Українська Революція 1917-1920 років

Вступ.

1. Суспільно-політична ситуація в Україні після Лютневої революції. Формування Української Центральної Ради. Змагання за автономію.

2. Утворення Української Народної Республіки та її діяльність.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Лютнева революція в Російській імперії лише тимчасово послабила суспільне напруження. З падінням монархії перед країною постали нові виклики та невідкладні завдання. Найважливішими серед них були формування стабільної державної системи, визначення позиції щодо війни, подолання економічної кризи, а також розв'язання аграрного та національного питань.

Процес відновлення української державності в 1917—1920 роках розгортався на тлі жорстокої громадянської війни та іноземного втручання. У цьому процесі можна виокремити кілька ключових періодів.

На початковому етапі провідну роль у національному русі відігравала Центральна Рада, яка в листопаді 1917 року проголосила створення Української Народної Республіки (УНР).

Другий етап пов'язаний із встановленням гетьманського режиму наприкінці квітня 1918 року, що відбувалося за умов австро-німецької окупації.

Важливим аспектом національного відродження стало проголошення в жовтні 1918 року на західноукраїнських землях Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Майже одночасно, з листопада 1918 року, на більшій частині України розпочалося відновлення УНР під проводом Директорії, що згодом призвело до об'єднання з ЗУНР. Цей період також став знаковим у державотворчих змаганнях. Однак наприкінці 1920 — на початку 1921 року цей процес було перервано внаслідок перемоги радянських військ, утвердження радянської влади на основній території України та окупації західних регіонів Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

1. Соціально-політичне становище на Україні після перемоги Лютневої революції. Створення української центральної Ради. Боротьба за автономію України

Кінець лютого 1917 року виявився фатальним для російського самодержавства. Стрімке зростання народного невдоволення переросло у революційний вибух. За дуже короткий час (з 23 лютого по 2 березня) монархія впала, Микола II зрікся престолу, і в країні фактично утвердився республіканський устрій. Така швидка перемога над царизмом була зумовлена глибокою кризою імперії, загостренням політичних, соціально-економічних та національних суперечностей, зростанням активності політичних сил та слабкістю влади. Прискорювачем цих подій стала Перша світова війна.

Революційна перемога створила на теренах колишньої імперії нову політичну реальність та суспільну атмосферу. Серед ключових тенденцій того часу були: вакуум легітимної влади; поява конкуруючих органів управління (Тимчасовий уряд та Ради); залучення до політичного процесу широких, часто недосвідчених, народних мас; активізація армії у внутрішньополітичній боротьбі; зростання ролі політичних партій та посилення національних рухів. Ці процеси визначали історичний розвиток України протягом усього 1917 року, хоча місцеві особливості надавали їм специфічного забарвлення.

Після революції формальна влада належала Тимчасовому уряду, який спирався на ліберальні кола Державної думи. Його опорою в Україні були буржуазія, землевласники та інтелігенція, переважно кадетської орієнтації. Вони створювали громадські комітети, які уряд розглядав як місцеві органи влади. Спочатку демократичні реформи (політичні свободи, скасування обмежень, амністія) забезпечили уряду певну популярність. Проте небажання та нездатність уряду до радикальних змін до скликання Установчих зборів призвели до швидкого падіння його авторитету та перманентної кризи влади.

Паралельно виникали альтернативні органи влади — Ради депутатів, які спиралися на революційні традиції 1905—1907 років. У середині 1917 року в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували есери та соціал-демократи. Найбільший вплив вони мали в Донбасі (180 рад), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава), у прифронтовій смузі та на півночі Чернігівщини й Харківщини.

Питання самовизначення України одразу стало центральним у політичній боротьбі. Кадети та есеро-меншовицький блок, попри розбіжності в соціальних питаннях, сходилися в поглядах на національне питання, визнаючи за Україною лише право на культурну автономію в межах унітарної Росії. Така позиція не відповідала рівню національного руху та призвела до появи ще одного центру влади — Центральної Ради, створеної 4 березня 1917 року. Це громадсько-політичне об'єднання швидко перетворилося на впливовий представницький орган. Провідну роль у його діяльності відігравали Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Ради було обрано М. Грушевського [6, c. 354-356].

