Теорія прибутку

Вступ

1. Прибавочна вартість як підґрунтя формування прибутку
2. Витрати виробництва та прибуток
3. Ціноутворення на промислову продукцію та послуги
4. Формування середньої норми прибутку
5. Погляди видатних економістів на природу прибутку
Висновки
Список використаної літератури

Вступ

Прибуток є безпосередньою метою діяльності всіх суб'єктів ринкової економіки, що займаються підприємництвом. Попри те, що ця категорія відіграє ключову роль в економічній теорії та ринковому господарстві, суперечки щодо її сутності та форм не вщухають уже кілька століть. У наукових працях та підручниках поняття "прибуток" тісно пов'язують із категоріями доходу, капіталу, відсотка, помірності, очікування та іншими. На практиці ж прибуток не становить жодної таємниці: у всіх країнах з ринковою економікою його величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг та сукупними витратами. У теоретичному ж аспекті ми знову змушені звернутися до двох основних підходів до оцінки економічної природи прибутку.

К. Маркс визначав прибуток як перетворену форму прибавочної вартості [11]. Остання, згідно з Марксом, є неоплаченою працею найманого робітника, зайнятого у сфері матеріального виробництва. Своєю працею робітник створює вартість, більшу, ніж вартість його робочої сили. Саме ця різниця приваблює капіталіста, і заради неї він розгортає свою активну діяльність. На поверхні буржуазного суспільства факт присвоєння чужої праці маскується, і прибуток постає як результат руху всього авансованого капіталу, як наслідок витрат виробництва. Отже, у марксистській інтерпретації прибуток є результатом експлуатації найманої праці капіталом, а відносини "капіталіст – найманий робітник" становлять основу капіталістичного суспільства.

З таким трактуванням прибутку важко погодитися з кількох причин. Якщо під експлуатацією розуміти присвоєння продукту неоплаченої праці як атрибут капіталізму, то капіталізм охоплює всю історію людської цивілізації. Важливо звертати увагу не лише на сам факт відчуження продукту неоплаченої праці, а й на те, в чиїх інтересах використовується цей відчужений продукт.

Сучасна економічна думка розглядає прибуток як дохід від використання всіх факторів виробництва: праці, землі та капіталу. Однак і в такому розумінні немає єдності та чіткості. В одних випадках прибуток трактується як плата за послуги підприємницької діяльності, в інших – як плата за новаторство та талант в управлінні фірмою, у третіх – як плата за ризик тощо. Усі ці визначення досить розмиті й радше виражають винагороду підприємцю за його вміння поєднувати фактори виробництва та ефективно їх використовувати. Проте дохід у вигляді відсотка та ренти отримують і ті особи, які передають право розпорядження своїм капіталом іншим людям, самі не беручи участі в економічній діяльності. Йдеться про нетрудові доходи, отримані законним шляхом.

За кожним фактором виробництва стоять конкретні люди та групи людей. За працею – наймані робітники, за капіталом – його власники, за землею – землевласники. Якщо ми визнаємо, що будь-яке економічне благо є результатом взаємодії факторів виробництва, то мусимо визнати й те, що всі групи населення, які стоять за цими факторами, беруть участь своєю працею у створенні благ та нової вартості. Різниця лише в тому, що одні беруть участь сьогоднішньою живою працею, а інші – минулою, втіленою в матеріальних елементах виробництва. Це їхня накопичена уречевлена праця, яка може бути результатом трудових зусиль багатьох поколінь. Будь-яке економічне благо в кінцевому підсумку є продуктом праці всього суспільства, а ефект цих зусиль набуває форми доходів (прибутку) на всіх рівнях господарської діяльності.

1. Прибавочна вартість як основа створення прибутку

К. Маркс визначив виробництво прибавочної вартості як основний економічний закон капіталізму, сформулювавши його так: "Рушійним мотивом і визначеною метою капіталістичного процесу виробництва є можливо більше самозростання капіталу, тобто можливо більше виробництво прибавочної вартості, отже, можливо більша експлуатація робітників капіталістом". На думку Маркса, отриманню прибавочної вартості в кінцевому рахунку підпорядковані всі економічні процеси капіталізму [15].

Відчуження частини результатів праці робітника існувало завжди. За рабовласництва та феодалізму продукт праці також поділявся на необхідний і додатковий. Рабовласник не залишав рабам додаткового продукту (понад необхідний для підтримання їхнього життя) для створення сім'ї та відтворення життя. Кінцевий результат порушення природного перебігу процесів виявився сумним: найбагатші рабовласницькі цивілізації зникли, згасли.

Феодал на перших порах привласнював безпосередньо працю кріпака, але виділяв йому ділянку землі та кілька вільних днів на тиждень. Кріпак наповнював своєю працею три "кошики": для господаря, для відтворення своєї робочої сили та третій – для сім'ї, для дітей. Відчуження продукту в докапіталістичних формаціях ґрунтувалося на особистій залежності робітника від пана.

За капіталізму додатковий продукт набув форми прибавочної вартості, а її відчуження вже базується на економічному примусі, оскільки робітник юридично вільний. Капіталізм суттєво змінив майнові та особисті відносини людей. Тепер замість трьох "кошиків" робітник змушений наповнювати продуктами своєї праці чотири: для себе та сім'ї (необхідний продукт); для особи або групи осіб, що надали йому роботу; і четвертий – для держави, яка про нього "піклується" (додатковий продукт). Робочий день робітника поділяється на дві частини: необхідний час, протягом якого наповнюються перші два "кошики", і додатковий час, коли він працює на капіталіста та державу, "що відображає і захищає інтереси цього капіталіста" [7].

