Українська модель менеджменту

Українська модель менеджменту

Менеджмент перетворює людське суспільство з хаотичного утворення на впорядковану та продуктивну систему. З одного боку, це наука, що базується на об’єктивних законах, усталених правилах і технологіях. З іншого боку, він взаємодіє з людськими спільнотами, які відрізняються традиціями, звичками, цінностями, освітнім рівнем та суспільною мораллю. Саме тому, переносячи теоретичні знання у практичну площину, варто обирати моделі, адаптовані до локальних реалій.

Варто наголосити, що значна частина економічних і соціальних проблем в Україні загострилася через брак висококваліфікованих і водночас патріотичних фахівців. Доки вітчизняний менеджмент не засвоїть загальноприйняті у світі цінності, правила та етичні стандарти, не поєднавши їх із національними моральними надбаннями, що сформувалися під впливом релігії та історичної культури, і не опанує сучасні управлінські методи, доти суттєвий прогрес залишатиметься складним завданням.

Для України особливо важливо проаналізувати фундаментальні зміни в управлінській сфері, адже відбувається трансформація соціально-економічної системи. Нові умови господарювання потребують інших підходів до управління. Тому на перший план виходить потреба рішучого перегляду усталених стереотипів мислення, що формувалися десятиліттями.

Щоб побудувати модель менеджменту для України, необхідно дослідити кризові явища у вітчизняній управлінській практиці, врахувати особливості національного характеру та специфіку перехідного періоду.

Професор Б. Будзан, який ґрунтовно вивчав специфіку українського менеджменту, вказує на наявність кризи управління в державі. Однією з її причин є втрата керованості через порушення соціальних структур, спричинене надмірною централізацією.

Ще одним чинником кризи стало те, що планова економіка не змогла прищепити українським управлінцям дисципліну точності, пунктуальності, вміння ефективно розпоряджатися часом — як власним, так і підлеглих. Не вдалося також створити механізми протидії суб’єктивній авральності, стихійності та компанійщині.

Для розуміння сучасних проблем українського менеджменту варто проаналізувати методи управління, притаманні адміністративно-командній системі. Їхня сутність полягала в наступному:

• Віра в абсолютну керованість. Ця ідея базувалася на переконанні, що можна здійснювати радикальні економічні перетворення, не торкаючись соціальної та політичної сфер. Основою управлінської діяльності вважалася повна визначеність цілей, які можна чітко сформулювати, описати та поставити перед виконавцями. Також панувала впевненість у високій керованості об’єкта: передбачалося, що керівник завжди здатен знайти потрібні важелі впливу та ресурси для досягнення бажаної поведінки підлеглих. Ці передумови спиралися на гіпотезу про повну передбачуваність майбутнього та можливість абсолютного управління.
• Спонтанна нормотворчість. Щороку в державі видавалася величезна кількість постанов, присвячених різним аспектам організаційно-економічних реформ. Однак проблеми невідповідності цих документів реальним економічним та організаційним запитам, а також суперечності між нормативними актами й методами їх реалізації не зникали. На жаль, цей недолік зберігся і в незалежній Україні.
• Патерналізм. Радянська держава, що виникла як заперечення «класичної» державності, згодом перетворилася на жорстку ієрархічну систему, яка відтворювала патерналізм у традиційному розумінні. Політичний патерналізм доповнився всеохоплюючим — у соціальній, економічній та управлінській сферах. Він не зникає автоматично зі зміною політичної системи.
• Відомчість. Це явище стало історичним феноменом радянської економіки та способом управління державною власністю. Замкнутість кожної відомчої структури штовхала її до самозміцнення, тому часто те, що було вигідним для суспільства, суперечило інтересам відомства, і навпаки.
• Зрівнялівка. Розмір заробітної плати більшості управлінців не залежав від результатів їхньої діяльності.
• Імітація роботи. Управлінський апарат чинив опір усьому, що могло порушити «бюрократичний комфорт», іноді лише імітуючи виконання незручних рішень. Парадоксально, але виробничо-управлінський апарат загалом був зацікавлений у збереженні хаосу планової економіки як умови власного процвітання.
• Тіньове управління. Під цим терміном розуміють «неформальні управлінські взаємодії», зміст яких не зафіксований в офіційній документації (наприклад, «телефонне право»), або взаємодії, що регулюють суперечливі чи навіть протиправні положення.
• Синдром довічного найму номенклатури. Це наслідок повної зайнятості, що нагадує японську систему довічного найму, доведену до абсурду. Відсутність мотиваційних механізмів та акцент на особистій відданості призвели до кругової поруки та створення «чиновницьких братств», які рідко відкидали своїх членів. Ці рецидиви минулого не подолані й у сучасній Україні.
• Ризикофобія. В адміністративній системі поняття «ризик» на десятиліття зникло з ужитку. Це сформувало кілька поколінь керівників, не готових до ризику. Командна економіка та «ризиктейкери» (люди, схильні до ризику) були несумісними, а фраза «за ініціативу карають» зовсім не була жартом.

