Україна в умовах наростання кризи тоталітарного режиму (1956-1985 рр.) та перебудовчих процесів (1985-1991)

Вступ

Зі смертю Сталіна розпочався новий етап в історії Радянського Союзу. Метод управління, що спирався на терор і примус, виявився надто затратним і неефективним для тривалого застосування. Навіть у вищих ешелонах влади зростало усвідомлення потреби у змінах. Назріла гостра необхідність послабити жорсткий сталінський контроль, аби населення країни нарешті відчуло матеріальні здобутки від накопиченої державою могутності. Проте, щойно Кремль почав обережно послаблювати хватку, на поверхню знову виринули проблеми, які вважалися вирішеними. Наступники Сталіна, шукаючи нові підходи, часто створювали нові труднощі. Хоча відхід від сталінізму та пошуки свіжих ідей спостерігалися в усіх республіках, в Україні ці процеси набули особливо помітного та значущого характеру.

Нове керівництво країни приділяло значну увагу підвищенню економічної ефективності системи. Від успіху в цій сфері залежало багато: економічна перевага над Заходом зміцнила б внутрішнє становище СРСР і продемонструвала б світові переваги комуністичного ладу. Хрущов, хоч це й може здатися парадоксальним, усвідомлював: для доведення економічних переваг комунізму партія має стати менш ідеологізованою та більш управлінською структурою.

1. Характер суспільно-політичного життя в Україні (1956-1985)

Дата 5 березня 1953 року, коли помер Сталін, стала відправною точкою для суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарної системи в СРСР.

Головний зміст змін, що розпочалися після смерті диктатора, полягав у лібералізації суспільного життя. Цей процес, відомий як десталінізація, набув особливої активності після XX з'їзду КПРС у лютому 1956 року. Однак перші кроки було зроблено ще навесні 1953 року, коли за ініціативою Маленкова постало питання про відмову від «політики культу особи». Політолог М. Джилас влучно охарактеризував цей процес: Сталін, як творець замкнутої системи, став її жертвою, коли обставини змінилися. Його «помилки» стали найдешевшою ціною, якою вожді системи прагнули викупити себе та саму систему від значно більшого зла.

Вже перші кроки десталінізації призвели до суттєвих змін в Україні. Було припинено кампанію проти націоналізму, сповільнився процес русифікації, зросла роль українського чинника в суспільному житті. За помилки в національній політиці в червні 1953 року з посади першого секретаря ЦК КПУ було звільнено Л. Мельникова. Його місце зайняв українець О. Кириченко, що спричинило хвилю висунення місцевих кадрів на керівні посади. Станом на 1 червня 1954 року українці становили 72% у ЦК КПУ, 75% у Верховній Раді УРСР та 51% серед керівників великих підприємств. До 1958 року їх частка серед членів КПУ сягнула 60%.

Позитивні зрушення підкріплювалися частковою реабілітацією жертв сталінських репресій. До 1957 року було повернуто понад 65 тисяч депортованих членів сімей, пов'язаних з українськими націоналістами.

Однак критика культу особи, що передувала подоланню його наслідків, мала абстрактний, однобічний і пасивний характер [7, c. 259-260].

У цей період активізувалася міжнародна діяльність України. Якщо у 1953 році УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 року — вже 29. Розширювалися зв'язки із закордоном: кількість офіційних делегацій з країн, що розвиваються, зросла з 69 у 1954 році до 305 у 1958 році. Міжнародний туризм також пожвавився: якщо 1953 року Україну відвідало 805 туристів, то 1958 року — вже 23 054. Попри ці зрушення, українська дипломатія все ще діяла у фарватері союзної, а її міжнародна діяльність зберігала риси обмеженості.

Розпочалося реформування державного апарату. Протягом 1955—1956 років було ліквідовано 4867 структурних підрозділів та установ, скорочено понад 92,5 тисячі адміністративних посад, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи.

Хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і повноваження місцевих рад. В Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тисячі у 1950 році до 381,5 тисячі у 1959 році. Постанова ЦК КПРС від січня 1957 року суттєво розширила компетенцію місцевих рад у питаннях планування, будівництва та бюджету.

Отже, суть змін після смерті Сталіна полягала в лібералізації суспільного життя. Вона виявилася у припиненні кампанії проти націоналізму, уповільненні русифікації, частковій реабілітації жертв репресій, зростанні українського чинника, розширенні прав республіки та активізації її міжнародних зв'язків.

У 1953—1964 роках у суспільстві панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Ці опозиційні явища мали локальний характер і були нечисленними, але вони свідчили про нестабільність системи. На початку 60-х років ця нестабільність посилилася, що дозволило супротивникам Хрущова усунути його від влади в жовтні 1964 року.

