Тридцятилітня війна: причини і початок

Вступ

Конфлікт, що спалахнув у Європі, був зумовлений, з одного боку, загостренням протиріч між німецькими державами, а з іншого — суперництвом провідних європейських країн.

Великі географічні відкриття завдали удару по німецькій торгівлі. Міста на Рейні та Верхньому Дунаї програвали конкуренцію Англії та Нідерландам. У XVII столітті припинив існування Ганзейський союз. Любек, Бремен та Блібуре не могли змагатися з Лондоном і Амстердамом. Німеччина дедалі більше ставала аграрною країною, а Англія, Голландія та Швеція активно скуповували її хліб, м'ясо та худобу.

У Прусії, Бранденбурзі, Мекленбурзі, Померанії та Сілезії панували кріпосницькі відносини, які переживали своє «друге видання».

Політична роздробленість породжувала постійні конфлікти. Після Реформації вони набули зручного «ідейного» забарвлення. Це стосувалося й протистояння з імператором, який очолював католицьку партію. Князі ж сповідували лютеранство або кальвінізм, проголошуючи гасла боротьби «за свободу чистого євангелістського вчення».

Габсбурги, тим не менш, залишалися значною силою. Їхні спадкові землі, населені слов'янами, угорцями, італійцями та іншими народами, включали Австрію (Верхню і Нижню), Штірію, Корінтію, Крайну, Швабію та Ельзас — це було більше, ніж володіння будь-якого князя.

Іспанська гілка Габсбургів за часів Філіпа III ослабла, тому об'єднання зусиль обох гілок династії ставало дедалі важливішим.

Імператора підтримував папа римський. Він виношував плани об'єднання країни, але в умовах кріпосництва це було нереальним. Агресивна політика Габсбургів налаштувала проти них Голландію, Англію, Францію, Данію та Швецію.

У підсумку, через внутрішні суперечності Німеччина перетворилася на арену загальноєвропейських битв, що ще більше закріпило її відсталість.

1. Розвиток подій напередодні війни. Причини розв’язання Тридцятилітньої війни

Аугсбурзький релігійний мир 1555 року став фундаментом внутрішнього розвитку Німеччини на півстоліття. Поки в інших країнах точилися запеклі релігійні війни, що руйнували господарство та культуру, німецькі землі насолоджувалися тривалим спокоєм і добробутом. Імператор Фердінанд І (1558—1564), брат і наступник Карла V, хоча й був противником протестантизму, заради блага держави прагнув зберігати внутрішній мир і релігійну толерантність. Його син Максиміліан II (1564—1574) пішов ще далі в цій політиці, через що католики навіть підозрювали його в потаємному сповідуванні євангелізму. Вчителем Максиміліана в юності був протестантський проповідник, що прищепив йому симпатію до цього вчення. Імператор підтримував тісні зв'язки з протестантськими князями і, можливо, сам змінив би віру, але надія на іспанський престол, а згодом і кандидатура на польський, стримували його від відкритого вияву справжніх переконань.

За час тривалого миру в Німеччині остаточно закріпився поділ на протестантську та католицьку частини. Протестантизм поступово поширився на всі північні території, де католики стали винятком. Попри застереження Аугсбурзького миру, там було секуляризовано майже всі єпископства, і ніхто не міг цьому протидіяти. Однак у самій євангелічній церкві не було єдності: тривала боротьба між поміркованими та радикальними течіями. Після смерті Лютера (1546 р.) найбільшим авторитетом серед євангеликів користувався Філіпп Меланхтон, відомий гуманіст і друг Лютера, людина поміркована, готова до діалогу з католиками. Проте проти нього виступили професори Єнського університету, прихильники суворого, непримиренного лютеранства, які зрештою здобули перемогу. Розвинулася протестантська теологія, що своїми полемічними творами унеможливила порозуміння з католицизмом. Становище євангеликів ускладнювалося ще й поширенням кальвінізму, до якого приєднався, зокрема, електор Палатинату.

