Українська барочна культура

Вступ

Українська барокова доба припадає на другу половину XVII – XVIII століття. Порівняно з країнами Західної Європи, цей стиль з’явився на українських теренах із помітним запізненням, маючи при цьому свої відмінні риси. Елітарні мотиви в українському бароко були характерні лише для літературної творчості, тоді як інші види мистецтва вирізнялися демократичністю сюжетів та опорою на фольклорні традиції.

Утверджуючи образи, що відображали колективні, суспільні та національні риси народу, українське бароко вирізнялося багатобарвністю, контрастністю, мальовничістю, підкресленою декоративністю, динамізмом та надзвичайною вигадливістю форм. Світоглядні засади цього стилю знайшли втілення в образі України як Діви в порфірі та короні, що шукає заступництва у київського митрополита Іосафа Кроковського (гравюра І. Щирського «Всенародне торжество»).

Бароко XVII сторіччя в Україні часто називають козацьким, адже саме козацтво було носієм нових художніх смаків. Багато видатних архітектурних та живописних творів створювалося на замовлення козацької старшини. Проте козацтво не лише виступало багатим замовником, а й саме творило власне культурне середовище, будучи рушієм духовного життя та творцем самобутніх художніх цінностей. Саме козаки «вдягли» дерев’яну церкву в камінь, прикрасивши її орнаментальним та рослинним декором. Першою такою спорудою стала Миколаївська церква (1668) у Ніжині на Лівобережжі.

1. Архітектура України в епоху бароко

Починаючи з другої половини XVII століття, бароковий стиль поширюється в українській архітектурі, досягаючи розквіту у XVIII столітті та набуваючи яскравих національних рис. Наприкінці XVII століття в Києві та околицях з’являються споруди з бароковими ознаками, проте їхня мальовничість та інтимна теплота суттєво відрізняють їх від західноєвропейського бароко. Нові архітектурні форми виросли з багатих традицій народної дерев’яної та давньоруської архітектури, увібравши вікові здобутки українського зодчества. Українське бароко в архітектурі є матеріальним втіленням гармонійного світогляду нації в період високого духовного піднесення, що нерозривно пов’язане з усвідомленням особистої та національної свободи.

Хрещаті дерев’яні храми були типовим явищем народного будівництва. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна така церква є справжньою перлиною архітектури як за гармонійною композицією, так і за окремими формами та деталями. До трибанних церков із тридільним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собори в Ромнах та Сумах.

П’ятибанні храми досягли досконаліших мистецьких форм. Серед перших таких будов – церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудована за часів П. Могили (1638–1643) церква Спаса на Берестові в Києві. Розвинені барокові форми втілилися в спорудах Києво-Печерської лаври – церквах Усіх Святих (1696–1698) та Хрестовоздвиженській, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672–1674), Преображенській церкві в Прилуках (1716), соборі в Ніжині та інших.

У першій половині XVII століття в Україні сформувалися два архітектурні центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з національними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив поширювався на архітектуру всього Лівобережжя та Слобожанщини. Тут зводилися храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690–1694) та Братська церква Києво-Могилянської академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові [5, c. 264-266].

Відмінною особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, звернені до всіх частин світу та до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п’ятиверхого собору не суперечить його ролі виразника барокового світовідчуття, зокрема складної єдності конечного і безконечного. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю вони органічно вписуються в духовні шукання європейського бароко. Бані соборів зеленого та блакитного кольорів прикрашені золотом або вкриті золотими зірками, як небо. Зсередини підкупольний простір також сяє вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

Наприкінці XVII століття в Україні організовуються місцеві та регіональні школи дерев’яного й мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська тощо. Серед пам’яток дерев’яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря (40-метрова висота) та найвища дерев’яна споруда в Україні – 65-метрова запорізька церква в Новоселищі, збудована 1773 р. Я. Погребняком. У XVIII столітті оформлюється національна школа українського бароко, до відомих майстрів якої належать І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Й. Шедель, І. Зарудний, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батіст.

