Цивільне Уложення Німеччини 1896 року

Цивільне Уложення Німеччини 1896 року: огляд та аналіз ключових інститутів

Німецький Цивільний кодекс (BGB) за своєю суттю став еталонним буржуазним кодифікованим актом, охопивши весь спектр фундаментальних інститутів, притаманних буржуазній правовій системі.

Структура та зміст основних книг BGB

Перша книга (Загальна частина, §1-240) складається із семи розділів і передусім визначає правовий статус фізичних та юридичних осіб. Німецький законодавець значну увагу приділив юридичним особам (товариствам та установам), присвятивши їм понад 60 параграфів. Ще одна велика група норм (близько 80 параграфів) стосується юридичних угод: дієздатності, волевиявлення, видів правочинів, представництва. Також у Загальній частині висвітлюються питання вчення про речі, матеріальні терміни та строки давності. Особливий інтерес викликають норми про самозахист і самодопомогу.

Друга книга (зобов'язальне право, §241-853) порушує традиційну для цивілістики послідовність, розміщуючи зобов'язальні норми перед речовим правом. Це свідчить про зростання ролі капіталістичного обороту, який відсуває на другий план класичні інститути власності та володіння, що домінували у Кодексі Наполеона. Тут регламентуються як загальні положення про договірні зобов'язання (виникнення, зміст, виконання), так і окремі види договорів — традиційні (купівля, позика, товариство) та нові (найм праці, гра, парі, доручення). Окремий розділ (§823-853) присвячено деліктним зобов'язанням.

Лише третя книга містить речове право (§854-1296, дев'ять розділів). Окрім інститутів власності та володіння, детально врегульовано сервітути, різні форми застави рухомого та нерухомого майна (іпотека), що становлять близько 2/3 норм цієї книги. Тут також збереглися застарілі, профеодальні інститути німецького права, зокрема право переважної купівлі (§1094-1104) та поземельні обтяження (§1105-1112), що відображає значний вплив юнкерства на аграрну політику.

Четверта книга присвячена шлюбно-сімейним відносинам (§1297-1921, три розділи). Вона починається з норм про цивільний шлюб, далі йдуть правила про умови укладення шлюбу, особисті та майнові відносини подружжя, підстави розірвання шлюбу. Окремо висвітлюються інститути батьківської влади, правове становище законних і позашлюбних дітей, а також опіка.

П'ята, завершальна книга (§1922-2385, дев'ять розділів) регулює спадкові відносини: два основні порядки наслідування (за законом і за заповітом), правовий статус спадкоємця, договір про спадкування та правила обов'язкової частки для необхідних спадкоємців. Разом із кодексом було ухвалено Ввідний закон, який налічує 218 статей.

Юридична конструкція права власності

Право власності є центральним інститутом речового права, хоча в BGB воно розміщене після зобов'язального права. Упорядники кодексу, уникаючи наукових дефініцій, не надали формального визначення власності, натомість обрали шлях опису її змісту. Пропозиція включити перелік правомочностей була відхилена комісією з підготовки ЦК, оскільки «власність не є сумою окремих повноважень». У результаті §903 BGB отримав таку редакцію: «Власник речі може, наскільки тому не перешкоджають закон чи права третіх осіб, поводитись з річчю на свій розсуд і виключати інших від впливу на неї».

Таким чином, кодекс виокремив дві ключові правомочності власника: позитивну (діяти на власний розсуд) та негативну (усувати інших від впливу). Ця формула, хоч і відрізняється від французької (ст.544 Кодексу Наполеона), не була теоретичним нововведенням. Подібні положення містилися у прусському ландрехті 1794 року, який визначав власника як особу, що може розпоряджатися субстанцією речі власною владою, виключаючи третіх осіб. Відмінності між німецькою та французькою формулами мали переважно формальний характер, оскільки обидві надавали власнику широке панування над річчю, що походить із римського права.

Під час обговорення §903 у Рейхстазі представник партії католицького центру критикував абсолютне розуміння власності як «хибне, не німецьке», стверджуючи, що воно привнесене з римського права. На захист формули виступили члени комісії: Г. Планк наполягав, що інше поняття власності неможливе, а Р. Зом апологетизував свободу приватної власності як основу суспільної та моральної свободи індивіда. У результаті BGB зберіг класичне буржуазне розуміння власності, близьке до Кодексу Наполеона.

Стаття §905 надавала власнику земельної ділянки владу не лише над поверхнею, а й над надрами та повітряним простором. Виняток становили корисні копалини державного значення (метали, вугілля, сіль), експлуатація яких регулювалася гірничим правом (ст.68 Ввідного закону). Загальним обмеженням стала заборона шикани (§226), а також окремі конкретні обмеження, що залежали від виду речей. Для рухомого майна обмежень було небагато, основну увагу кодекс приділив нерухомості.