У період «хрущовської відлиги» тоталітарну систему вдалося вивести з рівноваги, однак реформаторського потенціалу суспільства не вистачило ні для її знищення, ні для збереження окремих ліберальних здобутків.

Після усунення Хрущова нове керівництво обрало консервативний курс, символом якого стало слово «стабілізація». Досягти цієї мети було непросто: система втратила два важливі стимули — страх перед репресіями (зі смертю Сталіна) та ентузіазм (з усуненням Хрущова). Новим лідерам, зокрема Л. Брежнєву, потрібен був час для усунення конкурентів і формування власної команди. Тому спочатку зберігалася спадкоємність реформаційного пошуку, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання в командно-адміністративну систему.

Наростаюча бюрократизація, збереження авторитаризму та поява «культу сірості» призвели до поглиблення кризових явищ у народному господарстві, хоча говорити про повний «застій» в економіці немає достатніх підстав [9, c. 138-140].

Якщо в економіці принаймні декларувалися реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим. Головними елементами спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, декоративний характер органів самоуправління та зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію» посилився після втручання у внутрішні справи Чехословаччини у 1968 році. Характерними рисами цього курсу були:

1. Підміна народовладдя формальним представництвом. Кількість депутатів зростала: у 1985 році до Верховної Ради УРСР обрано 650 депутатів (у 1958 році — 457), до місцевих рад у 1980 році — 524 185 (у 1959 році — 381 477). Однак вибори проходили безальтернативно, а створені органи влади мали декоративну роль. Місцеві ради відали підприємствами, що давали лише 3—4% промислової продукції.
2. Зростання бюрократичного апарату. Щорічно апарат управління збільшувався на 300—500 тисяч осіб, сягнувши у 80-х роках 18 мільйонів. За 1975—1985 роки кількість союзних міністерств і відомств в УРСР зросла майже на 20%. Наприкінці 70-х років в управлінні господарством накопичилося до 200 тисяч інструкцій та наказів, які часто суперечили один одному.
3. Одержавлення громадських організацій, які мали створювати «демократичний фасад». Це стимулювало падіння політичної активності та появу «неформальних» груп.
4. Згортання гласності. Кількість газет у республіці зменшилася з 3280 у 1960 році до 1799 у 1985 році, що свідчило про монополію на інформацію.
5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури. КПУ в брежнєвський період очолювали два лідери: П. Шелест (1963—1972), який обстоював автономізаційну модель, та В. Щербицький (1972—1989), орієнтований на центр.

Політичне життя дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від народу. Курс «стабілізації» не зробив систему стійкішою, а навпаки, породжував кризові явища [3, c. 204-206].

2. Соціально-економічний розвиток в Україні (1956-1985)

У середині 50-х років УРСР відігравала ключову роль у господарчому механізмі СРСР, будучи потужною металургійною та паливною базою. У 1957 році за виробництвом чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні країни, за видобутком вугілля посіла друге місце у світі, а за виробництвом сталі — третє. Однак паралельно зі зростанням індустріальної могутності поглиблювалися негативні тенденції: відставання від Заходу в якісних показниках, диспропорційне моделювання економіки, зниження темпів зростання продуктивності праці. Життя вимагало прискорення науково-технічного прогресу та структурних зрушень. Окрім цього, потрібно було вирішити два завдання: підняти рівень життя людей і зміцнити оборону країни.

Оскільки ресурсів для одночасного вирішення всіх завдань бракувало, командно-адміністративна система визначила пріоритети. Головним завданням на початку 50-х стало вирішення продовольчої проблеми. Вересневий (1953) Пленум ЦК КПРС намітив заходи для піднесення сільського господарства. За 12 років (1953—1964) відбулося 11 пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань сільського господарства. Домінування пріоритетності над пропорційністю часто призводило до деформацій, але в середині 50-х сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954—1958 роки зросла на 35,3%. Валовий збір зерна в Україні зріс майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництво м'яса — більш ніж у два рази, молока — втричі [2, c. 511-513].

Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене кількома чинниками:

1. Посиленням матеріальної зацікавленості колгоспників. Протягом 1952—1958 років закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза.
2. Створенням умов для розвитку особистого господарства (зниження податків, тверді суми оподаткування).
3. Переходом від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів.
4. Зміцненням матеріально-технічної бази. Витрати на забезпечення МТС тракторами зросли з 686 млн крб. у 1951 році до 1678 млн крб. у 1957 році. Капіталовкладення у сільське господарство за 1951—1960 роки зросли в 6 разів.
5. Підвищенням освітнього рівня керівників. Якщо 1953 року вищу освіту мали лише 3% керівників колгоспів, то 1960 року — 65,5% мали вищу та середню спеціальну освіту.

