Теорія потреб (мотивація)

1. Теорія потреб (мотивація)

Ієрархічну модель потреб розробив психолог А. Маслоу. Дослідник прагнув з'ясувати, чому в різні періоди життя людиною керують неоднакові потреби, чому для однієї особи пріоритетним є самозбереження, а для іншої — визнання оточенням. На думку вченого, значущість потреб вибудовується в такій послідовності: фізіологічні, потреба в безпеці, соціальні, потреба в повазі та самоствердженні.

Згідно з концепцією Маслоу, індивід передусім прагне задовольнити найнагальніші потреби. Щойно важлива потреба отримує задоволення, вона на певний час втрачає роль спонукального мотиву, і натомість актуалізується потреба наступного рівня.

Змістовні теорії мотивації зосереджуються на визначенні потреб, що спонукають людей до дій, особливо у контексті обсягу та характеру роботи. Формування сучасних підходів до стимулювання значною мірою відбулося завдяки працям А. Маслоу, Ф. Герцберга та Д. МакКлелланда [4, c. 171].

Маслоу виходив з того, що потреби людини численні, однак їх можна згрупувати у п'ять основних категорій. Відповідно до його теорії, ці категорії утворюють сувору ієрархічну структуру, яку представлено на рис. 1.

Відповідно до цієї ієрархії, вищі запити не стають актуальними, доки не задоволені базові. Задоволення первинних потреб породжує прагнення до реалізації наступних за значущістю (вторинних) потреб, які й стають рушієм свідомої діяльності.

Таким чином, автор наголошував, що потреби нижчих рівнів мають бути задоволені перед тим, як на мотивацію почнуть впливати вищі рівні. У кожен конкретний момент людина прагне задовольнити ту потребу, яка для неї є найбільш вагомою. Оскільки з розвитком особистості її потенційні можливості розширюються, потреба у самовираженні ніколи не може бути реалізована повністю, тому процес мотивації через потреби є безперервним.

Для актуалізації вищого рівня ієрархії не обов'язкове повне задоволення потреб нижчого рівня. Ієрархічні рівні не є дискретними сходинками: навіть якщо одна потреба домінує, поведінка людини стимулюється й іншими потребами [5, c. 215].

Теорія Маслоу зробила вагомий внесок у розуміння мотиваційних основ праці. Керівники усвідомили, що мотивація персоналу визначається широким спектром потреб, і для її ефективного забезпечення необхідно створювати умови для задоволення найважливіших потреб працівників у спосіб, що сприяє досягненню цілей організації.

У сучасних економічних умовах для мотивації працівників, окрім матеріальних чинників, дедалі ширше застосовуються різноманітні соціальні блага.

Оскільки потреби людини з часом змінюються, не варто розраховувати, що мотивація, яка спрацювала одного разу, буде такою ж ефективною надалі.

Попри те, що теорія Маслоу відповіла на багато запитань щодо стимулювання праці, подальші експериментальні дослідження підтвердили її лише частково. Концепція найважливіших потреб також не отримала повного підтвердження: задоволення однієї потреби не завжди автоматично активує потреби наступного рівня як мотиваційний фактор.

Основна критика теорії Маслоу полягала в ігноруванні індивідуальних відмінностей людей. Для однієї людини пріоритетним є самовираження, тоді як поведінка іншої, зовні схожої, визначається потребою у визнанні, соціальними контактами чи безпекою. Оскільки різні люди мають різні вподобання, ефективна мотивація підлеглих вимагає від керівника розуміння їхніх індивідуальних потреб.

Теорія ієрархії потреб Абрахама Маслоу базується на таких положеннях:

• потреби людини утворюють ієрархічну структуру з пріоритетністю (див. рис. 1);
• поведінка людини визначається найсильнішою потребою в конкретний момент;
• найсильніша потреба керує поведінкою до моменту її задоволення;
• за одночасної дії кількох сильних потреб домінують потреби нижчого рівня.