Частина II §905 дозволяла власнику забороняти вплив на такій висоті чи глибині, де усунення не становить для нього інтересу. Ця норма, додана у другому проекті, мала «соціально-етичний» характер. Згодом було ухвалено спеціальні закони про телеграфні повідомлення (1899) та повітряні шляхи (1922), які зобов'язували земельних власників терпіти відповідні втручання.

Параграф §906 відіграв особливу роль в оцінці конструкції власності. Він дозволяв власнику не забороняти вплив газу, пари, запахів, диму, кіптяви, тепла, струсів із сусідніх ділянок, якщо такий вплив не притісняє його або притісняє лише незначно, або обумовлюється звичайним для місцевості користуванням. Подібні норми існували ще в пандектному праві та саксонському ЦК 1863 року (§358), що свідчить про їхнє коріння в епосі «вільного» капіталізму. Друга умова §906, яка дозволяла емісії, що не перевищують звичайних для місцевості, була особливо вигідна капіталістичним підприємствам. Натомість §907 захищав земельного власника, дозволяючи вимагати, щоб на сусідніх ділянках не зводилися споруди, які можуть спричинити неприпустимий вплив. Ст.106 Ввідного закону доповнювала ці норми, встановлюючи відповідальність підприємця за шкоду, завдану при суспільному використанні земельних ділянок.

Така компромісна конструкція відображала баланс інтересів між юнкерством і сільською буржуазією, з одного боку, та промисловою буржуазією — з іншого. Статистика 1882-1895 років показує, що дрібні господарства (до 5 га) володіли лише 16% оброблюваної площі, середні (до 20 га) — 29%, а великі (понад 20 га) — 50-55%. Тому обмеження влади земельних власників супроводжувалося гарантіями проти неприпустимих впливів із боку капіталістичних підприємств.

Особливості розпорядження рухомим та нерухомим майном

BGB закріпив старогерманське правило «Hand muss Hand wahren» («Рука повинна застерігати руку»), яке посилювало захист сумлінного набувача рухомої речі. Відповідно до §932, покупець ставав власником речі, навіть якщо відчужувач не був її власником, за умови добросовісності покупця. Це правило, невідоме римському праву та Кодексу Наполеона, критикувалося соціал-демократами, зокрема А. Менгером, який вбачав у ньому «постійно діючу експропріацію заради забезпечення свободи торгового обороту». Однак протести не вплинули на законодавця, оскільки норма була надзвичайно вигідна для капіталістичного обороту.

Щодо нерухомості BGB встановив складні формальності: перехід права власності вимагав публічного акта — запису в Поземельній книзі, врегульованій імперським законом 1897 року. Це суттєво відрізнялося від Кодексу Наполеона, де перехід нерухомості відбувався силою простої угоди (ст.1138, 1583). Такий порядок був особливо вигідний поміщикам-юнкерам, дозволяючи їм ефективніше контролювати правовий режим земельної власності.

Інститут володіння

BGB приділяє значну увагу володінню (§854-872), розміщуючи його на початку третьої книги. Для порівняння, Кодекс Наполеона присвячує володінню лише вісім статей, розташованих у титулі про давність. Німецька конструкція володіння відкинула римську «вольову» теорію (corpus та animus), проголосивши, що володіння купується досягненням дійсного панування над річчю (§854). Це дозволило визнати власниками недієздатних осіб (дітей) та осіб, які володіють речами на договірній основі: орендарів, заставоутримувачів, хранителів (§868).

Такий підхід ліквідував традиційний поділ на володіння та тримання, створивши конструкцію «безпосереднього» та «посереднього» володіння. Ці категорії, невідомі римському та французькому праву, були сприйняті зі старогерманського феодального права. Розширення сфери власницького захисту та запровадження енергійних засобів захисту (§858-862) — право силою опиратися забороненому самоправству, відбирати річ у порушника, відновлювати володіння — свідчило про інтереси орендарів, наймачів та інших учасників цивільного обороту.

Водночас BGB запровадив різку відмінність між власником і «владельческим слугою» (§855): особи, які здійснюють панування над річчю в інтересах іншого в його будинку чи на підприємстві, не визнавалися власниками. Це була відверто антиробоча норма, що позбавляла працівників власницького захисту. А. Менгер оцінював цей порядок як «спрямований проти незаможних класів», що становить «авангард, який перешкоджає незаможним класам дібратися до головної опори існуючого економічного ладу — до порядку приватної власності».

Використана література

1. Савельев В.А. Гражданський кодекс Германии. – М.: Юрист, 1994
2. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. Т. ІІ /За ред. Гончаренка В.Д. – К., 1998
3. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. В 2-х ч. – Х., 2000, - ч.І
4. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посіб. для студ. юрид. вузів. – К.: Вентурі, 1997
5. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посібник. – Київ-Львів, 2003