Творчий портрет М.Ростроповича та його школа

Вступ

Аналіз розвитку вокального виконавства та педагогічної думки засвідчує, що дослідники впродовж тривалого часу прагнули не лише визначити принципи підготовки співака, випробувати їх на практиці та інтегрувати в систему професійного становлення, але й удосконалити організацію всього вокально-педагогічного процесу. Сучасне музичне мистецтво функціонує як мистецтво діалогу, у межах якого відбувається формування особистості. У вокальній сфері такий діалог розгортається між виконавством і педагогікою, результатом чого стає становлення співака як особистості. Мистецтвознавці та педагоги нечасто звертаються до проблематики вокально-виконавської творчості, хоча формування цієї здатності як стійкої професійної риси є нагальним завданням сучасної вокальної педагогіки та виконавської практики. Особливої ваги це питання набуває в контексті духовного відродження України, вирішення теоретичних і практичних завдань реформування вищої музичної освіти, з одного боку, та розвитку музичного мистецтва — з іншого.

Яскравий образний виконавський стиль музиканта поєднує емоційну піднесеність з інтелектуалізмом та винятково розвиненим відчуттям форми. Глибоко змістовними є інтерпретації Ростроповича творів Сергія Прокоф'єва та Дмитра Шостаковича, написаних спеціально для нього. Як камерний виконавець Мстислав Леонідович грав в ансамблі зі Святославом Ріхтером, у тріо з Емілем Гілельсом і Леонідом Коганом, а також виступав як піаніст у дуеті з дружиною — Галиною Вишневською.

Ростропович був учасником численних всесоюзних та міжнародних музичних конкурсів. Ще студентом консерваторії, у 1945 році, він отримав першу премію на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців. У 1947 році здобув перше місце на міжнародному конкурсі музикантів-виконавців у Празі. Його дебют як диригента відбувся у 1962 році в залі Горьковської філармонії.

Починаючи з кінця 60-х років, Ростропович і Вишневська зазнавали переслідувань з боку влади; родина не злякалася надати притулок на своїй дачі письменнику Олександру Солженіцину. У 1974 році вони були змушені емігрувати до США. Через чотири роки радянський уряд позбавив Ростроповича та Вишневську громадянства СРСР за їхню правозахисну діяльність.

Видатний внесок народного артиста СРСР Мстислава Ростроповича у світове музичне мистецтво відзначено найвищими російськими та іноземними нагородами. Серед них — орден «За заслуги перед Батьківщиною» І та ІІ ступенів, вища американська нагорода «Медаль волі», французький орден Почесного легіону та низка вищих нагород інших держав.

Він є лауреатом багатьох російських та іноземних премій: Державної премії СРСР 1951 року, Ленінської премії 1964 року, Міжнародної премії «Едісон» (Голландія), музичної премії Фонду Ернста фон Сіменса, диригентської премії імені Дітсона (США), премії спадкоємного принца Астурійського, Державних премій РФ у галузі літератури та мистецтва 1991 і 1995 років, премії «Греммі» (США) та інших.

Мстислав Ростропович — почесний член Королівської академії музики (Англія) та Музичної академії імені Шопена у Варшаві. Член Французької Академії образотворчих мистецтв. Почесний доктор близько 40 університетів і коледжів, серед яких: Гарвард, Принстон, Кембридж, Оксфорд, Сорбонна. У 1998 році Ростроповича було визнано гідним звання Посла доброї волі ЮНЕСКО в боротьбі за мир.

Означена проблема може бути розв’язана лише шляхом комплексного аналізу, що поєднує мистецтвознавчий, психологічний та методико-педагогічний підходи.

Актуальність і доцільність визначеної проблеми зумовили вибір теми дослідження: «Творчий портрет М. Ростроповича та його школа».

Об’єкт дослідження — мистецтвознавчі та психолого-педагогічні основи формування школи Ростроповича та його музична творчість.

Предмет дослідження — виконавська та педагогічна діяльність М. Ростроповича.

Мета дослідження — розробити та теоретично обґрунтувати зміст і структуру творчості М. Ростроповича, виявити сутність і специфіку школи М. Ростроповича.

Розділ 1. Творчий портрет М. Ростроповича

1.1. Життєвий шлях М. Ростроповича

Мстислав Ростропович — видатний віолончеліст, диригент і піаніст, чиє життя стало однією з найфантастичніших легенд ХХ століття. Винятковий талант і невичерпна енергія, унікальне поєднання великого художника, гуманіста та надзвичайно сильної, магнетично привабливої особистості визначили його цілком унікальне місце в історії класичної музики. У 2002 році, в день 75-річчя Мстислава Ростроповича, лондонська газета «Таймс» проголосила його «найбільшим з нині живих музикантів».

