Українська література Розстріляного Відродження

Вступ

Політичний наступ 30-х років, який змінив українське відродження 20-х, позначився тотальним контролем над суспільством, утисками інтелектуалів, митців, заборонами релігійних рухів, нищенням храмів та відкиданням усього, що не вкладалося в ідеологічні канони. Чимало представників української інтелігенції загинуло у сталінських застінках. У 1933 році на Соловки відправили М.Ірчана, того ж року заарештували М.Ялового та О.Вишню (П.Губенка), якого звинуватили у зв'язках з «Українською військовою організацією» й засудили до десяти років таборів. Не витримавши арештів товаришів, трагічно обірвав життя М.Хвильовий.

У шкільній програмі з української літератури раніше не згадували про митців, чия творчість була присвячена національному визволенню. «Розстріляне відродження» — це тюрми, ГУЛАГ, Сибір, наруга над найдорожчим — людським життям.

Останньою спробою зберегти незалежність стало створення літературної організації «Пролітфронт» та випуск однойменного журналу протягом 1930 року. М.Хвильовий давно усвідомив помилки національної політики, що призвели до голоду в Україні. Письменник тяжко переживав внутрішні суперечності, вимушені компроміси задля збереження зв'язку з більшовицькою партією. Він то втрачав віру, то знову знаходив її.

Постріл 13 травня 1933 року став фатальним завершенням доби українського відродження після революції. Однак усе, що встиг зробити М.Хвильовий, залишилося у скарбниці національної культури — це одна з найяскравіших її сторінок і запорука майбутнього розвитку, про який він мріяв.

У 1934 році були заарештовані та розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Із 193 членів спілки письменників України, заснованої 1934 року, репресій зазнали 97, серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші.

Лесь Курбас разом із театром «Березіль» показував глядачам правду життя, але хвиля терору поглинула і його. Втрати були й серед митців образотворчого мистецтва — за професійні переконання арештували В.Седлера, І.Падалку та інших.

Саме ці люди стали символом «розстріляного відродження». Ті, кому вдалося вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, обираючи шлях конформізму. Цьому сприяли творчі спілки, створені в середині 30-х років. Гасло «національна за формою, соціалістична за змістом культура» прикривало нав'язування ідеологічних стандартів, де національне відігравало лише декоративну роль. Усе це руйнувало творчий потенціал народу та збіднювало його духовне життя.

1. Розстріляне Відродження у контексті епохи

Історія української літератури XX століття — це справжня драма, суть якої полягає в тому, що література прагнула розвиватися в руслі європейських культурних процесів, але цьому заважали позалітературні чинники. Періоди відродження переривалися репресіями, ідеологічним тиском, цензурою. Проте кожне відносне «потепління» суспільної атмосфери викликало нове літературне піднесення.

Початок XX століття ознаменувався бурхливими політичними подіями. Після революції 1917 року та поразки УНР частина українських діячів захопилася ленінськими ідеями побудови комунізму, запалюючи інших романтизмом та ентузіазмом, обіцяючи швидкий земний рай. Однак реальність була важкою: бракувало хліба, панували злидні, духовність занепадала. Нова влада замість уміння господарювати вдалася до червоного терору, колективізації та індустріалізації. Українські політики втрачали вплив, оскільки влада зосереджувалася в Москві. Після смерті Леніна до влади прийшов ще жорстокіший тиран Сталін. Тортури, репресії, голод, знищення десятків тисяч освічених українців у 20-30-х роках були для можновладців лише засобом досягнення мети — ціною за «світле майбутнє».

Мистецтво цього трагічного періоду нагадувало дуель. Митці прагнули самореалізації, висловлення власних переконань. Різноманітні стилі та напрями створювали бурхливу атмосферу, де талант, обмежений несвободою, намагався донести своє бачення світу, виробити неповторний почерк, часто несумісний із партійним еталоном. У літературі виникли різні течії: реалізм, символізм, футуризм, неоромантизм, неокласицизм. Цей вир сформував літературно-мистецьку богему 20-х. Але вже 30-ті стали «всеімперським кладовищем людських почуттів».

