровою: братовбивча війна коштувала Україні близько 50 тисяч життів.

Метою роботи є визначення характерних рис та особливостей соціально-політичного розвитку України та її взаємин із сусідніми державами.

Усвідомлюючи неминучість конфлікту з Москвою, Виговський активізував переговори з поляками. Значну роль у цьому відіграв український аристократ Юрій Немирич, який здобув освіту в Європі та виношував ідею суверенного «Руського» князівства, що спиралося б на міжнародні гарантії, подібно до Голландії чи Швейцарії. Однак Виговський, готуючись до війни з Московським царством, не мав достатньої ваги, щоб наполягати на повному визнанні Польщею незалежності України. Результатом тривалих переговорів у 1658 році став компромісний документ, відомий як Гадяцький трактат.

Об'єктом дослідження є соціально-політична історія України.

Предметом дослідження виступає зовнішньополітичний розвиток України та її участь в Українсько-Московській війні.

Хронологічні межі роботи визначені її метою та завданнями. Для з'ясування передумов політичної кризи, що переросла у війну, необхідним є аналіз соціально-політичних відносин в Україні. Водночас основний період дослідження охоплює 1658-1659 роки, що збігається з часом гетьманування Івана Виговського.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, об'єктивності, а також спеціальні історичні методи: хронологічний, синхронний, діахронний, порівняльно-історичний. Важливе місце відводиться методу комплексного аналізу джерел, що передбачає зіставлення даних наративних пам'яток з інформацією з інших джерел. Крім того, застосовується метод системного аналізу для визначення характеру війни, її причин, особливостей перебігу та наслідків подолання цієї кризи.

Розділ 1. Початок Українсько-Московської війни

1.1. Політична ситуація в Україні у 1557-1558 роках

Згідно з окремими джерелами, одразу після смерті Хмельницького в Суботові відбулася таємна нарада за участю Виговського, Лісницького, Пушкаря, Гуляницького та «іркліївського полковника», ймовірно, Матвія Папкевича. На ній, як вважається, було вирішено, що Виговський тимчасово (можливо, на три роки) обійме посаду гетьмана, доки Юрій Хмельницький не досягне повноліття. Звільнені Виговським польські шляхтичі принесли звістку, що після смерті гетьмана полковники зібралися в Києві у митрополита, а згодом вирушили до Чигирина до Виговського, якого вважали ймовірним наступником. Імовірно, відбулася ще одна старшинська рада в Чигирині, де Виговського й обрали гетьманом. Варто зазначити, що митрополит Діонісій Балабан був переконаним прихильником самостійності України й прагнув не допустити підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, що суперечило б церковним канонам. Тож симпатії митрополита були на боці Виговського, і його позиція суттєво вплинула на рішення козацької ради. Спочатку Виговський титулувався лише як «чигиринський гетьман», про що свідчить його універсал від 8 вересня 1657 року, виданий Лазару Барановичу. Однак дедалі більше козаків усвідомлювали потребу в повноправному правителі. Відчувши впевненість, Виговський, продовжуючи справу Хмельницького, 16 жовтня 1657 року підписав у Корсуні договір про військово-політичний союз зі Швецією, що зміцнило міжнародні позиції України.

Того ж місяця, 21 жовтня 1657 року, у Корсуні було скликано генеральну козацьку раду, яка обрала Виговського повноправним гетьманом.

Проте на цій раді були відсутні представники Запорізької Січі, що дало опозиції привід сумніватися в легітимності обрання. Довелося скликати ще одну раду, яка остаточно затвердила повноваження гетьмана, але ця ситуація негативно позначилася на його авторитеті. Сам Виговський також припустився помилок, зокрема, викопавши скарб Богдана Хмельницького в Гадячі, чим викликав ще більшу ворожість Юрія Хмельницького. Цю ворожнечу вміло використали вороги гетьмана. Однак слід визнати, що після смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. Він був досвідченим політиком, адміністратором, дипломатом і хоробрим воїном, до того ж фактично вже керував державою до свого формального обрання.

Виговський прийняв булаву в час, коли міжнародне та внутрішнє становище України стрімко погіршувалося. Влітку 1657 року розпалася антипольська коаліція: трансільванський князь зазнав поразки під Меджибожем, Бранденбург уклав мир із Річчю Посполитою, а Швеція була змушена воювати на кілька фронтів. Річ Посполита та Кримське ханство готувалися до реваншу. Російський уряд, своєю чергою, посилив тиск на суверенітет України. Царські воєводи поводилися в Україні та Білорусії як у завойованій провінції, про що свідчить скарга Івана Нечая цареві Олексію Михайловичу. Він нарікав на утиски, грабунки та насильство з боку воєвод, зокрема Шереметьєва. Поширювалися чутки про обмеження царем козацьких вольностей. Внутрішню ситуацію ускладнювала кривава війна та посилення позицій української феодальної верхівки, що викликало невдоволення селян і рядового козацтва.