Істотних відмінностей між капіталізмом і соціалізмом тут немає. Виробництво та відчуження частини результатів праці робітника завжди існувало і слугувало джерелом прогресу. Згідно з марксистською теорією, і за комунізму відчужуватиметься частина продукту, створюваного робітниками. Однак за цією ж теорією вважається, що за соціалізму експлуатації не існує, оскільки "кошики" з додатковим продуктом надходять підприємству, колективним власником якого є робітник, та державі, яка має на меті лише турботу про процвітання і благополуччя трудівника. Як бачимо, в цьому твердженні багато штучного та спірного. Настав час визнати явище, пов'язане з виробництвом додаткового продукту, загальною закономірністю.

У господарській практиці як за капіталізму, так і за соціалізму термін "прибавочна вартість" не вживається. У будь-якому суспільстві затвердилися такі поняття, як "прибуток", "відсоток", "рента". Насправді все це є зовнішнім проявом базового начала – додаткового продукту або прибавочної вартості. Але зовні всі форми прибутку виступають як результат руху авансованого капіталу, основних факторів виробництва, а не як відчужений продукт праці робітника.

2. Витрати виробництва і прибуток

Виробництво та рух товару у сфері підприємницької діяльності можна розглядати у двох аспектах: з точки зору витрат і з позиції результату. Створення продукції та надання послуг пов'язане з певними видатками.

Сучасні дослідники розглядають витрати виробництва під кутом зору господарника, підприємця. Для ведення господарства, будь то індивідуальний виробник чи підприємство, купуються необхідні компоненти: машини, обладнання, сировинні та паливні ресурси, електроенергія тощо. Певна частина коштів іде на оплату праці. Сукупність витрат минулої та живої праці, що витрачаються на створення продукту або надання послуги, утворює витрати виробництва. Видатки, пов'язані з просуванням товару до споживачів, тобто з їхньою реалізацією, називаються витратами обігу. Витрати виробництва можна виразити формулою:

C+V=K

де С – матеріальні витрати, а V – видатки на оплату праці [7].

Як бачимо, величина витрат вимірюється спожитою в процесі виробництва частиною авансованого капіталу. Ми вже зазначали, що підприємець у повному обсязі витрачає кошти на придбання машин, обладнання, будівництво виробничих споруд та інших елементів, що утворюють основний капітал. У вартість готової продукції вони включаються поступово, у міру зносу протягом кількох років. Тому авансований і спожитий капітал є величинами нерівнозначними. Спрощуючи поняття, можна сказати, що під витратами підприємства розуміється те, у що обходиться йому виробництво продукції. У господарській практиці соціалістичних держав було прийнято ототожнювати витрати із собівартістю. У структурі витрат на виробництво промислової продукції в СРСР (1987 р., у % до підсумку) видатки за окремими статтями склали [8]:

Відтоді багато що змінилося: різко зросли витрати на паливні ресурси та електроенергію, підвищилася заробітна плата тощо.

По-іншому розглядається природа витрат виробництва в теорії та практиці господарювання в розвинених державах. Розкриваючи суть цього поняття з позицій окремої фірми, американські професори К. Р. Макконнелл і С. Л. Брю стверджують, що "економічні витрати – це ті виплати, які фірма зобов'язана зробити, або ті доходи, які фірма зобов'язана забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах" [12]. До зовнішніх витрат відноситься плата за ресурси постачальникам, що не належать до числа власників даної фірми. До внутрішніх витрат відносяться використовувані у виробництві власні неоплачені ресурси. З точки зору фірми вони дорівнюють грошовим платежам, які могли б бути отримані за ресурс, що використовується, при найкращому з можливих способів його застосування. Йдеться про включення у витрати можливих доходів від використання своєї власності (внутрішньої ренти та внутрішньої заробітної плати) і НОРМАЛЬНОГО ПРИБУТКУ як винагороди за виконання підприємницьких функцій.

Будь-яка фірма, перш ніж розпочати виробництво, повинна чітко уявити, на який прибуток вона може розраховувати. Для цього вона вивчає попит і визначає, за якою (приблизно) ціною продаватиметься її продукція. Рішення приймається після порівняння передбачуваних доходів із витратами.

Сучасна економічна теорія зберігає вихідне положення про витрати виробництва: щоб отримати більшу кількість будь-якого товару, необхідно надати потенційним виробникам і постачальникам цього товару певний стимул, який зміг би вплинути на них з метою переведення ресурсів зі сфери їхнього поточного використання на виробництво того, чого ми хочемо. Необхідно, щоб вигоди від такого переміщення перевищили витрати на нього, тобто перевищили цінність тих можливостей, від яких доведеться відмовлятися потенційним підприємцям.

Усе життя стимули змушують нас вчиняти певні вчинки. Робітники шукають найвищу заробітну плату. Бажання підвищити свій добробут спонукає їх працювати ефективніше та продуктивніше. Бізнесмен прагне до високих прибутків. Власники майна хочуть встановити, по можливості, вищі ціни на свої ресурси.

