Україна на світовому ринку туристичних послуг

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади визначення міжнародного туристичного бізнесу

1.1. Сутнісна характеристика туристичної діяльності та її вплив на економіку України

1.2. Туристичні ресурси й інфраструктура як ключові складові розвитку туризму в Україні

1.3. Туристична індустрія як різновид економічної діяльності та компонент економіки України

Розділ 2. Місце України в розвитку міжнародного туризму

2.1. Поступ українського туристичного бізнесу та його значення в міжнародному туризмі

2.2. Оновлення туристичного й рекреаційного потенціалу регіонів України

2.3. Потенційні можливості туристичної галузі України

Розділ 3. Стан і перспективи розвитку туризму та туристичного бізнесу в Україні

3.1. Виклики та перспективи ринку туристичних послуг в Україні

3.2. Підвищення ефективності використання туристичного потенціалу України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Для багатьох держав світу розбудова рекреаційно-туристичної сфери нині належить до першочергових завдань. Україна розташована в центрі Європи, на перетині транспортних шляхів, і володіє сприятливими природно-кліматичними умовами, вагомим історико-культурним потенціалом, а також необхідними людськими й матеріальними ресурсами для поступового розвитку рекреаційної сфери. Попри це, за рівнем розвитку рекреаційно-туристичних послуг вона суттєво поступається більшості європейських країн. Така ситуація не може вважатися нормальною і вимагає активізації зусиль, спрямованих на формування в нашій державі потужної рекреаційної індустрії, здатної задовольнити різноманітні рекреаційні потреби як громадян України, так і іноземних туристів. Водночас слід брати до уваги, що організація рекреаційної діяльності сьогодні постає не лише як містобудівне завдання, а насамперед як соціальна та економічна проблема, яку необхідно розв’язувати і на загальнодержавному, і на регіональному рівнях. Розв’язання таких складних завдань потребує наукового підґрунтя досліджень, які можуть залучатися як передпроєктна стадія у процес містобудівного проєктування відповідного рівня. Містобудівні об’єкти різного рівня цілісності є складовою системи взаємодії населення з навколишнім середовищем, яка забезпечує необхідні умови для життєдіяльності людини та задовольняє її соціальні й біологічні потреби. У моделі взаємодії населення із середовищем виокремлено компонент «діяльність», який безпосередньо не виступає об’єктом архітектурного проєктування, проте повноцінне просторове моделювання середовища можливе лише після дослідження інших компонентів моделі, у даному випадку — «діяльності», особливо наявних проблем її теперішнього стану.

У світовій господарській системі сучасна туристична індустрія обіймає провідні позиції: на неї припадає приблизно 10% виробленого у світі валового продукту, близько 30% світової торгівлі послугами, 7% загального обсягу світових інвестицій, 11% світових споживчих витрат. Згідно з даними Всесвітньої Туристської Організації, протягом останніх 16 років доходи від міжнародного туризму зростали в середньому на 9% щороку. Для понад 40 країн світу туристична галузь є головним джерелом надходжень до національного бюджету, а для 70 — однією з трьох його основних статей. Так, в Іспанії частка прибутків від іноземного туризму в загальній сумі надходжень від експорту товарів та послуг становить 35%, на Кіпрі та в Панамі — понад 50%, на Гаїті — більш як 70%.

Нині подорожі та відпочинок перетворюються на невід’ємну складову життя населення всіх континентів, і як наслідок, у структурі витрат середньостатистичної сім’ї витрати на туристичні послуги посідають четверте місце — після витрат на харчування, одяг та обслуговування автомобіля.

Україна об’єктивно має всі передумови для інтенсивного розвитку внутрішнього та іноземного туризму: особливості географічного положення й рельєфу, сприятливий клімат, багатий природний, історико-культурний та туристично-рекреаційний потенціал. Проте на сьогодні розвиток цієї важливої галузі економіки в Україні, яка, за розрахунками фахівців, лише у вигляді податків могла б щороку приносити до державної скарбниці до 4 млрд дол. США, залишається недостатнім. Причинами такого становища є складна соціально-економічна ситуація в державі, неврегульованість механізмів стимулювання туристичної індустрії, відсутність ефективної стратегії розвитку цієї галузі як на національному, так і на регіональному рівнях.

З огляду на значний вплив на економічний та соціальний розвиток країни та розгалуженість господарських зв’язків, туристична галузь потребує регулювання, підтримки та пильного контролю з боку держави.

На сучасному етапі розвитку України, особливо в умовах адміністративної реформи, що триває, актуальними стають питання створення ефективної структури управління туристичною галуззю на всіх рівнях, децентралізації та деконцентрації влади з чітким визначенням повноважень кожного її рівня. Перетворення України на туристичну державу світового значення вимагає також забезпечення координації діяльності різних галузей економіки, від яких залежить якісне надання туристичних послуг, зокрема транспорту, торгівлі, виробництва сувенірної продукції, видавничо-рекламної діяльності тощо.

Аналіз наукової літератури дає змогу виділити такі напрями дослідження туризму, як соціальний, історичний, економічний, правовий, міжнародний та ін. Теоретико-методологічні аспекти туризму, історію його розвитку як в Україні, так і за рубежем, окремі питання управління галуззю вивчали відомі вітчизняні вчені: В.К.Федорченко, В.І.Цибух, А.Т.Матвієнко, М.П.Крачило, С.І.Попович, Г.П.Науменко, С.В.Хлоп’як, І.М.Школа, В.С.Ковєшніков, М.І.Долішній та ін.

Питанням менеджменту і маркетингу туризму присвячені роботи зарубіжних науковців В.А.Квартального, М.І.Кабушкіна, В.Г.Гуляєва, В.Мідлтона, Г.Ф.Шаповала. Вітчизняні дослідники В.К.Євдокименко, В.І.Мацола, М.Б.Онисько, О.М.Савченко особливого значення надавали регіональним аспектам розвитку туристичної галузі. Вагомим внеском у розробку питань економіки організації та управління рекреаційно-туристичним комплексом є роботи вчених одеської наукової школи, зокрема О.Г.Топчієва, С.К.Харічкова, О.С.Шаптали та ін. Відомі українські вчені М.К.Орлатий, П.Т.Саблук приділяли увагу сільському зеленому туризму як чиннику соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів. Питання збереження туристичних ресурсів та управління природокористуванням досліджували відомі вітчизняні науковці Ю.П.Лебединський, І.М.Потравний, В.І.Гетьман, Б.М.Данилишин, В.С.Міщенко та ін.

Різноманітність досліджень питань туристичної галузі підтверджує складність, актуальність та неоднозначність цієї теми. Водночас слід зазначити, що ціла низка аспектів державного регулювання розвитку туризму в Україні ще не має адекватного й всебічного відображення в науковій літературі: це, зокрема роль, функції та повноваження держави в галузі туризму, механізми соціалізації туризму, роль територіальних громад у галузі туризму тощо. Сьогодні надзвичайно актуальним є також питання наукового обґрунтування місця та ролі туристичної сфери в системі соціально-економічних пріоритетів регіонального і місцевого розвитку, розробки методології оцінки ефективності освоєння туристичного потенціалу, вироблення теоретичних основ формування регіональної туристичної політики та механізмів її практичної реалізації. Інакше кажучи, необхідна розробка методології формування та механізму реалізації туристичної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях в контексті зарубіжного досвіду, зокрема досвіду одного з лідерів світового туристичного ринку — Франції. Викладене вище зумовлює вибір теми та актуальність дослідження проблеми розвитку туристичної галузі України.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретико-методологічне обґрунтування і розробка практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності механізмів регулювання розвитку туристичної галузі України на національному, регіональному та місцевому рівнях з урахуванням зарубіжного досвіду.

Відповідно до мети дослідження були поставлені такі завдання:

— провести ґрунтовний аналіз нормативно-правової бази туристичної галузі України з огляду на трансформації, які відбулись останніми роками, і запропонувати заходи щодо її вдосконалення;

— дослідити історичні, організаційно-функціональні та нормативно-правові передумови формування державної туристичної політики в країнах Європи;

— виділити основні напрями сучасної туристичної політики України;

— визначити механізми регулювання розвитку туризму;

— обґрунтувати вибір стратегічних напрямів розвитку туристичної галузі України на основі аналізу наукових праць вітчизняних і зарубіжних вчених, нормативно-правових актів з урахуванням зарубіжного досвіду.

Об’єкт дослідження — туристична галузь України.

Предметом дослідження є розвиток туристичної галузі України та її місце в міжнародному туризмі.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що розвиток туристичної галузі відбувається за умов впровадження ефективних механізмів її регулювання. Вивчення та аналіз досвіду європейських країн щодо здійснення туристичної політики сприятиме науковому обґрунтуванню стратегії розвитку туризму в Україні.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою проведеного дослідження слугували основоположні законодавчі й нормативні акти України, Франції та міжнародні документи, ратифіковані Україною, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у сфері туристичних послуг і управління нею, що розкривають соціально-економічні функції туризму і його роль у розвитку національної економіки.

Для досягнення поставленої в роботі мети було використано сучасні методи дослідження, зокрема на основі системно-аналітичного методу здійснено теоретичне узагальнення наукових концепцій, розробок, пропозицій провідних вітчизняних і зарубіжних вчених, присвячених проблемам туристичної галузі. Використання методів логічного узагальнення забезпечило послідовність проведення наукового дослідження. Для вирішення окремих завдань використовувались також наступні методи: статистичного аналізу — для дослідження динаміки, структури і ефективності функціонування суб’єктів туристичної діяльності; проблемно-орієнтовний — для наукового обґрунтування напрямів вирішення проблем розвитку вітчизняної туристичної галузі; компаративний — для зіставлення розвитку туризму в різних регіонах та країнах; праксиметричний — для аналізу передового наукового досвіду. Застосовувались також методи комплексного системного аналізу економічних та управлінських явищ і процесів.

1.1. Характеристика туристичної діяльності та її вплив на економіку України

Стрімке зростання, розширення функціонального спектру, входження до споживчих моделей та соціальної поведінки практично чверті мешканців Землі дозволяє розглядати туризм як суспільний феномен, зміст якого полягає в індивідуальному та колективному вдосконаленні, саморозвитку через пізнання природного й культурного багатства під час подорожей та відпочинку. Глобальний характер туристичної діяльності з рекреаційною, діловою, культурною, релігійною та оздоровчою метою здійснює значний і неоднозначний вплив на довкілля, економіку й суспільство країн, залучених до туристичного процесу, на їхні народи, а також на міжнародні відносини й торгівлю. Це зумовлює потребу в міжнародному регулюванні на засадах відповідального, сталого та загальнодоступного туризму, закріплених у Глобальному Етичному Кодексі Туризму (Сантьяго, Чілі, 1.10.1999 р.), та дотриманні цих принципів на національному рівні.

Це потужне явище спричинило виникнення й розвиток індустрії туризму — міжгалузевого комплексу, покликаного задовольняти потреби подорожуючих. Індустрія туризму, формуючись в умовах глобалізації у сприятливому для ринкової економіки, приватного підприємництва та вільної торгівлі середовищі, позитивно впливає на зростання добробуту й зайнятості та набула глобальних ознак галузі світового господарства. За масштабами діяльності та стабільними темпами зростання індустрія туризму посідає провідні позиції у світовій економіці, випередивши світову торгівлю автомобілями, продуктами харчування та комп'ютерами. Попри вплив глобалізаційних тенденцій, основою індустрії туризму залишається мале та середнє підприємництво, яке функціонує в умовах зростаючої конкуренції на ринку туристичних послуг. Ринок туристичних послуг вирізняється урізноманітненням пропозиції турпродукту — як через запровадження нових видів послуг і форм обслуговування, так і через територіальне розширення, формування нових туристичних центрів, районів та курортних зон. Саме тому питання геопросторової організації туризму стосуються всіх аспектів його функціонування і набувають особливої актуальності.

Україна, перебудовуючи економіку на ринкових засадах, долучається до світового туристичного процесу, що підтверджується зростанням туристичних потоків і нарощуванням обсягів діяльності реформованої індустрії туризму. У нашій державі розвивається законодавча і нормативна база (закони України "Про туризм", "Про курорти" та інші законодавчі акти, укази Президента та постанови Кабінету Міністрів), а національна індустрія туризму розбудовується за світовими стандартами (Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки), що дає змогу впроваджувати державну туристичну політику та впливати на формування національного туристичного ринку. Міжнародне визнання України як туристичної держави засвідчене прийняттям її до складу Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО), яка нині налічує 139 країн-членів, та обранням першою серед країн СНД до Виконавчої Ради ВТО, що включає всього 14 країн[30, c. 1].

Розширення суспільних функцій та зростання ролі туризму як галузі господарства в умовах глобалізації та інформаційно-технологічної революції вимагає опрацювання питань узгодження туристичної діяльності з природними, соціокультурними, еколого-економічними, інформаційно-технологічними можливостями як окремих країн та регіонів, так і світового господарства загалом. Ці можливості проявляються у відповідних механізмах формування територіальних ринків туристичних послуг і закріплюються у певних формах геопросторової організації туризму. Отже, подальшого розвитку потребують теорія, методологія і методика географічних досліджень туризму, прикладні дослідження сучасних процесів геопросторової організації туризму окремих країн та регіонів.

Залучення України до світового туристичного процесу, розбудова індустрії туризму та діяльність суб'єктів туристичного ринку потребують наукового обґрунтування напрямків розвитку та проблем геопросторової організації національного туризму на основі узагальнення світових тенденцій та їх конкретно-наукового осмислення.

Таким чином, туризм функціонує як геопросторовий процес у формі ринку туристичних послуг.

Ринок туристичних послуг є системою врівноваження попиту/пропозиції, яка відтворює об'єктивно зумовлену необхідність відповідності в часі і просторі вартісних та натурально-речових форм платоспроможного попиту і товарної пропозиції та діє на основі коливань виробництва й споживання турпродукту. Ринок туристичних послуг — це поліструктурна, поліформна та багаторівнева система. Його характерними ознаками є безперервне ускладнення функціонально-компонентної (видової) структури на основі диверсифікації попиту та пропозиції.

Світовий туристичний ринок у своєму функціонуванні спирається, як і інші провідні галузі світового господарства, дедалі більшою мірою на закони порівняльних переваг та попиту, але дія закону абсолютних переваг відіграє і буде відігравати велику роль у його розвитку. Закон абсолютних переваг у туризмі ґрунтується на ресурсній складовій, і її урізноманітнення стає підставою розвитку туристичного ринку як за рахунок атрактивності діючих, так і залучення нових ресурсів і територій до туристичного процесу.

Сучасна тенденція регіоналізації туристичного ринку, яка проявляється в посиленні ролі місцевих ініціатив у створенні конкурентоспроможного турпродукту і його просуванні на ринку, посилює ресурсну складову і роль географічних досліджень ринкових процесів.

Видова диверсифікація проявляється й в ускладненні територіальної структури туристичного ринку і перш за все в процесах агломерування, територіальної концентрації та спеціалізації на рекреаційній функції, закріплюючись формуванням туристичних вузлів, курортних районів та зон [28, c. 42-43].

Отже, формування територіальних ринків туристичних послуг забезпечується взаємодією елементів двох структур: галузевої, представленої компонентами індустрії туризму, діяльність яких відповідає туристичній мотивації, та територіальної, яка формується концентрацією споживання, локалізуючись в межах спеціалізованих територій. Регуляторні механізми ринку (рух грошей, інформації, маркетингова політика суб'єктів ринку), підсилені проведенням державної туристичної політики та скеровані зусиллями міжнародних організацій, виконують роль організаційно-управлінських структур відповідного рівня.

Динаміка туристичного потоку, на наш погляд, засвідчує глобалізаційні процеси, притаманні сучасному світу, і відтворює їх, оскільки саме туристичний рух сприяє консолідації суспільного життя. У динаміці туристичних потоків відбивається зміна стилю життя, основою якого є зростання рівня і зміна умов, інтелектуалізація, проявом якої є прагнення "розширити всесвіт". З цим пов'язана також диверсифікація видової та територіальної структури попиту/пропозиції, в якій фіксуються зміни туристичних уподобань та ціннісних орієнтирів, зокрема в бік екологізації відпочинку, що відбиває й глобальну екологізацію всіх сфер життєдіяльності, додаючи економічних стимулів до вирішення екологічних проблем, особливо на локальному та регіональному рівнях.

Відповідно до перебігу суспільного розвитку країн, якому притаманна поляризація економічних та соціальних процесів, відбувається перехід від моделі життєзабезпечення до моделі урізноманітнення вільного часу, коли роль туризму зростає і розширюються його функції. За цими ознаками країни світу можна поділити на такі групи:

• країни, де туризм розвивається еволюційно, органічно вплітаючись у стиль життя, і забезпечений розвиненою індустрією туризму, яка здатна створювати інноваційний туристичний продукт (це переважно країни високорозвинуті);
• країни привнесеного туризму, де він розглядається тільки як сфера прикладання праці, а індустрія туризму формується зусиллями транснаціонального капіталу при державному сприянні (країни, що розвиваються);
• країни, де туризм входив до стилю життя значного прошарку населення за умов його соціалізації і за умов стабілізації соціально-економічного розвитку і зростання рівня прибутків населення одразу відновлюється (постсоціалістичні країни).

Тобто, розвиток туризму як суспільного феномену та індустрії туризму як складової господарського комплексу країни, забезпечується загальним рівнем соціально-економічного розвитку країни, і залежність ця обопільна. Отже, за частковим дослідженням ринкових процесів у туризмі можна відстежити глобальні соціально-економічні та соціокультурні зміни, притаманні сучасному етапові розвитку людської цивілізації та визначити їх регіональні особливості[23, c. 43-45].

В останні роки туризм в Україні розвивається досить динамічно, одержують розвиток різні його види. Найбільш популярний — міський екскурсійний туризм. Україна привертає туристів багатою природою, історичними й архітектурними пам'ятками, сотнями музеїв, кількість бажаючих потрапити в які досить велика.

Безумовно, із кожним роком у нашій країні будується все більше сучасних готелів, з'являються нові дуже пристойні ресторани, які пропонують високий рівень обслуговування й різноманітність кухні, вводяться до ладу сучасні центри відпочинку й розваг. Україна має всі шанси стати курортом рівня Кіпру або Блакитного берега, якщо мова йде про Крим; стати гідним конкурентом альпійським курортам.

