Територіальний і адміністративний поділ Запорізької Січі

Територіальний і адміністративний поділ Запорізької Січі

Запоріжжя стало осередком зародження нової української державності. Козацтво сформувало власні органи влади, які з часом сконцентрувалися в руках козацької адміністрації та судових інстанцій. Ця влада поширювалася не лише на козаків, а й на мешканців укріплень за межами Січі — так званих «паланок». На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман, якому допомагали обрані суддя, писар, обозний, осавул та хорунжий. Найважливіші питання військового й політичного життя вирішувалися на Військовій раді. Згідно зі звичаєвим правом, участь у ній міг взяти будь-який козак. Рада скликалася щоразу, коли потрібна була воля всього товариства, однак двічі на рік — 1 січня та 1 жовтня — її проведення було обов'язковим. На рівні куренів діяли «сходки», що вирішували місцеві питання; аналогічні зібрання проводилися й у паланках. Варто зазначити: на Січі державний устрій виріс із військової організації, тому адміністративно-територіальні одиниці та посади одночасно були і військовими, і державними інституціями. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя та військовий писар формували так звану військову старшину. Їх щороку 1 січня обирала Військова рада. У мирний час старшина виконувала адміністративні й судові обов'язки, а під час походів очолювала військо, передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) тримав у руках вищу військову, адміністративну та судову владу, проте вона не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, а термін його повноважень обмежувався одним роком. Військовий суддя посідав друге місце в ієрархії — він судив козаків і призначав начальника артилерії. Військовий писар керував канцелярією та відповідав за всю письмову документацію. Військовий осавул стежив за порядком у Січі, опікувався охороною кордонів, забезпеченням війська продовольством тощо.

Наприкінці XVI століття Запоріжжя вже мало військо з чіткою організаційною структурою. На чолі стояв кошовий отаман (згодом — гетьман). Основною військовою одиницею був полк, що налічував 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а сотні — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника та отамана (пізніше — курінного отамана) були виборними. У листах і грамотах вони називали себе «Військом Запорізьким». Основу війська становила піхота. Артилерія була представлена гарматами. Рядовий козак мав на озброєнні мушкет, пістолет, шаблю, ніж, спис, іноді — лук зі стрілами. Чисельність війська змінювалася: наприкінці XVI ст. вона сягала приблизно 15 тисяч козаків. Січ мала власний флот із великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке користувалося печаткою із зображенням козака з рушницею на плечі, шаблею та списом, встромленим у землю поруч. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці білою фарбою зображували святого Архангела Михаїла, на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни найвищим органом влади залишалася Військова рада Війська Запорізького. До її компетенції належало розв'язання найважливіших державних питань — як воєнних, так і політичних: обрання гетьмана та генерального уряду, право їх усунення, вирішення зовнішньополітичних справ, відправлення посольств, прийом послів, здійснення правосуддя. Право участі в раді мали всі козаки.

Починаючи з 1649 року, Військова рада скликається дедалі рідше. Відомо про одну раду в 1650 році, дві — у 1651-му, кілька — у 1653-му та останню — у січні 1654 року в Переяславі. Водночас із занепадом ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. Хоча вони були дорадчим органом при гетьмані, їхні рішення мали для нього обов'язкову силу. Система управління складалася з трьох рівнів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд виступав центральним органом влади, очолював усю систему управління та діяв постійно. Його обирав Військова рада. На чолі Генерального уряду стояв гетьман — глава держави, верховний суддя, головнокомандувач і законодавець, який видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для всієї території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом. Окрім гетьмана, до нього входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він відав зовнішніми зносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи — як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул і генеральний хорунжий відповідали за військові справи, боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією щодо полкових і сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Усі ці особи входили до ради генеральної старшини, яка з часом витіснила Військову раду.

Що було законодавчим органом Січі?