У системі вільного підприємництва економічні стимули допомагають нам визначити, який напрям діяльності буде найбільш вигідним. Рішення завжди приймаються на основі зіставлення додаткових витрат із додатковими вигодами. Додаткові витрати – це граничні витрати, пов'язані з виробництвом додаткової одиниці продукту найдешевшим способом. Слово "граничний" означає розташований на межі або краю.

У більшості виробництв економія, а отже, і вигода досягаються на масштабах. Якщо ділові люди не бачать способу виробити великий обсяг продукції, вони не стануть виробляти нічого. Їхні рішення спрямовуються очікуваними граничними витратами. Підприємство спрямовує обмежені ресурси на ту продукцію, яка необхідна споживачу, і за ціною, яку вони згодні платити. Прибуток сигналізує підприємству про те, наскільки правильно воно вирішує питання "Що виробляти?" і "Як виробляти?".

Витрати завжди є результатом попиту та пропозиції. Ви стурбовані черговим підвищенням цін на продукцію тваринництва. Вам відповідають, що зросли витрати, підвищилася закупівельна ціна. Її зростання, у свою чергу, є результатом підвищення цін на паливні ресурси, корми та заробітну плату. Сама заробітна плата зростає у зв'язку з підвищенням цін на блага та послуги тощо. То що ж, у кінцевому рахунку, визначає зростання цін на продукцію тваринництва?

Зміна попиту впливає на ціни залежно від величини граничних витрат виробництва. За системи вільного підприємництва виробляються тільки ті товари та послуги, які цінуються індивідуальними споживачами даного суспільства. Ми схильні так діяти, оскільки це вигідно нам самим. Очікування винагороди (для підприємства – це прибуток) стимулює робітників виробляти більше, а роботодавців – витрачати ресурси раціонально.

На практиці прибуток є перевищенням виручки над витратами капіталу. Прибуток являє собою кінцеву мету, до якої прагне кожен підприємець, а витрати виробництва – витрати на досягнення цієї мети. Рівень дохідності підприємства визначається відсотковим відношенням отриманої суми прибутку до витрат:

Отриманий показник (Р) називається нормою прибутку. Це своєрідний барометр ефективності господарювання. Однак далеко не весь прибуток буде використано власником на особисте споживання. Він слугує джерелом самофінансування та використовується на подальше розширення і вдосконалення виробництва. Значна його частина витрачається на охорону навколишнього середовища та екологічну безпеку, на підготовку і перепідготовку кадрів, на соціальні потреби робітників підприємства, загальнодержавні потреби, створення благодійних фондів тощо.

У сучасних умовах, коли найпоширенішою стала акціонерна форма господарювання, прибуток розподіляється між усіма пайовиками, що внесли свій вклад у спільний капітал. В отриманні якомога більшого прибутку зацікавлені, таким чином, власники ресурсів, підприємець і найманий персонал. Зі збільшенням розміру прибутку примножується і власність держави.

3. Ціноутворення на промислову продукцію та послуги

Підприємницький інтерес до виробництва тієї чи іншої продукції залежить прямо пропорційно від величини норми прибутку, яку він зможе отримати. Англійський публіцист XIX ст. Т. Дж. Даннінг навів на цей рахунок такі спостереження: "Капітал боїться відсутності прибутку або занадто маленького прибутку, як природа боїться порожнечі. Але якщо є в наявності достатній прибуток, капітал стає сміливим. Забезпечте 10 відсотків, і капітал згоден на застосування, при 20 відсотках він стає жвавим, при 50 відсотках позитивно готовий зламати собі голову, при 100 відсотках він зневажає всі людські закони..." [16]. Приріст авансованого капіталу виявляється, коли виготовлений товар продано на ринку та отримано дохід. Таким чином, ми змушені повернутися до питання про ціноутворення на товари та послуги.

Рішення фірм щодо ціни та виробництва змінюватимуться залежно від характеру галузі, в якій вони діють. У підприємницькому секторі економіки виникає безліч різноманітних ринкових ситуацій. На одному полюсі можна зустріти одного виробника – монополіста. На іншому – тисячі фірм, кожна з яких постачає незначну частину ринкової продукції. Між цими крайнощами знаходиться майже необмежена різноманітність ринкових структур.

Економісти розрізняють чотири досить несхожі ринкові ситуації:

1. чисту конкуренцію;
2. чисту монополію;
3. монополістичну конкуренцію;
4. олігополію.

Ці чотири моделі ринку відрізняються за кількістю фірм у галузі, незалежно від того, чи є продукція однаковою або диференційованою (різноманітною), і наскільки легко або важко новим фірмам увійти в галузь.