Старшина, особливо після 1654 року, прагнула зайняти місце шляхти в Гетьманщині, тоді як низи чинили цьому опір. Показовим є випадок, коли Павло Тетеря під час посольства до Москви просив царя надати йому та Виговським володіння в Білорусії, але змушений був визнати, що вони нічим не володіють, побоюючись Війська Запорозького. У цій боротьбі за станові інтереси поступово забувалася головна цінність — незалежна Українська держава. Зростання класових суперечностей вело до дестабілізації, яка, своєю чергою, посилювала ці суперечності. Загострилися конфлікти і всередині окремих соціальних груп. Запорізька Січ, яка раніше протистояла Польщі, а згодом і Росії, тепер стала в опозицію до Гетьманщини. Посилилися розбіжності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, а також між правобережними та лівобережними полками. Усі ці чинники підважували позиції Виговського та послаблювали уряд Української держави. З перших днів гетьманату Виговський відчув тягар влади. Хоча його соціальна політика була продовженням курсу Хмельницького, а зовнішньополітичний курс не зазнав принципових змін, опозиція вже виступила проти нього.

Очолили опозицію кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Вони висунули антистаршинські гасла та виступили проти спроб Виговського укласти військовий союз із Кримським ханством, що завадило б морським походам запорожців. Варто відзначити нещирість і демагогію лідерів опозиції, подібну до тієї, яку пізніше виявив Іван Брюховецький. Пушкар не був відомим учасником Визвольної війни, а про Барабаша взагалі немає згадок як про борця за національне визволення. Виразно простежується їхнє прагнення до гетьманської булави. Інші лідери опозиції також виявляли нездорові амбіції: Іван Безпалий був визнаний гетьманом з волі царя, Іван Силка називав себе наказним гетьманом. За зовнішньою привабливістю гасел для трудящих мас не стояло жодної реальної програми. Жодне джерело не підтверджує участі Барабаша у Визвольній війні. Більше того, існує думка, що він був сином ренегата І. Барабаша, королівської маріонетки. Навіть якщо припустити щирість намірів опозиції, її пошук підтримки в царського уряду, де панувало ще тяжче кріпацтво, є трагічним парадоксом. Приклад гетьмана Брюховецького, який пішов тим самим шляхом, яскраво демонструє, до чого це призвело б.

Отже, на Виговському лежить провина за те, що він не скоригував соціальну політику, яка погіршувала становище трудящих. Але на опозиції лежить більша провина, оскільки вона розв'язала безперспективну громадянську війну, що започаткувала Руїну та відкрила шлях для прямого збройного втручання Москви в українські справи. Попри зовнішній демократизм, її союз з імперською Москвою об'єктивно вів до погіршення становища України.

Опозиція не визнавала влади Виговського, діючи як збройно, так і дипломатично. Барабаш відправив до Москви посольство, яке на початку грудня 1657 року звинуватило Виговського в незаконному обранні, зносинах з іноземними державами та забороні походів проти Криму. Посли просили змістити Виговського. Сам гетьман сподівався на мирне врегулювання, розраховуючи, що царський уряд не підтримає опозицію. У перших контактах з Москвою Виговський пішов на поступки: обіцяв розірвати союз зі Швецією, виступити проти Криму, вивести козаків з Бихова та Чаус, не приймати втікачів з Росії. Він сподівався, що царський уряд припинить підтримку опозиції та заарештує її посольство. Місії посланців Виговського та особисті переговори з царськими послами дали лише частковий ефект.

Царський уряд, хоч і визнав Виговського гетьманом, продовжував вести подвійну гру, зносячись і з гетьманом, і з опозицією. Москва не задовольнила навіть елементарних клопотань гетьмана, наприклад, про повернення маєтностей його дружині. Водночас через своїх представників та київських воєвод вона посилила втручання в українські справи: намагалася заборонити зносини гетьмана з іноземцями, готувала податкову реформу, вимагала вислання Юрія Немирича.

Логічним наслідком таких дій Москви стало те, що Виговський почав шукати підтримки в колишнього ворога. Вже в березні 1658 року посол України Павло Тетеря передав побажання гетьмана укласти спільний союз із Яном Казимиром. Чим більше Москва тиснула на Україну, тим енергійніше Виговський шукав союзників, звертаючи свої погляди насамперед на Річ Посполиту, Кримське ханство та Бранденбург.

1.2. Причини та початок Українсько-Московської війни

Попри активну зовнішню політику, в Україні не припинялася внутрішня боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, ображені тим, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви надходили доноси від Якова Барабаша та Мартина Пушкаря, які звинувачували Виговського в симпатіях до Польщі та намірі «продати» Україну. Москва вела подвійну гру.

