Україна в часи другої світової війни

Вступ

Перед початком Другої світової війни українські землі були розділені між чотирма державами з різними соціально-політичними системами. Така роз'єднаність виступала суттєвим дестабілізуючим фактором у політичному житті Європи. Через це українське питання перетворилося на джерело серйозних протиріч, а «українська карта» стала вагомим аргументом у великій дипломатичній грі.

У вузькому трактуванні українське питання стосується ролі та місця українського фактора у внутрішній політиці держав, що володіли українськими територіями. У ширшому сенсі воно охоплює умови та механізми об'єднання українських земель і формування власної державності.

Напередодні війни виокремилися три групи країн із власними інтересами у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина, які володіли українськими землями і прагнули їх утримати або розширити. Друга група — Англія, Франція та частково США, які через втручання або нейтралітет реалізовували власні геополітичні цілі. Третя група — Німеччина, що претендувала на українські території у боротьбі за «життєвий простір», та Угорщина, яка домагалася повернення Закарпаття після Тріанонського договору 1920 року. Трагізм полягав у тому, що український народ не мав можливості самостійно вирішувати власну долю — все залежало від балансу інтересів великих держав та їхньої сили.

1. Українське питання в міжнародних відносинах напередодні та на початку Другої світової війни

Україна ще задовго до війни перебувала в орбіті експансіоністських планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 року став практичним кроком у реалізації цих задумів. Попри поразку в Першій світовій війні, реваншистські настрої у німецьких реакційних колах не згасали, а з приходом Гітлера до влади вони лише посилилися. У 1934 році для формування зовнішньополітичної стратегії нацистів було створено два бюро: зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга та бюро Ріббентропа.

Українська тематика була пріоритетною в діяльності цих структур. Ідеї, розроблені в бюро Розенберга, тривалий час визначали офіційну політику Третього рейху щодо України. Концепція «свідомого європеїзму» передбачала роздроблення народів Східної Європи за національною ознакою, щоб легше підкорити ці території. Розенберг пропагував створення формально незалежних, але фактично підконтрольних Німеччині держав в Україні та на Кавказі для протидії Росії. Гітлер уявляв майбутній світовий порядок із Великою Німеччиною в центрі та союзом залежних народів на Сході, включаючи Україну, без власних армій, політики та економіки.

Саме бюро Розенберга відіграло ключову роль у розробці ідеї «Великої України» як найближчої мети нацизму. Однак у другій половині 30-х років Гітлер дещо змінив свої погляди, відмовившись від ідеї створення навіть маріонеткової держави на українських землях. Він розглядав «українську карту» лише як тактичний інструмент у дипломатичній грі. У березні 1939 року він заявив, що не пов'язаний з українськими політичними планами, а на карту майбутньої «Великої України» відповів, що це поки що лише мрія.

Попри позицію Гітлера, в бюро Розенберга продовжували опрацьовувати ідею «Великої України» під німецьким протекторатом. Таке утворення розглядалося як матеріальна база та плацдарм для агресії.

З початком війни проти СРСР економічні інтереси Німеччини почали домінувати над політичними розрахунками. У листі до Муссоліні 21 червня 1941 року Гітлер сподівався забезпечити продовольчу базу в Україні. На нараді 16 липня 1941 року Герінг різко відповів на пропозицію Розенберга про культурний розвиток України, наголосивши на першочерговості продовольчого забезпечення.

Герінг відповідав за економічну частину плану «Барбаросса», для якої було створено економічний штаб «Ольденбург». Розроблена «Зелена папка Герінга» передбачала повне продовольче постачання німецьких військ за рахунок окупованих територій, насамперед України. Паралельно з тактичним планом, за наказом Гімлера, з січня 1940 року розроблявся стратегічний Генеральний план «Ост», який мав програму-мінімум на період війни та програму-максимум на повоєнний час. Програма-мінімум передбачала максимальне використання ресурсів Сходу, знищення радянських керівних кадрів, комуністів, євреїв та циган. Програма-максимум мала на меті забезпечити домінування німецької нації через фізичне знищення слов'ян, онімечення «нордичних груп», підрив біологічної сили слов'янських народів, масові депортації (65% українців із Західної України до Сибіру) та створення озброєних поселень колоністів під егідою СС.