В умовах чистої (досконалої) конкуренції існує дуже велика кількість фірм, що виробляють стандартний продукт (наприклад, взуття). При цьому нові фірми можуть легко увійти в галузь. До ринкового суперництва виробників взуття спонукають об'єктивні обставини. У кожній галузі конкуренція розгортається за більш вигідні умови випуску та збуту товару. У виробників взуття, як і у всякого іншого товару, різні стартові економічні позиції. Фірми істотно розрізняються між собою за якістю застосовуваних засобів виробництва, робочої сили, рівнем організації виробництва, а отже, за величиною індивідуальної вартості виробів. Внутрішньогалузева конкуренція неминуче веде до встановлення єдиних цін на даний вид продукції. У тривалому періоді відхилення ринкових цін у той чи інший бік взаємопогашаються. Такі ціни відповідають суспільній або ринковій вартості продукту. Оскільки будь-який однорідний виріб продається за однією і тією ж ринковою ціною, то в найгіршому становищі опиняються власники технічно відсталих підприємств, що випускають дорогий товар. Застосовуючи однаковий за величиною капітал, бізнесмени отримують різні норми прибутку. Багато хто з них починає зазнавати фінансових труднощів або банкрутує. Навпаки, підприємства, що працюють у кращих умовах, отримують надприбуток, що дорівнює різниці між ринковою вартістю та індивідуальною вартістю їхніх товарів. У боротьбі за ринок збуту це забезпечує їм перевагу над суперниками. Вони можуть продавати товар за нижчими цінами, не втрачаючи при цьому середнього для даної галузі прибутку. У підприємств, що відстають, вихід один – знаходити та впроваджувати технічні й організаційні ноу-хау та домагатися на цій основі зниження витрат. Тепер уже й перші ініціативні підприємці змушені стежити, щоб їх не обігнали колишні аутсайдери, і проявляти турботу про технічне переоснащення свого виробництва. Ця історія повторюється знову й знову.

Завдяки цьому внутрішньогалузева конкуренція стимулює науково-технічний та економічний прогрес. Вона веде до переміщення надприбутку від одних товаровиробників до інших і певною мірою вирівнює прибуток на рівновеликий капітал у виробництві стандартизованої продукції. Хоча рівність як така ніколи не досяжна.

Другою моделлю ринкової ситуації є чиста або абсолютна монополія, під якою мається на увазі ринок, де одна фірма є єдиним продавцем продукту або послуг. На місцевому рівні ми часто зустрічаємося з таким монополістом: телефон, електрика, хімчистка тощо. У більшості міст держави підприємства суспільного користування: газові, електричні, водопостачання, телефон – усі є по своїй суті монополією. Проникнення в галузь додаткових фірм заблоковане. Покупець повинен купувати продукт монополіста або обходитися без нього. Даний продукт унікальний, і близьких замінників немає. Тому чистий монополіст визначатиме обсяг виробництва, що забезпечує найвищий прибуток, виходячи зі своїх витрат і попиту. Через нееластичність попиту на свою продукцію (замінники відсутні, а потреба постійна) він одночасно вибирає і ціну, і обсяг виробництва.

Донедавна у вітчизняній економічній теорії стверджувалося, що в розвинених країнах економіка контролюється монополіями та супермонополіями, які використовують свою ринкову владу для маніпулювання цінами відповідно до своїх вузьких економічних інтересів. Вони встановлюють монопольно високі ціни та в підсумку отримують монопольно високий прибуток. Такі твердження не завжди правильні. Будь-який монополіст, як і всякий рядовий підприємець, прагне до максимального сукупного прибутку, а не до максимуму прибутку на одиницю продукції. Висока ціна дасть прибавку на одиницю продукції, але за відсутності ефекту масштабності та падінні кривої попиту відбудеться зменшення валового доходу.

Монополіст може збільшити свої прибутки, займаючись ціновою дискримінацією, за умови, якщо його продукт або послуга не можуть легко бути переміщені між ізольованими ринками. Але треба враховувати, що більшість чисто монополістичних галузей є природними монополіями і тому підлягають суспільному регулюванню. Ціни та тарифи на їхню продукцію та послуги регулюються державою або місцевими органами самоврядування.

Третьою моделлю ринкової ситуації є монополістична конкуренція. Чиста конкуренція та чиста монополія в сучасній економіці можуть розглядатися як виняток, а не правило. Більшість ринкових структур знаходяться десь між цими двома крайнощами. Монополістична конкуренція включає в себе значний обсяг конкуренції, змішаної з невеликою часткою монополістичної влади.

На відміну від чистої конкуренції, для монополістичної не вимагається присутності сотень або тисяч фірм. На ринку взаємодіє відносно велика кількість невеликих виробників різної продукції, і кожен із них має обмежений контроль над ринковою ціною. Таких фірм може бути в галузі кілька десятків. З цієї причини таємна змова між ними про погоджені дії щодо обмеження обсягу виробництва та штучного підвищення цін майже неможлива. У цих ринкових ситуаціях фірми можуть отримувати прибуток або зазнавати збитків у короткостроковому періоді. Відносно легкий вступ у галузь і вихід із неї викликають тенденцію до отримання нормального прибутку в довгостроковому плані.

У більшості галузей сучасного виробництва та в оптовій торгівлі затвердилося панування невеликої кількості фірм. Світовий видобуток і переробка нафти, газу, міді, олова, нікелю, марганцю, виробництво літаків, автомобілів тощо контролюються кількома одиницями або, у крайньому випадку, десятками найбільших компаній. Така ринкова ситуація називається олігополією. Це щось середнє між чистою монополією, з одного боку, і монополістичною конкуренцією – з іншого.

