Цілі та завдання соціального управління

Вступ

Соціальне управління в широкому розумінні є природною властивістю соціальних систем, що забезпечує їхню цілісність, якісну своєрідність, відтворення та подальший розвиток. У вузькому значенні це усвідомлений, планомірний і організований вплив на суспільство, спрямований на впорядкування та вдосконалення його соціально-діяльнісної структури під час формулювання та реалізації конкретної мети.

Основними різновидами соціального управління виступають:

• політичне управління;
• управління у сфері матеріального виробництва;
• управління соціокультурним простором суспільства.

Система соціального управління являє собою впорядковані взаємозв’язки між керуючим суб’єктом і керованим об’єктом.

Ключовими ознаками соціального управління як системи є:

1. Людина виступає одночасно і суб’єктом, і об’єктом управлінського впливу (управління здійснюється людьми та через людей).
2. Цілеспрямований, свідомий вплив на поведінку індивідів і соціальних груп задля організації та узгодження їхньої діяльності під час досягнення суспільних цілей.
3. Розробка та обрання оптимальних методів впливу на об’єкти управління, що ґрунтуються на пізнанні закономірностей їхнього розвитку, аналізі інформації про поточний стан об’єкта та зовнішнє середовище.

Найчастіше термін «соціальне управління» застосовують для позначення сукупності реальних управлінських відносин, які розкривають сутність управління як суспільного явища. Головна відмінність соціального управління від технічного чи біологічного полягає в тому, що воно реалізується через вплив на свідомість і волю людини, а отже, на її прагнення досягати поставленої мети. Об’єктами такого управління виступає соціальна організація суспільства з її соціальною структурою та процесами.

1. Цілі соціального управління

Поняття «механізм» у загальному сенсі вживається у двох значеннях:

1. Внутрішній устрій пристрою, апарата чи механізму, що забезпечує його функціонування.
2. Сукупність елементів, яка визначає порядок певного виду діяльності.

Механізм соціального управління — це комплекс цілей, функцій, принципів і методів, взаємодія яких забезпечує ефективну роботу соціальної системи. Саме аналізу цих складових присвячено даний розділ.

Мета як вихідне поняття управління. Теорія соціального управління приділяє значну увагу формуванню стратегії та розгляду цілей як системоутворювальної ознаки будь-якої організації. Оскільки організації є цільовими системами, саме мета виступає їхньою головною відмінною рисою.

Визначення та обрання цілей є відправною точкою управлінського процесу. Соціальне управління вирізняється з-поміж інших типів управління тим, що вплив суб’єкта на об’єкт відбувається передусім через постановку мети діяльності.

Соціальне управління реалізується через систему цілей:

• перспективних і поточних;
• організаційно-технічних і соціально-економічних;
• господарських;
• галузевих;
• регіональних.

Соціальне управління покликане планувати, організовувати, координувати, стимулювати та контролювати діяльність колективів і окремих осіб, спрямовану на реалізацію визначених цілей.

Якщо соціальні системи (колектив, сім’я, територіальна громада) не мають чітко окресленої мети, ефективне керування ними стає неможливим.

Аристотель у «Політиці» зазначав, що благо досягається за двох умов:

• правильного визначення кінцевої мети певної діяльності;
• пошуку відповідних засобів, що ведуть до цієї мети.

З позиції науки управління, чітке окреслення проблеми та формулювання на цій основі реальної мети становить щонайменше половину успіху.

Мета завжди виступає як сутність мотивів, засобів і результатів.

Мотив — це прагнення задовольнити певну потребу. Для набуття визначеності мотив має бути підкріплений наявністю відповідних засобів (ресурсів, умов), використання яких здатне привести до бажаного результату.

У соціальному контексті мета ніколи повністю не збігається з кінцевими результатами, оскільки в результаті з’являються додаткові наслідки, що не відповідають початковим очікуванням. Формуючи мету, необхідно враховувати можливі наслідки діяльності, спрямованої на її досягнення.