2. Возз'єднання західноукраїнських земель з Українською РСР

28 вересня 1939 року було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, за яким кордон пройшов по «лінії Керзона». Більшість Західної України увійшла до складу СРСР. Однак Сталін, прагнучи контролю над Литвою, не наполягав на приєднанні Лемківщини, Посяння, Холмщини та Підляшшя, які опинилися під німецькою окупацією (майже 16 тис. км² з 1,2 млн населення). Свій «тріумфальний» підпис довжиною 58 см на карті-додатку до протоколу Сталін залишив як свідчення задоволення.

Радянсько-німецьке співробітництво Гітлер назвав «шлюбом за розрахунком». Для радянського керівництва воно також було прагматичним, оскільки питання «збирання» українських земель вирішувалися на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 року Молотов порушив питання про Бессарабію та Буковину.

26 червня 1940 року СРСР заявив Румунії про необхідність повернення Бессарабії та передачі Північної Буковини, населеної переважно українцями, посилаючись на рішення народного віча Буковини 1918 року про возз'єднання з Радянською Україною. Німеччина, побоюючись втратити румунські поставки нафти та продовольства, порадила Румунії поступитися, запевнивши, що це тимчасово. Пізніше Антонеску згадував, що Гітлер обіцяв Румунії окупувати радянську територію аж до Дніпра.

28 червня 1940 року Румунія погодилася передати Бессарабію та Північну Буковину. 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР включила Північну Буковину та Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії та Молдавської АРСР 15 серпня 1940 року створила Молдавську РСР. Рішення про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджено Верховними Радами СРСР (1 листопада) та УРСР (14 листопада) 1939 року. Населення України зросло на 8809 тис. осіб, досягнувши 41 657 тис. на середину 1941 року, а територія розширилася до 565 тис. км². Процес консолідації української нації вступав у завершальну фазу. Історики досі не мають єдиної думки щодо оцінки цього процесу, використовуючи різні терміни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Процес входження західноукраїнських земель до складу УРСР був багатоплановим. Хоча відбулося етнічне возз'єднання, на практиці здійснилася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Рішення Верховної Ради СРСР передувало рішенню Верховної Ради України, що підтверджує цю думку. Розбіжності в оцінках зумовлені різними підходами до питання: у складі якої держави — України чи СРСР — фактично опинилися ці території.

Модель перетворень у західних областях України була однаковою — активна радянізація. Зміни мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація польських маєтків, перерозподіл землі, українізація освіти та державних установ, покращення медичного обслуговування, націоналізація промисловості, ліквідація безробіття. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією (заборона партій, закриття «Просвіти», Наукового товариства імені Шевченка), насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії та масові депортації (із Західної України та Білорусії депортовано 318 тис. сімей, майже 10% населення).

Депортації були широкомасштабним переселенням народів, звинувачених у «неблагонадійності». На першому етапі вони мали на меті усунення «неблагонадійних елементів» із прикордонних районів. 28 квітня 1936 року РНК СРСР видав постанову про виселення з УРСР до Казахстану 15 тис. польських і німецьких господарств. З України було депортовано до 10% населення прикордонної зони. 17 червня 1937 року було створено заборонні смуги на кордонах з Іраном, Афганістаном, Туреччиною, що призвело до виселення курдів. 5 вересня 1937 року було прийнято постанову про переселення корейців із прикордонних із Японією районів.

З початком війни причини депортацій змінилися: підозра у шпигунстві, терористичні дії, співпраця з німцями. Були виселені сотні сімей карачаївців, тисячі — німців, калмиків, чеченців, інгушів, месхетинських турків, балкарців.

