Товарно-інноваційна політика

Вступ

Раціональна та стратегічно виважена інвестиційна діяльність є критично важливою для кожного підприємства. Спрямування фінансових ресурсів у різноманітні проєкти покликане забезпечити досягнення конкретних цілей, що визначаються обраною політикою компанії. Такі цілі можуть бути різноплановими: від підвищення прибутковості виробництва та модернізації обладнання до розширення масштабів діяльності, збільшення ринкової частки чи здійснення технологічного прориву.

Реалізація інвестиційних проєктів є відносно новою та малодослідженою сферою для українських підприємств. Інвестиційний проєкт являє собою комплекс взаємопов'язаних дій, виконання яких спрямоване на досягнення певних фінансових, економічних, соціальних чи інфраструктурних результатів. Ключовим інструментом для втілення такого проєкту є бізнес-план, який слугує техніко-економічним та фінансовим обґрунтуванням доцільності інвестицій.

В сучасних умовах керівництво багатьох українських компаній розглядає залучення інвестицій переважно як отримання банківського кредиту, вважаючи цей процес простим і таким, що не потребує підготовки передінвестиційної документації. Такий непрофесійний підхід, разом із недосконалою законодавчою базою та політичними ризиками, призводить до відсутності зацікавленості як у вітчизняних, так і в іноземних інвесторів вкладати кошти в економіку України.

1. Джерело інвестицій

Інвестиційні ресурси охоплюють усі види економічних ресурсів, що залучаються для вкладення в об'єкти інвестування. Вони поділяються на фінансові, матеріальні, нематеріальні, трудові, інформаційні та підприємницькі здібності. Відповідно, доцільно розрізняти фінансові та нефінансові джерела їх формування. У межах цього дослідження основна увага приділяється фінансовим джерелам, тобто грошовим коштам, що використовуються для інвестування.

Аналіз фінансових джерел в Україні варто проводити, розділяючи їх на вітчизняні та зарубіжні. Серед вітчизняних джерел виділяються:

• власні кошти підприємств;
• кошти державного та місцевих бюджетів;
• кошти фінансово-кредитної системи;
• заощадження громадян.

Основними зарубіжними джерелами виступають кошти портфельних та стратегічних інвесторів. Для детальнішого розуміння необхідно проаналізувати структуру інвестицій в економіку України.

Кошти державного та місцевих бюджетів є важливим джерелом інвестування. Їх сумарна частка протягом останніх років становить близько 10%, що в грошовому вираженні дорівнює майже 10 млрд грн щорічно, з незначними коливаннями.

У цьому контексті важливою є реалізація урядових планів щодо розвитку системи державного інвестування, яка передбачає чітке визначення пріоритетів для державних капіталовкладень, особливо в інноваційні проєкти. На сьогодні бюджетним інвестиціям приділяється недостатньо уваги. Зокрема, активно використовуються лише капітальні трансферти, які у 2004-2005 роках перевищили 10 млрд грн (близько 3% ВВП), тоді як такі механізми, як внески до статутних фондів та інвестиційні кредити, часто ігноруються [2, c. 94-95].

Успішні дії Уряду сприяли значному зростанню доходів і видатків державного бюджету на 2005-2007 роки, що дозволило вивести з тіні значну частку ВВП. Проте дискусійним залишається питання надмірної соціальної спрямованості бюджету 2005-2006 років, враховуючи гостру потребу економіки в державній інвестиційній підтримці. Як зазначає М.Я. Азаров, частка соціальних видатків збережена на рівні 80% і в бюджеті на 2007 рік. Одним із ключових положень Держбюджету на 2007 рік є зниження частки перерозподілу ВВП через зведений бюджет до 30,2%, що має зменшити фіскальне навантаження на економіку та залишити ресурси для інвестування. Це рішення оцінюється позитивно. Водночас у бюджеті на 2007 рік є суперечності, зокрема відновлення статті про державні гарантії під підприємницькі кредити, що є недоцільним, оскільки цей механізм уже зарекомендував себе як неефективний, а держава досі не покрила заборгованість за попередніми гарантіями.