Найбільшого розквіту українське бароко досягло за гетьманування Івана Мазепи. Саме тоді сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, що виражає ідею української державності. Йому притаманні монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури віддаляють його від традицій народної дерев’яної архітектури. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності та духом сильної авторитарної влади.

Заходами І. Мазепи завершено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен та п’ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі – справжньої перлини серед п’ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор (перебудований у 1685–1707 рр.), Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. З 1690 р. поруч із Лаврою будується Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир. Його ігуменею певний час була мати Мазепи – Марія-Магдалена Мазепина. Пізніше монастир закрили царським указом через «зраду» Мазепи, а на його місці збудували будинок «Арсеналу».

По всій Лівобережній Україні І. Мазепа спорудив 14 і оновив 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Миклашевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та інші міста. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669–1708 рр. став Батурин.

У середині XVIII століття в архітектурі відбуваються стильові зміни, пов’язані з іменами відомих російських та закордонних архітекторів Й. Шеделя, Ф. Б. Растреллі, І. Мічуріна. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо, рисами російського бароко та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі. Найвизначнішим зодчим у західноукраїнських землях був Б. Меретин, найбільша пам’ятка якого – Львівський собор св. Юра.

Загалом бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Його переваги в Придніпров’ї та східних областях України найповніше виявилися в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях, де провідна роль належить собору, а інші споруди поєднані масштабом і ритмом пластичних чергувань.

На території Правобережної та Західної України в другій половині XVII століття кам’яне будівництво занепадає, натомість популярнішою стає дерев’яна архітектура. Із середини XVIII століття на Лівобережжі та Слобожанщині барокове будівництво послаблюється, в архітектурних спорудах помітним стає відхід від перенасиченості прикрасами до простоти та раціональності. Почуття поступаються місцем розуму й розсудливості, що є прикметою нового стилю – класицизму [7, c. 24-27].

2. Стиль бароко в образотворчому мистецтві

Бароковий стиль в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, що виявилося у виникненні особливих жанрів, своєрідному відтворенні образів і доборі технічних прийомів. Українські маляри продовжували традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського та ренесансного живопису, тому стримано ставилися до пишних і динамічних форм європейського бароко. Тематично живопис залишався релігійним, однак його основним змістом стають гуманістичні ідеї, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису та портрета.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов’язана з дерев’яними церквами, стоїть на межі професійного малярства та народного примітиву, відзначаючись яскравими рисами народного світосприймання. Вона представлена пам’ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті та ін.).

Друга група – монументальні розписи в мурованих спорудах, серед яких у другій половині XVII–XVIII ст. виділяють дві групи пам’яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври (об’єднані 1763 р. в одну малярню), малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Система художнього виховання існувала і в Києво-Могилянській академії. З другої половини XVIII століття початкову малярську освіту можна було здобути в Харківському колегіумі. Силами українських живописців розписано багато храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст.

У XVIII столітті монументальний живопис поширився на декорування католицьких храмів, зокрема кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони, на стиль яких вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Педретті.

Оригінальним явищем мистецького життя Придніпров’я та Лівобережної України другої половини XVII – середини XVIII століття був живопис, що відзначався високою технікою, традиціями староукраїнського живопису, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм і строгої внутрішньої замкнутості [8, c. 34-35].

Найяскравіше український портретний живопис виявився в жанрі парсуни (портретний живопис кінця XVI–XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю був тісний зв’язок з іконописом. Тоді були дуже популярні портрети Б. Хмельницького та козацької старшини, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими та його дружини, генерального обозного І. Родзянка та інших.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її станову приналежність. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер і вдачу. Уся увага зосереджувалася на обличчі, одяг не відвертав уваги глядача. Не лише зображення І. Гуляшецького, І. Сулими та інших, а й класичний «козак-бандурист» чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворих воїнів, а лише ознаки елегійних роздумів. Особливістю наддніпрянського портрета є часте вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ із літературою. Найвідомішими майстрами світського портрета були вихідці з України Д. Левицький і В. Боровиковський.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо- та герботворчість українського бароко ґрунтувалися на пошуку предметів-асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів чи корпоративних об’єднань. Родовідне дерево поважних осіб зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеалогічні дерева Полубинських, Розумовських). Геральдика також була наповнена знайомою «натурою» – орлами, кіньми, левами, квітами, колоссям тощо.