На вимогу Москви в Переяславі було скликано нову Генеральну Раду, на якій був присутній боярин Хітрово. Попри всі зусилля Москви, Виговського було обрано одноголосно. Як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення кількості воєводств у Ніжині, Чернігові та Переяславі. Після цього Хітрово поїхав до Полтави, де підбурював Пушкаря до повстання проти гетьмана. Зібравши 20 тисяч «гультяїв» та наймитів і 20 тисяч запорожців, Пушкар розбив полки Богуна та Сербина під Полтавою. Однак Виговський зумів розгромити повстанців. Пушкар був убитий, а Барабаша страчено. Загальні втрати з обох сторін сягнули 50 тисяч осіб.

В Україні посилювалася боротьба між різними групами населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, дедалі більше схилялася до Польщі, тоді як міщани й селяни, побоюючись панщини та релігійних утисків, ставилися до союзу з Польщею вороже.

16 вересня 1658 року Виговський уклав у Гадячі союзний договір з Польщею. Україну представляли Юрій Немирич, видатний правник і дипломат, та полковник Тетеря. Згідно з Гадяцьким договором, три держави — Польща, Литва та Україна — мали творити федерацію рівноправних держав, до якої могла приєднатися й Москва. Україна під назвою «Велике Князівство Руське» включала Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства. Законодавча влада належала Національним Зборам, а виконавча — гетьманові, якого обирали «доживотно» та затверджував король. Князівство мало власний фіск, монету, армію (30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська). Польські війська не мали права переходити український кордон. В Україні скасовувалася унія, а римо-католицька та православна релігії визнавалися рівноправними. Передбачалося заснування двох університетів, колегій, шкіл та друкарень.

Таким був зміст цього видатного документа, автором якого був переважно Юрій Немирич. Гадяцький договір не був реалізований, але має величезне значення як пам'ятка української державницької думки. О. Левицький слушно називав його українською національною програмою. Однак цей договір випереджав рівень розуміння тогочасного суспільства, навіть його еліти. Це був величний пам'ятник Козаччини.

Незважаючи на те, що договір не був реалізований, він спровокував війну з Москвою у 1659 році. Виговський звернувся до європейських дворів із маніфестом, у якому звинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському договорі з Польщею та підтримці повстання проти гетьмана.

Стотисячна московська армія під командуванням князів Трубецького та Ромодановського рушила на Україну. Виговський із допоміжними силами німців, поляків і татар 28-29 червня під Конотопом розбив московське військо, причому загинув цвіт московського боярства. Князя Пожарського татари взяли в полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля.

Розділ 2. Хід воєнних подій у 1658-1659 роках

2.1. Повстання пушкарівців

Невдовзі опозиція перейшла до активних дій, що разом із ворожими намірами Москви призвело до вибуху російсько-української війни 1658-1659 років, яка тісно переплелася з громадянською війною в Гетьманщині. Перебіг воєнних дій та зовнішня політика Виговського досить повно висвітлені в працях М. Грушевського, а також сучасних дослідників, тому обмежимося стислим викладом подій, зосередившись на діях самого гетьмана.

Прихильник Пушкаря Іван Донець, зібравши загін, напав на землі Чигиринського полку. Сам Пушкар із Барабашем також перейшли до активних дій. У відповідь Виговський почав готувати війська до походу. У Гадячі він стратив кількох прихильників Пушкаря, а потім послав до Полтави гадяцького намісника Т. Прокоповича, якого полтавський полковник відмовився слухати й заарештував. Після цього Виговський відправив на Полтаву загін (2,5 тисячі осіб), переважно сербів, на чолі з Іваном Богуном та Іваном Сербином. Під Диканькою вони зіткнулися з десятитисячним військом Пушкаря та зазнали поразки. Український історик Самійло Величко, хоч і не прихильний до Виговського, визнавав, що через такі дії «запалав вогонь чварної козацької незгоди». Після перемоги Пушкар з'єднався з Барабашем, змусив Лісницького відступити з Миргорода, спробував вибити Гуляницького з Лубен і повернувся до Полтави. Відчувши послаблення гетьманської влади, почалися повстання козаків і селян у різних місцях Лівобережної України. Дізнавшись про поразку Богуна і Сербина, Виговський разом із ордою Карачбея вирушив з Чигирина 14 травня 1658 року на придушення опозиції. Перед тим він написав цареві листа-скаргу на Пушкаря, просячи не втручатися царським військам і протестуючи проти дій київського воєводи Шереметьєва. На шляху до Полтави Виговський видав два універсали із закликом мирно покінчити з усобицями, що вплинуло на частину пушкарівців. Наприкінці травня 1658 року гетьман став під Полтавою та розпочав тривалі переговори з Пушкарем, сподіваючись на його капітуляцію.