Отже, існує нагальна потреба у посиленні державного впливу на інвестиційну сферу, формуванні бюджету розвитку та щорічному виділенні централізованих капіталовкладень у розмірі не менш як 3% ВВП. Бюджетні кошти мають спрямовуватися на фінансування державних програм на конкурсних засадах. Ефективність таких заходів могла б бути вищою за умови створення Українського банку реконструкції і розвитку.

Місцеві бюджети наразі відіграють незначну роль в інвестуванні. Їх частка в структурі інвестиційних джерел становить близько 4%, що дорівнює приблизно 3 млрд грн щороку. Назріла проблема скорочення їх кількості (нині в Україні налічується понад 12 тисяч). Принцип створення умов для зацікавленості місцевих органів влади у збільшенні доходів бюджетів залишається лише декларованим. Значним потенціалом є випуск територіальних боргових зобов'язань, але на сьогодні це має разовий характер. Схема відшкодування та поновлення кредитних інвестиційних ресурсів недостатньо продумана, що нівелює можливість використання коштів місцевих бюджетів як джерела інвестицій [1, c. 152-153].

Державна підтримка інвестиційної діяльності має здійснюватися за такими напрямами: перехід від розподілу коштів до їх вкладення у стратегічні галузі з контролем використання; приватизація об'єктів для збільшення інвестиційного капіталу; регулювання інвестиційної діяльності в регіонах; цільове фінансування підприємств, що використовують ресурсозберігаючі технології та випускають конкурентоспроможну продукцію.

Кошти фінансово-кредитної системи є важливим джерелом інвестиційних ресурсів. Однак, попри динамічний розвиток, вітчизняні банки надають недостатню кількість послуг і є фінансово слабкими. Станом на кінець березня 2006 року банківські активи становили 208 млрд грн (зросли на 53% порівняно з 2005 роком). На 1.01.2006 року сукупні активи становили 50,4% ВВП, а капітал — лише 6,2% ВВП. За високих темпів нарощування активів, що не відповідають нарощуванню капіталу, банківська система стає ризикованішою через відсутність запасу ліквідності. Частка інвестиційного портфеля у структурі активів є вкрай незначною — лише 4,1% при розмірі кредитного портфеля 76,4% (на 1.01.2007 року), що свідчить про низьку інвестиційну активність. Створення банків в Україні з 1.01.2007 року виключно у формі ВАТ або кооперативних банків сприятиме прозорості та захисту інтересів вкладників. Враховуючи дозвіл на відкриття філій іноземних банків, банківській системі України, де частка іноземного капіталу становить 22,9%, загрожує поглинання зарубіжними інвесторами. Однак приплив іноземних інвестицій має більше позитивних чинників, зокрема зниження ставок за кредитами та посилення конкуренції [3, c. 125-126].

В Україні необхідно працювати над нарощуванням обсягів кредитування, впровадженням сучасних банківських технологій, розширенням спектра послуг та зниженням відсоткових ставок. Це дозволить підтримувати конкурентоспроможність та інвестиційний потенціал банківської системи, кошти якої мають стати важливим джерелом формування інвестиційних ресурсів.

У структурі зобов'язань банків вклади фізичних осіб становлять 35,7%, а юридичних — 25,9% (на 1.01.2007 року). Це свідчить про те, що банки почали акумулювати заощадження громадян. Важливу роль у стимулюванні цих тенденцій відіграло збільшення Фондом гарантування внесків фізичних осіб розміру компенсацій вкладникам збанкрутілих банків із 15 до 25 тисяч гривень наприкінці лютого 2007 року. Банкіри вважають, що це дозволить захистити 97,1% вкладників.

Заощадження населення є величезним прихованим джерелом інвестиційних ресурсів. За статистикою, українці розподіляють свої заощадження так: 1% — інвестиції в цінні папери; 2% — купівля золотих прикрас; 2% — розвиток власного бізнесу; 3% — рахунок у банку у валюті; 7% — купівля готівки; 33% — рахунок у банку в гривні; 40% — готівка в гривні; 12% — інше. Аналіз цих даних показує, що видатків інвестиційного спрямування дуже мало. Приріст коштів, залучених від фізичних осіб у 2006 році, становив 33,5 млрд грн (46,2%) при прирості виданих кредитів у 44,6 млрд грн, що в 2,3 разу більше, ніж у 2005 році. Така диспропорція пояснюється низьким рівнем доходів населення та їх спотвореною структурою.