У козацькій емблематиці широко використовувалися бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб слугували руків’я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання релігійних чи світських діячів. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки XVII – першому десятилітті XVIII століття, у період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко мала не лише художнє значення, а й відігравала роль у пошуку генетичних коренів та піднесенні національної самосвідомості українського народу.

У XVII столітті в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що майже до кінця XVIII століття був лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису, існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці XVIII століття з’явилося чимало світських творів, у яких пейзаж та побут зайняли основне місце, оформившись у самостійний жанровий напрям.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський культовий живопис – живопис восковими фарбами, мозаїка в середні віки, пізніше – живопис олійними фарбами). Одним із вагомих факторів еволюції іконопису стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними, що спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці XVII століття – І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької церкви в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях. В іконографії збереглися прийоми старої школи з її декоративністю, спостерігалася особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва, Львова, Харкова, Чернігова, свідчать про велику кількість іконописних шкіл.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква (нині м. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних малярів, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомішими були художники Ю. Шимонович, І. Туткович, М. Альтомонте.

У художній школі Київської академії працювали І. Щирський, Д. Галятовський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура та інші. Школа Г. Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII століття. Найдосконаліша художньо і технічно, вона спиралася на народні традиції та новітні європейські досягнення. Київська граверна школа мала великий вплив на живопис України, Росії, Білорусі. Основоположником української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640–1727), який, здобувши початкову освіту в Україні, удосконалював майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів. На межі XVII–XVIII століть найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

У гравюрі, як і в малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувалися архітектурні деталі, що втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалася ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних написів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини XVIII століття розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські та Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII століття поширилося примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні його центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів [6, c. 247-249].

3. Музичне життя в Україні доби бароко

Друга половина XVII–XVIII століть в історії української культури – важливий період і з огляду на розвиток музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні цехи як перші професійні об’єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI століття в Західній Україні і впродовж XVI–XIX століть діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів – а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми-двадцяти самостійних партій. Із середини XVII століття відбувається перехід від грегоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта), потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і педагог М. Дилецький (бл. 1650–1723) і виклав їх у посібнику «Граматика мусікійська» (1677).

У XVII–XVIII століттях в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним із найдавніших музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. – 1709, 1734–1775), де готували фахівців для церковних хорів. У першій половині XVIII століття центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії, де сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. При академії були хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745–1777) та Артемій Ведель (1767, за іншими даними – 1770, 1772–1808), творчість яких сягнула європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751–1825).

Творчість М. Березовського та А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який «нашою мовою заговорив із цілим світом», полягає в поєднанні бездоганного професіоналізму європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв’язок з Україною, що знайшло вияв у «ніжно-ліричному та чутливому характері української ментальності», а його трагічна доля – в українських мінорних думах та народних піснях. Музика Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла своє українське коріння та збагатила інші культури.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII століття поширення набув романс – жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси «Їхав козак за Дунай» С. Килимовського, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка.

Після приєднання України до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6–9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала «генеральна» військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів [2, c. 37-39].

4. Театральне життя в епоху бароко

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII–XVIII століть називають також театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII століття відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п’єсами значне місце належало декламаціям і діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове» Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п’єсах обігрувався такий бароковий мотив, як «світ – театр», що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувалися прийоми передавання високого через низьке, використовувалися переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів – містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п’єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з’являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII столітті вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювалися в навчальних закладах. До середини XVIII століття в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. Їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями – студенти. Популярність мали п’єси різдвяних і великодніх циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), Ф. Прокоповича («Володимир»), Д. Туптала («О причащений святих тайн») та інші. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість божа», «Про святу Катерину», «Царство натури людської», «Про Олексія, чоловіка Божого» та ін.).