Однак для цього необхідна чітко виражена політика пріоритету в розвитку туризму як сектора економіки з боку держави. Адже розвиток туризму має мультиплікативний ефект. Розвиток туризму може сприяти, у першу чергу, розвитку регіональної економіки. Люди, які приїжджають у регіон, не просто проживають у готелі, вони витрачають гроші: відвідують музеї, театри, ресторани, купують сувеніри.

Величезний інтерес може представляти створення готельного ланцюга на базі пам'яток історико-архітектурної спадщини. З одного боку, це можливість вдихнути друге життя в пам'ятки культури, з іншого боку — створення нових робочих місць і розвиток туризму.

Туристична діяльність у розвинутих країнах є важливим джерелом підвищення добробуту держави. У 1995 році США від реалізації туристичних послуг іноземним громадянам одержали 58 млрд. дол., Франція й Італія — по 27 млрд. дол., Іспанія — 25 млрд. дол.

В Україні туристичний бізнес розвивається з переважною орієнтацією на виїзд. Переважна більшість діючих у нас туристичних фірм воліють займатися відправленням своїх співвітчизників за рубіж, і лише невелика їхня частина працює на залучення гостей в Україну — тобто усе робиться так, що капітал від тур. бізнесу спливає за рубіж.

В даний час індустрія туризму є однієї з найбільше що динамічно розвиваються форм міжнародної торгівлі послугами. В останні 20 років середньорічні темпи росту числа прибуттів іноземних туристів у світі склали 5,1%, валютних надходжень — 14%. Згідно даним всесвітньої туристичної організації, у 1995 році у світі було зареєстровано 576 мільйонів прибуттів туристів, надходження від міжнародного туризму досягло 372 мільярда доларів (без обліку надходжень від міжнародного транспорту). У цілому обсяги валютних надходжень від туризму за період з 1950 по 1995 рік виросли в 144 рази.

За прогнозами експертів, бурхливий розвиток міжнародного туризму буде продовжуватися і далі. По різних підрахунках, до 2008 року ця галузь стане ведучою експортною галуззю у світі. Очікується, що при збереженні сформованих темпів росту число міжнародних подорожей до 2007 року досягне 900 млн. чоловік, а до 2010 року збільшиться і складе порядку 937 млн. чоловік[17, c. 10-11].

На думку різних аналітиків, в основі розвитку міжнародного туризму лежать наступні фактори:

Економічний ріст і соціальний прогрес привели до розширення обсягу ділових поїздок і поїздок з пізнавальними цілями.

Удосконалювання усіх видів транспорту здешевило поїздки.

Збільшення числа найманих робітників та службовців у розвитих країнах і підвищення їх матеріального і культурного рівня.

Інтенсифікація праці й одержання працюючими більш тривалих відпусток.

Розвиток міждержавних зв'язків і культурних обмінів між країнами привело до розширення міжособистісних зв'язків між і усередині регіонів.

Розвиток сфери послуг стимулювало розвиток сфери перевезень і технологічний прогрес в області телекомунікацій.

Ослаблення обмежень на вивіз валюти в багатьох країнах і спрощення прикордонних формальностей. [2, c. 79-80]

Державна служба туризму і курортів приділяє велику увагу розвитку співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) з огляду на можливості просування національного туристичного продукту на європейському ринку, залучення до інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності, посилення євроінтеграційних процесів у нашій державі. Адже за своїм туристично-рекреаційним потенціалом Україна має всі можливості стати одним з провідних європейських туристичних центрів.

Членство в ЄС відкриває великі можливості використання організаційно-фінансових механізмів цього органу для підвищення економічної ефективності національної туристичної галузі. Зважаючи на це, через Спеціальне представництво України при ЄС туристичним відомством України подано заявку щодо включення України у перспективні програми співробітництва у сфері туризму, зокрема фінансової та технічної допомоги, а також інвестиційні проекти ЄС. Це якісно вплинуло б на розбудову туристичної галузі України, сприяло б соціально-економічному та культурному розвитку нашої держави.

Відбувається гармонізація законодавства України в галузі туризму з директивами та іншими актами ЄС. З урахуванням євроінтеграційних завдань видано Указ Президента України від 11 березня 2003 р. № 207 "Про деякі заходи щодо розвитку туристичної та курортно-рекреаційної сфер України" та прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 390-р "Про затвердження заходів щодо розвитку іноземного та внутрішнього туризму". Це відповідає світовому досвіду та надає додаткового імпульсу розвитку потужного туристичного та курортно-рекреаційного потенціалу України, збільшенню обсягів надання туристичних послуг. Рішенням Верховної Ради України з 1 січня 2004 р. скасовано готельний збір, що підвищить конкурентоспроможність готельних послуг. [4, c. 131-134]

Українська Сторона також зацікавлена щодо залучення технічної допомоги Україні з боку ЄС на реалізацію спільних проектів у галузі туризму (проведення досліджень стану туристичної інфраструктури транспортних коридорів (шляхової мережі, туристичних потоків тощо) в рамках реалізації Програми розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004 – 2010 роках, з подальшим можливим наданням технічної допомоги / грантів з боку ЄС, вироблення відповідних рекомендацій для залучення інвесторів, підготовка методологічних засад і техніко-економічних обґрунтувань спільних проектів з розбудови туристичної інфраструктури впродовж транспортних коридорів).

Держтуризмкурортів постійно вносить пропозиції по розширенню переліку країн, з якими встановлюється безвізовий режим в’їзду їх громадян до України, за рахунок включення до нього країн, які не становлять небезпеки для України з точки зору нелегальної міграції.

Ці заходи мають підвищити привабливість української туристичної пропозиції для іноземних туристичних фірм, а також туристів, сприяти збільшенню туристичних потоків до України, оптимізації міжнародного туристичного співробітництва.

Натомість, впродовж останніх років досить гострою і нагальною залишається проблема оформлення віз громадянам України, які з метою туризму виїжджають за кордон, а також здійснення відповідної акредитації туристичних підприємств у консульствах іноземних держав в Україні. Штучні перешкоди навколо процесу надання туристичних віз іспанським консульством будь-який фахівець галузі назве серед основних чинників, що обмежують розвиток міжнародного туризму в Україні. До того ж, такий стан справ щодо видачі туристичних віз громадянам України дискримінує права багатомільйонного загалу українських туристів, порушуючи основоположне право людини на вільну подорож і свободу пересувань, що проголошено Загальною декларацією прав людини 1948 р.: у відповідності до статті 13 Загальної декларації прав людини туристи та відвідувачі мають, з урахуванням міжнародного права та національних законодавств, свободу пересування по території своїх країн, а також з однієї держави в іншу; вони повинні мати можливість доступу в зони транзиту та перебування, а також на туристичні та культурні об'єкти, не підлягаючи надмірним формальностям або дискримінації. Тож досить незрозуміло, що демократична держава, де закон пильно стежить за дотриманням прав людини, проводить таку явну дискримінаційну політику щодо питання дозволу на в'їзд на свою територію громадян з інших країн.

Доцільно також дотримуватися рекомендацій Всесвітньої туристської організації та міжнародної практики, які доводять, що будь-які бар'єри та обмеження, насамперед візові, прикордонні, митні, негативно позначаються саме на цивілізованому туризмі, зменшуючи туристичні потоки та формуючи несприятливий імідж країни.

З цією метою 20 травня 2004 р. в МЗС України була проведена презентація для Послів і керівників консульських установ іноземних держав, акредитованих в Україні, з нагоди прийняття Закону України від 18 листопада 2003 року “Про внесення змін до Закону України “Про туризм”, в ході якої також було привернуто увагу представників закордонних консульських установ до гостроти візових питань, які виникли останнім часом та суттєво впливають на характер туристичних зв’язків між двома країнами.

Необхідною передумовою отримання реальних економічних ефектів від туризму та посилення євроінтеграційних процесів в Україні є лібералізація на взаємній основі формальностей, пов’язаних з подорожами українських туристів до зарубіжних туристичних країн, насамперед процедури видачі в’їздних туристичних віз до країн традиційного туризму зони ЄС.

На фінансування проведених заходів щодо європейської інтеграції на 2004 р. колишньою Держтурадміністрацією було передбачено біля 70 тис. грн., а на 2005 р.- відповідно 100 тис. грн. [11, c. 6].

З метою створення спільного простору європейського туризму, впровадження інноваційної моделі розвитку України як туристичної держави, з огляду на значний туристичний потенціал України, та запобігання негативним наслідкам для туристичного співробітництва передбачаються такі напрямки щодо подальшої розбудови співпраці України з державами-членами ЄС у галузі туризму:

1. Відповідно до Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004 – 2007 роки, затвердженої Указом Президента України від 13.12.2003 р. № 1433 передбачено створення цілісної ефективної системи підготовки висококваліфікованих управлінців удосконалення професійної підготовки фахівців з метою формування кадрового потенціалу для забезпечення реалізації державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції, створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзу та НАТО, що сприяло б, насамперед, покращення діяльності по захисту прав українських та іноземних споживачів туристичних послуг, наближення України до світових стандартів туристичного обслуговування.

Держтуризмкурортів особливо зацікавлена у сприянні з боку країн-членів ЄС щодо врахування у цільових програмах бюджетного фінансування вищезазначених потреб, у тому числі в плані здійснення моніторингу з наданням офіційних перекладів Директив та інших правових актів ЄС у сфері туризму, а також міжнародних стандартів щодо туристичних, готельних, курортних послуг і послуг закладів харчування.

У зв’язку з цим доцільною була б технічна підтримка з боку ЄС у питаннях надання та перекладу законодавчих актів Євросоюзу в туристичній сфері, щоб надалі враховувати їх під час розроблення відповідних українських законопроектів, покликаних підвищити ефективність вітчизняної туристичної галузі.

2. Лібералізація прикордонних і митних процедур для туристів, які подорожують між Україною та країнами-членами ЄС, що для нашої держави є генеруючими туристичними ринками.

3. Підтримка відповідних структур ЄС та держав-членів ЄС у приведенні якості туристичних послуг до міжнародних стандартів, гармонізації систем стандартизації та сертифікації підприємств туристичної, готельної й курортної сфери, які надають послуги розміщення та харчування в Україні, із відповідними директивами ЄС.

4. Задля розширення туристичного співробітництва з державами-членами ЄС, диверсифікації туристичної пропозиції та підвищення конкурентоспроможності українського турпродукту — сприяння з боку ЄС у залученні інвестицій до розбудови туристичної та курортної інфраструктури українського туризму, зокрема транскордонної, а також у створенні корпоративних турпродуктів (особливо міжнародних маршрутів транскордонними територіями) та їхньому ефективному маркетингу на європейському й світовому ринках.

5. Надання ЄС фінансової та технічної допомоги, зокрема в межах Індикативної програми ТАСІS-Україна, туристичній і курортній галузі України для реалізації пріоритетних проектів розвитку туризму в Україні, у тому числі на регіональному рівні, у сфері сільського зеленого туризму, малого та середнього туристичного бізнесу, транскордонного співробітництва, розбудови туристичної інфраструктури вздовж транспортних коридорів, а також для інформаційно-рекламного забезпечення туристичної діяльності, прикладних досліджень туристичної сфери та популяризації позитивного туристичного іміджу України у світі.

6. Сприяння ЄС у формуванні системи підготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів України (державних службовців, працівників туристичних підприємств і готельних господарств, курортних установ, науковців і викладачів туристичних навчальних закладів) через відповідне навчання і стажування у спеціалізованих навчальних закладах держав-членів ЄС. Врахування відповідних потреб Держтуризмкурортів під час реалізації Державної програми навчання та перепідготовки фахівців у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції України, а також при залученні технічної допомоги для впровадження проектів з адміністративного забезпечення туристичної галузі України, формування високопрофесійних фахівців туристичної сфери за напрямом євроінтеграції, у тому числі в апараті Держтуризмкурортів.

З огляду на масштабність євроінтеграційної діяльності в туристичній галузі, варто передбачити збільшення чисельності відповідних працівників, зокрема тих, які вільно володіють іноземними мовами, та формування відповідних структурних підрозділів з питань євроінтеграції центральних і місцевих органів виконавчої влади в галузі туризму, а також забезпечення таких підрозділів необхідною оргтехнікою та засобами зв’язку, враховуючи доступ до мережі Інтернет, і створення відповідних бібліотек.

В Україні необхідно проводити міжнародні спеціалізовані семінари й конференції із залученням вітчизняних та іноземних організацій для вивчення передового досвіду організації туристичної діяльності, освоєння туристичних ринків, визначення перспектив розвитку новітніх технологій надання туристичних послуг, у т.ч. маркетингових, формування туристичної стратегії та стандартів обслуговування, а також брати участь у відповідних заходах за кордоном.

У цьому зв’язку слід налагодити систему постійного обміну досвідом із відповідними структурами ЄС, а також з державними органами з туризму країн-членів ЄС щодо законодавчого та організаційного забезпечення високопродуктивної туристичної діяльності, зокрема адаптації національного законодавства в галузі туризму до відповідних Директив ЄС, організації системи сертифікації у сфері туризму, процедури впровадження міжнародних стандартів якості туристичних послуг.

7. Удосконалення системи забезпечення фінансування євроінтеграційної діяльності у галузі туризму, передбачивши прийняття бюджетної програми “Забезпечення міжнародної діяльності Державної служби туризму і курортів”, зокрема видатки на:

- адаптацію законодавства України у сфері туризму до директив і стандартів ЄС;

- розбудову інституційних зв’язків з державами-членами ЄС;

- здійснення підготовки кадрів з питань євроінтеграції центральних і місцевих органів виконавчої влади в сфері туризму, враховуючи навчання та стажування у спеціалізованих навчальних закладах держав-членів ЄС;

- проведення в Україні міжнародних спеціалізованих семінарів, конференцій з залученням вітчизняних та іноземних організацій для вивчення передового досвіду організації туризму, участь у відповідних заходах за кордоном;

- створення системи пропагування іміджу України як туристичної держави, ефективного маркетингу українського туристичного продукту на європейському ринку;

- інтеграцію інформаційної системи туристичної галузі України до відповідних мереж ЄС.

8. З метою забезпечення міжвідомчої координації євроінтеграційної діяльності, узгодження її бюджетного фінансування, а також оптимізації механізмів використання міжнародної технічної допомоги — створення міжвідомчої Робочої групи з євроінтеграції, передбачивши функціонування підгруп за тематичними напрямками, зокрема туризму.

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної діяльності.

Реалізація державної політики в галузі туризму здійснюється шляхом:

• визначення і реалізації основних напрямів державної політики в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму;
• визначення порядку класифікації та оцінки туристичних ресурсів України, їх використання та охорони;
• спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм розвитку туризму;
• визначення основ безпеки туризму;
• нормативного регулювання відносин у галузі туризму (туристичного, готельного, екскурсійного та інших видів обслуговування громадян);
• ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право здійснення туристичного супроводу;
• встановлення системи статистичного обліку і звітності в галузі туризму та курортно-рекреаційного комплексу;
• організації і здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі туризму;
• визначення пріоритетних напрямів і координації наукових досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму;
• участі в розробці та реалізації міжнародних програм з розвитку туризму.

У багатьох країнах світу туризм належить до пріоритетних напрямів розвитку національної економіки та культури. Причина цього — динамічність, висока прибутковість і значний позитивний соціально-економічний та культурний вплив туризму на розвиток країн. Туристична галузь є специфічним і досить складним об’єктом державного управління. Потреба в державній підтримці та регулюванні туризму як синтетичної, складної галузі й багатогранної економічної системи з розгалуженою мережею зв’язків, до орбіти якої входить понад 40 суміжних галузей народного господарства (транспорт, зв’язок, харчування тощо), є очевидною[13, c. 5].

Аналіз, здійснений Всесвітньою Туристською Організацією, засвідчує, що в більшості країн світу державна туристична політика впроваджується безпосередньо через центральні органи виконавчої влади — національні туристичні організації, інші інститути, а також опосередковано за допомогою правових важелів, підтримки туристичної інфраструктури і міжнародної політики. Туристична політика має характерні риси загальної політики держави. Водночас існують і деякі специфічні фактори, що впливають на її формування: природні умови країни, розвиненість транспортної індустрії, соціальні фактори (умови життя людей, система відпусток), фактори, пов’язані зі створенням економічної основи для розвитку туризму (стабільні валютно-фінансові, зовнішньоекономічні відносини), правові фактори, пов’язані із створенням і функціонуванням туристичного законодавства.

За результатами дослідження виявлено, що механізм реалізації туристичної політики держави включає: складання цільових програм з розвитку туризму на рівні держави і регіонів; розробку конкретних заходів щодо досягнення поставленої стратегічної мети і державне регулювання розвитку туристичної галузі. Отже, державне регулювання розвитку туристичної галузі є одним з механізмів реалізації політики держави в галузі туризму. Розвиток туристичної галузі характеризується позитивною динамікою змін кількісних та якісних показників туристичної галузі: збільшенням туристичних потоків, відрахувань у державний та місцевий бюджети, підвищенням рівня зайнятості в туристичній галузі тощо[15, c. 16].

1.2. Туристичні ресурси та інфраструктура - головні складові розвитку туризму в України

Україна володіє таким туристично-рекреаційним потенціалом, який цілком дозволяє їй увійти до числа провідних туристичних держав світу. Завдяки розширенню міжнародних зв'язків відкриваються нові можливості для виведення національного туристичного продукту на глобальний ринок, долучення до світового інформаційного простору та передових практик організації туристичної діяльності.

Розвиток міжнародного туристичного співробітництва виступає головною та основоположною функцією, першочерговим напрямком роботи Державної служби туризму і курортів. Системна й цілеспрямована діяльність із налагодження міжнародних туристичних зв'язків на двосторонньому та багатосторонньому, регіональному й міжнародному рівнях, а також забезпечення євроінтеграційного курсу є дієвим механізмом формування сприятливого для туризму середовища, інтеграції нашої держави до європейської спільноти, ефективного використання туристичних ресурсів, просування національного турпродукту на світовому ринку, розбудови транскордонної інфраструктурної мережі, забезпечення зайнятості, розвитку національної економіки та культури.

