Вступ

На початку ХХ століття український народ перебував у стані роз'єднаності та несформованості, хоча сторічний процес національного відродження вже приносив певні результати. Особливо помітними вони були в Австро-Угорській імперії, де українців визнавали окремим народом, здатним творити власну політичну історію. Остаточне становлення етнічної цілісності відбулося в останні роки перед війною. Політична діяльність та культурне відродження доповнилися створенням перших воєнізованих формувань січових стрільців.

Період XV—XVIII століть в українській історії пов'язаний із козаччиною. Головним чинником виникнення козацтва стала загроза від кочових орд, які грабували, руйнували та захоплювали в полон українське населення. Саме тоді формується національна свідомість народу та зміцнюється прагнення до свободи й незалежності.

У період між двома світовими війнами українці проходили службу в арміях Польщі, Чехословаччини та Румунії. У жодній із цих держав не існувало окремих українських підрозділів, хоча чехословацька 12-а дивізія, розташована в Закарпатті, мала значну частку українців. Польська та румунська влада ставилися до українців із недовірою та уникали їхньої чисельної переваги в будь-яких частинах. Доступ до технічних родів військ та офіцерських посад для них був суттєво обмежений або взагалі заборонений.

Після проголошення незалежності у 1991 році Україна отримала у спадок від СРСР величезне військове угруповання, яке, проте, зовсім не відповідало тогочасній політичній та економічній ситуації в країні.

1. Історія українського війська ХІV-ХV ст.

1.1. Устрій війська в Галичині ХІV-ХV ст.

Коли східноукраїнські землі опинилися під владою литовських князів, Галичина та Холмщина перейшли під контроль Польщі та Угорщини. Галицьке княже військо опинилося в інших умовах, ніж на східних територіях. У литовській частині княжі полки перейшли під командування Любарта та продовжили існування в литовській військовій організації. На західних землях такий розвиток подій був неможливий. Галицькі бояри зі зброєю в руках виступили проти польських та угорських військ, але, зазнавши поразки, змушені були відступити. Організовані військові частини галицько-володимирської держави не змогли зберегтися. Нові завойовники Галичини почали створювати власне військо для своїх потреб.

Військовий устрій Галичини в перші роки польського панування дуже нагадує організацію, що існувала у Великому князівстві Литовському. Тут військо також базувалося на земельній власності. Король Казимир підтверджував давні боярські землі або надавав нові, але за умови виконання військової служби. Можливо, такий устрій існував у Галичині ще за останніх галицьких князів, і польський король лише дотримувався місцевої традиції. У ті часи в усій Європі військовий обов'язок пов'язувався із землеволодінням, відрізнялися лише способи його виконання.

За часів Казимира в Галичині військову службу мали нести не лише бояри, а й війти та солтиси поселень, заснованих на німецькому праві. Однак між цими двома категоріями не було жодних відмінностей — вони служили на однакових умовах.

Кожен землевласник зобов'язаний був особисто брати участь у воєнних походах, а власники більших маєтків мали приводити ще від 1 до 4 вояків.

Така сама військова організація збереглася в Галичині за правління князя Володимира Опольського. У своїх грамотах князь іноді зазначав, що якщо його воїн втратить коня або зазнає інших збитків, він відшкодує шкоду; а якщо хтось потрапить у полон, князь викупить його власним коштом. Варто відзначити, що Володислав Опольський використовував західну термінологію: надавав маєтності на «феодальному праві», а своїх вояків називав «васалами».

Порівняно зі шляхтою інших польських провінцій галицьке боярство несло значно важчі обов'язки. Галичани мали постійно проживати у своїй землі та бути готовими до війни. Їм заборонялося продавати маєтки без королівського дозволу, щоб не зменшувати кількість зобов'язаних до служби. Найобтяжливішим було те, що вони мусили брати участь у закордонних походах без жодної винагороди, тоді як польський король платив шляхті за це. Ці обмеження стосувалися не лише місцевих уродженців, а й польської шляхти, яка оселялася в Галичині [4, c. 71-72].