Аналізуючи епоху Розстріляного Відродження, вражає велика кількість яскравих особистостей. Кожен митець шукав однодумців, тому виникали десятки літературних угруповань, які конкурували й критикували одне одного. Це вилилося в літературну дискусію 1925-1928 років про ідейно-естетичну орієнтацію української літератури. Розпочав її Михайло Яловий, а продовжив Микола Хвильовий статтею «Україна чи Малоросія?». Хоча суперечка стосувалася лише літератури, а Хвильовий закликав до самобутності, а не наслідування російських митців, Сталіна обурила сама назва. Він зрозумів, що якщо українська література орієнтуватиметься на Захід, то й політика змінить вектор, і Росія втратить Україну. Тому тиран наказав розгромити літературні угруповання та спроектував штучний голодомор 1932-1933 років, щоб знекровити непокірну націю.

Українські комуністичні діячі — Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильовий — попри недоліки та політичну недалекоглядність, заслуговують на добре слово, бо дбали про національні інтереси й поплатилися життям. Шумський став наркомом освіти в 1919 році, а в 1923-1925 роках очолював відділ агітації та пропаганди ЦК КП(б)У й редагував журнал «Червоний шлях». Він активно впроваджував українізацію шкіл та установ. Шумський вважав, що українськими провідниками мають бути українці (ідея «коренізації»), тому пропонував на посаду першого секретаря ЦК В.Чубаря, а головою Раднаркому — Г.Гринька. Натомість Сталін призначив Л.Кагановича, який роками знущався з української еліти. У 1933 році на допомогу йому прислали П.Постишева — реалізатора голодомору в Україні.

Ідеям «коренізації» протиставили міфічний інтернаціоналізм. Шумського забрали до Москви, де 1933 року арештували, відправили на Соловки й знищили.

Разом із Шумським в уряді працював М.Скрипник, який обіймав посади наркома внутрішніх справ, юстиції, освіти, а перед смертю — голови Держплану. Він також упроваджував українізацію: українська мова мала домінувати в пресі, радіо, школах. У 1928 році затвердили «скрипниківський» правопис, що усував русифікаційний вплив, створили реєстр історичних пам'яток. Головна заслуга Скрипника — сміливість говорити про самобутність української культури, російський шовінізм та українізацію територій із компактним проживанням українців (Зелений Клин, Середня Азія). Сталіна злякала така активність. Постишеву доручили покласти на Скрипника відповідальність за недоліки індустріалізації. Не витримавши тиску, Скрипник наклав на себе руки.

Варто зазначити, що Шумський і Скрипник, прагнучи обстоювати українську самобутність, змушені були служити «сторожовими псами революції» й брати участь у терорі. На совісті Скрипника — сфабрикований процес над Спілкою визволення України, знищення Сергія Єфремова, смерті невинних людей.

Українські діячі гинули не лише за вироками судів. Їх розстрілювали наймані вбивці (художник Олександр Мурашко, композитор Микола Леонтович, селекціонери Симиренки), штовхали під автомобілі (письменник Іван Микитенко), доводили до самогубства (Микола Хвильовий, Микола Скрипник, Аркадій Казка). Інтелігенцію винищували до останнього. Так вирішив Сталін та його оточення.

Політичний терор 1930-х років набув страхітливих масштабів, перетворившись на масове знищення найосвіченіших і найактивніших членів суспільства, передусім інтелігенції та митців слова.

2. Письменники та діячі Розстріляного Відродження

Найбільших втрат зазнало красне письменство. За свої погляди поплатилися життям Микола Хвильовий, Володимир Свідзинський, Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров. Страшну каторгу відбули Остап Вишня, Володимир Гжицький. На поступки тоталітаризму змушені були йти Павло Тичина, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Петро Панч. Про митців, чиї імена часто згадуватимуться на уроках, варто розповісти детальніше.

Творчість Миколи Зерова, очільника неокласиків, важко переоцінити. Неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара, П.Филипович, О.Бургардт) об'єднувала повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя Зерова вийшла лише одна збірка — «Камена» (Камена — богиня, покровителька наук і мистецтва). Неповторність творів Зерова — у поєднанні сучасності з античністю та середньовіччям. Ліричний герой відчуває дихання всіх епох, беручи з кожної найкраще. Зеров творив у традиційних формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті «Обри» воскрешаються часи VI століття, коли обри збирали данину зі слов'янських поселень. Поет переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор вимітали все. На початку сонета — весела українська весна, якій протиставлена «немов казковий змій» ватага возів, що вивозить хліб — новочасні обри.