Авторитет Центральної Ради зростав завдяки її близьким народу ідеям національно-територіальної автономії та соціалізму. Важливим був і демократичний принцип її формування, що поєднував національне, соціально-класове та територіальне представництво. Це забезпечило їй широку підтримку, про що свідчили рішення військового, селянського та робітничого з'їздів у травні 1917 року.

Історики поділяють добу Центральної Ради на два етапи: автономістичний (березень 1917 — січень 1918) та самостійницький (січень — квітень 1918).

Всеукраїнський національний конгрес, скликаний за місяць після створення Ради, визначив основою державотворення національно-територіальну автономію України.

Переважання автономістських настроїв пояснювалося кількома чинниками. По-перше, більшість партій Центральної Ради програмно підтримували автономію. По-друге, ідея самостійності ще не набула масової популярності, що підтверджується відхиленням резолюції Міхновського на військовому з'їзді. По-третє, українська еліта сподівалася на справедливе вирішення національного питання російською демократією. В. Винниченко згадував, що українство орієнтувалося на Всеросійську Революцію, а сепаратизм здавався абсурдним. По-четверте, у складі Росії Україна мала шанс здобути автономію, тоді як проголошення незалежності залишило б її сам на сам у вирі війни без армії та фінансів, що загрожувало перетворенням на колонію. Також варто згадати історичні традиції гетьманату, тісні економічні зв'язки з Росією та домінування неукраїнського населення в містах [10, c. 239-241].

Боротьба за автономію велася обережно. У травні 1917 року делегація на чолі з В. Винниченком, Я. Ковалевським та С. Єфремовим вирушила до Петрограда з проханням про визнання автономії. Однак Тимчасовий уряд відхилив ці вимоги, мотивуючи це тим, що Центральна Рада не обрана всенародно, що автономія може спричинити територіальні конфлікти, і що це питання мають вирішувати Установчі збори.

Це рішення загострило відносини. М. Грушевський заявив про завершення «свята революції» та настання «грізного часу». Центральна Рада, обравши тактику «ні бунту, ні покірності», 23 червня 1917 року прийняла І Універсал, проголосивши автономію України. Невдовзі було створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком.

Активні дії Ради викликали занепокоєння в Петрограді. Червнева криза, поразки на фронті та падіння авторитету влади змусили Тимчасовий уряд шукати компроміс. 28 червня до Києва прибула делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка визнала автономні права України [8, c. 319-320].

Цей компроміс спричинив урядову кризу в Росії, зокрема вихід міністрів-кадетів. Проте угоду було підтримано, і її зміст ліг в основу II Універсалу від 3 липня 1917 року. Документ передбачав перетворення Центральної Ради на найвищий орган революційної демократії України, створення відповідального перед нею Генерального секретаріату, який після затвердження урядом ставав би крайовою владою. Рада також зобов'язувалася виступати проти самовільного здійснення автономії до скликання Установчих зборів.

Криза, започаткована II Універсалом, стала прологом загальної політичної кризи в Росії. Липнева спроба більшовиків захопити владу в Петрограді ще більше ускладнила ситуацію. Наслідком стало посилення жорсткості влади, що негативно позначилося на спробах українців здобути автономію.

У відповідь на це активізувалися самостійники. 4—6 липня в Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка з метою встановлення контролю над містом та проголошення незалежності. Виступ було придушено спільними зусиллями Центральної Ради та Тимчасового уряду.

Виконуючи домовленості, Центральна Рада включила до свого складу 30% представників національних меншин, а 16 липня прийняла «Статут вищого управління України», що фактично був основою конституції автономного устрою. Однак Тимчасовий уряд не затвердив його, натомість 4 серпня видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

• Генеральний секретаріат ставав органом Тимчасового уряду;
• Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;
• кількість секретарів скорочувалася з 14 до 7, причому 4 з них мали бути представниками меншин;
• територія України звужувалася до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).

В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу». Центральна Рада, з обуренням зустрівши документ, все ж вирішила «брати його до відома». Це не розв'язало конфлікту, а лише відклало його. «Інструкція» так і залишилася нереалізованою, оскільки Рада не мала сили для відкритого виступу, а уряд — для втілення її положень. Виникла патова ситуація.