Мстислав Ростропович народився 27 березня 1927 року в Баку (СРСР). Його батько, Леопольд Вітольдович, був видатним віолончелістом, а мати, Софія Василівна, — чудовою піаністкою. Родина переїхала до Москви в 1932 році. З чотирьох років Слава Ростропович самостійно займався на роялі, а згодом почав опановувати гру на віолончелі під керівництвом батька. Його перший публічний виступ відбувся у віці восьми років. У 1937 році він вступив до Музичної школи Свердловського району м. Москви, де викладав його батько, і закінчив її в 1941 році. У 1943 році він вступив до Московської консерваторії, де навчався по класу віолончелі в С. Козолупова, по класу композиції у Віссаріона Шебаліна та по класу інструментування у Дмитра Шостаковича. У 1944 році на екзамені з віолончелі комісія оцінила виступ Слави на «п'ять із плюсом» і одностайним рішенням перевела його з другого на п'ятий курс. Настільки ж блискуче він проявив себе в студентські роки і як піаніст, зігравши на випускному екзамені із загального фортепіано Другий фортепіанний концерт Рахманінова та два етюди Шопена. Ростропович блискуче закінчив консерваторію в 1946 році, провчившись у ній лише три роки.

Ленінградський академічний Малий театр опери та балету відіграв важливу роль у професійному становленні юного Мстислава Ростроповича, сина відомого віолончеліста Леопольда Ростроповича, евакуйованого з родиною до Чкалова в 1941 році.

Диригент Б. Е. Хайкін і композитор М. І. Чулакі давали хлопчикові уроки майстерності. Їхній обдарований учень у чотирнадцять років почав викладати в місцевому музичному училищі. У Чкалові він створив фортепіанний концерт, поему для віолончелі, прелюдію для фортепіано. Мстислав був учасником концерту радянських композиторів, що відбувся у квітні 1942 року. Виступи йшли один за одним. Юний музикант грав з оркестром Малого театру, який виконував «Варіації на тему рококо» П. І. Чайковського. Відомий музикант Р. Глезер допомогла йому організувати два концерти. М. Ростропович неодноразово виступав у госпіталях, військових частинах, колгоспах, райцентрах.

У віці 16 років Ростропович вступив до Московської консерваторії, одразу на два факультети — композиторський та до класу віолончелі, до викладача Семена Козолупова. Ростропович показав іншому викладачеві консерваторії, видатному композитору Дмитру Шостаковичу, партитуру свого першого фортепіанного концерту, а потім віртуозно виконав його. Шостакович запропонував Ростроповичу позайматися з ним «у класі інструментування», але композитором Ростропович так і не став. Сам віолончеліст говорив, що Восьма симфонія Шостаковича після першої ж репетиції справила на нього таке враження, що він перестав складати музику: «З тих пір я, слава Богу, не написав жодної ноти». У 1945 році Ростропович отримав І премію на Всесоюзному конкурсі молодих музикантів, а в 1950 році здобув перемогу на конкурсі імені Гануша Вігана в Празі. У 1945 році, після перемоги на всесоюзному конкурсі, студент Ростропович був переведений з другого курсу одразу на п'ятий [7, c. 65-66].

Закінчивши Московську консерваторію, у 15 років він дебютував як віолончеліст і одразу був визнаний музикантом із величезним талантом і значним творчим потенціалом. Виступав з концертами в СРСР та в багатьох містах світу. Як камерний музикант грав в ансамблі з С. Т. Ріхтером, у тріо з Е. Г. Гілельсом і Л. Б. Коганом, як піаніст — в ансамблі з дружиною, співачкою Г. П. Вишневською. Лауреат Сталінської та Ленінської премій. Визнаний гідним звання народного артиста СРСР.

Перший виступ Ростроповича-віолончеліста із симфонічним оркестром відбувся в 1940 році в м. Слов'янську. У грудні 1945 року на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців він отримав першу премію, потім брав участь у Міжнародних конкурсах у Празі (1947 і 1950 рр.) та в Будапешті (1949 р.), де також був удостоєний перших премій. З того часу розпочалася велика концертна діяльність Ростроповича: спочатку по СРСР, з 1947 року — по країнах Європи, а згодом і по всьому світу.

У 1951 році Ростроповичу було присуджено Сталінську премію другого ступеня, а в 1955 році за великі досягнення у виконавському мистецтві — звання заслуженого артиста РРФСР. Він по праву посідає місце серед найвизначніших виконавців країни та Європи. У 1964 році він був удостоєний Ленінської премії та звання Народного артиста СРСР.

У 1955 році Ростропович одружився з Галиною Вишневською, провідним сопрано Великого театру в Москві. Він багато виступав зі своєю дружиною як піаніст-акомпаніатор, виконуючи разом з нею її величезний вокальний репертуар. Кожен спільний виступ Вишневської та Ростроповича був унікальним за своєю майстерністю ансамблем, а їхній дует став одним із найпрославленіших співдружностей у світі.

У камерних ансамблях Ростропович виступав з такими видатними музикантами, як Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Леонід Коган, Давид Ойстрах, Олександр Дедюхін, Володимир Горовиць, Рудольф Серкін, Вільгельм Кемпф, Єгуді Менухін, Ісаак Стерн, Жан-П'єр Рампаль.

Він багаторазово виступав із найвідомішими диригентами, серед яких Герберт фон Караян, П'єр Монте, Шарль Мюнш, Дімітріос Мітропулос, Юджин Орманді, Георг Шолті, Леонард Бернстайн, Сейдзі Одзава.

