Три групи галузей, які характеризують господарський комплекс економічного району, їх суть

Вступ

У процесі державотворення Україна, долаючи кризові явища, формує нову регіональну структурну політику, що спирається на наукові засади. Йдеться про свідоме регулювання економічних процесів у кожному регіоні через взаємовигідний територіальний поділ праці та спеціалізацію. Це має стати основою для нарощення суспільного багатства, економії ресурсів та зростання ефективності виробництва. Відносини між центром і регіонами регулюються на конституційних засадах із пріоритетом загальнодержавного права.

Сучасні соціально-економічні зміни в регіонах вимагають перегляду усталених концепцій економічної теорії, яка вивчає використання обмежених ресурсів (землі, капіталу, праці). На основі цих підходів необхідно по-новому оцінити процеси регіонального відтворення та зв'язки між елементами територіальних соціально-економічних систем. Розуміння закономірностей цих процесів дозволить створити дієву ринково-орієнтовану систему управління регіонами.

У радянський період управління регіонами не враховувало відтворювальну специфіку територій. Розвиток регіонів планувався переважно за галузевим принципом, що порушувало міжгалузеву збалансованість. Комплексні плани соціально-економічного розвитку фактично були механічним поєднанням галузевих показників і не відображали реальних територіальних систем. До того ж, ці плани не мали дієвих механізмів реалізації, контролю та відповідальності. Економічні важелі зосереджувалися в союзних міністерствах, а регіональна влада лише формально брала участь у виконанні планів.

1. Сутність та функції економічного районування та господарського комплексу

Сучасне суспільне виробництво характеризується постійним поглибленням територіального поділу праці. Це ускладнює територіальну структуру економіки та посилює роль регіонального чинника, що веде до формування економічних районів різного рівня. Цей процес є об'єктивним і відбувається через формування територіальної організації продуктивних сил, що відповідає регіональним умовам. Основою для цього слугує суспільний територіальний поділ праці, який визначає спеціалізацію територій, виробничі цикли та систему зв'язків. Об'єктивними передумовами для формування районів є:

• природні ресурси;
• економіко-географічне положення;
• система розселення та чисельність населення;
• територіальна організація виробництва;
• виробничий потенціал;
• спеціалізація господарства;
• рівень господарського освоєння території.

Розвиток економічних районів відбувається на основі формування територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією та енерговиробничими циклами. Завдання науки — визначити межі цих об'єктивно існуючих районів.

В економічній та географічній науці існує кілька визначень економічного району, але всі вони мають спільні риси: спеціалізація, комплексність господарства, територіальна цілісність, тісні внутрішні та міжрайонні зв'язки, відносна замкненість виробничих циклів. Згідно з визначенням П.М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна частина народного господарства країни з власною виробничою спеціалізацією та міцними внутрішніми зв'язками, що нерозривно пов'язана з іншими частинами через суспільний поділ праці.

На формування районів впливають три групи факторів: економічні, природні та історичні. Серед них визначальними є економічні:

1. Суспільний територіальний поділ праці як головний районоутворюючий фактор.
2. Територіальні виробничі комплекси (ТВК) — сукупності взаємопов'язаних виробництв на певній території.
3. Природні умови та ресурси як база для спеціалізації та розвитку продуктивних сил.
4. Економіко-географічне положення, що визначає спеціалізацію та характер економічних зв'язків.
5. Районоутворюючі центри — великі міста з потужним потенціалом. В Україні це Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир, Чернігів.
6. Форми територіальної організації виробництва: промислові, транспортні, агропромислові райони, вузли та центри.
7. Суспільно-політичний устрій. Україна є унітарною державою з елементами федералізму (автономія АР Крим).
8. Адміністративно-територіальний поділ, у межах якого діють суб'єкти господарювання різних форм власності [5, c. 64-65].

Економічне районування здійснюється за певними принципами та критеріями, основними з яких є:

• економічна цілісність;
• територіальна єдність;
• чітке економіко-географічне положення;
• одномасштабність в межах одного ієрархічного рівня;
• наявність сформованого виробничого комплексу зі спеціалізацією;
• економічне тяжіння до районоформуючого центру;
• непорушність меж адміністративно-територіального устрою.

Враховуючи масштаб України, яка за площею співвідносна з більшістю європейських країн, але менша за субконтинентальні держави (Росію, Канаду, США), науково обґрунтованим є виділення двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних — за чотирма ієрархічними рівнями.

Галузеве районування вивчає розміщення та проблеми окремих галузей (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, демографічне). Галузеві райони є складовою частиною загальних економічних районів і підвищують обґрунтованість їх виділення.