Позитивну роль відіграли також нові технології, зарубіжний досвід та отримання колгоспниками паспортів [10, c. 167-168].

Починаючи з 1958 року, у сільському господарстві почався спад. Якщо з 1950 до 1958 року обсяг валової продукції зріс на 65%, то з 1958 до 1964 року — лише на 3%. Цей спад був зумовлений:

1. Збереженням адміністративного тиску на колгоспи та «урізанням» присадибних ділянок.
2. Надпрограмами, що поглинали ресурси та консервували екстенсивний розвиток.
3. Непослідовністю реформ, що здійснювалися в режимі «вперед—стоп—назад».
4. Примусовим викупом колгоспами техніки МТС у 1958 році. Колгоспи України придбали понад 108 тисяч тракторів та майже 43 тисячі комбайнів на суму 4,2 млрд крб.

Важливою для народного господарства була реформа управління. У лютому 1957 року запроваджено територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи). В СРСР було утворено 105 таких районів, в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України передано понад 10 тисяч промислових підприємств, і наприкінці 1957 року їм були підвладні 97% заводів республіки (у 1953 році — лише 34%).

Нова система мала позитивні наслідки: поліпшення розподілу праці, швидше формування інфраструктури, повніше використання місцевих ресурсів. Водночас вона мала вади: неспроможність забезпечити єдність технічної політики, гальмування впровадження нової техніки, збереження централізованого планування.

Отже, у середині 50-х гостро постала проблема якісних змін у господарстві. Пріоритетною ланкою обрано сільське господарство. Його піднесення було зумовлене матеріальною зацікавленістю, умовами для особистого господарства та поліпшенням якісного складу керівників. Спад, що розпочався 1958 року, був викликаний адміністративним тиском, непослідовністю реформ, «надпрограмами» та примусовим викупом техніки МТС [2, c. 541-542].

Суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Спочатку реформи призвели до поліпшення умов праці, зростання доходів і житлового будівництва. Однак наприкінці 50-х років з'явилися дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати.

Від 1965 до 1985 року основні показники економічного розвитку республіки зростали, хоча інколи дуже повільно (валова продукція сільського господарства зростала лише на 0,5% щорічно у 1981—1985 роках). Україна зберігала роль важливої паливно-енергетичної та металургійної бази. У 1980 році питома вага УРСР у загальносоюзному виробництві становила: вугілля — 27,5%, залізної руди — 51,3%, сталі — 36,3%, доменного обладнання — 52,1%, тепловозів — 95,1%, цукру — 52,4%.

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління. Ситуація загострилася, коли у 60-ті роки розгорнулася науково-технічна революція. Система, створена для подолання технічної відсталості, сама стала причиною зростаючого відриву від розвинутих держав. Якщо у США 1985 року діяло майже 1,5 млн електронно-обчислювальних машин, то в СРСР — лише декілька десятків тисяч.

Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог НТР. Середньорічний приріст валового суспільного продукту в Україні становив: 1961—1965 — 6,9%, 1966—1970 — 6,7%, 1971—1975 — 5,6%, 1976—1980 — 3,4%, 1981—1985 — 3,5%. За 15 років темпи зростання продуктивності праці зменшилися більш ніж удвічі. Капіталовкладення у сільське господарство за 1960—1985 роки зросли більш ніж у 3 рази, а валовий збір — лише в 1,6 раза [5, c. 214-216].

Крім зазначених причин, виявлялися негативні наслідки довгострокових тенденцій:

1. Несприятлива демографічна ситуація: зниження приросту населення (у 80-х роках темпи були у 4 рази нижчими, ніж у 60-х); міграція із сіл у міста (міське населення зросло з 20,6 млн до 33,7 млн осіб, сільське зменшилося на 23%); постаріння населення (співвідношення пенсіонерів до зайнятих змінилося з 1:3,8 у 1960 році до 1:2 у 1985 році).
2. Домінування зрівнялівки в оплаті праці. Співвідношення між найвищими та найнижчими заробітками змінилося з 1:7,2 у 1946 році до 1:3,5 у 1988 році. Захисна функція зарплати переважала над стимулюючою.
3. Криза організації праці. Незважаючи на 40 постанов ЦК КПРС з питань НТР та майже 200 комплексних програм у 1976—1980 роках, кардинальних зрушень не відбулося.
4. Висока інтенсивність використання ресурсів України в межах загальносоюзного комплексу. Американський економіст Холланд Хантер стверджував, що «вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР становить основну рису економічної історії України». Британський вчений Пітер Вайлз розрахував, що Україна вносила до бюджету на 10% більше, ніж отримувала. Зміщення паливно-енергетичного комплексу на Схід вимагало перекачування ресурсів з України. 480 підприємств республіки поставили для Сибіру та Далекого Сходу майже 900 найменувань машин. Українські будівельники зводили Ургал на БАМі. Водночас Україна не лише віддавала, а й отримувала: домну № 9 у Кривому Розі споруджували представники 35 націй. Тому питання балансу надходжень і видатків залишається дискусійним [8, c. 147-149].