Як правило, до шкільних драм XVII–XVIII століть додавалися інтермедії та інтерлюдії – короткі одноактні комічні п’єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. У ряді випадків зміст інтермедії був пов’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах, але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача, стомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п’єсі.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці – українською, росіяни – російською, білоруси – білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжною мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тогочасного життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувалися особливою популярністю серед народу. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича, вміщені в його трагедії про Іоанна Хрестителя, та Г. Кониського «Воскресенія мертвих» (1747). Саме інтермедії започаткували український театр [4, c. 381-382].

Український театр XVII–XVIII століть, незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям. Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII століття, не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнене. Наприкінці XVIII століття митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з’явилися в Україні в першій половині XVII століття і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народнопоетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII століття (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII столітті набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків – близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724–1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставилися популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні [3, c. 54].

5. Розвиток української літератури XVII–XVIII ст.

У XVII–XVIII століттях українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилося в різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов’янською мовою застосовувалася латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.

Специфіка бароко в Україні пов’язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі XVII–XVIII століть риси барокового стилю з’явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.

У XVII–XVIII століттях продовжує розвиватися полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. Їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури [3, c. 55].

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про «козацьку славу». Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялася релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський, К. Транквіліон-Ставровецький писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма, у цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв’язку з реальним життям. У XVII столітті великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII століття з’явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648–1657 рр., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «За світ встали козаченьки», «Не дивуйтеся, добрії люди» та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками. Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску – контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (від франц. travesty – переодягати, пародіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній «Енеїді» (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Значного поширення набула популярна в західноєвропейській літературі громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIII століття мала переважно елегійний характер. Її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіційність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.

Мемуарно-історична проза української літератури XVII–XVIII століть представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам’ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат. Кращими літописами XVII – початку XVIII століття стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У «Хроніці» Т. Сафоновича, в «Обширному синопсисі руському» П. Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювання української історії з найдавніших часів. Наприкінці XVIII століття виникла ще одна пам’ятка мемуарно-історичної прози – «Історія Русів», у якій відображено події від давніх часів до 1769 р. [9, c. 3-7].

6. Ідеї Просвітництва в українській культурі

У XVIII столітті в культурному процесі України поширюються ідеї французького просвітництва, що свідчило про її відкритість до здобутків західної цивілізації. Поширення набувають ідеї боротьби з кріпацтвом, самодержавством та будь-яким гнобленням. Спираючись на природне право людини на рівність перед законом та особисту свободу, виправдовували народні повстання та захищали інтереси селян, поширювали думки про піднесення освітнього рівня широких верств населення, поліпшення добробуту народу. В Україні просвітництво не набуло такого могутнього руху, як у Західній Європі, але воно залишило досить відчутний слід у тогочасній суспільно-політичній думці.

Значний вплив на розвиток просвітництва не лише в Україні, а й у Росії справив Я. Козельський, який виступав проти схоластики, містицизму та ідеалізму. Він мріяв про суспільство, що ґрунтувалося б на загальнокорисній праці всіх громадян, на здобутті приватної власності лише на основі особистої праці. На Слобожанщині в маєтку Попівка навколо О. Паліцина згуртувалася молодь, яка співчувала Французькій революції, проповідувала ідеї суспільного прогресу на основі раціоналізму та просвітительства. Саме в них уперше виникла думка про заснування Харківського університету. На Лівобережжі досить впливовим був гурток на чолі з відомим поетом і драматургом В. Капністом. Він досить різко виступав проти кріпацтва (ода «На рабство»), свавілля чиновників та загалом проти бюрократизму («Ябеда») [12, c. 23-24].