Однак переговори не дали результату та були розцінені як ознака слабкості. Однієї ночі, коли на варті стояв полк Джеджелія, було вчинено заколот: вирішили заарештувати гетьмана та передати його Пушкареві. Охоронці зуміли запобігти цьому. Розбуджений серед ночі Виговський врятувався втечею, а потім придушив заколот. Пушкар, який боронився зі своїм двадцятитисячним гарнізоном, попросив пощади. Коли ж Виговський для переговорів послав у заставу Самійла Зарудного та Михайла Зеленського, Пушкар під тиском «черні» наказав їх заарештувати, а сам на світанку напав на табір Виговського, двічі завдавши відчутних ударів. Оговтавшись, Виговський перейшов у контратаку та, зламавши з допомогою орди опір Пушкаря, винищив більшу частину його війська: 15 тисяч із 20 тисяч. Пушкар бився до останнього, але врешті був убитий одним козаком, який приніс його відрубану голову Виговському. Я. Барабаш утік з поля бою під захист московських військ. Він потрапив у полон до гетьманців у серпні 1658 року та був страчений за наказом Виговського.

Взявши Полтаву, Виговський жорстоко спустошив місто. Між 11 та 14 червня гетьман вирушив до Чигирина, повернувся 25 числа, а 30-го дав аудієнцію російському послу Апухтіну, на якій домовився про посилку своїх представників (Тетері і Ждановича) на переговори у Вільні. Тоді ж він засвідчив намір іти війною на Річ Посполиту. Він заспокоїв посла щодо орди, сказавши про відхід Карач-бея до Перекопу. Було написано листа Ромодановському про перемогу над Пушкарем. Одночасно було споряджене велике посольство (близько 300 осіб) до Польщі на чолі з Тетерею. Велика увага приділялася реалізації балканських планів Б. Хмельницького, особливо з огляду на те, що молдавський і валаський господарі були українцями за походженням. В Чигирині з'явилися представники останнього, які запропонували поновити українсько-молдавський союз.

Розгром Пушкаря не означав повного розгрому опозиції. Невдовзі в Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знову почав збирати війська. У першій половині червня сотник Зеленський з якимсь дяком вдарив на Глухів, але був відбитий. Майже одночасно Лукаш Клименко на чолі двохтисячного загону став у с. Підгайцях під Ромнами. Дії опозиції знаходили дедалі більшу підтримку царського уряду. Той же Клименко писав, що вони йдуть на Виговського «по приказу царському». Роздмухуючи усобиці, Москва прагнула послабити Українську державу. Виговський був поставлений перед тяжким вибором: або змиритися з перетворенням України на провінцію імперії, або боронити суверенітет. Виговський обрав останнє. Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин із Кримським ханством і Річчю Посполитою. Український уряд усвідомлював це, однак не врахував усіх факторів.

2.2. Зближення з Польщею

Дуже швидко Виговський та Юрій Немирич порозумілися з представником короля Яна Казимира, волинським каштеляном Станіславом Казимиром Беневським, щодо союзу України з Річчю Посполитою на нових засадах. Вже 31 серпня 1658 року була підписана «субмісія» козацької старшини, а пізніше з відповідною декларацією виступив Виговський. 18 вересня 1658 року в козацькому таборі під Гадячем було підписано договір України з Річчю Посполитою, так званий Гадяцький трактат, яким формально денонсувався російсько-український договір 1654 року. Беневський доповів уряду Речі Посполитої про укладення трактату. Невдовзі до Варшави вирушило українське посольство. Одночасно Виговський став шукати контактів з Австрійською та Османською імперіями.

Гадяцький трактат, попри значну увагу дослідників, не є належним чином вивченим. Коротко його суть зводилася до такого: Україна (під назвою Велике князівство Руське) діставала фактично ті ж права, що й Велике князівство Литовське, і входила на цих засадах до Речі Посполитої. Вона формально переставала бути колонією Польщі й творила з нею та Литвою конфедерацію «трьох націй». На території України діяв окремий уряд, існували окрема армія, скарб, монета, діловодство велося українською мовою. Трактат ліквідував унію на території України. Значна частина козацької старшини мала бути реабілітованою. Важливі статті стосувалися розвитку освіти, зокрема заснування двох університетів, у т. ч. Києво-Могилянської, розвитку навігації на Чорному морі, свободи слова. Дуже важливо, що Гадяцький трактат не мав формального спрямування проти Москви, більше того, він залишав місце і для неї як рівноправного члена конфедерації. Загалом трактат, що виріс на ґрунті Зборівського договору, справляє привабливе враження, є більш виваженим, ніж договір України з Росією 1654 року, і виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, в чому заслуга Юрія Немирича. На сейм 1659 року українське посольство Павла Тетері повезло доповнення, наприклад, про заміщення посади гетьмана в разі смерті Виговського його братом Данилом. Але ситуація в Україні погіршилася, що відбилося в рішеннях сейму. Уряд Речі Посполитої відчув тиск римської курії в релігійному питанні. Через це текст договору, ратифікований на сеймі, був гіршим для України, ніж узгоджений у Гадячі. Це стосується пункту про ліквідацію Берестейської унії, було зменшено Реєстр Війська Запорізького на 20 тисяч тощо.

