Типи суспільства

1. Історична різноманітність і єдність типів суспільства (розкрити різні типи суспільств, що таке формація, цивілізація) Рушійні сили прогресу (Внутрішні протиріччя з філософського погляду)

У філософській традиції поняття "суспільство" тлумачиться по-різному. Воно може позначати найширшу систему взаємозв'язків між людьми, що формується в ході їхньої життєдіяльності; конкретний історичний тип соціального устрою (від первісного до комуністичного); або ж унікальну форму організації, що виникає в межах певної країни в процесі її історичного шляху (10, с. 678).

Е. Дюркгейм у роботі "Соціологія та теорія пізнання" описує суспільство як найпотужніше зосередження фізичних і моральних сил у світі. Він наголошує, що в природі немає іншого такого багатства різноманітних елементів, сконцентрованих настільки щільно. Саме тому з суспільства виникає особливе життя, яке, впливаючи на свої складові, трансформує їх та підносить до найвищого рівня існування (12, с. 5).

П. Сорокін пропонує власне бачення, зазначаючи, що суспільство — це не просто сукупність окремих індивідів. Воно передбачає, що ці одиниці не ізольовані, а перебувають у постійній взаємодії, впливаючи одна на одну та підтримуючи між собою певні зв'язки (5, с. 28).

Соціальна філософія як окрема галузь знання досліджує специфіку та напрями розвитку суспільства, механізми його виникнення, закони функціонування, місце людини в соціальній структурі, рівні організації, сенс історії та духовні засади соціуму.

Суспільство є надзвичайно складною системою, що формується в міру того, як люди починають усвідомлювати свою відмінність від природи. Філософія виокремлює три ключові групи чинників, що зумовлюють його розвиток:

• праця (цілеспрямована діяльність, притаманна лише людині);
• спілкування (колективний характер існування та діяльності);
• свідомість (інтелект, пізнання, духовний вимір людської активності).

У соціальній філософії рушійні сили розвитку суспільства пов'язують із різноманітними явищами: об'єктивними суперечностями, продуктивними силами, способом виробництва, розподілом праці, діяльністю народних мас, соціальними революціями, потребами та інтересами. Ці сили тісно пов'язані з розв'язанням суспільних протиріч, соціальним детермінізмом, об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії. Кожен із цих підходів має рацію, відображаючи певний аспект істини. Однак найперше рушійні сили пов'язані з діяльністю людей.

Історія суспільства — це, по суті, історія діяльності особистостей, соціальних груп і народів. Тому її слід розглядати саме крізь призму людської активності: усі суспільні закони та логіка історичного процесу існують лише в діяльності. Це твердження має глибокий методологічний зміст, адже здатність бути рушійною силою є найсуттєвішою характеристикою людської діяльності.

У широкому спектрі проблематики рушійних сил важливе місце посідає аналіз суб'єкта суспільного життя, його діяльності, умов, причин, цілей та результатів, а також діалектика об'єктивного й суб'єктивного, творчого та репродуктивного в цій діяльності.

Іноді рушійні сили суспільства пов'язують виключно з прогресивними перетвореннями. Проте такий підхід видається однобічним: уся історія — це цілісний процес, що складається зі складного переплетіння протиборства різних людей і народів. У цьому сенсі будь-яка людська діяльність є рушійною силою [3, c. 108-110].

Що ж спонукає до дій кожну людину, соціальну групу, суспільство загалом чи окремі соціальні інститути? Відповідь однозначна — інтерес. Його зміст визначається умовами життя людей та їхнім місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, що стоїть за безпосередніми мотивами та ідеями індивідів і спільнот.

К. Гельвецій називав інтерес "всесильним чарівником", здатним змінювати вигляд будь-якого предмета. Він стверджував, що духовний світ так само підпорядкований закону інтересу, як фізичний — закону руху. П. Гольбах вважав інтерес єдиним мотивом людської діяльності. Кант і Гегель також пов'язували інтерес із різноманітними формами людської активності. У цивілізованих країнах давно використовується психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, зокрема інтересам власності. Історію цивілізації можна періодизувати саме за формами власності. Взаємодія інтересів відбувається через реальні суспільні відносини та організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надаючи їм соціальної форми та визначаючи засоби їхньої реалізації.

На основі спільності інтересів люди об'єднуються в соціальні групи. Інтереси надзвичайно суперечливі: матеріальні тісно переплетені з духовними, і навпаки. Однак саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує або роз'єднує людей у різні соціальні спільноти.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні та недержавні органи, колективи й первинні соціальні осередки [6, c. 234-237].