Діяльність Державної служби туризму і курортів щодо реалізації державної туристичної політики у сфері міжнародних відносин здійснюється за такими основними напрямками: розбудова договірно-правової бази міжнародного туристичного співробітництва, укладання та виконання міжурядових і міжвідомчих угод про співробітництво в галузі туризму, інших міжнародних договірних актів, протоколів, періодичних планів і перспективних програм розширення міжнародної туристичної співпраці, розвиток інституційних зв'язків на двосторонньому рівні в рамках відповідних органів (міжурядові комісії, міжвідомчі робочі групи по туризму тощо) та багатосторонньому рівні в межах міжнародних туристичних організацій, зокрема забезпечення Дійсного членства України у Всесвітній туристській організації (ЮНВТО), у складі Ради по туризму СНД, робочих груп по туризму Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), Процесу Дунайського співробітництва, а також виконання євроінтеграційних завдань у сфері туризму, організація міжнародних заходів в Україні та за кордоном інституціонального, науково-практичного та інформаційно-рекламного характеру (зустрічі, засідання, візити, семінари, виставки та інші).

Геостратегічна роль України як сполучної ланки між Північчю і Півднем Європи, між Європою та країнами Кавказу є незаперечною. Демократичний вибір і послідовність у проведенні реформ, активний розвиток дво- та багатостороннього співробітництва як з усіма європейськими державами, так і з провідними інституційними структурами та економічними об'єктами.

Туристична індустрія належить до важливих напрямків розвитку економіки регіонів України.

Розвиток туристичної галузі позначається на розвитку інших галузей економіки, зростанні надходжень до державного бюджету, створенні нових робочих місць.

Останніми роками в туристичній індустрії України відбулися позитивні зрушення: удосконалено та розширено управління сферою туризму, підвищено ефективність роботи туристичних комплексів, більше уваги приділяється рекламі туристичних комплексів на комп'ютерних сайтах, розвивається система професійної туристичної освіти.

Система управління туризмом не є відокремленою, а існує як важливий елемент регіональної системи управління. Тому варто звернути увагу на вирішення питань, пов'язаних з туристичним комплексом в регіонах: відсутність потрібного фінансування, потреба у відповідному кваліфікаційному рівні освіти спеціалістів туристичної галузі, недостатній рівень реклами туристичних баз та неефективне управління туристичною галуззю.

Туристична галузь функціонує у відриві від природного середовища, що гальмує її перетворення на ефективну галузь економіки.

Якщо кожен санаторій, який використовує у своїй діяльності земельну ділянку та природні ресурси, буде спроможний захистити природне середовище, саме тоді відбудеться перетворення туристичної сфери на один з пріоритетних напрямів регіонального розвитку.

Наступним кроком має стати реклама туристичної сфери, завдяки якій зросте інтерес до туристичних комплексів України з боку українських та іноземних громадян, що призведе до необхідного інвестування в розвиток туризму України [9, c. 60].

Великим недоліком є достатньо низький рівень кваліфікації спеціалістів туристичної галузі. Розв'язання зазначеної проблеми пов'язане з необхідністю підвищення якості навчання в даній галузі. Необхідною умовою підвищення якості підготовки менеджерів з туризму є узгодженість навчальних програм, раціональність дисциплін, закріплення теорії на практиці, створення центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників туристичної сфери.

Створення високоефективної туристичної індустрії в регіонах сприятиме економічному та соціальному розвитку регіонів, збереженню навколишнього середовища, залученню інвестицій, створенню нових робочих місць.

Отже, саме комплексний підхід дозволить аналізувати туристичну індустрію, забезпечить можливість уникнути помилок, сприятиме формуванню розвитку туризму, посилить його вплив на економічний розвиток регіонів та України в цілому.

Україна відкрита і для міжнародного туристичного співробітництва, яке повною мірою віддзеркалює загальноєвропейські інтеграційні політичні та соціально-економічні процеси, враховує основні загальнонаціональні пріоритети. Виходячи з національних інтересів, міжнародна туристична політика України багатовекторна, реалізується на засадах економічної доцільності та взаємовигідної співпраці з конкретною країною або регіоном, враховує особливості певного туристичного ринку.

Цілеспрямована та системна діяльність щодо розвитку міжнародних туристичних зв'язків.

Першочерговим напрямком діяльності у цій сфері є розбудова договірно-правової бази зовнішніх зносин, укладання міжнародних угод міжурядового та міжвідомчого характеру про співробітництво в галузі туризму. На даний час укладено 28 міжнародних угод, зокрема, з Азербайджаном (1999 р.), Білоруссю (1993 р.), Болгарією (1996 р.), Бразилією (1999 р.)

Перевага і далі надаватиметься встановленню договірних відносин з країнами, що є перспективними для України туристичними ринками, вивченню та впровадженню практики створення нормативно-правової бази туризму, організаційних засад функціонування високорентабельної туристичної індустрії, прогресивного досвіду державного регулювання та стимулювання галузі.

Створення та діяльність спільних міжурядових комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва є дієвим фактором реалізації міжнародних договорів у сфері туризму [8, c. 2-4].

Активно розвивається співпраця у складі численних спільних міжурядових комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва, особливо з країнами, з якими створено правову базу співробітництва, метою є формування в їх межах робочих груп по туризму. Реалізуючи положення укладених міжнародних угод про співробітництво в галузі туризму, створюються міжвідомчі робочі групи по туризму, регулярно проводяться їх засідання з метою аналізу та вирішення поточних проблем двостороннього співробітництва, визначення шляхів активізації туристичних обмінів.

Так, вже створено Українсько-Турецьку спільну комісію з питань співробітництва у сфері туризму, Змішану українсько-польську комісію з питань туризму, плідно розвиваються взаємовідносини в галузі туризму в рамках міжурядових українсько-узбецької, українсько-турецької, українсько-грецької, українсько-кубинської, українсько-австрійської, українсько-баварської, українсько-німецької, українсько-словацької, українсько-словенської, українсько-латвійської, українсько-в'єтнамської, українсько-російської, українсько-угорської спільних комісій.

Створено робочі групи по туризму в складі зазначених міжурядових органів, зокрема українсько-австрійської, українсько-німецької, українсько-латвійської та українсько-болгарської спільних комісій.

Працівники центрального апарату Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, відповідних структурних підрозділів у складі обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівники провідних туристичних підприємств мають активніше та систематично долучатися до участі у державних заходах у сфері зовнішніх зносин.

Безумовною складовою міжнародних зв'язків є розвиток інституційного співробітництва. Через безпосередню участь у діяльності світових і міжнародних структур усіх рівнів практично реалізуються договірні відносини, активізується входження України в світовий туристичний простір. Можливості використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних органів для підвищення економічної ефективності національної туристичної галузі важко переоцінити.

Стратегічною метою розвитку туристичного співробітництва України в рамках зазначених міжнародних регіональних органів є забезпечення національних інтересів у глобалізаційних та інтеграційних процесах європейського туристичного ринку через участь у створенні єдиного туристичного простору Єврорегіону як зони вільної торгівлі туристичними послугами та свободи туристичного руху, ефективному використанні туристично-рекреаційного потенціалу для інтенсифікації туристичних потоків, розробці спільного конкурентоспроможного туристичного продукту країн-учасниць, насамперед, міжнародних туристичних маршрутів, таких як "Туризм по Шовковому шляху", а також по рекреаційних зонах Чорноморського узбережжя, рр. Дунай та Дніпро, спільному просуванні турпродукту на міжнародному ринку з метою збільшення обсягів туристичних обмінів, підвищення економічної ефективності туризму як передумови соціально-економічного розвитку країн [14, c. 59-62].

Розвиток спільного інформаційного простору, створення централізованих туристичних банків даних, технічна та технологічна кооперація, проведення спільних досліджень ринку і маркетингових заходів, вироблення та впровадження стандартів якості туристичних послуг, вирішення комплексу питань, пов'язаних зі спрощенням туристичних пересувань, прикордонних і митних формальностей, лібералізацією торгівлі туристичними послугами, забезпеченням безпеки туристів, узгодження законодавчої бази, здійснення спільних навчальних і стажувальних програм з метою формування високопрофесійних туристичних фахівців, розбудова інфраструктури туризму, в тому числі облаштування мережі міжнародних транспортних коридорів, розвиток курортів, залучення інвесторів, фондових структур, приватного сектора у туристичну індустрію, зокрема Єврорегіону, для фінансування міжнародних проектів, - все це актуальні питання багатостороннього співробітництва країн ЧЕС, ЦЕІ, СНД, Балтійського регіону.

Невід'ємною складовою розбудови міжнародних відносин у сфері туризму є поглиблення співпраці з іншими міжнародними органами в галузі туризму.

Активізується співпраця з Європейським Союзом, Радою Європи, Радою держав Балтійського моря з питань визначення та реалізації світової туристичної політики, включення України у перспективні програми фінансової та технічної допомоги, а також інвестиційні проекти ЄС у сфері туризму, зокрема, в межах програми TAСIS тощо. Пріоритетним напрямом розвитку співробітництва з ЄС є забезпечення реалізації Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною 1994 р., Стратегії інтеграції України до ЄС.

Міжнародна діяльність не повинна традиційно залишатися пріоритетом держави, центрального органу виконавчої влади в галузі туризму - Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України та має розвиватися також на регіональному та місцевому рівні. Регіони мають більше усвідомлювати важливість розширення міжнародних зв'язків, розбудови міжнародної договірної бази. Зарубіжний досвід свідчить про неухильну децентралізацію, підвищення ролі місцевих органів влади у розвитку туристичних регіонів багатьох країн [15, c. 16-17].

Значною перешкодою розвитку інституційного співробітництва залишається відсутність бюджетного фінансування цього виду діяльності. Ефективний розвиток міжнародної діяльності безпосередньо залежить від надання організаційно-методичної та фінансово-економічної підтримки туризму з боку держави. Туризм - високоприбутковий сектор економіки та чинник підвищення міжнародного авторитету.

Необхідно, щоб визнання туризму як індустрії супроводжувалося виділенням відповідних ресурсів з боку держави. Досвід країн розвинутого туризму доводить, що без державних вкладень розвиток туризму неможливий, при цьому вкладення є, по суті, не витратами, а інвестиціями у галузь, що дає високі та швидкі прибутки.

Законом України "Про туризм" [1] і Програмою розвитку туризму в Україні до 2005 року передбачено відкриття представництв Держкомтуризму в Україні та за кордоном.

Створення таких структур підвищить економічну ефективність туристичної індустрії, збільшить валютні надходження до державного бюджету. Туристичне представництво за кордоном - це дієва система просування національного туристичного продукту на міжнародному ринку, проведення реклами туристичних можливостей України, розширення зв'язків з туристичними відомствами та підприємствами країни перебування, налагодження прямих контактів українських туристичних підприємств з зарубіжними партнерами. Нагальність потреби створення туристичної представницької структури зумовлюється і можливістю залучення більшої кількості іноземних туристів в Україну, забезпечення захисту прав та інтересів українських туристичних підприємств і вітчизняних туристів за кордоном, залучення іноземних інвестицій у туристичну галузь нашої країни.

Цікавим є приклад Великобританії, де існує державна структура, що займається дослідженнями туристичного ринку та рекламно-інформаційною діяльністю, пропагуванням Великобританії як туристичної країни на світовому ринку. Її складовою є мережа з 70 туристичних представництв Великобританії у різних країнах світу, що є найперспективнішими ринками для реалізації британського турпродукту. З державного бюджету виділяється 80 млн. фунтів стерлінгів на рік для проведення ринкових досліджень, рекламно-маркетингової діяльності, у тому числі участі у міжнародних туристичних салонах, ярмарках, виставках і біржах, видання рекламно-інформаційної продукції різними мовами, а також утримання закордонних туристичних представництв. Отже без державних вкладень розвиток туризму неможливий, при цьому вкладення є, по суті, не витратами, а інвестиціями. Аналіз проведених у Великобританії маркетингових досліджень свідчить, що 1 фунт стерлінгів, вкладений у туризм, дає 27 фунтів прибутку від кожного туриста, що відвідує країну, з них 4 фунти повертаються до державного бюджету у вигляді податків.

Уряд Греції щорічно виділяє на потреби інформаційно-рекламної діяльності у сфері туризму 80 млн. дол. США, Туреччини - відповідно 12 млн. дол. США.

Відповідно до документів ООН щодо туризму, зокрема, Хартії туризму, рішень Гаазької конференції, визнається право кожної людини вільно пересуватися, необхідність розробки та провадження державної політики щодо забезпечення гармонічного розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, реалізації заходів, спрямованих на сприяння туристичним подорожам.

Це, насамперед, стосується укладання міждержавних і міжнародних договорів, спрямованих на спрощення перетину кордону туристами, особливо з тих держав, що є для України найперспективнішими туристичними ринками [19, c. 398-400].

Окрім укладання та реалізації договорів щодо безвізових пересувань туристів, збільшенню обсягів туристичних обмінів сприяло б запровадження гнучкої візової політики, спрощення консульських формальностей щодо надання в'їзних віз в Україну, зниження вартості віз для країн, що є головними генеруючими туристичними ринками, зокрема, країн Західної Європи та США. Очевидно, що видача віз - не самий радикальний засіб боротьби зі шпигунами, тож слід замислитися, що важливіше та прибутковіше для держави: умовно 10 мільйонів дол. США, отриманих від видачі віз по високій ціні у консульствах, чи зниження вартості віз, спрощення процедури надання віз та навіть видача їх на кордоні, що може принести державі прибутки від туризму вже на 10 мільярдів дол. США.

Цікавим у цьому зв'язку є досвід Туреччини. Вартість в'їзної візи у цю країну становить 10 дол. США, візи надаються безпосередньо у пунктах перетину державного кордону. Це суттєво вплинуло на розвиток туризму та економічну ситуацію в країні. Галузь туризму посідає 2-е місце в національній економіці Туреччини, прибуток від неї становить 20 млрд. дол. США.

Важливе значення для збільшення турпотоків у державах колишнього СРСР мало б запровадження єдиної туристичної візи для в'їзду до країн СНД, що сприяло б відродженню спільного турпродукту - так званих туристичних "трикутників" і наскрізних маршрутів по цих країнах, що користувалися б попитом і відповідали б міжнародним стандартам. Успіх таких продуктів полягає у їх "безшовності" - відсутності обмежувальних розділювальних формальностей (візових, прикордонних, митних тощо); це відноситься, наприклад, до такого популярного турпродукту, як "трикутник" Москва-Київ-Санкт-Петербург або іншої туристичної пропозиції, що поєднує декілька країн.

Аналіз принципів організації туристичної галузі країн, що мають розвинуту індустрію туризму, доводить необхідність надання державної підтримки розвитку туризму, зокрема, у сфері інформаційно-рекламної діяльності, приклади фінансування якої, наведені вище, не залишають сумнівів у доцільності саме такого розуміння значення туризму та проведення відповідної державної політики, що є передумовою формування галузі як високоприбуткового сектора економіки, чинника соціального розвитку та культурного піднесення країни при збереженні її самобутності та національної суті туристичної галузі, гармонійної інтеграції України у європейські та світові глобалізаційні та гуманізаційні процеси [29, c. 22-25].

1.3. Туристична індустрія як вид економічної діяльності і складова економіки України

Туризм належить до галузей, що сформувалися в новітні часи. Він виступає одним із ключових секторів світового господарства та лідирує за показниками створення робочих місць, надходжень прибутків, залучення інвестицій, а також за впливом на розвиток багатьох держав і регіонів. Порівняно з промисловим виробництвом туристична діяльність завдає істотно меншої шкоди природним ресурсам та довкіллю. Крім того, оскільки туризм ґрунтується на отриманні задоволення від відвідування нових місць, він формує мотивацію не нищити, а примножувати те, що приваблює мандрівників (красу природи, культурну спадщину й традиції).

Україна має значний рекреаційно-туристичний потенціал, приваблює своїми заповідниками та визначними пам'ятками і володіє всіма передумовами для стрімкого розвитку цієї галузі.

З погляду вкладення коштів туризм цікавий завдяки невеликому стартовому капіталу та швидшому, ніж у промисловості, обігу коштів, який зростає разом із попитом на послуги туристичних компаній. Водночас, попри чималу кількість туристичних операторів і агентів, туризм в Україні досі не перетворився на "годувальника націй". Провідні позиції на ринку утримують лише кілька великих компаній, тоді як решту за масштабами діяльності можна зарахувати до малого бізнесу.

Потужною безкоштовною рекламою України у світі стала "помаранчева революція" — це позитивний чинник, і нині головне завдання полягає в тому, щоб встигнути скористатися цим активом і не розчарувати приїжджих. Для цього потрібно розбудовувати інфраструктуру: готелі, дороги, транспорт, сферу обслуговування й харчування. Окрім Карпат і Криму, в нашій країні є чимало цікавих місць. Приміром, Київська область із її значним потенціалом для розвитку "зеленого" туризму; Тернопільщина, де практично в кожному населеному пункті зберігся замок; озера Волині; "Золота підкова" на Черкащині та інші регіони. Проте туристи туди не приїздять, адже в цих місцях навіть пристойний готель — справжній раритет, не кажучи вже про інші види сервісу.

Розвивати туризм в Україні слід за шістьма основними напрямками:

• пляжний відпочинок;
• лікувальний відпочинок (рекреаційні ресурси Криму й Карпат, Причорномор'я);
• унікальна історична спадщина (Київ, Львів, Тернопільщина, Запоріжжя, Крим);
• релігійний туризм (Києво-Печерська Лавра й Софійський собор, Почаїв, Умань);
• "зелений" туризм (Карпати, Волинь, Поділля, Київщина);
• екстремальний туризм (Чорнобиль, сольові шахти Артемівська, граничні спуски північно-західних і карпатських рік, унікальні підводні печери східного Криму й ін.).

Туристичний сектор, який вирізняється великими обсягами та має найвищий індекс розвитку у світі, охоплює значну кількість різноманітних видів господарської діяльності. Серед них найважливішими можна вважати такі: готелі, ресторани, центри проведення конгресів і конференцій, заміські клуби, тематичні парки, комерційні центри, санаторії і профілакторії, сауни, поля для гри в гольф, змішані туристичні комплекси, центри дозвілля, туристичні й транспортні компанії [36, c. 39-40].