Структура доходів, де найбільшу частку становлять трансфертні виплати, є несприятливою для інвестицій. Той факт, що 50% і більше коштів населення тримає на руках, не має виправдання, оскільки ці гроші не працюють на економіку.

Окремою проблемою є розвиток небанківських фінансово-кредитних інститутів. Наявність фондових бірж, страхових та лізингових компаній, інвестиційних банків, венчурних фондів є передумовою пожвавлення імпорту іноземного капіталу. Одним із найперспективніших напрямів є створення інвестиційних венчурних фондів. Проблемним є розвиток факторингового бізнесу та лізингових компаній. В умовах великої капіталоємності вітчизняних підприємств саме лізинг може стати інвестиційним "трампліном" для залучення капіталу в пріоритетні галузі [1, c. 75].

У процесі інвестування виникає потреба у страхуванні проєктів. Проте страхові компанії надають обмежений обсяг послуг і не відіграють належної ролі постачальників довготермінових кредитів. Створення системи співстрахування і перестрахування необхідне для активізації банків у сфері інвестиційного кредитування. Для повнішого використання коштів страховиків необхідно:

1. привести національне страхове законодавство у відповідність до стандартів ЄС;
2. ефективніше використовувати інвестиційний потенціал учасників страхового ринку;
3. активно розвивати інфраструктуру останнього.

Фондовий ринок України не виконує належним чином посередницької функції у перерозподілі інвестиційних ресурсів, хоча у 2006 році він продемонстрував рекордні обсяги торгів. Найбільшу вигоду отримали інвестори, які вклали кошти в акції підприємств енергетичного сектору та трубної промисловості — деякі з них подорожчали на 200%. За оцінками експертів, 2007 рік стане знаковим для фондового ринку через загальну дооцінку вартості цінних паперів. Найперспективнішими можуть стати вкладення в банківський сектор.

Отже, через слабкість фінансово-кредитної системи в українській економіці надзвичайно актуальною є проблема акумуляції інвестиційних ресурсів та їх цільового спрямування. Обмеженість вітчизняних фінансових джерел спонукає до пошуку зарубіжних джерел фінансування [2, c. 69-70].

2. Міжнародна інновація

Міжнародне співробітництво в науково-технічній та промисловій сферах має різноманітні форми, включаючи міжнародні технічні й технологічні зв'язки, наукову співпрацю, сприяння виконанню окремих робіт, забезпечення безпечного використання досягнень НТП та міждержавне промислове співробітництво.

В Україні інноваційні процеси та їх комерціалізований результат — інновації, особливо їх продаж за кордон, практично не включені в систему цивілізованих ринкових відносин. Формування ринку інновацій стає найважливішим завданням не лише технічного та економічного розвитку країни, але й засобом збереження унікального генофонду талановитих людей та припинення масового виїзду науковців за кордон.

Ринок інновацій визначається як система економічних форм та механізмів, пов'язаних з інноваційним підприємництвом, умовами та місцем реалізації нововведень. Він призначений забезпечити стійкий зв'язок між виробництвом та споживанням інноваційної продукції, сформувати оптимальну структуру інноваційного процесу та умови для вибору альтернативного варіанта розміщення ресурсів.

Об'єктна та структурна характеристика ринку інновацій базується на визначенні інновації як комплексного процесу, спрямованого на створення, розробку та доведення наукової ідеї до стадії комерційного використання та широкого розповсюдження в економіці [3, c. 66-67].

Попит на ринку інновацій — це платоспроможний попит на новий продукт, послугу, технологію, форму організації чи управління, а також на носії новизни (інформація, патенти, ліцензії, ноу-хау) з боку споживчого чи виробничого сектора. Пропозиція інновацій включає результати науково-технічних досліджень, нову продукцію виробничого сектора та об'єкти промислової власності.

Інноваційний потенціал на ринку виступає одночасно фактором попиту та пропозиції. Попит формують галузі та сфери суспільного виробництва, а їх спроможність впроваджувати досягнення науки й техніки визначатиме його рівень. Пропозиція формується на стадії створення й освоєння нового продукту організаційними формами галузі "Наука та наукове обслуговування", підприємствами, що випускають нові види продукції, та суб'єктами винахідницької, раціоналізаторської, ліцензійної діяльності [4, c. 126].