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства — формаційний та цивілізаційний. Вони частково заперечують, але й доповнюють один одного. Основна проблема, яку вони намагаються вирішити, — це питання логіки та спрямованості історичного процесу. Чи є історія поступальним рухом уперед, чи це історія локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних у єдиний загальнолюдський процес? Формаційний підхід дає однозначну відповідь: історія — це прогресивний лінійний розвиток від менш досконалої формації до більш розвиненої. Цивілізаційний підхід ставиться до історії обережніше, не передбачаючи наперед заданого сценарію та заперечуючи наявність єдиної закономірності.

Розглянемо сутність обох підходів.

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, де вирішальна роль відводиться економічному фактору. Поняття "суспільно-економічна формація" розробив К. Маркс, який уперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значно вплинуло на розвиток соціологічної науки.

Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні "сходинки" еволюції, зумовлені певним способом виробництва та формою виробничих відносин, насамперед відносин власності. Згідно з цим підходом, спосіб виробництва детермінує всю різноманітність суспільних відносин. Основними елементами формації є базис і надбудова. Базис — це сукупність виробничих відносин, що складає економічний лад суспільства. Від нього залежать усі інші суспільні відносини, він визначає характер надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин та установ.

Формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства: первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.

Формаційний підхід, на який спирався К. Маркс, був історично виправданий у період переходу від феодалізму до капіталізму, коли об'єктивні соціально-економічні процеси однозначно визначали розвиток суспільства. Сьогодні цей підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Хибним виявився не сам підхід, а його абсолютизація та догматизація. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують усе суспільне життя. По-друге, уявлення про єдину лінійну закономірність не залишає місця для свободи людини та вибору альтернативних шляхів розвитку. Історія — це прояв творчої діяльності людей, а процес творчості неможливо абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури.

Отже, теорія формаційного розвитку є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі наукового та технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів і культур. Створення планетарної цивілізації — складний і суперечливий процес. Не випадково все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. У соціології та філософії загальноприйнятим є поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації та нової, що лише формується, — постіндустріальної (інформаційної). Аграрна революція (6-8 тисяч років тому) здійснила перехід від споживацького до продуктивного типу життєдіяльності; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни, є початком нової цивілізації [2, c. 211-213].

2. Рушійні сили історичного розвитку

Саморозвиток суспільства означає лише ті зміни, що є результатом розгортання власних можливостей та інтересів. Джерело розвитку суспільства знаходиться в самій системі суспільства. Розвиток системи — це самопородження суспільства. Усі дії людей відбуваються на основі спільності інтересу, а інтереси надзвичайно суперечливі: матеріальні вплетені в соціально-політичні та духовні, і навпаки.

У суспільному виробництві найважливішими є відносини власності. Суперечності власності визначають усі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання є основним джерелом розвитку суспільства в усіх сферах — економічній, соціальній, політичній і духовній. Такий процес триває від первісного до сучасного цивілізованого суспільства. До такого висновку привів історичний пошук джерел розвитку. Їх розглядали Геракліт і Зенон, Платон і Арістотель, пізніше — Бенедикт Спіноза, стверджуючи, що природа є причиною самої себе. Представники німецької класичної філософії — Іммануїл Кант, Георг Гегель, Людвіг Фейєрбах — підсумовуючи пошуки з давніх-давен до XIX століття, побачили джерела розвитку в суперечностях.

Всебічно аналізуючи джерела розвитку суспільства, соціальна філософія вбачає їх у суперечливій єдності внутрішнього та зовнішнього: предмет розвивається завдяки внутрішнім суперечностям за рахунок перероблення умов свого буття. Принцип суперечності виражає суть джерел розвитку. У капіталістичному суспільстві це видно на прикладі взаємозв'язку вартості та споживчої вартості. Мета сучасного капіталіста — одержання додаткової вартості. Але товар не існує без споживчої вартості, тому капіталіст зацікавлений у виробництві товарів заради самозростання вартості. Ці дві сторони товару взаємно доповнюють і водночас виключають одна одну. Капіталіст використовує не лише виробництво, а й інші шляхи одержання додаткової вартості (лихварство, спекуляція), іноді навіть скорочення виробництва. У результаті науково-технічної революції, автоматизації та комп'ютеризації капіталіст переходить до одержання додаткової вартості за рахунок зростання продуктивності праці. Він збільшує капіталовкладення в робітника як головну продуктивну силу: праця інтелектуалізується, звільнюється від механічних нетворчих елементів. Економіка дедалі більше орієнтується на людину та її потреби. Усе це відбувається на основі економічних законів, а не через зовнішнє втручання. Економічна система капіталізму перетворюється на органічну цілісність, що саморозвивається і закономірно переростає у вищу соціально-економічну форму суспільного життя [5, c. 337-338].