До виїзду з СРСР у 1974 році М. Ростропович став лауреатом Сталінської та Ленінської премій, народним артистом СРСР. Протягом 26 років викладав у Московській консерваторії, 7 років — у Ленінградській. Там він отримав звання професора.

У 1997 році нагороджений Великим Російським Призом «Слава-Gloria». Найбільший віолончеліст сучасності, виконавець практично всього світового віолончельного репертуару, він протягом багатьох років надихав та активно підтримував процес створення сучасної музики. Понад 60 композиторів нашого століття створювали для нього свої твори, серед них такі корифеї, як Прокоф'єв і Шостакович, Бріттен і Бернстайн, Шнітке і Р. Щедрін. Величезна кількість світових прем'єр Ростроповича: 107 — як віолончеліста і 65 — як диригента [3, c. 37-39].

З 1977 по 1993 рік він очолював Вашингтонський симфонічний оркестр, який під його керівництвом піднявся на світовий рівень і освоїв найбагатший репертуар. Він також диригує найвідомішими оркестрами світу, включаючи провідні оркестри Лондона, Парижа, Берліна, Бостона, Нью-Йорка, Чикаго, Токіо та інші. Ростропович здійснив кілька світових оперних прем'єр, серед них — «Лоліта» Р. Щедріна в Стокгольмській опері, «Джезуальдо» А. Шнітке у Відні.

До цього — прем'єра «Життя з ідіотом» у Голландській опері 1992 року, пізніше — постановка опери «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича в першій авторській редакції.

Ростропович — незмінний акомпаніатор знаменитої співачки Галини Вишневської, дружини, супутниці в житті та мистецтві. Разом вони виступали з концертами по всій земній кулі. Великим є внесок «приголомшливого Мстислава» і в музичну російську культуру.

У 1962 році з його ініціативи та за його участі було проведено перший російський фестиваль «Сучасна музика». Ростропович одним із перших підтримав ідею проведення в Нижньому Новгороді Міжнародних фестивалів мистецтв імені А. Д. Сахарова, був гостем ХІ та учасником IV Сахаровських фестивалів. Завдяки внеску Міжнародного благодійного фонду Г. Вишневської — М. Ростроповича здійснюється благодійна діяльність, на його кошти будуються та оснащуються лікарні, школи, дитсадки.

Його величезний талант, блискуче володіння інструментом, потужна темпераментна манера гри надихали багатьох відомих композиторів на створення нових творів. Серед них були найвидатніші композитори ХХ століття — Прокоф'єв, Шостакович, Шнітке, Хачатурян, Бріттен, Дютійє, Мессіан, Лютославський, Пендерецький та багато інших. Репертуар Ростроповича-віолончеліста став воістину безмежним, включивши, поряд із класичними творами, понад 140 сучасних творів для віолончелі, спеціально написаних для нього та йому присвячених. Ростропович був солістом у прем'єрах Симфонії-концерту Прокоф'єва (1954), двох віолончельних концертів Шостаковича (1959 і 1966), Симфонії для віолончелі з оркестром Бріттена (1964) тощо. У сезоні 1963-1964 років він провів паралельно в Москві та Ленінграді грандіозний «Цикл концертів для віолончелі». Дев'ять концертних програм охоплювали весь віолончельний репертуар — від епохи бароко до ХХ століття. Ростропович представив на суд публіки 34 віолончельні концерти, половина з яких виконувалася вперше. Цей же цикл він повторив з Лондонським симфонічним оркестром (LSO), але вже протягом одного місяця (!), у Лондоні в 1966 році та в Нью-Йорку в 1967 році.

Творчість Ростроповича-музиканта можна поділити на два напрями: віолончеліста (соліста й ансамбліста) та диригента — оперного й симфонічного. Він виконав практично весь репертуар класичної віолончельної музики. Крім того, близько 60 найбільших композиторів ХХ століття написали для нього твори. Він уперше виконав 117 творів для віолончелі та дав 70 оркестрових прем'єр. У 1967 році «Євгеній Онєгін» Чайковського у Великому театрі став його диригентським дебютом, згодом у ДАБТ він у цій якості взяв участь у постановці опер «Семен Котко» та «Війна і мир» Прокоф'єва [18], [20].

Ростропович у радянський період багато виступав з концертами в СРСР та інших країнах світу. Як камерний музикант він грав в ансамблі зі Святославом Ріхтером і Давидом Ойстрахом, з Емілем Гілельсом і Леонідом Коганом. Багаторазово акомпанував своїй дружині, оперній співачці Галині Вишневській. У 1951 році Ростропович став лауреатом Сталінської премії, у 1965 — Ленінської премії, у 1966 році був удостоєний звання Народного артиста СРСР [2, c. 59-62].

1.2. Диригентська діяльність М. Ростроповича

Диригентський дебют Ростроповича відбувся в 1962 році в м. Горькому (нині Нижній Новгород). До програм своїх перших диригентських концертів він включив «П'ять антрактів з опери "Леді Макбет Мценського повіту"» Шостаковича, «Пісні й танці смерті» Мусоргського в оркестровці Шостаковича (світова прем'єра), П'яту симфонію Прокоф'єва. Вибір саме цих творів не був випадковим — Ростроповича спонукало до цього не лише нескінченне схиляння перед генієм цих двох великих композиторів, але й щира людська дружба, що поєднувала їх багато років.

