Удосконалення планувальної організації лікувально-профілактичних послуг

Вступ

На тлі інтеграційних процесів України до Європейського Союзу та проведення широкомасштабних реформ в адміністративній, політичній, соціальній та інших сферах триває пошук ефективних інструментів підвищення результативності роботи державних органів. Політичні та соціально-економічні зміни в українському суспільстві, розбудова демократичних інститутів і формування оновленої парадигми функціонування системи охорони здоров'я зумовлюють потребу в науковому обґрунтуванні та вдосконаленні державного управління реформуванням галузі з урахуванням суспільних запитів і міжнародних стандартів. Саме тому створення дієвих механізмів державного управління через надання якісної та результативної медичної допомоги є нагальним і складним завданням для вітчизняної охорони здоров'я, адже прорахунки в організації та керуванні національною системою охорони здоров'я значною мірою зумовлюють невдоволення пацієнтів рівнем, ефективністю та доступністю медичних послуг.

Актуальність теми також посилюється потребою у віднайденні нових підходів до забезпечення високої якості медичного обслуговування населення через появу дороговартісних технологій, обмеженість фінансових ресурсів галузі, зростання вимог пацієнтів до якості медичної допомоги та децентралізацію управління. У цих умовах державне регулювання якістю медичної допомоги є не лише перспективним вектором стратегічного розвитку охорони здоров'я, а й тією сферою, де накопичилось чимало теоретичних і практичних проблем, розв'язання яких сприятиме виходу галузі із затяжної системної кризи.

1. Організація лікувально-профілактичної допомоги населенню України

Збереження та зміцнення здоров'я громадян України належить до ключових внутрішніх функцій держави, є пріоритетним напрямом соціальної політики та важливою складовою національної безпеки [6].

Лікувально-профілактична справа є однією з головних ланок охорони здоров'я, у якій зайнята переважна більшість медичного персоналу. На її функціонування спрямовується значна частина коштів, передбачених на охорону здоров'я загалом.

Під лікувально-профілактичною допомогою розуміють комплекс заходів, що охоплює запобігання захворюванням, раннє виявлення патологій, надання медичної допомоги пацієнтам із гострими та хронічними недугами, а також реабілітацію хворих та осіб з інвалідністю з метою подовження їхнього активного довголіття [11, С. 236-237].

Основними видами лікувально-профілактичної допомоги є:

• амбулаторно-поліклінічна;
• швидка медична;
• стаціонарна;
• санаторно-курортна.

Амбулаторно-поліклінічна допомога призначена для осіб, які потребують систематичного медичного нагляду, лікування на догоспітальному етапі та профілактичних заходів. Така допомога надається при зверненні до відповідного закладу або за місцем проживання пацієнта.

Швидка медична допомога — це вид допомоги пацієнтам із раптовими захворюваннями, що мають тяжкий перебіг, а також постраждалим унаслідок нещасних випадків. Її надають спеціалізовані заклади швидкої та екстреної допомоги в максимально можливому обсязі на місці виклику, під час перевезення та госпіталізації.

Стаціонарна медична допомога необхідна хворим, які потребують постійного лікарського нагляду, складних діагностичних процедур, інтенсивної терапії чи хірургічних втручань, що неможливо здійснити в амбулаторних умовах.

Санаторно-курортна допомога реалізується в санаторіях — спеціалізованих лікувально-профілактичних установах, де використовуються переважно природні чинники (клімат, мінеральні води, грязі), фізіотерапевтичні методи, дієтичне харчування та відповідний режим.

Структура лікувально-профілактичної допомоги та перелік закладів, які її надають дорослому населенню, представлені на рис. 1.

Організація лікувально-профілактичної допомоги базується на таких засадах [11, с. 238]:

• поєднання лікувальних і профілактичних заходів;
• безоплатне надання всім громадянам гарантованого обсягу первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства;
• наступність між амбулаторним і стаціонарним етапами;
• етапність спеціалізованого медичного забезпечення;
• дільнично-територіальний принцип;
• спеціалізація та інтеграція лікувальної допомоги.

На початок 2004 року в Україні функціонувало 2668 лікарняних закладів із загальним ліжковим фондом 412 606 ліжок. Забезпеченість стаціонарними ліжками становила 87,6 на 10 тисяч населення (табл. 1). Додатково в системі Міністерства охорони здоров'я діяло 15 526 фельдшерсько-акушерських і фельдшерських пунктів [10, с. 38].

Як зазначають упорядники збірника "Результати діяльності галузі охорони здоров'я України у 2003-2004 роках", розвиток галузі в зазначений період визначався різними тенденціями залежно від соціально-економічної ситуації та мав такі особливості [10, с. 38].