У Південній Німеччині лютеранство не прижилося, і там перемогла католицька церква. Провідну роль серед католицьких держав відігравала Баварія. Німецькі католики не визнали постанов Тридентського собору, діючи в згоді з Римом. Великого впливу набули єзуїти, які були радниками багатьох князів і виховували молодь у своїх школах у новому дусі [4, c. 62-63].

Імператор Рудольф II (1576—1612) ставився до релігійних справ досить байдуже. Вихований в Іспанії, він, однак, не перейняв іспанського фанатизму, віддаючи перевагу мистецтву та науці. Широкої слави набув заснований ним музей у Празі, де збиралися різноманітні курйози. Сам імператор захоплювався астрономією та астрологією. Його придворним астрономом був Тіхо Браге (1546—1601), який збудував обсерваторію біля Праги та склав астрономічні таблиці, названі на честь імператора рудольфськими. Втім, і в австрійських землях значний вплив мали єзуїти.

Оскільки і в католицькому, і в євангелічному середовищі перемогли крайні течії, після півстолітнього миру релігійна боротьба почала відроджуватися, набуваючи дедалі гостріших форм. Дедалі частіше траплялися взаємні напади, бійки та збройні сутички. Зрештою, незначна подія поставила обидва табори на межу війни. У містечку Донауверт на Дунаї існувала невелика католицька громада, яка в часи розквіту протестантизму не виявляла активності. Але коли розпочалося католицьке відродження, тамтешній абат спробував провести публічну процесію. Протестанти, які вважали себе господарями міста, напали на процесію та розігнали її. Справу передали до державного трибуналу, місто покарали, а виконавець вироку, баварський герцог Максиміліан, позбавив місто самоврядування та ввів туди католицьке духовенство.

Під враженням цих подій протестантські князі у 1609 році створили союз, названий Унією, для захисту своїх прав. До нього увійшли Палатинат, Ангальт, Вюртемберг, Ансбах, Баден, Пфальц-Найбург, Штрасбург, Ульм, Вюрцбург, а згодом Бранденбург, Гессен та інші. Католики відповіли створенням власного об'єднання — Ліги, до якої приєдналися Баварія та єпископи Пассау, Констанца, Аугсбурга, Регенсбурга, а пізніше й інші католицькі князі. Обидві сторони активно готувалися до збройного протистояння [6, c. 84-86].

Привід до війни виник не в самій Німеччині, а в землях Габсбургів. Угорщина та Чехія, які опинилися під владою Габсбургів після битви під Могачем 1526 року, завдавали новим володарям чимало клопотів. Саму Угорщину зі столицею Будою остаточно захопили турки, залишивши імператору лише західну смугу. Семигород лавірував між Туреччиною та Австрією, схиляючись то в один, то в інший бік. Це призводило до частих змін на семигородському престолі (Янош Заполія, 1541—1571; Стефан Баторій, 1571—1576; Христофор Баторій, 1576—1581; Жигмонт Баторій, 1581—1602; Стефан Бочкай, 1605—1606; Жигмонт Ракоці, 1607—1608; Габор Бетлен, 1613—1629). Прагнучи залучити семигородців на свій бік, Габсбурги йшли на різні поступки, аж до повної релігійної толеранції для євангеликів і кальвіністів, але міцних успіхів не досягли.

Значна опозиція проти габсбурзької влади існувала й у Чехії. Щоб заспокоїти чеських протестантів, імператор Рудольф у 1609 році видав так званий лист маєстату, який гарантував чехам причастя під двома видами, право будувати протестантські церкви та інші релігійні свободи. Чеська шляхта та міста отримали право обирати своїх дефензорів — урядовців, які мали стежити за дотриманням цих прав. Усі ці поступки свідчили про те, що влада Габсбургів на нових територіях не почувалася впевнено. До того ж, імператор Рудольф наприкінці життя виявляв ознаки психічного розладу.

Його брат і наступник Матіас (1612—1619) усвідомлював тяжке становище держави та намагався досягти порозуміння між Унією та Лігою. Проте відносини не покращувалися, а лише загострювалися. Голова Унії, Фрідріх V, електор Палатинату, уклав союз з Англією та Нідерландами, а також встановив зв'язки зі шведським королем Густавом Адольфом — усі вони були ворогами Габсбургів. Боротьба між католиками та протестантами розгорялася з новою силою.