Оскільки мета визначається суб’єктом управління свідомо, вона містить не лише об’єктивні, а й суб’єктивні орієнтири (інтереси, зовнішній тиск тощо). Мета не існує в готовому вигляді в об’єктивній діяльності — її потрібно визначити та сформулювати. На цей процес впливають знання проблеми, досвід, наявні ресурси, актуальні питання, інтереси та інші чинники [6, c. 53-55].

Існує три види загальних цілей, спільних для всіх організацій.

1. Цілі-завдання встановлюються суб’єктами управління вищого рівня, зазвичай із нормативним закріпленням. Такі цілі відображають призначення системи у зовнішньому світі: охорона довкілля, підготовка фахівців, боротьба зі злочинністю тощо, що фіксується відповідними указами, постановами та наказами.
2. Цілі-орієнтації відображають спільні інтереси особистості та колективу, який має реалізовувати поставлене завдання. Навіть без бажання займатися конкретною діяльністю людина змушена задовольняти певні потреби: заробляти на життя, покращувати умови існування, реалізовувати здібності для кар’єрного зростання.
3. Цілі власне системи відображають прагнення організації зберегти стабільність, цілісність і рівновагу у взаємодії із зовнішнім середовищем. Це виявляється у зусиллях, спрямованих на легітимізацію структури, забезпечення ресурсами та захист від несприятливих чинників.

Зазначені цілі не перебувають у відносинах підпорядкування, проте між ними існує тісний зв’язок — вони можуть доповнювати одна одну або суперечити. Зазвичай ці цілі конкурують між собою. Це закономірно, адже кожна організація, зобов’язана виконувати цілі-завдання, визначені зверху, має власні цілі-орієнтації, які можуть не збігатися.

Ці обставини часто ігноруються суб’єктом управління, який вважає, що підпорядкована організація прагне лише досягнення цілей-завдань. Однак при постановці цілей-завдань необхідно враховувати цілі-орієнтації та цілі власне системи. У багатьох випадках це робиться для усунення перешкод на шляху досягнення цілей-завдань.

Мета розробляється людиною, тому містить елемент суб’єктивності. Одним із критеріїв оптимальності мети є переважання об’єктивного над суб’єктивним. На цей критерій суттєво впливають рівень знань, якість аналізу інформації про об’єктивні умови, методики розробки мети, склад учасників тощо.

Отже, формування мети управління — це визначення бажаного, можливого та необхідного стану системи з чітким відмежуванням його від неможливого, небажаного та непотрібного.

У більшості випадків формування мети управління доцільно здійснювати поетапно:

1. Виділення необхідних обставин і закономірних етапів розвитку системи та включення їх до мети управління.
2. Визначення можливих, але небажаних обставин і станів, яких слід уникати та відмежовувати від мети.
3. Визначення можливих і бажаних обставин та включення їх у мету управління.
4. Відмежування мети від бажаних, але об’єктивно неможливих обставин.

З огляду на складність цих етапів, стає очевидним, що розробка цілей управління потребує серйозного наукового підходу та використання сучасних досягнень науки й техніки [9, c. 42-44].

Процес розробки цілей управління супроводжується низкою проблем, розв’язання яких сприяє вдосконаленню управління системами (організаціями).