Яскравий артистичний темперамент Мстислава Ростроповича дав потужний заряд його організаторській та диригентській діяльності. Він першим у СРСР став ініціатором проведення музичних фестивалів: саме йому належала ідея організувати Перший фестиваль сучасної музики в Горькому в 1962 році. Потім, на його ж прохання, Шостакович склав програму фестивалю зі своїх творів. Цей грандіозний проект Ростропович зміг здійснити лише через багато років, але саме в тому вигляді, як про це мріяв сам композитор: фестивалі музики Шостаковича пройшли в Санкт-Петербурзі (1997), Лондоні (1998), Токіо (1998), Чикаго (1999) і Нью-Йорку (2002). Найважливішою подією став Фестиваль Шостаковича в Лондоні, коли разом з Лондонським Симфонічним Оркестром (LSO) протягом двох місяців Ростропович представив 6 симфонічних і 5 камерних програм, виконавши всі симфонії Шостаковича та багато інших його творів. 25 вересня 2006 року, в день сторіччя великого композитора, Ростропович диригував Скрипковим концертом (соліст В. Третьяков) і Восьмою симфонією Шостаковича у Великому залі Московської консерваторії, віддаючи цим концертом данину поваги та схиляння своєму вчителеві й другові.

Плідна постійна співпраця з LSO дала можливість Ростроповичу організувати настільки ж розгорнуті фестивалі, присвячені Прокоф'єву (1991), Бріттену (1993) і Шнітке (1994). З 1987 по 2000 рік він був творцем, учасником і беззмінним керівником музичного фестивалю в Евіані (Франція), де щорічно збиралися кращі музиканти світу та виконувалися як прем'єри творів сучасних композиторів, так і твори класичного репертуару [5, c. 42-45].

Особлива сторінка його диригентської біографії — оперний театр, дебют у якому відбувся в 1968 році. Тоді ж в одному з листів своєму другові Ісааку Глікману Шостакович писав: «Нещодавно був у Великому театрі, де слухав "Євгенія Онєгіна" під керуванням М. Ростроповича. Слава був дуже гарний і зайвий раз переконав мене у своїй феноменальній обдарованості». Слідом за цим у Великому театрі під керівництвом Маестро пройшла опера «Війна і мир» Прокоф'єва (1970), і Шостакович одразу відгукнувся своїм виступом у газеті: «Це була по-справжньому велика музична подія. "Війна і мир" уперше звучала так, як вона повинна звучати... За пульт став справжній диригент, справжній музикант із величезним талантом, з величезною виконавською культурою, і оркестр зазвучав могутньо, тонко, яскраво, ніжно». Трактування Ростроповичем оперних шедеврів завжди вражали глибиною розкриття авторського задуму, розжаренням пристрасті, максимальною чистотою та переконливістю мови й стилю. Кожна оперна прем'єра в його виконанні ставала видатною, незабутньою подією. Такими були постановки «Хованщини» Мусоргського у Великому театрі в Москві (1995), «Мазепи» Чайковського в Ла Скала в Мілані (1999), «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича в Мадриді, Мюнхені та Діжоні (2000), у Буенос-Айресі (2001) і в Римі (2002). З настільки ж тріумфальним успіхом пройшла прем'єра балету «Ромео і Джульєтта» Прокоф'єва під керуванням Ростроповича в Ріо-де-Жанейро (2001), в Осаці (2001) і у Валенсії (2002).

Диригентський дебют Ростроповича на Заході відбувся у вересні 1974 року з Новим Філармонічним Оркестром у Лондонському Фестиваль-Холі. Його дебют у США як диригента пройшов з Національним Симфонічним Оркестром Вашингтона, округ Колумбія, у березні 1975 року — виступ, що отримав таку високу оцінку, що в 1977 році він був призначений музичним керівником цього колективу. Ростропович і оркестр утворили тривале партнерство, що тривало до 1994 року, і в результаті якого престиж оркестру неймовірно зріс.

За 17 років роботи з NSO Ростропович продиригував понад 500 різних творів, багато з яких були виконані вперше. Список його диригентських прем'єр прикрашають такі видатні твори, як «Польський реквієм» Пендерецького, «Новелітти» Лютославського та 6-та симфонія Шнітке, присвячені Ростроповичу, «Timbres, Espace, Mouvement» Дютійє (останнє присвячено двом диригентам — Чарльзу Мюншу та Мстиславу Ростроповичу). Уряд США високо оцінив внесок Маестро в музичну культуру своєї країни. На церемонії нагородження вищою нагородою США — Президентською медаллю волі — президент Рональд Рейган сказав, звертаючись до Ростроповича: «Я — президент країни, але не я роблю Америку, її робите ви, і ви — її гордість» [1, c. 39-42].