1.2. Збройні рухи ХV-ХVІ ст.

Автономний устрій західних земель проіснував недовго. У 1434 році король Володислав Ягайлович скасував залишки «руського права» в Галичині, запровадив польську адміністрацію та судочинство, а галицьке військо реорганізував за польським зразком. На землях під литовською владою польські впливи почали проявлятися вже з початку XV століття, але остаточно це закріпилося після Люблінської унії 1569 року, коли Велике князівство втратило статус окремої держави.

Населення західних земель, прив'язане до давніх порядків та автономії, з протестом сприймало будь-які зміни. Одні виступали на захист політичного устрою, інші — соціальних здобутків, іноді піднімалися й релігійні питання. Протягом XV та першої половини XVI століття кілька разів спалахували збройні повстання.

У 1430-1435 роках литовський великий князь Свитригайло вів боротьбу зі своїм братом Ягайлом за вплив у Литві. Свитригайло виступав захисником незалежності Великого князівства та шукав підтримки на українських землях. При його дворі найбільший вплив мали українські вельможі, а військо значною мірою складалося з українських полків. Свитригайло розпочав війну наступом на Галичину та західне Поділля, де перебували польські залоги. Його військо захопило Кремянець, Збараж та Олесько. Ягайло з потужним військом рушив на Волинь, узяв Городло та Володимир і розпочав облогу Луцька. 31 липня 1431 року під містом відбулася кривава битва, яка не виявила переможця, оскільки сили були рівними й обидві сторони приписували собі перемогу. Після короткого перемир'я розгорнулася дрібна прикордонна боротьба. Серед полководців Свитригайла в Галичині уславився Богдан Рогатинський, власник Рогатина, який цілий рік обороняв замок в Олеську, доки польські війська не здобули його тривалою облогою. За участь у повстанні Рогатинський поплатився конфіскацією маєтностей.

У всіх трьох литовських повстаннях брали участь лише вельможі, переважно князі, які володіли землями в Україні. Інші верстви населення не виявляли до них інтересу, тому ці виступи швидко занепали.

Інший характер мали збройні рухи в Галичині, де провід належав дрібній українській шляхті, а участь брало також селянство.

У 1490 році на Покутті спалахнуло повстання під проводом Мухи, «чоловіка до зброї й до бою завзятого», родом із Молдови, «простого хлопа» за походженням. Він зібрав близько десяти тисяч селян, напав на Покуття, захопив Снятин, перейшов Дністер і дійшов до Рогатина. Однак тут шляхетське військо розгромило повстанців. Багато людей загинуло на полі бою, чимало потонуло під час втечі в Дністрі. Пізніше Муха спробував зібрати нове військо, але його схопили зрадою, і він помер у в'язниці в Кракові. Про цілі походів Мухи достеменно нічого не відомо. Окрім селян, у його загонах була й дрібна шляхта, наприклад, із Березова за Коломиєю.

У 1491 році на Покутті знову з'явився Андрій Барул, який заявляв про свої права на галицьку державу. Проте хто він був і чи мав військо — невідомо [5, c. 86-89].

1.3. Устрій польського війська. Кіннота

У ХV-ХVІ століттях на всіх українських землях остаточно утвердився польський військовий устрій. Спочатку Польща не мала постійного війська. У разі воєнної загрози король скликав загальний похід шляхти — посполите рушення. Наказ про збір передавався через так звані «віці» — віхи з прив'язаним листом і королівською печаткою. Король надсилав такий знак воєводам і каштелянам, а ті розповсюджували його по землях і повітах. Повідомлення розсилали тричі: перші два закликали до військової готовності, третє вказувало місце та термін збору. За непослух карали конфіскацією маєтностей. Основними організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви — родові або земські, які налічували від 200 до 600 осіб.