Інтегральне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як єдиний регіональний комплекс, в основі якого лежать територіально-виробничі комплекси різного рівня.

За ієрархією інтегрального районування виділяються чотири рівні:

• Крупні (макрорайони) — об'єднують кілька адміністративних областей або області з автономною республікою.
• Середні (мезорайони) — підрайони крупних районів, що збігаються з межами області або автономної республіки.
• Малі (мікрорайони) — відповідають території кількох адміністративних районів або великому місту (Київ, Одеса, Харків).
• Низові адміністративно-господарські райони — охоплюють території адміністративних районів; міста можуть розглядатися як такі райони [9, c. 52-54].

Завданням економічного районування є створення теоретичної бази для раціональної територіальної організації господарства, обґрунтування розміщення виробництва, вдосконалення спеціалізації та підвищення соціально-економічного розвитку територій.

Основними функціями економічного районування є:

• створення економічної основи для територіального управління;
• вдосконалення територіальної структури господарства;
• формування та реалізація державної регіональної політики;
• обґрунтування розміщення продуктивних сил;
• розвиток територіально-виробничих комплексів;
• підвищення ефективності використання ресурсного та науково-технічного потенціалу;
• аналіз, діагностика та прогнозування регіонального розвитку;
• розробка територіальних комплексних програм і схем природокористування [6, c. 102].

2. Особливості економічного районування України та галузей господарського комплексу

За часів СРСР економічне районування України враховувало її роль як частини загальносоюзного господарського комплексу.

У післявоєнні роки під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку з п'яти інтегральних районів: Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська області), Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька), Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська), Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська), Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим тоді входив до складу РСФСР. Ця сітка стала основою для більшості сучасних розробок.

У 1963 році за загальносоюзним районуванням в Україні було виділено три великі райони: Донецько-Придніпровський (8 областей), Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області). Ці райони були більшими за об'єктивно необхідний для України масштаб, але відповідали потребам СРСР. Ця сітка використовувалася до 1991 року. Після розпаду СРСР постало завдання створення нової сітки районів. Перші спроби були недосконалими. Більшість дослідників (В.А. Поповкін, О.І. Шаблій) використовували напрацювання групи К.Г. Воблого, оскільки регіональна спеціалізація суттєво не змінилася. Однак жодна схема не стала загальновизнаною [8, c. 48-49].

Розробки 90-х років за участю вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням до проекту Закону "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" нової сітки районів:

• Донецький (Донецька, Луганська області);
• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
• Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
• Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);
• Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
• Південний (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
• Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Ця сітка, за винятком перейменування Причорноморського району на Південний, фактично не змінювалася і використовується в більшості наукових та навчальних закладів України [3, c. 82-84].

3. Проблеми й перспективи економічного районування

У контексті регіональної політики та реформи адміністративно-територіального устрою питання вдосконалення економічного районування стає особливо актуальним. Основними проблемними питаннями є:

1. Ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна, а другого — область. Крупний економічний район власного бюджету не має. У разі зміни адміністративно-територіального устрою ця роль може перейти: а) до укрупненої області (півтори-дві нинішні), б) до території макрорайону. Можливі також варіанти незначного скорочення кількості областей (на 1-4) або збереження їх у нинішніх межах.

2. Теоретико-методологічні та практичні проблеми виділення економічних районів. Існуюча мережа недосконала. Поліський та Південний райони мають територіально відокремлені частини. Поліський район складається з двох анклавів — Волинсько-Житомирського та Чернігівського (Східного Полісся) з різними районоформуючими центрами (Житомир і Чернігів). У Південному районі проблематичним є включення АР Крим з її особливими умовами та центром у Сімферополі. Східний район за географією є Північно-Східним, а найсхіднішою областю є Луганська. Проблемним є положення Кіровоградщини: половина області перебуває у зоні впливу Кривого Рогу, який удвічі більший за Кіровоград. На території області продовжується рудоносна зона Кривбасу, а сільське господарство використовує Кривбас як ринок збуту. Енергетика області спирається на Придніпров'я. Проте за природно-економічним потенціалом Кіровоградщина ближча до Центрального району [7, c. 71-73].

Вирішення першого питання має враховувати національний та світовий досвід формування бюджетів і адміністративно-територіального поділу. З точки зору ефективного використання ресурсного потенціалу, масштаб нинішньої області на етапі сталого зростання може бути недостатнім. У перехідний період формування бюджету на рівні макрорайону є складним, а з огляду на національні реалії — неможливим. Однак досвід розвинутих країн (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія) показує, що для ефективної економіки оптимальним є рівень території, що дорівнює 2-3 областям України. Тобто, після подолання кризових явищ можливе укрупнення бюджетотворної одиниці до рівня макрорайону. Це дозволить збалансувати соціально-економічний розвиток як усередині районів, так і між ними, та підвищити загальну ефективність господарювання.