По-перше, оптимізація мережі лікарняних закладів відбувалася головним чином через скорочення дільничних лікарень, кількість яких зменшилась на 32,1% унаслідок їх реорганізації у сільські лікарські амбулаторії, диспансери та спеціалізовані лікарні. Водночас, що важливо підкреслити, рівень госпіталізації не знижувався, натомість зростала середня зайнятість ліжок і скорочувалася тривалість перебування пацієнтів у стаціонарах.

По-друге, забезпеченість населення ліжковим фондом змінюється нерівномірно в різних регіонах, що призводить до суттєвих відмінностей цього показника. Так, при середньому значенні 87,6 ліжка на 10 тисяч населення (табл. 1), показник коливається від 76,5 у Житомирській до 109,5 у Чернігівській областях.

По-третє, динаміка розвитку мережі медичних закладів свідчить про реалізацію урядової постанови щодо зменшення ресурсних витрат через розвиток менш витратних форм медичної допомоги, зокрема амбулаторно-поліклінічної, впровадження стаціонарозамінних технологій та впорядкування мережі закладів вторинного й третинного рівнів.

Комплексний аналіз наукових публікацій [4; 5; 7-9], Міжгалузевої комплексної програми "Здоров'я нації" на 2002-2011 рр. [3], інформаційно-аналітичних матеріалів "Результати діяльності галузі охорони здоров'я України у 2003-2004 роках" [10], статистичного довідника "Здоров'я населення та діяльність галузі охорони здоров'я України в 1999-2002 роках" [1] та матеріалів Кабінету Міністрів України до парламентських слухань від 29 березня 2005 р. № 2254/0/2-05 [2] засвідчує, що стратегічним вектором реформування охорони здоров'я є пріоритетний розвиток ПМСД на засадах сімейної медицини, спрямований на вдосконалення та раціоналізацію медичного обслуговування міського й сільського населення.

Розвиток інфраструктури сімейної медицини в Україні відбувається за такими напрямами [7; 10]:

• реорганізація наявної мережі міських амбулаторно-поліклінічних закладів із перетворенням відділень дільничних терапевтів і педіатрів у відділення сімейних лікарів;
• створення амбулаторій сімейних лікарів у містах і сільській місцевості;
• реорганізація закладів охорони здоров'я сільських адміністративних районів із трансформацією малопотужних, економічно неефективних дільничних лікарень та фельдшерсько-акушерських пунктів в амбулаторії сімейного лікаря.

Динаміку реорганізаційних процесів у мережі амбулаторно-поліклінічних закладів та їх кадрового забезпечення за 2002-2004 рр. наведено в табл. 2 [10, с. 40].

Поділяємо позицію укладачів збірника "Результати діяльності галузі охорони здоров'я України у 2003-2004 роках", що доступність, якість та ефективність ПМСД значною мірою визначаються її кадровим потенціалом [10].

Упродовж останніх років у межах реорганізації ПМСД на засадах сімейної медицини спостерігається щорічне збільшення кількості лікарів загальної практики/сімейної медицини (ЛЗП/СМ) на фоні поступового зменшення чисельності дільничних терапевтів і педіатрів (табл. 3) [1, с. 10].

Станом на 1 січня 2005 року первинну медичну допомогу міському населенню надавали 17 777 дільничних лікарів, серед яких 11 044 терапевти та 6 733 педіатри. Фактична кількість сімейних лікарів становила 3 791 особу, що не відповідає реальній потребі населення, яку фахівці Українського інституту громадського здоров'я оцінюють у 34-35 тисяч спеціалістів [10, с. 41].

Важливою складовою системи охорони здоров'я є також підсистема стаціонарної допомоги — один із найпоширеніших видів медичного обслуговування, у якому задіяна значна частина ресурсів галузі [6; 9].

Організаційно-управлінські заходи щодо розвитку стаціонарного сектора в 1999-2004 рр. були спрямовані на раціоналізацію інфраструктури лікарняних закладів, підвищення ефективності використання ліжкового фонду, забезпечення якості та результативності стаціонарної допомоги [1; 7; 10].

З цією метою, як зазначають автори згаданого збірника, було здійснено заходи з упорядкування мережі та ліжкових потужностей лікарняних закладів різного типу (переважно за рахунок малопотужних, економічно неефективних лікарень), оптимізації їх організаційно-штатної структури та вдосконалення механізмів фінансування. Підвищення якості й ефективності стаціонарної допомоги забезпечувалося через створення системи управління якістю на основі акредитації медичних закладів, ліцензування лікарської діяльності, впровадження стандартів і медичних протоколів [10, с. 42].

Стаціонарний сектор Міністерства охорони здоров'я представлений мережею з 2 668 лікарняних закладів різного типу із загальним ліжковим фондом 412 606 ліжок. Динаміку змін мережі та ліжкового фонду відображено в табл. 4 [10, с. 43].