Франція у XVII столітті перетворилася на сильну абсолютистську державу, що прагнула гегемонії в Європі. На її шляху стояли австрійські та іспанські Габсбурги. Франція також претендувала на Ельзас і Лотарінгію. Вона підтримувала протестантських князів, намагаючись розколоти коаліцію католицьких держав і перетягнути на свій бік герцога Баварії. Крім того, у неї був конфлікт з Іспанією через Південні Нідерланди та Південну Італію. Спільні дії Іспанії та Австрії на Рейні на початку війни ще більше загострили франко-іспанські суперечності. До антигабсбурзької коаліції приєдналася Англія, але її позиція була суперечливою. З одного боку, вона боролася проти проникнення Габсбургів на Нижній Рейн і північні морські шляхи, а з іншого — не бажала посилення Голландії, Данії чи Швеції. Англія також ворогувала з Францією через вплив на Близькому Сході.

Отже, Англія лавірувала між двома коаліціями, однаково побоюючись перемоги кожної з них.

На боці протестантських сил виступала Данія, яка володіла германськими областями Шлезвіг і Гольштейн. Данський король був князем «Священної Римської імперії». Данія вважала себе спадкоємицею Ганзи на Північному та Балтійському морях і прагнула не допустити туди Габсбургів.

Швеція була потужною воєнною державою, яка хотіла перетворити Балтійське море на своє «внутрішнє озеро». Вона підкорила Фінляндію, захопила в Польщі Ліфляндію, а в 1617 році за Столбовським миром відібрала в Росії частину Ладозької області та гирла Нарви й Неви.

Польща була союзницею Габсбургів. Австрійці робили все можливе, щоб не допустити союзу Швеції з Польщею та вступу Швеції у війну.

Голландія, яка нещодавно звільнилася від влади іспанських Габсбургів, у 1621 році знову вступила у війну з Іспанією. Вона була союзницею Данії та німецьких протестантів. Метою Голландії було послабити Габсбургів, потіснити Іспанію та забезпечити панування свого флоту в голландських портах.

У конфлікт була втягнута й Туреччина, яка прагнула використати війну для зміцнення своїх позицій на Балканах. Таким чином, це була боротьба більшості країн Європи проти Габсбургів.

Росія ставила перед собою головне завдання — боротьбу проти польської агресії, а Габсбурги були союзниками Польщі. Суперечності зі Швецією відходили на другий план.

У католицькому таборі також існували суперечності. Максиміліан Баварський сам претендував на імператорську корону й не хотів допомагати своєму конкуренту.

У протестантському таборі, своєю чергою, були конфлікти між кальвіністськими та лютеранськими князями через територіальні володіння [3, c. 74-76].

2. Початок та розвиток воєнних подій

Остаточний вибух війни стався в Чехії. Спираючись на лист маєстату, чеські протестанти збудували свої церкви в містечках Брунові та Клостерграбі, які належали до католицьких духовних маєтностей. Католики запротестували та спробували витіснити євангеликів. У Брунові міщани відстояли свою святиню, а в іншому містечку церкву зруйнували. Тоді дефензори скликали протестантські стани й подали скаргу імператору Матіасу, але отримали відмовну відповідь. Тоді протестантські посли вдерлися до державної канцелярії в Празі, вимагаючи пояснень від імператорських намісників. Напад завершився тим, що 1618 року чехи викинули трьох урядовців із вікна палати.

Ця празька «дефенестрація» стала початком відкритого повстання. Протестанти сформували власний уряд із 30 директорів, вигнали з Праги єзуїтів і почали організовувати військо під проводом графа Турна. До чеського повстання приєдналися Моравія, Шлезьк і Лужиці, а також розпочався антигабсбурзький рух в Австрії. На допомогу протестантам прийшов полководець німецьких найманих військ граф Мансфельд. Тим часом помер імператор Матіас, і на престол заступив Фердінанд II (1619—1637), відомий своєю ворожістю до протестантів. Тоді чехи вирішили звільнитися з-під влади Габсбургів і створити самостійну державу. На володаря вони запросили голову Унії Фрідріха (1619—1620). Повстанці за підтримки німецьких військ рушили на Австрію, а з Семигороду їм на допомогу прийшов князь Габор Бетлен.