Вирішення другого питання можливе через постійне вдосконалення схеми районування з урахуванням нових наукових здобутків та сучасних тенденцій. Найактуальнішим є окреслення схеми нового адміністративно-територіального устрою в рамках реформи.

Першочерговим завданням є забезпечення відповідності нового устрою територіальній організації продуктивних сил, яка є регіонально диференційованою. Навіть близькі за площею області відрізнятимуться концентрацією населення та економічним потенціалом. За схемою АТУ, запропонованою Урядом у 2005 році, ранг регіону отримують великі міста (Одеса, Харків, Донецьк, Львів), а ранг району — середні та великі міста. Ця схема є проблематичною як з точки зору принципів районування, так і підходів до окреслення меж [2, c. 115-117].

Для збалансування потенціалів можна укрупнити малопотужні області до рівня великої області або макрорайону. Обговорюється об'єднання Волинської і Рівненської областей, розподіл Кіровоградської, можливе подрібнення Донецької області (поділ на Донецьку та Приазовську з центром у Маріуполі). Однак це може негативно вплинути на роботу крупних міжгалузевих комплексів.

При розгляді реформи дискутується питання про збереження унітарного устрою або федералізацію. У разі федералізації можливе введення таких одиниць, як "край" або "земля". Назва "автономна республіка" навряд чи відповідає українським традиціям, а випадок Криму є винятком. Теоретично можливе існування автономних округів, виправданих етноісторичними причинами (Буковина, Гуцульщина, Лемківщина, Сіверянщина, місця компактного проживання угорців на Закарпатті, поляків на Житомирщині, татар у Криму) за умови збереження територіальної цілісності. Проте практика показує ефективність саме унітарної моделі, і ідея федералізації не отримує підтримки в більшості регіонів [4, c. 69-71].

Висновки

Формування ринкових умов та зміна ресурсних потоків поставили перед регіонами проблему самовизначення в економічній системі. Змінюються підходи до формування регіональних цілей: на перше місце виходить створення сприятливих умов для соціального забезпечення населення, а не лише економічний ефект. Конкретизація цілей виступає у формі місцевих інтересів:

• дотримання збалансованості економічного, соціального та екологічного розвитку;
• досягнення відповідності рівня життя населення світовим стандартам;
• вдосконалення структури територіальної організації з урахуванням поділу та інтеграції праці;
• розвиток господарських комплексів як самовідтворюючих систем;
• забезпечення стабільності соціально-політичної та національно-етнічної системи.

Замість орієнтації на державні інтереси основними критеріями стають:

• поліпшення рівня життя населення та соціальної захищеності;
• величина соціально-економічного ефекту для території (приріст потенціалу, поліпшення соціально-культурної сфери);
• рівень еколого-економічної безпеки та збалансованості регіону.

Перехід до економічного зростання вимагає науково обґрунтованих напрямків, які закріплять позитивні тенденції та перетворять їх на стабільні процеси суспільного прогресу. Основою є врахування чинників, що сприяють соціально-економічному розвитку регіонів.

Для стабільного розвитку суспільства необхідно забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з інтересами регіонів і територіальних громад на засадах унітарності та цілісності території. Має бути досягнуто оптимальне співвідношення децентралізації та централізації влади, враховано історичні, економічні, екологічні та демографічні особливості регіонів. Повільність ринкових перетворень та незадовільний стан вирішення соціально-економічних проблем свідчать про відсутність виваженої державної політики щодо регіонів, що породжує конфлікти між рівнями влади та поглиблює диспропорції. Це є наслідком структурної кризи, надмірної централізації влади та відсутності належної фінансової основи для місцевого самоврядування. Крім того, не створено належної нормативно-правової бази для взаємного представництва інтересів центру і регіонів.

Список використаної літератури

1. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . - К.: Кондор, 2004. - 293 с.

2. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. - К.: Академвидав, 2002. - 367 с.

3. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 726 с.

4. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. - К.: Національна академія управління, 2004. - 272 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. - 7-ме вид., стереотип. . - К.: Знання, 2005. - 350 с.

6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. - К.: Юридична книга, 2002. - 550 с.

7. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 317 с.

8. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2006. - 396 с.

9. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. - К.: ЦУЛ, 2002. - 440 с.