13 квітня 1944 року НКВС та НКДБ СРСР прийняли постанову «Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Кримсько-татарське населення звинуватили у співпраці з окупантами, створенні «Мусульманського комітету Сімферополя», формуванні 8 батальйонів добровольців. 2 квітня та 11 травня Державний Комітет Оборони вирішив виселити кримських татар до Узбецької РСР. У травні 1944 року було виселено, за даними НКВС, 191 014 осіб, за даними партійних органів — 194 111.

31 березня 1944 року вийшов наказ НКВС про депортацію бійців ОУН—УПА та їхніх сімей до Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. До середини листопада 1949 року із Західної України було депортовано 20 613 сімей (59 587 осіб). Загальна кількість переселених сімей становила 25 877 (74 799 осіб).

Депортацій зазнали народи Білорусії, Молдавії, Балтії, національні меншини та релігійні конфесії. У місцях спецпоселень вони стикалися зі свавіллям адміністрацій, складними житловими умовами, продовольчими труднощами, хворобами та епідеміями.

Наслідками депортацій стали позбавлення народів законних прав, зміна чисельності та національного складу регіонів, погіршення соціально-економічної обстановки, зникнення автономних утворень (Калмицька, Кабардино-Балкарська АРСР, Карачаївська автономна область), зміна кордонів, заселення земель іншими народами, загострення міжнаціональних відносин.

Після смерті Сталіна, з 1953 року, розпочався перегляд справ про депортації. 13 травня 1955 року Верховні суди союзних республік отримали право скасовувати рішення про спецпоселення. 17 вересня 1955 року було оголошено Указ «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами». XX з'їзд КПРС дав поштовх реабілітації. У 1956 році було знято обмеження з депортованих народів та відновлено національні автономії калмиків, балкарців, карачаївців, чеченців та інгушів.

Після розпаду СРСР у 1991 році пострадянські держави прийняли документи про депортовані народи. В Україні було видано Укази Президента «Про створення українсько-німецького фонду» (1992) та «Про заходи на відзначення пам'яті жертв депортації з Криму» (1994).

Попри неоднозначність політики сталінського режиму, більшість істориків вважають возз'єднання українців у межах однієї держави визначною подією. Канадський історик О. Герус підкреслює, що об'єднання мало глибокий психологічний і культурний вплив, а інтеграція західних українців у радянську систему була двобічним процесом: західні українці піддавалися комунізації, а східні відкривали ідеали своїх західних співвітчизників.

Тим часом радянсько-німецький «шлюб за розрахунком» добігав кінця. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21 (план «Барбаросса»), основна ідея якої була висловлена ще в «Майн кампф»: придбання нових земель на Сході, зокрема Росії, яка «дозріла для ліквідації».

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, але фактично відбулася їх інкорпорація до СРСР. Об'єднання більшості українських етнічних територій, попри суперечливість політики сталінського режиму, стало визначною подією та важливим кроком у розв'язанні українського питання.

3. Напад фашистської Німеччини на СРСР

22 червня 1941 року після сигналу «Дортмунд» Німеччина раптово напала на СРСР. Армії «Північ», «Центр» і «Південь» швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт наступу досяг 3000 км, глибина вторгнення — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було розгромлено, ще 72 втратили понад 50% особового складу. 16 липня Гітлер порушив питання про приєднання України, Білорусії, Прибалтики до Третього рейху.

Основними причинами поразок Червоної армії були раптовість нападу, матеріальна непідготовленість, незавершеність переозброєння, міжнародна ізоляція, розпорошення сил, масові репресії проти командного складу, некомпетентність керівництва.

Український напрямок був для Гітлера головним. 18 серпня 1941 року він припинив наступ на Москву, переорієнтувавши удари на Ленінград і Київ, назвавши наступ на столицю України «безпосереднім стратегічним завданням».