На сьогодні, окрім загального відставання розвитку рекреаційно-туристичної сфери України від аналогічної галузі багатьох країн світу, спостерігається досить суттєва диференціація різних територіальних одиниць країни за рівнем розвитку санаторно-курортної та туристичної діяльності. Наявний стан розвитку індустрії відпочинку і туризму в межах України відрізняється по кожному регіону (АР Крим, адміністративні області, м. Київ, м. Севастополь). За кількістю обслужених туристів попереду виділяється м. Київ, далі йде Автономна Республіка Крим, потім Одеська область, а також м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька, Харківська області. Найменше обслужених туристів у таких регіонах, як Житомирська, Чернігівська та Сумська області. Найбільша кількість обслужених екскурсантів простежується в Автономній Республіці Крим, а також м. Севастополь та м. Київ, далі йдуть такі регіони, як Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська та Запорізька області. Відповідно, найменше екскурсантів було у Сумській та Рівненській областях, а також Чернігівській, Житомирській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській, Миколаївській та Донецькій областях.

З огляду на наявні дані, всі області України можна об'єднати у певні групи за кількістю обслужених туристів: 1) найбільш розвинені (м. Київ); 2) розвинені (АР Крим, Одеська область); 3) середньо розвинені (м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька, Харківська, а також Закарпатська, Волинська, Миколаївська та Дніпропетровська області); 4) слабо розвинені (Луганська, Полтавська, Кіровоградська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Рівненська, Чернівецька, Івано-Франківська області); 5) нерозвинені (Тернопільська, Черкаська області); 6) відсталі регіони (Сумська, Чернігівська, Житомирська області). За кількістю обслужених екскурсантів слід виділити такі групи: 1) найбільш розвинені (АР Крим); 2) розвинені (м. Київ, м. Севастополь); 3) середньо розвинені (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська, Запорізька, також Одеська, Харківська, Полтавська, Волинська області); 4) слабо розвинені (Вінницька, Дніпропетровська, Луганська області); 5) нерозвинені (Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька, Житомирська, Чернігівська, Кіровоградська, Миколаївська, Черкаська, Донецька); 6) відсталі регіони (Сумська, Рівненська області).

Санаторно-курортне лікування також розвивається на теренах України досить нерівномірно. За кількістю ліжок у санаторно-курортних закладах випереджають усіх АР Крим, Одеська, Донецька області. Найбільше відстають такі регіони, як м. Севастополь, Сумська, Кіровоградська, Житомирська, Хмельницька, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська та Чернівецька області. За кількістю оздоровлених іноземних громадян випереджають інших такі області, як Львівська, Одеська та АР Крим. Значно відстають від інших Чернівецька, Сумська та Кіровоградська області [31, c. 46-48].

Зважаючи на вищесказане, всі регіони України можна об'єднати у певні групи. За кількістю ліжок у санаторно-курортних закладах виділяються групи регіонів: 1) найбільш розвинені (АР Крим, Одеська, Донецька області); 2) розвинені (Львівська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська області); 3) середньо розвинені (Київська, Харківська, Луганська області); 4) слабо розвинені (Закарпатська, Вінницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська області та м. Київ); 5) нерозвинені (м. Севастополь, Сумська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська та Чернівецька області). За часткою іноземних громадян у загальній кількості оздоровлених усі регіони України можна об'єднати у такі групи: 1) найбільш розвинені (АР Крим, Одеська, Львівська області); 2) розвинені (Миколаївська, Запорізька області); 3) середньо розвинені (Херсонська, Харківська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська області); 4) слабо розвинені (Рівненська, Тернопільська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська області); 5) нерозвинені (Чернівецька, Кіровоградська, Сумська області).

Окремі дослідники вважають, що загалом для успішної реалізації державної програми "Розвиток туризму в Україні" необхідно провести низку організаційних заходів, основними серед яких вважаються: формування економічних механізмів стимулювання розвитку іноземного та внутрішнього туризму, залучення інвестицій; спрощення митних процедур, впровадження спрощеної системи сплати податків, приватизація туристичних об'єктів та їх інфраструктури.

Здобуття незалежності та суспільно-політична перебудова в Україні позначились зміною її статусу на ринку міжнародного туризму. Насамперед розширилась участь країни на цьому ринку. З країни-реципієнта з дозованим обсягом обслуговування вона перетворилась на країну-генератора туристичних потоків зарубіжного (виїзного) туризму. Подібний процес був притаманний на перехідному етапі Польщі, Чехії, іншим соціалістичним у минулому країнам і має об'єктивне соціально-економічне підґрунтя.

Поступові зміни на краще в економічній ситуації та певні зрушення на шляху поліпшення матеріального становища населення створили об'єктивні передумови розвитку сприятливого для туристичної діяльності ринкового середовища. Позитивні результати дала й державна туристична політика, перш за все через впровадження системи ліцензування, що посилило контроль за якістю туристичного обслуговування. Але у міжнародному туризмі ситуація залишається нестабільною: пожвавлення туристичної активності чергується зі спадами, відтворюючи в цих коливаннях не тільки стан внутрішнього ринкового середовища, а й коливання світової ринкової кон'юнктури, де імідж України залишається невизначеним [32, c. 3].

У 2005 р. зарубіжний (виїзний) туризм становив 44% від усього обсягу туристичних переміщень, майже вдвічі перевищуючи обсяг іноземного (в'їзного) потоку. Тенденція перевищення виїзного потоку над в'їзним у структурі міжнародного туризму залишається стабільною, хоча слід відмітити певне падіння темпів виїзного туризму і його мотиваційний та географічний перерозподіл, що позитивно характеризує зміни на національному туристичному ринку. Змінилася й мотиваційна структура — провідне місце займають поїздки з рекреаційною та екскурсійною метою. У ритміці виїзних потоків можна простежити наявність двох "гарячих" сезонів: яскраво вираженого літнього та менш вираженого зимового. Потоки зарубіжного туризму замикаються переважно в межах Європи, хоча їх географія постійно розширюється: якщо у 1997 р. українці відвідали 62 країни, то у 2006 р. — 96. Серед регіонів Європи постійно популярні Західна Європа (особливо Франція, Німеччина, Велика Британія, Австрія, Швейцарія) та Середземномор'я (Італія, Іспанія, Туреччина, Греція, Ізраїль, хоча потоки в останні дещо зменшуються). Водночас зростають, завдяки активній ринковій політиці країн-партнерів, туристичні потоки до країн Східного Середземномор'я (особливо на Кіпр) та Північної Африки (Єгипет, Туніс).

Частка іноземного (в'їзного) туризму за останні роки практично незмінна і становить майже п'яту частину в загальному обсязі туристичної діяльності. На цьому ринку також спостерігається значна сезонність, "пік" якої припадає на липень-серпень, оскільки основною метою приїзду в Україну іноземних туристів є рекреація і відпочинок (більше половини всіх відвідувань) та бізнес (майже 32%). Водночас зростає чисельність туристів, які прибувають з курортно-лікувальною та спортивно-оздоровчою метою, хоча частка цих сегментів залишається порівняно незначною. Відповідно до мотивації потік іноземних туристів розподіляється й територіально: майже половина спрямована на Крим, третина — до Києва, п'ята частина — до Одеси [24, c. 316-318].

За останні три роки до України спрямовані туристичні потоки зі 168 країн світу. Спостерігається зростання в'їзного потоку з країн СНД (особливо Казахстану, Молдови, Росії), з Туреччини, з країн Африки, Східної Азії та Тихоокеанського басейну, з Південної Азії, що, на жаль, свідчить не стільки про туристичну привабливість України, скільки про використання туризму як міграційного інструменту. Зменшується потік із колишніх соціалістичних країн Європи (Чехія, Словаччина, Болгарія, Угорщина), хоча майже п'яту частину обмінів становить прикордонний обмін.

Зростає значення України як транзитної держави, і це позначається на кількості одноденних відвідувачів, чисельність яких протягом останніх років стабільно росте, перевищуючи 50% усіх відвідувань. Особливо зріс транзитний потік через Україну з країн СНД (Туркменістану, Таджикистану, Росії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану).

Частка міжнародного туризму в обсязі експорту послуг за аналітичний період зросла з 7% до 10%, а в імпорті становить 15%.

Туристична політика України на ринку міжнародного туризму базується на активній маркетинговій стратегії, спрямованій на стимулювання іноземного туризму шляхом створення її позитивного туристичного іміджу як країни безпечного та комфортного перебування. З цією метою вводиться спрощення візових формальностей, розбудовується індустрія туризму та підвищується відповідно до європейських стандартів якість обслуговування. Традиційною стала участь України в міжнародних виставках: Лондон (WTM), Берлін (ІТВ), Мадрид (Fitur), Варшава, Москва (МІТТ) та інших, що дозволяє презентувати національний туристичний продукт та просувати його на регіональному та світовому туристичних ринках. Однак невизначений туристичний імідж країни та нестабільна соціально-економічна ситуація, попри певні зусилля як держави, так і суб'єктів туристичного ринку пропозиції, не сприяють зростанню іноземного туристичного потоку і формуванню позитивного інвестиційного клімату. Рівень розвитку туристичної інфраструктури, яка сформувалася переважно за соціалістичні часи відповідно до внутрішніх спрощених стандартів, не відповідає європейським вимогам, і тому національний туристичний продукт за співвідношенням ціна/якість залишається слабо конкурентним.

На основі аналізу історії та сучасних тенденцій розвитку визначено, що туристична галузь України, маючи потужний туристично-рекреаційний потенціал, розвивалася без урахування особливостей її функціонування, глибокого проникнення в суть проблем та за відсутності цілеспрямованої, комплексної туристичної політики держави й відпрацьованих механізмів управління. Це призвело до переорієнтації туризму на виїзний, руйнування системи соціального туризму, важливих складових інфраструктури галузі. Реформування системи державного регулювання галузі висвітлило низку проблем, що потребують вирішення. Це, насамперед, невідповідність чинної нормативно-правової бази потребам та тенденціям розвитку туристичної галузі. Незважаючи на прийняття нової редакції Закону України "Про туризм", який, безперечно, став кроком вперед, існує нагальна потреба у вдосконаленні правового забезпечення галузі і приведення його у відповідність зі світовими стандартами. Крім того, перешкодою на шляху ефективного розвитку туристичної галузі стала відсутність протягом тривалого часу виваженої регіональної політики, що зумовило потребу у створенні структури державного регулювання туризму в Україні з урахуванням сучасних реалій та досвіду країн з високорозвиненою туристичною індустрією [22, c. 32-34].

Аналіз показує, що сучасне туристичне підприємництво функціонує в умовах неналежної нормативно-правової, методичної, організаційної та інформаційної підтримки з боку держави. Це особливо наочно проявляється на рівні малих міст і сільських населених пунктів, у яких туризм може стати важливим чинником соціально-економічного та культурного розвитку завдяки забезпеченню зайнятості населення, розбудові міської інфраструктури, реконструкції та збереженню пам'яток тощо.

Однією із найважливіших проблем розвитку туристичної галузі України є відсутність суттєвої державної підтримки місцевих ініціатив щодо розвитку туризму. Проте зарубіжний, зокрема французький, досвід свідчить, що максимального ефекту в розвитку туризму можна досягти лише за умов співпраці органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських і професійних організацій та підприємницьких структур.

Слід зазначити, що характерною ознакою вітчизняної туристичної галузі є витіснення з туристичного ринку соціального туризму як неконкурентоспроможного порівняно з комерційними видами туризму, зокрема виїзним. Серед інших гострих проблем туристичної галузі України необхідно особливо виділити такі:

— невідповідність наявної туристичної інфраструктури світовому рівню та сучасним вимогам споживачів туристичного ринку;

— низька якість туристичних послуг;

— відсутність сприятливого інвестиційного клімату, що зумовлює нерозвиненість соціальної інфраструктури;

— недостатній рівень кадрового забезпечення управління туристичною галуззю за кількісними та якісними параметрами;

— занадто складні порівняно із загальновизнаною міжнародною практикою візові, митні та прикордонні процедури;

— відомча підпорядкованість закладів розміщення, санаторно-курортних та рекреаційних закладів, що ускладнює стандартизацію туристичних послуг, підвищення їх якості та впровадження ефективних механізмів державного регулювання розвитку туристичної галузі тощо.

Отже, перед туристичною галуззю України стоять багато проблем, які потребують розв'язання за допомогою вдосконалення системи та механізмів її державного регулювання [25, c. 6].

2.1. Розвиток українського туристичного бізнесу та його роль в міжнародному туризмі

Туризм, безперечно, посідає вагоме місце в сучасній світовій економіці. Ця галузь виступає простором для дії ринкових механізмів і джерелом наповнення як національного, так і місцевих бюджетів, а також виконує цілу низку функцій — економічну, соціально-культурну, політичну, рекреаційну, виховну та екологічну. Водночас сьогодні розвиток туристичної сфери супроводжується низкою екологічних проблем, які вимагають невідкладного реагування та пошуку шляхів їх подолання. Одним із таких шляхів є стійкий напрям розвитку туристичної діяльності. Саме цей курс обрала Всесвітня туристична організація за підтримки ООН. Існує чимало досліджень, присвячених розкриттю змісту поняття "стійкий розвиток". На їхній основі слід сформулювати принципи формування такого розвитку туристичної галузі, який підпорядковувався б засадам саме такого розвитку та узгоджувався із загальними програмами всесвітніх організацій, спрямованими на цей напрям.

Від 1997 р. Україна є членом Всесвітньої туристської організації (ВТО). Проте, за даними цієї організації, за обсягом надходжень від туристичної діяльності Україна не належить до лідерів, отримуючи близько 3 млрд американських доларів, тоді як провідні країни цієї галузі — Америка (понад 70 млрд американських доларів), Італія, Франція, Іспанія, Великобританія (приблизно 20–30 млрд американських доларів) [1]. Попри недостатньо активну туристичну діяльність в Україні, ставлення до туризму поступово набуває позитивного характеру. Свідченням цього є ухвалена програма розвитку туризму в Україні до 2010 року, яка передбачає екскурсійне обслуговування 20 млн людей із надходженням від туристичних послуг 8 млрд дол. Однак, як показують статистичні дані, розвиток туристичної діяльності в Україні не вирізняється постійним приростом кількості туристів (табл.1). Отже, існують перспективи розвитку цієї сфери та водночас недоцільне використання наявних природних і культурних ресурсів України.

Відповідно до Закону України "Про туризм" туризм — це тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній туризм. До міжнародного туризму належать в'їзний туризм та виїзний туризм [10, c. 13-17].

З економічного погляду специфіка туристичної діяльності має такі особливості:

1. для споживання турпродукту в пакеті або окремих послуг турист повинен прибути в місце їхнього надання;
2. ринкове середовище туристичного бізнесу має особливий, часто культово-інтелектуальний характер;
3. надання туристичних послуг обумовлене договором купівлі-продажу туру;
4. споживання турпродукту пов'язано з зовнішніми ефектами для ринку як позитивного (доходи нетуристичних суб'єктів підприємництва, розвиток інфраструктури території та ін.), так і негативного характеру (забруднення навколишнього середовища, нанесення збитків екосистемі та ін.);
5. туристичний продукт не може накопичуватися та зберігатися для подальшого споживання.

Якщо зробити стислий огляд розвитку туризму як галузі світового господарства за останні 15 років, то основні висновки будуть такими: спостерігається постійне збільшення доходів від туризму, стрімке зростання кількості туристів, зростання значущості туристичної галузі у світовій торгівлі, подальший розвиток туристської інфраструктури та створення нових робочих місць (за даними ВТО у сфері туризму зайнято більш ніж 250 млн чоловік, тобто кожен десятий робітник у світі). Але цей огляд має дещо споживчий характер, тому що розвиток цієї діяльності має значний негативний вплив, який можна згрупувати за трьома ознаками:

1. на природне середовище;
2. на соціально-культурне середовище;
3. на економічне середовище.

З огляду на першу ознаку можна виділити декілька напрямків впливу:

• екосистема (розбудова туристичної інфраструктури має безпосередній вплив на екосистему);
• ґрунт (змив та ерозія ґрунтів внаслідок будівництва готелів та місць відпочинку);
• рослинність (засмічення територій та втрата їх естетичної цінності, скорочення біорізноманіття);
• вода (забруднення стічними водами);
• повітря (використання значної кількості транспортних засобів);
• дикі тварини (створення фактору занепокоєння).

Вплив на соціально-культурне середовище характеризується погіршенням стану культурно-історичних пам'яток, об'єктів та територій у зв'язку з інтенсивним їх використанням в туристичних цілях, негативний вплив на місцевих жителів, їх традиції та звички, зростання криміналітету серед місцевих жителів.

З економічної точки зору велике значення має сезонний характер функціонування транспортної галузі, підприємств харчування, сезонна зайнятість робітників, необхідність у великій кількості низькокваліфікованих робітників (покоївок, офіціантів та ін.), вилучення з господарського використання значних територій [18, c. 52-54].

Виходячи з вищезазначених проблем, існує лише один засіб вирішення їх — це розвиток туристичної галузі на засадах стійкого розвитку. Всесвітня туристична організація (яка на даний момент має назву ЮНВТО) та Всесвітня рада з подорожей та туризму (ПРПТ), а також Європейський Союз дали визначення стійкого туризму:

Стійкий розвиток туризму задовольняє теперішні потреби туристів та регіонів, що приймають, охороняючи та примножуючи можливості на майбутнє. Управління усіма ресурсами повинно здійснюватися таким чином, щоб, задовольняючи економічні, соціальні та естетичні потреби, зберегти культурну цілісність, важливі екологічні потреби, біологічне розмаїття та системи життєзабезпечення. Продукція стійкого туризму — це продукція, яка існує злагоджено з місцевим середовищем, суспільством, культурою таким чином, що це приносить користь, а не збиток туристичному розвитку.