Згодом посполите рушення виявилося непридатним для тривалих воєн, тому польські королі почали наймати військо. Найбільше найманців прибувало з Угорщини, Молдови та балканських країн, особливо після турецьких завоювань, коли населення шукало безпечніших місць. Багато найманих вояків приходило також із перенаселеної Німеччини. Наймані підрозділи формувалися так: король видавав досвідченим офіцерам письмові накази — приповідні листи, де зазначалися чисельність відділу, термін служби (чверть року, рік тощо), платня та озброєння. На основі такого уповноваження старшина формував свій загін і служив за наказом. Такі підрозділи називалися ротами, а їхні командири — ротмістрами.

У Польщі головну роль відігравала кіннота. Навіть коли на Заході кінні війська занепадали, у польському війську кавалерія залишалася на першому місці. Спочатку польська кіннота, як і українська, складалася з важких копійників і легких стрільців. Копійники виїжджали на бій у повному обладунку з довгими списами, а коли списи ламалися, билися мечами. Стрільці мали легкі панцирі, їздили на легких конях і обстрілювали ворога з арбалетів та вдосконалених луків.

Близько 1500 року в Польщі з'явилася нова формація кінноти, створена за чужим зразком, — гусари. Її започаткували, ймовірно, сербські найманці; у сербській мові слово «усар» нібито означало «розбійник». Гусари також були копійниками, але мали легше озброєння та легших коней. Вони атакували ворога списами на повному скаку. Для оздоби використовували шкури леопардів, орлині крила тощо. Пізніше гусарія отримала важче озброєння, наблизившись до копійників, але зберегла тактику — потужний удар по ворогу «на угорський лад». Це був найкращий рід кінноти в Польщі.

У XVI столітті у війську поширилася вогнепальна зброя: замість луків у кінноті з'явилися рушниці, пізніше — аркебузи та мушкети. Існували й окремі загони кінних аркебузерів. Гусари отримали пістолети.

У XVII столітті виникли різні нові роди легкої кінноти. Вони не носили захисного обладунку, їздили верхи у звичайному одязі. Їхньою зброєю були крива шабля, лук або рушниця та рогатина. Коні були легкі та швидкі, здатні долати великі відстані. Такі загони чудово підходили для розвідки та раптових нападів, але дисципліна в них була слабкою [1, c. 116-117].

2. Українське військо періоду козаччини

Могутність війська княжих часів визначалася насамперед його зв'язком із державою. Татарська навала ХІІІ—XIV століть призвела до занепаду української державності та її збройних сил. Українські землі опинилися під литовськими, польськими, угорськими та молдавськими прапорами.

Слово «козак» має різні тлумачення. За однією з версій, воно турецького походження і означає «вільна, відважна, войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, полювали на звірів і воювали з татарами. Спочатку вони не мали військової організації, а збиралися у ватаги по кілька десятків осіб, обираючи отаманів серед найдосвідченіших. Їхня зброя була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці. Такі загони діяли в степах незалежно один від одного, іноді об'єднуючись для спільної боротьби. Їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише в першій половині XVI століття козаки освоїли території нижче Дніпрових порогів — так званий Низ, або Запоріжжя, і почали будувати укріплення — січі (від слова «сікти»). У 1553 році волинський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 осіб), озброїв їх і вирушив за Дніпрові пороги. На островах козаки знаходили захист від татар, полювали та ловили рибу. Завзята боротьба козаків із татарами принесла Україні славу.

У 1568 році польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту польських земель від кочівників. Так утворилося реєстрове козацьке військо: козаки отримували платню, мали однаковий одяг і зброю, навчалися військової майстерності. За реєстровими козаками зберігалися права на волю.

За зразком реєстрових козаків почала перебудовуватися решта козацького війська. Козаки поділялися на «зимівників», які постійно проживали в Січі, та паланкових козаків, що мешкали в поселеннях поза Січчю, а для походів приєднувалися до війська. Порівняно з простим людом козаки мали численні привілеї: обрання військової старшини, звільнення від податків, власний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювання та рибальства на Низу.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі питання (обрання старшини та гетьманів, згода на походи, судові справи, розподіл угідь, угоди з іншими державами) вирішувалися на раді. Залежно від складу учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, старшинську та чорну.