Серпневий корніловський заколот та осінній хаос підштовхнули Центральну Раду до активніших дій. У вересні в Києві відбувся З'їзд народів Росії, який засудив централізацію. Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь міністр юстиції порушив слідчу справу проти членів Ради, а лідерів Генерального секретаріату викликали до Петрограда, де для них вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі [2, c. 349-352].

2. Проголошення Української Народної республіки та її діяльність

Після провалу корніловського заколоту восени 1917 року в Росії загострилася суспільна криза. Радикалізація мас (захоплення земель, встановлення 8-годинного робочого дня, дезертирство, більшовизація Рад), безпорадність Тимчасового уряду та небажання меншовиків і есерів йти на компроміс підштовхнули В. Леніна до організації збройного повстання. Штабом підготовки став Військово-революційний комітет (ВРК), створений 12 жовтня при Петроградській раді. Його очолив лівий есер П. Лазимир, а до складу увійшли В. Антонов-Овсієнко, С. Гусєв, П. Дибенко, М. Криленко, Я. Свердлов та інші.

У ніч з 25 на 26 жовтня сили ВРК майже безкровно захопили Зимовий палац. Тим часом у Смольному розпочав роботу II З'їзд Рад. Частина делегатів (меншовики та есери) залишила зал, звинувативши більшовиків у змові. Ленін та його прихильники, маючи більшість, проголосили перемогу соціалістичної революції та ухвалили ключові декрети. «Декрет про мир» проголошував вихід Росії з війни та закликав до миру без анексій і контрибуцій. «Декрет про землю» ліквідовував поміщицьке землеволодіння та встановлював всенародну власність на землю, що частково повторювало есерівську програму.

З'їзд обрав ВЦВК на чолі з Л. Каменевим та сформував Раду народних комісарів (РНК) на чолі з В. Леніним. До складу уряду увійшли Л. Троцький, Й. Сталін, А. Луначарський та інші.

У сучасній історіографії події жовтня 1917 року оцінюються по-різному: як революція, переворот, контрреволюція або змова. Оскільки «революція» передбачає насильницьку зміну влади та докорінні суспільні зміни, жовтневі події можна вважати початком революції, яка кардинально змінила не лише Росію, а й світ. Її наслідками стали крах імперії, утворення СРСР, ліквідація приватної власності, формування нової правлячої верхівки та розкол світу на два табори [5, c. 379-382].

Жовтневий переворот розв'язав одні конфлікти, але породив нові. Центральна Рада, намагаючись контролювати ситуацію, ініціювала створення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до якого увійшли представники різних сил, включаючи більшовиків (Г. П'ятаков, В. Затонський).

У жовтні 1917 року в Україні зіткнулися три політичні сили: прихильники Тимчасового уряду (штаб КВО), більшовики (Ради) та національні сили (Центральна Рада). Більшовики встановили владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Рівному та інших містах. Їхня спроба повстання в Києві зустріла опір. Центральна Рада спочатку зайняла нейтральну позицію, але в критичний момент уклала угоду з більшовиками та змусила штаб КВО капітулювати 31 жовтня. Рада швидко стала господарем становища, призначивши начальником КВО В. Павленка та роззброївши більшовицькі загони.

Продовжуючи державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року Центральна Рада ухвалила III Універсал, проголосивши створення УНР у складі дев'яти губерній. Документ передбачав скасування поміщицького землеволодіння, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом, національно-персональну автономію для меншин, демократичні свободи, амністію та скликання Українських Установчих зборів. Однак Універсал містив суперечність: проголошуючи незалежність, він зберігав федеративний зв'язок із Росією, якої вже не існувало. На події в Україні дедалі більше впливали зовнішні чинники: зміцнення більшовицької влади, розвал армії та посилення німецького фактора [9, c. 167-169].

Наприкінці 1917 року український рух ще набирав сили, про що свідчать вибори до Всеросійських установчих зборів: за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії — майже 75%. Більшовики, прагнучи перехопити ініціативу, розгорнули агітацію проти «буржуазної» Центральної Ради, підтримували ліве крило українських партій та чинили військовий тиск. Наприкінці листопада в Могилеві було створено революційний польовий штаб, а 1 грудня новий головнокомандувач М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу.