Така зміна була зумовлена економічними (частка УРСР у видобутку вугілля становила 50,5%, залізної руди — 67,6%, виплавленні чавуну — 64,7%, сталі — 48,9%), воєнними (плацдарм для експансії, «нейтралізація» Криму як «радянського авіаносця») та морально-політичними чинниками (взяття Києва підняло б рейтинг Німеччини).

На території України групі армій «Південь» під командуванням фон Рундштедта протистояли війська Київського особливого та Одеського округів. Німці мали незначну перевагу в живій силі (1:1,4), але поступалися в техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків, у 2,4 раза — літаків. Попри це, втримати німців на кордоні не вдалося. У середині липня 1941 року точилися вирішальні бої на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках.

Оборона Києва тривала понад два місяці (липень—вересень). Гітлерівці втратили понад 100 тис. війська. Після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися під загрозою оточення, але Сталін не дозволив відійти. Під Уманню німецькі «кліщі» замкнулися під Полтавою. У полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули.

Гітлер назвав київську операцію «найбільшою битвою в світовій історії», але деякі генерали скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила війська фон Бока «топтатися на місці» до осінніх дощів.

Велике значення мала 73-денна оборона Одеси, яка скувала 18 дивізій противника та дала змогу Південному фронту відійти за Дніпро. Наприкінці вересня Одесу залишили, і бої перемістилися на Кримський півострів.

Розгром німців під Москвою в грудні 1941 року зірвав плани «Бліцкригу». У березні 1942 року Генеральний штаб запропонував план активної стратегічної оборони, але Сталін наполягав на наступальних операціях. С. Штеменко згадував, що наступи на великій кількості ділянок загрожували бідою через подрібнення сил.

Після трьох невдалих спроб прорвати оборону Кримський фронт перейшов до оборони. 8 травня німці перейшли в наступ. Через невмілу організацію оборони Д. Козловим та втручання Л. Мехліса битва закінчилася катастрофою та втратою Керченського півострова. Це ускладнило становище захисників Севастополя, які за 8 місяців оборони завдали ворогові втрат майже 300 тис. осіб. 4 липня 1942 року місто було захоплене.

Катастрофою завершився наступ на харківському напрямку 12 травня 1942 року. У полон потрапило 240 тис. червоноармійців.

Поразки в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. 28 червня 1942 року вони розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 року після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області територія УРСР була повністю окупована.

Отже, некомпетентність керівництва, незавершеність переозброєння, мобілізаційна неготовність та тактичні прорахунки стали причинами трагічних поразок. Попри героїчний опір, поразки під Києвом, Харковом, у Криму призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів, окупації України, звуження військово-промислового потенціалу СРСР та переходу стратегічної ініціативи до Гітлера.

4. Рух опору в українських землях

Радянський партизанський рух в Україні наростав у міру кристалізації намірів окупаційної влади. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» (до кінця 1942 р.) — збирання сил, визначення форм і методів боротьби. Другий — «стабілізації» (до середини 1943 р.) — поява штабів, матеріальна допомога, контроль над районами, рейдові операції. Третій — «активних наступальних дій» — широкомасштабні диверсії, рейди, взаємодія з Червоною армією.

На початковому етапі виступи були нечисленними. За донесеннями штабу вермахту, дії партизан не були активними до квітня 1942 року.

Слабкість руху зумовлювалася кількома причинами. У 20-ті — на початку 30-х років радянське керівництво планувало партизанську війну, але наприкінці 30-х, з домінуванням наступальної доктрини, підготовку згорнули. Розмови про партизанську війну розцінювалися як невіра в перемогу. Згортання підготовки було зумовлене також міфом про «армійську змову». Превентивними заходами стали вилучення інструкцій, згортання виробництва засобів «малої війни», ліквідація схованок.