Внутрішні суперечності капіталістичного суспільства — джерело саморозвитку та перетворення в інші форми суспільного буття. Класичний приклад — виникнення акціонерної власності, розвиток якої веде до ліквідації приватної власності. Капіталізм, створивши акціонерну та інші форми асоційованої власності, виходить за межі класичного капіталістичного суспільства, залишаючись капіталізмом. Він пристосовує ці форми власності для себе, зміцнює себе, розв'язуючи гострі суперечності, і перестає бути класичним капіталізмом, хоч і не стає соціалізмом. Усередині нього виникають передумови соціалізму. Неокапіталізм породжує структури, що служать капіталізму, але за своєю природою здатні реалізувати функції соціалістичного суспільства.

Розв'язання суперечностей — основного джерела розвитку суспільства — не обов'язково відбувається у вигляді конфронтації чи кровопролитної революції, а може здійснюватися шляхом реформ. Це стало поштовхом для формування концепції гармонійних суперечностей, що існують у колективі, сім'ї, життєвому процесі. Для нормального функціонування суспільства як системи, що саморозвивається, необхідна відповідна єдність приватної, суспільної та інших форм власності. Суперечності власності — важливе джерело розвитку суспільства.

Основою ідеалістичного розуміння розвитку філософії вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи античності. Представники релігійної філософії від Середньовіччя до сучасності головною рушійною силою вважають Божественний Розум. Представники географічного детермінізму — Шарль Монтеск'є, Генрі Бокль, Лев Мечніков — вважали, що головна рушійна сила соціального прогресу — географічне середовище. Істотний поворот у тлумаченні проблеми здійснило вчення Карла Маркса, який вказав на матеріальні фактори суспільного розвитку, безпосередньо пов'язані з суперечностями, що сприяють саморозвиткові суспільства. Поняття рушійних сил розвитку протилежне поняттю гальмуючих сил. До рушійних сил відносять різноманітні суспільні явища: продуктивні сили; спосіб виробництва та обміну; дії великих мас людей, класів, народів; класову боротьбу; революції; потреби; ідеальні мотиви. У сучасній соціальній філософії немає єдності думок про поняття та суть рушійних сил. Одні вважають рушійними суперечності, другі — сукупність інтересів, треті — діяльність усіх учасників історичного процесу. Під рушійними силами насамперед розуміється діяльність людей з їхніми спонукальними мотивами. Спонукальними мотивами є потреби та інтереси. Потреба — це внутрішнє протиріччя між необхідністю існування системи та обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення. Для задоволення потреби людина вступає у певні зв'язки з навколишнім світом і своєю діяльністю задовольняє існуючі потреби: у засобах до життя, знаряддях праці, системі суспільних відносин [7, c. 261-264].

Плідною є доктрина методологічного індивідуалізму, що визнає вирішальну роль кожного індивіда суспільства. Вона протистоїть концепції провідної ролі видатної особи та концепції, за якою вирішальна роль належить "долі народу", "духові епохи", "духові нації". Карл Поппер визначає методологічний індивідуалізм як незаперечну доктрину, згідно з якою всяке колективне явище слід розуміти як результат дій, взаємодій, сподівань і думок окремих людей та створених ними традицій. Лев Толстой у "Війні і мирі" показав мізерність усіх дій і рішень Наполеона, Олександра, Кутузова та інших великих лідерів 1812 року перед логікою подій. Письменник справедливо вказує на велике значення рішень і дій численних невідомих індивідів, які брали участь у борні, спалили Москву та придумали партизанський спосіб боротьби. Але він переконаний, що за численними діями окремих людей криється наперед визначеність історичних подій, яку можна назвати долею народу чи історичними законами. Лев Толстой майстерно поєднав методологічний індивідуалізм із колективізмом.

Різні суспільні явища — об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, поділ праці, дії великих мас людей, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви — усе це соціальна філософія вважає рушійними силами розвитку суспільства. Вони тісно переплітаються з об'єктивними та суб'єктивними факторами історії, з діяльністю людей, із суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням. Діяльність людей виступає рушійною силою розвитку суспільства, адже історія більшості людей — це історія життя і функціонування суспільства. У людській діяльності — усі закони суспільного розвитку, вся логіка процесу. Суспільство — це діяльність, творчість людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини? Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної спільності, суспільства як соціальної системи, кожного соціального інституту, соціальних спільнот людей виступає інтерес. Інтерес є реальним фактором соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами індивідів. Умовами життя людей, їхніх спільностей, місцем і роллю в системі суспільних відносин визначається сам зміст інтересу. За висловом Клода Гельвеція, інтерес є всесильним чарівником, який змінює вигляд будь-якого предмета: якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу. Поль Гольбах підкреслював, що інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. Іммануїл Кант і Георг Гегель пов'язували інтерес із різноманітними формами діяльності людей та відзначали його конструктивно-творчу роль у суспільному розвитку: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія [8, c. 243-245].

Залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя виражається в інтересі. Зміст інтересу визначається тим, якою мірою соціальні умови забезпечують потреби людини. Якщо суспільний лад задовольняє потреби, людина зацікавлена в його зміцненні, якщо ж ні — у руйнуванні. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений він чи ні. Усвідомлення інтересу перетворює його на спонукальну силу діяльності. На основі інтересу людина, група, клас вступають у суспільні відносини з іншими людьми. Усвідомлюючи інтереси, людина (спільність) перетворюється на суб'єкт діяльності та оцінює соціальні можливості задоволення потреб. Інтерес формує суб'єктивне ставлення людини до світу, його світобачення, що виражається в меті. Мета — результат усвідомлення інтересу та об'єктивної дійсності — стає спонукальним імпульсом діяльності людини як рушійної сили.

Релігійна філософія під суб'єктом розуміє Бога. Георг Гегель — Світовий Розум. Марксистська філософія — живих людей, що створюють матеріальні та духовні блага, продовжують рід, створюють суспільні інститути. Сучасна соціальна філософія вважає найважливішим суб'єктом суспільства окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних індивідів сплавляються потреби, інтереси та мета суспільства. Об'єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції, формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності індивідів, як сім'я, рід, плем'я, народність, нація, також є суб'єктами історичного процесу. Індивід як складова соціальних спільностей має свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб'єкти є водночас рушійними силами історії. Роль видатних осіб оцінюється неоднозначно: Бертран Рассел вбачає в їхній діяльності вирішальний фактор історичного процесу. Габріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та соціальних установ. Істина ж — на їхній межі, у єдності природно-соціальних умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їхнє сплетіння породжує видатних історичних осіб як суб'єктів історії.

Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства належить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю. До малих соціальних груп належать сім'я, первісні виробничі об'єднання, учнівські групи, військові підрозділи, що формують особистість. Середні групи — колективи заводів, фабрик, установ, мешканці села. Великі соціальні спільності — рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інтересами, є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласових стосунків потребує глибокого осмислення. Особливої уваги заслуговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно змінився — від прошарку між класами в радянський період до істотної рушійної сили, суб'єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та класи. Народність виникає з потреби збереження спільності людей та їхніх традицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності — це свідчить про фундаментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому вигляді всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації.

Існують різні концепції нації як суб'єкта історії. Найпоширенішою є марксистська концепція, що вважає націю соціальною спільністю людей зі спільною територією, економікою, мовою, культурою, особливостями характеру. Поширюється етнічна концепція нації, де акцентується її природне походження: нація-етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну форму. Її суть — енергія живої речовини, що сформувалася під впливом енергії Сонця, радіоактивної енергії Землі та енергії Космосу.

Сукупність енергетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній цілісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких формуються етноси, а з етносів — суперетнос нація. Ця позиція Льва Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей, соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже нація — це спільність людей, що формується на органічній єдності території, етнічного складу (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки, культури, психології. В Україні популярна концепція політичної нації, що формується переважно на основі спільності політичних інтересів.

Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ — центральне поняття соціальної філософії, що визначає об'єднану в державу широку спільність людей — нації, класи, етнічні групи, соціальні верстви. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ — головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. З ним спілкується творча еліта, керівна еліта, які не мають права проводити ідеї, що суперечать інтересам народу. Не всі філософи поділяють таке розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу (Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Фромм), пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний заперечити історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються філософи й до поняття покоління як суб'єкта історії.

Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх спільностей як суб'єктів історії складають індивіди.

Фактор — одна з обставин, що бере участь у визначенні соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що він допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато спільного: обидва відбивають явища визначення суспільства. Тому інколи ці поняття вживаються як тотожні. Серед основних факторів суспільного розвитку — людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства як системи, що саморозвивається [1, c. 281-284].

Список використаної літератури

1. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч. 1 : Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент : Навчальний посібник / Юрій Білодід. — К. : Кондор, 2006. — 355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник / Валентина Воронкова ; М-во освіти і науки України. — Київ : ВД "Професіонал", 2004. — 460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник / В.Т. Кирильчук, О.О. Решетов, З.В. Стежко ; М-во освіти і науки України ; КДТУ. — Кіровоград : КДТУ, 2000. — 110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К. : Кондор, 2004. — 414 с.

7. Філософія : Підручник для студентів вищих закладів освіти / Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. — 2-е вид., стереотип. — К. : Либідь, 2002. — 405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Віктор Петрушенко. — К. : Каравела ; Львів : Новий Світ-2000, 2001. — 444 с.