Спочатку більшовики намагалися діяти легітимно, плануючи отримати більшість на Всеукраїнському з'їзді рад і трансформувати Центральну Раду в ЦВК рад України. Однак цей план провалився.

Каталізатором подій став Маніфест РНК до українського народу з ультиматумом від 3 грудня. Підписаний В. Леніним та Л. Троцьким, він визнавав УНР, але містив чотири вимоги: відмовитися від дезорганізації фронту, не пропускати козацькі формування на Дон, пропустити більшовицькі війська та припинити роззброєння радянських полків. На роздуми давалося 48 годин, інакше Раднарком оголошував війну.

4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад. Більшовики, маючи серед 2,5 тис. делегатів незначну меншість, не змогли захопити владу. З'їзд підтримав Центральну Раду та кваліфікував ультиматум як замах на УНР. Більшовики разом з лівими есерами (127 осіб) залишили з'їзд і переїхали до Харкова, де 11—12 грудня провели альтернативний з'їзд, проголосивши встановлення радянської влади в Україні та обравши ЦВК рад України на чолі з Ю. Медведєвим. Незважаючи на те що з'їзд представляв лише 89 рад з понад 300, його рішення були визнані Радянською Росією. Це дозволяло Раднаркому кваліфікувати конфлікт як внутрішню боротьбу між радами та Центральною Радою [11, c. 159-162].

Після відхилення ультиматуму, з 5 грудня, Центральна Рада опинилася в стані війни з РНК. Більшовики захопили Харків та важливі залізничні вузли (Лозову, Павлоград, Синельникове), створивши плацдарм для наступу. Діями радянських військ керували В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе.

У Києві 15 грудня було створено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Ради були підрозділи Вільного козацтва та добровольчі формування. 26 грудня Генеральний секретаріат вирішив створити армію УНР на добровольчих засадах. Протидіюча сторона спиралася на частини регулярної армії, моряків та червоногвардійців.

25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ на УНР. Війська М. Муравйова швидко оволоділи Катеринославом, Полтавою та іншими містами, відкриваючи шлях на Київ. Перед Центральною Радою постали три завдання: мобілізувати народ, відмежуватися від більшовиків та розпочати переговори з Німеччиною. Відповіддю став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року, який проголошував УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою». Документ декларував:

• незалежність та суверенність УНР;
• самостійне ведення переговорів з Центральними державами та укладення миру;
• передачу землі селянам без викупу;
• націоналізацію лісів, вод та надр;
• монополію на виробництво і торгівлю та державний контроль над банками;
• скликання Українських Установчих зборів для ухвалення Конституції [3, c. 408-409].

Проголошена незалежність не була абсолютною: остаточне питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Росії мали вирішити Установчі збори.

На жаль, цей акт було прийнято надто пізно. На початку 1918 року Центральна Рада втрачала позиції: радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні. Суспільні настрої зміщувалися вліво, соціальні гасла більшовиків («Землю — селянам!», «Мир — народу!») переважали над національними.

Отже, проголошення УНР стало реакцією на більшовицький переворот. Спроби більшовиків легітимно захопити владу провалилися. Ультиматум Раднаркому призвів до війни, в умовах якої Центральна Рада проголосила незалежність. Проте це не дозволило зберегти контроль над територією. Під тиском радянських військ Рада втратила владу.

Брестська мирна угода дала Центральній Раді ще один шанс, але її демократизм суперечив консерватизму німецького керівництва. Встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу [4, c. 334-336].

Висновки

Отже, Лютнева революція 1917 року призвела до загострення політичної боротьби в Україні, виходу на арену широких мас, зростання ролі армії та політичних партій. Виникли конкуруючі владні структури: Тимчасовий уряд і Ради з соціальним акцентом та Центральна Рада, яка зосередилася на національних питаннях.

Проголошення автономії Центральною Радою було логічним кроком у розвитку національно-демократичної революції. Переважання автономістських настроїв над самостійницькими пояснювалося програмними установками партій, нерозповсюдженістю ідеї незалежності, сподіваннями на російську демократію, загрозою стати здобиччю у світовій війні, а також економічними зв'язками та етнічним складом міст.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.