Отже, потреби задовольняються у визначеному порядку: потреби нижчого рівня мають бути достатньою мірою задоволені, перш ніж для людини стануть суттєво важливими потреби вищого рівня.

Теорія Маслоу суттєво збагатила розуміння інтересів і мотивів поведінки людей. Керівники, ознайомившись із цією теорією, переконалися, що мотивація визначається широким спектром потреб. Для цілеспрямованого впливу на поведінку працівників менеджер має знати, яким потребам вони віддають перевагу в кожний конкретний момент. Важливо також, як випливає з теорії, надати працівникам можливість задовольняти пріоритетні потреби через такі дії, які сприяють досягненню цілей усієї організації [2, c. 84].

Теорія ієрархії потреб Маслоу має й певні недоліки. Вона не пояснює природу тих чи інших потреб. «Вузьким місцем» теорії, на думку багатьох дослідників, є абсолютизація жорсткої ієрархічності потреб та недостатнє врахування індивідуальних відмінностей. Згодом це частково визнав і сам автор, зазначивши, що ієрархічні рівні потреб мають фіксований характер, але насправді ця ієрархія не така «жорстка», як він вважав раніше. «Це правда, — писав Маслоу, — що для більшості людей, з якими ми працювали, їхні основні потреби розміщувалися приблизно у визначеному нами порядку. Проте було і багато винятків. Є люди, для яких, наприклад, повага важливіша за любов».

2. Економічний і правовий зміст власності

Термін «власність» у науковому вжитку розглядається у двох аспектах: економічному та юридичному. В економічному сенсі це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності засобів виробництва та продуктів праці державі, колективам чи окремим індивідам. Належність (присвоєння) означає ставлення суб'єкта до матеріальних благ як до своїх, а всіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект, що характеризує відношення людей до речі. Інший аспект — суспільні відносини власності, які відображають відносини між людьми на основі розмежування «мого» і «чужого». Суть полягає в пануванні власника над річчю та усуненні інших суб'єктів від неї, тобто в недопущенні перешкод власнику з боку невласника.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про власність», власність в Україні існує у таких формах: приватна, колективна, державна. Закон встановлює рівноправність усіх форм власності.

Конституція України регулює відносини власності дещо інакше. По-перше, у статтях 41, 116, 142 і 143 вживаються терміни «приватна», «державна» та «комунальна» власність, причому про колективну власність не згадується. Комунальна власність (територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається окремо від державної. По-друге, на відміну від Закону «Про власність», Конституція говорить не про рівноправність форм власності, а про рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ч. 4 ст. 13). Ці новели зумовлюють необхідність внесення змін до Закону «Про власність».

Право власності. Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання цих відносин. Правове регулювання відносин власності є одним із найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність об'єктів власності певним суб'єктам (громадянам, колективам, державі); обсяг і зміст повноважень власника, порядок і форми їх реалізації щодо різних об'єктів; засоби та способи правової охорони відносин власності.

Сукупність правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом України «Про власність» та Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками, фактичне утримання речі у сфері господарювання. Користування — це вилучення з речей їхніх корисних властивостей для задоволення потреб індивіда чи колективу. Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження матеріальними благами за своїм інтересом, незалежно від волі інших осіб [11, c. 179-181].

Кожне з повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи права власності. Наприклад, при здаванні майна до камери схову володіння здійснює охоронець; орендар користується орендованим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер не стають власниками майна. Право власності зберігається за тим, кому воно належало до передачі майна.

Можливі випадки, коли володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).

Способи виникнення і припинення права власності. Усі способи набуття права власності поділяються на первісні та похідні.

Первісні способи — це випадки, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них належать: створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, реквізиція, конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного майна, безхазяйне майно, знахідка, скарб, бездоглядна худоба.

Похідні способи — це випадки, коли право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок його волевиявлення. У таких випадках має місце правонаступництво, тобто перехід прав від однієї особи до іншої. Найпоширеніший похідний спосіб — передача майна за договором (поставки, купівлі-продажу, міни тощо).