Із формуванням козацького республіканського ладу на Запоріжжі склалася своєрідна правова система. Козаки не визнавали на своїй території дії Статутів та магдебурзького права. Правосуддя здійснювалося відповідно до старовинних звичаїв, «словесного права і здорового глузду». Норми звичаєвого права, що склалися в Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, види злочинів і покарань. Можна впевнено стверджувати: козацьке звичаєве право було народною конституцією.

Серед кримінальних злочинів найтяжчими вважалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво. Покараннями слугували прив'язування до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження. За найтяжчі провини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої належали закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа. Діяло також канонічне право: православним збірником був грецький Номоканон, католицьким — Звід канонічного права 1532 року. У роки Визвольної війни правова система вдосконалювалася. Серед джерел права перше місце посідало звичаєве козацьке право, яке регулювало широке коло відносин, передусім організацію державної влади, управління, судочинство, визначало злочини та покарання. Згодом великої ваги набули гетьманські універсали — розпорядчі акти вищої влади, обов'язкові для всього населення України. Вони регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Джерелами права були також міжнародні угоди, укладені гетьманом, головним чином із сусідніми державами. У них утверджувався статус України як суб'єкта міжнародно-правових відносин, містилися норми цивільного та адміністративного права. Під злочином розумілося будь-яке порушення норм «давнього козацького права». На першому місці серед злочинів стояли військові (зрада, ненадання допомоги під час бою). Зрадників карали особливо жорстоко — страчували. Найпоширенішими покараннями були смертна кара та штрафи.

На Запоріжжі формувалася й самобутня судова система. Судові функції виконували всі представники козацької старшини. Найвищим судовим органом був кошовий отаман (гетьман), який у середині XVII ст. перетворився на вищу апеляційну інстанцію. Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні та цивільні справи козаків. Найскладніші справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя вершив правосуддя за звичаєвим правом, що склалося на українських землях упродовж століть. Інші представники старшини мали менш значні судові повноваження. Військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. Курінні та паланкові отамани здійснювали суд у межах своїх повноважень. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: «де три козаки — два третього судять».

У роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Створено Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Він був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Однак повністю розділити владу в Україні того часу не вдалося — адміністративно-територіальні органи продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Він затверджував вироки Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів; він перевіряв їх вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію не лише на козацтво, а й на все населення своєї території. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінував змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер: позивач самостійно збирав докази, пред'являв їх суду та підтримував звинувачення. На будь-якій стадії він міг відмовитися від позову або звинувачення й укласти мирову угоду. У тяжких злочинах слідство та суд були обов'язковими незалежно від заяви потерпілого, що свідчило про появу слідчого процесу. Сторони мали право на адвокатів — так званих прокураторів, які перебували при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази поділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для отримання зізнання застосовували катування. Показання свідків і піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга та клятва вважалися додатковими. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди лише в письмовій формі.

У другій половині XVI ст. у кримінальних справах запроваджується попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання та передавали до суду.

Яким був соціальний стан реєстрових козаків?

Реєстрові козаки — це частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою та записана в окремий список — реєстр, звідки й походить назва. Перші спроби організувати реєстрових козаків сягають 1524 року, коли Велике князівство Литовське та польський король Жиґмонт І доручили Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу сформувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів проект не реалізували. Подібна доля спіткала пропозицію черкаського старости О. Дашковича у 1533 році та заходи Жиґмонта І у 1541-му. Українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби з татарами, тоді як польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи та стримувати антитатарські акції козаччини. Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572 року, коли коронному гетьманові Ю. Язловецькому доручили найняти з низових козаків 300 осіб. Відтоді з'являється назва «реєстрові козаки» на противагу нереєстровим, які опинилися в напівлегальному становищі. Реєстрове козацтво звільнялося від юрисдикції локальних урядів і підпорядковувалося «козацькому старшому» (першим таким «старшим» був шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшили до 600 козаків, а козацьким старшим призначили черкаського старосту М. Вишневецького. Реєстрові козаки отримали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з призначеною старшиною; вони мали власний прапор, літаври та інші інсигнії. Вони одержували платню грошима й одягом; їм передано у власність містечко Трахтемирів із Зарубським монастирем для розміщення арсеналу та військового шпиталю. Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорізького або Низового війська, чим уряд підкреслював, що справжнє Запорізьке військо — Запорізька Січ — юридично для нього не існує. Реєстровці зобов'язувалися служити на Наддніпрянщині та посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Спроби короля Стефана Баторія та його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