Гадяцький договір практично так і не увійшов у життя, навіть будучи ратифікованим. Український уряд припустився серйозного прорахунку, не взявши до уваги потужних антипольських настроїв в українському суспільстві. У пам'яті народу були тяжке становище під час панування Речі Посполитої, кровопролитні повстання, гоніння на православну віру. Тяжким був би і військовий союз із Кримським ханством. Усе це замість того, щоб зняти гостроту соціальних суперечностей, ще більше їх посилило, чим скористалася опозиція, до якої почали прихилятися деякі сподвижники Виговського. Особливо негативно було сприйнято рядовими козаками пункт про нобілітацію, так само як і повідомлення про надання королем Виговським маєтностей. Сам Виговський отримав міста Лисянку, Любомль, Смілу, а його родичі — Стеблів, В'язівок та ін.

Московський уряд був стурбований Гадяцьким трактатом і пішов навіть на поступки гетьману, наприклад, погодився на виведення своїх військ із Києва, але до переговорів не дійшло. Громадянська війна переростає у війну з Росією, яка відкрито стала на бік опозиції. Після невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято.

Зібравши раду, Виговський узгодив план кампанії з розгрому опозиції та царських військ. Головний удар мав завдати гетьман об'єднаними силами козацьких і татарських військ під командуванням мурз Канмамета, Урака і Булата. Гетьман мав взяти Путивль, Сівськ, Суми, Недригайлів, Царевоборисів, Кам'янське та інші «порубіжні міста». У Білорусії військовими діями керував полковник Іван Нечай, а на Сіверщині — Г. Гуляницький. Виговський швидко перейшов кордони, але надовго загруз, облягаючи Кам'янське (28 серпня — 29 вересня 1658 року). Ординці вчинили напад на Недригайлів та Царевоборисів, але після цього їхні головні сили повернули до Криму. І. Нечай розбив царські війська на Стародубщині, а глухівський сотник Пилип Уманець обложив загін царських військ під Новгородом-Сіверським. Але протилежна сторона не сиділа склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське військо, яке здійснювало рейди вглиб України, а потім перейшло у відкритий наступ. 10 листопада 1658 року наказний гетьман Григорій Гуляницький писав з Варви ніжинському наказному полковнику Григорію Кобилецькому, закликаючи готуватися до оборони, бо «москва наступає безбожна зі свавільниками... все мечем та вогнем розоряють, церкви Божі та монастирі палять...». Опозиція, посилена допомогою з Росії, розв'язала активні дії на Лівобережній Україні. І. Донець і котельванський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву. Одночасно рушили в наступ І. Іскра, С. Довгань, сотник Остап Воропай. На місце страченого Барабаша було обрано кошовим отаманом Івана Безпалого, який отаборився у Ромнах. 12 грудня 1658 року йому на допомогу прийшов з військом князь Г. Г. Ромодановський, а пізніше — нове військо під командуванням князів С. М. Пожарського, С. М. Львова, Ф. Ф. Куракіна. Таким чином, у тилу у Виговського сконцентрувалася велика армія, і гетьман мусив відступити. Саме тоді до Ромен з Гадяча поспішав І. Іскра. На шляху до Лохвиці у с. Піски його зустрів загін гетьманських військ під командуванням І. Скоробогатька. 22 січня Іскра тримав оборону, а 23-го його загін було знищено, сам Іскра зі старшиною Ободом загинув.

Війна ставала все масштабнішою, обидві сторони кидали в бій нові резерви. Але в той час як Річ Посполита надавала Виговському символічну допомогу, а Кримське ханство обмежувалося короткочасними походами, царська Росія поступово нагромаджувала на кордонах могутнє військо, яке все активніше проводило операції на Україні, не спиняючись перед тяжкими репресіями. Особливо «відзначився» князь Ю. Борятинський. Після невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ (серпень 1658 року) він сплюндрував і випалив околиці Києва, вирубав і повісив чимало мирних жителів. Небезпідставно Гуляницький дорікав царському послу за те, що «беспрестанние войска свои на нас с своевольниками насилает и многие места выжгли и высекли... пуще бусурманов турков и жидов; лутчи де быть у турка, а нежели у москалей». Посли Виговського, які вимагали не втручатися в українські справи, були заарештовані. Опозиція, відбиваючи в урядових військ міста і села, жорстоко мстилася за репресії. Зі свого боку Виговський все жорстокіше намагався придушити опозицію.

