Українська культура початку XIV – першої половини XVІІ ст.

Вступ.

1. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури.

2. Усна народна творчість. Звичаї та обряди українського народу.

3. Початок книгодрукування. Культурна діяльність П.Могили.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Період XVI-XVII століть є надзвичайно насиченим і значущим етапом в історії українського народу. У політичному вимірі цей час позначений переходом усіх українських теренів під контроль Речі Посполитої, ескалацією визвольного руху, формуванням власної державності під час Хмельниччини та подальшою втратою здобутків. Для вітчизняної культури ця доба стала яскравим і плідним періодом, що визначив її подальший розвиток. Існує низка чинників, які зумовили культурне зростання в Україні в цей час.

Насамперед варто зазначити, що в цей період ще зберігалися традиції Київської Русі. Найкраще вони вціліли на західноукраїнських землях, які менше постраждали від монголо-татарської навали. До того ж, у Великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була визнана на державному рівні.

У XVI столітті спостерігається стабілізація та пожвавлення економіки, зростання міст. В Україні налічувалося до 20 великих міст із населенням понад 10-15 тисяч мешканців. У Львові та Києві кількість ремісничих спеціальностей сягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право, яке закріплювало міське самоврядування. На Волині та в Галичині дедалі частіше зводили світські будівлі з каменю та цегли, а не з дерева, а у XV столітті у Львові з'явився водопровід.

Важливу роль відігравав вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В українських містах, як і в інших європейських країнах, мешкало етнічно різноманітне населення: окрім українців, тут жили поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємному проникненню культур. Однак найважливішим чинником, що визначав розвиток культури в Україні, була національно-визвольна боротьба народу.

1. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури

Національно-визвольна боротьба українського народу була ключовим фактором, що впливав на культурний розвиток у цей період. Створення Речі Посполитої після Люблінської унії 1569 року призвело до об'єднання майже всіх українських земель у межах однієї держави, але поставило їхнє населення у вкрай складні політичні та соціально-економічні умови. Через зростання європейських міст збільшився попит на сільськогосподарську продукцію, а Іспанія, яка раніше була "житницею Європи", вже не могла його задовольнити. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захоплювали землі, закріпачували селян, вичавлювали з України максимум прибутку, але при цьому не могли захистити її від набігів турків і татар. У таких умовах усі культурні процеси були тісно пов'язані як із боротьбою проти польського домінування, так і з обороною кордонів від Кримського ханства та Османської імперії.

Позиція соціальної еліти в розвитку української культури в XVI – першій половині XVII століття була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Проте більшість українських феодалів та верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури – мови, традицій, православної віри – і переймали польську. Мелетій Смотрицький у своєму полемічному творі "Тренос" ("Плач") висловив скорботу православної церкви за родами, які колись були вірні вірі предків, а тепер її зрадили: "...Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник – дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони – славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські, Лукомські та ін. незчисленні, яких довго було б вичисляти…". Втрата народом своїх провідників та еліти суттєво позначилася на культурному розвитку.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво – самобутній суспільний стан, що сформувався в XV-XVI століттях. Саме козацтво продовжило традицію національної державності, стало захисником православної церкви та української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 років безпосередньо вплинула на культурне життя. Патріотичні почуття, спільні походи, масові переселення – усе це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. Під час війни зміцнювалася нова українська державність, що базувалася на козацьких традиціях. Хоча Гетьманщина охоплювала лише частину національної території, саме її існування сприяло зростанню національної самосвідомості.

Кризова ситуація в українській культурі виникла наприкінці XVIII століття, коли після трьох поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій – Російської та Австрійської, які проводили антиукраїнську політику. У Російській імперії фактично повторилася ситуація попереднього століття, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства та сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цих умовах залишилися низи суспільства, простий народ.