Командування військом здійснювала військова старшина різних рівнів. На чолі стояв гетьман — голова козацької держави з повною адміністративною владою, який брав активну участь у законодавчій та судовій діяльності. Ухвалюючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний відповідав за військовий обоз, організовував оборону табору в походах і керував артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генеральні судді розглядали справи в генеральному суді. Генеральний підскарбій відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову канцелярію та вів найважливіші внутрішні й зовнішні справи. Генеральні осавули керували окремими частинами армії та проводили огляди військ. Генеральний хорунжий відповідав за військові прапори та командував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана) та допомагав йому в походах.

Аналогічну структуру мав і полк. Адміністративна та військова влада в полку належала полковникові. Кожен полк (500—1000 осіб) поділявся на сотні (роти) та курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман або десятник.

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами та писарем; паланками — полковник з осавулом і писарем [7, c. 167-168].

Козаки офіційно називали один одного товаришем, а гурт козаків — «товариством».

У першій половині XVII століття запорізьке козацтво досягло рівня кращих європейських армій. Особливо вирізнялася піхота — головний вид козацького війська, яка вважалася найдосконалішою в Європі. Козацька піхота використовувала особливу тактику: шикувалася в три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, третя заряджала). Піхота успішно штурмувала фортеці та сміливо воювала на морі на вітрильно-веслувальних човнах. Козацькі чайки мали довжину 20 м, ширину 3—4 м, глибину 2,5 м. На основу з липового та вербового пня набивали дошки й робили вітрила. На одному човні було 20—30 веслярів, 50—70 воїнів і 4—5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Чайки охороняли береги та ходили в походи проти Туреччини. Є відомості, що запорожці використовували підводний човен у бойових діях значно раніше, ніж у Західній Європі. За неточними даними, він являв собою два скріплені та просмолені човни з пристосуванням для руху та системою подачі повітря через очеретяні трубки.

Кіннота козацького війська в першій половині XVII століття була менш чисельною, ніж піхота, але вирізнялася високою майстерністю. Вона атакувала так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи противника з флангів, фронту та тилу одночасно.

Найвищим зразком козацького військового мистецтва був бій у таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне укріплення з возів, усередині якого перебувало військо. Піхота виходила для бою з-за возів, а в разі небезпеки замикалася в щільну фортецю.

На високому рівні в запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася система вишок із сигналізацією (вогнем, рухами) — прообраз світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від кордону послідовно передавався до війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.

Чисельність козацького війська значно змінювалася. Наприкінці XVI століття вона становила 10—12 тисяч осіб. У 1621 році — понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595—1657) в різні часи було від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали «рушничним військом», бо рушниця була найважливішою зброєю. У козаків були також бойові молотки (келепи), якірці, рогульки для боротьби з ворожою кіннотою. Порох, кулі та зброю запорожці виготовляли самі або здобували в бою. Кожен козак мав мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим захистом під час перестрілки в степу, ніж важкі панцир і кольчуга.

У козацькому війську панувала тверда дисципліна. Найбільше козак боявся осуду товаришів. Суворо каралися вбивство, бійки, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків; засуджувалися аморальні вчинки: неповернення позичених грошей, дезертирство. За пияцтво під час походу карали на смерть. Зрада козацтва та батьківщини вважалася найтяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися та йшли купатися на річку незалежно від пори року. Потім снідали в куренях. Після сніданку — спільна молитва в церкві, прання, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень та інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові». За сигналом (постріл гармати) козаки йшли обідати. Після обіду співали пісні та думи, слухали розповіді старших і гру кобзарів. Частина козаків готувалася до служби в наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом проводив огляд підрозділів, що заступали на чергування. Надвечір дзвони скликали на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав, хто танцював. Згодом уся Січ, крім вартових, засинала.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Вони вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки та не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 році «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні» [3, c. 193-196].