1. Проблема збереження мети. Загальна мета конкретизується у завданнях, що є важливою умовою її досягнення. Однак існує ризик, що зміст мети не буде повністю відображений у поставлених завданнях, і частина мети буде втрачена з певних причин.
2. Сприйняття цілей-завдань організацією, перед якою вони поставлені. Основна складність полягає у подоланні можливих суперечностей між змістом мети та очікуваннями членів колективу, призначених її реалізовувати. Важливу роль тут відіграє якість формулювання мети.
3. Проблема методологічного підходу до визначення цілей-орієнтацій. Необхідно з’ясувати, наскільки мета колективу є сумою індивідуальних цілей або метою більшості його членів. Зрозуміло, що наближення мети колективу до суми індивідуальних цілей збільшує шанси на її досягнення, оскільки управління має обмежений набір інструментів впливу. На сьогодні одним із найефективніших інструментів, технологія застосування яких добре відпрацьована, є матеріальний стимул. Значно складнішими у застосуванні є форми морального заохочення, оскільки в різних групах та обставинах їм надається різне значення.
4. Проблема розширення різноманітності засобів впливу на організацію пов’язана з попередньою. Практика показує, що використання матеріального фактора дає ефект лише до певної межі. Підвищення зарплати може бути ефективним на певному етапі, але не вплинути суттєво на якість діяльності загалом. Досить низькою є ефективність виключно каральних методів; певні вади мають і методи внутрішньовідомчого контролю. Усе це спонукає до пошуку таких засобів впливу, які б стимулювали досягнення цілей-завдань, враховували існування цілей-орієнтацій і цілей власне системи, а також вивчення мотивів діяльності членів організації, пізнання специфіки орієнтацій різних вікових, кваліфікаційних та інших груп. Наявність такої інформації дозволить суб’єкту управління використовувати творчий потенціал підлеглих у режимі, близькому до оптимального.
5. Проблема врахування суб’єктом управління цілей власне системи. Як зазначалося, цілі будь-якої організації полягають у досягненні сталості власне системи. Сталість є постійною метою організації, існування якої рівнозначне набуттю нових ресурсів (подолання плинності кадрів, зменшення кількості реорганізацій, конфліктів) [2, c. 37-39].

Однозначно це може зумовити й розвиток негативних процесів. Якщо організація досягає певного рівня сталості, виникає небезпека набуття інерційності, небажання змін, нездатності реагувати на зовнішні трансформації. З іншого боку, сам процес досягнення сталості загрожує певною мірою підмінити мету організації. У такій ситуації в організації починають створюватися спеціальні служби, підрозділи, посади, які призначаються виключно або головним чином для підтримки та збереження системи. Їм можуть надаватися контрольні повноваження, аж до надзвичайних.

Цілі соціальних систем і цілі управління. Розглядаючи питання цілей соціального управління, важливо виділити у загальному вигляді «власне» управлінські цілі, тобто цілі управління соціальною системою, зорієнтовані та підпорядковані досягненню головної мети.

1. Визначення пріоритетів цілей та завдань, що з них випливають. Це набуває особливого значення, якщо керована система не має упорядкованої ієрархії цілей. Прикладом можуть бути ряд органів виконавчої влади, правоохоронні органи тощо, оскільки у законах та підзаконних актах не завжди визначено, яка мета є пріоритетною, а яка — менш важливою.
2. Розподіл ресурсів для забезпечення максимально повного досягнення цілей системи. Це здійснюється шляхом розподілу (близького до оптимального) наявних сил та засобів між керованими організаціями (системами) з урахуванням різних видів їх діяльності. Ця мета тісно пов’язана з попередньою, оскільки повинно здійснюватися першочергове забезпечення ресурсами лише пріоритетних цілей. Оптимальний розподіл ресурсів, що, як правило, завжди обмежені, вимагає врахування факторів регіонального та функціонального характеру. Суб’єкт (орган) управління визначає підрозділ та завдання, для розв’язання якого повинен направлятися конкретний вид ресурсів. У системі управління, що має декілька рівнів, питання забезпечення вирішується на одному з них, але з різним ступенем деталізації. Надлишкова деталізація у розподілі ресурсів на найвищому рівні управління паралізує ініціативу, скорочує ступінь маневреності суб’єкта управління, найбільш наближеного до виконавчої діяльності, а також ставить його перед необхідністю використовувати ресурси нераціонально або приховувати реальну картину їх розподілу.
3. Удосконалення ресурсного забезпечення системи досягається шляхом здійснення заходів, що спрямовані на підвищення професійної підготовки кадрів, їх належний відбір, оптимізацію інформаційних потоків, матеріально-технічне та фінансове забезпечення, впровадження передових технологій тощо. Ресурси забезпечення можуть удосконалюватися у якісному та кількісному відношеннях. Якісне поліпшення — більш складна проблема, проте її вирішення дає значний позитивний ефект. (Механічне зростання чисельності працівників інспекції чи її підрозділу дасть менший ефект порівняно з комплектуванням кадрів за рахунок кваліфікованих спеціалістів). Аналогічно може бути з матеріально-технічним забезпеченням: механічне насичення податкових органів чи навчального закладу комп’ютерною технікою не зумовить помітне підвищення ефективності їх діяльності. Якщо ж така техніка буде заданої потужності, з продуманим її територіальним розміщенням, раціональною комплектністю периферійних пристроїв, то, природно, і загальний ефект буде значно помітнішим [5, c. 211-213].