На початку лютого 1659 року Виговський розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу друковані «летючі листівки». 14 лютого він підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгань, і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана та агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. С. Довгань мусив капітулювати. Російський загін, що був при ньому, роззброїли та відпустили. Гетьман рушив на Гадяч, Хорол і Сорочинці, Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Ю. Немирич у цей час вів боротьбу за Лохвиці. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися і під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Рославський сотник О. Болик теж почав наступ. Гетьман у цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір, після чого взяв в облогу Зіньків, де укрився з 2 тисячами запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Підняв голову Іван Безпалий, який проголосив себе гетьманом «з Войском его царского величества Запорожским». Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід Ю. Немирича. Після ряду невдалих штурмів Виговський відступив і рушив на захід, взявши на шляху Веприк, Рашівку, Мошенки, а потім повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими військами на Лівобережній Україні було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зі сходу на Київ сунула потужна лавина царських військ (понад 100 тисяч), було взято Лубни, Пирятин, Чорнухи, Голтву та ін. Цими військами командували князі О. М. Трубецькой і С. М. Пожарський, Г. Г. Ромодановський, С. М. Львов, Ф. Ф. Куракін. До них приєднався із загонами сил опозиції І. Безпалий. З'являється на горизонті і Юрій Хмельницький, якого у травні 1659 року опозиція робить своїм формальним вождем, прагнучи скористатися доброю славою його батька. Юрій тут же став розсилати з Чигирина листи із закликом не йти на допомогу Виговському.

На шляху російських військ стояли гетьманці ніжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лівобережній Україні, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманці стояли відповідно під Конотопом та Срібним. Ромодановський і Безпалий взяли Лохвицю, потім Срібне, причому останнє місто було вирубано в пень і спалено, а Дорошенко насилу втік. Майже одночасно обложили в Конотопі Гуляницького із 4,5 тисячі козаків війська Трубецького (30 квітня). Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська. Гуляницький вже не вперше приймав оборону фортець, і цього разу він зі своїми ніжинськими та чернігівськими козаками хоробро протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат. Не помагали ані штурми, ані підкопи з мінами, ані постійні бомбардування артилерії. Навіть Самовидець, який негативно ставився до Виговського, відзначив хоробрість і вправність обложених. Коли російські війська погнали перед собою земляний вал, щоб засипати рів перед містом, то ту землю обложенці під час вилазок тягали в Конотоп і збільшували свій вал. Царські війська задовольнялися тим, що чинили рейди, внаслідок чого були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа (2 травня — 9 липня 1659 року) дала змогу Виговському виграти час і зібрати велике військо, яке разом з нечисленними відділами сербів, німців, поляків та молдаван нараховувало близько 60 тисяч. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив, як пише Величко, «значну партію московського війська». Потім Виговський наблизився до Конотопа, куди до нього прибув Карачбей із 20 тисячами ординців і привів із собою взятого в полон під Голтвою «дейнецького гетьмана» Силку. 4 липня на Крупичполі до гетьмана прибув і сам хан Мухамед-Гірей IV з другою половиною орди. Виговський з усіма полковниками урочисто привітав хана, а той щедро обдарував гетьмана й старшину. Обидва союзники дали присягу на вірність один одному у бою. Підійшовши до Конотопа, Виговський залишив орду, яка поділилася на дві частини, за р. Соснівкою і половину українського війська. Сам же на чолі решти війська вдарив на царські сили біля переправи через річку. Побачивши нечисленне військо гетьмана, князь Семен Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тікати (як виявилося потім, умисне), кинувся навздогін. Коли Пожарський перейшов за втікачами річку, то опинився в пастці біля с. Соснівки. Із засідки з двох боків на його військо вдарили резервні козаки Виговського і орда. Одночасно широко розлилася річка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст, унеможлививши відступ старим шляхом. Таким чином, Конотопська битва відбулася за сценарієм, подібним до Батозької битви, але масштаби втрат були значно більшими. Внаслідок Конотопської катастрофи на полі бою полягло 40 тисяч царського війська, а 15 тисяч, у т. ч. 50 воєвод, було взято в полон. Серед них були такі воєначальники, як князь С. П. Львов, А. С. Матвеев, А. В. Бутурлін та ін. Сам Пожарський потрапив у полон, але тут матірно вилаяв хана, за що і був страчений. Ходили чутки, що Ромодановського було поранено і навіть вбито, що Безпалого гетьман взяв у полон і звелів стратити. Насправді ж Ромодановському вдалося втекти до своїх. У Конотопській битві Виговський втратив 4 тисячі козаків, а хан — 6 тисяч ординців. С. Величко записав із цього приводу такі слова: «Отак за Виговського було, Бог так зволив, розором і кров'ю війська і його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові Сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки зміг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні». 9 липня 1659 року союзники вдарили на московське військо, яке ще стояло під стінами Конотопа, і воно мусило відступити до Путивля «оборонною рукою», тобто табором, відбиваючись від насідаючих козаків і татар. Тут у погоні відзначився білоруський шляхтич Мстиславського воєводства, який переселився в Україну, Богдан Дубяга (Думбяга). За ці та інші заслуги король Ян Казимир надав йому у 1662 році особливий герб.

