Українська культура доби тоталітаризму

Вступ.

1. Українське «Розстріляне Відродження».

2. Феномен «відлиги» в українській культурі.

3. Дисидентський рух і культура.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Тоталітарний режим 1930-х років завдав нищівного удару по українській науці. У 1934–1935 роках було засуджено визначних літературознавців — академіка В. М. Перетца та члена-кореспондента Є. С. Шабліовського. У 1936–1937 роках у таборах загинули віце-президент ВУАН, геолог академік Н. І. Світальський, генетик академік І. І. Агол, математик академік М. П. Кравчук, філософ академік С. Ю. Семковський. У 1931 році був змушений припинити діяльність у Києві М. Грушевський, якого заарештували за сфабрикованою справою «Українського національного центру». Розвиток багатьох наукових галузей — статистики, етнографії, демографії, краєзнавства — загальмувався або повністю зупинився. Репресії торкнулися колективів численних академічних і наукових установ.

Термін «розстріляне Відродження» вперше використав літературознавець із діаспори Юрій Лавриненко, назвавши так збірку найкращих зразків поезії та прози 20–30-х років. За десятиліття 1921–1931 років українська культура зуміла надолужити триста років відставання і навіть перевершити вплив інших культур, зокрема російської (станом на 1 жовтня 1925 року в Україні налічувалося 5000 письменників).

1. Українське «Розстріляне Відродження»

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років ситуація в українській культурі кардинально змінилася. Процеси, стимульовані непом в економіці, суспільному житті та культурі, вже з другої половини 20-х років почали виходити з-під контролю партійного керівництва. Влада, прагнучи уніфікувати культурне розмаїття, що вирувало в 20-х роках, обирала собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішнє життя яких будувалося на адміністративних засадах, а творчість — на ідеологічних і вульгарно-соціологічних принципах. Фактично вибір робився між талантом і сірістю, і влада обирала останню.

Показовою є літературна дискусія 1925–1928 років, під час якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні: місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур. У центрі дискусії опинилася найяскравіша постать в літературі — Микола Хвильовий. Він був одним із небагатьох, хто наважився чесно відображати історичну правду, з уїдливою іронією та сарказмом викриваючи вади нового суспільства.

Турбота письменника про підвищення художньої майстерності радянської літератури, виступ проти «червоної халтури» та його полемічний заклик «Геть від Москви» з орієнтацією на «психологічну Європу», що насправді стосувався лише проблеми підвищення української культурності та подолання провінційності, були перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої погляди він відстоював у блискучих полемічних статтях «Думки проти течії», «Камо грядеші?» та в гострокритичному романі «Вальдшнепи» (1926).

Тоталітарне суспільство, відчуваючи вразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину «Вальдшнепів», надруковану в шостому номері журналу «ВАПЛІТЕ» за 1927 рік, а також заборонило памфлет «Україна чи Малоросія?», який став відомим лише в 1990 році. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, зрештою зламала його — він намагався йти на компроміси, думати й діяти як усі, але сила таланту й особистості унеможливлювала пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 року обірвав життя М. Хвильового, поставивши трагічну крапку в історії українського культурного відродження XX століття.

Спрямовуючи удар насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада чудово розуміла, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, захищати народ і привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті, хто був фізично знищений, розстріляний, закатований чи помер у тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій та утисків, надовго припинив творчу працю [5, c. 308-309].

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції став сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних учених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та інших. Усього було звинувачено 45 українських діячів. Про отруйну атмосферу, що створювалася в суспільстві напередодні арешту, писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 року він занотував, перефразовуючи Т. Шевченка: «Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує». Незламна позиція, яку зайняв на процесі С. Єфремов, зрештою привела його до загибелі.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся та Павла Тичини. У збірці «Сонячні кларнети» Тичина відобразив усю широту освіченого й тонкого розуму, що споглядає багатство української природи, прагнучи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками постав вибір: самогубство (Хвильовий), репресії та концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк) або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Яка ж доля їхніх творів? Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча вони й функціонували в самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20–30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність власного шляху й незалежності від впливу інших культур [7, c. 84-86].

2. Феномен «відлиги» в українській культурі

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. У літературі оспівувався патріотизм і героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, у музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як «буржуазних націоналістів» О. Довженка, В. Сосюру за вірш «Любіть Україну», композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багатьох інших митців.

Однак із викриттям «культу особи Сталіна» та початком так званої «відлиги» настав період змін. На хвилі загальної лібералізації суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи «Прапор» (1956), «Всесвіт» (1958), у 1960 році розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, «Літературну газету» перейменовано на «Літературну Україну».

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини «розстріляного відродження» — твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша; були реабілітовані М. Йогансен, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Семенко, М. Філянський та інші. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна», «Повість полум'яних літ», «Поема про море». Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.

Кінець 50-х — 60-і роки — час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та інших. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).

Однак «хрущовська культурна відлига», що тривала й у наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялося насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих «затятих націоналістів» — насправді найяскравіших імен української культури — М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, а також найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.

Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила й прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а й «внутрішнього цензора». Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку культури — шлях до незалежності [6, c. 156-159].

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50–60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь — поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об'єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України та намагання змінити на краще її майбутнє.

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, А. Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, Г. Сєврук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні «юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності» [3, c. 84-85].

3. Дисидентський рух і культура

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60–70-ті роки в радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959–1972 рр.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 році Української робітничо-селянської спілки (1961 року цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років). У 1964 році в Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

У вересні 1965 року було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965–1966 років на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

На цьому етапі в «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 року), А. Сахарова, В. Турчина і Р. Медведєва (1968 рік) та інші, пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 року починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 року) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційних рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі в Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 році, коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 року серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єднання звернулося з відкритим листом до ООН, у якому було наведено факти грубого порушення прав людини в Радянському Союзі. У листопаді 1970 року засновано Комітет з прав людини в СРСР.

З 1967 до 1971 року кількість дисидентських гуртків, груп та їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 році було виявлено 502 об'єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 році — 625 груп (2870 учасників), у 1969 році — 733 групи (3130 учасників). Усього протягом 1967–1971 років було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».

2. Криза і спад (1972–1975 рр.). У 1972 році розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Улітку 1973 року відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 року у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих событий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

3. Піднесення та розширення діяльності (1976–1978 рр.). Поява у 1976 році Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінських груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисидентства (у 1976 році було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР). У 1978 році почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та інших). Того року відбулися суди над заарештованими членами Гельсінських груп.

4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979–1985 рр.). У листопаді 1979 року тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 року до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань. Утім, репресії так і не змогли повернути СРСР у «додисидентський» стан [8, c. 228-230].

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 року. УГГ була утворена в листопаді 1976 року в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші (усього 37 осіб). Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та іншими. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 року майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та інші.

Характерною ознакою всіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає в тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 року Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та інші. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965–1966 років уперше показали всім, "скільки нас є" і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу» [2, c. 152-154].

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші.

У грудні 1965 року І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні–грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 році над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 року документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти "злочинців"»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури в ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося в передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 року 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

«Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефективного, не в приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість "однодумства", зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору». Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте 1970 року його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 року — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 року. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та інші. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 років, у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували всі регіони України. У 1968 році, оголошеному ООН роком Прав Людини, у тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75% [1, c. 267-269].

Висновки

Відродження української культури було пов'язане з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 років.

Вийшовши в масі своїй із нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики, «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 років і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

5. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

6. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

7. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

8. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.