2. Функції та завдання соціального управління

Удосконалення системи та механізму управління тісно пов’язане з раціоналізацією діяльності його апарату. Активна праця з удосконалення управління не означає заперечення самого апарату управління як певної сили, що протидіє інтересам суспільства. Мова повинна йти про зміцнення апарату управління шляхом усунення перекручень, що суперечать природі держави.

Удосконалення управління охоплює комплекс заходів, що передбачають:

• уточнення функцій апаратів управління;
• зміну методів та форм управління;
• удосконалення структури управління;
• упровадження обґрунтованих штатних нормативів;
• упорядкування управлінських процедур;
• підвищення продуктивності управлінської праці.

У комплексі таких заходів особливе місце посідає наукове обґрунтування та чітке визначення функцій апарату управління. Їх правильне уявлення, знання форм та методів виконання сприяє керівникам в успішному вирішенні питань організації роботи підлеглих служб та співробітників.

У загальному розумінні поняття «функція» означає обов’язок, призначення, коло діяльності, виконання тощо (за тлумачним словником).

Поняття «функція» у механізмі управління має дуже важливе значення і у науці управління є одним з основних.

Анрі Файоль, автор початкової розробки концепції процесного підходу, стверджував, що управління розглядається як серія взаємопов’язаних дій. Ці загальні дії, кожна з яких зокрема є процесом, і називаються управлінськими функціями. Сума управлінських функцій складає процес управління. Згідно з концепцією процесного підходу на підприємстві існують шість груп функцій: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові та адміністративні.

Аналіз сучасної літератури з управління дає можливість навести сучасний перелік функцій управління: прогнозування, планування, аналіз, інформування, організація, розпорядництво, керування, контроль, мотивація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, підбір персоналу тощо. Практично кожен автор наводить певний перелік функцій, який тією чи іншою мірою може відрізнятися один від одного.

Важливе значення для більш глибокого уявлення про суть і зміст функцій управління має їх класифікація. На жаль, дана наука не має чіткої, категоричної позиції. Автори поділяють функції на загальні та особливі, загальні та спеціальні, загальні та конкретні, основні та додаткові.

На наш погляд, до нашої дисципліни найкраще підходить наступна класифікація.

Основні функції відповідають призначенню тієї чи іншої соціальної системи. Вони індивідуальні для конкретної системи, що визначається своєрідністю об’єкта впливу, особливостями суспільних відносин (функції системи управління).

На відміну від них, загальні функції управління (функції процесу управління) призначені для упорядкування діяльності самої системи управління (системи державного органу) і передбачають різні види управлінської діяльності, яка здійснюється з метою забезпечення виконання основних функцій. Стосовно основних, загальні функції управління носять вторинний, допоміжний характер. Будь-яка з функцій є відокремленою, відносно самостійною часткою управлінської діяльності, продуктом процесу розподілу праці та спеціалізації в управлінні [3, c. 68-70].

Приналежність до загальних функцій управління того чи іншого виду діяльності ґрунтується на використанні ряду критеріїв:

• безпосередньої спрямованості даної діяльності на вирішення завдань управління;
• неможливості здійснення без певного виду діяльності самого управління;
• складності змісту виду діяльності, яка передбачає виділення ряду спеціальних для конкретної функції підходів управлінської діяльності;
• наявності власної методології здійснення;
• відносної самостійності виду діяльності.

На базі зазначених критеріїв до загальних функцій управління належать: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль.

У рамках єдиної для управління мети (забезпечення упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи) кожна з названих функцій має власне призначення, зміст та методи реалізації.