3. Етапи планування нового продукту

Створення нового продукту — це складний багаторівневий процес застосування спеціальних знань, досвіду, методів і засобів для досягнення певної мети. Новий продукт завжди є результатом змін у матеріальному й технологічному рівнях виробництва, тому належить до сфери управління проєктами. Головними критеріями оцінки варіантів виконання робіт зі створення нового продукту є терміни та вартість досягнення очікуваних результатів, які залежать від наявних ресурсів та використовуваних технологій. Згідно з теорією менеджменту проєктів, створення продуктової інновації має такі складові: цілі; основні критерії та обмеження; головні та додаткові важелі управління; невизначеність та ризики (рис. 1).

Основна мета будь-якого інноваційного товару — одержання прибутку як від використання існуючих ресурсів, так і від задоволення існуючого або потенційного попиту. Інноваційний товар може також сприяти корпоративним стратегіям, наприклад, посиленню ринкової позиції підприємства. Для всіх інноваційних товарів аналіз ринку є ключовою задачею у визначенні меж інновації, можливих програм та технологій. Оскільки проєктування інноваційного товару — ітеративний процес, фахівці з вивчення ринку повинні мати уявлення про кількість і якість основної та побічної продукції, а також про можливі альтернативи щодо економічного розміру, обумовленого наявністю ресурсів, потреб та технологічних і територіальних обмежень [3, c. 84-85].

Рис. 1. Головні етапи управління проєктами продуктових інновацій

Процеси управління проєктами умовно розподіляються на етапи:

• ініціювання — прийняття рішення про початок виконання проєкту;
• планування — визначення цілей і критеріїв успіху, опрацювання робочих схем їх досягнення;
• виконання — координація дій працівників та використання ресурсів;
• аналіз — визначення відповідності заходів цілям і критеріям успіху, застосування коригувальних дій;
• управління — визначення коригувальних дій, їх узгодження та застосування;
• завершення — формалізація виконання проєкту, упорядкування фіналу.

Ці процеси проходять з різною інтенсивністю, інколи паралельно. Результат виконання одного етапу становить вихідну інформацію для наступного.

У теорії маркетингу проєкти продуктових інновацій часто ототожнюються з поняттями «розроблення товарів» або «планування продукту», хоча про цілковиту тотожність можна говорити лише виходячи з вихідних принципів побудови та способів наукового пізнання сучасного етапу розвитку ринкової економіки.

Залежно від обраної стратегії розвитку підприємства алгоритм реалізації інноваційної політики може змінюватися, але внутрішня структура процедури створення нових товарів залишається незмінною [3, c. 157-158].

Процедура створення нових товарів від виникнення ідеї до випуску готового виробу є органічним поєднанням кількох етапів (рис. 2).

1. Генерування (розроблення) ідеї. Задум нових товарів постає як наслідок цілеспрямованого пошуку або виникає випадково. Спонукальними мотивами можуть бути: інтерв'ю, спостереження за подібними товарами на виставках, звіти торгових агентів, дослідження недоліків продукції, вивчення тенденцій у розробленні нових виробів конкурентами, аналіз патентної інформації, вивчення думок експертів, оцінювання власних переваг і «слабких місць».

Джерелом ідей можуть бути різні мотиви, але переважати мають ті, що виходять із передбачення еволюції потреб, а не з пасивної реакції на вимоги ринку. За висновками західних маркетологів, у 1968 році для створення одного конкурентоспроможного виробу було потрібно в середньому 58 ідей, а у 80-ті роки ця кількість зменшилась до 7 завдяки науковим обґрунтуванням. Підприємство може постійно шукати нові продукти, але певні обставини інтенсифікують цю діяльність. Інколи ідея з'являється раптово, частіше створення нового продукту породжується розвитком технології. Зміни можливі також через варіативність вимог ринку (мода). Дослідницькі підрозділи фірми здатні до розроблення ідей, що породжують новий попит. Наприклад, найбільший попит буде забезпечено продуктам тієї фірми, яка створить пластмаси з традиційними споживчими властивостями, але такі, що швидко розкладаються природним шляхом, не справляючи негативного впливу на довкілля [1, c. 79-80].