Єдиною позитивною рисою того періоду стало планування, яке, щоправда, також довели до абсурду. Саме з такими деформаціями український менеджмент розпочав масштабні соціально-економічні перетворення. Ці деформації досі лежать тягарем і є причиною системної кризи в Україні.

Водночас Україна має власний унікальний досвід менеджменту. І. Каганець продемонстрував, що український менеджмент має глибоке коріння, закладене ще 200 років тому Григорієм Сковородою. Його вчення про «властиву працю» значно випередило свій час та ідеально відповідає сучасним потребам.

Філософ зауважив, що кожна людина має особливі здібності до певної роботи. Така робота є продовженням внутрішньої природи людини; виконуючи її, людина розкриває свій потенціал, удосконалюється та відчуває щастя від самореалізації. Як пророчо зазначив філософ: «Удячність блаженній природі за те, що необхідне зробила легким, а важке — непотрібним».

Мовою сучасного менеджменту це означає, що проблема функціональної некомпетентності — це проблема людини, яка займається «не своєю роботою»: «немає людей безталанних, а є люди, які займаються не своєю справою».

Згідно з ученням Г. Сковороди та християнською традицією, виконання кожною людиною роботи відповідно до її сутності найвищою мірою узгоджується з космічним порядком. Нерозуміння цього принципу притаманне атеїстичному світогляду, за яким людина може обрати будь-яку професію та змінювати її без урахування власної індивідуальної природи.

Водночас учення Г. Сковороди спрямоване на реалізацію творчого потенціалу людини.

Щоб зрозуміти українську модель менеджменту, необхідно звернутися до особливостей національного характеру. Українська етнопсихологія фіксує взаємодію двох типів культури:

• «Хліборобської», якій притаманні м’якість, толерантність, чуйність, душевна теплота, поблажливість, мрійливість, милосердя;
• «Рицарської» (козацької), якій властиві діловитість, рішучість, наполегливість, вірність слову, практичність, конкретність, справедливість.

Однак обидві складові української культури зазнали жорстоких ударів у часи 300-літньої бездержавності та в період колективізації.

Отже, в українській моделі менеджменту слід враховувати особливості масової «хліборобської» складової національного характеру, але будуватися вона має на цінностях «рицарської». Більше того, становлення українського менеджменту як ефективної практики неможливе без другого відродження рицарської культури.

Таким чином, Україна має історичний шанс створити власну ефективну модель органічного менеджменту. Вона базується на тому, що кожна людина має здібності до певної, так званої «властивої праці». При її виконанні ця здібність реалізується, переходячи з потенційного стану в актуальний. Тому проблема некомпетентності, така характерна для українського менеджменту, — це проблема людини не на своєму місці. Завдання органічного менеджменту — допомогти людині знайти роботу, яка відповідає її природним здібностям.