Історично склалося так, що науково-технічний прогрес у багатьох галузях йшов шляхом досягнення ефекту масштабу. Щоб добитися низьких витрат на одиницю продукції, фірма повинна стати великим виробником. Дрібним підприємствам недоступні ані нова техніка, ані передова технологія. Вони надзвичайно дорогі. І це служить обмежувачем входу в галузь нових фірм. З метою досягнення ринкової влади, встановлення контролю над виробництвом і цінами великі фірми йдуть на злиття. Утворюються потужні корпорації. Але при цьому виникає нове явище: загальна залежність. Кожна з трьох або чотирьох панівних на ринку фірм не може вільно маніпулювати цінами на свою продукцію, керуючись тільки витратами та попитом. Зниження або підвищення ціни однією фірмою викличе відповідну реакцію з боку інших фірм. Приймаючи рішення про ціни, фірма повинна попередньо розрахувати найбільш імовірні відповідні дії своїх конкурентів. Ціни при олігополії (з цієї причини) мають тенденцію бути негнучкими, жорсткими. Вони рідше змінюються, ніж в умовах чистої конкуренції. А якщо змінюються, то, в основному, через погоджені дії конкурентів або з ініціативи найбільш великої та ефективної фірми. Інші, немовби слідують за нею у фарватері.

4. Утворення середньої норми прибутку

Конкуренція – властивість товарного виробництва, засіб його розвитку. Конкурують між собою не тільки фірми, зайняті в одній і тій же галузі, за більш вигідні умови виробництва та збуту товару, але й підприємства, зайняті в різних галузях господарства та що випускають неоднорідну продукцію. Виникає питання: що може бути об'єктом суперництва між фабрикою, що випускає взуття, і заводом, з конвеєра якого сходять автомобілі? Конкуренція на міжгалузевому рівні ведеться за вигідні сфери вкладання капіталу, за отримання найбільш високого прибутку. Конкуренція виникає тому, що в різних видах виробництва утворюється нерівний за величиною прибуток на рівний капітал. Як і окремі підприємства, галузі розрізняються рівнем технічної оснащеності, структурою застосовуваного капіталу, швидкістю його обороту, стабільністю попиту на продукцію. З цих причин відсоток прибутку на капітал у різних галузях буде неоднаковий. Умовно всі галузі та види зайнятості можна поділити на три групи: з низькою, середньою та високою нормою прибутку.

Візьмемо три галузі: в одній відсоток прибутку на капітал складає 10, у другій – 20, у третій – 30. При такому співвідношенні підприємці, зайняті в першій та другій галузях, намагатимуться перевести свої капітали в третю як найбільш дохідну галузь. Приплив капіталу та праці у більш вигідні сфери супроводжуватиметься розширенням виробництва, зміною співвідношення між пропозицією та попитом, а отже, зниженням цін. У малодохідній галузі в результаті відпливу капіталу виробництво скоротиться, і за інших незмінних умов ціна на її продукцію піде вгору. Ключем до ефективного розподілу ресурсів служить їхнє переміщення зі сфер низькопродуктивного у сфери високопродуктивного використання. Рух цін супроводжуватиметься змінами в нормі прибутку.

Перелив капіталу відбуватиметься доти, доки різноманітні норми прибутку не вирівняються в якийсь загальний або середній прибуток. Повного вирівнювання ніколи не досягається, і тому рух капіталів є характерною ознакою ринкової економіки.

Міжгалузева конкуренція об'єктивно створює певну динамічну рівновагу, що забезпечує отримання приблизно рівного прибутку на рівний капітал, незалежно від того, куди він вкладений. В американській економіці відмінності в галузевих нормах прибутку складають усього лише 1–2 відсотки.

Якби умови для зростання капіталу в якійсь галузі були стабільно нижчими, ніж в іншій, то капітали покинули б її, і суспільна потреба в товарах цієї галузі залишилася б незадоволеною. Якщо подібна ситуація виникає в певній життєво важливій галузі, то держава субсидує дану галузь і створює необхідні умови для отримання фірмами нормального прибутку. Це, в основному, стосується сільського господарства.

Проблеми утворення середньої норми прибутку, припливів і відпливів капіталу знов-таки необхідно розглядати стосовно до чотирьох ринкових ситуацій:

1) в умовах чистої конкуренції;
2) чистої монополії;
3) монополістичної конкуренції;
4) олігополії.

Стихійне пересування капіталу з одних галузей в інші можливе лише тоді, коли вхід у високоприбуткову галузь не заблокований. Однак у сучасних умовах однією з форм руху капіталу стала вільна купівля та продаж цінних паперів, акцій на фондових біржах.

Якщо в суспільстві виникають відносини, що обмежують конкуренцію, стає неминучим підрив механізму утворення середньої норми прибутку. Планова система, що затвердилася в нашій країні, звела нанівець механізм конкуренції. До кожної галузі доводилися планові завдання з випуску продукції, нормативи витрат матеріальних ресурсів, чисельність зайнятих робітників, фонд заробітної плати, відпускні ціни на продукцію з включенням у них показників по прибутку. Вільний вхід і вихід підприємств у галузі був закритий. Це призвело до того, що одні галузі працювали з прибутком у 20–30, інші – у 70–100 відсотків, а треті були планово-збитковими та жили на дотації від держави. Економіка держави виявилася деформованою. Підприємства стали ділити продукцію на вигідну та невигідну, з ринкових відносин вимивався асортимент дешевих товарів. Жителі Криму, починаючи з лютого місяця, могли вільно купити в державній торгівлі парникові огірки, але зате не могли придбати там же ґрунтового огірка. Секрет був простий: на тепличному огірку колгоспи та радгоспи мали до 200 відсотків прибутку, а на вирощеному на відкритому ґрунті – 12–15 відсотків.