Окрім державних стаціонарів, в Україні розпочато створення лікарняних закладів інших форм власності, зокрема приватних і кооперативних, що сприяє повнішому задоволенню медичних потреб населення та формує основу для багатоджерельного фінансування галузі [10, с. 42].

Нині в Україні створюються умови для розвитку приватного сектора в охороні здоров'я та формування засад добросовісної конкуренції між закладами різних форм власності. Лише з 1997 по 1999 рік кількість ліцензій, виданих Міністерством охорони здоров'я на приватну практику та підприємницьку діяльність, зросла з 1 849 до 3 300. На сьогодні налічується близько 3,5 тисячі самостійних приватних лікувально-профілактичних закладів і приблизно 30 тисяч індивідуальних медичних підприємств, де ліцензії видані фізичним особам [7].

У Києві, наприклад, на початку 90-х років минулого століття діяли лише дві приватні клініки, а тепер багатопрофільних — не менше 40. Як зазначає секретар комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я, материнства і дитинства Т. Бахтєєва, у стоматології частка приватних послуг сягає 60%. Багатопрофільні клініки становлять близько 5% від загальної кількості медичних закладів. Експерти прогнозують подальше зростання цього сектора, що пов'язано з підвищенням рівня життя та довіри громадян до недержавної медицини. На думку Т. Міхнової, голови правління приватної клініки "Добробут", у приватних закладах люди бачать своє відображення: успішні жінки, наприклад, прагнуть відвідувати успішних лікарів в успішних клініках. Водночас приватні лікарі визнають, що їхні послуги поки що дорогі для пересічних українців: вартість дня перебування в стаціонарі становить від 300 до 1 000 грн. У табл. 5 наведено розцінки на медичні послуги в окремих приватних клініках Києва [12].

Отже, проведений аналіз вітчизняних джерел, серед яких особливої уваги заслуговують матеріали "Результати діяльності галузі охорони здоров'я України у 2003-2004 роках", дає підстави стверджувати, що за останні роки в охороні здоров'я здійснено низку дієвих кроків щодо функціонально-структурної перебудови галузі та оптимізації лікарняної інфраструктури, результатом чого стало покращення показників роботи медичних закладів на різних рівнях і підвищення якості стаціонарної допомоги. При цьому, як свідчить досвід, важливим механізмом подальшого вдосконалення є "...поступальний розвиток стаціонарозамінних форм медичної допомоги, зокрема денних і домашніх стаціонарів". Станом на 1 січня 2005 року в системі МОЗ України функціонує розгалужена мережа таких закладів (табл. 6) [10, с. 46-47].

2. Вдосконалення організації лікувально-профілактичних послуг

До впровадження медичних стандартів надання допомоги в Україні спонукає ще одна гостра проблема — необхідність захисту медичних працівників від судових позовів і створення гарантій як для пацієнта, так і для лікаря під час професійної взаємодії.

Доведено, що для розробки медичних стандартів доцільно формувати робочі групи, до складу яких мають входити: практичні лікарі — представники різних медичних шкіл (тобто ті, хто застосовує різні підходи до лікування конкретного захворювання); професорсько-викладацький склад вищих медичних навчальних закладів; лікарі приватної практики; представники організацій, що фінансують охорону здоров'я, та юристи.

Аргументовано, що необхідними умовами впровадження медичних стандартів є: колективна участь провідних наукових медичних установ у їх розробці; ретельне рецензування проєктів; належна апробація в клінічній практиці; науково обґрунтовані переваги запропонованих протоколів (стандартів) ведення пацієнтів.

Основним механізмом забезпечення якості медичної допомоги стане впровадження в лікувально-профілактичних закладах посади менеджера охорони здоров'я. Розроблено принципову освітньо-кваліфікаційну модель такого менеджера, яка охоплює такі блоки знань і вмінь: професійний та юридичний як базові, а також адміністративний, економічний, соціологічний і блок соціального та кадрового менеджменту як додаткові.

Показано, що до основних професійних функцій менеджера охорони здоров'я з управління якістю медичної допомоги належать:

а) управління ринком медичних послуг, спрямованих на задоволення потреб споживачів:

• пацієнта як кінцевого споживача послуги;
• лікаря як проміжного споживача (споживача лабораторних і діагностичних послуг);

б) управління якістю надання медичних послуг;

в) управління персоналом, добір кадрів, створення сприятливого психологічного клімату у відносинах виробник — споживач медичних послуг;

г) забезпечення працівників лікувально-профілактичного закладу сучасною медичною інформацією з використанням принципів "доказової" медицини.