Розділ 2. Внесок М. Ростроповича в музичну культуру

2.1. Місце М. Ростроповича в музичній культурі

Мстислав Ростропович завжди був невтомним пропагандистом музики 20 століття. На його диригентському рахунку світові прем'єри понад 70 оркестрових творів, а також 9 опер, серед яких «Ера Водолія» Губайдуліної (Генуя, 1991), «Життя з ідіотом» Шнітке (Амстердам, 1992), «Ах, ці росіяни!» Торнопольського (Евіан, 1993), «Лоліта» Щедріна (Стокгольм, 1994), «Ліджія» Томас (Евіан, 1994), «Джезуальдо» Шнітке (Відень, 1995) і «Бачення Іоанна Грозного» Слонімського (Самара, 1999).

Ростропович виступав як диригент і віолончеліст із кращими оркестрами світу, серед яких такі відомі колективи, як Лондонський симфонічний оркестр, Віденський Філармонічний оркестр, Оркестр де Парі, оркестр Нью-Йоркської Філармонії, Чиказький філармонічний оркестр, Бостонський філармонічний оркестр, оркестр Берлінської філармонії, Новий Японський філармонічний оркестр, оркестр Баварського радіо, оркестр Концертгебау, Ізраїльський філармонічний оркестр та інші.

Диригентські записи Ростроповича — «Пікова дама», «Євгеній Онєгін», «Борис Годунов», «Леді Макбет», «Туга», всі симфонії Шостаковича, «Пісні й танці смерті» Мусоргського, скрипкові концерти Прокоф'єва та Шостаковича, а також багато інших, поряд з його найширшим віолончельним репертуаром, стали безумовним зразком для нових поколінь музикантів і відзначені безліччю міжнародних премій «Grammy», «Gramophone», Academie Charles Cros, Academie du Disque Francais, EMI-Classics. До 75-річчя Маестро Deutsche Grammophon і EMI спільно випустили спеціальний ювілейний компакт-диск із його кращими записами. У 2004 році EMI Classics офіційно оголосила, що кількість дисків із записами Ростроповича, випущеними тільки цією фірмою, перевищила два мільйони екземплярів. Такий же результат раніше був досягнутий тільки Марією Каллас, Єгуді Менухіним і Гербертом фон Караяном.

Протягом 26 років Ростропович викладав у Московській консерваторії (1948-1974) і 7 років — у Ленінградській. Серед його учнів були такі відомі віолончелісти, як Наталя Шаховська, Наталя Гутман, Давид Герінгас, Іван Монігетті, Жаклін дю Пре та інші. Багато хто з них стали переможцями міжнародних конкурсів, у тому числі конкурсу ім. Чайковського в Москві, у роботі й організації якого Ростропович брав найактивнішу участь аж до вигнання зі СРСР у 1974 році. З 1977 року кожні чотири роки в Парижі проходить Міжнародний конкурс віолончелістів ім. Ростроповича, де Маестро був головою журі та незмінним керівником. Найзначніші конгреси, конкурси віолончелістів у США, Японії, Росії, Польщі, Німеччині та інших країнах прагнули залучити його до участі, на що він незмінно відгукувався з вдячністю та ентузіазмом. Ростропович давав численні майстер-класи по всьому світу, передаючи молодим музикантам свої безцінні знання.

Мстислав Ростропович завжди був серед тих, хто відстоював права людини. Підтримка Олександра Солженіцина, у результаті якої родина Ростроповича була вигнана зі СРСР у 1974 році, а потім позбавлена громадянства в 1978 році, поїздка в Москву в серпні 1991 року на захист Білого дому, без попередження, без візи, з ризиком для свого життя й волі, — це лише деякі факти його біографії, що стали прикладом мужнього відстоювання людської гідності. За свої заслуги із захисту прав людини Мстислав Ростропович отримав кілька нагород, серед яких Щорічна премія Міжнародної Ліги з прав людини.

Ростропович неодноразово виступав на підтримку гуманітарних організацій у всьому світі. Увійшли в історію його благодійні концерти на допомогу постраждалим від землетрусу у Вірменії, біженцям Чечні, дітям, хворим на рак, на будівництво дитячої лікарні в Буенос-Айресі та Храму Христа Спасителя в Москві. У 1991 році разом з Галиною Вишневською Мстислав Ростропович заснував у Вашингтоні «Благодійний фонд допомоги дітям Росії». З 1992 року Фонд перерахував понад 18 мільйонів доларів на закупівлю медичного обладнання, харчування, систем очищення води для дитячих медичних установ Росії, як у невеликих районних центрах, так і у великих містах. Відділення Фонду нині існують у кількох містах Росії та ведуть величезну роботу з безкоштовної вакцинації дітей і з будівництва дитячих лікувальних установ [11, c. 13].