Розділ 3. Закінчення Українсько-Московської війни та її наслідки

Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс, у Європі були навіть надруковані реляції з цього приводу. У Москві ця звістка викликала велику тривогу, адже після «Смутного времени» ще ніхто так не загрожував їй. С. М. Соловйов так писав з цього приводу: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день і ніколи вже після того цар московський не був у силі виносити поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву. Цар звелів готуватися до оборони, навіть сам наглядав за земляними роботами. До Москви почали прибувати біженці, розійшлися чутки, що цар виїде на Волгу в Ярославль». Виговський і справді готував наступ на Москву, а татари почали чинити наскоки за кордон, але невдовзі він був змушений відмовитися від свого наміру. Почалося з того, що Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси й завдав там великої шкоди. Це стало приводом для повернення хана на батьківщину. Він залишив Виговському лише невелику частину свого війська. В тилу Шереметьєв та Борятинський посилили свої рейди з Києва, і Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб він узяв Київ, але й цього разу того спіткала невдача. Сам гетьман узяв Миргород, Веприк та ін., рушив на Гадяч, де засів полковник Апостол.

Але опозиція не припинила боротьби. Коли князь Трубецькой згідно з волею царя вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах російсько-українського договору 1654 року, до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп Мефодій Филимонович і заявив про підготовку повстання в тилу Виговського. На чолі добре законспірованої змови стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лідером Юрія Хмельницького. Фактично керівництво належало Якиму Сомку, дядьку Ю. Хмельницького, ніжинському полковнику Василю Золотаренку, братові славетного Івана Золотаренка, що поліг у 1655 році, та третій дружині Б. Хмельницького — Ганні, переяславському полковнику Тимішу Цицюрі, Іванові Богуну, Івану Сірку та іншим. На Січ було послано від імені Ю. Хмельницького Івана Брюховецького. Ці лідери були значно сильніші й авторитетніші, ніж ті, що діяли у 1658 — першій половині 1659 років. Їхній виступ якраз після Конотопської битви пояснюється, на наш погляд, острахом перед фактичним запровадженням у життя Гадяцького трактату, послабленням Росії як можливого союзника у боротьбі проти Польщі і, звичайно, можливою війною з Москвою, котра протікала б переважно на Лівобережжі (основу опозиції і цього разу становила старшина лівобережних полків).

Повстання проти Виговського почалося у Переяславі, де діяли Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свідченнями Самовидця, Цицюра викликав до себе «в алкир» поодинці прихильників Виговського, там наказував їх в'язати, а потім страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра послав по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. Після цього заколотники взяли Ніжин. Скориставшись тим, що Гуляницький від'їхав до Корсуня, вони тихо увійшли до міста й подали сигнали для виступу. За одну годину прихильники Виговського та п'ять польських хоругов, захоплені зненацька, були знищені. Третім значним містом, яке виступило проти Виговського, став Чернігів. Потім повстання охопило значну частину Лівобережної та Сіверської України. Саме тоді було вбито Немирича («за Кобижчею»), який їхав до Чигирина.

Про початок повстання дали знати московським військам, і невдовзі Ромодановський виступив у похід на Полтаву й Пирятин, а Трубецькой на Ніжин. У Переяславі на Трубецького вже чекав Безпалий, а на півдні діяв Сірко. Гетьманом було проголошено Ю. Хмельницького, хоч обрали його пізніше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Сам Виговський врятувався випадково. Один зі змовників розповів про підготовку виступу проти нього на сповіді. Священик відмовився відпустити йому гріхи, і тоді змовник видав намір опозиції Виговському, і він встиг утекти. Гетьман віддав рішучі накази про страту Богуна й Сірка, але останні випередили його і перебили тим часом вже кілька десятків визначних прихильників Виговського. Іван Груша, котрий був посланий гетьманом до короля, зі сльозами на очах розвідав у Львові про те, що лише з його полку було винищено змовниками 12 хоругов разом з їх дружинами та дітьми. Данило Виговський у цей час благав Анджея Потоцького, командувача польського війська, щоб він дав війська для походу на Чигирин і Смілу. У столиці тримав оборону невеликий гарнізон Г. Гуляницького, під охороною якого була О. Стеткевич. У Смілі знаходилася Катерина Хмельницька — дружина Данила Виговського.