3. Історія українського війська в ХХ ст.

3.1. Українці в Австро-угорській армії – Українські Січові Стрільці

Хоча до 1914 року в австро-угорській армії не існувало суто українських частин, значна частина «австрійських» полків мала великий відсоток українців із Галичини та Буковини, а деякі «угорські» полки включали українців із Закарпаття. Українська (тоді офіційно «русинська») мова була однією з «полкових мов», яку мали розуміти офіцери та солдати в частинах зі значним українським складом. Однак низький рівень освіти серед переважно селянського населення перешкоджав кар'єрному зростанню українців — на всі збройні сили припадало лише кілька генералів та адміралів.

На початку XX століття в Галичині активно розвивалися українські націоналістичні організації — «Соколи» та «Січи», які з 1909 року почали напівлегальну військову підготовку своїх членів. У 1913 році, спостерігаючи за розвитком польських Стрілецьких дружин, українці також почали формувати подібні організації — «Січові стрільці».

З початком Першої світової війни понад 10000 українців зголосилися до Українського легіону, але австро-угорська влада не мала ні бажання, ні можливості організувати легіон таких розмірів, тому обмежила його 2500 особами (10 сотень). Цей легіон, названий Легіоном Українських Січових Стрільців (УСС), мав поповнюватися лише добровольцями, які не підлягали мобілізації. Спочатку УСС навіть розділили на невеликі групи-«двадцятки» для розвідувально-диверсійної діяльності проти росіян у Карпатах. На щастя, від цього плану швидко відмовилися, і надалі Легіон (з вересня 1915 — полк УСС) воював у складі 25-го корпусу. Поступово УСС отримували сучасну зброю, і до 1917 року мали 2 курені (8 сотень) стрільців, 1 кулеметну сотню (4 кулемети), 1 чету «боротьби зблизу» (2 37-мм гармати та 2 міномети), 1 технічну та 1 будівельну сотню, 1 кінну сотню, тилові частини та кіш (запасну частину). На жаль, у червні 1917 року Легіон УСС було майже повністю розбито. За іронією долі, частини, що воювали проти стрільців, належали до 2-го Січового Запорізького Корпусу (українізованого 6-го армійського корпусу російської армії). Після цього залишки Легіону звели в один курінь, який навесні 1918 року разом з австро-угорськими частинами виступив у похід «на велику Україну», але через кілька місяців його направили в Буковину, де він перебував до листопада 1918 року.

Українці служили не лише в українських арміях — майже в кожному куточку колишньої Російської імперії можна було знайти українців, які воювали в різних військах. Українські військові формування існували, за іронією долі, лише в білих арміях, причому складалися вони з галичан, оскільки білі росіяни вважали їх іноземцями й не заперечували проти їхніх частин.

Такі частини існували в арміях Денікіна на півдні Росії (Слов'янський стрілецький полк) та Колчака на заході (Карпаторуський батальйон) [6, c. 182-184].

3.2. Українці в арміях країн східної Європи

Серед української еміграції найбільшими організаціями незалежників були дві: «Державний центр УНР в екзилі» (наддніпрянці) та Українська Військова Організація (галичани), яка у 1929 році перетворилася на Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Перші бачили головного ворога в СРСР, а другі — у Польщі.

Поляки де-факто продовжували визнавати Уряд УНР та допомагали йому в підготовці офіцерів (майже 100 українців було прийнято до Війська Польського як «контрактні старшини») та організації кадрів для Української Армії (4 дивізії піхоти та 1 дивізія кінноти), яка мала бути створена на випадок війни з СРСР. Цікаво, що у вересні 1939 року після нападу Німеччини поляки хотіли створити 2 українські бригади для захисту східних кордонів від можливого нападу СРСР.