Мстислав Ростропович був почесним доктором 50 університетів (серед них — Гарвард, Принстон, Кембридж, Йєль, Оксфорд, Сорбонна, Болонья), власником понад 130 вищих нагород і премій з більш ніж 30 країн світу. Серед них: Лицар Ясновельможного ордена Британської Імперії (KBE), золота медаль Королівського Філармонічного Товариства (Англія), три ступені ордена Почесного Легіону Франції, дійсний член Академії Мистецтв Франції («Сорок безсмертних»), Президентська медаль Волі (США), Командорський хрест із зіркою (Німеччина), Орден Висхідного Сонця та Імператорська премія Асоціації Мистецтв Японії, орден Карлоса ІІІ (Іспанія), два російські ордени «За заслуги перед Батьківщиною» І та ІІ ступеня та Державна премія Росії. У травні 1995 року Мстислав Ростропович, поряд з Елтоном Джоном, був нагороджений премією «Полярна зірка» Шведської Королівської Академії Музики, що є аналогом Нобелівської премії. У 2003 році на особливій церемонії вручення «Grammy» Ростропович був нагороджений президентською премією «За заслуги» (він став сьомим музикантом в історії, що отримав таку нагороду) за видатну артистичну кар'єру та людські досягнення. У 2004 році він був удостоєний таких високих нагород, як Почесна перемога в галузі класичної музики (Франція) та Премія Едісона за життєві досягнення (Нідерланди).

Його ім'я включене до числа «Сорока безсмертних» — почесних членів Академії мистецтв Франції.

Член Академії наук і мистецтв (США), Академії «Санта Чечілія» (Рим), Королівської академії музики Англії, Королівської академії Швеції, Баварської академії образотворчих мистецтв, власник Імператорської премії Японської асоціації мистецтв і безлічі інших премій. Визнаний гідним звання почесного доктора понад 50 університетів у різних країнах. Почесний громадянин багатьох міст світу.

Командор орденів Почесного легіону (Франція, 1981, 1987), почесний лицар-командор Ясновельможного ордена Британської Імперії. За заслуги в мистецтві він нагороджений премією Альберта Швейцера та премією Ернста фон Сіменса, якої до нього були удостоєні тільки Бенджамін Бріттен та Олів'є Мессіан.

Нагороджений безліччю державних нагород 29 країн, у тому числі литовською медаллю на згадку 13 січня (1992) і великим хрестом командора ордена князя Гедиміна (1995). У 1997 році нагороджений Великим Російським Призом «Слава/Gloria». Лауреат Царськосельської художньої премії (1999). У 2007 році нагороджений орденом «За заслуги перед Батьківщиною» І ступеня [9, c. 27-29].

2.2. Школа М. Ростроповича та його внесок у світову музичну культуру

В історії світової музичної культури є прізвища, що залишили глибокий слід. Одним із них є рід Ростроповичів. Можна з упевненістю сказати, що кожен член родини мав неабиякий дар та особливу любов до музики. Предки Ростроповичів походили з Польщі та Литви й іменувалися Ростроповичюсами.

Ім'я Мстислава Ростроповича посідає виняткове місце в музичному мистецтві та громадському житті XX століття, перебуваючи в центрі уваги як діячів культури, так і політиків. Сьогодні кращі оркестри світу пишаються спільними з Мстиславом Ростроповичем концертами. А політичні виступи М. Ростроповича біля Берлінської стіни та біля Білого дому в Москві стали символом боротьби проти всіх форм тоталітаризму.

Збагативши своєю творчістю світову культуру, М. Ростропович довів, що лише найрідкісніші дарування завдяки своєму видатному таланту, невтомній праці, гарячій закоханості в музику здатні силою мистецтва перетворювати світ.

На настійну вимогу та кілька звернень діячів культури й мистецтва, особливо Р. Щедріна, Ю. Башмета, О. Когана, І. Ойстраха та А. Сахарова, Мстиславу Ростроповичу було відновлено радянське громадянство (1992), і він знову обирається членом Союзу композиторів.

М. Ростроповича в повному розумінні слова можна назвати «Громадянином світу». Ця обдарована й енергійна людина гаряче та щиро реагує на всі події, що відбуваються в країнах Східної Європи й особливо Росії. У 1989 році під час падіння Берлінської стіни М. Ростропович виконує концерт із творів Й. С. Баха.

У столиці Азербайджанської республіки місті Баку, на вулиці, де проживала родина Ростроповичів, у будинку, де народився всесвітньо відомий музикант, нині діє музей Леопольда та Мстислава Ростроповичів. У музейній колекції представлено безліч коштовних і рідкісних експонатів. У кожен зі своїх візитів маестро неодмінно відвідує рідний дім, щоб знову, занурившись у спогади, відчути тепло цих стін і подумки перегортати сторінки свого життя. «Де б я не перебував, я завжди буду повертатися в Баку, адже це моя Батьківщина» (М. Ростропович).

Десятки країн оцінили внесок Ростроповича у світову культуру, вручивши йому понад сто своїх головних нагород; понад сорок найбільших університетів світу присудили йому ступінь почесного доктора; він — член академій Італії, Британії, Швеції, Німеччини, США; його ім'я включене до числа «сорока безсмертних» почесних членів Академії мистецтв Франції. Ростропович нагороджений Імператорською премією Японської Асоціації мистецтв, вищим американським орденом для цивільних осіб — Президентською медаллю Свободи, двічі — командор Орденів Почесного легіону Франції, Почесний лицар-командор Ордена Британської імперії.

У 1995 році йому присуджено вищу нагороду Швеції — «Полярну зірку». За заслуги в мистецтві він нагороджений також премією Альберта Швейцера та премією Фонду Ернста фон Сіменса, гідними яких до нього були визнані лише Б. Бріттен і О. Мессіан. Найпрестижніші світові нагороди, включаючи Греммі та Гран Прі дю Діск, він отримав за свої музичні записи [4, c. 27-31].