Згідно з основним напрямками програми підтримки стійкого розвитку Центральної та Східної Європи ЮНВТО запропонувала деякі моменти, які необхідно виконати:

• зниження сезонності попиту на туристичні послуги: таким чином, асортимент туристичних послуг повинен задовольняти потреби туристів постійно, знижуючи сезонність даної послуги. Ця умова є необхідною для підтримки соціально-економічного стану дестинації (це територія, на якій пропонуються певні туристичні послуги);
• підтримка та покращання благополуччя населення дестинації в умовах змінності ринку: передбачає, що з розвитком туристичного напрямку господарства економіка регіону не повинна повністю зосереджуватись на цьому виді діяльності, тобто бути у змозі диверсифікувати свою діяльність;
• мінімізація використання природних ресурсів та виробництва відходів: це є необхідною умовою для підтримки балансу між навколишнім середовищем та діяльністю людини, тобто необхідно запроваджувати системи ефективного та економного використання ресурсів різного характеру;
• збереження та надання цінності культурній та природній спадщині: цей напрямок є найбільш необхідною умовою, виходячи з особливості туристичної діяльності, оскільки сама ця спадщина є продуктом, який визначає конкурентоспроможність дестинації.

Тобто неконтрольоване використання природної та культурної спадщини може призвести до занепаду території, непридатності її як елемента туристичної інфраструктури. Лише раціональне навантаження на ці багатства, якими володіє майже кожен регіон, може привести до отримання комерційних винагород та можливостей примноження наявної спадщини ресурсів.

Таким чином, розвиток туристичної діяльності, виходячи з наявного ринкового середовища, рівня економічного та соціального розвитку суспільства, повинен відбуватися за засадах стійкого розвитку. При цьому стійкий туризм повинен задовольняти ефективне поєднання трьох складових буття: економічної, екологічної та соціокультурної. Виходячи з нерозривного взаємозв'язку біосфери, людини та соціально-економічного розвитку, принципи туристичної діяльності, що своєю сутністю охоплюють раціональне поєднання потреб кожного з цих елементів, приведуть до стійкого її розвитку [6, c. 83-86].

2.2. Модернізація туристичного та рекреаційного потенціалу регіонів України

Розвиток туризму на високому рівні є важливою передумовою становлення сучасної національної економіки України. Тільки за 2003 рік державний бюджет країни отримав від туристичних послуг 380 млн грн, а кількість іноземців, які завітали до нашої держави, зросла на 20% порівняно з 2002 роком.

Туризм, який називають «феноменом XX сторіччя», почав особливо стрімко розвиватися після завершення Другої світової війни. Згідно з даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО), щороку світом подорожують понад 600 мільйонів осіб, а надходження від міжнародного туризму становлять близько 470–480 млрд дол. США. Це приблизно 12% світового валового продукту. Фахівці прогнозують, що до 2020 року глобальні доходи від туризму сягнуть майже трьох трильйонів доларів.

У понад 40 країнах світу туризм виступає основним джерелом бюджетних надходжень, а ще у 70 державах — однією з трьох ключових статей [1, с. 23].

Попри те, що статистичний бюлетень «Туризм в Україні» фіксує стабільне зростання кількості іноземних туристів останніми роками, наша держава посідає 22-е місце в рейтингу найкращих туристичних країн світу (Росія — 12-е, Чехія — 13-е, Туреччина — 19-е). Туристична галузь в Україні є п'ятою за значенням складовою бюджету після промисловості, транспорту, ремонту устаткування, зв'язку та добування корисних копалин.

Ще донедавна, за часів колишнього СРСР, туризм належав до соціальної категорії. Після проголошення незалежності, з 1991 року, в Україні туризм став складовою державної економіки. Загалом же нині подорожування та туризм перетворюються на потужну галузь світової економіки. Саме завдяки туризму людина пізнає природу, країни й народи, відкриває для себе все, що приховано за горизонтом.

Спроби дати визначення поняттю «туризм» робилися неодноразово. Одне з найбільш усталених визначень запропонували Беркарт і Медлік у книзі «Туризм: минуле, сучасне і майбутнє» (опублікована Хейнеманом у 1974 р.). Ці автори трактують туризм як «тимчасове короткотермінове переміщення людей в місця, відмінні від тих, де вони проживають та працюють звичайно, а також їх діяльність під час перебування в цих місцях» [2, с. 13].

М. Біржаков розуміє туризм як тимчасове переміщення людей з місця свого постійного проживання в іншу країну або іншу місцевість у межах своєї країни у вільний час задля отримання задоволення чи відпочинку, оздоровчих і лікувальних, гостьових, пізнавальних послуг, релігійної або професійно-ділової мети, але без заняття роботою, що оплачується із джерела у місці, яке відвідується [3, с. 29].

П. Олдак пропонує два визначення туризму: у вузькому розумінні — це проведення відпочинку в подорожах; у широкому — усі види руху населення, не пов'язані зі зміною місця проживання і роботи, тобто подорожі з метою відпочинку, лікування, участі в наукових, ділових і культурних зустрічах [4, с. 9–13].

На переконання В. Гуляєва, туризм виконує одночасно економічні, соціальні, політичні, гуманітарні та інші функції. Дослідник характеризує туризм як тимчасові виїзди громадян, іноземних громадян та осіб без громадянства з постійного місця проживання з професійно-діловою, спортивною, релігійною метою, для оздоровлення, пізнання тощо без заняття роботою, що оплачується в країні (місці) тимчасового перебування [5, с. 9–13].

І. Курас переконаний, що туризм — це, насамперед, людське підприємництво, до якого особистість вдається аби задовольнити свої світоглядні та духовні потреби, пізнати навколишній світ, реалізувати власну самобутність у просторі «іншого»: інших культур, звичаїв, способів життя [2, с. 301].

В. Федорченко розглядає туризм як форму творчості людини, завдяки якій вона здійснює самопізнання, з'ясовує своє соціальне призначення, власну свободу [2, с. 306].

В. Цибух, характеризуючи туризм у філософському розумінні, розглядає його як соціальний феномен і суспільний інститут, що дає можливість представити туризм у гуманістичному, антропологічному, етичному, аксіологічному, комунікативному, культурологічному, соціологічному та багатьох інших аспектах. Це дозволяє істотно поглибити розуміння туризму, усвідомити те, що поряд із соціально-практичною, бізнесовою існує і гуманітарна, духовно-культурна сутність туристської діяльності, розкрити надзвичайно важливу роль туризму як засобу комунікативної культури, впливового каналу народної дипломатії, що зближує народи та країни, сприяє їхньому взаєморозумінню і виробленню спільної загальнолюдської платформи для розв'язання нагальних глобальних проблем [2, с. 307].

О. Любіцева вважає, що туризм як явище суспільного життя є похідною суспільного розвитку. Він є однією з найбільш сталих складових світової економіки, яка за останні десятиріччя має стабільні (в середньому 5% на рік) темпи зростання і не зазнає коливань попиту та пропозиції, тому вважається одним з найперспективніших напрямків соціально-економічного розвитку [6, с. 8].

І. Валентюк відносить туристичну галузь до господарського комплексу України. На його думку, «туризм стає дієвим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини» [7, с. 60].

М. Кабушкін визначає туризм як галузь економіки, що включає діяльність туристичних організаторів, агентів та посередників [8, с. 12].

За визначенням Організації Об'єднаних Націй, туризм — це всі види руху населення, що не пов'язані зі зміною місця проживання і роботи, подорожі з метою відпочинку, участі у наукових, ділових і культурних зустрічах [9, с. 287].

У процесі розвитку туризму з'явилося чимало тлумачень цього поняття. Особливе значення при визначенні цього явища, на думку М.І. Кабушкіна, мають такі базові критерії: 1) зміна місця; 2) перебування в іншому місці; 3) оплата праці з джерела у місці, яке відвідується [8, с. 10–11].

Закон України «Про туризм» №1282/4 від 18.11.2003 року визначає туризм як «тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття діяльністю, яка оплачується».

У «Порядку надання туристичних послуг у місті Києві», затвердженому рішенням Київської міської ради від 18.03.2004 р., введено такі поняття як «міжнародний туризм» та «внутрішній туризм». Міжнародний туризм поділяється на в'їзний та виїзний туризм. В'їзний туризм — це подорожі громадян іноземних держав та осіб без громадянства територією України; виїзний туризм — це подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни. Внутрішній туризм — подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території.

За даними Центру туристичної документації ВТО, кожний чотирнадцятий працюючий у світі зайнятий у сфері, що надає послуги, в тому числі й послуги на підприємствах національного та міжнародного туристичного бізнесу. У теперішній час оборот коштів в галузі туризму складає понад два трильйона доларів США. Це приблизно 5% світових продаж товарів і 15% послуг, що надаються кожного року. Крім того, учасниками національного й міжнародного туристичного бізнесу для потреб власне галузі закуповується товарів і послуг на суму більше 1 трильйона доларів США [11, с. 7–8].

За оцінками ВТО, міжнародний туризм виходить на позиції провідної галузі економіки в планетарному масштабі. Експерти ВТО у своїх дослідженнях прогнозують, що до 2005 року кількість туристів у всьому світі досягне 1 млрд 200 млн чоловік, а до 2020 р. зросте до 1 млрд 600 млн [12, с. 28].

За роки незалежності в Україні також досягнуто певних результатів у міжнародному туризмі, тому у 1997 р. у м. Стамбулі на XII Генеральній Асамблеї Всесвітньої туристської організації Україну було прийнято до числа дійсних членів цієї міжнародної міжурядової організації.

Отже, навіть поверхове оцінювання ролі національного та міжнародного туристичного бізнесу для будь-якої країни світу, зокрема й України, засвідчує його значущість та високу економічну ефективність, які передусім забезпечують:

• зміцнення політичних і економічних зв'язків держав;
• перехід членів світового співтовариства на нові позиції, в основу яких закладені принципи ООН та загальнолюдські цінності;
• розвиток широкої мережі туристичної інфраструктури, що забезпечує потреби національних і міжнародних туристів у різних послугах;
• створення значної кількості нових робочих місць для економічно активного населення, яке шукає роботу.

Туристичні адміністрації багатьох держав світового співтовариства в повній мірі оцінили важливу роль і значення туризму та проводять усі необхідні заходи щодо його розвитку і вдосконалення: здійснюють пільгове фінансування готельних комплексів і туристичної інфраструктури, будівництво доріг, звільняють від сплати податків терміном на три-п'ять років нещодавно створені туристичні фірми, видають безвідсоткові кредити на будівництво нових об'єктів туризму і підготовку кадрів тощо. Українській владі доцільно використати цей досвід у своїй діяльності.

Зі збільшенням обсягів міжнародного туризму позитивну динаміку має розвиток і внутрішнього туризму в Україні. У 2003 році Україною подорожували 7,5 млн так званих внутрішніх туристів. До 20 млн збільшилась і кількість екскурсантів. За останні роки зростає цифра туристичних послуг, яка склала у 2005 році біля 28 млрд грн, що на 30% більше у порівнянні з 2002 роком.

Турист користується комплексом послуг, які надаються йому в певному місці — регіоні, де відбуваються туристичні заходи. Всесвітня туристична організація визначає туристичний регіон як територію, що має велику мережу спеціальних споруд і послуг, необхідних для організації відпочинку, навчального процесу й оздоровлення, які надаються туристу або групі туристів. Отже, туристичний регіон — це і мета подорожі, відпочинку, оздоровлення, і туристичний продукт, і конкурентоздатний суб'єкт, який має бути керованим як стратегічно конкурентна одиниця. Сьогодні в туристичній і курортній галузях України нараховується майже 8000 підприємств, з яких 3500 — суб'єкти туристичної діяльності (ліцензійні турагенства і туроператори), понад 1200 готелів, біля 3200 санаторно-курортних і оздоровчих закладів [8, с. 5–9].

Не дивлячись на те, що в Україні вже створені базові нормативно-правові засади правового забезпечення туристичної діяльності та організації туристичних послуг, розвиток цієї галузі у регіонах відбувається вкрай повільно. Матеріально-технічна база туристичних та рекреаційних установ у регіонах, асортимент та якість послуг в них ще не відповідають світовому рівню, що знижує їх конкурентоздатність на міжнародних ринках відпочинку, оздоровлення, санітарно-курортного лікування та туристичних послуг. Лікувально-оздоровчі бази, що десятиріччями формувалися в регіонах України за державної підтримки, нові науково-методичні розробки в галузі реабілітаційної, відтворюваної, профілактичної та туристичної діяльності використовуються недостатньо.

Основною проблемою модернізації туристичного та рекреаційного потенціалів регіонів України є їх неефективна реалізація. Система управління туристичною та рекреаційною діяльністю в регіонах України ще не відповідає сучасним вимогам. Перевага відомчих підходів зумовила відсутність необхідної нормативно-методичної бази для управління туристичним та рекреаційним потенціалом як складовою регіонального економічного комплексу (немає адекватних статистичних даних та методик оцінки економічного ефекту в суміжних видах діяльності). Відсутня координація суб'єктів різних форм власності та відомчої підпорядкованості туристичного та рекреаційного потенціалів регіонів України. Органами управління туристичною та рекреаційною діяльністю в регіонах України практично не використовуються сучасні управлінські технології (геоінформаційні та експертні системи, бази та банки даних), що не дозволяє організувати ефективний облік об'єктів управління, організувати кадастри природних лікувальних та туристичних ресурсів тощо. Серед проблем, що стримують модернізацію туристичного та рекреаційного потенціалів регіонів України, варто відзначити відсутність розгалуженої системи інформаційно-рекламного забезпечення діяльності галузі та туристичних представництв за кордоном. Візовий режим, митні та валютні перепони не сприяють вкладенню інвестицій в інфраструктуру туризму та санітарно-курортного комплексу [3, с. 233–234].

Виходячи з положень чинного законодавства України, державна політика туризму і рекреації в Україні в найближчій перспективі має реалізуватися за такими напрямками:

1. Оптимізація структури та режиму функціонування туристичного та курортно-рекреаційного комплексів у регіонах. Цей напрям включає:

• забезпечення вдосконалення структури управління у туристично-рекреаційній галузі на обласному та районному (міському) рівнях, координації дій місцевих органів виконавчої влади з цього питання;
• розробку механізму координації діяльності місцевих органів державної виконавчої влади та суб'єктів туристичного підприємництва.

Для впровадження цього напрямку визначені основні завдання:

• продовження роботи щодо роздержавлення підприємств туристської сфери, сприяння діяльності підприємств середнього та малого бізнесу;
• надання нормативно-правової, методичної, організаційної та інформаційної підтримки суб'єктам туристичного підприємництва;
• проведення аналізу економічної діяльності туристичних підприємств та розробка за його результатами заходів щодо підвищення ефективності роботи на ринку туристичних послуг;
• посилення контролю за діяльністю туристичних підприємств, їхньою звітністю та додержанням вимог чинного законодавства.

2. Розвиток матеріально-технічної бази туристичної та рекреаційної сфер у регіонах. Напрям передбачає:

• модернізацію з доведенням до рівня світових стандартів матеріально-технічної бази існуючих установ туристичної та рекреаційної індустрії;
• першочергове забезпечення розвитку, будівництва і реконструкції об'єктів інфраструктури курортів та туристичних комплексів на основі використання сучасних технологій;
• створення умов та запровадження заходів для залучення іноземних і вітчизняних інвестиційних та кредитних коштів у розвиток матеріально-технічної бази туристично-рекреаційної галузі;
• розвиток виробництва товарів туристичного і курортного попиту, створення ринку сувенірної продукції.

3. Перехід до застосування міжнародних стандартів у туристичному і рекреаційному процесах.

Напрям включає:

• забезпечення якості, сертифікації послуг, безпеки, гарантії прав, організацію в'їзду-виїзду туристів;
• розвиток в регіонах України міжнародних центрів туризму, які мають бути створені, оздоровлення та відпочинку для прийому різних категорій іноземних туристів;
• спрощення візових формальностей на кордоні для іноземних туристів;
• забезпечення визнання в Україні полісів іноземних страхових компаній та розробку процедури оплати медичного обслуговування громадян України в інших державах.

4. Удосконалення нормативно-правової бази функціонування туристичної галузі, зокрема розробка проекту Закону України «Про сільський екотуризм», підготовка проектів загальнодержавних програм у частині, що стосується туризму, тощо.

Особливу увагу слід звернути на нечіткість чинного законодавства України щодо визначення поняття та критеріальних ознак готельного господарства, його належності до сфери туристичних послуг і відомчого підпорядкування. Існують дві альтернативні можливості врахування та усунення вищенаведених критичних зауважень. Перша полягає у внесенні змін і доповнень до раніше виданих законів, указів та розпоряджень. Друга можливість є більш прогресивною, бо передбачає створення всеохоплюючого та багатоаспектного Туристичного кодексу.

5. Здійснення аналізу діяльності суб'єктів туристичної діяльності та розроблення за його результатами заходів щодо підвищення ефективності їх роботи на ринку туристичних послуг. За цим напрямком можуть бути сформульовані такі завдання:

• розробка автоматизованої інформаційної системи регіональної рекреаційної статистики і моніторингу діяльності курортно-рекреаційних та туристичних підприємств;
• розробка механізму детінізації туристично-рекреаційної діяльності;
• посилення контролю за встановленням та застосуванням економічно обґрунтованих цін і тарифів на послуги, що надаються туристично-рекреаційними закладами, згідно з рівнем сертифікації об'єктів;
• забезпечення підвищення якості надання послуг суб'єктами туристичної діяльності шляхом проведення обов'язкової сертифікації готельних і туристичних послуг, послуг громадського харчування суб'єктів туристично-рекреаційної діяльності відповідно до вимог міждержавних стандартів.

6. Формування висококваліфікованого кадрового корпусу в туристичній та рекреаційній сферах. Створення системи безперервної та послідовної туристичної освіти, а саме:

• початкова туристично-рекреаційна освіта (ліцей);
• професіоналізація в цій сфері (коледжі, технікуми, спеціалізовані вищі навчальні заклади);
• перепідготовка та підвищення кваліфікації в туристичній та рекреаційних сферах.

7. Підвищення рівня інформованості громадян з питань організації безпеки туристичної та рекреаційної діяльності на основі профілактичної роботи і системної пропаганди у засобах масової інформації, виготовлення та розміщення рекламної продукції.

Реалізація зазначених заходів сприятиме не лише розвитку туристичної та рекреаційної сфер, а й подальшому розвитку регіонів України [12, с. 24–26].