Війна розпочалася з повстання в Чехії проти Габсбургів, які правили там з 1526 року. Чеським дворянам було обіцяно збереження старих вольностей: сейму з формальним правом обрання короля, обласних становихих зборів, недоторканності гуситського віросповідання та міського самоврядування. Однак за Рудольфа II розпочався наступ на права чеських протестантів, що активізувало дворянську опозицію, яка почала змикатися з протестантським табором в імперії.

Щоб запобігти цьому, Рудольф II пішов на поступки та підписав «Грамоту величності», яка надавала свободу гуситського віросповідання та дозволяла обирати захисників — дефензорів. Скориставшись цим, чеські дворяни почали створювати збройні загони під командуванням графа Турна.

Матвій, який змінив Рудольфа II на престолі, спирався на німців і проводив політику, ворожу чеській знаті. Своїм спадкоємцем він оголосив Рудольфа Штирійського — друга єзуїтів і противника протестантів, який заявив, що ніколи не визнає «Грамоти величності» [2, c. 105-107].

У червні 1618 року озброєний натовп пражан захопив ратушу та викинув із вікон двох габсбурзьких «заступників». Це стало початком війни. Чеський сейм обрав уряд із 30 директорів, які взяли владу в Чехії та Моравії. Уряд зміцнив національне військо та вигнав єзуїтів. Було оголошено про позбавлення Фердинанда влади над Чехією.

Чеські війська під командуванням графа Турна завдали кількох поразок армії Габсбургів і дійшли до околиць Відня. Але це був лише тимчасовий успіх. Чехи опинилися без підтримки. Чеський сейм обрав королем Фрідріха Пфальцського, але в нього не вистачало сил, і він вступив у переговори з Католицькою лігою, фактично погодившись на розправу над Чехією.

8 листопада 1620 року відбулася битва при Білій Горі біля Праги, де чеські війська були розбиті. Королівство зайняв Фердінанд II. Розпочалися репресії: власність гуситів переходила до католиків і німців, а гуситське віросповідання було заборонене.

Фердінанд отримав допомогу від католицьких держав, які солідарно виступили проти протестантської революції. Папа надав значні грошові субсидії, Іспанія прислала військо, а польський король Жигмонт III вислав охочих козаків, так званих лісовців. Найважливішим було те, що на бік імператора стала католицька Ліга під проводом баварського герцога Максиміліана. Відносини між Баварією та Австрією не були бездоганними, але перед спільною протестантською загрозою католики змушені були об'єднатися.

Фердінанд спочатку очистив Австрію від ворожих загонів, а потім ударив по Чехії. Вирішальна битва відбулася під Білою Горою, неподалік Праги, 8 листопада 1620 року. Полководець військ Ліги розбив слабо організоване чеське військо під проводом Турна. Фрідріх, зневірившись у можливості подальшої боротьби, поспішно залишив Чехію. Його прозвали «зимовим королем», бо він володів Прагою лише одну зиму. Фердінанд жорстоко розправився з повстанцями: двадцять головних проводирів стратили, багатьох ув'язнили, багато хто мусив тікати. Третину земель протестантської шляхти імператор конфіскував і розпродав або роздарував своїм прихильникам. Лист маєстату Фердінанд власноручно розірвав на знак того, що він більше не діє. Самоврядування земель чеської корони було обмежено на користь імператорської влади. До Чехії почали прибувати німецькі колоністи, яких підтримував уряд, і чехи втратили провідне становище у власній країні. Бій під Білою Горою став справжньою могилою чеської самостійності.