Підстави припинення права власності поділяються на ті, що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження майна, повне споживання майна), і ті, що від неї не залежать (примусовий продаж чи вилучення майна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха).

Виробничі відносини, зокрема відносини власності, розвиваються незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки є об'єктивним результатом діяльності людей та їхніх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які в сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності — майнові відносини. Майнові відносини як реальна форма прояву виробничих відносин формуються завдяки вольовим актам людей та їхніх колективів, що робить можливим їх правове регулювання.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує право власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження щодо володіння, користування та розпорядження. Ці повноваження є найбільш значущими для власника і в сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Динаміку ж — відносини розподілу та переходу благ від одних осіб до інших — регулюють інші правові норми (наприклад, зобов'язальноправові).

У цивільноправовій науці право власності розглядається у об'єктивному та суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (визначають підстави та умови виникнення і припинення такого права). Ця сукупність норм утворює цивільноправовий інститут права власності. Норми цього інституту містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному). Тому цей інститут є комплексним (багатогалузевим). Ним регулюються переважно ті відносини власності, що набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного).

До інституту права власності належать норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) визначають підстави та умови виникнення права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Ці критерії дозволяють виявити в різних галузях законодавства норми, що належать до інституту права власності. Переважна їх частина є цивільно-правовими.

Суб'єкти права власності. В Україні суб'єктами права власності визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про власність», суб'єктами можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні при придбанні об'єктів приватизації (згідно із законами України «Про приватизацію державного майна» та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»), а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України «Про режим іноземного інвестування». Законодавство допускає об'єднання майна громадян, юридичних осіб і держави для підприємницької діяльності та створення змішаних форм власності, зокрема власності спільних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян [9, c. 153-156].

3. Недоліки і переваги ринкового механізму

Ринкова економіка є специфічною соціально-економічною системою. Як будь-яка система, вона має власний механізм функціонування, дія якого найповніше проявляється в центральній ланці — на ринку. Щоб зрозуміти цей механізм, слід розглянути його складові елементи, яких принципово чотири: попит, пропозиція, ціна та конкуренція.

Попит — це форма вираження потреби. На ринку йдеться не про попит взагалі, а про платоспроможний попит, забезпечений відповідною сумою грошей. Попит включає два елементи:

а) потреби, тобто бажання придбати товар або послугу;

б) грошові засоби, які суспільство має для придбання цих товарів чи послуг. Попит зазвичай виражається в грошовій формі.

Пропозиція — це сукупність товарів і послуг, які є або можуть бути доставлені на ринок у кожний даний момент. Вона включає:

а) готовність виробників продати певний товар або послугу;

б) умови, на яких виробник згоден їх продати.

Ціна — це грошовий вираз вартості. На ринку розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції та ціну рівноваги. Ціна попиту — це максимальна ціна, яку покупці згодні платити за товар. Ціна пропозиції — це мінімальна ціна, за яку продавці згодні продати товар. Ціна рівноваги встановлюється при врівноваженні попиту і пропозиції.

Конкуренція — це процес суперництва між суб'єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації та купівлі товарів і послуг.

Взаємодія цих елементів і становить ринковий механізм. Процес його функціонування визначає ефективність ринкової економіки. У ринковому механізмі немає спеціального органу, який би вказував, які товари виробляти, де купувати ресурси, де працювати. Ринковий механізм забезпечує власну стабільність, має внутрішній порядок, а взаємодія його елементів підпорядкована законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. Це реалізується через прагнення кожного учасника до максимуму прибутків та раціоналізацію вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є саморегульованою і отримала назву «вільного ринку».

Втручання держави в економіку обмежувалося гарантуванням для всіх суб'єктів господарської діяльності основних економічних свобод: свободи займатися господарською діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі [7, c. 155-157].

Будь-який ринок, незалежно від конкретної форми, базується на трьох основних елементах: ціні, попиті та пропозиції, конкуренції.