ОУН займалася переважно підривною роботою проти Польщі та СРСР. Тоді вони не могли організувати навіть кадрів для збройних сил, але плани армії, яка розпочне та очолить повстання в Україні, існували вже тоді. Єдиною спробою ОУН сформувати власні збройні загони в 30-х роках стало формування за підтримки Японії збройних груп із місцевих українців на території підконтрольної Японії держави Манчжоу-Го (сучасний північно-східний Китай) [4, c. 241-242].

3.3. Українське військо під час Другої світової війни

Під час Другої світової війни найбільша кількість українців служила в Робітничо-Селянській Червоній Армії (з 1942 року — просто Червоній Армії). Вони були другою за чисельністю національною групою в ЧА (після росіян) та складали більшість у багатьох частинах — особливо багато їх було у складі 1-го — 4-го Українських Фронтів. Було створено навіть Наркомат оборони УРСР, який, однак, нічим не керував, а командний склад усіх чотирьох українських військових округів складався переважно з росіян. Чимало українців було в радянських партизанських загонах, для керівництва якими створили спеціальний Український штаб партизанського руху. Незважаючи на хоробрість і лояльність, радянське керівництво не довіряло українцям настільки, щоб створювати суто українські частини, тому єдиною українською частиною за всю війну стала створена в німецькому тилу 1-а Українська партизанська дивізія під командуванням Ковпака.

Українці у великій кількості служили в поліції Генерал-Губернаторства та в охороні промислових об'єктів, але першими суто українськими поліцейськими формуваннями стали 10 «українських» куренів Шума, сформованих у Галичині з 1941 року.

Після нападу Німеччини на СРСР на захоплених територіях України почала створюватися місцева поліція — спочатку за ініціативою населення, а потім за вказівками німецьких окупаційних влад новоствореного Рейхскомісаріату Україна. Як наслідок, на території України з'явилася ціла низка різних поліцейських формувань.

Окрім «Української допоміжної поліції», яка складалася із залишків радянської міліції та місцевих добровольців, були створені «Українська порядкова поліція» та «Українська охоронна поліція». Існували також спеціальні частини на зразок «Охоронних промислових відділів» та «Української земельної служби», які виконували поліцейські функції.

У деяких селах місцеве населення формувало загони самооборони, які також іноді виконували поліцейські функції.

Німці спробували покласти край цьому розмаїттю, сформувавши в листопаді 1941 року «Охоронні частини Порядкової поліції» (нім. Schutzmannschaften der Ordnungspolizei), відомі в Україні під скороченою назвою «Шума». Як і німецька Порядкова поліція, вони поділялися на міську Поліцію, сільську Жандармерію та окрему Пожежну службу. Поліція та Жандармерія, своєю чергою, ділилися на «Фронтові» (більш боєздатні та мобільні) та «Охоронні» частини. Вважалося, що Шума «поглине» всі місцеві поліцейські підрозділи. Однак на практиці цього не сталося, і багато місцевих частин продовжувало створюватися та існувати паралельно з частинами Шума. Однією з найбільших таких частин був «Український Легіон Самооборони» (УЛС), створений у 1943 році з підрозділів «Поліської Січі» та допоміжної поліції Волині та Холмщини. Хоча в середині 1944 року УЛС переформували в 31-й курінь СД, фактично він зберіг і назву, і напівавтономний статус майже до кінця війни.

Основною одиницею Шума був курінь (усього їх було понад 250, з яких 66 — українські), який використовувався для охоронних та антипартизанських дій. Існували також окремі кінні та гарматні частини. З 1944 року деякі частини Шума почали передавати до Військ СС (наприклад, УЛС планували включити до Дивізії «Галичина»).

У квітні 1943 року спеціально для боротьби з партизанами створили 31-й — 38-й Поліцейські стрілецькі полки (однак перші два швидко розформували). Вони складалися з 3 батальйонів, причому 1-й батальйон був німецьким, а 2-й та 3-й — зі «східних народів», переважно українців.

Крім того, існували 4-й — 8-й Галицькі добровольчі поліцейські полки, але про них йтиметься в розділі, присвяченому Дивізії «Галичина».