Під час селянсько-козацьких повстань 1591–1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво ліквідували. Але 1599 року почалося нове складання реєстру. У першій половині XVII ст. чисельність реєстровців не була сталою. Козацтво боролося за розширення реєстру, а польсько-шляхетський уряд намагався його зменшити. Однак під час воєн уряд, прагнучи збільшити збройні сили, змушений був закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зростало до кількох десятків тисяч осіб. У 1617 році сейм затвердив реєстрове військо в кількості 1 тисячі осіб. За Раставицькою угодою 1619 року реєстр встановлювався в 3 тисячі. Під час Хотинської війни 1620–1621 рр. П. Сагайдачний привів під Хотин 40 тисяч козаків. Куруківський договір 1625 року встановлював 6-тисячний реєстр. За гетьмана М. Дорошенка сформували 6 реєстрових полків. Після розгрому козаками польсько-шляхетського війська в Переяславському бою 1630 року реєстр збільшили до 8 тисяч. Внаслідок поразки селянсько-козацького повстання 1637 року реєстр зменшили до 6 тисяч та обмежили козацьке самоврядування. Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби в Україні. Десятки тисяч виключених із реєстру, так званих виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не визнавав за козаків. Щоб уникнути закріпачення, вони тікали на Запоріжжя — центр визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Тому під час складання реєстру на Придніпров'ї розміщувалися значні сили польсько-шляхетського війська. Реєстрові козаки зазнавали утисків від польських феодалів. Уряд роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт після Ординації 1638 року. Реєстровці не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь в антифеодальних повстаннях кінця XVI — першої половини XVII ст. під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, І. Сулими, К. Скидана, Я. Острянина та інших. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи особисті інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала народ, допомагаючи польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні повстання.

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час Визвольної війни 1648–1654 рр., внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу реєстровців на бік повсталого народу, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тисяч осіб. Спроби шляхетської Польщі обмежити козацтво 40 тисячами чи 20 тисячами успіху не мали. Народно-визвольна війна 1648–1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану. Після 1654 року назва «реєстрові козаки» поступово вийшла з ужитку, замінившись терміном «городові козаки», а з 1735 року — «виборні козаки».

Де був центр реєстрового козацтва?

Консолідаційний процес козаччини наприкінці XVI ст. зосереджувався навколо двох різних осередків: Запорізької Січі на Низу та Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів — реєстрового, яке репрезентувало загалом консервативні козацькі кола.

Трахтемирівський монастир (Зарубський монастир) розташовувався біля містечка Трахтемирова та села Зарубинців (тепер село Переяслав-Хмельницького району Київської області). Час заснування невідомий; привілеєм польського короля С. Баторія 1578 року Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих реєстрових козаків. Зруйнований польськими відділами у 1660-х роках під час польсько-козацької війни. Запоріжжя вважало Трахтемирівський монастир своїм шпиталем «для старинних, зубожілих і ранами скалічених козаків».

Використана література

1. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків. — К.: Дніпро, 1991. — 333 с.
2. Аркас М.М. Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1991. — 395 с.
   1. Гончарук П.С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. — К.: Вид-во КСУ, 2004. — 524 с.
   2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К.: Наук. думка, 1996.
   3. Король В.Ю. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Феміна, 1995. — 264 с.
   4. Крип'якевич І.П. Коротка історія України. — К.: Україна, 1993. — 93 с.
   5. Юрій М.Ф. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 249 с.
   6. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття: Навч. посібник. — К.: Генеза, 1997. — 312 с.