Підготовку відновили із запізненням уже під час війни. О. Федоров згадував, що в області ніхто не готував підпілля. С. Ковпак зазначав, що про формування партизанських груп дізнався лише в липні 1941 року на партійному активі.

На початковому етапі відчувався дефіцит кадрів, яким було завдано удару в роки репресій 1937—1938 років. До кінця 1941 року підготовку пройшли лише 15% тих, хто залишився для боротьби. Бракувало радистів, мінерів, шифрувальників. Нове покоління лідерів сформувалося вже під час війни. Т. Строкач, майбутній начальник УШПР, писав, що не мав гадки про партизанську діяльність.

Партизанські загони були недостатньо організовані. І. Старинов свідчив, що з 3500 загонів, залишених у перший рік війни, на червень 1942 року діяли лише 22. З 685 підпільних партійних органів діяли 223. Рух ослаблювали відсутність координаційного центру та епізодичність постачання.

Стримуючим фактором було жорстке ставлення окупаційного режиму. У наказі Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначалося, що фюрер наказав вжити найсуворіших заходів, включаючи смертну кару, для придушення повстанського руху.

Навесні 1942 року Сталін усвідомив політичне значення боротьби в тилу. 30 травня при Ставці було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку населення та координацію, партизанський рух набирав сили. Наприкінці 1942 року діяли рейдові з'єднання О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. У 1943 році партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала основною формою активності. Вибуховими пристроями, надісланими одним літаком, партизани пускали під укіс щонайменше 4 ешелони та виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна, зупиняючи рух на 2—4 доби.

Усього партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У 1941—1945 роках у загонах налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух пройшов шлях від зародження до активного протистояння. Стримуючими чинниками були наступальна доктрина, дефіцит кадрів, відсутність координації, жорстоке придушення. Створення штабів, координація, матеріальна підтримка та ефективні методи боротьби дали змогу руху стати важливим фактором війни, справжнім другим фронтом.

Складовою руху опору стали дії частини ОУН та УПА після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави.

Напередодні вторгнення націоналістичний рух був розколотий. Конфлікт в ОУН існував давно, але загострився після вбивства Є. Коновальця у травні 1938 року. Виявилися розходження між ветеранами ПУН (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) та молоддю (Бандера, Стецько, Шухевич). В основі конфлікту лежала боротьба за владу, вікова різниця, особисті стосунки та розходження в тактиці.

Молоді радикали вимагали переглянути політику орієнтації на Німеччину, налагодити контакти із Заходом, зосередити зусилля на боротьбі в Україні. Члени Проводу схилялися до поміркованіших дій. Конфлікт поглибило захоплення бандерівцями документів польської розвідки, які вказували на співпрацю Сеника, Сціборського та Барановського з поляками.

У серпні 1939 року Другий Великий збір ОУН у Римі затвердив лідером А. Мельника. Відповіддю молодих радикалів стало скликання в лютому 1940 року в Кракові конференції, яка сформувала Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

Отже, основною стратегічною метою ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир протистояння, вона намагалася відіграти роль «третьої сили». Це зумовило боротьбу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польської Армії Крайової. Оскільки УПА не підтримувала жодна держава, вона дотримувалася тактики збереження сил, поширення контролю на українські землі та вичікування слушного моменту.

Висновки

Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало центральне місце в міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, що володіли українськими землями, ті, що бажали володіти, та ті, що задовольняли власні геополітичні інтереси через гру на «українській карті». Український народ не міг самостійно розв'язати свої проблеми — все залежало від балансу інтересів великих держав.

На початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулася трансформація моделі розвитку. Якщо в довоєнний період планувалося створення маріонеткової «Великої України», то вже на початку агресії українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства та робочої сили з перспективою онімечення та колонізації. Ця трансформація пояснюється прагматичним підходом німецьких політиків: у довоєнний період — козир у дипломатичній грі, у воєнний — матеріальна база та плацдарм, у повоєнний — місце для колонізації.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.