2.3. Можливості туристичної галузі України

Україна володіє як усталеними, так і перспективними санаторно-курортними й туристичними регіонами, що мають унікальні ресурси для відпочинку та лікування міжнародного, державного й місцевого значення.

Водночас на сьогодні туристична інфраструктура країни залишається недостатньо розвиненою та нераціонально організованою, а рівень сервісу — низьким. Саме це й зумовлює невисоку привабливість галузі.

Попри це, Україна має чудові передумови для організації відпочинку на узбережжі та лиманах Чорного й Азовського морів, біля водойм і річок, а також у Кримських горах та Українських Карпатах.

Упродовж 2007 року до України прибуло 23,1 млн в’їзних (іноземних) туристів — це на 22 %, або майже на 4,2 млн осіб, більше, ніж у 2006 році.

Зростання обсягів в’їзного потоку за 2007 р. сталося завдяки збільшенню кількості поїздок із приватною метою та з організованого туризму (відповідно на 24 % та 20 %). Збільшення подорожей із приватною метою спостерігається з таких країн: Росія (на 10 % або на 593,9 тис. осіб), Білорусь (на 46 % або на 797,2 тис. осіб), Молдова (на 34 % або на 994,1 тис. осіб), Узбекистан (на 77 % або на 30,8 тис. осіб), Румунія (на 207 % або на 672,8 тис. осіб), Словаччина (на 47 % або на 197,5 тис. осіб). Зростання кількості поїздок з організованого туризму відбулося з Росії (на 99 % або на 281,7 тис. осіб), Молдови (на 53 % або на 6,2 тис. осіб), Італії (на 28 % або на 6,9 тис. осіб), Туреччини (на 23 % або на 4,6 тис. осіб), Польщі (на 15 % або на 21,2 тис. осіб), Вірменії (на 39 % або на 0,9 тис. осіб). Однак, з Угорщини та Словаччини зменшилась кількість організованих туристів відповідно на 85 % (або на 77,2 тис. осіб) та 80 % (або на 28,9 тис. осіб), з Румунії на 33 % (або на 1,5 тис. осіб), з Чехії на 13 % (або на 1,5 тис. осіб), з Німеччини на 6 % (або на 4,2 тис осіб), з Литви на 3 % (або на 0,2 тис. осіб).

У структурі в’їзного турпотоку змін майже не сталося: частка приватного туризму зросла з 88 % у 2006 р. до 89 % за 2007 р., а частка організованого туризму залишилась такою самою — 7 %.

Розглянемо деякі, на мою думку, стратегічно важливі місця розвитку туристичного бізнесу.

Наприклад, південний берег Криму характеризується м'яким субтропічним кліматом середземноморського типу. Окрім традиційних баз відпочинку, санаторіїв та туризму існують інші напрямки бізнес діяльності. Зокрема необхідно звернути увагу на побудову тренувальних баз для футбольних клубів. Цей захід дасть змогу отримувати кошти за використання баз не лише вітчизняними, а й зарубіжними футбольними клубами. Температурні умови є дуже сприятливими для підготовки команд на протязі усього року, особливо під час зимового періоду, коли більшість вітчизняних футбольних клубів виїжджає на збори за кордон.

Унікальні рекреаційні ресурси є також у Карпатах, Передкарпатті і Закарпатті. Тут розташовані джерела цінних і різноманітних за своїм хімічним складом та лікувальними властивостями мінеральних вод, в ряді випадків унікальних, великі масиви лісів.

Води з високим вмістом органічних речовин виявлені лише на Прикарпатті. Це два родовища типу "Нафтуся" — у Трускавці і Східниці. На мою думку, дуже перспективний бальнеологічний курорт Східниця. Східниця має великі, але не до кінця реалізовані можливості щодо розвитку курортного господарства. По-перше, необхідно звернути увагу на відносну відсутність автомобільних шляхів, не зручно, з пересадками, доводиться добиратися до місця відпочинку. По-друге, залучивши інвестиційні кошти, частку доходів від отриманих за реалізацію путівок, розширяти сітку пансіонатів, турбаз, санаторіїв [8, c. 12-13].

Також необхідно продовжити капіталовкладення на реконструкцію діючих родовищ лікувальних мінеральних вод, та покращення матеріально-технічної бази санаторіїв, з наближенням їх до світових стандартів.

Пляжні ресурси зосереджені в приморських територіях Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької і Донецької областей та у Криму. Важливою перевагою ефективного функціонування рекреаційного комплексу стало б зменшення сезонності в роботі курортів, особливо морських, тобто створення умов для цілорічного обслуговування. Практичний інтерес становлять термальні води цього регіону. Так зокрема, в Криму, нараховується 310 термальних джерел, 240 з них уже досліджено, а використовуються ці джерела, тільки в Медведівці Джанкойського району та Янтарному Красногвардійського району. Тому є всі можливості використання термальних вод в поєднанні з теплим кліматом протягом року.

На маркетинг подорожей і туризму дуже могутньо впливає Інтернет. Тому важко переоцінити важливість привертання потенційних туристів через електронні медіа-носії.

Зростання в’їзного турпотоку з країн ЄС відбулося в основному за рахунок збільшення кількості подорожуючих з країн: Естонії (на 15 % або на 2,6 тис. осіб), Латвії (на 18 % або на 6,1 тис. осіб), Литви (на 13 % або на 5,9 тис. осіб), Польщі (на 11 % або на 449,8 тис. осіб), Австрії (на 23 % або на 5,8 тис. осіб), Великобританії (на 17 % або на 9,5 тис. осіб), Італії (на 22 % або на 13,6 тис. осіб), Бельгії (на 14 % або на 1,4 тис. осіб), Франції (на 13 % або на 5,3 тис. осіб).

Виїзний турпотік за 2007 р. збільшився (в основному за рахунок поїздок з організованого туризму), порівняно з 2006 р. на 3 % або на 459,4 тис. осіб та становить 17,3 млн осіб.

Збільшення організованого туризму відбулося за рахунок зростання кількості подорожуючих за такими напрямами: Польща (на 594 % або 369,6 тис. осіб), Австрія (на 61 % або на 10,9 тис. осіб), Туреччина (на 29 % або на 65,5 тис. осіб), Єгипет (на 45 % або на 54,5 тис. осіб), Німеччина (на 30 % або на 13,7 тис. осіб), Італія (на 42 % або на 10,8 тис. осіб), Великобританія (на 50 % або на 6,9 тис. осіб), Нідерланди (на 64 % або на 12,4 тис. осіб), США (на 64 % або на 7,7 тис. осіб), Ізраїль (на 48 % або на 8,0 тис. осіб).

Приватні поїздки збільшились за рахунок зростання кількості виїжджаючих українців до Молдови (на 44 % або на 451,5,1 тис. осіб), Румунії (на 100 % або на 266,0 тис. осіб), Словаччини (на 52 % або 113,6 тис. осіб), Єгипту (на 111 % або на 44,0 тис. осіб), Туреччини (на 16 % або на 19,2 тис. осіб), Італії (на 10 % або на 4,3 тис. осіб).

Структура виїзного турпотоку за країнами походження:

Рейтинг 10 головних країн виїзного туризму:

Щоб розвивати туристичний бізнес, необхідно забезпечити туристам комфортні і безпечні умови для проїзду; сприяти оформленню віз; провести будівництво та роботи малих мотелів і готелів сімейного типу, які можуть стати джерелом валютних надходжень; розгорнути реалізацію проектів з будівництва готелів високої категорійності.

Туристичний бізнес потребує значних капіталів та експертного підходу, але за умови грамотного планування та ефективної реалізації проектів, туристичний бізнес є надзвичайно прибутковим [3, c. 233-234].

3.1. Проблеми та перспективи ринку туристичних послуг в Україні

Ринок туристичних послуг України перебуває на етапі формування. Його стан віддзеркалює становище економіки загалом і визначається соціально-економічними та політичними процесами в державі, відтворюючи хід реформування суспільного життя. Україна належить до тих країн, де туризм як активна форма дозвілля підтримувався державою, пропагувався та стимулювався через соціалізацію туристичних послуг, а тому сприймався більшістю населення як невід'ємна складова способу життя. Покращення рівня та умов життя вводить туризм до споживчої суспільної моделі, особливо серед міського населення, що стимулює попит і формує ринок туристичних послуг.

Тривале панування внутрішнього туризму за соціалістичних часів зумовило різкий сплеск попиту на міжнародні подорожі, що виявилося у зміні статусу та розширенні участі України на ринку міжнародного туризму. Насамперед розширилася участь країни на цьому ринку. З держави-реціпієнта з обмеженим обсягом обслуговування вона перетворилася на країну-генератора туристичних потоків зарубіжного (виїзного) туризму. Такий процес був характерний на перехідному етапі для Польщі, Чехії та інших колишніх соціалістичних країн і має об'єктивне соціально-економічне підґрунтя.

Поступові позитивні зрушення в економічній ситуації та певні кроки на шляху до покращення матеріального становища населення створили об'єктивні передумови для формування сприятливого щодо туристичної діяльності ринкового середовища. Позитивні результати принесла й державна туристична політика, насамперед через запровадження системи ліцензування, що посилило контроль за якістю туристичного обслуговування. Втім, у міжнародному туризмі ситуація залишається нестабільною: пожвавлення туристичної активності чергується зі спадами, відтворюючи в цих коливаннях не лише стан внутрішнього ринкового середовища, а й світову ринкову кон'юнктуру, де імідж України залишається ще невизначеним.

На ринку міжнародного туризму Україна виступає як країна-генератор туристичних потоків, хоча потік іноземних туристів до нашої країни постійно зростає [12, c. 24-26].

Попри позитивні зрушення на національному ринку туристичних послуг, які позначені зростанням обсягів діяльності на внутрішньому ринку та збільшенням потоку іноземних відвідувачів, ще помітною залишається тенденція перевищення виїзного потоку над в'їзним у структурі міжнародного туризму. Варто відзначити певне падіння темпів виїзного туризму та його мотиваційний і географічний перерозподіл, що позитивно характеризує зміни на національному туристичному ринку. Основними партнерами країни на ринку зарубіжного туризму залишаються країни-сусіди, до яких спрямовані як туристичні, так і транзитні поїздки: Польща (31,4%), Росія (30,5%), Молдова (11,5%), Білорусь (6,5%), Угорщина (5,7%), Словаччина (4,2%). Запровадження візового режиму у відносинах із Словаччиною позначилось зменшенням виїзного потоку майже на 19% за рік. Відпрацьовується механізм роботи візового режиму з Польщею та Угорщиною, які з 1.05.2004р. стали членами Європейського Співтовариства.

Змінюється мотиваційна структура туристичних подорожей українців за кордон — провідне місце займають поїздки з рекреаційною та екскурсійною метою. У ритміці виїзних потоків можна прослідкувати наявність двох «гарячих» сезонів — яскраво вираженого літнього та менш вираженого зимового. Потоки зарубіжного туризму замикаються переважно в межах Європи, хоча їх географія постійно розширюється: якщо у 1997р. українці відвідали 62 країни, то у 2000р. — 96. Серед регіонів Європи постійно популярні країни Західної Європи (особливо Франція, Німеччина, Велика Британія, Австрія, Швейцарія) та Середземномор'я (Італія, Іспанія, Туреччина, Греція). Водночас зростають, завдяки активній ринковій політиці країн-партнерів, туристичні потоки до країн Східного Середземномор'я (особливо на Кіпр) та Північної Африки (Єгипет, Туніс, Марокко).

На ринку іноземного (в'їзного) туризму також спостерігається значна сезонність, «пік» якої припадає на липень-серпень, оскільки основною метою приїзду в Україну іноземних туристів є рекреація і відпочинок (понад половину всіх відвідувань) та бізнес (майже 32%). Водночас зростає чисельність туристів, які прибувають з курортно-лікувальною та спортивно-оздоровчою метою, хоча частка цих сегментів залишається порівняно незначною. Відповідно до мотивації потік іноземних туристів розподіляється й територіально: майже половина його спрямована на Крим, третина — до Києва, п'ята частина — до Одеської області і майже 7% — до Львівської.

За останні три роки до України спрямовані туристичні потоки із 168 країн світу. Спостерігається зростання в'їзного потоку з країн СНД (особливо Казахстану, Молдови, Росії), з Туреччини, країн Африки, Східної Азії та Тихоокеанського басейну, з Південної Азії, що, на жаль, свідчить не стільки про туристичну привабливість України, скільки про використання туризму як міграційного інструменту. Зменшується потік з колишніх соціалістичних країн Європи (Чехія, Словаччина, Болгарія, Угорщина), хоча майже п'яту частину обмінів становить прикордонний обмін [32, c. 3].

Зростає значення України як транзитної держави, і це позначається на кількості одноденних відвідувачів, чисельність яких протягом останніх років стабільно росте, перевищуючи 50% всіх відвідувань. Особливо зріс транзитний потік через Україну з країн СНД (Туркменістану, Таджикистану, Росії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану).

Ситуація, що склалася в туристичній сфері останнім часом, вимагає активного пошуку засобів подолання кризових явищ та інтенсифікації виробництва туристичного продукту із забезпеченням необхідної його якості.

Проблеми, які можна спостерігати сьогодні в галузі туризму України, є наслідком того економічного минулого, яке залишилося нашій державі після розпаду СРСР. Тому ці явища є досить глибинними, а їх розв'язання потребує комплексного та продуманого підходу. Зрозуміло, що цим на державному рівні займаються спеціально створені урядові та неурядові організації. На мою ж думку, слід наголосити на тих факторах, які призводять до тієї ситуації, що спостерігається на ринку туризму. Саме намагаючись їх змінити, і можна досягти якщо не абсолютного, то хоча б поступового часткового покращення стану туристичної галузі України.

Фактори, що спричиняють розвиток іноземного туризму, не адекватний природо-ресурсному, історико-архітектурному та рекреаційному потенціалові України, знаходяться як у суто внутрішній, галузевій, так і в зовнішній (переважно загальноекономічній) площинах. Основними з галузевих факторів є:

- Недостатній рівень розвинутості безпосередньо мережі та об'єктів туристичної інфраструктури, їх невідповідність світовим стандартам. Слід пам'ятати, що виробнича база галузі формувалася, в основному, за радянських часів з орієнтацією переважно на невибагливого туриста, тому серед об'єктів інфраструктури переважають великі (порівняно з аналогічними закордонними) комплекси, із значною концентрацією місць та низьким рівнем комфортності. Потрібно також відзначити, що в Україні лише близько 10% готелів відповідають міжнародним стандартам, серед них станом на 2000 рік не було жодного п'ятизіркового, і тільки шість мали чотири зірки. Зараз ситуація починає поступово змінюватися, все ж виник перший п'ятизірковий готель в Україні. Але до стабілізації ситуації ще далеко. На щастя, усвідомлення цього як важливої проблеми галузі вже існує у державі. До 2010 року лише у Києві має з'явитися п'ять п'ятизіркових готелів, 12—15 — чотиризіркових, а також 40—50 — тризіркових, що, за ідеєю, мало б сприяти притоку туристів у столицю. Про стан українських шляхів говорити взагалі не доводиться. Одним із дійових засобів прискорення розвитку туризму в Україні є розвиток туристичної інфраструктури у мережі міжнародних транспортних коридорів (МТК). За оцінками експертів, вона має найвищий в Європі коефіцієнт транзитності (з 13 тис. км автомобільних шляхів державного значення понад 9 тис. км є магістралями, зв'язаними з МТК). У з потужним туристичним потенціалом нашої країни, цей факт може стати важливим фактором розвитку вітчизняної економіки.

- Відсутність скоординованої висококваліфікованої та грамотної системи дій з проведення туристичного продукту України на світовий ринок, яка б давала відчутні результати. Проблеми виникають насамперед з рекламою вітчизняних курортів.

- Технологічна відсталість галузі. В Україні практично не застосовуються туристичні технології, які в розвинутих країнах набули ознак повсякденної ужитковості: електронні інформаційні довідники щодо готелів, транспортних маршрутів і туристичних фірм з переліком і вартістю послуг, які ними надаються; у світі практично всі довідники з туризму випускаються в електронному, а більшість – у Internet-форматах, що дає їх користувачам можливість бронювати місця в готелях і на транспортні у режимі реального часу – “on-line”). Останнім часом в галузі інформаційних технологій України спостерігається значне пожвавлення. Тому слід також активно використовувати цю можливість для наближення до виходу на світовий рівень обслуговування клієнтів.

- Низький рівень обслуговування, зумовлений загальною кваліфікацією працівників галузі. На сьогодні в Україні практично відсутні відповідна система в галузі туризму для підготовки і перепідготовки кадрів, а також чіткі та адекватні світовим стандартам кваліфікаційні вимоги; тим часом як у Росії, наприклад, яка, за прогнозами ВТО, у 2020 р. увійде до десятки найбільш відвідуваних країн світу, вже сьогодні функціонує близько 40 державних і приватних навчальних закладів підготовки кадрів для туризму). В нашій державі також поступово виникають відповідні навчальні заклади, але вони роблять лише перші кроки у цьому напрямку, не маючи відповідного досвіду.

- Відставання масштабів (навіть порівняно з середніми показниками по СНД) нормативно-правового та організаційного забезпечення туристичної діяльності, яке значною мірою пояснюється перманентною адміністративною реформою в Україні. Про останні зміни та перегляд стратегії держави в галузі туризму йтиметься нижче [34, c. 32-35].

Головними зовнішніми факторами, які стримують розвиток туризму в Україні, є викликана млявістю та несподіваністю економічних реформ несприятливість існуючих умов для підприємництва взагалі та туристичного зокрема, недосконалість і навіть певна агресивність нормативно-правового поля (і в тому числі – правил і умов перетинання кордонів іноземцями) і, як наслідок, відсутність необхідних інвестицій для розвитку туризму – як внутрішніх (через тривалу економічну кризу), так і іноземних (через несприятливий інвестиційний клімат). Несприятливість бізнесового клімату спричинила той факт, що з майже 3000 українських туристичних підприємств, які мають дійсні ліцензії на надання туристичних послуг, фактично на ринку працюють лише близько третини.