Фердінанд II не задовольнився перемогою над Чехією та прагнув остаточно знищити Фрідріха V. Він усунув його як бунтівника, позбавив князівства, а титул електора передав своєму союзникові Максиміліану. Протестантські князі, налякані рішучістю імператора, відступили від Фрідріха, й Унія розпалася сама собою. Але вірні протестантській справі командири найманих військ продовжували війну на власний розсуд. Граф Мансфельд зі своїми полками увійшов до Палатинату, де здобув успішну перемогу над полководцем Ліги Тіллі (під Віслохом, 1622 р.). Однак згодом католицькі війська перемогли, і Мансфельд разом з іншими ватажками мусив відступити в Північну Німеччину, а Тіллі рушив услід за ним. Тоді протестантські князі повстали проти імператора, і чеська війна переросла в загальнонімецьку, привернувши увагу всієї Європи. Зростання могутності Габсбургів занепокоїло всіх сусідів. Нідерланди та Англія висловлювали симпатії німецьким протестантам як із релігійних міркувань, так і тому, що імператора підтримувала Іспанія. Коли іспанські війська ввійшли до Палатинату, до лав ворогів Габсбургів вступила Франція, яка пильно стежила за ситуацією на Рейні. У 1624 році керівництво французькою політикою перейшло до кардинала Ришельє, який почав послідовно послаблювати габсбурзьку силу. Він дотримувався традицій Франсуа І та Генріха IV і не вагався підтримувати німецьких протестантів, аби не допустити перемоги імператора.

Великим успіхом протестантів став виступ проти імператора Данії. Данський король Христіан IV (1588—1648) був одночасно князем Голштайну й тому належав до німецьких князів. Коли війська Ліги ввійшли в протестантські землі, він уважав своїм обов'язком виступити проти імператора. Німецькі князі обрали його начальником Долішньосаксонської округи, а Нідерланди та Англія уклали з ним союз і зобов'язалися надавати грошову допомогу.

Просування католицьких військ на північ викликало тривогу в Данії, Голландії та Англії. У 1625 році за сприяння Франції вони уклали угоду проти Габсбургів.

Данський король Християн IV отримав субсидії від Англії та Голландії та зобов'язався розпочати війну проти католицького табору в Німеччині (під виглядом допомоги протестантам, а насправді — з загарбницькою метою).

Спочатку наступ Данії був успішним. Імператор, побоюючись надмірного посилення Ліги, не надавав допомоги її військам. Фердінанд II вирішив створити власну армію та прийняв план Альбрехта Валенштейна (1583—1634). Це був чеський дворянин, який розбагатів на скупці майна повстанців. Як кондотьєр, він зумів створити велику армію найманців за принципом «війна годує війну». У Чехії він отримав кілька округів для розквартирування військ, укомплектував 60-тисячну армію та разом із Тіллі розпочав воєнні дії проти німецьких протестантів і датчан.

У 1627—1628 роках Валенштейн здобував перемоги та зайняв усю Північну Німеччину. Йому не вдалося взяти лише Штральзунд. Він хотів вторгнутися в Ютландію, але Франція заявила протест імператору. У самій Католицькій лізі загострилися суперечності: католицькі князі були невдоволені діями надто властолюбного імперського полководця.

Данія, зазнавши поразки, змушена була укласти мир на умовах статус-кво та відмовитися від втручання в німецькі справи (Любецький мир 1629 р.). Але цей мир не приніс спокою Німеччині. Найманці Валленштейна та Тіллі продовжували грабувати населення протестантських князівств і міст.

Сам Валленштейн отримав від імператора герцогство Мекленбург і титул адмірала-генераліссімуса Балтійського та Океанічного морів. Він почав реалізовувати «морські плани»: зайняв і зміцнив усі порти в Померанії та готував воєнні дії проти Швеції та її планів на Балтійському морі.

Перемога над Данією, здавалося, відкрила Габсбургам можливість утвердитися на півночі. Але в Німеччині зростало невдоволення політикою Валенштейна, особливо серед протестантів. За Реституційним (відновлювальним) едиктом 1629 року в протестантів відбирали секуляризовані землі. Для виконання цього едикту Валленштейн використовував наймані війська. У 1630 році Фердінанд II погодився на відставку Валленштейна та наказав розформувати його війська.

Мир із Данією був лише паузою у війні [1, c. 56-59].