Найяскравішою постаттю XVIII століття став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу, став для нього, за висловом І. Срезневського, «мандрівним університетом і академією». Його по праву називають «українським Сократом» та «слов’янським Ж.-Ж. Руссо». Аристократ духу, він жив, як і античні філософи, за канонами свого вчення. «Світ ловив мене та не спіймав» – ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX столітті. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалася в рукописах, але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги («Наркіс», «Узнай себе», «Асхань» та ін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки («Басні харьковские»), притчі, канти («Всякому городу нрав і права», оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішою збіркою поезій є «Сад божественних пісень», до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753–1785 рр. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям – філософію серця, яка ґрунтовно розроблена в XIX столітті у працях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, «пружиною» усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати «істинну людину», Бога. «Пізнай себе», – закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості.

Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника («Кинь Коперникові сфери, глянь в сердечнії печери»), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду («А мой жребій з голяками»), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею «сродної праці» (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства, так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися «твердим глуздом», вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки («Всякому городу нрав і права», «Сад божественних пісень») і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.

Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Пам’ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого мислителя [4, c. 261-263].

Висновки

Українська культура XVII–XVIII століть – одна з найважливіших епох національної історії. Вона відзначається взаємодією середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів передпросвітницької ідеології й просвітництва. Під впливом козацтва та його визвольного руху в Україні в XVII столітті зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живопису. Визначною його рисою було використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. У цей період в українських землях з’явилися нові міста, значного розвитку набули освіта, друкарство, зародилася професійна музика, популярністю користувався шкільний театр, а мистецтво та архітектура українського бароко не поступалися європейським зразкам.

Отже, в XVII–XVIII століттях в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам’яного зодчества та народної дерев’яної архітектури.

Бароко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та Просвітництва. Воно було першим синтетичним і тому універсальним напрямком новоєвропейської культури, який виявився у всіх її формах та регіонах.

В Україні бароко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі; контрапунктом планів у панорамі монастирів Чернігова, Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою львівської скульптури; потужним декоративним потенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії; збуреною промовною патетикою полемістів; багатоманітністю поліфонічної проробки матеріалу в партесній музиці та смисловою бездонністю символіко-алегоричного менталітету літератури києво-могилянців; драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі. Проте культура бароко не була ідейно однотипною. Виникаючи на півдні Європи (в Італії XVI століття), вона набуває різноманітні, іноді діаметрально орієнтовані в духовному відношенні форми в різних регіонах. У католицьких країнах Західної Європи (Італії, Франції, Іспанії, Португалії) вона пов’язується з Контрреформацією, «другою хвилею» схоластики та з придворним, аристократичним мистецтвом, з його схильністю до маньєризму та євфуменічної символіки. У протестантських країнах та слов’янському світі культура бароко, поряд із так званим «високим стилем», виявляє певні демократичні тенденції, історично спирається на лютеранську общину чи православні братства, живиться духом патріотичних національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, розпочинає фольклоризацію мистецьких жанрів та входить в епоху десакралізації культури.

Список використаної літератури

1. Бесов Л.М. Історія науки і техніки. З найдавніших часів до кінця двадцятого століття. – Х.: ХДПУ, 2000.
2. Богданов В.О. Історія духовного музичного мистецтва України. Від найдавніших часів до початку XX ст. – Х.: Основа, 2000.
3. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вузів / Володимир Бокань; Межрегіон. акад. управл. персоналом. – К.: МАУП, 2000. – 134 с.
4. Гаврюшенко О. Історія культури: Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська; Наук. ред. Василь Шейко. – К.: Кондор, 2004. – 763 с.
5. Історія українського мистецтва: В 6 т. – Т. 3. – К.: АН УРСР Головна редакція української радянської енциклопедії, 1968.
6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 367 с.
7. Макаров А.М. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994.
8. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: Арт-Ек, 1999.
9. Українська література XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1983.
10. Философия эпохи ранних буржуазных революций. – М.: Наука, 1983.
11. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К.: Вища шк., 1981.
12. Юдін-Ріпун І.М. Культурологія просвітництва: Навч. посібник для студ. мистецтвознавчих вузів за спец. 02.01. – Культурологія (НАН України). – К.: Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т. Рильського, 1999.