Обґрунтовано, що впровадження посади менеджера охорони здоров'я в лікувально-профілактичних закладах із делегуванням йому окремих функцій, які нині виконують головні лікарі та їхні заступники з медичної допомоги, а також нових функцій сприятиме підвищенню якості медичного обслуговування населення.

У багатьох країнах світу оцінка якості медичних послуг стала однією з головних проблем удосконалення систем охорони здоров'я. В умовах ринкової економіки проблема якості тісно пов'язана з доступністю та вартістю медичних послуг.

Аналіз праць зарубіжних авторів свідчить, що основними стимулами підвищення якості медичних послуг є:

• розвиток комп'ютерних технологій та інформаційних систем, що дозволило вдосконалити традиційні методи контролю якості;
• підвищений інтерес засобів масової інформації до медичної тематики, що сприяло кращому розумінню суспільством медичних проблем;
• економічні реалії, які спонукають фондотримачів (розпорядників бюджетних коштів чи страхові компанії) до жорсткішого контролю за ефективністю використання коштів.

Висновки

На основі проведеного системного аналізу літературних джерел українських авторів, у яких висвітлюються питання стану лікувально-профілактичної допомоги населенню України, можна зробити такі узагальнені висновки.

1. Керівництво Міністерства охорони здоров'я України впродовж 1999-2004 рр. приділяло значну увагу реформуванню системи лікувально-профілактичної допомоги, проте існує потреба в її подальшому вдосконаленні для реалізації державної політики щодо збереження та зміцнення здоров'я населення як однієї з найважливіших складових національної безпеки.

2. Одним із головних напрямів реформування галузі охорони здоров'я слід вважати пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Важливу роль при цьому має відігравати відповідна державна політика щодо розвитку нових організаційних форм медичної допомоги, затвердження та підтримка на державному й регіональному рівнях комплексних цільових програм, які охоплюють увесь спектр проблем переходу до сімейної медицини.

3. Аналіз показників використання ліжкового фонду свідчить про певне збільшення середньої кількості днів зайнятості ліжок, їх обігу та скорочення середньої тривалості перебування пацієнта в стаціонарі. Однак ці показники характеризуються значними коливаннями на регіональному рівні, а також відмінностями в різнопрофільних стаціонарах і лікарнях різного типу.

4. Прогресивною формою подальшого вдосконалення лікувально-профілактичної допомоги слід вважати розвиток стаціонарозамінних форм медичної допомоги, зокрема денних і домашніх стаціонарів.

Список використаної літератури

1. Здоров'я населення та діяльність галузі охорони здоров'я України в 1999-2002 роках (статистично-аналітичний довідник) / Гол. ред. А.В. Підаєв, відп. ред. М.В. Голубчиков. — К.: ДМП "Полімед", 2003. — 252 с.

2. Інформаційно-аналітичні матеріали Кабінету Міністрів України для проведення парламентських слухань "Проблеми у сфері забезпечення охорони здоров'я і медичного обслуговування громадян України та шляхи їх розв'язання" від 29 березня 2005 р. № 2254/0/2-05.

3. Міжгалузева комплексна програма "Здоров'я нації": Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січ. 2002 р. № 4. — К., 2002.

4. Москаленко В.Ф. Основні здобутки у сфері охорони здоров'я за роки незалежності України // Охорона здоров'я України. — 2001. — № 3. — С. 4-12.

5. Москаленко В.Ф., Понамаренко В.М. Реформа системи охорони здоров'я України // Військ. медицина України. — 2001. — № 2. — Т. 1. — С. 121-126.

6. Орда О., Долот В., Радиш Я. Державне управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою: генезис, стан та перспективи розвитку // Вісн. НАДУ. — 2004. — № 4. — С. 135-144.

7. Панорама охорони здоров'я населення України / А.В. Підаєв, О.Ф. Возіанов, В.Ф. Москаленко, В.М. Пономаренко та ін. — К.: Здоров'я, 2003. — 396 с.

8. Пономаренко В., Жуков Г., Ринда Ф. Управління здоров'ям жителів сучасного міста: стан, проблеми, шляхи вирішення // Упр. сучас. містом. — 2002. — № 7-9 (7). — С. 22-27.

9. Радиш Я.Ф. Державне управління охороною здоров'я в Україні: генезис, проблеми та шляхи реформування: Монографія / Передм. і заг. ред. проф. Н.Р. Нижник. — К.: Вид-во УАДУ, 2001. — 360 с.

10. Результати діяльності галузі охорони здоров'я України у 2003-2004 рр. — К., 2005. — 157 с.

11. Соціальна медицина та організація охорони здоров'я / За заг. ред. Ю.В. Вороненка, В.Ф. Москаленка. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. — 680 с.

12. Тычинок-Соломко И. Айболитов бизнес // Кореспондент. — 2005. — № 7 (146). — С. 48-49.