У соціальній сфері України поглибилися негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення: 20% у дев'ятій п'ятирічці, 17% у десятій, 14% в одинадцятій.
2. Відставання від Заходу за рівнем споживання. 1982 року кошик щотижневих закупок у Києві коштував майже 53 години праці, тоді як у Вашингтоні — 18 годин. За рівнем споживання СРСР займав 77 місце у світі.
3. Загострення житлової проблеми. Кількість осіб, що поліпшили житлові умови, зменшувалася: 8,9 млн у восьмій п'ятирічці, 8,6 млн у дев'ятій, 7,8 млн у десятій, 7,7 млн в одинадцятій. Черга на житло становила 1,5 млн осіб, а на обліку 1987 року перебувало понад 2 млн сімей.
4. Зниження рівня охорони здоров'я. Кількість лікарів на 10 тисяч населення зросла з 27,7 до 41,4, лікарняних ліжок — на третину. Однак частка видатків на охорону здоров'я зменшилася з 12,3% у 1970 році до 9% у 1985 році. Показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тисячу громадян, а природний приріст населення зменшився у 2,2 раза.

Отже, для соціально-економічного розвитку України у 1965—1985 роках були характерні диспропорційність, затухання та тенденція до стагнації [10, c. 152-153].

3. Перебудова в Україні: причини, суть, наслідки

На початку 80-х років неможливість збереження існуючих порядків без істотних змін ставала дедалі очевиднішою. Поява Михайла Горбачова на посту Генерального секретаря ЦК КПРС зародила в масах надію на позитивні зрушення. Розпочатий ним процес оновлення отримав назву «перебудова». Він був зумовлений багатьма чинниками: одні підштовхували до радикальних змін, інші — уможливлювали ці зміни.

До чинників, що зумовлювали необхідність змін, належали:

У міжнародній сфері:

• реальна загроза стадіального відставання: світ вступав у постіндустріальну стадію, а СРСР ще не подолав індустріальної;
• загострення міжблокового протистояння та гонка озброєнь, що підривали економіку;
• участь у безперспективній війні в Афганістані, що вела до міжнародної ізоляції та значних втрат.

У політичній сфері:

• підміна народовладдя формальним представництвом, що зумовлювало відчуження народу від влади;
• ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до концентрації влади та зловживань;
• узурпація законодавчих функцій виконавчою владою;
• одержавлення громадських організацій, що блокувало розвиток громадянського суспільства;
• обмеження гласності, що гальмувало формування політичної свідомості;
• зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади.

У соціально-економічній сфері:

• затухаючий економічний розвиток та падіння основних показників;
• розростання бюрократичного апарату, що вело до відомчої роз'єднаності;
• деформування структури розміщення продуктивних сил, що погіршувало екологічну ситуацію;
• зрівнялівка в оплаті праці;
• поглиблення кризи організації праці, що вело до нераціонального використання ресурсів;
• фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів;
• загострення екологічних проблем;
• спрощений підхід до національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;
• ускладнення демографічної ситуації, що виявлялося в депопуляції та старінні населення.

У духовній сфері:

• ідеологічний диктат, що деформував духовний розвиток;
• блокування розвитку релігії, що було порушенням прав людини;
• посилення русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР [1, c. 129-131].

Широкомасштабні зміни уможливлювали такі чинники:

• міжнародна розрядка 70-х років та Гельсінський процес, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва;
• прихід до влади нової політичної команди на чолі з М. Горбачовим;
• накопичення досвіду реформ (М. Хрущова, О. Косигіна);
• дисидентський рух, що концентрував опозиційні сили та зберігав прогресивні ідеали;
• наростання невдоволення існуючими порядками та моральна готовність частини суспільства до реформ [5, c. 136-137].