Лише перед поразкою Німеччина змінила свою політику щодо «східних народів», зокрема України. У березні 1945 року Німеччина нарешті визнала незалежність України та погодилася на створення Української Національної Армії (УНА), яку очолив генерал-хорунжий Шандрук [8, c. 171-174].

Основою УНА мала стати Дивізія «Галичина» та частини УВВ, а всього командування УНА могло розраховувати на близько 250000 українців, які служили у ЗС Німеччини. Однак розвал фронту та поразка Німеччини призвели до того, що фактично до складу УНА перейшли лише «Галичина» (стала 1-ю дивізією УНА) та Протитанкова бригада «Вільна Україна» (посилена іншими українськими частинами, мала стати 2-ю дивізією УНА). Почали формувати 1-у (з частин у Голландії та Бельгії) та 2-у Резервні бригади, а також 1-й Парашутний відділ (відомий також як Парашутна бригада Бульби-Боровця).

Перші українські партизанські загони утворилися наприкінці 1941 року з членів різних націоналістичних організацій, які «пішли до лісу», ховаючись від німецьких репресій. Поступово ці загони зростали, і наприкінці 1942 року керівництво ОУН-СД (або ОУН(б), тобто фракція Бандери) ухвалило рішення про початок відкритої збройної боротьби. Новостворену організацію назвали Українська Повстанська Армія (УПА).

Протягом 1943 року УПА поглинула інші українські націоналістичні партизанські формування та поширила свою діяльність з окремих районів Волині на всю західну Україну, воюючи з німцями та радянськими партизанами. Проти німецьких союзників (італійців, словаків, угорців, румунів), які розташовувалися на території дії УПА, бойових дій майже не велося, а з угорцями та румунами було навіть укладене напівофіційне перемир'я.

На початок 1944 року склалася така організація УПА: Західна Україна поділялася на 3 Генеральні Військові Округи — УПА-Північ, УПА-Захід та УПА-Південь (іноді називалася УПА-Схід), яким підпорядковувалося відповідно 3, 6 та 2 Військові Округи. Основною бойовою частиною УПА була сотня, які могли зводитися по 3-4 у курені, а 2 і більше куренів іноді зводилися в загін.

До осені 1944 року ЧА звільнила всю територію України від німців, і УПА почала боротися вже з радянською владою, яка не шкодувала зусиль для боротьби з УПА. Однак ані бої зими 1944-45 років, ані наступ частин ЧА влітку 1945 року не змогли знищити УПА, хоча й завдали їй істотних втрат. Лише «Зимова блокада» січня-квітня 1946 року дала результати: великі втрати призвели до рішення про демобілізацію більшості частин УПА та переходу повстанців у підпілля ОУН, хоча активні бойові дії тривали до початку 1950-х років, коли останні сотні УПА або прорвалися на Захід через Чехословаччину, або були знищені в центральних Карпатах. Дії невеликих груп повстанців та збройного підпілля тривали ще до середини 1950-х — початку 1960-х років, коли зафіксували останні бої при захопленні бункерів [7, c. 231-232].

4. Стан сучасного українського війська

4.1. Стан Збройних Сил України на момент створення

Після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності у 1991 році Україна успадкувала одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками звичайного озброєння й військової техніки.

На території України тоді дислокувалися: 1 ракетна армія, 3 загальновійськові та 2 танкові армії, 1 армійський корпус, 4 повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО) та Чорноморський флот.

Усього угруповання військ і сил нараховувало близько 780 тисяч осіб особового складу, 6,5 тисячі танків, приблизно 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію всіх розташованих на українській території військових формувань Збройних сил колишнього СРСР та про створення Міністерства оборони України. Так було створено Збройні Сили України (ЗСУ).

Хоча кожен наступний Міністр оборони України пропонував свій план військових реформ, фактично до кінця 1990-х років «реформи» зводилися переважно до звичайного скорочення ЗСУ. Лише за 6 перших років незалежності було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур та майже 410 тисяч осіб особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь і військової техніки: бойових літаків — на 600 одиниць, вертольотів — майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.