2. Усна народна творчість. Звичаї та обряди українського народу

Свята та обряди є найважливішими складовими духовного життя народу. Вони відображають не лише етнічну своєрідність, а й естетику, моральні цінності, ментальність та історію. До інститутів, породжених релігійними уявленнями та аграрним укладом побуту, належали календарні свята й обряди. Це найдавніша обрядовість, коріння якої сягає первісних язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла вже сформовану систему землеробських свят і надала їй християнського забарвлення. Свята та обряди календарного циклу регулювали всі сфери життя українського селянина – виробничу, суспільну, сімейну, а їхня головна мета полягала в тому, щоб відвернути стихійні лиха та вплинути на врожайність.

В аграрному календарі українців не було чіткої межі між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна – у літню тощо. Кожен цикл мав своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка – весною; збір і збереження врожаю – восени). Календарний цикл наповнений численними ритуалами та прикметами, які також пов'язують пори року.

Зимові свята розпочиналися 21 листопада з Введення, "коли вводилося літо у зиму". Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо вирізняється період святок із кульмінаційними точками – Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво – зимове свято, що сягає корінням у далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротшого дня в році, коли Сонце ніби вмирає, і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку мала панувати чистота, атмосфера достатку та щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись певних правил, ставили прикрашений сніп ("Дідух" або "Рай-Дідух") і "кубельце" – гніздо з пахучого сіна, в яке поміщали горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, оскільки тривав пилипівський піст. Святкова трапеза мала об'єднувати всіх членів сім'ї, зокрема й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили "вечерю" своїм близьким – хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу в церкві, розговлялися – приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним "проломом часу", "кінцем світу", за яким наступало оновлення. У цей час активізувалася нечиста сила, і саме на свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожінь. Дівчата виходили на вулицю та питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці – лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти й тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами та свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна було й накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна – бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка – хвальком, до води – п'яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою та папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство – з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники заходили до хат, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їхні діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку в господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять – вважалося, що висловлені на свята побажання обов'язково збудуться. Господарі мали щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці – молодіжне гуляння з танцями та веселим застіллям, де юнаки й дівчата часто знаходили собі наречених.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відзначали як свята Маланки та Василя. Вони не збігалися з церковними, тому в їхній обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками – календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози – своєрідного символу родючості та добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд "посипання", коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст "Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю". Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відзначали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня – Хрещенням (Богоявленням, Водохрещем, Йорданом). Основні дії відбувалися на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест із льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду й довго її зберігали, приписуючи їй чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не хворітиме.

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу й залишилася просто веселим народним святом із деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і найулюбленішим була Паска (Великдень). Обряди та ритуали великоднього циклу несли релігійне християнське й календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа та пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя – період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один із типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892).

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка мала сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Уся робота виконувалася в тиші, з молитвами та в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала в послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) та в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети та види орнаменту були дуже різноманітні, значно відрізняючись за регіонами України. Антропоморфні, зооморфні та рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби – паски. Під час їхнього виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись давнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладали кожен четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням, усі вмивалися з миски, в якій були крашанки та дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я та красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, "щоб бути завжди гарною". Писанки ставили в Красному кутку та зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу в корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням – биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору – магічне дійство, що забезпечує ріст усієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями – Радуницею ("поминками", "гробками"). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар "христосуватися з померлими" – обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили "могилку" – миску з пророщеним вівсом, у яку клали стільки крашанок, скільки родичів у сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка мала повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного та початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язані з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На "Зелені свята" (так у народі називалося християнське свято Трійці) хату й двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд "завивання берези" або "водіння куща". Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню та водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити в природи багатий урожай.

Особливо вирізняється давньослов'янське свято літнього сонцестояння – Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси й залишилося в архаїчній язичницькій формі.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю – "обжинки", багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін давніх жертвоприношень – виготовлення "спасової бороди", яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся та залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками та зберігали до весни, зерном із цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) та Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

3. Початок книгодрукування. Культурна діяльність П.Могили

Вплив ідеології Відродження та Реформації знайшов відображення в розвитку літератури та книгодрукування. Винахід Й.Гутенберга, перехід від папірусу та пергаменту до паперу в XV столітті були передумовами активного розвитку книжкової справи в Європі. Більшість книг, особливо наукових, у цей період друкувалися латиною.