До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що перевищить сам твір. Світ поета гармонійний, вивершений, елегантний. Зеров створює інтелектуальну, елітарну поезію, яка «ніби конденсує історичний досвід культури» (С.Білокінь). Перекладацька діяльність тривала до останніх днів. На Соловках, у жорстоких умовах табору, переклад «Енеїди» Вергілія став опертям для духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Бодлера зазвучали українською завдяки його праці.

Найвидатнішим новелістом 20-х років став Григорій Косинка. У його творчості яскраво виражений імпресіоністичний стиль — витончене відтворення суб'єктивних вражень, мінливих почуттів, коли образ складається з окремих мозаїчних частинок. М.Рильський писав: «Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Тематично творчість Косинки пов'язана з проблемами пореволюційного села. В.Стефаник називав його «своїм сином». Перша збірка «На золотих богів» (1922) засвідчила, що він не буде речником однієї політичної тенденції. Як художник «від Бога», Косинка виступає «за всіх» і «проти всіх». Він утверджував думку, що революція — це велика драма народу, як у новелі «На золотих богів». Композиційно новела складається з двох частин. У першій — жорстокий бій селян із білогвардійцями, що триває третій день. Відчайдушно б'ється «невідома сила», що вивільнилась «з грудей селянських». У другій — руїна замість квітучого села, спаленого білогвардійцями: «цілі вулиці викошено вогнем-косою». Збожеволіла мати Сеньки-кулеметника. Хата згоріла, троє дітей загинуло, старшого вбито. Події зображені в чорній і червоній тональності. Бій витриманий у колориті крові. У другій частині чорна барва посилюється, поглинаючи червону: «лишилась чорна руїна». Звукова панорама битви змінюється зловісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиної матері. Пісня «стеряної» жінки на чорній руїні передає пік народної трагедії.

Тема землі — наскрізна в новелах «За земельку», «Постріл», «Політика», «Змовини».

Своєрідне ядро «розстріляного відродження», лідером якого був М.Хвильовий, становили поет П.Тичина, драматург М.Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О.Довженко, художник Ю.Нарбут, композитор М.Леонтович.

Висновки

«Розстріляне відродження» — це літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори в літературі, живописі, музиці, театрі й було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська інтелігенція вперше за 300 років спробувала підвестися з колін і гідно явити світові свою культуру. Роздратована опором, Москва застосувала найганебніші засоби. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна... кого не поставимо — перестріляємо», — сформулював завдання один із членів партії. Результати відомі: з 259 українських письменників, які друкувалися в 1930 році, після 1938 року друкувалися лише 36 (своєю смертю померли тільки 7). За підрахунками Юрія Лавриненка, якому належить термін «розстріляне відродження», у 30-х роках було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією тоді працювали С.Єфремов, М.Зеров, М.Хвильовий, М.Куліш, Г.Косинка, М.Драй-Хмара, П.Филипович, Д.Фальківський, М.Семенко, В.Свідзинський та інші.

Список використаних джерел

1. Горячева О. Неспішним кроком пілігрима: Українська поезія 20-30-х років крізь призму творчості Юрія Клена // Українська мова та література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 4. - С 187.

2. Ільницький М. Драма без катарсису. - Львів, 2003. -Кн. 2. - С.5.

3. Історія української літератури. XX ст.: У 2 кн. / За ред. В.Дончика. - К., 1998. - Кн. 1. - С.163.

4. Кравченко І. Гуманіст. Садівник. Подвижник // Урядовий кур'єр. - 2000. - 18 берез.

5. Кузик В. Як загинув Микола Леонтович // Літ. Україна. - 1996. - 23 трав.

6. Полонська-Василенко Н. Декілька спогадів про Юрія Клена // Сучасність. - 1967. - №12. - С 39.

7. Станішевський Ю. Геній хорової музики: М.Леонтович // Урядовий кур'єр. - 2002. - 13 груд.

8. Титаренко Л. Родина Симиренків // Голос України. - 2002. - 25 груд.