Утворення середньої норми прибутку веде до того, що вартість виробленого товару виступає як сукупність витрат виробництва та середнього прибутку на капітал. Товари продаються не за їхньою вартістю, а за суспільною ціною виробництва. Прибуток, вироблений на всіх підприємствах, немовби надходить у "загальний котел" для подальшого перерозподілу та перетворення в середній прибуток. З аналізу витрат виробництва та утворення середнього прибутку К. Маркс зробив висновок, що робітники експлуатуються не тільки "своїм" капіталістом, а всіма капіталістами, оскільки вони ділять між собою створену ними прибавочну вартість. Тому вони повинні боротися за знищення всієї системи "капіталістичного рабства".

Середня норма прибутку є нормою прибутку на весь суспільний капітал. Тому середня норма прибутку дорівнює відношенню сукупної прибавочної вартості до сукупного суспільного капіталу, вкладеного в усі галузі виробництва.

Якщо позначити масу прибавочної вартості, створену в першій галузі виробництва, через m₁, у другій галузі – через m₂, у третій галузі – через m₃ і т.д., а капітали, вкладені в ці галузі, – через К₁, К₂, К₃ і т.д., то середня норма прибутку

Було б неправильно визначати середню норму прибутку шляхом обчислення простої середньої арифметичної з трьох галузевих норм прибутку. У цьому випадку вийшов би помилковий результат, нібито середня норма прибутку дорівнює 30,5%. Такий метод визначення середньої норми прибутку неправильний, тому що дає кожній із галузевих норм прибутку однакове значення для суспільства, але в ці галузі вкладені нерівновеликі капітали. Тому розрахунок середньої норми прибутку повинен вестися на основі зваженої середньої арифметичної.

На середню норму прибутку впливають наступні фактори:

1. середня норма прямо пропорційна ступеню експлуатації всього соціального прошарку найманих робітників;
2. вона прямо пропорційна швидкості обороту всього суспільного капіталу;
3. вона обернено пропорційна рівню вартісної структури всього суспільного капіталу;
4. середня норма прибутку залежить від галузевих норм прибутку;
5. середня норма прибутку залежить від розподілу сукупного суспільного капіталу між різними галузями виробництва.

При незмінних галузевих нормах прибутку середня норма прибутку буде тим нижчою, чим більша частка суспільного капіталу буде вкладена в галузі з низькою нормою прибутку, і тим вищою, чим більша його частка буде вкладена в галузі з високою нормою прибутку.

5. Погляди на природу прибутку видатних економістів

Адам Сміт писав: "Лише тільки в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, деякі з них, природно, прагнуть використовувати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони постачають матеріалами та засобами для існування в розрахунку отримати вигоду на продажі продуктів їхньої праці чи на тому, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів" [1]. У цьому положенні чітко виражений історичний процес виникнення капіталізму.

Сміт говорив, що зі створеної працею та визначуваної кількістю цієї праці вартості товару робітник отримує у вигляді заробітної плати лише деяку частину. Інша частина доданої працею вартості являє собою прибуток капіталіста-підприємця. У деяких випадках частину його він повинен віддати у вигляді земельної ренти, частину – у вигляді позичкового відсотка, якщо використовував позиковий капітал.

Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю та заробітною платою, і в цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав підприємницький дохід капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток – це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю з нагляду та управління підприємством, і наводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цієї передбачуваної праці з нагляду й управління, а розмірами вкладеного в справу капіталу. Крім того, на багатьох великих підприємствах функції нагляду та управління передаються найманому керуючому. Сміт вважав прибуток закономірним результатом продуктивності капіталу та винагородою капіталістів за їхню діяльність, працю та ризик.

Сміт відзначав тенденцію норми прибутку до зниження, вказував, що прибуток більш низький у розвинутих капіталістичних країнах. Пряме обчислення норми прибутку він вважав практично неможливим, але пропонував замінити порівняння норми прибутку в часі та просторі порівнянням ставок позичкового відсотка. В Англії, писав він, зазвичай вважається, що відсоток може складати близько половини прибутку. Сміт дає наступне пояснення тенденції зниження відсотка та норми прибутку: у багатих країнах з ходом економічного розвитку утворюється надлишок капіталу, що викликає зростання конкуренції капіталів і зниження прибутковості. Низький рівень відсотка та норми прибутку Сміт розглядав як прояв економічної розвиненості та здоров'я нації.

Карл Маркс відзначав, що норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості [11].

Якщо взяти для прикладу капітал у 5000 марок, з яких 4100 складають постійний, 900 – змінний капітал і 900 – прибавочну вартість. Норма прибавочної вартості складала, отже, 900/900, чи 100%. Норма ж прибутку в цьому випадку дорівнює 900/5000 чи 18%.

Але між нормою прибавочної вартості та нормою прибутку, крім цього чисто формального розходження, заснованого на іншому способі розрахунку, існує ще інше розходження.

Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо змінюється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу. Але структура капіталу різна в різних областях виробництва залежно від технічних умов і висоти розвитку техніки.

"Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою та відбиває це останнє, ми називаємо органічною структурою капіталу... Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток змінного капіталу, ніж середній суспільний капітал, ми називаємо капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а змінний відносно більше місце, ніж у середньому суспільному капіталі, ми називаємо капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури ми називаємо такі, структура яких збігається зі структурою середнього суспільного капіталу".