Наприкінці XV – на початку XVI століття перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові та Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який утік із Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI століття. У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню та на запрошення князя К.Острозького – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, – переїхав у його маєток у м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проєкт – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, варто сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких учених. У 1581 році "Острозька Біблія" (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції та Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, тож "Острозька Біблія" довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток по всій Україні. Уже в першій половині XVII століття тут налічувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – уже понад 1927 друкованих аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття налічувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу в друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М.Ломоносов назвав "вратами вченості". Вона перевидавалася понад 150 років практично в незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан налічувалися десятки та сотні книг.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які в попередні століття вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати та довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене в 1561 році. Переклад з болгарської мови та підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на "просту" українську тогочасну мову "для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого".

Поряд із перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI столітті відмічається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та інші. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, у них оспівуються лицарство та героїзм, братство та вірність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний із Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі "Тренос" (грец. – "плач" – плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у "Палінодії" ("книга оборони"), Іван Вишенський у "Раді про очищення церкви" виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом "чим гірше, тим краще". Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними та особистісними якостями. Один із таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство та зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна та земель. Унаслідок цього, як і задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистянського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час не мав навіть духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс затвердив це обрання. У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе достойним і ревним послідовником своїх славетних попередників – архімандрита Никифора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарія Копистянського. Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник доклав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять із половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були й книги самого Петра Могили – як авторські, так і перекладені. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора.

Петро Могила, як людина широкого та прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ'я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення та ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Восени 1631 року відкривалася перша лаврська школа.

Лаврську школу, об'єднану в 1623 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка, своєю чергою, стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Його заслуга полягає в тому, що після об'єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну – Вінницьку, а в 1636 році – Кременецьку.

Становище православ'я в Україні в першій половині XVII століття було надзвичайно складним. Утиски та гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідати свою віру, відправляти службу, обирати пасторів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би зміг захистити її в непростий період випробувань. Кандидатура Петра Могили була найдостойнішою. У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Це місто було обрано не випадково, адже його тут добре знали й поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

Стан православної церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софіївський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі, інші монастирі та храми перейшли у відомство православного митрополита. Відновлення Софіївського собору розпочалося в 1634 році та тривало протягом десяти років.

Висновки

XVI – перша половина XVII століття були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура опинилася в умовах, які, здавалося б, мали привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, а й подальше її піднесення як самобутньої, із властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався в тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 років. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII століття знову створили важку ситуацію для української культури.

Список використаної літератури

1. Історія світової культури : Культурні регіони: Навч.посібник/ За ред. С.В.Головко, С.М.Каверіної. -К.: Либідь, 1997. -448 с.
2. Історія світової культури : Навчальний посібник для студ. вуз./ Л.Т. Левчук, В. С. Гриценко, В. В. Єфименко та ін.. -4-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2003. -366 с.
3. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -579 с.
4. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій для студ. істор. фак. вузів/ Олег Крижанівський,; Гол. ред. С. В. Головко. -К.: Либідь, 2002. -479 с.
5. Лекції з історії світової культури: Навчальний посібник для студентів/ М-во освіти України, Тернопільська академія народного господарства.; Міністерство освіти України (Київ); Тернопільська академія народного господарства. -Тернопіль: СМП "Астон", 1999. -116 с.
6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навчальний посібник для студ. вузів/ За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. -Львів: Світ, 1994. -496 с.
7. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою викладання. -Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. -100 с.
8. Полікарпов В. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник/ Віталій Полікарпов,. -6-те вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -359 с.
9. Шалагінова О. Історія стародавнього світу / Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. -К.: Зодіак-ЕКО, 1994. -207 с.
10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.