У його виконанні пролунав фактично весь репертуар віолончельної музики. Протягом 17 сезонів він був беззмінним диригентом і художнім керівником Національного симфонічного оркестру у Вашингтоні, що під його керівництвом увійшов до числа кращих оркестрів Америки. Він також диригує найвідомішими оркестрами світу, включаючи провідні оркестри Великобританії, Франції, Німеччини, США, Японії та ін. Він — незмінний акомпаніатор знаменитої співачки Галини Вишневської, дружини, супутниці в житті та мистецтві. Разом вони виступали з концертами по всій земній кулі. Диригент, віолончеліст, Ростропович пристрасно підтримував процес створення сучасної музики. Своїм виконавським мистецтвом він надихнув найбільших композиторів ХХ століття, які створювали твори спеціально для нього. Це Шостакович і Прокоф'єв, Бріттен і Бернстайн — близько 60 сучасних композиторів присвятили свої твори Ростроповичу. Ним були виконані понад 100 творів для віолончелі та понад 50 симфонічних прем'єр.

У 1990 році президент СРСР Михайло Горбачов своїм указом анулював постанову президії Верховної Ради СРСР про позбавлення Ростроповича та Вишневської громадянства й відновив зняті з них почесні звання. Згодом багато країн пропонували Ростроповичу прийняти їхнє громадянство, але він відмовлявся й до кінця життя залишався «громадянином світу». Під час путчу ДКНС у серпні 1991 року Ростропович спеціально прилетів у Москву з Парижа та приєднався до захисників російського Білого дому.

У наступні роки Ростропович продовжив активну діяльність як виконавець і диригент. У Сан-Франциско він диригував «Піковою дамою» Чайковського, у Монте-Карло — «Царською нареченою» Римського-Корсакова, виступив учасником ряду світових оперних прем'єр — «Життя з ідіотом» (1992, Амстердам), «Джезуальдо» (1995, Відень) Шнітке, «Лоліта» Щедріна (у Стокгольмській опері), постановок «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича (у першій редакції) у Мюнхені, Парижі, Мадриді, Буенос-Айресі, Олдборо, Москві та інших містах світу. У Росії Ростропович у Великому театрі диригував «Хованщиною» Мусоргського в редакції Шостаковича (1996), у Парижі з оркестром Французького радіо записав опери «Війна і мир», «Євгеній Онєгін» (Чайковський), «Борис Годунов» (Мусоргський), «Леді Макбет Мценського повіту». У 2003 році він став першим російським музикантом і сьомим у світі, кому була вручена премія Grammy «за екстраординарну кар'єру музиканта, за життя в записах», а в 2004 році Ростропович отримав Grammy в категорії «Краще виконання інструментального соло в супроводі оркестру». Критики відзначали бездоганну технічну майстерність музиканта, властиву його виконавській натурі красу звуку, артистизм, стилістичну культуру, драматургічну вивіреність, заразливу емоційність і натхненність. Сам же Ростропович говорив: «Усе, що я граю, я люблю до непритомності».

Ростропович, окрім концертної, займався також і викладацькою діяльністю, відкривав музичні школи, вів майстер-класи. У 2004 році Ростропович очолив Школу вищої музичної майстерності у Валенсії (Іспанія). Він неодноразово не тільки брав участь у різного роду музичних фестивалях, але й виступав організатором власних. Ростропович був президентом фонду, що носить його ім'я, допомоги обдарованим студентам музичних вузів, а також заснував фонд допомоги молодим музикантам у Німеччині та стипендіальний фонд для талановитих дітей у Росії. Крім того, широку популярність отримала благодійна діяльність музиканта: він був президентом «Благодійного фонду Вишневської — Ростроповича», що надавав допомогу дитячим лікувальним установам Російської Федерації (так, зокрема, у 2000 році фонд почав здійснювати в Росії програму з дитячої вакцинопрофілактики проти вірусного гепатиту В, що стала найбільшою програмою в цій галузі з часу розпаду СРСР) та інших країн.

За активної участі Ростроповича була створена спеціальна література віолончельної музики, куди, природно, увійшли твори Прокоф'єва, Шостаковича, Хачатуряна, написані спеціально для Мстислава Леопольдовича. Чудовий педагог, Ростропович створив цілу віолончельну школу, одним із геніальних представників якої став Давид Герінгас [1, c. 359-360].

Висновки

Ростропович почав займатися музикою в ранньому дитинстві з батьками — його батько, Леопольд Вітольдович Ростропович (1892-1942), що походив із польських дворян, був відомим віолончелістом, а мати — піаністкою. У 16 років він вступив до Московської консерваторії, де вивчав композицію з С. С. Прокоф'євим і Д. Д. Шостаковичем. У 1945 році він отримав популярність як віолончеліст, вигравши золоту медаль на першому в СРСР конкурсі молодих музикантів.