На кінець 2000 року Збройні Сили України мали штатну чисельність 310 тисяч військовослужбовців та 90 тисяч працівників [2, c. 591-592].

4.2. Сучасний стан Збройних Сил України та перспективи розвитку

Сьогодні процес зменшення ЗСУ триває, хоча й набув більш логічного характеру. До 2015 року, коли ЗСУ мали повністю перейти на контрактну систему поповнення, їхня чисельність мала скоротитися до 240000 військових та 60000 цивільних осіб (хоча за останніми даними, усі ЗСУ разом мають складати вже тільки 220000 осіб), а на озброєнні буде 1545 танків, 3176 бойових броньованих машин, 1637 гармат та 189 бойових літаків.

Триває процес реформування структури ЗСУ. Наприклад, поступово розформовуються дивізії та здійснюється перехід на структуру «корпус»-«бригада»-«батальйон», відбувається об'єднання ВПС та ППО, скорочується кількість окремих частин.

На найближче майбутнє ЗСУ складатимуться з Сухопутних Військ (2 Оперативних Командування (Північне (перейменоване Західне ОК-?) та Південне), 2 армійські корпуси, 12-16 «бойових» бригад (аеромобільні, повітряно-десантні, танкові, механізовані) та окремі бригади й полки бойового та тилового забезпечення), Повітряних Сил (3 корпуси, 11-12 авіаційних та протиповітряних дивізій), Військово-Морських Сил (1 ескадра кораблів, 2 бригади надводних кораблів, 1 бригада ракетних катерів, 1 бригада морської піхоти, 3 механізовані бригади та 2 ракетно-артилерійські бригади). У воєнний час ЗСУ мають налічувати 308000 осіб; СВ — 25 бригад, ВПС/ППО — 40 бригад, а ВМФ — 50 кораблів.

Однак плани, як завжди, змінюються швидше за реальні справи. За останніми даними, планується завершити повний перехід на контрактну систему поповнення на 5 років раніше — до 2010 року. На 2015 рік (чи вже на 2010-й?) у Сухопутних Військах має бути лише 3 Армійські корпуси (10 «бойових» бригад), у Повітряних силах — 6 авіабригад (десь 120 бойових та 50-60 транспортних та інших літаків), у Військово-Морських Силах — 1 ескадра кораблів, 1 авіаційна бригада та 1 бригада морської піхоти [5, c. 512-514].

Висновки

У наш час, коли Україна розбудовує свою державу, надзвичайно важливо знати свою історію та її уроки. Особливо — етапи воєнних змагань, адже саме в них здобувалася воля. 2007 рік для збройних сил України двічі ювілейний. Минуло 90 років від створення Української Центральної Ради. У 1917 році було проголошено Українську Народну Республіку. Це стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності в XX столітті. Тоді ж український уряд почав формування національних збройних сил. Це питання було пріоритетним і для уряду гетьмана Павла Скоропадського. Однак національна революція 1917-1920 років закінчилася поразкою, з якої український народ виніс важливі уроки:

Держава може існувати, маючи власну сильну армію. Не можна розраховувати лише на присутність іноземного війська. Народ, який не має своєї держави та своєї армії, приречений воювати за чужі інтереси, жити у складі чужої країни, служити у чужому війську. Після здобуття Україною свободи та всенародного обрання Президента у 1991 році почалася нова сторінка в історії української армії.

У 2007 році минає 15 років від початку будівництва Збройних Сил України. Була затверджена воєнна доктрина, у якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки.

Дуже важливо, що Українська національна армія створювалася не на порожньому місці. Наші збройні сили беруть початок ще від княжих часів. Особливу сторінку займає героїчне минуле козаччини. Козацьке військо протягом XVI — XVIII століть вартувало східні кордони Європейського світу та мало величезні заслуги не лише перед власним українським народом, не допускаючи його фізичного винищення, а й було надійним щитом для сусідніх народів.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.