За короткий час Виговський опинився у надзвичайно тяжкому становищі. Його військо тануло на очах, переходило до Ю. Хмельницького. Слід віддати гетьману належне, коли він, бачачи свою поразку, відмовився затягати на допомогу турків і татар, як йому дехто пропонував. Була також думка йти у Білорусію до І. Нечая і разом продовжити боротьбу. Але Виговський був реалістом і розумів, що такі дії призведуть лише до подальшого спустошення України. Він вирішив використати останній шанс: апелювати до козацької ради, тим більше що чимало козаків правобережних полків віддали йому перевагу перед набагато нижчими за рівнем політиками в особі Юрія Хмельницького, Сомка, Золотаренка та ін. Тим часом до нього прибули представники опозиції: канівський полковник Іван Лизогуб та миргородський полковник Григорій Лісницький. Внаслідок переговорів Виговський вирішив відмовитися від булави за умови, що новий гетьман не розірве Гадяцького договору і випустить його дружину з Чигирина. Він передав представникам булаву та інші клейноди. Козацьке військо, діставши їх, облишило в спокої Виговського і провело 20 вересня раду в урочищі Маслів Став на р. Росаві (біля Германівки на Київщині). Це була «чорна» рада, де головну роль відігравали козацькі низи. Прихильників Виговського не хотіли слухати і навіть вбили деяких з них (братів Сулим та Прокопа Верещаку). Значна частина війська Виговського перейшла тоді на бік Ю. Хмельницького, а сам гетьман мусив тікати. Цікаво, що після того, на початку жовтня 1659 року, Виговський зустрівся з представником Яна Казимира, його «покоєвим дворянином», яким був Іван Мазепа. З останнім Виговський передав королю й коронному канцлеру листи, в котрих просив допомогти визволити з Чигирина свою дружину і заопікуватися у разі потреби малолітнім сином Остапом, який перебував у батьків гетьмана.

На початку жовтня 1659 року у Жердевій долині неподалік Трахтемирова відбулася нова козацька рада, яка прийняла рішення добиватися відновлення російсько-українського договору 1654 року. Тоді на молодого гетьмана справили значний вплив його дядько по матері — переяславський полковник Яким Сомко і генеральний осавул Іван Ковалевський. Але ці сподівання були марними, бо після поразки України у війні з Московщиною довелося підписувати нерівноправний Переяславський договір 27 (17) жовтня 1659 року, на підставі якого Гетьманщина перетворювалася на автономну одиницю під владою Московської держави. Серед умов нового договору були й такі, що забороняли обирати старшину з прихильників Виговського під загрозою смертної кари, а самих Виговських новий гетьман мусив видати Москві. Спочатку було схоплено Данила Виговського, а потім ще трьох родичів колишнього гетьмана — троюрідного брата овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю, які почали служити Івану Виговському лише після Гадяцького трактату. У тяжких кайданах їх вислали з Києва до Москви, а звідти у Тобольськ. Там їх на короткий час звільнили з кайданів, але за це було бито батогами і знято з посади місцевого жителя українського шляхтича Г. Костелецького. Юрій та Ілля Виговський були заслані потім до Якутська, де вони, очевидно, й закінчили своє життя. В ніч на 3 грудня 1659 року московським військам вдалося захопити Бихів, який боронив Іван Нечай, полковник чауський і старобихівський і одночасно бобруйський староста. Нечай разом зі своєю дружиною (Стефанида Хмельницька, дочка Богдана Хмельницького), дітьми й тяжкопораненим братом Юрієм потрапили у полон і були заслані в Сибір. Звідти їм з дітьми вдасться повернутися і 19 березня 1668 року Ян Казимир подасть Нечаю замість Бобруйського староства Загальське. Гіршою була доля інших керівників оборони Бихова, в т. ч. й Самійла Виговського, котрого московити повісили.

Висновки

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 року під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок.

Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою.

На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 року, не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Список використаної літератури

1. Історія України : Маловідомі імена, події, факти: (Збірник статей)/ Нац. АН України; Ін-т історії України; Голов.редкол. наук.-докум. сер. книг "Реабілітовані історією"; Хмельницький ін-т регіонального управ. та права; Відп. за вип. Є.М.Скляренко. -К.: Рідний край, 1996. -432 с.

2. Історія України в особах ІХ-ХVIII ст.. -К.: Україна, 1993. -396 с.

3. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

4. Гончарук П. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття : Курс лекцій/ Петро Гончарук,; Київський славістичний ун-т. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524 с.

5. Грушевський М. Історія України/ Михайло Грушевський,; Упоряд. В.Г.Сарбей. -К.: Освіта, 1992. -270 с.

6. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

7. Король В. Історія України : Навчальний посібник/ Віктор Король,. -К.: Феміна, 1995. -264 с.

8. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

9. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

10. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський/ Юрій Мицик,; Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія", Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України . -К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2004. -83 с.

11. Рибак І. Історія України у проблемному викладі, в особах, термінах, назвах і поняттях : Навчальний посібник/ Іван Рибак, Андрій Матвєєв,; М-во освіти і науки України, Хмельницький ін-т бізнесу. -2-е вид., доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -199 с.

12. Руїна : Друга половина XVII ст./ Укл. О.І.Гуржій; Ред. В.А.Смолій. -К.: Україна, 1996. -429 с.

13. Шокалюк О. Історія України/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -274 с.

14. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.