2. Попередній аналіз можливостей виробництва і збуту. До того як ідеї здобудуть конкретне втілення, вони проходять відбір для розроблення та перевірки концепції товару. Проводиться оцінювання ділового внутрішнього і зовнішнього середовища за економічними, комерційними, технологічними, правовими та соціальними складовими. Вивчається потенційний попит майбутніх покупців різних сегментів ринку, їхнє ставлення до ідеї продукту та його ціни. На цій стадії відбувається лише загальне прогнозування попиту. Для споживчих товарів воно здійснюється різними методами, наприклад, визначаючи місткість ринку харчових продуктів, можна виходити з критеріїв середніх норм споживання та кількості потенційних споживачів.

3. Аналіз економічної доцільності випуску нової продукції. Така оцінка здійснюється на основі аналізу потенційного попиту та можливого пропонування. Підприємство повинно вивчити свої матеріальні можливості: виробничі потужності, імовірну рентабельність інвестицій. Ураховується можливий термін «ринкового життя» товару та вплив чинників моди й технологічного старіння. Окремо вивчається можливий прибуток із передбачуваної частки ринку. Такі дослідження потребують великих витрат праці та коштів, а їх результати є достатньо умовними.

4. Проєктування товару. На цьому етапі здійснюється проєктування товару, його параметрів, дизайну, упаковки, визначається назва або марка, виготовляються дослідні зразки. Проєктування є центральним елементом створення інноваційного продукту. Саме тут розв'язуються питання щодо технічного рівня виробу, можливостей високоякісного виготовлення та майбутнього ефективного використання.

Успіх проєктування залежить від значної кількості пов'язаних між собою зовнішніх та внутрішніх чинників (рис. 3).

Рис. 57. Визначальні чинники проєктування товару

Їх можна класифікувати як:

• ринкові (позиція в конкуренції, оборот, попит);
• організаційні (концепція, вибір, планування, контроль, кадри, організаційні структури, фінанси);
• науково-технічні (якість, проєкти, продукти);
• виробничі (витрати, технологія, організація виробництва, основні засоби) [5, c. 117-119].

Висновки

Економічна діяльність суб'єктів господарювання значною мірою характеризується обсягами та формами інвестицій.

Термін «інвестиція» означає «вкладати». Нині інвестиції — це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення. Приріст капіталу має забезпечувати одержання процентів від банківських вкладень.

Джерелом приросту капіталу та головним мотивом інвестування є одержуваний прибуток. Обидва процеси — вкладання капіталів і одержання прибутку — відбуваються в певному поточному часі: може бути послідовне вкладення капіталу, а потім одержання прибутку; паралельне вкладення та одержання прибутку; інтервальне вкладення капіталу, а потім через деякий час одержання прибутку. У першому випадку прибуток буде одержано негайно після завершення інвестування, у другому — одержання прибутку можливе до повного завершення процесу, у третьому — між періодом інвестування та одержанням прибутку минає певний час, тривалість якого залежить від форми інвестування та особливостей інвестиційного проєкту.

У сучасній зарубіжній літературі термін «інвестування» часто трактується як придбання цінних паперів (акцій, облігацій). У нашій країні його ідентифіковано з терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому разі розглядаються як вкладання у відтворення основних фондів (споруд, обладнання, транспортних засобів).

Разом з тим інвестування можуть бути спрямовані на поповнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів (патентів, ліцензій, ноу-хау).

Список використаної літератури

1. Буднікевич І.М., Школа І.М. Становлення регіонального ринку інновацій в Україні. – Чернівці: "Зелена Буковина", 2002. – 200 с.
2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / О.І.Волков, М.П.Денисенко, А.П.Гречан та ін. – К.: ВЛ „Професіонал", 2004. – 960 с.
3. Кардаш В.Я., Павленко І.А., Шафалюк O.K. Товарна інноваційна політика: Підручник. - К.: КНЕУ, 2002. - 266 с.
4. Чухрай Н., Патора Р. Товарна інноваційна політика на підприємстві: Підручник. – К.: КОНДОР, 2006. – 398 с.
5. Щербань В.М., Козубенко Л.Д. Товарна інноваційна політика.: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2006. – 400 с.