Період з квітня 1985 року по серпень 1991 року можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація розпочалася як революція «згори». У квітні 1985 року на Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Провідними елементами були інтенсифікація економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізація «людського фактора». Перетворення стосувалися передусім економіки: наведення порядку, зміцнення дисципліни, підвищення відповідальності кадрів.

Перші результати були обнадійливими, що зміцнювало утопічні надії на швидке поліпшення життя командними методами. Згодом виявилася безплідність такого підходу, і акценти почали зміщуватися в політичну сферу. У лютому 1986 року XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої усунуто завдання побудови комунізму. М. Горбачов висунув лозунги «гласність» і «широка демократія».

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація основних завдань перебудови. Січневий (1987) Пленум ЦК КПРС поставив питання про консерватизм і гальмування реформ. На перший план висунуто завдання демократизації суспільного життя: відновлення ролі Рад, розвиток внутріпартійної демократії, демократизація економічного управління, забезпечення законності, підвищення соціальної активності народу.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил зверху вниз. XIX Всесоюзна конференція КПРС (червень—липень 1988 року) вперше порушила питання про реформування політичної системи. Було проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму та розподілу влади.

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування та протистояння політичних сил. І з'їзд Рад СРСР стимулював поглиблення перебудови. Заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 року в СРСР їх налічувалося 140). Народний фронт Естонії налічував 60 тисяч осіб, Латвії — 115 тисяч, Саюдіс (Литва) — 180 тисяч.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові. Спроби створення таких об'єднань виявилися і в інших регіонах: Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінничині та Хмельниччині.

V етап (лютий — грудень 1990 р.) — зміщення вправо акцентів політики керівництва та радикалізація мас. Ситуація в країні загострилася. У 1990 році в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4%, національний доход — на 3,6%. Водночас грошові доходи населення зросли на 15,7%, що спричинило тиск на товарний ринок.

VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку комісії Шаталіна-Явлінського, криваві події у Вільнюсі засвідчили наростаючу схильність до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР намітився поворот до політики «міцної руки». «Команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

На думку істориків, таке становище зумовили втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням СРСР, відсутність міцного центристського руху та політичні вагання М. Горбачова.

Ситуацію ускладнила заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на В. Павлова (січень 1991 року). У 1991 році в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 році, національний доход зменшився на 11,2%. Падіння показників промисловості становило 4,8%, сільського господарства — 13,2%. Грошові доходи населення зросли на 87,1%, проте їх поглинала інфляція [4, c. 184-186].

Висновки

Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і які не відбулися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, чиї прерогативи обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови, погрожуючи звільненням з роботи чи обмеженням можливостей для дітей. Арешти проводилися, але вже не було розстрілів. Поступово підвищувався життєвий рівень. Письменники та діячі культури отримали ширший простір для самовираження. Зростала впевненість керівництва республіканської компартії та визнання економічного значення України. Найбільш вражаючою стала поява нового покоління діячів культури, особливо з огляду на втрати 30-х років.

Проте багато основоположних рис радянського способу життя збереглися в недоторканості. Цензура продовжувала регламентувати межі дозволеного. Абсолютну монополію на політичну владу утримувала комуністична партія. Економікою й далі управляли бюрократи, а громадяни працювали на державних підприємствах. Зростання значення України не змінило того факту, що її інтереси лишалися підпорядкованими інтересам радянської імперії.

У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: частка українців, що проживають у містах, сягнула 55%. За радянськими підрахунками, до 2000 року понад 70% українців проживатимуть у міських центрах. Швидка урбанізація — явище всесвітнє, але для України, чия культура та ментальність були глибоко пройняті духом села, цю еволюцію можна назвати Великим перетворенням.

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 році поклала початок перехідному періодові. Наступником став Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до змін. Після його смерті владу заступив старий і немічний Костянтин Черненко, який не бажав здійснювати реформи. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі лідери, виявляла потребу в молодшому керівництві. У 1985 році для проведення нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. -К.: Каравела, 2004. -254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

3. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

4. Король В. Історія України : Навчальний посібник/ Віктор Король,. -К.: Феміна, 1995. -264 с.

5. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

6. Крушинський В. Історія України : Події. Факти. Дати/ Вадим Крушинський, Юрій Левенець,. -2-ге вид., перероб.. -К.: Зодіак-ЕКО, 1993. -174 с.

7. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

8. Рибак І. Історія України у проблемному викладі, в особах, термінах, назвах і поняттях : Навчальний посібник/ Іван Рибак, Андрій Матвєєв,. -2-е вид., доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -199 с.

9. Шабала Я. Історія України. -К.: Кондор, 2005. -265 с.

10. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.