Завдяки міжнародним контрактам і турам Ростропович став відомим на Заході. У його виконанні пролунав фактично весь репертуар віолончельної музики, і згодом багато творів були написані спеціально для нього. Ним були виконані вперше 117 творів для віолончелі та дані 70 оркестрових прем'єр. Як камерний музикант виступав в ансамблі зі Святославом Ріхтером, у тріо з Емілем Гілельсом і Леонідом Коганом, як піаніст — в ансамблі з Галиною Вишневською.

За його власним визнанням, на формування його особистості величезний вплив справили три композитори: Сергій Прокоф'єв, Дмитро Шостакович і Бенджамін Бріттен. Близько 60 композиторів присвятили свої твори Ростроповичу, у тому числі, крім вищевказаних, Арам Хачатурян, Лучано Беріо, Альфред Шнітке, Леонард Бернстайн, Анрі Дютійє, Вітольд Лютославський, Кшиштоф Пендерецький.

Починаючи з 1969 року, Ростропович і його родина підтримували Олександра Солженіцина, не тільки дозволивши йому жити на своїй дачі під Москвою, але й написавши відкритого листа Брежнєву на його захист. За цим пішло скасування концертів і турів, зупинка записів. У 1974 році їм були видані виїзні візи. Через чотири роки Ростроповичі були позбавлені радянського громадянства, яке їм було повернуто тільки в 1990 році.

З 1974 року Ростропович став одним із провідних диригентів Заходу. Протягом 17 сезонів він був беззмінним диригентом і художнім керівником Національного симфонічного оркестру у Вашингтоні, що під його керівництвом увійшов до числа кращих оркестрів Америки, і регулярним гостем Берлінської філармонії, Бостонського симфонічного оркестру, Лондонського симфонічного оркестру та Лондонської філармонії. Його останніми записами були Концерт для віолончелі з оркестром № 2 Шнітке та «Повернення в Росію» — унікальний документальний фільм про поїздку Ростроповича в Москву з Національним симфонічним оркестром у 1990 році.

Під час серпневого путчу 1991 року та подій жовтня 1993 року виступав на стороні Президента Російської Федерації Б. Н. Єльцина, схвалюючи його дії.

Ростропович був відомий і своєю благодійною діяльністю: він був президентом Благодійного фонду Вишневської — Ростроповича, що надає допомогу дитячим лікувальним установам Російської Федерації, а також одним із піклувальників школи імені А. М. Горчакова, відроджуваної в дусі та традиціях Царськосельського ліцею.

Ростропович тяжко хворів: у лютому та квітні 2007 року він переніс дві операції у зв'язку зі злоякісною пухлиною печінки. Помер у клініці в Москві 27 квітня 2007 року. Прощання з Ростроповичем відбулося 28 квітня у Великому залі Московської консерваторії. Відспівування Ростроповича пройшло в Храмі Христа Спасителя. Похований Ростропович на Новодівочому цвинтарі в Москві.

У процесі творчості, в її суперечливості відображається і специфічна сутність людини: її самоусвідомлене буття та реальність відносин. Відтак, творчість постає як єдність двох суперечливих моментів: духовної суб'єктивної сутності людини та об'єктивної дії.

Таким чином, специфіка творчості полягає в тому, що в ній створюються духовні цінності, існування яких раніше не спостерігалося в діяльності індивіда. З цього ми можемо визначити, що: а) творчість — свідома діяльність людини; б) творчість — діяльність, спрямована на створення нових суспільно значущих цінностей (матеріальних і духовних); в) творчість — розвиток системи самосвідомості.

Список використаної літератури

1. Грум-Гржимайло Т. Ростропович и его современники. В легендах, былях и диалогах. — М.: Агар, 1997. — 376 с.
2. Грум-Гржимайло Т. Слава и Галина: симфония жизни. — М.: Вагриус, 2007. — 502 с.
3. Медведенко А. Мстислав Ростропович возвращает «Леди Макбет» //Эхо планеты. — 2000. — № 7. — C. 37-39.
4. Мстислав Ростропович: «Я черпаю силы в самой музыке» //Музыкальная жизнь. — 2002. — № 3. — C. 27-31.
5. Нестеров А. Мстислав Ростропович и Оренбуржье: духовные истоки и пересечение судеб //Музыка в школе. — 2007. — № 4. — C. 42-48.
6. Олексюк О. Музична педагогіка: Навч. посіб. для студ. ВНЗ культури і мистецтв / Київський національний ун-т культури і мистецтв. — К.: КНУКіМ, 2006. — 187 с.
7. Ростовський О. Музична педагогіка: Навч. програми, метод. рек. та матеріали / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин, 2001. — 110 с.
8. Харальд Э. Великие виолончелисты. — Мюнхен — Цюрих: Piper, 2007. — 407 c.
9. Хентова С. Ростропович. — Изд: Культ-Информ-Пресс, 1993 г.
10. Шевелева С. «Когда я спорила с Ростроповичем, остальные молчали»: Откровения примадонны Национальной оперы Светланы Добронравовой //Киевские Ведомости. — 2001. — 8 мая. — C. 14-15.
11. Юрий Башмет: «Однажды на банкете в Лондоне нашим с Ростроповичем собутыльником был... принц Чарльз»: Выдающемуся музыканту исполнилось 50 лет //Факты и комментарии. — 2003. — 25 января. — C. 13-14.