Аналіз — здійснюється на всіх рівнях управління, є обов’язковою умовою розробки управлінських рішень.

Прогнозування — функція, що дає керівнику інформацію про можливий майбутній стан системи та керованих об’єктів, передбачає вивчення її стану у минулому та сьогодні.

Планування — передбачає визначення стратегії системи, конкретних цілей наступної діяльності та засобів їх досягнення з метою послідовного розвитку системи.

Організація — функція, спрямована на формування в системі відповідних відносин, підтримання їх на відповідному рівні. Здійснюється за допомогою проектування організаційних структур, створення системи інформації, підбору, навчання та виховання кадрів, координування діяльності матеріального, технічного, фінансового та інших видів забезпечення.

Регулювання — забезпечення оперативності управління, ефективності функціонування системи в умовах постійних зовнішніх і внутрішніх впливів на неї, передбачає розробку та організацію виконання оперативних управлінських рішень, їх коригування, навчання спеціалістів діями у конкретних ситуаціях.

Контроль — функція, що оцінює виконану роботу та визначає шляхи підвищення її ефективності. Включає спостереження за діяльністю, зіставлення її результатів з діючими нормативно-правовими актами, а також вжиття заходів, спрямованих на усунення недоліків та порушень.

Як основні, так і загальні функції управління є об’єктивно необхідними видами діяльності, тобто вони не можуть бути вибрані добровільно, оскільки виходять з мети управління.

На відміну від основних функцій, склад і зміст яких повністю залежить від об’єктів впливу, загальні функції управління за своїм складом універсальні. Вони виконуються будь-яким суб’єктом незалежно від особливостей завдань, які вирішуються даною організацією, від її рівня та напряму діяльності. Звичайно, на конкретний зміст цих функцій впливає специфіка об’єкта впливу, але даний вплив не змінює складу та основного змісту загальних функцій управління, які за всіх умов є незмінними [7, c. 18-19].

Висновки

Отже, соціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі існували у суспільстві, завжди утворювались для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку та регулювання суспільних відносин.

Управління має чітко виражену соціальну сутність, що підтверджується наступними висновками.

1. Суспільство як соціальна організація — складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває у русі, не може існувати без наявності безперервного управління.
2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводжує усю історію суспільства.
3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми й методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.
4. Соціальне управління — елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
5. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.
6. Мета — найважливіша характеристика управління. Власне задля досягнення певної мети і здійснюється управління.

Список використаної літератури

1. Євтушевський В. Корпоративне управління: Підручник/ Володимир Євтушевський,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка ; Ін-т вищої освіти Академії пед. наук України. - К.: Знання, 2006. - 406 с.

2. Воронкова В. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. - К.: ВД "Професіонал, 2004. - 283 с.

3. Гаєвська О. Управління як соціальний феномен: монографія/ Оксана Гаєвська,; Мі-во освіти України; Київ. нац. економіч. ун-т. - К.: КНЕУ, 2000. - 167 с.

4. Лукашевич М. Менеджмент соціальної роботи: Теорія і практика: Навчальний посібник/ Микола Павлович Лукашевич, Микола Васильович Туленков,. - К.: Каравела, 2007. - 295 с.

5. Лукашевич М. Соціологія: Загальний курс: Підручник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,. - 2-е вид.. - К.: Каравела, 2006. - 407 с.

6. Пшеничнюк О. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів/ Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . - 2-е вид., доп. та переробл.. - К.: Вид. Паливода А. В., 2005. - 169 с.

7. Решетніченко А. В. Теорія управління соціальним розвитком: Глосарій/ А. В. Решетніченко, С. М. Серьогін; УАДУ, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. - Дніпропетровськ, 2002. - 63 с.

8. Соціологія : Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. - 3-тє вид., стереотип.. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 277 с.

9. Управління розвитком регіону: Навчальний посібник/ Т. Л. Миронова, О. П. Добровольська, А. Ф. Процай та ін.;; М-во освіти і науки України, Таврійський нац. ун-т ім. В. І. Вернадського. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 326 с.