Як вже зазначалося, саме ці зовнішні та внутрішні фактори можуть бути базою, на основі якої розроблятимуться пропозиції щодо виходу галузі з кризового становища та слугувати вказівниками подальших напрямків її розвитку.

Якщо розглядати альтернативи, що існують сьогодні перед українським туризмом, то є лише два шляхи, тобто два сценарії подальшого перебігу подій. Саме зараз відбувається той вирішальний момент, від якого залежить майбутнє українського туризму, коли з'ясовується, чи стане туризм однією з головних статей доходу у бюджеті, як це відбувається у більшості цивілізованих країн світу, чи залишиться на тому ж рівні, на якому він існував до сьогодні. Все це визначається тими орієнтирами, що будуть закладені в політику розвитку туризму, тобто, якщо говорити доступніше, тим на кого буде спрямований наш ринок туристичних послуг. Таким чином, стоїть альтернатива: чи робити акцент на іноземного споживача чи реанімувати внутрішній туристичний процес.

Зрозуміло, що палкі суперечки, які ведуться з цього приводу, базуються на перевагах та недоліках як першого, так і другого шляху розвитку.

Якщо орієнтуватися насамперед на іноземного споживача, то це потребуватиме серйозного перегляду всієї суті самого поняття туристичної послуги як такої. Не треба втішати себе ілюзіями, що при наявності сучасного рівня комфорту на кількох туристичних об'єктах в цілій державі можна істотно змінити ситуацію. Адже іноземний турист їде в Україну насамперед за враженнями, і готовий платити за них, у державу, а не в ізольований від неї туристичний об'єкт. За оцінками фахівців, за останні 4 роки наші можливості по прийому іноземних туристів використані на 10 %, від чого ми втратили 80 % валютних надходжень. Отже, будьмо реалістами - “буму” іноземних туристів в найближчі роки очікувати не варто. Під великий сумнів можна поставити надії на істотне пожвавлення процесу припливу іноземних інвестицій на туристичний ринок України.

Тобто, слід обрати, чи форсованими темпами довести рівень туристичного комфорту до міжнародних стандартів, чи поступово налагоджувати сервіс та реанімувати внутрішній туристичний процес. Зрозуміло, що така постановка питання є досить умовною, але на рівні концептуального обґрунтування програм на найближчу перспективу перевагу слід віддати другому варіанту. Звичайно, це не познає, що при цьому треба ігнорувати вигоди від міжнародного туризму. Йдеться, насамперед про те, щоб піднятися на ноги за рахунок власних споживачів, і тоді вже, маючи відповідну базу, прагнути максимізувати свої досягнення на світовому рівні [35, c. 20].

Але навіть обираючи другий шлях розвитку (орієнтація на розвиток внутрішнього туристичного процесу), постаємо перед вибором, в якому саме напрямку працювати: в'їзний (регіональний) чи виїзний туризм розвивати. Так, організація поїздок за межі України - справа доволі прибуткова, і на ній заробляють гроші безліч організацій, зокрема й туристичні агенції. Але не слід забувати, що у більшості випадків – це так звані “шоп-тури”, які спричинені нестабільною економічною ситуацією в країні і тому не можуть залишатися пріоритетними надовго. Крім того, вони не є безпосередньою функцією туристичних фірм, а лише дозволяють їм отримати певний прибуток. Тим часом, у більшості держав закордонний туризм посідає якраз останнє місце. Так, у Японії з 15000 тур фірм тільки 5% організовують поїздки за її межі, решта працюють на іноземний та внутрішній туризм. Тому більш доцільним, мабуть, є розвиток саме в'їзного туризму, адже він дає додаткові робочі місця та валютні надходження.

Та структура українського туризму, яка існує вже протягом багатьох років потребує якщо не докорінної зміни, то хоча б відповідної адаптації до сучасного становища як в країні, так і у світі. На сьогодні вона є досить своєрідною. Так, майже половина (близько 43%) належить відпочинку на курортах та в інших рекреаційних зонах. Цю особливість доволі легко пояснити історичними обставинами, коли туризм саме всередині країни розвивався великими кроками. Звичайно, ніхто не стверджує, що це може стати негативною рисою нового українського туризму, але слід приділяти більшу увагу й іншим видам туризму. Так, розмір сільського, мисливського та інших спеціалізованих видів туризму становлять лише 9%.

Об'єктивно аналізуючи нормативно-правову регуляцію стану галузі туризму в Україні, слід відмітити, що вона активізувалася лише протягом декількох останніх років. Законодавство України про туризм складається з Конституції України, Закону України “Про туризм” (прийнятий лише 1995 р.), інших законодавчих актів України, що видаються відповідно до них, міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна.

До сьогодні в Україні було досить чітко вибудовано диференційовану систему органів урядового та неурядового характеру, які фахово займалися цим питанням. Так, Законом “Про туризм” встановлено, що державна політика у галузі туризму визначається Верховною Радою України. Центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму був Державний комітет України по туризму (на сьогодні - ліквідовано), повноваження якого визначалися цим законом та положенням, що затверджувалося Кабінетом Міністрів України. Державний комітет України по туризму реалізував державну політику в галузі туризму і ніс відповідальність за подальший його розвиток; брав участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань туризму. Місцевими органами державної виконавчої влади в галузі туризму є відповідні структурні підрозділи у складі органів державної виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які підпорядковані цим органам влади та Державному комітету України по туризму. Для координації діяльності міністерств і відомств України в галузі туризму створено Національну раду по туризму, яка є позавідомчим колегіальним органом [26, c. 63-65].

Проблема, на мій погляд, полягає в іншому. При впровадженні Закону “Про туризм” його метою визначалося створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їх обов'язків і відповідальності. Як бачимо, пройшло вже понад 5 років, а ситуація в туристичній галузі реально не змінилася. Тому можна дійти до цілком логічного висновку, що вся створена система органів, видана кількість законів, розпоряджень, указів є черговою жертвою бюрократизму в нашій державі. І саме це є головною проблемою сьогодення у суспільстві. Не можна вважати, що, видавши пару законів, ситуацію можна змінити на краще. Доки не прийде усвідомлення у потребі туризму як провідної галузі економіки, ніяких змін на краще не відбуватиметься.

Зараз все ще на стадії розробки знаходиться “Державна програма розвитку туризму в Україні до 2010 року”. Вона спрямована на вирішення таких існуючих в Україні проблем, як відсутність пропаганди рекреаційних можливостей країни на державному рівні та ефективної моделі інвестиційної політики в цій галузі, високі ціни на готельні послуги при їхній низькій якості, надмірний податковий тиск на туристичні підприємства, складні, порівняно із всесвітньо визнаною міжнародною практикою, візові та митні процедури і подібне. З прийняттям програми планується, що в'їзний туристичний потік зросте вже 2005 року до 9,2 млн. осіб (нині ця цифра 4,4 млн.), а кількість внутрішніх туристів — до 12 млн. (з 6,6 млн.). За попередніми підрахунками, обсяги реалізації власних послуг принесуть до українського бюджету 5,5 мільярдів гривень при загальному фінансовому обігові в галузі в розмірі 34 млрд.

І ще одне принципове питання. Всі плани, програми та проекти щодо розвитку туристичної індустрії повинні бути максимально зорієнтовані не тільки на створення належних умов для туристів, а й на забезпечення високого комфорту проживання корінних жителів регіону. Іншими словами, розвиток туристичної галузі треба розглядати як фактор стабілізації місцевих ринків праці та розширення зайнятості населення.

Серед інших питань, які регулюються відповідними урядовими організаціями, є й такі, які, наприклад, розробка першочергових кроків у реалізації Основних напрямів розвитку туризму в Україні, схвалених Указом Президента України від 10.10.1999 р. постановою Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо подальшого розвитку туризму” (від 29.04.1999 р.) Ряду центральних органів виконавчої влади дано доручення “організувати облаштування мережі міжнародних транспортних коридорів об'єктами туристичної інфраструктури, залучення інвестицій та одержання кредитів для розвитку туристичної індустрії”.

Згідно з наказом Президента України розроблений проект “Державної програми розвитку Криму як цілорічного загальнодержавного і міжнародного курортно-рекреаційного та туристичного центру” [21, c. 12].

Окремо варто зупинитися на діяльності Асоціації туризму України. На сьогодні саме вона виступає ключовою ланкою в тій системі, що була описана вище, і посідає чільне місце серед урядових та неурядових структур. Завдяки об’єднанню профільних організацій на місцях Асоціація суттєво спрощує їхню роботу, прагнучи узгодити їхню діяльність. Як приклад таких організацій можна навести Львівську організацію розвитку туризму, Асоціацію “Трускавецькурортосервіс”, Одеський регіональний центр сприяння розвитку туризму “Регіон-туризм”.

3.2. Підвищення ефективності використання туристичного потенціалу України

Провідними видовими сегментами ринку, як і раніше, залишаться рекреаційний (з метою відпочинку), курортно-лікувальний, культурно-пізнавальний (екскурсійний), спортивно-оздоровчий та релігійний туризм. На міжнародному туристичному ринку традиційним національним турпродуктом виступають відпочинок, курортно-лікувальний, культурний та екскурсійний туризм. Так, у межах програми «Намисто Славутича» створено понад 250 екскурсійних маршрутів, а на базі мінеральних вод і грязей функціонує понад 100 курортів. Маркетингові зусилля зосереджуються саме на просуванні цього традиційного продукту, а також нового, що представлений екологічними напрямами та сільським туризмом, — через поліпшення інформаційного забезпечення, участь у міжнародних регіональних заходах, проведення національних туристичних виставок, координацію з ВТО та іншими міжнародними структурами.

Розширення й урізноманітнення пропозиції України можливе на таких напрямах, як культурно-пізнавальний та екскурсійний, екологічний, спортивний, а також сільський туризм. Маркетингових зусиль потребує ринок курортно-лікувального туризму; підтримки та відновлення — ринок круїзного й спортивного туризму; розбудови — ринок гірськолижного туризму. Що ж до сегментів споживчого ринку, то головні маркетингові зусилля мають бути зосереджені на розвитку дитячого відпочинку та оздоровлення, сімейного відпочинку, відновленні й розбудові автотуризму (особливо з огляду на статус транзитної держави та створення трансєвропейських транспортних коридорів), а також релігійного туризму. Провідним споживчим ринком залишається ринок масового попиту з переважаючою мотивацією «відпочинок+екскурсії». На ринках нестандартного та елітарного попиту домінуючі позиції можуть посісти спортивний та екологічний туризм. Пріоритетним напрямом розвитку є внутрішній туризм. Його активізація передбачає диверсифікацію видових субринків та ускладнення територіальної структури внутрішнього ринку через формування місцевих територіальних ринків на основі інтенсифікації ресурсної бази туризму і розбудови туристичної інфраструктури. Головним регулятором має стати реалізація регіональної туристичної політики стимулювання малого та середнього підприємництва у внутрішньому туризмі й організації екскурсійної діяльності.

Розбудова індустрії туризму та формування національного ринку туристичних послуг вплинуть на територіальну організацію туристичного ринку країни через процеси структуризації геопростору й диверсифікації місцевих ринків, а також сприятимуть подальшій поляризації територіальної структури та ієрархізації територіальних ринків, що закріпиться процесами територіальної концентрації і спеціалізації. Зазначені процеси повинні оформитися в туристичну логістичну систему з розподільчими вузлами-координаторами внутрішніх і зовнішніх туристичних потоків (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Сімферополь, Одеса, Львів) та чіткою функціонально-територіальною диференціацією елементів територіальної структури[12, c. 25-26].

Туристична політика України на ринку міжнародного туризму ґрунтується на активній маркетинговій стратегії, що має на меті стимулювання іноземного туризму через створення позитивного туристичного іміджу країни як держави безпечного та комфортного перебування. Для цього запроваджується спрощення візових формальностей, розбудовується індустрія туризму та підвищується якість обслуговування відповідно до європейських стандартів.

Розвиток внутрішнього туризму визначено Державною програмою розвитку туризму до 2010 р. як пріоритетний напрям туристичної діяльності, і за останні три роки намітилася тенденція до зростання внутрішнього туризму та екскурсійної діяльності.

Національний туристичний ринок України належить до реформованого типу і є ринком країни перехідної економіки з середнім рівнем соціально-економічного розвитку, який формує ринкові структури та індустрію туризму відповідно до макрорегіональних (європейських) стандартів. Сучасний етап характеризується відносно незначною участю у світовому туристичному процесі та переважанням експорту туристичних послуг.

Згідно із Законом України «Про туризм» (1995 р.) туризм визнано одним із пріоритетних напрямків розвитку господарства країни, що зумовлює державну увагу та проведення стимулюючої державної туристичної політики, спрямованої на розбудову індустрії туризму відповідно до європейських стандартів. Інституційно-організаційна підсистема індустрії туризму країни перебуває в стадії перманентного реформування, що значно ускладнює проведення послідовної туристичної політики і не стимулює розвиток інвестиційного процесу. Державну туристичну політику на ринках міжнародного та внутрішнього туризму впроваджує Державна туристична адміністрація України шляхом координації інтересів державних і місцевих органів влади, некомерційних організацій та комерційних суб’єктів ринку. Розбудовується система підготовки кадрів для туризму і координуються зусилля в цьому напрямі[8, c. 32-35].

На сьогодні рекреаційно-туристичний комплекс реалізує свої можливості лише на третину. Це зумовлено низкою причин, зокрема: високі податки; невирішеність питань приватизації землі та захисту приватного капіталу; недостатня державна підтримка суб'єктів державного підприємництва; відсутність системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері послуг; недостатнє кадрове забезпечення сфери туризму та ін.

Одна з вагомих причин — недостатній рівень розвитку і недосконалість туристичної інфраструктури. За даними 2002 р., з 1254 готельних комплексів у країні лише незначна частина відповідає сучасним нормам, 80 відсотків готельних підприємств потребують ремонту, номери — реконструкції та переоснащення, технологія обслуговування — автоматизації й комп'ютеризації. Назріла необхідність розвивати мережу комфортабельних готелів і кемпінгів, насамперед уздовж міжнародних транспортних коридорів, що проходять через територію України.

Необхідно створити мережу готелів і туристичних баз цільового призначення: готелів для індивідуальних туристів та мисливських і риболовних баз, літніх та зимових спортивних баз, готелів для туристів, що приїздять з метою лікування, курортних готелів, ферм для любителів сільськогосподарської праці, транзитних мотелів, дорожніх ресторанів тощо.

Попри всі реалії сьогодення, варто зазначити, що Україна об’єктивно має потужний туристичний потенціал, який, на жаль, використовується не дуже ефективно. Так, вагомою складовою туристичного потенціалу країни є історико-культурні пам’ятки. Найбільше туристів приваблюють розкопки античних міст Північного Причорномор’я (Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей); пам’ятки Київської Русі ІХ-ХІІ ст. у Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Володимирі-Волинському; пам’ятки оборонної архітектури (фортеці в Луцьку, Меджибожі, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, Ужгороді та Мукачевому); палацеві комплекси в Криму, на Львівщині та Чернігівщині; пам’ятки культової архітектури в Києві, Львові, на Івано-Франківщині, у Почаєві, Мукачевому і Чернівцях, а також дерев’яної культової та цивільної архітектури в Карпатах.

Природний потенціал України складають узбережжя Чорного та Азовського морів, рельєф, водні (понад 70 тис. річок, більше 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних водоймищ), лісові, рослинні та тваринні ресурси. На їх основі створено 5 національних природних парків, 15 державних заповідників, заказники, дендропарки, пам’ятки садово-паркового мистецтва, які належать до природоохоронних територій. Родовища лікувальних грязей, а також мінеральних і радонових вод входять до рекреаційного потенціалу нашої країни, який має не тільки внутрішнє, а й міжнародне значення. Крім того, Україна розташована на перехресті шляхів між Європою і Азією: важливі залізничні та автомобільні магістралі, порти Чорного і Азовського морів, а також Дунаю, авіа мережа здатні забезпечити її інтенсивні багатосторонні зв’язки з багатьма країнами.

Як уже згадувалося вище, великі сподівання покладаються на реалізацію глобальної програми створення в Україні транспортних коридорів. Вони можуть дати не тільки тисячі й тисячі нових робочих місць на строк будування, а й створити певний поштовх до появи багатьох малих та середніх підприємств інфраструктури подальшого обслуговування транспортних коридорів[26, c. 66-68].

Головні стратегічні напрями подальшого розвитку рекреаційно-туристичного комплексу України такі:

— забезпечення загальнодержавної і регіональної підтримки туризму, залучення до його розвитку як державних, так і підприємств інших форм власності, а також окремих громадян;

— створення розвиненої туристичної інфраструктури з метою надання якісних і різноманітних послуг туристам;

— забезпечення пріоритетності вітчизняного внутрішнього та іноземного (в'їзного) туризму на основі використання туристичних ресурсів, національної історико-культурної спадщини українського народу;

— розвиток інформаційно-рекламної і маркетингової діяльності;

— підготовка і перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів для потреб рекреаційно-туристичної діяльності.

Ці та інші напрямки визначають орієнтири і пріоритети розвитку рекреаційно-туристичної діяльності в Україні. В її основу мають бути покладені регіональні цільові програми та бізнес-плани.

Держава має сприяти розвитку туризму, раціональному використанню та збереженню туристичних ресурсів. На 30 відсотків збільшилася кількість організацій, що надають туристичні послуги. Нині в Україні 4,2 тис. таких фірм. В Україні сформувався один із найпотужніших в Європі рекреаційно-туристичний потенціал, який нараховує близько 7850 об'єктів з можливістю оздоровлення 8—10 млн осіб на рік. Потужності рекреаційно-туристичного комплексу України порівняно з країнами СНД у 10 разів вищі.

Забезпечення сталого розвитку туристичної галузі значною мірою має базуватися на модернізації інфраструктури туристичної та курортно-рекреаційної сфери. З цією метою видається необхідним запровадити спеціальний інвестиційний режим для сприяння будівництву і реконструкції готелів та інших об’єктів туристичної інфраструктури, що спонукатиме іноземних та вітчизняних інвесторів вкладати кошти у туристичну індустрію. Водночас необхідне запровадження практики прямого фінансування з державного та місцевих бюджетів заходів щодо розвитку туристичної інфраструктури, зокрема облаштування маршрутів, місць для відпочинку в лісах та гірських районах, громадських пляжів, оглядових майданчиків, центрів туристичної інформації, інформаційних стендів на дорогах тощо.