Тепер подивимося, як складається норма прибутку залежно від різної структури капіталу.

Візьмемо три підприємства в трьох різних галузях виробництва.

Перша галузь є, припустимо, технічно відсталою. У ній використовується мало машин порівняно з числом робітників, немає великих фабричних будинків тощо. Це – виробництво з нижчою органічною структурою капіталу.

Друга галузь нехай буде із середньою структурою капіталу, а третя – настільки високорозвиненою, що на кожного робітника припадає велика кількість вартості у вигляді матеріалів і споруд. Отже, у цьому виробництві органічна структура капіталу буде високою.

Щоб якомога більше спростити приклад, допустимо, що у всіх трьох галузях виробництва норма прибавочної вартості однакова, що весь витрачений капітал робить один оборот на рік, тобто цілком споживається у виробництві протягом року, що продукт виходить наприкінці року і потім без залишку розпродається. Усе це – лише припущення, що навряд чи зустрічаються в дійсності, але доцільно до них удатися, щоб уникнути непотрібного ускладнення та затемнення прикладу.

У кожному із трьох підприємств зайнято по 100 робітників, що отримують на рік заробітної плати по 1000 марок. Норма прибавочної вартості складає 100%. Загальна сума виданої заробітної плати дорівнює, отже, 100 000 марок, а прибавочна вартість також дорівнює 100 000 марок. Постійний капітал у підприємстві А складає 100 000 марок, у підприємстві В – 300 000 марок і, нарешті, у С – 500 000 марок.

Таким чином, ми маємо:

Отже, при однаковій нормі прибавочної вартості норми прибутку дуже різні, якщо товари продаються точно за їх вартістю.

Але такі розходження в нормах прибутку являють собою явище, що не може протягом тривалого часу існувати при капіталістичному способі виробництва. Адже капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому найважливіше отримати якомога більше прибутку на свої гроші.

Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50% прибутку, а в іншій – тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з усією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.

Ми вступаємо тут в область конкуренції, в область попиту та пропозиції. Ми вже бачили, що вартість і ціна – дві різні речі, хоча остання визначається першою. Ціни відхиляються від вартості та стоять то вище, то нижче останніх. У ряді причин, що викликають це явище, найважливішою є коливання в попиті з боку покупців і в пропозиції з боку продавців.

При пануванні вільної конкуренції попит та пропозиція є регуляторами сучасного способу виробництва. Попит та пропозиція обумовлюють такий розподіл існуючих робочих сил між різними галузями виробництва, при якому в загальному кожна з них робить стільки, скільки вимагає суспільство за даних умов.

Припустимо, якого-небудь товару зроблено більше, ніж можуть чи бажають купити платоспроможні члени суспільства за даною ціною. Тоді ціна товару падає. Завдяки цьому розширюється коло тих членів суспільства, що можуть чи хочуть його купити.

Але разом із ціною знижується і прибуток. Якщо вона падає нижче середнього рівня, то капітал відливає з відповідної галузі. Виробництво скорочується. Унаслідок цього ціна знову підвищується доти, доки не досягне висоти, що відповідає середньому рівню прибутку.

Польський економіст Михайло Калецький запропонував свою теорію прибутку [7].

Основні роботи М. Калецького вийшли в 1930–1950-х роках у вигляді розрізнених статей і були перевидані вже після Другої світової війни у вигляді двох трохи дублюючих один одного збірників: "Теорія економічної динаміки. Нарис про циклічні та довгострокові зміни в капіталістичній економіці" ["Theory of Economic Dynamics. An Essay on Cyclical and Long-Run Changes in Capitalist Economy"] (1956); "Обрані нариси з приводу динаміки капіталістичної економіки. 1933–1970" ["Selected Essays on the Dynamics of the Capitalist Economy. 1933–1970"] (1971).

У ряді своїх робіт, частина яких була опублікована ще в 1930-і роки, польський економіст М. Калецький незалежно від Дж. М. Кейнса прийшов багато в чому до аналогічних висновків, а в окремих аспектах його аналіз виявився значно глибшим. Тому разом із Дж. М. Кейнсом М. Калецького можна розглядати як засновника макроекономіки в цілому та єретичної макроекономіки зокрема (і насамперед, посткейнсіанської макроекономічної теорії).

М. Калецький запропонував оригінальну теорію прибутку. Ця теорія описується в такий спосіб.

Y = Cп + Сw + І. (1)

Y = П + W. (2)

Формули (1) і (2) є відомими макроекономічними формулами визначення ВВП відповідно за витратами та за доходами. З одного боку, ВВП дорівнює сумі споживання (а воно, у свою чергу, поділяється на споживання підприємців (капіталістів), Cп, і робітників, Cw) та інвестицій. З іншого боку, він дорівнює сумі доходів – прибутку та заробітної плати.

Далі М. Калецький вводить спрощувальне (але не дуже нереалістичне) допущення, відповідно до якого робітники не зберігають. Це означає рівність заробітної плати та споживання робітників:

W = Cw. (3)

Звідси випливає, що

П = Cп + І. (4)

М. Калецький дав крилатий опис двох останніх формул: "Робітники витрачають те, що отримують; капіталісти отримують те, що витрачають".