Ціна — це мова ринку, його сигнальна система. Система цін відіграє роль основної організуючої сили. Ціна є орієнтиром для продавця (виробника) і покупця (споживача). Зростання ціни — сигнал до розширення виробництва, падіння — до скорочення. У ціні відображаються всі три підходи до визначення вартості товару: гранична корисність, витрати виробництва, попит та пропозиція. Стихійна дія підприємців приводить до встановлення більш-менш оптимальних економічних пропорцій. Діє регулююча «невидима рука», про яку писав Адам Сміт: «Підприємець має на увазі лише свій власний інтерес, переслідує власну вигоду, причому в цьому випадку він невидимою рукою спрямовується до мети, що зовсім не входить у його наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто більш дієвим способом служить інтересам суспільства, аніж тоді, коли свідомо прагне служити їм».

У сучасних умовах економіка керується не лише «невидимою рукою», а й державними важелями, однак регулююча роль ринку зберігається, багато в чому визначаючи збалансованість народного господарства.

Регулююча функція ринку є найважливішою. Вона пов'язана з впливом ринку на всі сфери економіки. Ринок дає відповіді на питання: «Що робити? Як робити? Для кого робити?» Ринок немислимий без конкуренції.

Американські професори економіки Кембелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю стверджують, що «сутність конкуренції полягає в широкому розосередженні економічної влади усередині складових економіку двох головних сукупностей — підприємств і домогосподарств. Коли на конкретному ринку перебуває велика кількість покупців і продавців, жоден покупець чи продавець не може пред'явити попит чи пропозицію на таку кількість продукту, якого було б досить, щоб помітно вплинути на ціну».

Широке розсіювання економічної влади, що становить основу конкуренції, регулює використання цієї влади та обмежує можливість зловживання нею. Економічний стан перешкоджає економічним одиницям заподіювати одна одній руйнівний збиток у прагненні збільшити особисту вигоду. Конкуренція встановлює межі для реалізації покупцями і продавцями їхнього особистого інтересу.

Конкуренція передбачає свободу вступу економічних одиниць у будь-яку галузь і свободу виходу з неї. Ця свобода необхідна для адаптації економіки до змін смаків споживачів, технології чи пропозиції ресурсів. Основна економічна перевага ринкової системи полягає в постійному стимулюванні ефективності виробництва.

Об'єктом конкуренції є ціна з її вихідним базисом — витратами виробництва, а також якість продукту і дизайн. Конкуренція має як позитивні, так і негативні сторони:

1) вона сприяє розвитку науково-технічного прогресу, змушуючи товаровиробника застосовувати кращі технології, раціонально використовувати ресурси. У ході конкуренції вимиваються економічно неефективні виробництва, застаріла техніка, неякісні товари;

2) вона швидко реагує на зміну попиту, веде до здешевлення витрат виробництва, гальмує зростання цін, а в ряді випадків призводить до їх зниження;

3) певним чином вирівнює норму прибутку на капітал і рівень заробітної плати в усіх галузях національної економіки.

До негативних моментів можна зарахувати:

1) спричиняє певну нестабільність бізнесу, створює умови для безробіття, інфляції і банкрутства;

2) веде до диференціації доходів і створює умови для їхнього несправедливого розподілу;

3) її наслідком може бути надвиробництво товарів і недовантаження потужностей у періоди виробничих спадів.

Усе це дає підстави стверджувати, що ринок з його механізмом функціонування економіки належить до розряду загальнолюдських цінностей, є досягненням усієї світової цивілізації й залишиться таким у досяжному майбутньому [3, c. 51-53].

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак. - К.: Знання, 2006. - 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка. - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. - 3-тє вид., доп. і перероб. - К.: Знання-Прес, 2004. - 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. - 6-те вид., доп. і перероб. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - К.: Атіка, 2001. – 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 6-те вид., стереотип. - К.: Вікар, 2006. - 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко. - 5-те вид. виправлене. - К.: Знання-Прес, 2004. - 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. - К.: Інститут аграрної економіки, 1999. - 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.