Проведене дослідження переконливо свідчить, що умовою регіонального розвитку туризму є чіткий розподіл повноважень між центральними та регіональними галузевими органами влади, а також між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Автор наполягає на доцільності делегування органам місцевого самоврядування повноважень щодо розвитку місцевого туризму: створення регіональних туристичних корпорацій, туристичних інформаційних центрів, розбудови інфраструктури, залучення інвестицій тощо. Ефективному здійсненню делегованих повноважень може сприяти створена на рівні центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого належать питання туристичної галузі, робоча група фахівців, що на основі нормативно-правової бази України, з урахуванням зарубіжного досвіду розроблятиме конкретний план заходів для кожного окремого туристичного регіону та дасть змогу втілити його в життя[34, c. 35-36].

Аналіз свідчить, що самостійний розвиток туристичної галузі без суттєвої державної підтримки, який відбувався протягом останніх десятиліть, призвів до практично монополії комерційних форм та видів туризму. З метою зниження соціального напруження в галузі і в суспільстві в цілому необхідне впровадження державної політики соціалізації туристичної галузі. Ураховуючи досвід державної підтримки розвитку соціального туризму радянських часів і зарубіжний, зокрема досвід Франції, Росії, Німеччини, визначено найбільш дієві механізми соціалізації туристичної галузі України:

- законодавчі – розробка та прийняття комплексної державної Програми розвитку соціального туризму в Україні, розрахованої на 10 років, основними етапами якої мають стати: прийняття законів України “Про соціальний туризм”, “Про молодіжний та дитячий туризм”, Концепції розвитку спеціалізованої туристичної інфраструктури (для інвалідів, родинного відпочинку, студентів тощо);

- забезпечення умов для залучення до активного споживання туристичних послуг інвалідів, пенсіонерів, військовослужбовців, малозабезпечених та багатодітних громадян та їх родин, у тому числі через розвиток спеціалізованої туристичної інфраструктури для відпочинку людей з обмеженими фізичними можливостями, побудова пансіонатів та санаторіїв для сімейного відпочинку, розвиток недорогих видів відпочинку: турів вихідного дня, екскурсій, сільського зеленого туризму, агротуризму тощо;

- створення дієвих дисконтних систем для молоді та студентів, впровадження системи “культурних карток”, підтримка міжнародних дисконтних карток та студентських посвідчень, формування системи пільг для іноземних студентів та молоді, що прибули до України з метою навчання, подорожей чи за програмою культурного обміну (наприклад, введення диференційованих тарифів на транспортні послуги для іноземних студентів, знижки на розміщення, харчування, страхування, туристичні послуги);

- підтримка культурного обміну між молоддю та дітьми різних країн, зокрема через створення літніх міжнародних таборів, центрів екологічного туризму (волонтерських таборів), літніх університетів і мовних шкіл в туристично привабливих регіонах України, проведення міжнародних конкурсів, олімпіад, фестивалів;

- сприяння розвитку спеціалізованої інфраструктури та супутніх послуг, розрахованих на потреби молодіжного туризму та культурного обміну (кемпінги, інформаційні служби, довідкова література, табори, хостели тощо). Пріоритетним напрямом може стати розбудова системи недорогих готелів – хостелів у туристичних центрах України;

- створення умов для сезонного працевлаштування молоді в туристичній галузі (сезонні біржі праці, сприяння залученню молоді до сезонних робіт та їх оплата тощо), системи пільгового кредитування для студентів та молоді з метою участі в туристичних та обмінних програмах (пільговий відсоток на кредит, невелика застава тощо);

- розробка, впровадження та популяризація системи відпускних чеків для працівників комерційних структур, які потребують додаткового захисту, на зразок профспілкових туристичних путівок для працівників бюджетних установ;

- залучення до розвитку соціального туризму органів місцевого самоврядування і впровадження механізмів стимулювання підприємців щодо розвитку соціального туризму (наприклад, наданням певних податкових пільг, преференцій).

Ці заходи мають стимулювати туристичний та культурний обмін між молоддю та студентами різних країн світу й Україною, сприяти ефективному впровадженню державної політики соціалізації молоді, створити привабливий імідж держави, зробити нашу країну відкритою для світового суспільства. Отже, як вже неодноразово зазначалося, розвиток туристичної галузі є надзвичайно актуальним для України. Унікальний комплекс історичних, культурних та природних пам’яток, значні рекреаційні можливості, які має наша держава, приваблюють дедалі більше туристів, у тому числі й іноземних. Забезпечувати належну віддачу від цього потужного потенціалу, використовувати його для активного відпочинку та оздоровлення людей можна лише за умови чіткої організації туризму, впровадження ефективних механізмів державного регулювання галузі, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів. Виходячи зі світового досвіду необхідно, щоб законодавчі та виконавчі органи забезпечили зацікавлений підхід до розвитку туризму, щоб він став частиною загальнодержавної гуманітарної політики і пріоритетів, враховувався при розгляді інших питань, які мають національне значення[8, c. 34-35].

Висновки

За оцінками експертів ВТО, інтеграція України у світовий туристичний процес відбуватиметься через розвиток стандартної пропозиції на масовому ринку відпочинку та розваг, на ринку екскурсійного туризму культурно-просвітницького спрямування (програми "Намисто Славутича", "Чумацькими шляхами", "Шовковий шлях" та інші), а також екологічного напряму, де пропозиція базується на активних формах дозвілля у природному середовищі (спортивно-оздоровчі види, спеціалізований спортивний туризм, у тому числі з елементами екстремального). Серед перспективних ринкових сегментів для України — ринок релігійного туризму та забезпечення паломницького попиту (християнство, іудаїзм), ринок круїзного туризму (особливо ріка-море) та сільського (зеленого) туризму. Розвиток цих напрямів насамперед має спиратися на внутрішній попит і зусилля суб'єктів національного ринку пропозиції: лише апробація на внутрішньому ринку забезпечить конкурентоспроможність такого продукту на ринках міжнародного туризму, передусім європейському.

Отже, проаналізувавши ситуацію в туристичній галузі України, я спробувала виокремити її головні проблеми та знайти альтернативний шлях виходу з кризи. Зрозуміло, така робота є далекою від висновків та думок справжніх фахівців і експертів у цій галузі. Але незалежно від рівня фахової підготовки, на сьогоднішній день є декілька речей, очевидних, мабуть, кожному громадянинові України. Найважливіше з них — аби досягти успіху, слід докласти загальних зусиль до розв'язання проблеми. Це мають бути не лише викладені на папері думки законодавців з приводу того, якою б вони хотіли бачити галузь туризму у майбутньому, а конкретні вчинки з їхнього боку. І починати слід не тільки з економічних та законодавчих нюансів. Так, на сьогодні можна говорити про деяке покращення загальної ситуації. Так, спостерігається певна зацікавленість іноземних інвесторів. Розпочато реконструкцію ряду київських готелів; у Карпатському регіоні розпочала діяльність з розвитку туристичної галузі міжнародна організація TACIS; британський фонд "Ноу-хау" взяв на себе витрати на відновлення туристичних об'єктів Львова; декілька мільйонів доларів вкладено в ялтинський готель "Ореанда" та відому "Поляну казок".

Туристична галузь, хоч і дуже повільними кроками, починає збільшувати свої показники. Але не можна зупинятися на досягнутому. Саме від того, яким шляхом піде зараз розвиток галузі, залежить усе її майбутнє зокрема та майбутнє економіки, а отже, і життя України в цілому.

Розглянутими питаннями тема розвитку туристичного ринку не вичерпується. Існують проблеми раціонального використання санаторно-курортної інфраструктури, відновлення традицій напряму туризму, що його нині називають екологічним, перспективного для України ринку в'їзного релігійного туризму та інші, що можуть бути темою окремих публікацій.

Шляхи розвитку туризму в Україні намічені у прийнятій 2002 р. Державній програмі, розрахованій до 2010 p., яка має соціальну спрямованість на збереження здоров'я людей, зміцнення духовного, культурного та творчого потенціалу нації, впровадження екологічної культури та культури спілкування, здорового способу життя і повинна забезпечити можливості для прояву суспільної та самодіяльної ініціативи населення.

Аналіз сучасних тенденцій розвитку національної туристичної галузі та узагальнення зарубіжного досвіду дали змогу обґрунтувати вибір стратегічних напрямів державного регулювання розвитку туризму в Україні, зокрема щодо його соціалізації, екологізації, інформатизації, децентралізації управління з передачею значних повноважень органам місцевого самоврядування. На нашу думку, перспективними видами туризму для України є внутрішній та в'їзний, у рамках яких особливої уваги, державної підтримки та регулювання потребує розвиток соціального, ділового, сільського туризму.

Україна має всі об'єктивні передумови, щоб стати однією з передових туристичних країн світу, однак аналіз сучасного стану функціонування вітчизняної туристично-рекреаційної галузі свідчить про те, що ефективність діяльності цієї галузі стримується через невирішеність низки проблем. Насамперед це проблеми нормативно-правового забезпечення функціонування туристичної галузі, для розв'язання яких необхідно внести відповідні зміни та доповнення до чинного законодавства з питань туризму, зокрема видається необхідним закріплення за в'їзним та внутрішнім видами туризму статусу пріоритетних; розробка економічних інструментів стимулювання діяльності з обслуговування туристів у середині країни та залучення інвестицій у туристичну галузь; затвердження національних стандартів усіх видів туристичних послуг; створення дієвих механізмів контролю якості послуг та збереження і раціонального використання природної та культурної спадщини України. У роботі пропонується розробити та прийняти такі нормативно-правові акти: "Кодекс туризму", закони України "Про сільський туризм", "Про соціальний туризм", "Про молодіжний та дитячий туризм", Концепцію розвитку українських курортів, а також внести окремі поправки до законів України "Про туризм", "Про місцеве самоврядування" (щодо функцій органів місцевого самоврядування в галузі туризму) та інших нормативно-правових актів.

Установлено, що важливими передумовами розвитку туризму на регіональному та місцевому рівнях є, передусім, покращання взаємодії і кооперації між органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємцями, інвесторами, а також іншими особами та організаціями, активне співробітництво яких може привести до створення привабливого туристичного продукту. Запропоновано комплекс механізмів залучення територіальних громад до розвитку туристичної галузі, зокрема дієвим механізмом співпраці органів місцевого самоврядування та підприємців у галузі туризму може стати регіональна туристична корпорація як добровільне об'єднання юридичних осіб, створене з метою координації діяльності учасників, забезпечення захисту їхніх прав, інтересів у державних та інших органах, спільної реалізації учасниками різноманітних програм та проектів та розподілу прибутку, отриманого від їх здійснення. Ефективним механізмом залучення територіальних громад до розвитку туристичної галузі на регіональному і місцевому рівнях також видається створення робочої групи фахівців галузі, яка на основі розроблених на державному рівні типових положень, правил і рекомендацій, у контексті європейського досвіду, зокрема французького, розроблятиме конкретний план заходів для кожного окремого туристичного регіону. На першому етапі група має впроваджувати ці заходи в життя, а на наступних — контролювати і підтримувати їх.

У дослідженні обґрунтовано, що для багатьох малих міст і сільських населених пунктів України туризм є найбільш перспективною галуззю, яка сприятиме їх соціально-економічному зростанню. Незважаючи на активізацію міської влади багатьох міст, недостатність досвіду, традицій та знань уповільнює розвиток туристичної галузі, тому вимагається її державна підтримка. Насамперед необхідні: розробка методичних документів, які допоможуть місцевій владі розвивати туризм, проведення науково-практичних семінарів із залученням зарубіжних спеціалістів з цих питань, розробка комплексної програми розвитку малих історичних міст України разом з представниками Спілки малих історичних міст України. Для розвитку сільського туризму не вимагаються державні кошти, але потрібна державна підтримка через нормативно-правове забезпечення (розробку та прийняття Закону України "Про сільський туризм"), впровадження фінансових (позики і гранти) та розробку низки фіскальних (податкових, тарифних) механізмів. Одним з видів діяльності в напрямі просування місцевого туристичного продукту є створення туристичних інформаційних центрів у формі державних підприємств, підпорядкованих органам місцевого самоврядування, які працюють на принципах самоокупності за рахунок отримання доходів від надання інформаційно-рекламних послуг подорожуючим та консультативних послуг виробникам туристичного продукту.

Реалізація вказаних заходів дасть змогу підвищити темпи розвитку туристичної галузі, проводити активну загальнодержавну політику в цій важливій складовій економіки України, забезпечити координацію заходів центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських організацій, стимулюватиме місцеву ініціативу, розвиток соціального туризму. Це, у свою чергу, сприятиме збільшенню туристичних потоків на внутрішньому ринку туристичних послуг, формуванню мережі економічно самодостатніх туристичних центрів та курортів як рекреаційної, так і лікувальної спеціалізації, створенню необхідних умов для швидкого розвитку суміжних галузей, організації нових робочих місць, збільшенню надходжень до бюджетів усіх рівнів.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про туризм» №1282/4 від 18.11.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №29.
2. Алєксєєва Ю. Державне регулювання туризму в Україні // Трансформаційні процеси розвитку туризму та готельного господарства України: Матеріали Всеукр. наук.-практ. студент. конф. – К.: КУТЕП, 2002. – С. 79-80.
3. Алєксєєва Ю. Регіональні аспекти регулювання туристичної галузі України // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали наук.-практ. конф.: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во НАДУ, 2002. – Т.2. – С. 233-234.
4. Биржаков М.Б. Введение в туризм. — СПб.: Издательский дом «Герда», 2003. — 5-е изд. — 320 с.
5. Білоцерківець Н. Україна туристична // Українська культура. — 2006. — № 3-4. — C. 8-10.
6. Біркович В.І. Модернізація туристичного та рекреаційного потенціалу регіонів України // Статистика України. — 2006. — № 3. — C. 83-86.
7. Бриггс С. Маркетинг в туризме / Пер. с англ. — К.: Знання-Прес, 2005. — 358 с.
8. Бурнашов І. Проблеми та перспективи розвитку туризму в Україні // Диференційне забезпечення керівництва. — 2005. — Вип. 12/7, 4782. — C. 1-35.
9. Валентюк І. Туризм як галузь господарського комплексу України // Управління сучасним містом. — 2001. — №10-12(4). — С. 60.
10. Виноградська А. Розвиток українського туристичного бізнесу // Економіка. Фінанси. Право. — 2000. — № 5. — C. 13-18.
11. Власенко С. Туризм як спосіб виживання // Україна і світ сьогодні. — № 29 (липень). — C. 6.
12. Герасименко В. Імідж України як об'єкта міжнародного туризму // Маркетинг в Україні. — 2000. — № 1. — C. 24-26.
13. Гуляев В.Г. Туризм: экономика и социальное развитие. — М.: Финансы и статистика, 2003. — С. 5.
14. Долматов Г.М. Международный туристический бизнес: история, реальность и перспективы // Сер. «Учебное пособие». — Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. — 320 с.
15. Іваськів В. Щоб усі шляхи вели в Україну: Про особливості і можливості туристичної галузі // Діловий вісник. — 1999. — № 10. — C. 16-17.
16. Кабушкин Н.И. Менеджмент туризма: Учеб. — 3-е изд., испр. — Мн.: Новое издание, 2002. — 409 с.
17. Кафарський В. Український туризм: здобутки чи втрати // Голос України. — 2005. — 30 листопада. — C. 10-11.
18. Кобржицкий В. Туристический менеджмент в Украине: вчера, сегодня, завтра // Персонал. — 1999. — № 1. — C. 52-56.
19. Козловський Є. Основні напрями розвитку міждержавної політики та управлінських засад у галузі туризму країн СНД // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4. — C. 398-403.
20. Комерсант. — Власть. — 2000. — №1.
21. Криворученко В. Туризм — справа прибуткова. Якщо вона розвинена // Голос України. — 1999. — 15 квітня. — C. 12.
22. Левковська Л. Стан і перспективи розвитку туризму та готельного бізнесу Україні // Економіка України. — 2003. — № 6. — С. 31-36.
23. Любіцева О. Ринок туристичних послуг як об’єкт географії туризму // Український географічний журнал. — 2003. — № 2. — C. 43-51.
24. Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). — К.: Альтерпрес, 2002. — 436 с.
25. Ляшкевич П. Туризм в Україні: сучасний стан та пріоритети розвитку // Освіта України. — 2005. — 15 листопада. — C. 6.
26. Мельниченко С. Туристична галузь — суттєве джерело поповнення коштів державного бюджету // Фінанси України. — 2001. — № 2. — C. 63-68.
27. Олдак П.Г. Индустрия туризма — одно из ведущих направлений современной экономики // Проблемы развития индустрии туризма / Под. ред. Л.Ф. Ходоркова. — Новосибирск, 1990. — 320 с.
28. Пестушко В. Український туризм у контексті глобалізації: сучасний стан і перспективи // Географія та основи економіки в школі. — 2007. — № 11-12. — C. 42-43.
29. Прейгер Д. Розвиток іноземного туризму в Україні в контексті розбудови міжнародних транспортних коридорів // Економіка України. — 2001. — № 6. — C. 20-28.
30. Слободенюк Е. Туристична привабливість України // Культура і життя. — 2006. — 29 листопада. — C. 1.
31. Стадницька М. Туризм і Україна // Універсум. — 2001. — № 11-12. — C. 46-48.
32. Стативка Б. Туризм в Україні. Наближаємось до світових стандартів? // Культура і життя. — 2007. — 26 вересня. — C. 3.
33. Уваров В.Д., Борисов К.Г. Международные туристические организации. — М.: Международные отношения, 1990.
34. Уварова Г. Рекреаційно-туристичний потенціал України // Географія та основи економіки в школі. — 2008. — № 2. — C. 29-36.
35. Чернишенко А. Формування стратегії сталого розвитку туризму і курортів в Україні: Круглий стіл // Новости турбизнеса. — 2007. — № 12. — C. 20.
36. Шило Л. Експорт, імпорт туристичних послуг // Вісник податкової служби України. — 1999. — № 43: Спецвипуск. — C. 39-40.