Швеція домоглася перемир'я з Польщею та почала готуватися до вторгнення в Німеччину. Між Швецією та Францією було укладено угоду: шведський король зобов'язувався надіслати в Німеччину армію, а Франція мала забезпечити фінансову підтримку. Щоб позбавити Габсбургів підтримки папської курії, Ришельє обіцяв допомогти папі в захопленні герцогства Урбіно в Італії.

Шведський король Густав Адольф мав загарбницькі плани й не хотів посилення Німеччини. Католицька реакція не була байдужа до Швеції, адже там аристократія була католицькою. Росія також була зацікавлена у виступі Швеції проти Габсбургів і навіть надала на вигідних умовах багато жита та селітри.

Улітку 1630 року Густав Адольф висадився в Померанії з невеликою, але професійною армією. Вона складалася із селян, була добре навчена та мала артилерію. Однак наступ затримався на рік через ворожу позицію Бранденбурзького та Саксонського курфюрств.

Тим часом католицький воєначальник Тіллі у 1631 році взяв Магдебург і пограбував його, убивши до 30 тисяч городян. Тоді Бранденбурзький курфюрст пропустив шведські війська. Шведська армія розпочала активні наступальні дії. У вересні 1631 року шведи завдали поразки Тіллі. Густав Адольф спекулював на підтримці селян, але пізніше німецькі селяни повернули зброю проти шведів. Наступ шведів випереджав плани Ришельє. Густав Адольф вторгся в Баварію, яка мала союз із Францією. Тіллі загинув. Становище Габсбургів стало критичним. Фердінанд II знову звернувся до Валленштейна, який тепер зажадав титулу генералісимуса та повної самостійності. Франція вже не заважала Валленштейну, бо боялася Густава Адольфа. Валленштейн виснажував шведів сутичками. У 1632 році шведи нав'язали битву при Люцерні, виграли її, але втратили Густава Адольфа. Валленштейн вивів свої війська в Чехію.

Після загибелі короля Швецією керував канцлер Аксель Оксенштерн. Він відмовився від проектів підкорення Німеччини, що покращило відносини з Францією.

А Валленштейн зібрав 100-тисячну армію та вів самостійні переговори. Фердінанд II запідозрив зраду. У 1634 році Валленштейна усунули з посади, а згодом убили підкуплені офіцери. Того ж року імперські війська завдали поразки шведам і спустошили протестантські області в Середній Німеччині. Протестантські князі помирилися з імператором.

Але війна тривала — тепер як загальноєвропейська [5, c. 138-139].

Висновки

Тридцятилітня війна вкрай негативно позначилася на господарському та культурному стані Німеччини. Величезні території держави знелюдніли, сільське господарство та промисловість занепали. Німеччина втратила роль у світовій торгівлі. Припинився розвиток мистецтва та літератури, натомість посилювалися чужі культурні впливи, особливо французькі. Німеччина втратила значення в міжнародній політиці: розвинувся партикуляризм малих держав, оскільки кожен, навіть найменший князь, мав право вести власну політику.

Занепала також могутність Габсбургів. Австрійська лінія династії втратила вплив у Німеччині й спиралася лише на спадкові землі, але й вони через воєнні руйнування давали мало доходів імператорському двору. Іспанська монархія також зазнала невдач у війні та втратила колишнє лідерство в європейській політиці. На перше місце вийшли переможці — Франція та Швеція.

Тридцятилітня війна була першою загальноєвропейською війною, яка принесла величезні втрати та руйнування. Німецький письменник Ганс Грімельсгаузен, учасник війни, який втратив у ній батьків і рідний дім, описав жахи війни та грабунки в книзі «Пригоди Сімпліуса Сімпліциніуса». Це була перша масштабна війна із застосуванням вогнепальної зброї.

Політичні наслідки війни змінили карту Європи. Найбільше від війни виграла Швеція, посилилася могутність Франції. Німеччина ж залишилася роздробленою. Дедалі помітнішу роль в економіці та політиці Європи почали відігравати Англія, Республіка З'єднаних провінцій та Данія.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. - К.: Либідь, 1997. - 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. - Пер. з нім. 2-го вид.. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.