Споживання підприємців, у свою чергу, залежить від наступних факторів:

Cп = Ca + lп, (5)

де Ca – споживання капіталістів, що не залежить від їхнього прибутку, а l – константа (0 < l < 1). З урахуванням (4) і (5) формулу функції прибутку можна записати в такий спосіб:

П = Ca + lп + І = (Ca + І/1 – l). (6)

З огляду на те, що l – константа, а Ca навряд чи відрізняється сильною мінливістю, можна прийти до висновку, відповідно до якого прибуток капіталістів визначається насамперед їхньою інвестиційною активністю.

Таким чином, радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: якщо в неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва пов'язаний із граничною продуктивністю цих факторів, то в Калецького – з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю (таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпаки, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки").

Висновки

Провівши дослідження природи прибутку, можна зробити наступні висновки. Прибуток нерозривно пов'язаний із категорією доходу, капіталу, відсотка; у практичному ж плані прибуток являє собою різницю між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг та сукупними витратами.

Адам Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю та заробітною платою, і в цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав підприємницький дохід капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток – це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю з нагляду та управління підприємством, і наводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цієї передбачуваної праці з нагляду й управління, а розмірами вкладеного в справу капіталу.

К. Маркс у "Капіталі" визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання, за Марксом, являє собою неоплачену працю найманого робітника, зайнятого у сфері матеріального виробництва. Своєю працею робітник створює вартість, більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця приваблює капіталіста, і заради неї він розгортає свою бурхливу діяльність.

К. Маркс зазначав, що в багатьох виробництвах, особливо в сільському господарстві, рік складає природний виробничий період, після закінчення якого виробництво починається заново. Тому встановився звичай обчислювати норму прибутку у вигляді відношення всієї кількості річного прибутку до кількості капіталу, витраченого протягом того ж року на виробництво.

Норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості. Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо змінюється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу.

Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою та відбиває це останнє, К. Маркс називав органічною структурою капіталу... Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток змінного капіталу, ніж середній суспільний капітал, він називав капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а змінний відносно більше місце, ніж у середньому суспільному капіталі, він називає капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури він називає такі, структура яких збігається зі структурою середнього суспільного капіталу.

К. Маркс відзначав, що капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому найважливіше отримати якомога більше прибутку на свої гроші.

Що ж станеться, якщо в одній галузі виробництва підприємства будуть давати 50% прибутку, а в іншій – тільки 17%? Капітал почне уникати галузь C, наскільки це можливо, і буде з усією енергією спрямовуватися в галузь А. Усередині А виникне сильна конкуренція, і виробництво товарів у цій галузі незабаром розшириться до того, що капітали знову почнуть переходити в C.

Теорія прибутку, за К. Марксом, є теорією розподілу видобутку – прибавочної вартості – між різними прошарками панівних класів. Саме промисловий чи сільськогосподарський капіталіст змушує робити прибавочну вартість, але він не в змозі втримати її цілком.

Йому доводиться не тільки уступати частину прибавочної вартості іншим капіталістам, що вклали свої капітали в галузі виробництва з більш високим органічним складом капіталу, у тому випадку, якщо він вкладає свій капітал у галузь виробництва з низьким органічним складом капіталу.

Оригінальну теорію прибутку запропонував польський вчений М. Калецький.

Радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва пов'язаний із граничною продуктивністю цих факторів, у Калецького – з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю.

Таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпаки, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки".

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Адам Смит «Исследование о природе и причинах богатства народов». Книга 1. Глава IX "О прибыли на капитал". М.: Дело, 1991.
2. Батурина И., Непринцева Е. Производство и предложение. Издержки и прибыль. // Ж. "Российский экономический журнал", №3, 1997, с.119–130.
3. Белобжецкий И.А. Прибыль предприятия. // Жур. "Финансы", №3, 1993, с.40.
4. Борисов Е. Ф. Економічна теорія. Курс лекцій для студентів вищих навчальних закладів. К.: Вища школа. 1996.
5. Борисов. Е. Ф. Економічна теорія. – К.: Вища школа, 2000.
6. Ильин, Васильева. Экономика. Справочник студента. М.: Изд-во АСТ, 1999.
7. Дешківський А.В. Економічна теорія: фінансово-кредитна система, грошовий обіг, інфляція. – К.: НОК ВО, 1991.
8. Кодацкий В.П. Проблемы исчисления и планирования прибыли. // Жур. "Финансы", №9, 1992, с.28.
9. Кодацкий В.П. Проблемы формирования прибыли. // Жур. "Экономист", №3, 1993, с.49–60.
10. Кочетков В.Я Принципи економічної теорії. – К.: Либідь, 1998.
11. Курс экономической теории. Под ред. Чепурина. Киров.: АСА, 1996.
12. Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. – К.: Хагар-Демос, 1993. – 785с.
13. Самуэльсон П. Анализ издержек. // Экономикс. Гл.2,22,24. Жур. "Экономические науки", №7, 1999.
14. Самуэльсон П., Нордхаус В. Анализ издержек. // Экономикс. Гл.21. Жур. "Экономические науки", №7, 1990.
15. Экономическая теория. Учебник. / Под ред. И. П. Николаевой. – М.: «Проспект», 1999.
16. Экономическая теория: Учебник для вузов. / Под ред. Камаева. М.: Владос, 2000.